Текст книги "Смак заборони"

Автор книги: Ада Самарка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Частина друга:
Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne

Tag Eins
(день перший)

Співали солов’ї, цвіла магнолія. Приголомшливий вечір. Здається, що живеш отут вічність, начебто не було ніякого минулого, не було нічого – тільки оце море, ці кипариси. Правильно, не треба нам минулого, це взагалі інший вимір. Немає тут часу. Все ясно й чітко, як у підручнику – є тільки я, тіні та Змій.

Востаннє я сиділа тут 5 місяців тому. Було індигове небо з фіалково-сіруватими переливами чарівних хмар, з тьмяними зірками, які містичними очницями, мружачись і кліпаючи, дивилися на мене з болісною ніжністю. Нове, радісно-збудливе почуття нетерпляче розпирало мене зсередини. Адже я була в Імраї! І було літо…

Так, п’ять місяців тому, крім туги й очікування, я нічого більше не відчувала. Але небо тоді теж було індиговим, і розсипи зірок, і міріади вогнів, і жовті ліхтарики на пляжах… Тільки тоді старовинний дзвін маяка під моїм ліктем був безнадійно холодним, як лезо того ножа, яким ти, Альхене, пестив мене в одному з наших снів. Можливо, навіть тоді, взимку, цей особливий, зіпсутий холод прохромив і обцілував мою руку твоєю Енергією, передав у мозок дані, які тієї ж ночі вилилися в нові подробиці – як цей ніж рухався догори від зап’ястя до ключиці, як у кривому лезі відбивалися твої очі.

І тоді якийсь нічний птах, очевидячки не чайка, кружляв над квітучими кущами олеандра, потрапляючи раз за разом у чарівний зелений промінь, що лився, немов із печери шамана, просто звідкілясь над моєю головою. Вежа маяка ясніла своїм власним, літнім, білим світінням. Я повільно підвелася, підійшла до білого парканчика, який попереджав про урвище серед пестливої, озброєної безліччю невидимих чорних рук Південної Ночі. Звідси виднівся вихоплений променем маяка Капітанський місток. Саме тут, якщо пригадуєте, я стояла два роки тому в фатальному рожевому сарафанчику й радісно споглядала обгорнутий смогом бажання виступ у скелі, свою Синю Тінь… Та зараз же тільки початок! До чого ж солодка, яка неможливо солодка ця реальність! Ось воно – це твій живий спогад, Адо-Адоро. Потім будеш, мов проклята, ридати, не в змозі вигнати з пам’яті ці зелені відблиски, це місячне світло… Цілу зиму. Й ціле літо. Тому що наступного року, відчуваю, ми сюди більше не приїдемо.

З перших секунд я зрозуміла, що щасливий поїзд мого неповернутого дитинства помчав у пірамідальну далечінь, а я дивлюся зараз туди, куди за місяць до цього дивитися було безглуздо.

Татусь пішов на «вахту» шукати Цехоцького, в якого ми, як завше, наймали кімнату. Двері балкона були відчинені, й у кімнаті горіло світло, але на нас ніхто не чекав. Це було гарно – я могла на самоті насолодитися масою прийдешніх двох місяців, яка м’яко колихалася під зорями з вечірнім теплим вітерцем. Колісниці троянд і лаванди. Боже мій, як же тут пахне!

Незабаром я почула їхні радісні голоси. Дзвінкий сміх Галини – дружини Цехоцького, якесь скрипливе дитяче скигління Зінки, їхньої дочки, черевне гоготіння самого Цехоцького й нервове хихотіння татуся, якому вочевидь було не до сміху після пережитих пригод.

– Не вірю… – я притулилася до білого стовпчика паркану. Надто схоже це було на сон, надто бракувало гіркоти в цих хвилинах, у їхній п’янкій вічності, щоб їх можна було якось прирівняти до реальності.

«Завтра буде наш новий день, наш новий пригрів… Гепарде… ти ж навіть не підозрюєш, хто зараз стоїть під цими смарагдовими променями, на чиєму обличчі грають барви світла й спогадів. Про тебе, Альхене, все про тебе…».

