Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)
Tag Einundzwanzig
(день двадцять перший)
Звук осторожный и глухой
Плода, сорвавшегося с древа,
Среди немолчного напева
Глубокой тишины лесной.
О. Мандельштам
Почався цей фатальний день так само, як і 18 попередніх: коли ми спустилися на пляж, їх іще не було. Не було й чорнокосої Світлани, подруги балетної Шурочки, яка в медитативній самоті, що нітрохи не тішила мене, сиділа в своїй стильній спідниці на рідних зсунутих лежаках. До нашого відходу так ніхто й не з’явився, але за аналогічним законом із законами бутербродів, саме коли вже вдягнені й розлючені ми йшли до ліфта, нам назустріч викотилися Віра з Танькою, і єдиною розрадою було те, що Альхена з ними не виявилося.
Мирослави й Марійки з нами цього ранку теж не було. Годині о 7-й розігралася справжня баталія, коли вони, насолоджуючись безвалентиновою волею, вирішили податися в Алупку й дуже хотіли взяти мене без татуся. Останній же, самі розумієте, відразу сповістив, яка Алупка мені потрібна насправді. Дуже флегматично я сприйняла заборону, огризнулась лише разів зо два та вирушила на свою ранкову прогулянку, під час якої чудово поспілкувалася з сонячним Максом. Він кликав ловити крабів. Дуже довго не міг зрозуміти, звідки в татуся стільки сили, щоб не пускати чи бодай не дозволяти мені робити будь-що, і яким це гіпнотичним побитом я його, до того ж, іще й беззастережно слухаюся. C’est la vie.
Після вживання їжі та гори помитих тарілок я сіла на кухонний стіл погортати курортну газету, але відразу подзвонили в двері. Дзвонили досить часто, і я вже виготовила чудове формулювання, котре сповіщало тітку Надю, що тітки Галі немає вдома. Замість тітки Наді там виявилася розпатлана, вкрай збуджена Манька в одній шкарпетці та в парадово-вихідній майці, що з’їхала на одне плече.
– Дідуся немає? – по-змовницьки блискаючи очима, прошепотіла вона. Я недовірливо позадкувала в пітьму коридору.
– А що сталося?
– Нахилися, щось скажу!
Крізь трохи пришепетуватий, густий і плутаний шепіт я зрозуміла, що дорогою на пристань вони зустріли «Цього… того самого, твого друга, засмаглого, лисого, з рюкзаком». Вони з мамою дуже довго розмовляли, а їй він подарував – о! Шоколадку. На підтвердження мені було пред’явлено сплющений фіолетовий папірець, що аж дотепер зберігав Альхенів запах пряних ласощів.
Потім дитина кудись іще помчала, залишила мене в щасливому заціпенінні, з пряно-гепардовими пахощами, які лоскотали нюх. Кривдно, дуже кривдно, що мене тоді до татуся не пустили…
Тітка Надя тим часом знову подзвонила, але в прямокутнику білого світла постала тепер сама Мирослава, яка негайно зажадала мене до себе на гостину. Довелося не тільки будити релаксуючого сатрапа, але й витратити чимало часу, щоб переконати його в можливості відпустити мене саму до сестри в гості. Він чортихався англійською та репетував російською, мовляв, коли ж ми, такі-перетакі, дамо йому нормально відпочити, бо вставати і йти до Мирослави йому зараз хотілося найменше за все на світі. Дозволити ж мені самій спуститися вниз на сім сходинок, обігнути дім, увійти в їхнє парадне й піднятися їхніми сімома сходинками та опинитися в сестри на кухні, дорівнювало хіба що згоді на моє паломництво до острова Валаама.
Ми втрьох доклали чималих зусиль, перш ніж зрештою домоглися плювка й злісного: «Та робіть, що хочете!!!» – й окрилені, забралися геть.
– Слухай, це він завжди такий? – обережно запитала сестра, коли ляснули двері й коридорна пітьма лишилась позаду.
Я знизала плечима, намагаючись пригадати, коли це він був НЕ такий.
Кухня в тітки Тані виявилася скромнішою за окитайчену пишноту, яку завели в себе Цехоцькі. Крізь відчинені двері балкону зі снопом світла м’яко вливалися запахи мигдалю й флотської кухні.
– Сідай, сідай зручніше. Я не татусь, – вона рвучко подалася вперед, майже зіткнулась із моїм обличчям, – розслабся, я не лаятиму тебе.
