Текст книги "Смак заборони"

Автор книги: Ада Самарка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Ада Самарка
Смак заборони

«Всі вищі форми духовної творчості кореняться в сфері статевого життя, живляться статевою енергією. Тільки для того, щоб стати творчим вогнем у людині, ця енергія повинна пройти перетворення, повинна перестати бути власне статевою, перетворитися на інший, вищий вид енергії. Тоді, через це перетворення одного виду енергії в інший, людина досягає справжньої творчості, справжньої геніальності».

3. Фрейд. Теорія статевих потягів

«У Любові немає людської подоби. У неї тільки є лик Бога й лик Диявола. У розкішній панорамі, сповненій яскравого божевілля, він показав нам лик Диявола в Любові».

К. Бальмонт. Лірика статі. Думки і відчуття

Частина перша
Adoreau

Він був загадково-бридким, поза сумнівом, навіть страшним, але крилося в цьому чоловікові щось чарівно-звабливе, як стрілянина чи космічні потвори у фільмах для малих дітей. Він завжди був там, на обрії моїх пляжних ігор, там, у казковій місцині, де нудна реальність переходить у плантації моїх внутрішніх некультивованих світів, які поступово дичавіють.

Моя фантазія була непропорційно більшою за ту частину мозку, яка завідує її раціональним розподілом. Вона все життя поділялася на таку, в якій «можна», й таку, де «не можна». Та частина, яку можна було припускати, вигадувалася та складалась, мов гарний бізнес-план. Там кожен пункт було отруєно дзвінким фальшем, тобто тим, чого очікують від нормальної дитини. Я нормальною не була, але швидко навчилася ховати свою справжню подобу якомога далі від чужого ока. Та частина, в якій було Можна, будувалася здебільшого для батьків і для прикриття тієї, де Не можна. Остання видавалася похмурими джунглями, серед яких у конвульсіях конало пекло, червоним світлом пробиваючись крізь вологу тропічну землю. Там були Великі Ідеї, що їх я боялася, а тому залишала дозрівати в своєрідних розумових яйцях десь між небом і землею. Я боялася тієї фантазії, в якій жило Не можна, бо, по-перше, від неї віяло Нескінченністю (а це саме по собі заворожливо й страшно). А по-друге, крім трішки розчищеної, скажемо так, фасадної частини, там, у темних хідниках під ліанами крилося те незбагненне й складне, що могло обпекти чи вкусити.

Але саме завдяки цим незвіданим джунглям, які переміщалися зі мною по всіх площинах нудного дитячого існування, я вже тоді, в ніжному десятирічному віці почала здогадуватися: в мені криється щось демонічне, таке, що одного разу вибухне тисячами маленьких вогників, які оберігатимуть і настановлятимуть мене потім усю решту життя.

А він, лисий павіан, ідеально вписувався туди, від чого на душі робилося якось тремтливо та лячно.

Йог, дійсно майже лисий, і дійсно схожий на мавпу, в темних дзеркальних окулярах і непристойно вузьких плавках, перетинав залитий сонцем пляж і посміхався, мерзотник, посміхався мені. Чому мені? Я озирнулася. Ні. Нікого. Я була сама. Я сиділа на діагональній трубі пляжного тенту, відпочивала після півгодинного «тренуваннячка». Річ у тім, що я мріяла стати цирковим дротоходом, мене, бачся, гіпнотизувало це всипане блискітками вбрання, і промінь прожектора, й казкове відчуття недосяжності, коли висиш на срібному півмісяці над сотнями схвильованих облич. Моє бажання палало, але втілювалося в не зовсім правильних «висіннях» і «лазіннях» протягом останніх двох років.

Він звернув за станцію човнярів, і я миттю збадьорилася, почала перекидатися через голову. Але поступово весь мій запал кудись випарувався, тому що там, за свіжо пофарбованим червоним поруччям заклично мерехтіло море, тихе й тепле, і я, звісно, встояти не могла.

Ми з батьком їздили в Імраю щоліта, починаючи з 1984-го, коли мені не було ще й трьох років. Ось мої найперші спогади: гойдалка під горіхом, оточена високою травою і маками; червона вохра та мигдаль; старий татарський будинок на території маяка – великий, прохолодний, із широкими верандами.

