Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)
А в них бушувала нескінченна пекуча вакханалія – приїхала чорнява Ориська зі звабливими формами в блакитному купальнику, були вечірні променади, цілування просто на пляжі й моя цілковита розгубленість щодо подальших дій. І коли я начебто вже визначилася й помітила пролом у стіні батьківського піклування – ми вже мчали в розжареному курному автобусі та лаялися біля водограю з голубами на Сімферопольському вокзалі, бо я хотіла пити. А в голові безглуздо бриніли слова Альхена, якого я таки примудрилася спіймати дорогою до кабінки для переодягання:
– У тебе розкішний вигляд, так подорослішала…
* * *
Що більше я намагалася переконати себе, що жити можна лише сьогоденням, то дужче впиналася пальцями, що дедалі слабшали, в найсолодші тижні, які обірвалися тільки день тому. Відразу після Імраї, що стрімко віддалялася від мене з кожним ударом цього, вже напівчужого серця, ми з батьком поїхали на тісну лялькову дачку в зеленому куточку Києва, що нидів у своєму безмор’ї. Точніше, на одну з делікатних околиць його. Ми повинні були провести там увесь липень, а в серпні мені світив гранд-відпочинок на ще одній околиці, тільки не київській (моє гірке зітхання), а в якійсь екзотичній, звабливо-безлюдній оазі, загубленій у всіх трьох вимірах, на забутій народом землі, оточений золотавими ланами, старими й ностальгічно іржавими в своїх спогадах про часи комуністичної молодості радгоспами й колгоспами. «Справжні українські степи та річечка» – ось чим я милувалася добрі два тижні, поки тріщина, яка тяглася з перламутрового сяйва мого солоного, жагучого червня, не дійшла до похмурих днів безмовності на цьому клаптику суцільної дикості та безлюддя. Добре, про це іншим разом, а поки що повернімося до дачки.
Я жила снами. Життя моє ділилося на два етапи. Спершу, спалювана денним світилом, я сиділа в шезлонгу посеред оповитої неїстівним виноградом самопальної альтанки й намагалася щось писати… А по обіді під невсипущим контролем татуся ішла на Дніпро, марно силкуючись уявити замість правого берега з електростанцією, що димить, безмежні простори та світлий обрій…
Море й пісок… О Боже, як же я страждала, затиснута між двома велетенськими сушами, дивлячись на течію, що мчала на південь, до моря! Я була сама. Адже все моє – душа, серце, свідомість, думки – були поховані там, під кипарисами. Те саме пронизливе небо з тим самим тінявим холодом – як вони грали на почуттях бідолашної дівчинки на лазуровому березі, під розпачливий лемент білої чайки, що ширяла в блакитних просторах: «Не повернешся, Адоро! Не повернешся! Не повернешся!»
Другим етапом була ніч – ця задушлива ніч, яка дряпала спогадами. Я йшла спати, чи просто лежати на широкому старому ліжку, намагаючись переконати себе, що це не Київ, а мій солодкий грот, кімнатка з вікном на схід, і я на дивані, з живою іконою нічної Ялти в головах. Іноді, разом зі слізьми, які незмінно омивали щоки, я починала вірити… Але тоді мені хотілося встати і йти, йти на балкон і дивитися на море, дивитися на маяк і дихати… Дихати побаченим! А цього я не могла. І моторошне усвідомлення вогненним дощем лилося на мене, стікаючи на тканину дачкінської подушки солоними слізьми, і я ловила їх своїм гарячим язиком – смак моря. Ах, мій опіум, він пронизував нещадним морозом усі мої без того змерзлі, напівживі почуття.
Нас розділяли 990 кілометрів. Але плюскіт моря все одно іноді чувся. Раннього ранку я розчиняла вікно та вдивлялась у блакитне сяйво липневого неба, що переходило за щільний килим пухнастих верховіть. Вони гойдалися й шаруділи, вони були єдиним джерелом звуку серед вкритої росою тиші. Цей шелест колюче й точно нагадував мені мрячні ранки в Імраї.
