Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
– А ти себе часто пестиш?
– Запитуєш… Мати таке тіло й не користуватися ним собі ж на благо…
На цьому наша розмова була перервана татусевою білою панамкою, що заманячіла під поруччям. Я спритно заплигнула назад на бетонну стіну й узяла Таньчині карти. Альхен тим часом швиденько заснув, накритий книжкою.
Татусь махнув мені й показав на море. Я поморщилася й замотала головою. Він пішов назад на гальку.
– А як ти себе пестиш? – прокинувся Альхен.
– По-нормальному, – буркнула я, боязко поглядаючи на Таньку. Наша бесіда, здавалося, її нітрохи не обходила. Якесь гидливо-неприязне відчуття спалахнуло в мені на мить. Хотіла б я знати, ЩО вони з нею роблять.
– Знаєш, рекомендується пестити не тільки піхву, але й анус – до виділення секрету.
– Що? – насупилась я, згадуючи, що таке анус.
– Те, що чула. Спробуй, дуже рекомендую. Не просто приємно, але й дуже корисно.
– Сам пробуй… – гмикнула я.
На його обличчі знову з’явилася ця тонка посмішечка, що більше нагадувала оскал.
– Пробую, пробую…
– Ну… зовсім дістав, – простогнала стомлена сонцем Ада, тасуючи карти. Танька зірвала квітку шипшини й досить ніжно провела нею по моїй спині.
Я стримано посміхнулася й взагалі перестала будь-що розуміти.
– А як ти ставишся до вмивання спермою? – обережно запитала я, згадуючи, як свого часу отримала таку ось теплу ляпку просто межи очі.
– Ну… – оцінюючий погляд, – тобі це ще зарано. Це років за 20–30, може, й добре буде. А поки що тобі більше підходять жіночі виділення. Ти втираєш їх у обличчя, в шию в груди, і твоє тіло стає ще довершенішим. Це дивно…
– Знаю.
Карти… карти… походила навіщось двома тузами. Танька відразу виклала купу шісток.
– А шкода, що в 93-му наше останнє побачення накрилося, – у напівмаренні сказала я, приймаючи в своє картярське віяло купку розмальованих олівцем трійок.
Альхен відразу озирнувся. Він сидів просто напроти мене. Ця тема його вочевидь зачепила за живе.
– Звичайно, шкода! Тоді, два роки тому, ти була менша… І це все мало пікантніший вигляд, кожна секунда коштувала золота… – згадуючи, він завмер із мрійливо-сумним обличчям.
– Я була дурна, – просто відповіла Ада.
– Ну, звичайно. Я ж просив тебе нікому не казати. А ти розбовкала все цій Зінці, ну, й ти не знаєш, напевне, що в мене через неї були серйозні неприємності. Дуже серйозні.
Я насилу стримувала посмішку торжества. Це була моя перша і єдина перемога над мерзотником.
– Я торік не хотів нічого тобі казати.
Я байдуже знизала плечима, поставила ногу на діагональну балку, що підтримувала тент, і продовжила гру.
Нічого не виходило.
– Слухай, а можна до тебе звернутися як до висококваліфікованого фахівця в ґалузі еротики?
– Звісно, мені дуже лестить, що ти такої високої думки про мене.
– Ну, то як би мені зробити, щоб частіше снилися еротичні сни?
– Усе життя повинне бути наповнене еротикою, по суті – перетворене на неї. Тоді й сни будуть відповідними.
– Угу.
– А інше – практика, онанізм, звичайно. Коли ти ще гаряча, поклади руку ось сюди, – наочна демонстрація, – обов’язково, щоб долоня торкалася клітора. І я думаю, що…
– А якщо важко буде заснути?
– Дурниці, після якісного онанізму, заснеш на рахунок «три». А ще є кульки всілякі – гарна штука! Знаєш, встромиш туди, й ходиш, балдієш до знемоги. Тоді й процес… е-е-е… піти попісяти буде для тебе сповнений глибокого еротичного змісту. От Оксанка, – моє серце стражденно стислося, – ця білявка, знаєш, про кого я, авжеж? Адже я їй торік на день народження подарував одну таку. Вона з нею… ха-ха! Постійно… ха-ха… тепер ходить… ха-ха-ха!
– Круто, – сказала я заздро.