Коли я відновлюю в пам’яті цю тиху сонячну картину, хочеться обміняти решту років шляху до зрілості, який щойно почався, на дні, які відпливли в нескінченність, дні, коли я – маленька смаглява Адора – вибігала з прохолодного парадного, перестрибувала через дві сходинки, мчала крізь густу, прозору спеку до батька на зелену лаву під старим горіхом. Я пам’ятаю терпкий запах його сигарети, полуницю в чашці з червоними колами, сметану з цукром і пік Ай-Петрі, що розсікає небо між гіллям із недозрілими сливами, і маяк, пещений сонцем посеред лазурової блакиті, і мис, наступний за нашим, що разом із підніжжям Ай-Петрі вигнався далеко в море. Море… Ах, море! Всім не дано збагнути цього взаємного обожнювання – адже ніхто не втішав мене так, як ти… Ніхто не слухав тебе так, як я.

…«Тобі холодно?»

«Неприємно… вітер і вода».

«А рушник у тебе є?»

«Звичайно».

Я взяла в нього те, що він стелив на пісок, і витерлася. Потім простягла йому назад:

«На».

«Я – тільки обличчя».

Він стояв за метр від мене. Якось майже ніяково, дуже напружено. Було видно, що він сам страшенно нервує. Ми стояли, зовсім оголені, одне напроти одного, й море тихо плюскотіло метрів за два від нас.

...Хвилі… Хвилі… диктують ритм ніжності – я падаю в цю безодню. А кінця досі немає. Я і він… Море і хвилі. Сонце палить його гладеньку спину. Я її гладжу…

Скільки разів, Господи, ну скільки ж разів я пробігала в цьому своєму рожевому сарафані повз лаврові кущі та, ляпаючи в’єтнамками, підіймалася на веранду Старого Дому – де ніхто давно не мешкав і де був рай для дитячих ігор. Звідти вся Імрая вражаючою панорамою лягала до моїх ніг – збігала донизу, червоніла вкритими черепицею дахами та біліла фасадами. В ній доцвітали сади, шепотілися гаї та розпускалися олеандри, а за нею зводився із зеленого килима й кам’яних палаців витончений жіночний силует – моя демонічна Ай-Петрі. Її роздвоєний пік підпирав небо, її крила обіймали всю Імраю, від моря до моря, а на заході сходили за обрій клиночком мису… Там було повітря, таке прозоре та нерухоме, а життя – таке коротке й солодке…

Це було наше місце. Ми з батьком страждали на однакову манію – потяг не просто до моря, до гарного місця – е, ні, ми були чимось іще безнадійно прикуті до імрайських ландшафтів, які змінювалися що не метр, лякали несподіваними урвищами та пестили принадністю нових паркових куточків. Їх ми час від часу знаходили то тут, то там, хоча начебто вже знали всі околиці як свої п’ять пальців.

Ми наймали кімнату на першому поверсі досить великого будинку з оригінальним плануванням, з величезним похилим дахом за 33 кроки від білої вежі маяка. Вона була зовсім невисока і вночі нагадувала японський ліхтар із зеленим полум’ям.

Вищою радістю вважалися вечори, коли хтось «на вахті» брав мене «вмикати маяк». Я пам'ятаю цей колосальний круглий акваріум і заворожливе скляне диво, яке раптово спалахувало, оживаючи, і моє відображення у віконці на сходовому майданчику починало пульсувати смарагдовим світлом.

Вечорами наповнювалися імрайські парки й мріла на фіалковому небі перша зірка… Ай-Петрі втрачала денну виразність своїх урвищ, облизана ніччю, що підповзала, готувалась розчинити її в пітьмі. Я стояла на передостанній приступці гвинтових сходів і крізь купол, який іскрився відблисками світла, що танцювало під ним, дивилась, як закінчується ще один день. І почуття, зовсім дорослі, будили в мені щось тонке й гаряче, а воно змушувало моє серце битися частіше.

Я любила… Поки ще нікого, але моя душа вже тоді начебто про запас черпала всю щемливу насолоду цього вечора, даруючи відчуття, що попереду чекає тут на мене щось прекрасне.

