Текст книги "Смак заборони"
Автор книги: Ада Самарка
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)
Tag Funfzehn
(день п’ятнадцятий)
Я стомилася. Я вже не та… Він сам казав. Я виросла, й заросли ті приховані стежки до нашого обопільного поглинання. А шукати інших шляхів не хочу. Я взагалі – просто нічого не хочу. Історії відомі випадки, коли від любові божеволіли. А мені набридло.
Цього ранку я доблесно дочекалась 10:10 і приходу Віри з малою, довідалася, що відтепер Альхен буде тільки в Жимі. А вони спустилися в якихось своїх справах і потім теж підуть туди.
Ляпнути татусеві, давай, мовляв, підемо для розмаїтості в Жиму? Ні, він про все здогадається й це буде кінець.
Хоча кінець буде в будь-якому разі – якщо не від руки татуся, то від думок про Альхена. Або я збожеволію. Або втечу від батька, і, покинута насиченим хижаком тижнів за два, засну навічно під якимось ялтинським багатоповерховиком – спланую з сизого даху, невдало імітуючи щасливу чайку.
За обідом, безпосередньо під час поглинання апетитного курячого стегна, я прийшла до несподіваного рішення: «Тоді Магомет піде в „Жиму“.»
Але я нікуди не пішла. Цілу сієсту довелося провести вдома – щось насторожувало в поведінці татуся. Йти було небезпечно. Тому я вчила з Зінкою англійську (вона мене ні дідька не слухала, й це визнали навіть наші батьки, від чого уроки в сієсту зробилися необов’язковими).
Nach Mittag
Зміни сталися. Я знала, що це трапиться, тому накручувала себе, як могла, щоб потім, коли довідаюся про приємну новину, повною мірою відчути все належне полегшення. Отже, відпущена до Віри з Танею (за загальновідомої відсутності недоброї людини), я дізналася, що він буде о шостій.
Годинник показував четверту, і я перетворилася на суцільне передчуття.
І він був…
Рішення я прийняла відразу, слова якось самі зірвалися з моїх губів, і я вже хапала Таню за руку:
– Будь ласка, передай Сашкові, що я буду о 9:30 сьогодні на Капітанському містку.
– Так, я зрозуміла.
Я нагородила її найщирішою посмішкою і помчала на гальку, відразу помічаючи зміну настрою пильних родичів, які, в свою чергу, помітили зміну настрою в їхнього юродивого дитинчати.
І потім я не втерпіла, пішла погуляти до «соборика»; кутиком ока бачила, як руда підпурхнула до Біса, затишно примостилась на його колінах, щось шепнула на вухо й відразу втекла. А він стрімко повернув голову й уже дивився на мене. За якусь мить величезний метелик Аполлон, білий, із червоними, блакитними й жовтими візерунками, вже сідав на мою руку. Я не здивувалась: адже комаха мала свою місію.
Це демонічне «так» із білими крильми…
Я відразу вирушила нібито до Таньки, нібито показати метелика, а він перехопив мій погляд, загадково посміхнувся й ледь помітно кивнув.
А трохи згодом Таня спіймала мене за руку, витягаючи з цього золотавого туману, сказала, що ще не передала, але обов’язково це зробить, і…
Але було запізно. Усе сталось, як колись.
Хоча деяка надія лишалася, та якщо це все-таки трапилося б, то я вже точно постаралась би, щоб батьківський гнів не вихлюпнувся на мене саме сьогодні, коли Гепард стоятиме так близько, а мрії можуть здійснитися так швидко. На моєму боці був навіть телевізор: рівно о 9:15 починалася кіношка про якихось вампірів. Сімейство відчалювало в Будиночок рівно о дев’ятій, а чекати на мене мали о 9:30. Я завбачливо дзижчала про цей фільм батькові, якого мучила мігрень, увесь проміжок часу від повернення з пляжу до вечері, тож він уже чути про кіно не міг і мені було дозволено залишитися.
Рівно за чверть години по їхньому відході я вже перелазила через поруччя балкону і, як у віршику про партизанів, «спокійною ходою» вирушала до місця, де реальність виявляє себе не тільки по-свинськи.
Там нікого не було. Він не прийшов.
Я бігала сюди разів п’ять, у сутінках, які дедалі густішали, скрадалась, мов нічна тварина.
Потім я лягла спати, – ще до того, як повернувся татусь, – а в голові крутилася відома застільна пісня:
Она пришла – его там нету,
Его не будет никогда.
Шумел камыш, деревья гнулись,
А ночка темная была…
Tag Sechtzehn
(день шістнадцятий)
«Отже, завтра, об одинадцятій, і крім моїх побажань – у сукні й без трусиків».
Я втекла, відчуваючи той немислимий наплив енергії (радість, змішану з ненавистю, запал упереміш із огидою), коли бажання летіти придушує решту почуттів. Завтра вся компанія відвалює у Ялту, певна річ, залишаючи мене й біляву вдома (Валентин із Марійкою теж поїдуть).
