Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)
– Будеш курити? Ми в татка поцупили. Ти що, бухала? Вино? Не вино? То будеш курити? – швидкий монолог Зінчиної подружки долітав до мене начебто здаля.
Я, загалом, ніколи раніше не курила, але це ж була ніч спокус, і мене запекло тягло на щось новеньке й заборонене.
Цигарка була добряче пожмакана, й до того ж, трішки промокла. Діти перевели цілу коробку сірників, намагаючись запалити той огидний виріб тютюнової промисловості. Я десь чула, що прикурювати потрібно, затискаючи сигарету в зубах, і всмоктуючи повітря крізь неї, потім затягтися й видихнути. Я покачала по роті ледь відчутний гіркий дим, випустила його сірою хмариною і зрозуміла, що зовсім доросла. Це було прекрасне, терпке почуття. Потім я передала цигарку Зінці. Вона хвацько затисла її між великим і вказівним пальцями, всмоктала дим і, не затягаючись, випустила його в небо. Потім була черга десятирічної Катьки та її семирічної сестри Надьки.
Трохи згодом я принесла дітям склянку мадери, й користуючись розслабленою атмосферою в батьківському колі, прихопила ще арахісу. Татусь був веселий і розповідав про виробництво вина в Греції, причому, зважаючи на обличчя найтверезішого з усіх Валентина, робив це вже мало не вп’яте. Мирослава чи то спала, чи просто балділа на плечі в свого чоловіка. Він хотів поцілувати її, але татусь хрипко й мерзенно засміявся та крекнув щось про «ще не вечір». І від цього голосу, від тріскучого сміху по моєму тілі пробіг неприємний дрож. Я встала й вийшла в темряву, пересуваючись наосліп, і отримала нове зелене «Ух-х-х-!» у обличчя перш ніж вийшла на маякову дорогу. Діти прийняли дарунки з шанобливою стриманістю. Потім розібрали з моєї спітнілої долоні весь арахіс та забралися кудись у своїх справах. А я походила трохи пустельною асфальтованою доріжкою, що крутим зиґзаґом зривалася вниз до павукоподібних воріт, намагаючись знову налаштуватися на хвилю того солодкого голосу, що кликав мене звідкілясь із хащі. Але панувала тиша.
Дуже пізно, десь близько півночі, ми поверталися назад на маяк. Ніжний вечір уже переріс у тиху, владну ніч, коли небо з індигового перетворюється на ебенове й замовкають усі людські та не людські голоси. Імрая мовчить, і тільки ми гучно тупочемо в підсохлій траві, порушуючи цей чудовий спокій. Вмовкли всі собаки, перестали літати птахи, лише промінь маяка й далі легко ковзав по духмяній темряві.
Валентин веде під руку веселого батька, а я – Мирославу. Ця парочка осушила за кілька годин пляшчину джину й рештки мадери з хересом, а тому перебувала в блаженному стані каламутних веселощів і легкої неосудності. Якби я хвилини зо дві тому встала зі своєї лави та втекла в цю звабливу темряву, мене б ніхто не гукнув назад.
Таке дорогоцінне відкриття навіть трохи протверезило мене. І в моїх руках, виявляється, була не тільки м’яка темна порожнеча, але й віжки для керування власною долею.
Навіщось ми подерлися на верхню веранду Старого Будинку. Дуже довго милувалися мерехтливими вогнями нічної Ебри. Крім оголеного тіла Альхена, це єдине видовище, здатне перехопити в мене подих. Це була вічна краса, і, Боже мій, – звертаюся до тебе вже зовсім твереза, – вже давно в Києві, уже восени, уже в навушниках, уже з 6-го поверху свого панельного багатоповерховика: нехай усе залишиться саме таким! Нехай ніколи не змінюється, щоб на схилі свого життя я могла б знову насолодитися цими темним пагорбами з тремтінням вогнів, відображених у морі, та Ай-Петрі, що злітає вгору.
– Передаю із рук у руки, – сказав Валентин, відпускаючи татуся. Ми тим часом обіймалися з Миросею. Кров пекуче пульсувала в моїх скронях, і, прощаючись, ми ридали як білуги, зізнаючись одна одній у родинних почуттях, які спалахнули з новою силою, і вона повторювала: «Ми зробимо з тебе людину…». А потім крізь якусь білясту пляму, що утворилася в моїй стомленій, хмільній пам’яті, пригадую, як перед парадним Валентин намагався мене поцілувати, – по-справжньому. І я відіпхнула його, але мусила сісти навпочіпки, щоб не впасти.