Вона з грюкотом поставила переді мною керамічну миску, наповнену запашним сирним печивом. Створений із пряних ароматів Альхен, мов джин, почав підійматися з гущавини того печива, звиваючись у селенамамбічному танці.
– Бери, скільки хочеш. Сядь зручніше. Та чого ж ти прямо як на допиті! Зовсім він тебе зацькував. Та бери не одне, а скільки хочеш! Знаєш, кого ми зустріли дорогою в Алупку?
Так, так, я безумовно знаю і дуже щаслива, що розмова вийшла такою довгою і, напевне, дуже приємною. Дитино… дитино… Яка ж ти залякана! Вона намагалася говорити з батьком. Так, так, увечері, вчора. Але це утопія. Це безнадійно. Ні, ні, зовсім ні. Батько намагається воскресити міф про ґречних дочок, він настільки загруз у цих мемуарах передреволюційної доби… Ці художники, що народилися ще при Олександрові III… Чи знаю я… Так, напевне, вже знаю, що він не на жарт сподівається виростити таку шляхетну дівицю. Так, так, адже навіщо, запитується, я вчу французьку, німецьку й англійську ось уже практично вивчила? Зрозуміло, з одного боку, це все дуже добре, але треба ж знати міру! Треба бути хоч трішки реалістом, а якщо й не бути, то, принаймні, не примушувати до цього тих, хто не бажає такого, та ще й із настільки зламаною, атож, саме britle психікою, як у мене. У неї нарешті розплющилися очі на все це. Її охопив жах. Якби я тільки знала, який усе це вигляд має збоку! Яке очужіле й страшне моє обличчя, коли я гуляю пляжем! І татусь завжди поруч! Чи не скажу я… А, пардон… До вбиральні на пляжі я теж під конвоєм ходжу?
Так.
Її обличчя ледь помітно пересмикнулося. З медяними складками на підзасмаглому чолі сестра простягла мені сигарету. Я чиркнула сірниками й помітила, що знову сиджу, боязко згрупована, на самім краєчку дерматинового табуретика.
Батько дуже любить мене. Серед усіх його трьох дітей мені випало щастя бути найбільш виплеканою. Коли вона була маленька, то нічого подібного й не намічалося! Хоча, коли Миросі сповнилося чи то шість, чи вісім (сама не пам’ятає), він зустрів мою маму й став, ну, як би це правильно висловитися, «недільним татом». Так, так, безумовно, приносив багато всякого. Знаю, знаю, були в них такі довірчо-дорослі стосунки. І коли народилась я, вона була безмежно щаслива. Він любив мене без тями вже з самого початку. І як же він хотів, щоб дитинство моє ніколи не скінчилося! Але я вперто росту. Так, так, не зогледишся, – вона гірко засміялась, – а тобі вже за 25 днів виповниться 14! А він ще й досі тебе пасе, як маленьку дівчинку. Він читає мемуари різних російських інтелігентів. Він говорить правильною мовою та часто обрубує російські дієслова. Так, звісно, гарніше звучить, але, втім, навіщо вона мені все це розповідає? Начебто я сама не знаю… Отож, він одержимий цією ідеєю незіпсутого отроцтва. А чи знаю я, що на мене чекає за рік? Школа-інтернат де-небудь у Європі! А жити коли? Ах, якби я тільки знала, як вона хоче мені допомогти!
Мирослава з таким чистим, таким чудовим обличчям дивилася мені просто у вічі, по-мильнооперному тримаючи за обидві руки.
– Я хочу тобі допомогти. Я на твоєму боці. Так, яким би нерозумним це не здавалося, але ми, принаймні, разом зможемо якось відірватися. Скажи, ось у Києві в тебе, крім цього Хлопчика (сарказм у голосі), є ще хтось серйозніший?
– Ні, – відповіла я правду.
– А ось подруги, посиденьки різні?
– Подруги є, але батькові не всі подобаються, тобто, вони всі ніби теоретично мої подруги. Та й, до того ж, навіщо марнувати час на пусту балаканину, коли є такі чудові речі, як англійські романи й німецька граматика? Та й Данте з Флобером…
– А він мені… Він мені скаржився без кінця, що ти нездара, тупа, як коняка… Бідолашна сестричка. А я ж тільки й чую: «Адо, не лізь», «Адо, не бігай», «Адо, мовчи», «Адо, відповідай, коли до тебе звертаються», «Адо, не смій пірнати», «Адо, більше купайся», «Адо, іди з сонця», «Адо, вдягнися», «Адо, скинь куртку», «Адо, зніми плеєр», «Адо, я забороняю тобі»… Я ж бо думала, що побачу тут розбещену дурнувату коняку, а побачила зашугану до дурості, зацьковану зубрилку при садюзі-батькові. Та як же так можна!
