Текст книги "Смак заборони"

Автор книги: Ада Самарка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

Я сіла на край теплого пірсу, звісила ноги в киселеву, мірно розколихану гладінь лазурового моря. Вибагливі водорості виконували повільний танок із великою замріяною медузою.

– А все відбулося.

– Що?! Як – усе? Що, те саме? Адко! – вона вся свербіла, жодна частина її тіла не могла всидіти на місці.

– Ну, як би тобі сказати…

– Слухай, від тебе ж спиртним тхне!

– А… так.

– Ну, то розкажи ж! Це з дядьком Сашком?

– Що?

– Ну… ну, все… Ну, ти пила…

– А… Ні, не з ним.

– А Віра? Адко, ну, розкажи, ну, будь ласка! А що дядько Сашко сказав, коли побачив, як ви цілуєтеся?

– Він? Він сказав, що не бачив у житті нічого прекраснішого.

– Так?! Ой… а ти? Що ти думаєш про це думаєш?

– Я думаю? Я думаю, що він… Як це не сумно, найкращий чоловік на землі. Кращих за нього не буває.

– Правда?! – її густі чорні вії здригнулися й завмерли, в очах промайнуло щось таке, що насторожувало, дуже доросле. – Адо, тобто в тебе з ним… Із нею… з ними щось було?

Я спробувала дістати носком воду. Потяглася всім тілом, з’їхала на самий краєчок пірсу, але не вийшло. Гепард стояв нагорі, тримаючись за поруччя. Я помахала йому. Він кивнув.

– Так багато всього було, Полю, що я просто не знаю, з чого почати. Я так заплуталася!

– Адо! Ти ж завтра їдеш! Як же я про все дізнаюся?

І тут до нас безгучно підкралася Танька, ляпнула нам на спини по медузі та блискавкою помчала геть із пірсу. Ми дружно заверещали й погналися за нею, просто під тент. Я рвучко загальмувала перед лежаком із червоним рушником, Танька прослизнула кудись між бетонним парканом і скелею, а замріяна Поля з усією сили налетіла на мене й збила просто на лежак, Вірі під ніс.

Вона здивовано дивилася, як ми борсаємось.

– Ми прилетіли на крилах любові! – з пафосом сказала я, поправляючи купальник.

Прийшов Гепард, сів поряд, із цікавістю розглядаючи наш свіжий дует.

– Ось, – я взяла Поліну за плечі, – з почуттям виконаного обов’язку, передаю із рук у руки.

Ну, а потім заманячіла бабусина панамка, ми, сміючись, кинулися навтьоки, й Поля сама взяла мене за руку, раз у раз оглядаючись на Дядька Сашка, що став іще таємничішим.

Abend

Удома було застілля. Обоє Цехоцьких цього дня не працювали й разом із Зінкою склали нам компанію. Це було нестерпно. Мій останній імрайський вечір розсипався, мов пісок, що витікає крізь пальці. Виголошували банальні тости, й татусь із мерзенною посмішкою скаржився на те, яка я дурепа й скільки ще потрібно працювати, щоб виростити з мене людину. Галина підняла келиха й сказала, що головне – це щоб я була щаслива. Це моє дивне самаркандівське щастя. Я стою на балконі в своєму індійському сарі, моє мокре, свіжопомите волосся гладко зачесане назад, я спираюся на дерев’яне поруччя, дивлюся на оксамитове індигове небо з соковитими низькими зірками, теплий вітерець пестить мої оголені плечі, промінь маяка робить своє «Ух-х-х-х!» на занурених у дрімоту кипарисах, на різьбленій веранді Старого Будинку, на лаврових кущах, на моєму лікті й у кутку балкона, а далі – на білому стовпчику огорожі над урвищем, і, вириваючись на волю, летить далеко в чорне з місячними брижами море. У моєму тілі сидить приємна втома, в грудях – солодка знемога. Ніжний біль. Але де ж щастя? Боже… Останній у моєму житті імрайський вечір… І начебто по-справжньому щасливий, а мені так боляче! Я тихенько вийшла на вулицю. Скрекотіли цикади, спекотна ніч дихала. Далекий гавкіт собак, цвіркуни й «Московський біт», що спускається з танцмайданчика ніжною прозорою хвилею:

 
«Ту-у-ула и Ереваннн…
Ри-и-и-ига и Магаданнннн»…
 

Я притулилася до теплого ялівця й заплакала.