Це було так само підбадьорливо та прекрасно, як і з’ява Альхена о 9:15.
Ми вже йшли, а я знову-таки шокувала статечне сімейство черговим перепадом настрою – тупо сміялася, дуже довго й голосно, а Мирослава сонно крутила пальцем біля скроні, й татусь неприязно морщився: «Припини, будь ласка!».
Крокуючи в маратівську далечінь, я намагалася розробити подумки певну стратегію: так просто Аль-Хрін від мене нічого не отримає. А місія в мене дуже проста – помститися. За що? Та хоча б за всі ці переживання учорашнього й позавчорашнього вечорів. Ганьбисько яке…
Я відомстю, і мстя моя буде страшна. Так-так, саме мстя.
Залишити бідолашного старого Альхена в агоністичному стані жовчної, ницої хіті й водночас зберегти свою цноту (ну, хоча б певну її частину). Отож, із Гепардом я зближуся, тільки ось як би зробити, щоб випередити його в голосному оргазмі, потім вивільнитися з обіймів, швидко вдягтися й залишити йому єдиний вихід зі здибленого глухого кута (хи-хи)? Круто буде, га?
– Здрастуй, Максе, – сказала я Максові, з яким, забула написати, бачилася щодня, але, оскільки гепардоманія займала практично все місце в моїх мізках, то цьому пихатому юнакові там робити не було чого.
«Значить, так, – і далі міркувала я, коли хлопчисько лишився позаду, – працюватимемо за принципом: спочатку мені, а потім тобі. Вирватися з лабетів маніяка, що згоряє від хіті… М-м-м… як смачно… І край».
А потім, уже після сієсти, ще й досі перебуваючи в глибокій задумі, я дійшла висновку, що нічогісінько в мене не вийде. Тому, що, по-перше, я жахливо боюся, а по-друге, в мене ось-ось має початися місячне (якщо вірити глянсовому почерканому календарику – мало бути ще вчора). І внаслідок цього банального факту ніякої помсти не відбудеться.
Я подумала про це з незрозумілим полегшенням. Усі плани завалилися, але я відчувала лише якусь досаду в зародку, як буває, коли отримуєш двійку за контрольну з алгебри (до цього свідомо знаючи, що вище тобі все одно нічого не світить).
Я підіймалася гарячими пляжними сходами, затискаючи в руках мокрий купальник. Я хотіла плавати й плавала, скільки хотіла, але щоразу бігала переодягатися з сухого в мокре та навпаки. Хоча робила це (і татусь дотепер не здогадався!), бо відстань між кабінкою та Альхеном не перевищувала трьох лежаків. І, до того ж, на переодягання я ходила без ескорту, як це було, скажімо, при поході у вбиральню за човновою станцією.
– Як справи? – запитав Альхен, ловлячи мене за руку.
– Погано.
– Так?
– Є дві перешкоди. Одна залежить виключно від мене, а друга…
– Говори зрозуміліше.
– Усе дуже просто – Зінка мене, як завжди, нікуди не пустить. Або ж буде шпигувати. А по-друге… В мене… Як би це по-жіночому назвати… Ну, ти зрозумів, так?
– М-да.
Я звернула в кабінку, підморгуючи заінтригованій Аліні.
Переодягання 2 (із мокрого в сухе):
– То, може, взагалі скасуємо?
– Так, так, саме це я й хотіла тобі сказати.
І все. Він відвернувся від мене.
Що ж це я таке накоїла?
Але все-таки я вчинила правильно. Кляте місячне… Єдиний випадок, коли моє тіло вирішує за мене!
А він навіть оком не змигнув, коли я витворяла казна-що на своїх двох дошках, нібито навчаючи Зінку чогось подібного до медитації на одній нозі. А коли я, ризикуючи всім на світі, цілу годину (!) різалася в бридж із Танею, він… Що б, ви подумали, він робив? Спав!!!
То хто продув? Невже знову я?
І ще: коли я його вранці запитала-пожурилася: «Чом ти нэ прыйшов?» – він відповів: «Так, Таня мені передавала, і я думав над цим. Але Місток – це мишоловка. Це зрадницьке місце, де лежать тисячі пар очей, і приходити туди необачно».
Tag Ziebzehn
(день сімнадцятий)
У трохи меланхолійному стані я спустилася з татусем і сексуальною Мирославою на пляж, уже ними морально підготована до того, що: «Вибач, але ми не можемо тебе взяти з собою, бо в машині просто замало місця. Ти не дуже ображайся, добре?».
Біса, природно, не було. Та й пішли ми дуже рано – десь о пів на десяту.
Безпосередньо перед від’їздом з’ясувалося, що зарюмсану й надуту Зінку теж беруть – Марійку посадять комусь на коліна. Вони трохи поштовхались перед парадним, утрамбувалися до «Фольксвагена» та прудко покотили в тіняву далечінь. Ну, а я намотувала на руку мотузочку з нашим ключем, здивовано стоячи посеред двору.
Боже, як же я боялася!