– Адріано! – Зінка виросла з темряви й романтичних силуетів мигдалевих гілок. Золотий хрестик, захоплений на мить смарагдовим променем, блиснув зірочкою на її шиї, підскочив разом із волоссям, коли вона востаннє підстрибнула, сповільнюючи біг. Зупинилася, витираючи лоба рукавом своєї смугастої сорочки.

– Зінко, привіт, – це було все, що я могла вичавити з себе.

– Слухай, а ти ж виросла! Кльовий вигляд! – дівчинка обійшла мене зусібіч, уважно оглядаючи.

– А ви думали, що ми вже ніколи не приїдемо, так?

– Ми були впевнені, вибач, але правда!

– Дороги вночі такі небезпечні! – Галина похитала головою й глянула на неоковирне й підтоптане за довгий шлях стовписько наших пакунків і сумок, які спочивали під старим горіхом на зеленій лаві. На лаві, де років 10 тому я плазувала, граючись пластиковими рибками, змитими тією самою хвилею, що зжерла все моє дитинство.

– А ми вже вирішили, що ви залишилися ночувати десь у Сімферополі, ти ж такий обережний, Самаркандов, га? Ги-ги-ги-ги! – сміх Цехоцького покотився в індигову пітьму.

– А оце наша машина, – Зінка понтовито ляснула розчепіреною п’ятірнею по капоті червоного «Фольксвагена».

– Ану не смій ляпати!

– Атож… Як хороше…

Відчинилися двері, й ніздрі відразу залоскотав ні з чим не зрівнянний запах цього нашого імрайського житла.

Волохата, страшна істота з гавкотом кинулося на сходи й за кілька секунд зникла у темряві двору – зачепила мене своїм розкошланим рудим боком.

– Кльопо! Фу! – запізніло крикнула Зінка.

– Здрастуй, Кльопо, – зненацька видав батько, який перебував у тому самому блаженному заціпенінні, що і я.

Ми залишили сумки в кімнаті (обстановка та сама, що й рік у рік, тільки ліжко застелене не китайським напиналом із журавлями, а простішим, жовтим із китицями) й подалися на кухню, де хазяї приготували нам щось пожувати. Мов чарівна скринька, що підняла своє дерев’яне віко, перед нами відкрилася їхня простора кухня з накритим до вечері столом, і Галина запросила нас посмішкою, що розпливлася в моїх примружених очах.

Я вийшла з душу, мліючи від того, що тепер виходитиму ось так, у цій індійській сукні замість халата, неодмінно з мокрою головою й серцем, сповненим бридких передчуттів.

Вечеряли багато й довго. Дорослі говорили про ціни й політику, пили мускатне шампанське й усе підкладали мені то салатику, то гарнірчику, а татусь осудливо супився й казав: «Та годі їй, вона ж тільки недавно їла!» – хоча сам наминав будь здоров! Зінка напівлежала навпроти й безжально била мене по ногах. З якогось хижого місячного блиску в її очах я вже відчувала, що все складається для мене чудово. Я ж бо вже знала, яку новину мені хочуть повідомити, але не поспішала вставати. Адже що довше зволікання – то солодше відкриття. Ніколи не треба поспішати. Попереду оповиті лавром і рододендроном два місяці. Будь гарною дівчинкою, Адо-Адоро, і гарним залишиться все навколо.

Коли будь-який інтерес до їжі було остаточно змито болісним нетерпінням, я нарешті дозволила собі підвестися й бути затягнутою Зінчиними руками до кімнати хазяїв із відиком і балконом.

– Ну? – я причинила за собою двері. Дівчисько мовчало, витримуючи необхідну на його думку паузу (дитино, ти ж нічого не знаєш, навіщо тобі цей спектакль?)

– Альхен тут?

– Хто?

Я здригнулася. Значить, вона… – Йог, цей самий йог, він тут?!

Вона обдарувала мене однією зі своїх найкапосніших напівпосмішечок із примружуванням очей і вкладанням голови на підняте плече:

– Ту-у-ут, – протягла одинадцятирічна мерзотниця, напевне, вгадуючи побачене днями обличчя в сяянні моїх очей.

Я гримнулася їй під ноги – то був невмотивований рух.

– А Віра з Танюшкою?

– Нема.

– Ориська?

– Нема.

– Інші баби?

– Нема нікого. Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Я йому, щоправда, торік сказала, що ти в Америку виїхала. З кінцями. А він це…

– Ну, Зін, що він сказав?