Вона в задумі переломила-таки новенького незайманого олівця, що його нервово крутила в пастці своїх вологих пальців протягом останніх 5-ти хвилин. Викинула в сміття й відразу вступила в миску з котячою їжею.
Ми перейшли на балкон, простяглися на тітчиному Таниному панцирному ліжку. З філіжанкою кави та новою сигаретою я почувалася просто розкішно. Зрозуміло, почали говорити про любов, про почуття. Дуже просто я сказала, що була закохана. Не раз. То хто ж був першим, найсильнішим коханням? Я, напевне, дуже лукаво посміхнулася.
– Я, загалом, можливо, й дотепер люблю його. І пам’ятаю. Пам’ятаю і люблю…
Її перший чоловік був у 19 років. Соромно сказати, пізно ж бо. Хоча, цікаво, в скільки це трапиться в мене? З татусевим контролем, років, напевне, в 30…
Мирослава засміялася, але вловила щось дивне в моєму обличчі й мимоволі затнулася. Кажуть, у мене чудова міміка.
– А, скажи, в тебе, власне, ж і не…?
– Це чому ж? – захихотіла цього разу я, хоча почувалася ідіоткою.
– Я-а-а-ак?! Із Тим Хлопчиком?
Ні, ні. Та як же вона може таке подумати?!
Подумати – що? Ось що: я мушу припинити жарти. З в’їдливою неминучістю й прямотою мені було поставлено фатальне запитання.
Так, так, звісно – моя лагідна посмішка – мимовільна, але й гордовита, й органічна, й самотня, і далеко не дитяча й… І… і… Я відповіла, коротше кажучи… Так.
І не просто спала, якщо вона хоче знати.
Як же я примудрилася?
Сама дивуюсь. Ні, справді, досі не второпаю, як це взагалі в мене виходить, але виходить же! Якщо є бажання, є з ким, то навіть грізний батько, які б блокади він не влаштовував, усе одно не втримає мене проти заклику моєї плоті.
Коли?
Ах, соромно сказати. О, так, соромно. Ні, 13 уже було. Втім, що я мелю? Це взагалі не підлягає обговоренню. Але бути Недитиною хоча б раз на рік не так уже й хріново!
Вона вражено засміялася, а я глибоко затяглася. Порив щирості… Ні, часом це навіть приємно.
– А хто ж усе-таки ВІН?
– Альхен.
Ми мовчали дуже довго. Вона, очевидно, такого, ну, ніяк не очікувала. Що ж, кажуть, здоровий шок справляє навіть певний відсоток сприятливого впливу на організм.
– Ми з ним сьогодні, знаєш, розмовляли години зо дві, поки на катер чекали, – повільно вимовляла сестра, – і мені здається, ти мені сказала неправду. Такого в принципі бути не може, – вона майже злякано глянула на мене, але я жодних ознак ворожості не виказувала. Сестра вирішила довести думку до кінця:
– Це дуже розумна, начитана, вихована людина. Безумовно, надзвичайно цікава, але не… Загалом, ти зрозуміла. Хоча, знаєш, у мене в твоєму віці, чи коли я була трішки старша, теж фантазії були. ТАКІ…
Nach Mittag
Була ще одна сварка. Ні, навіть бій. Демонструючи найвищу міру невдоволення, батько відмовився проводити урок англійської. О, це був спектакль! Ворони, й ті стулили пельки, коли голос подав розгніваний батько й «дурепа набита», чи пак я, вулканічно озивалася на захист своїх порушених прав. Мені було заборонено їсти в Мирослави печиво (я їх об’їдаю), взагалі вживати будь-яку їжу за винятком чаю (не доведи, Боже, в пакетиках!). Їй же, відведеній убік, було наказано не вкидати у ненажерливу безодню мого шлунку й хлібної шкоринки. Ситуація начебто склалася й кумедна, але всім нам було тоді аж ніяк не до сміху.
На пляжі, щоправда, потішила рідненька лиса голівонька, яка поквапилася наблизитись до картярсько-пікової Адори тієї секунди, коли деспотичний батько віддалився на заспокійливу прогулянку.