Мене всі обожнювали та пестили, і що більше я вдавала з себе абсолютного недоумка, так би мовити, маля, яким мене прагли бачити всі навколо, то дужче вихлюпувалися та вирували їхні почуття. Втім, батько всупереч решті наших численних родичів виношував досить сюрреалістичну ідею мого спартанського виховання, що, як не сумно, стало помітно тільки на рубежі мого одинадцятиліття. Я була огидно дорослою дитиною і ніколи не могла порозумітися з однолітками. Я мала власний світ, і тільки коли хотіла догодити комусь зі свого оточення, ставала слинявою кретинкою, що в ідеальному темпі рухається за шкалою розвитку здорової та щасливої дитини.

Батьки були розлучені. Моїм же вихованням років до десяти займався здебільшого батько. Звідси й випливала пристрасть до солдатиків, ігор у війну та ненависть до власної статі. Суто по Фрейду я стогнала без того, що мав мій кузен й чого цілковито була позбавлена я. Неможлива царина моєї приблизно п’ятирічної фантазії пропонувала різні варіанти виходу з цього становища, які потроху опановували мою свідомість і навіть трохи більше – незбагненним чином тіло моє озивалося на розпачливі благання, і я була впевнена, що рано чи пізно воно виросте (цього, до слова, чомусь не сталося).

Я намагалася звикнути до тягаря власної статевої неповноцінності.

У мене були подруги на маяку. Як і решта особин, що мали змогу обертатися в моєму колі, вони поділились на бажаних і небажаних. Я спілкувалась і з тими, й із іншими. Більшу частину часу ми проводили на пляжі або в санаторних парках, що оточували наш маяк. Удома тільки їли та спали (до мого найглибшого розчарування). На маяк ніхто зі сторонніх не ходив, та й приїжджих постояльців на кшталт нас із батьком теж було мало.

Війни в нас із батьком виникали доволі часто, хоча в цілому я була дитиною слухняною. Але навіть у такому нікчемному віці в мені паразитував дух дрібного шкідництва, й порушення Батьківських Правил було справою першої необхідності. Я до пуття не знала, навіщо роблю те, без чого моє озаддя частіше мало б природний колір, але у всіх заборонах, які йшли від батька, крилося для мене щось незбагненно привабливе, і я була заслабка, щоб опиратися спокусам.

Найстрашнішим нерозкритим імрайським злочином можна вважати (ігноруючи сам сюжет оповіді) систематичні крадіжки згущеного молока з холодильника в нашій затишній кімнатці. Поки батько займався обідом, я ще зранку поцупленою великою столовою ложкою, тремтячими руками видобувала ці ласощі з синьої баночки й судомно, практично забуваючи про смак, живилася самою лишень Забороною.

Наше буденне імрайське життя розписувалося аж до секунди, і головним правилом було сидіти вдома якомога менше, із чим я постійно сперечалася (і програвала). Чи то періщила моторошна злива, чи стояла холоднеча з безнадійно сірим небом – ми затято сповзали Старими Сходами, вирубаними в імрайській скелі, до санаторних пляжів, і якщо погода була зовсім нестерпна, споруджували «халабуду». Ми сиділи там, під лежаками, лив дощ, а ми дивилися на море, дихали морем і їли черешні.

Незважаючи на суворість, я обожнювала татуся понад усіх на світі. Між нами панувала дивовижна гармонія.

Фатальне знайомство відбулося приблизно так.

Я сиділа на верхній частині діагональної труби, що з’єднує дві колони пляжного тенту. Маринка помчала купатися, а татусь приніс мені черешні та подався на прогулянку вздовж пляжів.

Я саме перебувала в полоні тих яскравих і штучних фантазій, що несуть геть від реальності, – марила польотами на трапеції під зоряним куполом, засліплена блиском власного вбрання. Такі марення трапляються, напевне, у всіх десятирічних дівчисьок.

Ой!

Пакуночок із рештками черешень випав із імпровізованого вівтаря моїх складених по-турецьки ніг. Ніби в уповільненому відтворенні, я бачила, як поліетилен вивертається космічною медузою, вивергаючи криваві краплі змішаного з водою соку, і черешні, саме ті, що коричневі Та несмачні, впереміш із погано обсмоктаними кісточками, летять, розпадаються, вдаряються Об червоний рушник, яким накритий лежак піді мною, та розлітаються барвистим вибухом у… чиюсь каву, на чийсь одяг, комусь за комір (ах ні, мені це тільки здалося).