– Там воно, твоє море! – казала я собі, уявляючи, як зелена завіса листя розходиться і… Чудесна далечінь, неможливі простори. Море!
Як я засинала? Так, вечори самі по собі були не дуже приємними. У них мене тішило те, що черговий день добіг кінця й ланцюжок із майбутнього просунувся на одну ланку назад. І хтозна, може, ось так плавно, без особливого болю промине й рік? Коли я дивилась в індигову безодню вечірнього неба, мені часом здавалося, що воно прийшло до мене з Імраї. Там теж були зорі… Київські зорі горіли тьмяно, так само, як і все життя в цьому ненависному місті. Імрая… вона вся переходить у цю матову темряву, і світіння міських вогнів зливається зі світінням зірок. Примружишся – й не знаєш уже, де закінчується земля й починається небо: суша, море й космос були неподільні, це був один величезний Рай. А рай – це злиті з землею небеса, де в кожному прихованому за цикадовою пітьмою вікні горить своя власна Вега, а над обвіяною бризами головою мерехтять у невидимих вікнах чиїсь життя, відбиваючись у unhuman stillness of the sparkling sea.
Виснажена спогадами, я не могла забутися відразу, й цей буро-малиновий проміжок між шматочком блаженства й похмурим київським сном був наповнений сяючими розсипами глянсово-прозорих фотокарток, які в матеріальному світі не існували, та були розтиражовані в моїй щедрій пам'яті незліченну кількість разів. І ось вони з’являлися, одне за одним, найрідніші місця, такі справжні! Такі убивчо справжні!!! І з моїх розпухлих повік уже вкотре починали котитися сльози. Мене гнітило все – іскринки щойно пережитої насолоди (я повинна бути не сама), ця кімната, ця дача, ці люди, татусь, який спить у кімнаті внизу.
«Воно все там, Господи, і хтось цим усім зараз милується, хтось незмінно цілується в мрійливих і диких куточках санаторного парку… А я?»
Що ж роблю в цей час я – якій потрібно це місце, як повітря, як вода, як їжа й вогонь із любов’ю? А я просто лежу й дивлюся крізь шпаринку напівприплющених повік за 360 днів і 990 кілометрів, які зловтішаються й тріумфують з того, що розділили нас.
І знову безнадія. Знову туга й безвихідь. Можна битися головою об стіну, що я й роблю час від часу.
Найкращим подарунком на мій день народження була б, звісно, моя здійснена мрія. Тільки справжня. Квитки в рай. Просто, чи не так? І знову я безжально грала зі своєю уявою, малюючи пронизані оптимізмом картини, – як я прокидаюся, а татусь демонструє мені два квитки й ми, всупереч усьому, шпаримо на три дні в Імраю. Слово честі, я б задихнулася від раптового напливу щастя, що сяє та іскриться, мов те шампанське в ямці мого плеча (ах, ці сни…). Але на моє 13-річчя я ридала ледь не цілу добу без перерви. Про абияку вечірку чи смачну їжу, та хоча б про елементарні подарунки ніхто якось не подумав.
Я бачила сни. Щоночі, починаючи з тієї, як я поклала свою голову, що розламувалася, на подушку в себе вдома, щойно повернулась із вокзалу. Вони були чудові, ними одними, вважайте, я й жила. Вони передавали навіть запахи й присутність дужого чоловічого тіла за моєю змерзлою від передчуття блаженства спиною. Але завжди, о Боже, завжди, коли такий справжній Альхен, що пах морем і лавандою, обіймав мене на оповитій виноградом терасі Старого Будинку, щось починало розсипатися. І цієї болючої, стрімкої миті я усвідомлювала, що це сон. Вихор реальності вривався в мої нічні світи, й ніс… ніс… усе далі… Я ридала, намагаючись втримати його за шию, що танула, й замість теплих Гепардових рук відчувала зім’яті простирадла й дачкінські цератові шпалери. Щось я іще бачила крізь каламуть ранку, щось напливало, але це вже був справді сон.