Tag Sechtsundvierzig (день сорок шостий)

Вранці ми, як звичайно, пішли на пляж. Спека стояла нестерпна. Напередодні подорожі ми були зібрані й не відволікалися на дурні суперечки з приводу не з’їденого сиру зі сметаною. Батько прощався з морем, сидячи на кінці пірсу й ведучи неквапну бесіду з витонченою гепардоненависницею в білому купальнику. Моя Полінка чогось не йшла, і я засмутилася, що ми так і не обмінялись адресами, щоб потім вишуканим епістолярієм повідати одна одній про всі подробиці цього фатального літа. Мені не було з ким поділити гнітюче передчуття розлуки. Я попленталася в «Україну», до Макса, та відразу мене гукнув батьківський бас, що риком рвався з-під пірсу. Я здригнулася й повернулась із рештою пляжників, які теж робили моціон. Він із суворим і безкомпромісним виглядом махав мені, щоб негайно повертала.

– Але чому?! – закричала я, перегинаючись через поруччя.

– Тому що я так сказав! – прогарчав він, перемінився на обличчі й звернувся до Анни.

Так я промучилася до 10:30, поки не було дано команди на останнє цього року купання. І все. Це нова витончена самотність мого нового Не Життя… Я зрозуміла тоді, чого хочу найбільше – простягти ноги в дорогому взутті на світлій шкірі модернового диванчика і, попиваючи червоне французьке вино, міркувати з яким-небудь 40-літнім нащадком західної буржуазії… Міркувати про історію й політику, зовсім не торкатися в своїх розмовах теми сексу – бути його уособленням. Поки я з сумовитим виглядом плавала від пірсу до пірсу, набережною в наш бік ішов хтось високий, білявий, у пляжних шортах. У відповідь на помах батьківської руки я покірно вилізла на берег, схопила рушника, сухий купальник і пішла нагору, переодягатися. Макс спіймав мене за передпліччя, крапельки котилися по моєму обличчі, тремтіли на віях, світилися на губах.

– Ну, привіт, чого ж ти не з’явилася сьогодні?

– Я їду. Тато не пустив, – я обійняла його, такого великого й тепленького.

– Телефончик залишиш?

– У мене ручки нема.

– Я запам’ятаю.

І я сказала. А він, перекочуючи цифри на губах, нахилився до мого обличчя й обережно поцілував. Я посміхнулася йому й помчала в кабінку.

Потім ми вже брели до ліфта. Батько на мить відволікся на Анну з Віктором, а з іншого боку до нас уже підходили Гепард, Віра й Танька.

– Наступного року нас тут не буде. Це місце, я вже казав, вичерпало себе, а ми вже знайшли, куди поїдемо, – він махнув за Ай-Петрі, – у бік Фороса.

– Виходить, ми ніколи більше не побачимося?

– Ніколи не кажи наперед. Майбутнього ніхто не зможе вгадати. Ніхто й ніколи не доведе, що ти не приїдеш до мене в Пітер.

Я відпустила його руку й знизала плечима:

– Хтозна… А поки що – бувай, Сашку.

– Бувай, Левеня.

Батько напрочуд терпляче стояв за 10 метрів від нас, поглядаючи через Аннине плече. Я рвонула до моря, щоб укинути монетку. Очі застеляли сльози. Дорогою назад мене перехопила Віра.