– А взагалі, – в запалі провадив розпусник, – я, здається, перепробував усе, що тільки може існувати в природі з ґалузі сексу й еротики. Світ цих знань такий великий… Одна моя подруга, ймовірно, ти її вже й бачила, але… Ні, не буду називати тобі її імені, це не так важливо, і… – «Орися» – похмуро подумала я, згадуючи вакханалію минулого року, – … задля приколу встромила собі туди шоколадний батончик, і поступово вичавлювала його, а я кусав.
– Ух, ти…
– Дуже смачно було…
– Не сумніваюся, – із цього моменту в моїх онаністичних сесіях з’явилася нова мізансцена. Втім, сприйнятливий мозок із задоволенням переварив цю інформацію та запропонував свій власний варіант:
– А ти знаєш такі льодяники «Чупа-Чупс», «кругла радість» називаються?
– То ви ними…
– Так, саме ними! – і потім, ледь спокійніше, – знаєш, із подругою дуже любимо їх отак… е-е-е… Їсти. Уявляєш, обмажеш там усе навколо як слід і потім злизуєш. А на її день народження я мрію купити таку машинку, куди вставляєш чупа-чупсину й вона там крутиться. Прикинь, скільки радості буде?
– Ух, ти… – схоже, я його таки дістала. – Зважаючи на твої збуджені інтонації і те, як очі блищать, – це було вкрай еротично. Варто спробувати якось.
– Виходить, обмін досвідом у нас із тобою можливий.
Він посміхнувся, мов повний місяць.
– А мені взагалі дуже подобається з тобою розмовляти, – сказала я.
– Ну, то які проблеми, дівчинко моя? Дивися, ось він я, тут, для тебе.
– О’кей. А тепер мені час іти купатися.
На морі розігралася невеличка хитавиця.
Було весело (якщо не зважати на забите місце від наближення до пірсу).
Я перекинула через плече свого мокрого розтягнутого купальника, мов нагай, та йшла з роздягальні повз їхнє заборонне лігвище. Танька йшла поруч зі мною. Вона ніколи не переодягалася після купання, але ми були зайняті якоюсь бесідою, і вона в кабінці тримала мій рушник. Зненацька монстр схопив її за руку, саме коли я старанно ігнорувала його, проходячи. Прошепотів щось, і вона втекла без мене до червоного поруччя. Я завмерла в нерішучості. Альхен зняв окуляри, звівся на ліктях і якось дуже дивно глянув на мене. Я позадкувала в бік Тані. Він тихо, але впевнено сказав: «Стій, зачекай».
І ось я стояла перед ним, точніше, над ним, вкриваючи його своєю тінню з нагаєм-купальником, з якого капало й текло з плеча на поперек. Я уявлення не мала, що він тут задумав.
– Ти хіба не хочеш мене поцілувати?
– Хочу, – я з легкістю сновиди хитнулася вперед і вниз.
Його тіло навкруг мого тіла – і цілий світ розлетівся на друзки. Спритна, натренована сухість. Пам’ятаю, як гублячи купальник і рушник, я щось простогнала. Пал його грудей, запах його шкіри, сила й прудка м’якість його рук.
Це неможливо ні з чим порівняти.
Коли пальці виявилися занадто близько до бічного входу в труси, я, мліючи, непритомніючи, знайшла в собі сили для розпачливого ривка, відсапуючись, витерлася тильним боком зап’ястя і прошепотіла:
– Basta! Годі, Гепарде, досить…
І, не обертаючись, рвонула геть від Диявола, а Танька за хвилину принесла мені рушник і купальник.
Картярська гра. Акт третій.
– Ну, розкажи про свого хлопчика.
– Якщо відверто, саме з ним мені й не подобається.
– І ніколи не сподобається. Мерзотнішого за цих підлітків і бути нічого не може. Хіба що діди столітні… Та й то не завжди.
– У мене ще є гуру. Йому 34 роки, – придумала я нового персонажа.
– О, це вже набагато краще. Просто чудово. Вік – це практика. Ти, виходить, сказала 34?
– Так, – «на жаль… На жаль… я не знаю, де мені його шукати…».
Зінка надійшла та почастувала цукерками. Проходячи повз Створіння, Віру, якихось свіжих дам і Альхена, який вочевидь розбещував їх, я, ніби нічого й не сталося, кинула йому один льодяник. Він спіймав його, практично не повертаючи голови.
– Твоє здоров’я!
Я зітхнула й посміхнулася.
Під зацікавлені погляди готових до збочень отроковиць він укинув мій подарунок собі до рота.