Рівно за місяць по тому ми поїхали з мамою споглядати інші українські красоти. Далеко за містом, відсічені від людей і цивілізації, ми жили в старовинному флігелі з двома мармуровими левами. Там я писала еротичний трилер «Зетахара Алаадора», де прототипом головного героя був… І думала… думала.
У вересні, як і годиться гарним дівчаткам і хлопчикам, Аделя пішла в Будинок Знань і без жодного ентузіазму взялася до поглинання шкільних наук. Подруга, виявляється, відпочивала в «Україні» й частенько навідувала пляжі «Дніпра»:
– Ну, я не пам’ятаю! Не пам’ятаю! Стояв там один якийсь… так, на руках.
– Який? Опиши його!!!
– Ну, не пам’ятаю я! Не знаю! – і тут я прийняла тверде, мов криця, рішення: я, Альхене, теж нічого не пам’ятаю і не знаю. Життя запхали в його річище: вчителі та пари з більшої частини предметів. Годі мріяти про щастя, подружко.
Але вищим силам поведінка моя чомусь не сподобалася, й цілком несподівано ми поїхали туди. Як грім серед ясного неба й іскристих снігів. Так просто – взяли й поїхали. У лютому, в санаторій «Дніпро», на 12 днів, котрі, хоч як це жахливо, тяглися неймовірно довго. Зима в Імраї, виявляється, ще гірша за київську зиму, в якій що завгодно, хай би воно було й грудневою пургою чи квітневими садами, в кінцевому підсумку здається однією похмурою ляпкою. І в мене з’явилося таке відчуття, що я потрапила не в Рай, а в негативне зображення Раю, де все, що хоч якось було дороге для мене, – невиявлене, позбавлене звичного кольору, і не є аніякою художньою цінністю. Дивлячись на вершину Ай-Петрі, вистелену незвичними білими простирадлами, я хотіла забитися кудись подалі, заплющити очі й не бачити! Не бачити! Це були по-своєму інша Імрая, інше море – холодне, воно здавалося мертвим, інші люди… Точніше, відсутність людей. Найболючіше різонула мене, як виявилося, саме ця відсутність людей. Похмура, фатальна порожнеча на місці під тентом, де раніше стояли кілька зсунутих лежаків із червоним рушником, недбало кинутим упоперек, зі складеним одягом, якимись пакунками та незнищенними слідами буяння життя серед цієї неймовірної теплоти і єдності людських душ. І справа була не тільки в гарячому сонці чи м’яких липневих хвилях. Тепер там було порожньо й темно. Буденна порожнеча. Бездушність, суміжна з особливою зневірою троєщинских вулиць. Я була в куртці, у двох светрах і в теплих черевиках, увінчана хронічною нежиттю й довгим шарфом. Я сиділа й тремтіла від холоду на колись розжареній лаві побіля ліфта в скелі й дивилась, як дрібні хвилі, скоряючись ритмові мого серця, що стікало кров’ю, налітають на потемнілі, осиротілі до розпачу пірси. І тоді я зрозуміла, що важливо не тільки очікування самої поїздки, а ще й літа, як у пісеньці Кріса Рі, що лунає в моїх навушниках: Looking For the Summer.
А навколо був лютий, і вічнозелені кипариси з лаврами та самшитом, на жаль, не могли вгамувати його несамовитого холоду, що аж підвиваа від люті, а тим більше – болю моєї душі. Попри безсонну ніч у поїзді я так і не знайшла тут своєї тихої гавані.
Я хилю до того, що Крим, Ебра, ніколи не стануть Імраєю за відсутності однієї-єдиної людини, якоїсь скалки від міріадних юрмиськ, заради котрої я так затято рвуся до свого Чорного моря.