– Я сиджу, дивлюся на тебе, дивлюся… – незвичайно хрипкуватим голосом проселенамамбив він, своїм подихом нагадуючи мені подих ночі, й дух кипарисів і… – й зрозумів, що ось я хочу з тобою зробити… Страшенно хочу, дуже сильно…
Він зайшов мені за спину й зненацька ці оксамитові, тонкі долоні поповзли, заіскрилися на моїх плечах, наповнилися грудьми й потім прослизнули нижче. Вітер шепнув: «Ноги… Ніжки розсунь». Я забула про пляж, про людей, про Таню, яка бачила мої карти. Я відчувала лише свої два начала, де кружляли й сміялися пальці цих сновидських рук, де медяні губи п’янко вбирали мої вуста й ніщо… Ніщо не існувало навколо… Ніщо не залишалося в мені.
Гепард насолодився місяцем, що станув, начебто створений із сотень маленьких комариних крилець, і повільно відсунувся від мене. Зникли губи, зникли руки, і вся прекрасна неможливість пляжної пристрасті почала, кружляючи, йти від мене в сизий морський обрій. Він подався на свій лежак, аби відновлювати чуттєву нитку наших візуальних поглинань. Усе було б таке прекрасне, якби в цій симфонії особливим сопрано не звучав дивний факт Миросьчиної спини, яка меланхолійно зникала за бетонними сходами. Вона все бачила.
Гепард відвідав мене приблизно за півгодини після поцілунку. Я дуже вдало спеклася на сонці під час недавнього сеансу ранкового самокатування на зруйнованому пірсі. Мені було суворо заборонено з’являтися на відкритому сонці, заборонено йти самій у Резервацію, заборонено йти додому. Зрештою, батько виявився в кепському становищі, коли при свідках у особі Миросі заборонив мені абсолютно все, крім найприроднішого для не втаємничених у гепардівську географію, і найстрашнішого для самого татуся – тенту на бетонці, просто за нашим гальчастим пляжем, де лежаків багато, а затінку мало, але достатньо, щоб у тісному квадратику помістилися дві ворогуючі сторони. Інтервал у вигляді можливої кількості зайнятих лежаків між мною і Цим, як не дивно, вгамував батьківський запал. До того ж, papah надто вже був розлючений на мене сьогодні, тому вибрався на патрулювання лише двічі.
Зараз сатрап пішов собі, але не допустив мене до сімейної гри «в ерудита». Я смертельно образилась, і, не в змозі перенести такого жахливого удару, як те, що він мене покинув, з горя дозволила негарному дядькові Сашкові примоститися на моєму незайманому (тому, що білому) рушникові.
– Мені здається, що з приїздом сестри та від’їздом її чоловіка блокада навколо тебе трохи розсмокталася, – з пекучою посмішкою сказав він, як звичайно, коли говорив різну гидоту.
А мені запахло магноліями… Боже, як запахло!
– Пам’ятаєш, я пропонувала тобі вже одного разу зустрітися вночі на Містку. Сьогодні ми знову йдемо в Будиночок, і це єдине місце, де на мене звертають найменше уваги. Вони напиваються й потім говорять про «магію людських відносин» або про «крах сім’ї Романових». Я гадаю, що ми б теж могли з тобою поговорити, але на значно чуттєвіші теми, – я скромно посміхнулася, і, бачачи, як шанс вислизає зі стрімкістю татусевої категоричності, безпорадно взяла його за руку. Він думав.
– Я зовсім не обмежена в пересуванні. До одинадцятої маю цілковиту волю. А від Зінки легко втекти, – провадила я свій розпачливий монолог.
Альхен, мов скеля посеред пустелі, був цією суцільною безгучною незворушністю. І мені здавалося, що я стою в тій-таки пустелі, ховаюся в його затінок, горнуся до рятівної прохолоди, а вона вислизає, підставляючи мене палючим променям такого само байдужого сонця, а скеля все стоїть, і я намагаюся притулитися до неї, за що отримую глибокий опік.
– Місток – це мишоловка, – сказав він замислено й доволі сухо. – Річ у тім, що на певні місця в мене є свої заборони. Маяк – це одне з них. Це зона ризику, й мушу тобі зізнатися, що вступати в лайно не дуже люблю. Не до вподоби мені те місце (вже не так сухо). Я завжди слухаюся власного внутрішнього голосу. І вже переконався, що як відчую щось недобре, то облом мені гарантовано. Великий чи маленький, але облом. Ноги не несуть мене туди, куди не лежить мій шлях, – по паузі скінчив він із відтінком нестерпної безвиході, звинувся в казковий серпантин і зник у тумані, в якому розсипалася Імрая.