Уже краще б це була я…
«Дивно, що зіткнення двох закоханих вуст є передостанній щабель можливого зближення. Це переглянутий і позначений банком вексель для видачі повної суми. Таке значення любовного поцілунку між двома статями».
А. Фет. Про поцілунок.
Tag Funf
(день п’ятий)
Мабуть, єдиний захід, здійснений разом із татусем, але без бажання опору, а навпаки, з бурхливим захватом, – це щотижнева поїздка в Ялту по харчі. Раніше пригоди починалися з палуби катера для прогулянок і скелі, що звисла над причалом укупі з «Ластівчиним гніздом». Потім, у епоху економічної кризи, коли катери скасували, був курний автобус, який небезпечно хилився на крутих гірських поворотах, але захват завжди залишався незмінним.
Цього разу подорож мала справді стати особливою – у Цехоцьких з’явилося авто, і без будь-якої окремої плати вони погодилися брати нас із собою раз на тиждень, щоб зробити необхідні покупки.
Зінка з нетерпінням пританцьовувала біля дверей, розглядаючи в дзеркалі своє відображення в смугастій майці й білих шортах із золотими якорями. Вона готувалася до поїздки цілий ранок, як і я.
Поки татусь збирав банки й кульки, а ми сиділи в хазяйській вітальні та фарбували нігті, Зінка сама запитала мене про цього самого йога.
Я флегматично посміхнулася, дмучи на густий фіолетовий лак.
– Ти знаєш цю Оксанку, ну, білявку, подружку йога?
– Угу, – вона тягнеться до блюдечка з арахісом, намагаючись не попсувати нігті.
– Так вона не тільки його коханка, але й…
– М-м?
– Ти що, не знала, що він її трахає? І взагалі, він, виявляється, набагато розпусніший, ніж ми з тобою можемо собі уявити.
– Га? – вона натоптує рота арахісом. Лушпайка таки прилипла до нігтя.
– Він запхав їй туди кульку якусь, і вона з тим весь час тепер ходить.
Вираз суто дитячого жаху, що граничив із відразою, спотворив її обличчя.
– Діти-и-и-и! Зіної Поїхали-и-и-и! – загукала з ґанку Галина Цехоцька.
У Ялті було весело, гомінко, спекотно й хороше. Ми з татусем вийшли біля готелю «Ореанда» й подалися в своїх справах. Домовилися зустрітись біля базару, за дві години.
Nach Mittag
Поки татусь, стомлений після Ялти, спав, ми готувалися до нової авантюри. Лампочка в моєму мозку спалахнула й закліпала цим хвилюючим: «Час, уже часі».
Я цілувалася з Гепардом…
– Значить, так, – я зробила серйозне обличчя й нависла над Зінкою, що жувала арахіс, – ми зараз з’являємося на пляж і нахабно йдемо. Завдання зрозуміле?
Дівчисько енергійно закивало. Вся моя велика антигепардівська партизанська війна була для неї захопливою грою. Довгоочікувані зміни в її відсіченому від благ цивілізації провінційному житті.
По обіді я провела з нею вступну бесіду, у стислій і сухій формі передала зміст майбутньої операції. Німфетки на пляжі. Приходимо, купаємося, викликаємо приплив крові до відповідних частин тіла в декого – і йдемо собі геть. Альхен її, загалом, дико не любив і казав, що в неї ноги, як держаки від сокири, й зовсім нема талії, але… Це все умовності.
– Виходить, просто нехай позирить на нас, а ми будемо його ігнорувати.
Зіні ця ідея дуже припала до смаку, ми намазали губи однаковою помадою, причепурились і рушили на пляж.
Побачили зовсім самотнього Альхена, і, не вітаючись, підозріло близько пройшли повз нього, покидали свої речі на сусідній лежак і подалися купатись. Спершу поводилися манірно й відносно тихо, але потім, під натиском хвиль, забули про все і впереміш із водоростями викотилися на пляж, обіймаючись із медузами, гикаючи та заливаючись хихотінням.
Альхен із цікавістю поглядав на нас обох, а ми ігнорували його, точнісінько так, як того хотів татусь, волаючи до мого сумління, коли я качала права з приводу волі й підтентів’я. А ми зіграли дві партії в «дурня», потім сушили волосся, раз у раз повертаючи голови, щоб мовчки багатозначно підморгнути одна одній.
Навіть не глянули на мерзотника, що нічогісінько не розумів і був заінтригований не менше за мене, взялись за руки та вийшли з пляжу.