Три обличчя без тіні обурення було піднято на мене. Що й казати, я СТРАШЕННО зніяковіла. Хоча за мить по тому стало ще гірше – спазм здавив горло й судома усвідомлення мало не скинула мене на землю – це було пекельне болото, грузла трясовина, о, умри Адоро, умри дитя!

Що було? Ах, ні, нічого особливого – просто той, кого я обізвала Мавпою, тепер озирнувся, підвівся й перебував за півметра від мого обличчя. Він був страшний здаля, та ще демонічніший впритул, він був безнадійно привабливий, до того ж, мав усі дані, щоби потрапити до елітної касти Татових Друзів (у нього були правильна вимова, гордовита постава та яскрава несхожість на інших – щоб нахабно вирізнятися з пляжної юрби, як і ми з татусем), і останнє особливо насторожувало.

– Вибачте, я не хотіла, – язик не слухався, думки плуталися.

– Нічого, нічого. Ми постійно спостерігаємо, як ти тут лазиш. Знаєш, дитино, а ти молодець! Я ТАКОГО тут іще не бачив.

Мені він відразу не сподобався.

Це був початок липня 1991 року. Ми провели на маяку майже півтора місяця, батько відзначив двадцятирічний ювілей своїх щорічних поїздок у «рай біля моря», я була там увосьме. Люди часто запитували в нас, чому ми їздимо на одне й те саме місце з року в рік – у ялівцеву нашу Імраю.

…Ці чудові ландшафти, що прожили вічність, особлива первісна гармонія моря, неба й обкладених зелом скель… Вони могли існувати без мене, а я не могла існувати без них. Начебто між нами було щось… Тільки в Імраї я могла спокійно та розважливо думати про смерть. Ідея смерті й загального кінця зазвичай починала просочуватися в мій мозок цими замшевими вечорами, коли світ кардинально змінювався, перетворюючись на дивно сторожкий. Щось таємниче я змогла зрозуміти тільки завдяки цим вологим квітам магнолії, вихопленим місячним променем. Вони були чудово, не по-земному гарні, тож я знала, що одного разу вони зів’януть і обпадуть, а я ще довго залишатимуся собою…

Після інциденту з черешнями мені було завдано незначного втику від батька. Сашко з його привабливими подругами допомогли мені ліквідувати наслідки катастрофи, крім цього, ще й напоїли кавою з печивом, а батько відразу застукав на гарячому, бо приймати їжу від незнайомців найсуворіше заборонено! Виявилося, навіть після попереднього посипання її недоїденими черешнями…

Улітку того ж таки 1991 року ми з мамою, тіткою і двоюрідною сестрою вирушили до славного міста Переяслава-Хмельницького, де романтики було не більше, ніж у емальованому чайнику. Купалися у Водосховищі, я отримала сонячний опік і, позіхаючи, проковтнула комара. Десь розвалився Союз і по телеку показували «Лебедине озеро». А я любила стрибати з піщаного урвища й котитися запашною квітучою лукою. Небо було блакитне і яскраве, земля пахла травами, справжнє море було неймовірно далеко. Ми ходили гуляти на Греблю, прісними сільськими вечорами звичайно дивилися прісний захід на прісному піщаному пляжі. Ще ми навідувалися до кінотеатру турбази, що був під відкритим небом, і поглинали строкаті, голосні та сльозаві індійські фільми, які на той перехідний момент злилися в одну карнавально-недоумкувату масу, і в мене було враження, що я тепер живу життям єдиної великої сім’ї, музичної та галасливої.

Мої батьки розлучилися, коли мені було вісім років.