Ми повинні були поїхати назавтра. Так, літа не дочекаєшся. Сидиш у корпусі, самій надвір не можна, татусь іти не хоче… Я вчила уроки й хотіла додому. Там хоч умови… Для Думки й наївного онанізму…
Я стояла в телефонній будці на третьому поверсі нашого білого корпусу, й у моїй руці було затиснуто єдиний жетон – решту витратила на діда, добрих 5 хвилин втлумачуючи йому, що приїдемо ми післязавтра, 12-м поїздом, у 6-му вагоні. Шматочок легкого металу – чарівний зв’язок із будь-яким містом, від Адлера до Хабаровська. Втім, ні в той, ні в іншій я дзвонити не збиралася. З Києвом уже поспілкувалась, досить з мене. Праворуч висіла величезна, захована під скло таблиця з кодами всіх міст колишнього Союзу. Всіх. І, як здогадався читач, виділеного жирним Ленінграда (нині C-Петербурга, але істотно це нічого не змінює). Він з’єднався невловимою смаглявою рукою з монеткою в поті моєї долоні.
812 – це код. Номер я знала, як молитву… Але нескінченним хвилинам очікування відповіли самі лише довгі гудки, а голос, цей гіпнотичний голос так і залишився серед слідів минулих двох літ, щоб озиватися тільки там, а не осяяти теплим світлом мою зиму в Імраї. Хоча… без нього, без цього голосу, я була просто в Криму, просто у Великій Ебрі, на вкритому інеєм і торішнім опалим листям Ленінському шосе… І край.
Удома батько серйозно занедужав, і поки він лежав у лікарні, я відчула себе страхітливо вільною. «Воля!» – я задихалася щомиті серед свого сну й своєї яви, силкуючись зробити хоча б ковточок цього чудового напою. І ось, любі мої, нарешті, Ада-Адора його зробила.
* * *
Покваплюся повідомити вам, що першого січня цього року я задумала бажання (торішнім було здійснене «Ну, що ж, побачити тебе, Сашенько») – «Зустріти чистого й непорочного агнця, своє щире й цнотливе кохання». Отож, за годину по останньому ударі дзиґарів, який сповіщав про настання Нового Року, я це зробила. Не буду звертатися до деталей, але хлопці на небесах вочевидь перестаралися й підібрали мені для втілення мрії дещо точнісінько відповідне наївно задуманому 60 хвилин тому образові.
Ми пішли з батьками в гості, й там наші очі зустрілися.
Це було таке не зовсім відкрите, не зовсім зрозуміле, в тупості своїй доволі безлике біляве створіння 15 літ. Сама лишень цнота в нерухомому, порожньому сірому погляді. Ми чудово розуміли одне одного – щозими я впадала в стан, суміжний із коматозним, – щось на кшталт свідомого летаргічного сну. Я, істота південна, з гарячого піску й теплих хвиль, втрачала свою справжню подобу, й крім суцільного зліпка пасивності й умиротворення, в мені нічого не лишалося.