Потім ми нарешті розійшлися, і з ключем у витягнутій руці я підіймалася сходами.
Удома я прийняла холодний душ, і мені трішки попустило, хоча відчуття якоїсь казкової легкості й спритності не полишало мене. Це був начебто початок ще одного, нового життя. І доля шепотіла мені: «Усе буде прекрасним».
– Ух-х-х! – підтвердив смарагдовий промінь, пробігаючи гіллям сонної фісташки.
Tag Zehn
(день десятий)
Альхен трохи прикрасив мій самотній похмільний ранок, бо з’явився за 15 хвилин по нашому з татусем запізнілому прибутті. У темних окулярах, що приховували міхурі під очима, та в моїй рокерській бандані замість загубленої напередодні панамки, батько гордо лежав на надувному матраці, all in thoughts, на нашому звичайному місці. Сама я була у формі доволі кепській і найбільше в світі хотіла б ще з півдня поспати, а потім подивитися телевізор. Але, споглядаючи татуся зі свого пірсу, не могла втримати лукавої посмішечки, що так і лізла на обличчя, й незважаючи на жалощі та всі найщиріші нащадківські почуття, мені хотілося сміятись. Щоправда, до виходу на вулицю татусь поводився просто обурливо, не втрачаючи можливості разів зо два щось злобливо пробубоніти мені в спину, й потім із садистським тріумфом змусив перемити купу посуду, залишену вчора Цехоцькими (ні, гору – я не перебільшую). І будь-які спроби уникнути ненависної процедури призвели тільки до крику: «Стули пельку й роби, що тобі кажуть!».
Тепер я лежала на своїх двох дошках із морем на три метри нижче, на животі, піддаючи свою обпалену спину різним нездоровим експериментам.
Гепард радісно помахав мені, я гордовито кивнула у відповідь, гойднула ногою і не полінувалась перевернутися на спину (ліфчик лежав поруч), плюнула на досвід і думала тої миті лише про вдоволення у його погляді. Він вочевидь схвалив моє рішення, і на якусь мить мені взагалі здалося, що він учора ввечері був десь поруч із нами – бачив, як я викурюю першу в своєму житті цигарку, як я швидко хмелію від джину й мадери, як ми всі стоїмо на терасі Старого Будинку. І мені так хотілося запитати його про те, чому він не заговорив зі мною тоді. Але навіть підійти одне до одного ми не могли – тільки томливо перезиралися через прірву батьківських заборон.
Так само спантеличило мене й скасування його обов’язкової кунг-фуїстської зарядки, що проводилася щоранку за «собориком». Невже через мене?
Потім прийшло моє сімейство з досить зеленими фізіономіями, і було вирішено не піддавати себе згубному впливові прямого ультрафіолету, а влаштуватися десь у затінку, під тентом і не в резервації (ліньки йти), а за кілька кроків від хижої морди Гепарда, що тут-таки й зачаївся.
Марійка, ледь угледіла, де я засмагаю, під крики матері помчала мені назустріч і здолала дійсно небезпечний шлях вузькою бетонною кроквою.
– Ні, не треба, не надягай! – вона мала на увазі верхню частину купальника.
Я сама ледь не звалилася, підхопила її на руки та потягла назад до батьків. Потім скосила око в альхенський куток. Він сидів, нібито увіткнутий у книжку, й тихцем позирав у мій бік. Потім, щоправда, прийшла весела Сюшечка, тож я гордо опустила забрало-окуляри та увійшла до товариства сестри.
Ми подалися вдвох на прогулянку моїм звичним маршрутом уздовж пляжів.
– Це твій друг? – вона заговорила трохи роздратовано. – Цей, із голою задницею?
Цього разу не таке рішуче «так».
Мерзенний тип. Звідки я його знаю?
– Довга історія. Ми товаришуємо з мого раннього дитинства.
Ах, товаришуємо… А чи знаю я, що татусеві відгуки про нього навряд чи можна назвати позитивними?
Звичайно, не можна. Та він дійсно мерзенний тип. Але з цього ж іще не випливає, що з ним не можна товаришувати.