Я слухала Жана Мішеля Жарра, Емерсона, Лейка і Палмера, Пінк Флойд і малювала картинки з прекрасною сумною дівчиною, що стояла на пагорбі посеред моря квітів. У неї було жовте волосся, що розвівалося на вітрі, й прозора блакитна сукня. Вона була смерть і сум. Я завжди бачила образ смерті як щось гарне, дуже людяне, чого в жодному разі не можна боятися. У дуже несерйозному віці я усвідомила, що життя можна порівняти з днем, і єдине, в чому ти можеш бути впевненою у цьому суперечливому світі, – то це в настанні ночі, коли голова доторкнеться до подушки й щось помчить мене геть від усього, пронесе крізь виміри, і єдиною розбіжністю в ідеї дня та смерті буде те, що після ночі настане ранок і все повторитеся, а після смерті нічого вже наставати не буде.

У вісім років почалися мої затишні філософські зоряні вечори, коли я сиділа в батьківському кабінеті, зовсім сама, й він усе не приходив додому, а я занурювала себе в транс, дивлячись на чорне небо й на місяць і намагаючись осягнути сутність нескінченності.

Одного разу, років у 9, у мене сталося осяяння: смерть і Бог – щось тісно взаємозалежне, і космос не може бути нескінченним, бо в якомусь місці настає Неіснування, що і є смертю. Іноді мені здавалося, що тінь якогось мого забутого предка схиляється над моїми плечима й тихо нашіптує моєму розумові, що писати й малювати.

Я росла худою, хворобливою і трохи відлюдькуватою дитиною. У мене були тонкі, ніби старечі пальці та ріденьке рудувате волосся. Я була доволі неговіркою і надзвичайно замисленою істотою з багатим словниковим запасом, і мене завжди вважали на 2–4 роки старшою за мій реальний вік. Однолітків я навіть відлякувала, адже була створена інакше, а таких у масах, ой, як не люблять! Я дружила з батьками та з собою, і цього мені цілком вистачало. Я пам’ятаю, що могла бути по-справжньому щасливою, тільки залишаючись у тиші (з улюбленою музикою) і на самоті, де могла нарешті відкритися своїй істинній сутності та щось писати й малювати, поки не поженуть у ліжко.

Мені читали вголос Шекспіра й Гоголя, ми з мамою, бувало, обійнявшись, ридали над рядками – й це було щастя!

Це було моє дитинство, казкове, нерозкрите, сповнене якихось небезпечних, заворожливих чарів, і все в ньому було пронизано передчуттям чогось забороненого, що тихо дозрівало десь між небом і землею.

У серпні 1992-го, в 11 років, мені належало пройти перше в житті випробування піонертабором у Карпатах. Мої батьки змовилися з батьками однієї подруги, що була таким самим відлюдьком, як і я, вирішили заслати нас куди-небудь у серце реальності, щоб ми змогли пройти там болісне, але необхідне загартування Громадським Життям. Шкільні будні за 5 років батьківських надій не виправдали – я вміла робити все можливе, щоб за ненависною партою з’являтися якомога рідше. Школа була для мене чимось на кшталт прикрої неминучості. Мене заносили туди різні вітри, я вчилася погано, але не жахливо, писала романи на уроках і дивилася у вікно на перервах, подалі від юрби своїх однолітків, що репетувала, граючи в «квача».

У Таборі, виховні тенденції якого базувалися на максималістських ідеях загальної зрівнялівки (у вбиральню чередою ходити) мене збиралися відучити від мрійливої самотності й для цього саме мали застромити поміж орди туполицих, козоголосих і прищуватих підлітків.

Але мої нервові очікування чорного серпня були перервані щасливим батьком, який, виявляється, передумав і замість ставка з водомірками, я виявила себе в хвилі Чорного моря, що полоскалася при березі. Ми були в Імраї.

На той час я вже мала зведеного брата, який зі зведеною мамою залишився чомусь удома, в зведеній квартирі, у забутому Києві. Мене якось навіть приголомшила батьківська відданість.