Я спустилася до ерудитів. Мене прогнали. У тихій своїй тузі я сама пішла до Альхена, він же всім своїм виснаженим виглядом демонстрував, як мріє, щоб від нього відчепилися.
– Мені начхати, куди твій шлях лежить, а куди не лежить, але я точно знаю, де місце мені цього вечора, і я буду так чи інакше на містку після 9:30. Якщо хочеш, то…
– Якщо дійду, – буркнув він, з досадою зітхнув, устав і пішов кудись, аби не бути поруч зі мною.
Я теж пішла, відчуваючи в роті якийсь незрозумілий солонуватий присмак. Адже сліз на щоках не було. Виходить, це плакала моя душа.
Я ненавиділа Гепарда. Якби я тільки могла його не любити…
Abend
Я вислизаю від реальності. Я граю з нею в небезпечні ігри.
Ми йшли вузькою кам’янистою стежкою до Будиночка. Тихо шепотілися мигдалі й фісташки. Моя Імрая. Процесію очолювала я – руда дівчина в білому сарафані, що ледь прикривав засмагле, пещене морем і сонцем тіло. Тканина була така легенька, така приємна, що я відчувала свою наготу куди гостріше, ніж якби на мені не було зараз нічого взагалі. Мені сказали, щоб я негайно вдяглася, бо холодно, але я не слухала, дивлячись кудись у чуйну тишу сутінкового гаю. Там, за перевернутим якорем, за павукоподібними ворітьми, там крився ще один шанс.
…Між костьолів зелені, темно-чорно-маслинової, подорожували мої сльози. Місяць був там, на небі, розумів крах надій, але безхмарно проливав холодне світло на переможну реальність. Порожнеча була природною, і всі почуття відлунювали самим лишень глухим болем. Я стояла по коліна в шовковистій траві, зволоженій рештками дня, що минув. День умер. Якщо придивитися уважно до цих крапельок, то в них можна розгледіти веселкові переливи чийогось сьогоднішнього щастя… Вічну роздвоєну посмішку Ай-Петрі. Подих Імраї.
Гора ще не придбала свого хокусаєвського гладенького силуету, сутінки не зарівняли її збурених країв. Вони рожевіли заходом; ця квола, персикова, мов теплий вересень, смужка була втіленим образом надії. Ось зараз і вона зникне, перетвориться на вітер.
Я розвернулася й сліпо побігла в цю неподільну ніч, збираючи на своїй оголеній спині холод розпачу від непоправного. ЙОГО там не було.
Я розслабилася, виявляючи привітність і догідливість похмурому батькові, що пив портвейн, грав місячним променем у пом’ятому стаканчику з-під йогурту. З виглядом видатного філософа він дивився на це сите світило, надто підле, щоб бути сьогодні повним. Я сиділа з ними – третя зайва – і намагалася розшифрувати орнаментоване послання з чорних гілок над урвищем. Хотіла прокинутися, але мрії не відступали. Щоденність кликала, як кличе спокуса забути про Гепарда в складній грі зі спогадами. Вони є… Але цей демон іде поперед мене на одну-дві картинки. Він ходить навколо слайдів некримських ремінісценцій, він танцює в лінзі проектора. Він витатуюваний на внутрішній поверхні моїх повік. Я думаю про Імраю, і я думаю про нього, знаходячи краплю моря в кожному його русі, в його бровах, у його обличчі, в силуеті й негативі його постаті, захопленої нескінченними гіацинтовими танцями в калейдоскоп цього розумового паразитизму. І я люблю його… Я люблю його, як ці зорі. Й лише його очі, золотаві, непрочитувані, застелені вогнем, не чаять у собі нічого імрайського. Може, тільки схід теплого вологого ранку. Моє обличчя тоді теж укривається ніжною золотавою сіточкою, і весь світ золотіє перед тим, як дати дорогу багряному торжеству ще одного народження.
Я не могла сидіти разом із ними. Батько прогнав мене додому, а я рада була піти, тому що холод справжній, ще не надто виражений, доторкнувся до мене й по оголеному тілі бігали мурашки, свого чудового одягу я тепер навіть не відчувала. І вся романтика, все тихе, обережне чарівництво цього спорожнілого місця починало вислизати від мене, наостанок закликаючи збігати й подивитися ще раз. І я дивилася. Я бігала. Я бігла геть від Будиночка, з кожним новим ударом серця черпаючи дедалі більше надії. Але вона завалилася, облила мене новим болем, і мені нічого не лишалося, крім вклинення назад у ЇХНІЙ світ. І я мала спокійно піти й віддатися у владу зеленого світла маяка.