Я була як полярний сновида – загорнута в мільйон шуб і светрів, байдужа до всього, заклопотана очікуванням літа. Ми зустрічалися приблизно місць, нічим, крім холоду й ранніх сутінок, мені це не запам'яталося. А потім, у класично темному й моторошно холодному парадному відбувся мій перший у житті Поцілунок. З потрісканими на морозі губами, сором’язливий, незграбний, і такий само безнадійний, як зима, як місто, як не здійснене моє пробудження серед заметів. Я виявилася зразковою, кострубатою, блідою – такою самісінькою, як десятки тисяч школярок у всому світі, коли в свої без 5 місяців 14 виявила, що «типу закохана». Яке там adoreau! Я закохалася правильно, виявляючи в своїх почуттях дивну подібність до того, що описується в «молодіжних» журналах. І що найбільше дивувало – то це повна байдужість до Імраї, жах і вкрай неприємні відчуття від підіймання завіси над минулим (я повірила в його Неіснування, як вірила в море за вікном сумовитими дачкіськими вечорами). Я жила в ці місяці, як найнормальніший, життєрадісний, анітрохи не мрійливий підліток, якого регулярно проводять додому (той самий наївний отрок у прищуватій шкірі котрого одинадцятилітня жінка вже й не сподівалася побувати). Я нарешті жила реальністю, не силкуючись нічого змінити. Ми ходили, тримаючись за руки. Я відчувала приємну рівність, і ми, двійко незайманих і кришталево чистих у своєму сьогоденні істот, зустрічалися короткими й холодними днями тієї зими, що якось незвичайно швидко пролетіла. І ми начебто любили одне одного – і в цей мертвий час… І моя мертва душа…
Отож, у зародковій, але вже сльозаво незмінній стадії нашого зимового роману я поїхала з батьком, який одужав, до затопленої моїми слізьми Ебри, у вищезгаданий «Дніпро». І мене мов ударили листом бляхи по голові – відразу все пригадалося. Воно було виразне й прозоре, як це морозяне приморське повітря. Як я вже казала, поїздка мені не сподобалася. Раз уже щаслива рука татусевих принципів пропонувала мені цю безальхенську тугу замість літа, я хотіла швидше повернутися додому. Я не могла бачити цього зимового перетворення. І не бачила. Й повернулася, кинулась у скромні обійми мого сяючою своєю дитячою безневинністю агнця.
Так, якщо подлушпатися в почуттях, то взимку мені було добре з ним, кажу це зі всією щирістю, на яку здатна моя пошарпана маленька душа. Хоча сексом ми не займалися. У моєї любові була одна невеличка проблемка, яка в силу мого сліпого обожнювання була відсунута на другий план.
Із настанням перших сонячних днів я почала відчувати, як грубезна крижана шкоринка, що сковувала мене, починає повільно танути. І я помітила…
* * *
…Почала відкривати в собі зачаття мазохістської та лесбійської натур. Перша виявила себе відразу й негайно, за доказ чого слугує моя палка любов до худющого отрока й нітрохи не вигадані страждання, що разом ринули на мене через це. Друге кипіло й вирувало десь на діафрагмальному рівні мого тіла, що розморожувалося разом із природою.
Навесні я жила за сценарієм – пристрасті набували трішки комічного відтінку, все це мені неабияк набридло. Серйозність (а я людина рідкісно несерйозна) завдовжки аж п'ять місяців була межею всього для мене можливого. По тому… Я стала менш серйозною. Як у своїх думках, так і в рішучості дій стосовно відмороженого, як і досі, агнця. Сценарій наших побачень був простий – тоді-то ми під Джима Моррісона будемо цілуватися, тоді-то хапатимемо одне одного за різні місця, ну, а отоді (все тут залежить лише від нього) ми підемо в квартиру, яку рівно на три місяці обіцяє звільнити на час свого від'їзду якийсь далекий родич, і там усе трапиться. Але мій обранець ось уже котрий тиждень у найкритичнішну хвилину постійно знаходив який-небудь поважний і до болю прозорий привід, щоб туди не ходити, а сидіти з кислими пиками вдома й дивитися телевізор. Наймерзеннішим було те, що в квартирі, крім нас, невідступно були присутні його добропорядна мама, дідусь-пенсіонер і молодший братик, істота рухлива й капосна. Ось і вся романтика теплого весняного вечора. Ось і все наше кохання. Ось і вся я, що віддалася йому цілком. Заради чого?