– Що, може, тобі листа написати треба. І що ти там собі нареченого знайдеш.

– Серйозно?

– Ага.

– А на голові стоїть?

– Ага. Ги-ги… весь час. Ну, як звичайно.

– А на пляжі коли востаннє був?

– Три дні тому.

– А на тебе дивився?

– Ще б ні! Ось так! – і вона, маленька артистка, зробила – спробуйте уявити – обличчя, настільки схоже на Альхенове, що я здригнулася, зібгала каламуть минулих сновидінь і тверезим веселим голосом повідомила, що піду на кухню.

О… я горіла надією! Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Це була дурнувата, рахітична надія в стилі березневого першого кохання. Але з лусканням пухирців мускатного шампанського, із запахом хвої і трави, з криками чайок і гепардів з левенятами, зі срібним місяцем і фалічним відображенням у мерехтливій воді, з південною ніччю і її пристрастями… О… я можу продовжувати й продовжувати.

А Цехоцький усе правив політичні анекдоти, за кухонним вікном мерехтіла вогнями далека Ялта й тихо шепотілося з зеленим променем листя, швидко сповзаючи з поплутаних гілок.

Tag Zwei
(день другий)

Моя радісна свідомість вчепилася в реальність близько шостої ранку. Я дивилася на прийдешній день зі сліпавою радістю й божевільною запопадливістю. Я зробила перший крок до дверей. Ну, що ж, я, здається, прокинулася. А татусь – що дуже дивно для його жайворонячої натури – спав як убитий з драматично витягнутими вздовж тіла руками й повернутим до залитої сонцем стіни ассірійським профілем.

М’які від сну руки лізуть під холодну воду. Так давно на маяку влітку була гаряча вода! На підлозі біля ванни стоїть величезний металевий бідон, а з нього стирчить кип’ятильник. Потрібен приблизно день, щоб він нагрівся до нормальної температури.

На кухні вже зустрічає похмурий батько з повідомленням, що його вчора добряче продуло й він нездужає.

Цілий ранок ми сиділи вдома, збираючи по кутках ліки, повільно розпаковуючи сумки й раз у раз відлучаючись на кухню, щоб поласувати компотом, який зварила господиня. Все, як звичайно, одним словом.

Після нетривалого відпочинку ми все-таки спустилися на пляж, побачили, кого потрібно було мені побачити, і я з вирубаною свідомістю, на автопілоті, сама не своя, полізла у воду. Це все відбулося так стрімко (Альхен, Віра, хтось іще, їхні спини, підло повернуті в мій бік, це звичайне місце під тентом і відсторонене прозріння), що не змогло як слід віддрукуватися в моїй пам’яті. І взагалі, все, що я тут написала, – вигадка, бо саме цю частину мого тагецвая пам’ятаю найгірше, точніше, зовсім не пам’ятаю. Щоденник мовчить, а мої відчуття, моє море та мої пірси – усе було засвічено сяйвом справдженої мрії. Він, Віра й Таня сиділи у вічному вмиротворенні, оточені аурою спокою і неймовірної сили. Боже! Як же я любила його тоді! Ця смаглява потилиця з міліметровим волоссям, чорна майка, міцна спина, розслаблена, але повна прихованої сили поза, коли він сидить, подавшись вперед, спираючись ліктями на коліна. І зелений рюкзак поряд. І Вірине світле «каре» та глибокий овальний виріз на спині її чорного купальника.

– Привіт, народ, – сказала я, приземляючись на заборонений лежак. Якимось немислимим чином татусь дав мені свій святий дозвіл на те, щоб підійти до Віри з Танею і за цнотливої відсутності лисого розпусника сказати їм своє коротке «привіт». І це я щойно зробила.

Обидві вони досі не знали, які гості завітали під імрайське сонце.

– Що, не чекали?

А татусь сидів за десять метрів від нас і за короткі сорок секунд просвердлив у моїй спині невелику дірочку.

– О! – Віра скромно посміхнулася й прибрала з обличчя золотавий локон.

– Адка приїхала! – Танька весело завовтузилася.