Додому повернулись якраз тоді, коли татусь, іще настільки сонний, щоб не придивитися до нашого поплутаного вологого волосся й хитрих облич, виходив із кімнати в кухню щоб заварити чай.
Залишається додати, що день для мене завершився на дуже оптимістичній ноті й що я виявила у ванній, на найвищій полиці, майже повний флакон парфумів «Каїр» з дивовижно нудотним ароматом. Але з огляду на мою абсолютну невкомплектованість у плані парфюмерно-косметичних засобів, дана знахідка могла неабияк стати в пригоді, якби дійшло до серйозніших рандеву.
Tag Sechts
(день шостий)
Із хрестоподібними відбитками простирадла на своїй червоній запаленій шкірі, я пленталася за татусем униз тінявою алеєю санаторного парку. Ми були заклопотані неприємною розмовою про прибуття сестри, яке вже наближалося.
Сестра. Похмуре майбутнє. Ось тоді-то пристрасті точно закрутяться в блискучу пружину. Необережно натиснеш – і відлетиш знавіснілим чортиком аж до самого Києва. Вони приїдуть за три дні на нестерпні чотири тижні. І батько – о Боже! – сказав, що спробує вселити в мене деякі moral principles, аби замислилася над тим, над чим раніше воліла не замислюватися. Що він не на жарт стурбований моїм вихованням і відсутністю будь-яких корисних зацікавлень (мої безглузді цидулки не бралися до уваги), що я перетворилася на звичайного, позбавленого всіляких амбіцій підлітка, до того ж, неохайного, забудькуватого й неосвіченого. І йому десь навіть соромно перед блискучою старшою сестрою – яка робить гідну заздрощів кар’єру в одному з іноземних банків, виховує чудову семирічну дочку (і чоловіка). А ось із молодшенькою попри закладений потенціал ні дідька не вийшло.
– Ти ж нічим не цікавишся! Тебе ніщо не захоплює, – з пафосом казав батько, коли ми спустилися на пляж.
«Аякже… Захопило дещо так, що далі нікуди…», – подумала я, згадуючи свій плутаний, схожий на незакінчену мозаїку сон, складений зі шкіряних крісел, високих дзеркал, перекручених там по-ельгреківськи витягнутих блідих прутнів і зіпсутого колихання білястої незрозумілої рідини, що хлюпалася об теракотову плитку, якою було викладено дивний басейн у глибині казкового палацу, де царював мій опівнічний Альхен.
«Як же з вами складно жити…», – думала я, вдивляючись у свіжу прозорість тихого ранкового моря. У відповідь на пропозицію позайматися французькою дала обережну відмову. Мерзенні й сумні думки роздирали мене, й не вивчені вчора та seur est belle і s’est sa femme не знаходили свого місця в моїй перевантаженій голові. Якісь чорно-білі візерунки на полях нудного підручника.
Раніше, ніж завжди, з’явилася Тетяна. Хоча вона була й без бісівського супроводу, мені все одно стало якось спокійніше.
Ми верещали та обіймалися, скочуючись зі слизького, порослого брунатними водоростями каменя, майже як на гірці. Солона прозора хвиля зачерпує мене, тягне кудись, а поруч рудою рибкою смикається Танька й начебто обплітає мене всю, мов юна сирена. Вибагливий танець кисневих пухирців, золотаве припікання мокрого сонця, ковзання наших тонких, переплутаних і холодних пальців, розсипаного по плечах волосся.
Коли чергова хвиля перекинула мене горілиць і поруч із вереском заборсалася Танька, намагаючись підвестися, мій погляд звичним сканувальним маршрутом рушив по пляжних околицях. Він стояв, спираючись на червоне поруччя, й із ніжною цікавістю споглядав наші безневинні забави. Я махнула йому й була змита лагідною хвилею.
Siesta
Спека, осіла пилюга й скреготіння першої цикади. Метелик Аполлон літає під вікном. Уже пишу віршами. Асфальт тане під нашими кроками, та ми рішучі й незворушні.
Заборонено виходити надвір – повітря нагрілося вище, ніж на 38, а це надто шкідливо для мого кволого організму. Краще поспати. Ні, тату, дякую, пограю в карти з Зіною.