Але ж він набагато старший за мене. Хіба мені з ним цікаво?
Вік – це досвід. Звичне формулювання. Своєрідний бартер за принципом: ти мені задачку з математики, а я тобі – чарівну посмішку.
Математика?!
Господи, звичайно ж, ні. Я образно висловлююся, щоб зрозуміліше було.
На цьому нашу огепарджену розмову було скінчено. Перейшли до спогадів про вчорашній вечір.
Білява була в коротких джинсових шортах і в симпатичній сорочечці. Не роздягалася, сиділа з сумним і водночас захопленим обличчям поруч зі своїм Сашком (чи як вони там усі його називають?), писала щось на аркушику з підкладеним під нього шкіряним портмоне.
– Адресочка… Телефончик… – посміхнулася ревнива стервозна Адора, – цього ж вечора вони ляжуть як закладка в одну з книжок і будуть по тому забуті на віки вічні. Або полетять у сміття…
– Як? Просто у сміття? – зачудувалася Марійка.
– Так. Запам’ятай: такі, як він – великі негідники. Ніколи не спілкуйся з ними.
– Це ж треба… – сказала сестричка, коли ми всі йшли в бік «Дніпра» купувати морозиво. Яка на диво гарна дівчинка…
Nach Mittag
Було скасовано Резервацію. Причина – проста до сміху: звідтіля не видно гори Ай-Петрі, отже, повноцінного відпочинку не виходить. На гору мені було, загалом, начхати, а ось перебування блжче до Альхена – самі розумієте…
Tag Alf
(день одинадцятий)
Минула приблизно хвилина, перш ніж до мене почав віддалено доходити зміст усього, що сталося. І ще хвилина на лежаче засвоювання шокуючої, неймовірної, немислимої інформації. По тому ще хвилини зо дві я просто стояла в темному проміжку між кімнатою і кухнею, не знаючи, куди мені подітися. Я була сама. Це майже лякало. Дійсно сама. Самотність у всіх моїх жилах. Воля. Господи, воля. Цей світ належить тепер мені, й користуючись помилкою моїх себелюбних тюремників, я стрибну в його звабливі глибини, а морок зімкнеться над моєю грішною головою.
І ось тільки тоді, так, саме тоді, дивлячись на Зінку, яка невтішно ридала, я вже повною мірою збагнула, що все-таки трапилося. Трапилося стрімко й вдало. Я притулилася до зачарованої Адори в темному дзеркалі. Зінка хотіла дістати з шафи якусь вазу з прибереженими для ялтинської поїздки грошенятами. Її імпровізована драбинка дуже чомусь хотіла нашкодити, тож звалилася разом із Зінкою, вазою і порцеляновою німфою, котра на своїх курних висотах під стелею заслоняла кришталевий сейф. Після нетривалого лементу дівчинку полишили на підлозі серед уламків і зім’ятих банкнот. Татусь повелів, щоб я теж залишилася й склала їй компанію. Я не зрозуміла. Я підійшла до машини, притискаючи до грудей свій рюкзачок, Мирослава чарівно цьомкнула мене в щічку й просто перед носом оглушливо ляснула дверцятами.
Вони поїхали, залишили мене тут. Мене і її, покинули напризволяще, так нерозумно… Так безпросвітно нерозважливо… Авжеж, потім я кинулася до себе в кімнату й ретельно переварила вміст попередніх хвилин. Тоді я, здається, навіть і не думала про волю – просто знала, що мене не взяли й за цим криється щось іще. А потім я вже прийшла сюди.
– Поїхали, гади… Поїхали без насі Я їм цього ніколи не пробачу! – Зінка пхинькала, розмазуючи сльози по засмаглих щоках.
Якийсь час мені здавалося, що гудіння мотора ще не розчинилося в дзенькоті спекотного дня, а, навпаки, безжально наростає, несучи назад дві родини, які передумали карати отроковиць. І тоді я затято опускала голову, негарно втикаючись чолом у дзеркало, яке відповідало мені тужливим ґонґом.
Ще кілька хвилин було витрачено на мовчазне споглядання одна одної. Зінка стискала в мокрому кулачку ногу німфи, чиє порцелянове тіло було розкидане по всіх кутах просторої вітальні. Голова дивилася на мене з-за коліщатка журнального столика. Якби не вона, то все було б зовсім інакше…
– Дякую, ти молодець, – сказала я, опускаючись навколішки поруч із дівчиськом.