Удома я скинула безглуздий сарафан і переодяглася в щось тепліше, більш відповідне позбавленому романтики вечорові під зоряним небом. Знайшла Зінку. Ми стояли на самім краєчку над урвищем, і я відволікала її досить невичайною для нас бесідою, дозволяючи собі деколи поглядати на білу зневіру порожнечі Капітанського містка, який фосфорисціював під ковзанням променя маяка в цій безглуздій порожній темряві.
Зінка поцупила в свого татуся сигарети й сховала біля якоря, можна зараз піти… Коли ми порівняли зі стежкою до Будиночка, я попросила її зачекати хвилинку, посиділа з батьком, який філософствував, сказала, що це нестерпно, й так легко, так неможливо легко покинула їх, зустрічаючи Зіну жменею підсмаженого арахісу.
Вона покопирсалась у траві під якимось особливим кущем і нарешті знайшла те, що шукала. Ми дружно закурили, хоча й перевели цілу коробку відволожених сірників. Я запропонувала піти на Місток, усім серцем дякуючи цьому неповному місяцеві за можливість посидіти під його променями не в холодній самоті. Я не створена для нього. Уявляю, якими хижими вогниками світяться в пітьмі червоні вогники наших сигарет.
А подальше було як у казці:
– …Ми поїдемо до бабусі, в неї там свин, пустун такий, – вона затнулася, коли я з несподіваною силою стисла її худеньку долоньку.
Там, ледь віддаля, плутаючись у цих загуслих шоколадних сутінках, гублячись у неймовірному візерунку гілля, в центрі цієї урочистої метаморфози, там був ВІН. Він, так, так, ця витончена принадність альхенового чарівництва – з'являтися не відразу, а дозволяти мені бачити лише графічний образ у сліпучому серед сутінок сяйві мого невимовного щастя. Він, увесь він двома невідривними лініями на пальмовому тлі – ця зірка Імраї, чорної, місячної Імраї, що просто пожартувала…
– Ах, – видихнула не сліпа Зіна, – це… Це ЙОГ?
Я обійняла її за плечі, пустими фразами відіслала назад. Я йшла до нього, плутаючись у високій траві, йшла, осліплена цим видінням, орієнтувалася лише по картинці, що прикипіла до мого мозку, – ось він, Демон, майже непомітний… Лише невиразні обриси гладенької голови, складені на грудях руки, рюкзак за спиною, стоїть, прихилений до звивистого ялівця, всупереч усім життєвим правилам, гарячий відбиток на збірці моїх снів.
Але де ж він?
І ось я стою, безпорадно озираючись, перед білим бар’єрчиком, що відокремлює урвище й море від моїх невротичних невиключень, цілком самотня, й місяць якось докірливо світить, по-своєму жовто натякаючи на моє сумовите слабоумство.
Я почала тихо кликати його. Ляпаючи в'єтнамками, побігла доріжкою в бік пляжів, до Шостого корпусу. Скрізь панувала неприродна, сновидська тиша, й ніде не було ані лялечки, лише понуро мріла тьмяна лампочка, вся в метеликах і комашні, на ґанку тихого будинку. Він не міг далеко піти.
Якщо він взагалі тут був.
Так. Серце здригнулося. Стоїть тепер під іншим ялівцем, так само розслаблено прихиляючись, – казковий обрис із тіней і відблисків. Я, задихаючись, кинулася до нього, затисла в зубах сигарету, пригорнулася до цього дужого теплого тіла, відчула м’яке ковзання невидимої руки по своєму голому зашийку.
– Ось ти де… Господи, а я вже думала… – прошепелявила я, задихаючись і ридаючи від їдкого тютюнового диму.
– Для початку викинь цю гидоту, – сухенько мовив він, висмикуючи з моїх губів сигаретку. Я впустила голову на стьобане плече його жилетки, притулилася вухом до гладенької Гепардової шиї. Він заповз рукою мені під куртку.
– Мені це сниться?
– Звичайно… Ходімо сюди.