Грали в чудовий бридж – із блакитного неба, гарячого сонця, що схилялося над ялівцевою доріжкою, і Зінчиної пухнастої спини, снопа солом’яного волосся. Вона стрибала на два кроки поперед мене. Ми поспішали на пляж. Важливий захід, що вимагав від мене максимальної обережності й винахідливості, а від дівчиська – елементарного мовчання.
Поки ми продирались крізь духмяні зарості, через кожні п’ять схвильованих кроків цю сонячну тишу прорізувало її нестерпно повторюване: «Я так боюся… я так боюся… я так боюся…».
– Перестань скиглити! – не витримала сержант Самаркандова. Якщо для дівчиська ряд ритмічно повторюваних звуків був чимось на кшталт відбиття тієї розпачливої порожнечі, що панувала в її провінційному, позбавленому ризиків житті, то на мене таке нагнітання діяло просто жахливо.
До того ж, почав ввижатися якийсь далекий київський недоумок, що вирішив поспілкуватися із мною саме зараз і в ці спекотні секунди будить батька, пронизливим деренчанням міжміського дзвінка. А ні на балконі, ні в дворі мене нема. І що тоді?
– Значить, так: ти купаєшся, плаваєш, робиш, що хочеш, а потім сидиш десь осторонь. Ні. Стривай. Чешеш донизу, на край пірсу й звідтіля дивишся на нас. Дійшло? Тільки не смій до нас підходити – йог тебе боїться й на відвертість не зважиться.
Дійшло. У нас була година в запасі.
– Здрастуй, Сашку.
Схвильований і здивований погляд, обережний поворот голови й підняте плече.
– Як ти несподівано…
Віра спала, зворушливо згорнута калачиком на зануреному в тінь лежаку. Господи, скільки дитячого було в ній тепер, яка беззахисність!
Зінка нічого не сказала, тужно потупала до пірсу й на якийсь час зникла.
Він глянув на мене так, начебто лише годину тому ми вилізли з ліжка: такий, знаєте, рідний, одомашнений, трохи власницький і доволі байдужий погляд.
– Я ось Зінку вирішила на морі вигуляти.
Він слухав крізь один навушник щось чорне, прямокутне, що чимось нагадувало маленький плаский телевізор.
– Це що?
Він байдуже змахнув моє волосся зі свого плеча:
– Приймач. Цифровий. Пам’ять на 12 радіостанцій. Так… гарна іграшка.
Боже мій! І він відвернувся! Відвернувся з безсумнівним роздратуванням, напускаючи на своє темне обличчя пляму неприязної втоми.
Я посиділа так – на одному рушнику, на чарівній відстані півруки, й далі очікуючи: коли ж нарешті буде видихнуто чари з округлених губів, коли вони доторкнуться до мого плеча так, що стануть помітні підняті волосинки. Або… або він хоча б запитає мене про щось.
Втім, надто вже демонстративним було це ігнорування. Надто театрально він тицяв пальцем у лискучі чорні кнопочки, над міру захоплено слухав щось у навушнику.
Все, що було на мені, тепер лежало, згорнуте клубочком на його лежаку. В одних трусах я помчала в море.
До' певної міри побавилась, залишила білявку спостерігати за ходом подій зі свого пірсу, а сама з палаючими очами, без ліфчика, мокра, всипана сиротами, рвонула нагору, під тент.
Альхену довелося підвестись, щоб я могла скористатися його рушником. Створіння й Руда кудись зникли.
Я бігла зашвидко й зупинилася зарвучко, так, що теплий лінивий Гепард спіймав мене в рятівний глухий кут своїх міцних рук.
Я тремтіла й посміхалася з морськими крапельками на віях.
Очі.
Прогрес!!! Ці очі… Та ви подивіться! Він тримав мене за стан і десь між лопаток, замість того щоб відпустити й захоплено повернутись до приймача.
Гепард і далі дивився на мене. Аж доти, поки на його обвітрених губах не з’явилася млосна, пекуча посмішка.
– Я бачу, морські купання створюють у тебе гарний настрій, – доволі зміненим голосом промуркотів він, відпускаючи мене й ніби випадково проводячи рукою по хребті.
– Він у мене завжди гарний, – збрехала я й бебехнулася на рушник.
– Ну, зараз він у тебе просто чудовий.
– Як і я сама?
– У тебе дуже гарні груди. Ти дійсно погарнішала. Та й воля, дивлюся, все-таки більш виражена. Сумніваюся, що торік ти ризикнула б прийти сюди сама.
– Я з Зіною. Відповідальна місія – викупувати дитину.