Я не могла повірити своєму щастю – все було, як колись. Імрайський маленький затишний світ – пляж рано вранці, коли тіні ще вкривають усю гальку, й ми залишаємо рушники з надувним матрацом та йдемо на двоповерховий пірс, де перші ніжні промінчики вкрадливо золотяться, поступово розповзаючись по всій набережній. Я кидала дрібну гальку на медуз, які поважно погойдувалися в хвилі. Уподобала добре натягнуту корабельну линву, якою сходила на пірс просто з води, без сторонньої допомоги. І все було чудово, поки одного разу напівзабутий торішній Сашко не зробив цей фатальний жест рукою, запрошуючи нас із батьком у чарівне королівство його лежака. Нас напоїли кавою, що варилася на спеціальному пальнику зі свічкою смердючого сухого спирту, і тоді почалося… Татуся охопив захват від пітерського тренера кунгфу, сміливого філософа й просто цікавого дядька, від якого він тепер ані на крок не відступав.

Батько вихвалявся мною – ми грали в складну гру «ерудит», де все залежить від словникового запасу, і я примудрялася обігравати батька, університетського доцента, між іншим, який навіть нітрохи не блефував!

Але все було не так погано до моменту, поки одного безневинного ранку я не виявилася в товаристві Сашка Спортивного, котрому замало було просто стояти на голові – він задирав ногу в немислимому шпагаті й гарно розмахував руками, але на додачу змушував і мене займатися йогою, від якої виникали бридливі асоціації з впалими животами й випнутими ребрами. Він, бачте, хотів допомогти мені. Мені було поставлено діагноз «плоскостопість». Він рекомендував мені промивати ніс соком цибулі (татусь відразу заборонив пірнати), примудрився розбуркати трохи призабутий комплекс моєї неправильної статі, вимовляючи неприємні слова та словосполучення – «яєчники», «сечовий міхур», «кишковик», «фалопієві труби», «застудити додатки»… При цьому він трохи гаркавив. А ще він сказав, що в мене хронічний гайморит і вповільнений розвиток молочних залоз (після огляду) плюс щось із підшлунковою.

Я хотіла вити, виставлена на огляд батька, що уважно слухав, у руках стороннього, страхітливо засмаглого 39-річного чоловіка, дужого, непристойно гарного, з ніби глузливим тонкогубим обличчям і густими бровами. Найбільше пригнічувало те, що татусь мій перебував у цілковитому захопленні Дядьком Сашком, як називала його Маринка. Її батьки знали його, виявляється, років із 8, і Маринка цілком поділяла мою неприхильність до нього. Він був теж імраєманом і їздив на моє море вже 13-й рік поспіль.

Він жив щасливо й невибагливо, харчуючись морською капустою і консервованим перцем. Він спав у гамаку в одному з куточків санаторного парку, ціле літо проводячи на нашому пляжі. У Ленінграді, де я була один-єдиний раз у житті, керував невеликою групою аматорів кунгфу і медитував… медитував… медитував…

Тато сказав, (о жах!), що якби він був молодший, то теж оселився б у гамаку. В парку. І став би йогом.

Вони вдвох знущалися з мене, як могли, – примушували робити дихальні вправи з правильною вимовою принизливого «х-х-х-и!» під час видиху, не пускали плавати, коли вода була холодніша за 18 градусів, тому що (в два голоси) «статеві органи можуть застудитися».

Мені приписали майбутнє (з того, що пам’ятаю) горбатої ревматички з кривою спиною і ще кривішою шиєю, а також із дефектом гортані, який можна вилікувати лише ранковою сечею (екзотика, блін).

Мої дротохідні справи було відсунуто на другий план Сашковими вправами з якогось невимовно бридкого китайського монастиря. Він демонстрував на мені точки «дянь-тянь» і «бай-хуей».

І все-таки останньою краплею була процедура постановки хребта, яка врочисто виконувалася перед аудиторією інших зацікавлених батьків і в процесі якої про мене говорили в третій особі або ж вживали до сліз ненависний термін «дитина» («у дитини підвищена енергетика, що ймовірно закоркована в центральному меридіані, отут, на куприку»).

Наостанок перед від’їздом мене лякали гарантованими жіночими хворобами, і щоб уникнути їх, я повинна була займатися китайською оздоровчою гімнастикою. Але я все-таки знайшла в собі сили для замилування кумедним боком усього цього. Сашко рекомендував мені ставити клізму для очищення і неодмінно, (неодмінно!) промивати носа!

Уся моя сутність здригалася й гримотіла в ті страшні моменти, коли м’яким вкрадливим голоском втовкмачували мені ідею моєї жіночої статі.