Рука в руці. Пам’ятаю особливе хрускотіння трави під ногами, вологий шепіт листя, мірне погойдування густого чагарнику, й він, який міцно стискає мою руку, ведучи крізь ці джунглі, вправно прокладаючи нам шлях, притримуючи пухнасті гілки в мене над головою. Безцикадовість і цілковита тиша посилювали трохи димчасте сприйняття Гепарда, і я, навчена гірким ранковим досвідом, ішла, міцно стискаючи руками його голе передпліччя, тиснучись до нього, намагаючись заплутатися в наших швидких кроках, боязко озираючись, аби не прокинутися.
Ми вийшли на тиху стежку, залиту по-гепардівськи плямистим місячним світлом упереміш із тінями нерухомого листя. Ледь далі вела інша вузька темна стежина, що зникала за гладенькими стовбурами ялівцю й пишними, влітку наповненими спекою кущами. Дух цієї безгучної ночі розпирав їх, по-особливому вплутуючись поміж вологого листя. Туди-то ми й пірнули, злякані якимось птахом, що глухо промурмотів нам напутнє слово. Шелест м’ясистої соковитої трави, величезні маки й запашна меліса встеляли нам шлях.
Ми зупинилися на малесенькій галявині, що була мов грот серед моря ялівцю, фісташок і високої, в пояс, трави.
– Ось тут я колись мешкав у гамаку. Десь тут валяється моя боксерська груша.
– Затишна місцинка…
Він швидко скинув з моїх пліч джинсову куртку, нетерпляче обцілував шию та оголене плече. Я закинула голову, й поки мої повіки тріпотіли, мов крильця метелика в танці, я бачила, як дивовижно спалахує неприродно синє зоряне небо, облямоване чорним мереживом розкішних крон. Воно то спалахувало, то згасало, змите кубічно-брунатним зиґзаґом світла з-під опущених повік, кліпаючи в тому самому гарячому ритмі, в якому він палко шепотів мені на вухо: «Боже мій… Боже мій… Боже мій…». І його руки, проганяючи холод, боролися з блискавкою на моїх штанях. Його гарячі прудкі пальці начебто розмножилися й незліченною пружною теплою зграйкою розбіглися по всьому моєму тілі – заповзали у волосся, замикались на моїй потилиці, стрімко пробігали по шиї, одночасно стікали по плечах і передпліччях, опинялися під майкою на спині, підстрибували на ключиці та м’яко сповзали донизу. Штани смиренно звивалися поміж моїх змоклих ніг, а обережні моторні пальці особливим алюром подалися далі. А я все тислася до нього.
– Господи… Яка в тебе чарівна пісечка, – шепотів він мені на вухо крізь сітку мого розпатланого волосся, язик і губи рахували сироти в мене на шиї. Його подих змішувався з тихим шепотом листя. Єдине, на що я була здатна, це безсило, в напівмаренні висіти на його плечах, торкаючись губами до дужої шиї, що пахла дурманом. Потім я довго дивувалася, яким це побитом вдається мені з такою кінематографічною легкістю перемикатися з режиму спогадів на режим накопичування, відсовуючи всіх своїх лисих примар, які танцюють, до знемоги розчиняти ворота своєї пам’яті, приймати цілі поля чудового, духмяного бузку. Бузок на секунду присідає, розстеляє рушника й бере моє обличчя в свої м’які долоні, тягнучи кудись униз. І наступної секунди я вже лежу в бузкових пелюстках і десь далеко манячить сирний лик місяця. Бузок, усе бузок, майка до майки, тіло до тіла, і я намагаюся пальцями однієї ноги стягти в’єтнамку з іншої.
– А я сьогодні півдня провів на Генералці, на тому самому лежаку, де ми…
– ТРАХАЛИСЯ! – з підвереском вирвалося в мене, коли після вибуху кульбабно-жовтого й відчуття троянди, що розпустилася, я зрозуміла що саме це й відбудеться з нами тепер.
Це був знову бузок, і я бачила його, начебто зробленого з сотень тисяч квітучих гілок, що гойдаються поки що дуже плавно, обдуваючи мене запаморочливими пахощами. Зі мною вже був не той ельф-танцюрист, що з’являвся до мене недосяжною тінню курними київськими ночами, не пляжна тварюка, що кожним своїм кроком сколихувала в мені новий біль. Це було все зовсім інше. Губи лоскотав присмак справдженої мрії.
– Я там був… Так, так, бачив те саме море, що й ти, те саме небо, де було…
Його слова начебто витягли мене з солодкої безодні, я наповнилася ще більшим щастям, коли зміркувала, що він ПАМ’ЯТАЄ.