– Облиш! Дитина? Я тебе благаю! Це дитя таке саме стерво, як і більшість бабів. Як же ти не розумієш, що в неї в грудях сидить величезна жаба на тебе. Ти, дурненька, зрозумій, що на світі немає нічого страшнішого, хитрішого й безжальнішого за жіночі ревнощі.
– Думаєш, вона тебе хоче?
Далі він намагався втлумачити мені, що дівчисько мені страшенно заздрить, що вона в цій своїй приморській глибинці марніє з нудьги, що вона просто мріє виявитися на моєму місці, а я сичала, що він збожеволів і що від сексу дах таки їде. Зрештою, він сказав таке: кому-кому, а вже мені, в усякому разі, має бути відомо, що дівчатка в 11–12 років граються не тільки з ляльками. І на наступний вибух з мого боку: чому Зінка стерво, чому? – заявив:
– Тому що я не люблю, коли мені ставлять багато запитань.
За якийсь час я знову повернулася до нього, доторкнулась до ліктя:
– Ти мені краще розкажи, чим займаєшся у вільний від любові час.
– Я комерсант.
– А точніше?
– У мене своя фірма.
– А ще точніше?
– Я звільнив майже всіх співробітників, зосталися лише обрані, найкращі, ті, чиї інтереси жодним чином не стикаються. У нас панують цілковита гармонія та взаєморозуміння. Ніхто ні від кого не залежить, ніхто нікого не дратує, і всі дуже працьовиті люди, – він замислено стис губи, зробив плавний жест рукою, – вміють думати, і, головне, люблять працювати. Повна ідилія краща за дружбу якоюсь мірою. У нас чудовий офіс – спортивний зал, душ, у кожного свій кабінет із комп’ютером та іншим устаткуванням. Є відик. Якщо мало роботи, фільми дивимося. У нас дуже багато цікавих касет.
– Це все дуже добре. А ти можеш розкрити таємницю вашого профілю?
Він глянув на мене крізь щойно надягнуті темні окуляри, які відразу з’їхали на середину носа:
– Горілку продаємо.
– Горілку?
– Здебільшого.
– А ще?
– А ще… Ну, ще до нас приходять жінки, матері приводять дівчаток, ми з ними займаємося. Розвиваємо їх, навчаємо рухатися, танцювати. У нас, можна сказати, лабораторія. Із найзакомплексованіших, зацькованих, кволих створінь ми робимо майже фатальних жінок.
– Ах, жінок, – я криво посміхнулася. Щось подібне я вже чула від нього й позаторік.
М-да. Продаємо горілку й спокушаємо малолітніх. Весело живемо, Шурко!
– Ось ти мені все локшину вішаєш, а я давно хочу в тебе про дещо довідатися.
– Я сама увага.
– Якого дідька ти розповіла Зінці ВСЕ? Знаєш, наші з тобою стосунки торік якось не дозволяли підлити ще оливи у вогонь, але зараз ти вже зміркувала, що так робити не можна? – він витримав класичну паузу, по тому рвучко подався уперед, – і, як ти розумієш, кримінальний кодекс, усі ці параграфи на їхньому боці. І якщо хтось довідається, – яке-небудь особливо недотрахане стерво, – то буде цілковита жопа.
– А мені що, – буркнула я, – взагалі, я ще незаймана й знати нічого не знаю.
– Та припини. Мені насамперед тебе шкода. А якщо хочеш напаскудити, то в тебе нічогісінько не вийде.
– Ти такий упевнений?
– Так. Тому, що ось він – я. І мене, щоб ти знала, турбує вся ця історія тільки тому, що мене турбує твоє життя.
– Ах, як зворушливо, – я не дуже вдало передражнила його.
– І після чергової такої витівки з одкровеннями, цілком можливо, що все лайно, в остаточному підсумку, буде вилите на тебе ж таки.
Я мовчала.
– Саме тому нікому й ніколи не говори будь-чого про своє життя за кадром. А особливо тепер – торік була Ліка, теж чимале стерво, і вона, що б ти не казала, тримала тебе на повідці, як і татусь. Тільки його повідець був дуже короткий, а вона час від часу послабляла свій і створювала для тебе ілюзію волі. Але тепер, бачу, ситуація сприятливіша, і…
– Ні, несприятливіша. Незабаром приїде моя сестричка, й ти побачиш, що таке ходячий монумент цноти.