– А ти ж начебто в Канаду збиралася їхати? – спроба зачепити іронією. Боже ж ти мій, що це я встигла їм наплести торік? Вона поставила переді мною пластмасову чашку гарячої кави з краплею амаретто.

«Життя – це гра, – нагадали мені зім’яті сторінки мого щоденника за 1994 рік, – і твоє завдання в ньому – якщо не виграти, то, у всякому разі, показати, що ти не програла. В театрі теж грають – не для себе, звісно, а для глядача. А світ – це і є один нескінченний глядач. Глядач любить, коли його обманюють, це спрощує життя. Людина тільки думає, що живе для себе, а насправді вона прагне тільки того, щоб мати гідний вигляд у очах решти. Тож для себе жити неможливо, це аксіома. Цікаво, хто зможе спростувати мене? А моє завдання – показати методом вибіркового обману саме той образ, який хочуть бачити в кожному конкретному випадку. Для кожного я інша. Я друг усім і нікому».

А погляд татуся різав і батував. Але ж мерзотника немає – чого ще йому від мене треба?

– Ні, не виїхали, в нас усе взимку зірвалося… Там усі ці імміграційні служби, коротше… – і я почала брехати, докладно розводячись про клятих бюрократів із їхніми паршивими візами. Подібні оповідання здатні, можливо, захопити літню вчительку, що нудьгує в моїй школі, але Віра… Ах, Віра на мене дивилася майже жалісливо.

– Отож, що я можу сказати… Жахливо, так, Віро, це було просто жахливо.

– А тепер ви як?

О Боже… Імрая… Як боляче згадувати все це, коли пальми й олеандри залишилися за проміннячком залізниць, під колісьми 12-го поїзда, що давно відстукотіли, коли Агнець знову слинить мені піхву, а шкільні будні не несуть у собі нічого втішного!

– А тепер ми ось тут…

– І до якого ви пробудете? Тижнів зо два?

Я тріумфально посміхнулася:

– Яке там! Два місяці, як мінімум.

– Отакої! Чого це твій татусь розщедрився? А як там стосовно волі? Ще й досі випасає тебе на повідці?

– Певна річ. Тільки мені його, якщо чесно, просто шкода. От я й не воюю.

– Як зворушливо, – вона кивнула на чашку недоторканої кави, – пий давай.

Танька палко обійняла мене, запевняючи, що страшенно скучила.

Віра досить холодно, досить очужіло дивилася в якийсь незрозумілий проміжок між нами. І тієї ж миті, коли вона, мов серфінгіст із реклами, що підноситься назустріч хвилі, яка мчить на нього, плавно перемістила свій погляд з вершини гребеня на небо (тобто на щось, або, точніше, на когось, хто, схоже, вже кілька секунд стояв у мене за спиною), тієї ж миті я відчула, як мій байдужий палець було підхоплено…

…Як чиясь рука доторкнулася до моєї руки, підхопила мій палець, несильно потягла до неба.

– Ну, звісно, я так і думав. Ай, ай, ай, – у мене побіліли щоки й перехопило подих.

– Краса жінки, – весело мовив Альхен, – починається з манікюру! Скільки разів я тобі про це казав?

– А, це ти… – буркнула я, висмикуючи руку, – мені й так подобається.

Лак, взагалі, був страшний, яскраво-червоний, але стійкий і все ніяк не хотів остаточно злущуватися, залишав посеред кожного нігтя по кривій смузі.

– Ну, привіт, Левеня, – він зняв окуляри, блиснув своїми бурштиново-жовтими зміїними очима.

– Привіт, чудовиську.

– Так… А, ну, власне… – доторк брунатним пальцем до брунатного шраму на брунатних грудях, трохи підняті виглянсовані плечі й опущена, мов у хижака, голова, – із чоловічої точки зору вигляд маєш розкішний. Просто розкішний. Волосся, груди… просто молодець. А ти що, підфарбувалася?

– Де?

Вони з Вірою посміхнулися й перезирнулись:

– Ну, на голові, наприклад?

– Та нічого я не фарбувала!

– Ну, гаразд, це не так важливо, просто волосся в тебе якось посвітлішало в порівнянні з минулим роком. А взагалі, мені чомусь думалося, що ця твоя принадність зникне разом із дитинством, а виявилося, що ні, навіть навпаки. А ось за манікюр тебе варто було б нашльопати.