– Га? – Зінка почала збирати скалки.
– Якби не ти, ми б поїхали з ними.
– Та-а-а-ак! – і вона знову заридала, відвернулась від мене, прикриваючи обличчя абрикосовим ліктем.
– Виходить, давай так: ти зараз тут надаєш усьому більш-менш нормального вигляду, надягаєш купальник – і кроком руш на пляж! Сором же в таку погоду вдома сидіти!
Якийсь час вона дивилася на мене своїми червоними запухлими очима, аж поки не витримала тиші, яка ніби стверджувала, та заходилася знову ридати:
– Який пляж! Який пляж! Тварюки! Смердючі тварюки! Який пляж! Я не хочу до йога! Не хочу!
– Іди в дупу зі своїм йогом! (хоча я цього зовсім не мала на увазі). Ти купатися, ти плавати хочеш?
Ну, й що оце тепер із нею робити?
– Іди!!!
Тут уже я розлютилася по-справжньому. Ляснула дверима, кинулася в нашу кімнату й швидко надягла сірі шорти (досить довгі для мого гардеробу) та червону жлобську майку з золотою акацією (знаєте, турецька така, їх у середині дев’яностих усі носили). Досить цнотливий вигляд, до того ж, під шортами були присутні пляжні трусики, а на живіт з’їхала смужечка ліфчика. Мені було ліньки це все з себе скидати. До того ж, якщо Аль-Альхен буде заклопотаний чимось або кимось, то мій прихід набуває найбезневиннішого відтінку. Я просто йду скупатися.
Із холодильника на мене дружньо глянув ключ від Миросьчиной квартири. До моїх обов’язків входило передання оного її чоловікові, який залишився з Марійкою на пляжі та зайде до мене «годинки за півтори». Із вусатим на морі, певна річ, мене залишити не ризикнули. Татусь, як і всякий татусь, зятеві не довіряв.
– Буду до 11-ї! І потім – англійська! Й на твоєму місці я б не супилася, а взялася до влаштування особистого життя!
Мені відповів лише протяглий стогін. Будемо сподіватися, вона не ляпатиме язиком… Втім, треба буде подумати й над цим…
Він лежав на своєму звичному місці, в благословенній самоті. Він не повертав голови й не виказував мені жодної уваги, аж доти, поки Левеня, задихаючись, не повалилося поруч на лежак.
– І воля нарешті торжествує, – були мої перші слова.
Альхен відразу чемно скинув окуляри й глянув на мене з щирим подивом.
– Я всіх у Ялту сплавила, – сказав Сюрприз трішки тихіше й боязко знизав плечима.
Альхен сів, потягнувся й глянув на мене тепер із кумедною симпатією. Хоча за мить по тому серце моє стислося, коли я помітила, яким страшним блиском наповнились його диявольські очі. Я зобразила посмішку й істинну дитячу ніяковість.
– То ти маєш у власному розпорядженні півдня? – Гепард присунувся до мене ближче. Ні я, ні він не вірили в зміст цих слів.
– Ні, менше. Зінка плаче. Я обіцяла їй, що буду об 11-й, за півтори години.
– А… – він із якимсь дивним виразом глянув нагору, на майданчик, із якого я кожного nach mittag перевіряла його присутність перед тим, як спуститися з татусем.
– Стежать? Ні… Ні, вона не…
– Я не це маю на увазі, – і знову – зирк! – нагору.
– Піднятися? – моє серце калатало, мов у горобця, затиснутого в хлоп’ячому кулаці. Руки тремтіли так, що їх довелося затиснути між коліньми.
Він кивнув.
– Без проблем, – сказала я.
І щастя в його очах було таким само щирим.
Я помчала вниз, на гальку, щоб передати ключа Валентинові. Він дивився на мене з очевидним подивом.
– І, заради Бога, нікому не кажіть, що бачили мене тут! Інакше мені не жити!
– А тебе що, в Ялту не взяли?
– Забули, за…нці…
– Ну, дивись… Я ж бо нічого не скажу, а ось вона… – Валентин глянув на дівчинку, яка саме купалася. – Я їй, звичайно, поясню, в чому справа, але…
– Я думаю, вона не підведе. А я – на побачення!
З лукавою посмішкою він накивав на мене пальцем:
– Тільки поводься пристойно!