Отут якраз і починалися наші перші, фатальні для рахітичної Адориної любові розбіжності. Він панічно боявся сексу. Втім, те, що мусило стати розбіжністю номер один – його небажання пестити мене так довго, як я хочу, стало чомусь його головним козирем. Ні, чомусь – це надто невиразно сказано. Не смій заплющувати очі на своє вагоме минуле! Я відразу ж із завмиранням самоотруєного серця вирішила – виходить, дражнить, виходить, завдає мені болю не в силу свого безпросвітного кретинізму, а навмисно припиняє будь-які спроби принести мені бодай мінімальну насолоду саме тої миті, коли мої думки починають трішки плавитися… І цей садизм мені начебто знайомий, так би, напевне, робив… А ось тут я спотикалася, напорювалась на щось у глухій темряві забутого минулого, злякано кидалася назад.
* * *
У день від’їзду агнець з’явився на півтори години раніше, ніж я його просила, – «заскочити на 5 хвилин, попрощатися». Ображений почасти на життя, почасти на те, що на нього ніхто не звертає уваги, він сидів у моїй кімнаті. Він волав до мого сумління, зацькованим поглядом намагаючись затягти мене в убоге поле свого чорно-білого зору, поки я ганяла в передсвятковій колотнечі, збираючи по кутках розгромленої квартири всі ті необхідні дрібниці, без яких поєднання «гепард-левеня» було б неповноцінним. І ось усі ці шкарпетки, труси й купальники спливали на поверхню квартирного хаосу, витягнуті моїм широчезним неводом, який я, не жаліючи ні сили, ні агнця, закидала щоразу з якоюсь особливою драматичністю, з тим самим відчуттям яскравої необхідності на 12 днів упасти в темні, мов ніч, обійми Чорного Мага Альфона.
Кожен мій рух супроводився пильним недоброзичливим поглядом. Баранчик начебто відчував наближення зради. Він сидів з широко розставленими довгими й худими ногами, цими павучими хідлями, складеними вчетверо, але попри те здатними щомиті перепинити мені шлях. Він акробатично тримав укупі носки своїх вічних черевиків 44-го розміру, довгим своїм торсом розміщений паралельно підлозі, схожий на гуску, яка шипить із витягнутою шиєю, що підтримує м’ячик-голову, мов у пацієнта психлікарні максимально задерту, так, щоб сірі, неспокійні очі дивилися просто на мене.
Коли я вибігла на кухню, батько хваткою строгого та-ту-ся схопив мене за передпліччя (замість вуха), вчавив у стіну і вкрай неприємним голосом прошипів: «Якого чорта ти його зараз привела? Кому було сказано з’явитися за 5 хвилин перед виходом?! Він поламав усі мої плани! Ти ніколи не навчишся зважати на чужу думку!». Я налила в пару своїх очей усе, що можна було вичавити з моєї душеньки стосовно агнця на дану секунду: «І did not ask him to come, papah, and he is bothering me as much, as he bothers you, so just leave him alone!».
Я виринула з-під його волосатої руки, бурмочучи щось здатне, можливо, догодити обуреному батькові, та заляскала дверцятами буфета, шукаючи свою заповітну пляшечку для особистого питва в поїзді.
Пропав Рожевий Сарафан. Тепер це вбрання казкової фейки не буде блищати на кримському узбережжі, світитися разом зі мною, породжуючи спогади, солодкі до божевілля, й ці відчуття обопільної доступності в наших спогадах. Не буде невидимого пікантного зв’язку між минулим і сьогоденням… Але ж цього літа він напевно був би на мене такий замалий, що обіцяв би чимало!
Найкращі поїзди – це ті, що вирушають уранці й привозять тебе також уранці. А межа моєї ворожості – це вечірні мучителі, які змушують бідолашну Адору нудитися й страждати, рахуючи полустанки, аж до самої пообідньої пори.
Наш вирушав за десять по четвертій, і турботливий papah увіпхнув у мене без однієї ложки весь особливо тяжкий обід – 17 годин у дорозі, дитина повинна попоїсти.