Я, мліючи, посміхнулася й булькнула кавою, дивлячись на нього крізь пластмасову чашку.

– Ну, а як щодо обмежень і заборон? Блокада, як і раніше, тримається?

– Аякже, все, як раніше.

– Атож, вірю. Он там твій тато йде, – він відвернувся, цієї ж миті по моєму плечі постукали, і коли я озирнулася, то батько вже йшов геть, відтягуючи мене за собою на невидимому, але дуже міцному повідці.

– До нових зустрічей, – сказала я, підводячись, – ми їдемо наприкінці липня.

– Та за цей час можна багато встигнути! Вигляд маєш чудовий! – долинуло до мене з того кінця тенту.

Nach Mittag (по обіді)

По обіді, нехтуючи дорогоцінною сієстою, татусь вирушив зі своєю слухняною дитиною в Ебру, шукати квартиру. Цехоцькі нахабніли від сезону до сезону й цього разу готувалися здерти з нас кругленьку суму. Ми брели розжареним шосе, й було видно, як на асфальті з’являються міражі тремтливих калюж із відображенням машин, що проїздили повз нас, та білясто-блакитного неба.

– А що, я чула, до нас, може, Мирослава приїде? – запитала я, щоб розрядити обстановку (за балачки з Сашком мені добряче перепало).

– Ти взагалі коли-небудь слухаєш, що тобі кажуть? – буркнув татусь.

– Ну…

– Вони вже взяли квитки!

– А! Справді? А Валентин із Марійкою теж будуть?

– Не дратуй мене. Звичайно, будуть.

Це була перша темна пляма, що виникла на світлій смузі мого прийдешнього й відносно безхмарного життя.

У Києві ми бачилися не просто рідко – я та моя сестра, старша за мене на 14 років, яскравий приклад добропорядної матері-господині, відповідального співробітника й просто дуже серйозної людини. Татова радість і втіха. А я і в найстрашнішому сні не могла припустити, що це добропорядне сімейство навідається до нас у Імрайку.

Нічого нормального ми цього разу не знайшли, і крізь ту ж таки несамовиту спеку, розжареним, як пательня, шосе рушили до «Марата», де містився невеличкий стихійний ринок, – щоб купити фруктів-овочів.

На зворотному шляху нам посигналив червоний «Фольксваген» (а в мене вже відпадали руки, запліталися ноги й у роті пересихало). Цехоцький вистромився з відчиненого вікна та, спираючись на кермо, звелів закидали свої сумки в багажник і сідати.

Татусь почав молоти якусь маячню, не треба, мовляв, ми самі, а я пожбурила пакунки на асфальт і заволала, що зараз просто впаду, і якщо пропонують, то чому б нам, власне, й не під’їхати? Одним словом, ми все-таки доїхали, але після цієї битви татусь зі мною не розмовляв аж до вечора (почалося). Я, бачте, напружую їх.

На пляжі грали в м’яча. Всі автори книжок про Лоліт і німфеток вважають за свій обов’язок описати гру в м’яча.

Танька стала так, щоб я відбивалася в темно-зелених окулярах не тільки в татуся, але й у Альхена, що засмагав неподалік. Грати запропонувала вона, саме після того, як із фосфоресціюючими відбитками на своїй німфетській шкірі прибігла до мене з обіймів Диявола. Кидала м’яча найбезжальнішими прийомами – так, що я перебувала в стані постійного стрибка. Я силкувалася тягти носочок і прогинати спинку. А клятий шмат гуми так і пантрував, аби вилетіти за поле, кудись у бік тентів, і я крутила озаддям, діловито плазувала поміж лежаків, поки м’яч котився геть від мене та завмирав, змушуючи завмирати й мене, за півметра від нерухомої ноги Альхена. Він же, дивлячись нібито кудись у далечінь, жодного разу навіть не нахилився, щоб підняти його й доторкнутися чолом до мого рудого відстовбурченого чубчика. З радісним криком я хапала втікача та летіла назад, із припливом люті кидаючись у гру.

Ми починали помічати окуляри. До того більше уваги мимоволі припадало на синю ганчірочку на його тілі, яка раніше була чимось посереднім під час ловів та обміну гарячими поглядами крізь чотири сонцезахисні скельця.