– Сестра – не мачуха. Загалом, побачимо. Все життя попереду. І запам’ятай: ти не повинна нікому нічого казати. Заради Бога – мовчи. Ти тільки подивися на себе… Ще буквально рік – і якщо ти підеш не тим шляхом… Ти перетворишся на пересічну дівку з низкою вад. У тебе схильність до целюліту. Я вже зараз усе бачу. І цій Зінці – послухайся моєї поради – скажи дівчиськові, що я відіслав тебе на три веселі літери, до чортів подалі. І якщо приходиш – то без неї. Вона, між іншим, весь цей час за нами з пірсу спостерігала. Тож прислухайся до моєї думки про неї. Вона дурна-дурна, та хитра.
Ну, а потім ми заговорили про моє київське життя. І я брехала безтурботно та з задоволенням.
Раптово на півслові (таємничий гуру під псевдонімом «Едик» саме розкривав мені принади тантричного сексу. Кіностудія Samarkandova Pictures, у головній ролі А. Самаркандова, сценарій і режисура А. С.):
– Дивися, Зінка сюди йде.
– Нам уже додо-му-у-у треба! – з незадоволеною гримасою пропхинькала вона, стаючи біля поруччя. Підійти ближче (вистачило клепки) не наважилася.
– Зараз, авжеж, ще 5 хвилин… І ще 5 у зоні безпеки, 3 для виготовлення сонного вигляду й 10 на доріжку. А ти йди позагоряй – ондечки вся дупа мокра!
Вона прогугнявила щось у відповідь, відвернулася й почала спостерігати за тими, хто купався внизу.
– Дивися, зараз ми зробимо невеличкий тест, – сказав Альхен.
– Де?
– Із нею. Зараз я пошлю їй енергію ян-ци. Це сексуальна енергія. Пам’ятаєш, я розповідав тобі?
– Так. А мені ти теж посилав?
– Звичайно.
– І що?
– І нічого. Ти чомусь взагалі ніяк не реагуєш. Навіть дивно.
– А як я повинна реагувати?
– Дивися.
Зінка почала неуважно чухати свій мокрий зад у сірих «велосипедках».
– Бачиш, це була реакція.
– Ух, ти…
Альхен посміхнувся:
– Стережися, – мовив після паузи, – знаєш…
– Не знаю.
– Перестань. Дай сюди свої руки.
Я з вдавано похмурим виглядом простягла йому кисті, й він розмістив їх у себе на долонях. У його очах відбувалося щось… Мені хотілось народитися наново… Усередині цих очей. Провалитися кудись. До нього тягло тупо, нерозважливо й безнадійно, як до наркотику.
– Бачиш ці тоненькі ручки. Саме тут усе й криється. Ти повинна САМА спіймати свій шанс. Розібратися в своєму житті. Знайти якийсь пролом у батьківській пильності. Якийсь пролом у тім, куди тебе посадили. Спіймати його. Шанс. Це твій обов’язок.
І ось настав час іти. Сиджу зі складеними на грудях руками, голова ледь нахилена вперед, дивлюся мерзотникові просто у вічі, трохи спідлоба:
– А ти читав Набокова?
– Звичайно!
– Скажи, а ось на погляд такого Гумберта, пробач за банальність, я в 93-му була німфеткою?
Тепле зітхання, ваніль спогадів. Я влучила в ціль.
– Так, так, на тисячу відсотків так.
«Так», яке зливається із шумом крові в моїх вухах.
Уже йдемо додому. У Зінки, як і раніше, вся дупа мокра.
– Усе скінчено, подружко, це безнадійно. Він не хоче зі мною говорити. Відіслав на три веселі літери. Ми не на його смак…
Мій шанс. Шанс. Шанс.
– Усе втрачено, Зін. Це насправді таке лайно… Не підемо ми більше на пляж.
І дійсно, не ходили.
Nach Mittag
Відбувся скандальчик. Не великий і не малий – імрайська класика. Баталія почалася о 15:10 через Зінчин мокрий зад. Муза вимислу полишила мене, й замість чогось гідного, я взяла та й бовкнула з витріщеними від жаху очима, що це ми в «Дніпрі», у водограї купалися. А в «Дніпро», читач пам’ятає, мені ходити найсуворіше заборонялося. І взагалі, мені ж не можна було надвір! Боролися ми з перервами тривалістю поквапливих відвідин вбиральні аж до 16:30, а потім вичерпали як рідний, так і англійський запас відповідних до випадку слів і в очужілому мовчанні рушили в парк.