У тому ж віці в мене раптом закучерявилось волосся, тож я почувалася безглуздою довгоногою Мальвіною, ніжною і тендітною, – хоча в душі була загартованим, брутальним і незворушним матросом.

У травні 1993 року, після тривалої ангіни, в мене почалися місячні. Я вже була отроком освіченим, маючи за плечима «написані з тонким гумором» і «легкі для читання» вирізки з газети «Сім’я», книжку, презентовану на моє 11-річчя, за назвою «Дівчинка стає дорослою» і трофеєм особливо коштовним (як, втім, і небезпечним), одного разу виявленим у батьківській шухляді й ретельно переховуваним – від мене (хі-хі!)… Урешті-решт ми з мамою мирно з’ясували стосунки. Вона запитала, чи зрозуміла я з цього складного порнографічно-графоманського надбання бодай слово. Я зізналася, що, загалом, ні.

Ні, не бридко, та й у тих невиразних обрисах, що їх я все-таки змогла розрізнити в словесній каламуті, я не побачила нічого такого, що шокувало б. Хіба що лесибанки, чи як їх там…

Мені дуже делікатно пояснили, що подібну літературу навряд чи є сенс забороняти взагалі, але я ще замало знаю, щоб бути здатною до правильного сприйняття, і моя сьогоднішня оцінка деяких е-е-е… м-м-м… дій може фатальним чином зіпсувати відповідне сприйняття цих речей завтра. Я погодилася. Тема сексу залишалася чимось надто дрімучим навіть для мене, і я вирішила віддати всю увагу літературній творчості. У січні 1993 зав’язалася моя перша серйозна сага про «космічних прибульців і методи боротьби з ними». Це було набагато цікавіше за легендарний кінесівський «Шлюб під мікроскопом» (який, до слова, так і не був прочитаний мною до кінця).

* * *

Пляж радісно гомонів і ворушився рожевими тілесами, що спливали салом. Усе як завше, коли заїзд із прилеглих областей трохи розхитує приморську романтику своїм провінційним подихом. Але було весело.

Це була класична ілюстрація до вислову «громадяни СРСР мають право на відпочинок». Простакуваті профспілковики та новоспечені підприємці активно й діловито відпочивали, різалися в карти під тріскотіння накритого рушником радіоприймача, а поруч гладка мати сімейства витягала з картатої сумки харчові термоси з котлетами й каструлю з картоплею в мундирах.

Торішнього Сашка (і його морської капусти) на звичному місці не було. І бути не могло – там, де рік тому стояли лежаки «для співробітників», було порожньо й сонце, глузуючи, заливало цей сірий простір, адже від тенту залишився тільки металевий каркас, іржавий кістяк, плямистий від облущеної фарби. Я відчувала, як вітер розпустив моє волосся й воно розмаялося, неначе вовняна шаль із китицями. Це був типовий ранній червень.

Ми залишили наші речі на теплій гальці внизу й пішли гуляти розкиданою штормом набережною. Мої улюблені пірси нагадували рештки космічного міста після ядерної війни. Скляні двері ліфта розтрощено. Яка дивовижна сила могла зробити таке з моєю солодкою Імраєю?

Ми подивилися на вибілений сонцем і обліплений висхлими водоростями краєвид і зібрались уже повертатися на маяк, бо спека стояла нестерпна, а вдома на нас чекали нерозпаковані сумки й обід, що залишився з поїзда.

Купатися не було дозволено, тому що тривав «складний процес адаптації». У переддень свого 12-річчя я стала цілком стерпною і дуже тихою, так би мовити, вимуштрованою дитиною, оскільки майже чотири роки провела в нерозлучному контакті з батьком, що тягав мене скрізь і потай, можливо, навіть пишався плодом своєї творчості (хоча до мене особисто доходила тільки сухенька критика). Втім, найуспішнішим його досягненням можна вважати мою абсолютну переконаність у власній нікчемності, потворності й непристойності в цьому високоосвіченому й культурному світі.