І коли я нарешті не спромоглася спіймати розжареного м’ячика, але наздогнала його й пожбурила, дозволяючи собі з положення «упор сидячи» глянути в чарівне підтентя, то…

Це було – як би вам пояснити – схоже на якесь миттєве замерзання, обмороження: замість розкішного багаття там біліли снігові замети, замість кипіння життя й пристрасті, панувала гнітюча темрява й не лишилося жодного сліду колишнього взаєморозуміння. Коли я глянула в той бік, уся магія, всі дзвінкі чари – зрозумій, читачу – все найпрекрасніше було зруйновано тією вбивчою сценою, що розгорнулася перед моїми очима, які досі відбивали рештки згаслого полум’я:

Аналогів немає. Довге жовте волосся, що здавалося несправжнім, колихалось на легкому вітрі; за особливого переломлення розсіченого тентом світла воно переливалося в золотавий сонячний промінь. Струнке, гнучке, невагомо-витончене тіло, яке ніби ще потоншало, граціозна хода, ідеальне, ніжно засмагле личко класичної слов’янської красуні, щось іронічне в обрисі губів, щось гордовите в лінії світлих брів. І погляд, мов промінь маяка, байдуже, не зупиняючись, пролетів по моїй скорченій постаті. Й Альхен, о, Альхен, обіймав її своєю засмаглою лапою, уже давно не дивлячись на Адору, розпластану долілиць із окулярами, що впали на бетон. М’яч просвистів за сантиметр від мого вуха й приземлився в калюжу за моєю спиною, облив брудним теплим душем, і, очевидно, покотився в бік поруччя, тому що Танька заволала, тицяючи пальцем кудись за мене. Я спіймала м’яча біля самого краєчку бетонної стіни.

– На, Тань, я чогось не хочу більше грати.

Розсікаючи іскристу хвилю, я пірнула на самісіньке дно, перебираючи пальцями ледь помітні без маски камінчики, стабілізуючи свої розбурхані почуття. А коли виринула, вже ніщо не обтяжувало моєї свідомості, не змушувало думати про його погляд щоразу, коли ставила одну ногу поперед другої.

Мов сновида, я подалася в безтатусеві простори, опинилась на скелі над ліфтовим козирком, у товаристві Таньки. Виявляється, ми грали в карти.

– Слухай-но, а це що, Надія приїхала?

Танька здивовано глянула на мене понад віялом із карт.

– Ні. Звідки ти взяла?

– А хто тоді он та білявка, що з твоєю мамою зараз розмовляє?

– А, це Оксана, вона приїздила сюди минулого серпня. Нас тоді вже не було. Залишився тільки Сашко. Я її зовсім не знаю.

– Ясно (але не втішає).

– А ми цієї зими в Пітер їздили.

– Я була там минулого липня, – байдуже збрехала я.

– У нього там така квартира! Знаєш, скільки ванних?

– Скільки?

– Дві! А кімнат аж п’ять!

– Він що, переїхав?

– Ні, він уже багато років там живе.

А це що таке? Виходить, оповідання про скромну роботу тренера з кунгфу й кімнату в комуналці на Ліговці – брехня?

– А де ж він працює?

– У офісі. Знаєш, у них там відик стоїть і стільки мультиків усіляких – я майже все передивилася. Там є «Алладдін», і «Русалонька», і «Чіп і Дейл».

– Я розумію, що в офісі. А чим саме він там займається?

– Відики дивиться… А ще там такі фільми класні є…

Коли ми з татусем чергового разу прогулювалися набережною в класичному мовчанні, мій напружений погляд під різними ракурсами сканував Гепардову спину – аж надто незграбно зігнутий, він цілувався зі своїм білявим сонечком. Вона лежала на животі, на його червоному рушнику, і, теж зігнута, тяглася до нього, мов прекрасна рожева з білим повитиця.

На завершення цього розділу напишу, що суворо наказала собі вести ретельний облік усіх своїх імрайських пригод – якщо вони, звичайно, виникнуть (у чому я вже починала неабияк сумніватися). У всякому разі, подертий зошит зі списаною обкладинкою, дорогий, мов життя, в своєму другому з сорока шести днів задерикувато повідомляє: «Нічого, я всім вам іще покажу!»