«Ах, та облиште ви мене! Передчуваю, що мій Гепард не годуватиме силоміць дитини, яка живиться безсоромними фантазіями в гуркітливому вагоні. Не треба мені їжі! Заберіть ваш салат!» – салату не забрали, і я проковтнула його, однак приправила кисло-солодким соусом «Альхен» із кедровим запахом і холодним світінням Селени та тихим плюскотінням моря, яке відштормило й скінчило.
Купу лахміття нарешті було спресовано в строкаті шари, утрамбовано (ах, моє протягливе серденько!), й рюкзак роздувся чорно-синім міхуром з випнутою передньою стінкою – до кишеньки потрапили всі мої потаємні записочки, гадючки-папірчики, трилер «Adoreau». Смакувати радощі духовні (не те, що Сашко полюбляє), писати своє творіння, з ностальгічною посмішкою літньої романістки дивитися на море – та так можна прожити дуже навіть і непогано навіть без усіх тих гранд-шоу наших із татусем сварок. Але темна тінь у кривавому плащі вогненної пристрасті попри те незмінно стояла на зоряному обрії всіх моїх думок, загадково посміхаючись крізь мерехтіння приморських зірок. «Хто міг утримати?» – як правильно ти це сказав, Альхене!
Всупереч усьому я доможуся свого. І ніхто цього разу не стане на моєму темному шляху так, щоб я не змогла перехитрувати чи обминути.
Але треба ж бути дуже гарною!
«Отже, – Адора Велика схилилася над Адорою Поганою, – за весь час нашого відпочинку – жодного порнографічного кліпу, жодного сеансу самозадоволення, жодного прецеденту, коли ти обстоювала б власну думку, жодного найтихішого скандальчика й жодних дурниць». Адора Погана намотувала на палець руде пасмо: «Я, звичайно, старатимусь уникнути значних дурниць, але ось що стосується вдоволення себе самої, то я просто передам віжки своєї чуттєвості в інші руки, як, воно, в принципі, й має бути…».
Хочу звернути увагу психологів, чий погляд, можливо, колись упаде на цей манускрипт, що в свої неповні 14 років у мене вже були певні симптоми роздвоєння особистості. У всякому разі, Адора Розумна так вважає.
Отже, мачуха з малим не їхали з нами. «Сподіваюся, що з приїздом сестри в тебе буде більше волі й ти зможеш продовжити…» – це єдине, що запам’яталося мені з останньої, не дуже приємної розмови перед від’їздом.
Але що стосується татуся, я ж бо щиро, зі всією можливою чистотою моєї дитячої душі жадала, щоб відпочинок був для нього найспокійнішим, найкращим! А що стосується повної несумісності наших, хай і найсуб’єктивніших уявлень про щастя й відпочинок, то… розпачлива й рішуча Адора ладна терпіти що завгодно, аби тільки створити необхідну заколисуючу атмосферу цілковитої релаксації, щойно обрій затьмарить якась невдача.
Наприклад, ось ця: під час нашого відпочинку на маяк повинна була під’їхати моя сестра – серйозна заміжня жінка, пуританка найвищої проби, яскравий взірець добропорядної матері-господині, батьківська гордість і втіха. Вона відвідає нас у товаристві чоловіка й семирічної дитинки. І тоді мені, затиснутій зусібіч на трахані 24 дні, буде, як висловлюєшся ти, Альхене, дуже хріново. І крім пристойних книжок англійською та підручників з німецької, мені вже точно нічого потрібно не буде…
Втім, це зворотний бік монети. Адоро, ніколи не зазирай за постійно опущену завісу майбутнього! Дванадцятирічна дівчинко, що купалася в гумовій шапочці аби не намочити волосся й не занедужати на ньюмонію, – згадай-но! Бабцю Адоро, вище носа, пригадай свої молоді літа! А в разі цілковитого краху, якщо його там не виявиться, якщо в тій статті про «Пітерського розбещувача малолітніх» і його «дванадцятилітню наложницю, що втекла з дому», йшлося дійсно про того, про кого ти думала протягом цілого півріччя по прочитанні газетки… Ну, що ж, воля буде чекати на тебе тут, хоч тут і нема кипарисів, та й клімат не той.