Так ми й ішли, в статечному мовчанні – попереду батько зі своєю ассірійською бородою, в темних окулярах, з непрониклим обличчям, і смиренна донька: недолуге створіння, загублене в невиразному проміжку між отроцтвом і дитинством. Я кусала нігті, чмихала носом і голосно шкарбала поцупленими в мами босоніжками на недозволено високих підборах. Ноги раз у раз підгиналися, як у новонародженої газелі, очі сліпило через відсутність забутих у поїзді окулярів, а спина свербіла від поту, від пляжу, який ми залишали, та від моря, в якому мені не дозволили скупатися.

Ми зійшли нестерпно крутими сходами, на яких не було ні сантиметра затінку (як же татусь не любив користуватися прохолодним швидким ліфтом!), проминули санаторний парк – а там була ще безліч сходів дорогою від прохідної. Імрая займала величезну площу вздовж наймальовничішого узбережжя, але в плані матеріально-соціальних благ мала рівень досить провінційний. Наш маяк стояв осторонь, на горі, займаючи цілий мис. Але, крім лаврів із фісташками, там не було нічого, що допомогло б нам проіснувати в повсякденному житті, й ми ходили в селище Ебра, де було приблизно 12 багатоквартирних будинків і кооперативне диво «Ластівчин Дім», там можна було купити татового червоного портвейну та Адчину червону панамку.

Ми зайшли до крамниці. Я зачепилася за поріг і влетіла в чиєсь дбайливо підставлене плече. Батько спопелив мене поглядом, щоб мене мучило сумління за цвіль у його відпустці, й мовив: «Оці шлапаки надягаєш востаннє».

– Угу – відповіла я, завершуючи свою партію вже подумки: «Аякже, востаннє! Це тобі треба аж надто розсердитися, щоб купити мені нову пару!»

Наступного дня батько вигулював мене на санаторному причалі й заразом спостерігав розкішний імрайський захід сонця. А моя напружена увага сконцентрувалася в кінці «дніпровської» території, де громадився високий паркан і обтягнутий сіткою пірс наступного санаторію. Мій торішній знайомий, мешканець зеніту батьківських симпатій був тут як тут, і татусь це теж помітив, тож перш ніж я встигла послизнутися чи звихнути ногу, або ж викликати грім небесний – страшна хвилина прийшла сама по собі. От ми й зустрілися:

– Здрастуй, Левеня, – йог зверхньо розкошлав моє кучеряве волосся. Він завжди називав мене левеням. Я ж бо любила левів – дрібне підлабузництво!

– Здрастуй, Сашку, – дивлячись повз його страшні зелено-жовті очі, відповіла я, водночас дивуючись, що вітається він спершу зі мною.

– Я спостерігав за тобою сьогодні. Знаєш, це приголомшливе перетворення. Ну, що ж, тепер ти – справжня жінка.

Як завжди, я не зрозуміла, неуважно глянула на мастило під нігтями й хрест від загубленого лейкопластиру навколо розчуханого укусу комара.

– Здрастуйте, – Сашко потис руку моєму батькові.

Запитав, як у нас в Києві. Виявилося, що так само, як і в них у Пітері.

– Ну, і як? – влізла я. Сашко посміхнувся, але нічого не сказав.

Вони говорили потім без мене хвилин із 5 і домовилися зустрічатися на пляжі щодня. Мене ця перспектива відверто лякала.

Наступного дня Сашко, торішні білявка й руда дівчинка, усі в майках із рукавами, затишно влаштувались у кутку під санаторним тентом і дивилися на нас із гостинними посмішками. Я була вбрана в яскраво-рожеві лосини та червону майку із золотими квітами (ви пригадуєте, який це був шик у далекому 1993-му?), але почувалася опудалом.

– Щось холодно сьогодні, – сказав Сашко, дивлячись на море. – У тебе розкішне волосся – таке кучеряве, – продовжив він, не повертаючи голови. – А це Віра.

Білявка встала, посміхаючись підійшла чи то до мене, чи до поруччя, щоб подивитися на хвилі.

– Просто Віра, гаразд? Ніяких тіток… ніяких «ви»… – у неї було дуже приємне, солодке обличчя. Вона вся була якась медяна, м’яка, невеличка на зріст, незвичайна й така само ідеальна, як і її (?) чоловік Сашко. Я б дала їй років 30, втім, через нестандартність і солодкавість усього її вигляду могла помилятися.