Я подумки розсміялася.
– І не затримуйся!
– Присягаюся, до 12-тої буду!
Я вже мчала двадцятьма сходинками до тенту, врізалася на повнім ходу в якогось фізкультурника, а потім і в самого Альхена, й тоді зрозуміла, що дуже нервую.
Ми йшли до ліфта. Посмішки на наших обличчях були згладжені якоюсь майже піонерською урочистістю. У ліфті їхали, на жаль, не самі. Він сказав, що я неправильно тримаю спину – напружено.
– Тільки ось що: коли ти думаєш, що я прийняла душ, або почистила зуби, або поголила місця, яким це не завадило б, то глибоко помиляєшся, – завбачливо зауважила я, поспішаючи за своїм мовчазним демоном. Він лише якось незрозуміло посміхнувся, і в його погляді я побачила незнайомий вираз. Ці диявольські, зміїні, нечисті, о, знайшла – нечисті очі були наповнені дивною гіркотою, мабуть, від усвідомлення, що поруч із ним, як і раніше, маленька, як і раніше, наївна та майже незіпсута (майже – як просто!) дівчинка Ада, котра з радістю увіткнеться своєю розпатланою голівкою в його грішні теплі руки й буде готова так лежати, обіймаючи його, як маму-ведмедицю, забудеться у всепоглинаючій довірі цуценяти, що вже межує з тупістю, переповідаючи йому своє життя, заскладне для самостійого розуміння.
– Це таке класне місце… Не знаю, з твоїми пластунськими талантами ти, може, й виявила… – його хвилювання було таке саме очевидне, як і моя власна розгубленість через незнання, чого мені від нього, зрештою, потрібно.
Ішли недовго. На кожній вузенькій стежці він пропускав мене вперед. Це було саме по собі якось дуже сексуально (гарний галантний чоловік із рівною спиною, який спритно відстороняється, притримуючи гілки над моєю головою).
Місцина виявилася біля колишнього Юсупівського маєтку – мого улюбленого триповерхового будинку вікторіанського стилю під рудою марсельською черепицею. З одного боку він здавався зовсім невеликим, але завдяки хитрому плануванню виникали щоразу нові закапелки та дворики, фонтанчики й тераси. Сам будинок був тепер «першим корпусом», де в просторих люксах селили найзаможніших, високопоставлених курортників.
Знайти наш затишний дворик просто так, гуляючи парком, було неможливо. Він ховався за східним крилом, затулений від сторонніх очей високими заростями, й пробратися до нього можна було тільки вузькою, дуже зарослою стежкою, що починалася десь за сто метрів від самого будинку й потім плавно підіймалася до рівня другого поверху. Там, де будинок тулився до пагорба, утворилась невелика тераса, з високим курним готичним вікном, крізь яке виднівся якийсь мотлох – звалені один на одного столи з інвентарними номерами, крісла, дошки й карнизи. Гепард сказав, що за весь час, скільки він сюди ходить, – у цьому вікні ще жодного разу ніхто не з’являвся.
Під протилежною стіною стояла стара паркова лава. На неї ми й сіли в напруженому мовчанні. Він просто взяв мою руку й почав ніжно гладити кожен пальчик, потім наші лікті зіткнулися – спочатку самими волосинками, а далі ми вже доторкнулися передпліччями. Потім він тихо гладив мене по плечах, і з кожним його рухом жах, який мене сковував, потроху відлітав. Мені дихалося легко, й по мірі того, як хвилювання відступало, в мозку з’являлася дивна твереза ясність.
– … людина, що вступає в протиріччя з навколишнім світом, що намагається прагматично обчислити свою долю, подібна до звіра, який силкується насититися, пожираючи власні нутрощі. Збурення та вібрації, що спотворюють карму, виникають перед нами у вигляді нових, несподіваних і дедалі більш непереборних перешкод. Усе життя витрачається на ці марні спроби зламати, прорватися, знищити…
А він усе гладив і гладив, буквально втираючись мені в довіру. Потім, саме в ядрі найсприятливішого моменту, він прийняв рішення за мене та потягся до мого обличчя, й ми почали цілуватися. Повільно, по-дослідницьки, до приємного заніміння, ми живились одне одним. Так, боротьба марна й битву програно… Адже це відомо так само добре, як і те, що сьогодні ввечері я не ходитиму, а літатиму й усіх дратуватиме сяйво, що його випромінюватиме моє тіло. А завтра я згорнуся жалісним калачиком, знемагаючи від неможливості отримати нову дозу цього несинтетичного наркотику. Боже мій… І мені ж іще нема 14-ти!