Ні, ну що за маячня?!
Знову самообман! Воля у вигляді цього, даруйте, засранця? Ні. Тільки вірити. Якщо його там не буде, я умру…
Але о 15:10 ми не виїхали. З дивним спокоєм ми сприйняли факт запізнення поїзда на 9 годин. Речі відразу лягли на широку полицю в камері схову, а квитки у вікно обміну так і не проникли (хоча татусь був готовий послати все до якоїсь матері), й ми вирушили по гостях. Нічний поїзд – уперше в житті! Екзотика!
Стосовно ж агнця, то ледь я побачила першого трамвая, негайно відіслала його додому, й глибочезне полегшене зітхання пролинуло Києвом.
Із останньої гостини ми повернулися о пів на дванадцяту. Ми б сиділи там і довше, але хазяї, сонні, в халатах на голе тіло, вже викурили на двох пачку сигарет і нікого не бачили, крім одне одного. Зрештою вони не витримали й сказали, що краще не ризикувати, а валити просто на вокзал.
Ми прийшли туди після випитих мною двох келихів вермуту й неміряної кількості джину – батьком. Стрілки мого годинника показували північ. На першій колії стояв потяг, затишно жовтіючи своїми завішеними вікнами. Довідались у провідника в капцях, що це за поїзд, і дізналися, що Сімферопольський, тобто наш, і відходить він у найпершу хвилину наступного дня, тобто, даруйте нестерпну мою мову, просто зараз.
«Так швидко ми ще не бігали» – сказав би літній ветеран, згадуючи в шезлонгу й із сигаретою в зубах, як він рвонув із ворожого полону з групою відважних захисників батьківщини.
Камера схову розташовувалася, як водиться, на іншому кінці вокзалу. Старий охоронець спав у підвалі, ключ від нашого відсіку теліпався у нього на шиї. Сумок було вісім, кожна кілограмів по шість, а на ногах що я, що татусь трималися не дуже міцно. Про подальше фантазуйте самостійно.
Скочили в потяг, що рухався разом зі щастям, під крики рудої провідниці. Переплутали купе й поїхали не з літніми тітками та білою собачиною в авосьці, а в товаристві колишнього омонівця, що відразу поклав на мене свій мужній погляд. Я запримітила в ньому кволу подобу Альхена.
Коли трохи отямилася, то вирахувала, що в Сімферополі будемо не раніше восьмої вечора. До Ебри з вокзалу їхати ще мінімум дві з половиною години. Виходить, Гепарда не побачимо аж до післязавтра. Але я впевнена, він відчує мою присутність десь поруч, під імрайськими зорями – і все в нас буде добре!
За класичним передімрайськими традиціями, в поїзді я не спала й кілька годин теревенила в тамбурі з тим омонівцем, поки на початку четвертої з купе волохатим чортиком на пружині батьківського пильнування не вистрибнув татусь і не запхав мене на полицю та не віддав суворого наказу: спати.
«…Просто під ногами була широка темна безодня, а за нею – начебто близьке, начебто підняте море із цареградським шляхом, що звужується до обрію. Ліворуч, у мороці, у таємничій глибині, тремтячими алмазними вогнями грала Ялта… Скрекотали коники, часом віяло солодким хвойним гаром, – і над… шовковим морем, величезне, всепоглинаюче, сизе від зірок небо було запаморочливе, і <він> раптом знову відчув те, що відчував не раз у дитинстві, – нестерпне піднесення всіх почуттів, щось чарівне й вимогливе, присутність такого, для чого тільки й варто жити».
Володимир Набоков. Подвиг.