– Дідько з усім… – ми поцілувалися. Крізь млость і запаморочення я нагнулася до Таньки, цьомкнула її, помахала Анні з Віктором, що віддалялися, ошелешено озираючись на мене. Гепард махнув мені востаннє й показав «клас». Я посміхнулася, розвернулась і зрозуміла, що більше ніколи не побачу його на цих лежаках під тентом. Ніколи більше з завмиранням серця не мчатиму кам’янистими тінявими стежками до Генеральського пляжу, ніколи не шматуватимуть мене солодкі муки очікування на моїх двох дошках за три метри над морем, ніколи не буде цих задушливих, жагучих, напахчених «Каїром» сієст і мрійливих, ситих, зі знемогою в ногах nach mittag-ів, ніколи не відчуватиму на собі чари випадкового погляду, в промінь якого, бувало, потрапляєш під час пересічної пляжної метушні, відбиваєш його – й укриваєшся сиротами. Двері ліфта зачинилися, й закрилося все. Удома ми швидко зібралися, з’їли нестерпний обід (і мій сир, що сплив зі сніданку, зі сметаною). Знемагаючи, збудженим поглядом я попрощалася з не потрібним більше «Каїром». І найспекотнішої, найсоковитішої сонної сієсти ми, навантажені сумками, пошкандибали до автобусної зупинки. Наш шлях лежав через весь «дніпровський» парк, звивистими, рябими від сонячних відблисків доріжками, повз алею мушмули нагору крутими кам’яними сходами до прохідної. Автобус приїхав рівно за розкладом, о 13:10 і з курним виттям відніс нас геть від щастя. Я сиділа біля вікна, пропускаючи повз вуха повчальні промови невдоволеного татуся (він тільки зараз, по напруженій мовчанці, вирішив узятися до виховного процесу), і в паузу, яка раптом виникла, сказала, дивлячись у вікно:

– У всякому разі, за цей рік я домоглася всього, чого хотіла… навіть, може, й більшого, хоча більше ніколи не буває…

Я замовкла, тому що мене все одно не слухали. Ми виїхали на гірський «серпантин» і в улоговині під нами, в обіймах спокійного сіро-лазурового моря спочивала вся наша Імрая. Червоний, вкритий черепицею дах Старого Будинку, біла вежа маяка, затишний вигин Генералки й замок Ластівчине Гніздо.

У Сімферополь ми приїхали о 15:00, здали сумки в камеру схову й мовчки тинялися сірим сумовитим містом.

Кримський півострів полишили серед ночі. Розтуляючи повіки в своїх дорогоцінних спогадах, під мрійливе drive/driven я побачила, як повз нас промчав перекреслений напис «КРИМ», а по піщаному насипі вздовж лиману жовтими прямокутниками затанцювали наші вікна.

Epilogue

Для епілогу скажу, що Імрая, adoreau, і решта залишилося багатогранним кристалом завершеного спогаду. Продовження неможливе, як незіпсована віком гострота почуттів. А Імраї все одно більше нема. Ми їздили в Ебру взимку. Навряд чи зможу описати це дике, злісне почуття цілковитої спустошеності, фальшу безгепардової місцини. Все було – й бліда Ай-Петрі, й пляжі, й рокотіння хвиль, і шурхіт гальки, але не гріло серце усвідомлення здійсненої мрії, зникли всі чари. Я дивилася на це, ковтаючи сльози. Смерть у пору вмирання бачити не так тяжко, як у розквіті життя. Тому я відмовилася їхати туди влітку. Може, пізніше… Я не хочу налаштовуватися на спогади. Вони оточать тебе, ринуть нестримним потоком – і ти піддасися, повіриш у майбутнє, не зможеш розлучитися з першим почуттям, заважким для того, щоб випаруватися разом із росою одного мрячного ранку. Алладдін став минулим теж узимку. Я була сама вдома. Цілий той день віддрукувався в пам’яті слухавкою, дзеркалом на стіні, моїми очима та Імраєю в них, що текла по щоках, мов акварель із облитої картини. Танула Ай-Петрі, переплітаючись із самотнім лежаком на Генералці, й червоний рушник зливався із червоним поруччям… Захлинаючись від радості, сестрин голос кричав, що Він їй подзвонив! Він кличе її до себе! Він жахливо скучив! І вона відразу поїхала, помчала. Не на південь, а на північ. І її Імрая тільки починалася, й попереду на неї чекало стільки щастя… А я кинула слухавку й так виразно побачила всю безнадійність свого становища, ридаючи, опустилася на підлогу й не рухалася, поки мій морський біль, моя колись солодка ноша не витекла з мене зі слізьми.

Потім я встала, і здалося, що порожнечі в моєму серці саме достатньо, щоб полюбити когось іншого.

Жовтень 1996, Стаффорд, Великобританія.

Передруковано й відредаговано: червень-серпень 2003, Таллінн-Київ. (під музику Henri Seroka & Ralph Benatar «Arhnaton Pharaoh»).