Відриваючись від моїх губів, він почав обережно гладити мене вже по самій майці. Зауважте, саме по майці, не роблячи ніяких легких натискових маніпуляцій у відповідних місцях.
– Які в тебе дотики… – чогось іншого я сказати не могла. Він втирався, Господи, просто втирався в мою душу!
– Ну, звичайно… – досить недбало відповів розпусник.
– Шкода, що музики немає.
– Нехай вона грає в тебе в голові. Розслабся… – рука вже ігнорує майку, і граючись у її відсутність, розмовляє з моїми грудьми. Я таки провалювалася в цю пекучу прірву й виборсатися не мала жодних шансів.
– Розслабся, прошу тебе, розслабся. Тобі ж так хороше… Тобі ж більше нічого не треба. Відсівай усе зайве… Не думай ні про що…
Я відчувала, як щоки наливаються рум’янцем, а повіки робляться важкими й усе тіло начебто змінює форму, десь коротшає, а десь, навпаки, витягується – так змінюють одне одного хвости й крила в літаків перед зльотом і під час посадки.
Я стала мов желе, й незабаром, Боже, уже незабаром дегустатор, який так чарівно милується мною, почне його пожирати. Невже він наминатиме мене за обидві щоки, не залишаючи й тіні цієї ніжності, яку ми відчуваємо тепер?
Аби хоч якось показати, що я не здалася й навіть не думаю здаватися, я затягла розмову, плутану та солодкаву, про неіснуючу Компанію, про Едика (див Tag Sieben) і про його квартиру, де є величезний блакитний килим і кімната в японському стилі з телеекраном на всю стіну. Потім чергове тремтяче зітхання обірвало цей безглуздий монолог, і, посміхаючись мені крізь марево моїх опущених вій, Альхен сказав:
– Це ж треба, як швидко ти збуджуєшся…
– Угу…
Він почав витягати майку з шортів. Це тільки він уміє розстібнути один лише ґудзик і цим самим наблизити свою жертву, що голосно дихає, на півкроку до оргазму. Кожен його порух немовби обплетено особливими чарами, що аж дзвенять. Я хотіла пручатися, але нічого не вийшло, й весь мій організм люто потягся до цих теплих, вправних рук. Він ковзнув пальцем по й досі ще прикритих грудях.
Найбільше мене схвилювало те, що я цілком перебувала в його владі. Він – такий великий, такий досконалий, із таким ідеальним тембром голосу – був для мене уособленням найпотаємнішої мрії.
Потім одним рвучким, точним рухом майку було усунуто.
– Груди, вкриті пушком… – посмішка розчулення. Такий близький фізично, для мене він був, як і раніше, недосяжним. Я ж бо не знала про нього нічого – тільки те, що наші життєві паралелі ніколи більше не перетнуться.
А поки що немов застигла статуя, немов нависла над здобиччю кобра, мій Альхен із долонями за два міліметри від моїх грудей, вкритих пушком… Безмовний… І тільки очі й легеньке гаряче здригання пальців свідчить про ту пристрасть, яка прокинулася в його тілі (пишу, як бульварна романістка).
– Поцілуй мені груди, – хрипко попросила я. Маленькі сріблясті зірочки заструменіли по всьому тілі, обгонячи одна одну.
– Так… так… так… – цей оксамитовий шепіт ще раз підтверджував мою розгубленість.
– Не поспішай. Запам’ятай, ніколи не треба поспішати. Розслабся… Для тебе час зупинився. Не думай ні про що, – і він поклав мою руку на місце, розташоване трохи вище від його прикритих шортами стегон. Перебуваючи на вершині його сили, що саме розквітла, я, проте, ніякої активності не виявляла. Після «очлененої» зими, що залишила в моїй голові моторошнуватий відбиток граничної відрази, безпосередньо статевий контакт із цією частиною чоловічого тіла викликав у мене стан, близький до передкорабельної нудоти, коли, стоячи на причалі, дивишся, як танцює по хвилях катер. І на його борт потрібно невдовзі ступити! Відчуваєш, як шлунок починає згортатися в тугий клубочок.