– Левеняточко… Дівчинко моя… Ми ж не трахалися там, ах… – як він дихав! Як танцювали зорі! – Це були просто пестощі, такий невеличкий китайський масаж, ти ж просила мене, адже ти ще дівчинка…
Він діяв там щось неуявне. Плавно, з кисільною ніжністю, але й із хижою наполегливістю, з якою кобра ковтатиме жертву, що борсається, він закинув мої ноги собі на плечі, покусуючи мочку вуха, забираючи рукою всюдисущі волосинки й травинки, продихав:
– Ти хочеш?
Він був майже там, кружляв, ковзав по самім краєчку.
Я зігнулася в його обіймах і подалася вперед:
– Так. Я дуже хочу.
Я задихалася.
Щось блиснуло, я сіпнулася. Лотоси вигасли бузок, і тихо дзюрчав та струменів цей гарячий шепіт, який виходив крізь пори: «Левеняточко… Ах, Левеняточко… До чого ж хороше…». А поруч розпливалася яскраво-червона пляма… Там, десь усередині. І ось тут, при вході. Кожен поштовх мав свою власну картинку, вологим ще відбитком падала вона на монтажний стіл моєї пам’яті. Я напружувалася, ловила й сканувала кожне нове відчуття, паралельним поглядом стежила за осердям цієї гарячої червоної плями. Хвиля підступала й відступала, стелилася, кружляла, посміхалася, а я хиталася разом із галькою, іноді ритму не було й щось починало зароджуватися, але надто невиразне, щоб вибризнути в уяву нову картинку. Я точно знала, що коли він торкається там зовсім глибоко, зачіпаючи щось, розпечені сріблясті бризки розлітаються й потім сходяться колами по всьому тілі. Це момент, коли хвиля напорюється на пірс, розбивається об гальчастий пляж. Буря розросталася, несучи останній лотос, що кружляв у звихреній піні. А бузок уже давно перецвів.
«О… як хороше… Велике майбутнє, Лeвеняточку… Як же тобі хороше… Як же тобі приємно…».
Я бачила свої відчуття величезною галявиною під пронизливо-блакитним небом. Це були троянди… троянди… І фалічні колони, що звелися амфітеатром перед низьким рудим сонцем. Воно блищало серед цієї янгольської блакиті якимось Образом, а той потім перетворився на величезний сяючий маятник, що розсікав небо. Мов місяць у щілинці напівприплющених повік, у вузькій смужці зоряної реальності. Гойдається, вибиваючи снопи іскор при кожному русі… Іскри летять, і мої руки рвуть траву й шкребуть землю, я намагаюся розслабиться, але я лечу, м’язи не слухаються мене. Це затяжне падіння. Це літнє злягання. Я і Гепард… Більшого прагнути неможливо. Секс. Не еротика. Чистий, відфільтрований секс.
«Як мені тримати руки? Як мені рухатися?».
«Ніяк… просто розслабся, маленька…».
Усе кружляло, Гепард стрибав, і плямисті тіні пульсували на його міцних лискучих боках. Знову лотоси… Він, здається, дме мені в обличчя, його долоні міцно тримають мої руки, далеко за головою, так, що я не зможу вирватися, моє обличчя кидається з боку на бік, і я шепочу, що не можу мовчати, що мені хочеться кричати. Він каже: «Кричи., кричи… Благаю тебе!». І природа кричить у мені, новонароджена жінка солодко стогне, закусує губи під його поцілунками. А він зник. Є тільки ритм, рух, навколо темно, глухо й часто б’ється моє серце. Шепіт припинився, загубився десь на бузкових полях. Я вже не можу встежити за стрибками Гепардика, я задихаюся, й лотосовим відлунням долинає до мене це замшеве, пряне: «Кінчай… кінчай… кінчай…». Величезна гладенька біла форма вперлася в небеса, й запала дивна тиша, усе зникло, я не розрізняла навіть гулу крові у своїх вухах. Так тихо буває перед грозою. Весь цей спекотний шалений гамір зненацька розкрився осердям безбарвної (екран згас) безмовності, разом із тим, готуючись негайно ж судомно стиснутися. І його внутрішній пал відчували навіть приплюснуті до землі долоні, й троянди з колонами, й Гепард, і Гепардик, і кульбаби, й усе, все, мов на палітрі, змішалося в каламутних білястих барвах. І одночасно я відчула, як щось інше, ніби не моє, лопнуло всередині, начебто лопнув трос, що втримував мене в цьому світі. І я з криком помчала в іскристі різнобарвні глибини.