Уроку англійської не було, a Die Deutche Grammatic тихо спала в нашій кімнаті, на широкому підвіконні під відчиненим вікном, де я її завбачливо забула.
Мені було сказано, щонайменше, 40 разів, що за межі малого маякового дворика мені виходити суворо заборонено (54 кроки в довжину та 103 в ширину). Що коли таке хоча б раз іще повториться, я буду до кінця нашого відпочинку щосієсти сидіти в нашій кімнаті й учити не обов’язкову досі французьку. Крім цього, було в досить голосній формі виголошено новий розклад мого імрайського дня, й тепер, крім скасування відиків після washing, я була зобов’язана присвячувати додаткову годину в дообідній час своїй англійській, перед сном – читати за списком те, що завдавали з українськой літератури (Марко Вовчок і Квітка-Основ’яненко). Виявляється, він давно вже задумав таку каторгу. І ще – скоротити спілкування з Танькою до крайньої межі. І жодних карт! Із першої до третої, в сієсту, я проводитиму час indoors, і в разі гарної поведінки, може, мене випустять на веранду Старого Будинку. У цей час, хай уже так і буде, я маю право займатися своєю безглуздою літературною творчістю (ти – яскравий приклад графомана! З усього, що ти давала мені прочитати, три чверті потрібно скоротити, а що залишилося – переписати людською мовою).
– І взагалі, – декламував і далі мій батько, який вершив правосуддя, – завтра приїздить Мирослава з родиною, тож більшу частину часу ти проводитимеш із ними.
Я вже впокорилася з фактом їхнього поселення в сусідній квартирі. І впокорилася з новим лінгвістичним розпорядком свого імрайського дня. І з тим, що поняття «вільний час» для мене тимчасово відсутнє. Я вірила, що Шанс усе-таки прийде і майбутнє десь там ховає для мене найпрекрасніші в світі переживання, що й стане для мене цим літнім сюрпризом. Я досі ще відчувала уважний і допитливий погляд зелених альхенських очей, я досі перебувала в стані якогось солодкого заціпеніння, і ні розгніваний татусь, ані його погрози не могли загасити цього іронічно-непристойного блиску.
Коли ми нарешті спустилися, Альхен сидів поруч зі Створінням, а Віра заплітала руде волосся своєї дочки. Але ми так і не дійшли до них – татусь круто розвернувся й тріумфально рушив у абсолютно протилежному напрямку.
Резервація. Ах, пардон, забула, Атож, існують ще й обгороджені сіткою пляжі самого «Дніпра», лікувальні, типу, не для всіх. Їхня велика цінність полягає не стільки в діючій вбиральні та сумнівній з вигляду забігайлівці, скільки в своєрідній відсіченості від решти пляжів. У цьому місці імрайський берег змінює свої обриси, вигинаючись невеликою дугою та утворюючи затишну маленьку затоку, й навіть із найдовшого пірсу, на жаль, не видно тентів, розташованих за 300 метрів звідти, а також того сліпучого сяйва, що сховане під їхнім покровом. Будівля човнової станції з еротичним триптихом «Порятунок потопаючих» слугує за додаткову ширму.
Пригрозили, що приходитимемо сюди кожного nach mittag. І жодних прогулянок! Я впокорилася навіть із цим. Але настрій був піднесений (навіть після важкої години в товаристві Wier Lesen Deutch, який був завбачливо схоплений татусем на випадок втрати Der Deutche Grammatik).
Коли лінгвістична каторга скінчилася, я видерлась на слизький, облизаний хвилями камінь, що стирчав приблизно за два метри від берега, і на злість усім, хто тут купався, шпурляла в воду розсипи дрібної гальки, яку брала, потягаючись, із найближчого пірсу.
Ніколи не думала, що Fremdschpachen можуть так зіпсувати настрій.
Раптово щось блиснуло черговим ударом грайливої хвилі, й на кривих від холоду ногах, вицокуючи зубами, я присіла біля краю води, очікуючи, поки піна відступить і стане видно, що ж там таке лежить.
Отямилася. На побілілій, зморщеній від холоду долоньці лежало мале серденько з обкачаного хвилями пляшкового скла – майже ідеальної форми.
«Це Знак!» – вирішила Адора й притулила знахідку до посинілих губів. Між іншим, звідтоді минуло 72 дні, а я з цією штучкою жодного разу не розлучалася.