Він відразу помітив і поцінував ступінь охолодження, тож, не перестаючи гладити мене, завів м’яку й тиху розмову.
– … 89-й – це був мій рік. До цього я приїздив сюди просто так… Жив собі в гамачку… Тихо, спокійно… А потім, відразу після мого дня народження, стався цілковитий відрив. Тобто, я повністю змінив своє життя… Знаєш, докорінний переворот, як революція… Так, це був мій рік.
– Що, й ти справді жив у гамаці? Пам’ятаю, татусь тебе просто обожнював!
– Так… Але я свідомо вибрав тебе, а не його. Твій батько – чудова, розумна й начитана людина, гарний співрозмовник, але коли стало зрозуміло, що настав час вибирати, я вибрав тебе.
Він милувався мною. І мені ставало дедалі спокійніше під цим лагідним, невимовно рідним поглядом. А потім він накинувся на мої груди. Пам’ятаю коралі й плащ Каракалли та ще – крізь здригання повік – готичне вікно навпроти. І ще я бачила голову Альхена під своїм підборіддям. А потім він почав розстібати мої шорти (залишилася тільки ширінка).
– Е, ні, приятелю, стривай, а ось далі поки що тобі не треба, – язиком, який заплітався, озвалися рештки мого здорового глузду. Вся інша моя істота репетувала, що цей вовкулака найбільше в світі хоче оволодіти мною, і я не знесу, не переживу власної відмови.
– Не треба? Не треба… Все гаразд, все чудово, маленька, – видихнув він, посуваючись до мене ще ближче, хоча мить тому я думала, що ближче вже неможливо, – я не буду…
І він лише легко, ледь-ледь приспустив мої шорти.
– Тобі, напевне, трішки страшно?
– Так, – відразу відповіла я.
– Звичайно… Адже зараз ти хочеш, щоб твої мрії реалізувалися саме так, як тобі це снилося. Адже справді снилося?
Він трохи підняв купальні трусики, що стирчали з-під шортів, і з ніжною посмішкою, мов хлопчисько, дивився на щось, так добре йому знайоме.
Я нервово скосила око на годинник. Добре це чи погано, але була вже за 17 хвилин одинадцята.
– У мене лише дві хвилини залишилося, – прошепотіла я, вбачаючи за собою кволу тінь можливої перемоги.
– Не поспішай. Замри. Розслабся. Нікуди не треба поспішати.
– Добре… – я розслабилася; якщо мене все-таки збираються ґвалтувати, то це ще не значить, що те саме потрібно робити з моїми психікою і нервами.
– Бачиш, як здорово вийшло, – прошепотіла я, – тепер я можу з тобою зустрічатися хоч і щодня.
Альхен відповів якоюсь китайською приказкою про горщик, із яким коли щось часто робити, то він розіб’ється. У мої труси тим часом ніхто залазити не поспішав. Це обставина водночас і заспокоїла, й чомусь розлютила мене.
– Ось що: а ти можеш відповісти на одне моє запитання? – суворо запитала Адора.
– Так, звісно…
– Слухай… Значить, так… Я тобі подобаюся, чи ні? Йдеться не тільки про зовнішність… А й про все інше. Ну, то так, чи ні? І без коментарів, будь ласка.
Він мовчав. Незважаючи на божевільні зусилля, я все одно не могла відгадати, що відбувалося за маскою його вмиротвореного замисленого обличчя. Як жорстокої Як це на нього схоже!
Він мовчав.
– Ось що, – сказала я, – для прикладу, для легкості, так би мовити, скажу, що ти мені жахливо не подобаєшся. Я тебе взагалі не зношу.
– Це я знаю, – посміхнувся Йог, – але відповісти однозначно не можу все одно. На такі запитання не буває однозначних відповідей.
Я зітхнула. Виразно відчувала власне збудження. Як у тих снах. Особлива волога, духота в причинному місці. А він шепотів мені щось… Про те, що було два роки тому, про мою помилку… І про те, що я була не права, коли кинулась у перше-ліпше ліжко… Що безладне злягання – це дуже погано…
– Хоча, звичайно, зараз ти… – я не розчула. Я не чула взагалі нічого. Його руки гріли мене там крізь два шари одягу, а мені хотілося плакати від власного безсилля. І навіть це тіло, дідько забирай, уже не корилося мені!
Він цілував мої груди й обплітав мене руками, і я стогнала, закидаючи голову на лаву, ковзаючи пальцями по його потилиці, граючись коміром його майки.
– Мені час іти. Уже одинадцята.
А він і далі мене гладив по смужці, що відділяла засмаглий низ живота від незасмаглого. Потім посміхнувся, зазирнув у вічі, й стався ще один поцілунок.
Торкаючись губами до мого вуха, він дихнув, посилаючи мене в черговий каскад дивних конвульсій:
– Настав час іти… йти… йти…
Я встала й мало не звалилася. Голова наморочилась. Хотілося лежати, качатися, кусатися… Вампір.
– Поправ одяг і опорядися.
Зіпер на шортах проспівав свою верескливу «сі».
– Люблю я цей звук… – сказала я Шер-Хану.
І тільки зараз, майже з переляком помітила, що майку ще на пляжі він надяг навиворіт. Мені не вірилося, що бажання володіти Адорою було таке велике. Невже він так мріяв про це, що поспішав назустріч щастю настільки сліпо?
Abend
Я стояла на ґанку, очікуючи, поки всі зберуться, й у всьому тілі жила дивна свербляча легкість. Можливо, вперше в житті я не відчувала на собі тягаря відсутності мерзотника. Шматочок моєї мрії збувся, причому, саме з найрозумнішого та найвигіднішого для мене боку – ми не вчинили згубного для мене статевого акту, і якщо тільки мій демон не вирвав оргазму від стискання моїх юних груденят і того поцілунку, то перемога все-таки моя. Залишити його в стані моторошної жаги саме до мене, втамувати яку нема анінайменшої можливості, – ось моя основна мета, от моє adoreau!
Коли ми вийшли з потаємної стежки на алею мушмули, Альхен сказав:
– Я думаю, нам краще разом на пляж не спускатися. Ти йди на ліфт, а я на сходи.
Унизу я, сяючи, відрапортувала Валентинові, що все зі мною гаразд, і почала назад на маяк.
Сусідське дитинчатко – пишнотіла Райка, вся в зеленьці, нерішуче запропонувала мені жменю смаженого арахісу і, перебуваючи десь неймовірно далеко, поділяючи НАШ арахіс із арахісовим Гепардом, я щиросердно закинула трохи пригорілі ласощі до свого грішного ротика. З моєї пам’яті якось зовсім вилетіло, що дівчисько занедужало на вітрянку саме після нашого приїзду й мені, яка не знала цієї хвороби, було якнайсуворіше заборонено з ним спілкуватися. До того ж, днями товстунка заразила й свою сестру. Про все змусила нагадати татусева рука, що вчепилася в комір моєї майки та змусила, клишаво переставляючи ноги, сторчголов летіти з ґанку. Райці було наказано: «Іди геть!». А мені, під акомпанемент її бігу підтюпцем, який громом відбивався від рідкісно акустичних сходів, було повідомлено, що я fucking idiot, дурепа остання і взагалі свиня, що мені, виявляється, начхати не тільки на власне життя, але й на життя всіх навколо, й що коли я занедужаю на бісову вітрянку (а сумнівів щодо цього вже не лишалося), то тримати мене буде ніде й завтра ж вони знову їдуть у Ялту (о, мій раю!!!) та візьмуть мені квиток на найближче число (а я з радощів і на подяку всім чорним силам, віддамся своєму бісові).
Потім був суд біля будиночку, й добродії присяжні винесли мені вирок: обмеження й навіть виключення будь-якого контакту з Марійкою, дотримання дистанції з усіма іншими й користування виключно власними посудом, рушником, капцями тощо. У відповідь на це я подумки зауважила, що тепер у мене є обопільно вигідний привід для спілкування з that one. Хотіла навіть бовкнути про це, але встигла тільки крякнути й була на половині того крякання перебита сестрою, котра мене чомусь назвала конякою. А татусь добив черговим залпом лайки. Ах, яким же тільки лемуро-черепахом я тоді не була?
Наостанок мене напоїли червоним терпким вином із розрахунком, що хоча б частина злісних бактерій поздихає. Валентин брав діяльну участь у всіх процедурах, далі відіслав мене чистити зуби та мити руки, а потім знову було вино. А далі вже майже нічого не пам’ятаю.