Тримаючи в одній руці плеєр, я пішла у вітальню (ноги при цьому запліталися) й роздяглася наголо (brone moi, je suis toi, mea culpa), ретельно помилася під холодним душем. Флакон стояв на скляній поличці біля дзеркала. Потім з почуттям, яке буває у снах, – як і раніше, оголена, повернулася у вітальню. (The principles of lust are easy to understand, do what you want, to it, until you find… love). Відображення Адори в дзеркалі за сервантом, на тлі кришталевих фужерів.
Парфуми «Каїр». Дикий запах… Але, може, він навіть і доречний у цьому випадку… Таке ось палке літнє божевілля.
Білий сарафан на голе тіло. Мокре волосся гладенько зачесано назад.
І пішла для початку в «Дніпро», в наш потаємний дворик. Немає. Порожньо.
Не поспішаючи, рушила звідтіля на «дніпровський» пляж. Мої ноги ледь пересувалися. Але, крім Аліни з бляклою дочкою, там нікого не було. Я щось бовкнула їм і сіла в ліфт. Обігнула маяк прихованими стежками. Дві дірки в паркані, закрите кафе «Ювілейне», занедбаний жимський літній кінотеатр.
Відчуття абсолютної волі та всезагальної відчуженості свідчило, що, як і раніше, я в світі первісної Імраї, в тому, іншому, дзеркальному світі, де є тільки сам результат нескінченних пошуків і прагнень, тільки ВІН – як у замкнутому колі моїх спогадів (найкращий приклад), де ігнорується все, навіть наш шлях до взаємного оволодіння, й тільки солодкі моменти п’янких пестощів складають веселкову орбіту мого збудженого мозку.
Кипарисова алея; танцмайданчик. Мені потрібно бути обережною, потрібно рухатися тихо й непомітно – це небезпечний шлях.
Я переміщалася «Жемчужиною», мов безлика примара, й люди для мене навколо вже давно були не людьми, а кретин собака, що переслідував мене з виглядом конвоїра від самих воріт господарського двору, – чимось прозорим і несправжнім. Дивно, що він дотепер не залишив фіолетової тіні похмурого шукача сенсу власного життя.
Генеральські дачі й Генеральський пляж. Хворобливим поглядом сканую рідну улоговинку між стрімких скель, і серце важко б’ється десь у самім горлі… А все ж марно. Насправді на мене дивилася й посміхалась неминуча й природна порожнеча, цей соковитий спокій, непохитна тиша чарівної, тихої імрайської місцини.
Я бреду на центральний Жемчужинський пляж, і вже будь-яка надія на зустріч із ним знищена остаточно. Зникла нечувана напруга попередніх хвилин – я знала, що боятися більше нема чого. Зневіра та байдужість мого звичного стану. Бадьоренькі пляжники кидають на мене здивовані погляди, тому що я плюнула на все й доволі помітна гама почуттів опанувала посмутніле веснянкувате личко.
Мій погляд вловив крізь перламутрову сітку безпросвітної туги казенний стілець біля самісіньких пляжних воріт. Там лежали розгорнута книжка й біла панамка, на якій мій затоплений розпачем зір не хотів фокусуватися, – і ось усі перешкоди, призначені зупинити нещасну, одурену долею дівчинку на шляху до галасливого, переповненого пляжу військового санаторію. Панамка та книжка.
Як сомнамбула, я плавно, цілком безкарно просоталася крізь ворота, спустилася дюжиною відшліфованих до вкрадливої округлості сходів. І під смугастим парасолем теж порожньо, й тільки виразний слід величезної дупи, надійно увічнений в багатозначній увігнутості подушки дерматинового кріселка, свідчить, що санаторні книжки нині перевіряють безсторонні бегемоти. Або елефанти. Або…
У мене є тільки моя болісна нагота під білою з дикими орхідеями тканиною обтяглого сарафана.
Ще на майданчику перед пляжним кафе я побачила повернутого до мене спиною Альхена.
І це було видовище чомусь зовсім не шокуюче, воно не кидало в агонію зі скреготінням зубів, це було так само природно, як і відсутність його на Генералці. Так прекрасно й природно.
…Усі блага земні…
Якийсь час я дивилася просто так, живилась його нерухомою спиною, смакуючи кожну секунду цього візуального поглинання, намагаючись збалансувати все те, що горлало-волало всередині, а далі вже скрадалася сходами донизу, й упевненість, о, дика, всеосяжна впевненість у власних силах стисла думку в своїх лещатах. Я не боялася нічого. Я ні про що не думала. Я знала, що я роблю й що це обіцяє. Ніщо не могло мене збентежити, й навіть двійко вульгарних задокруток праворуч від його смаглявого плеча не могли торкнутися чогось чутливого на струнах мого серця. Я просто зайшла йому за спину (справжню!) тихо, мов скрадлива пантера. І зухвало постукала його по плечі.
Він озирнувся, здригаючись.
Я зітхнула й посміхнулася.
– Яким дивом? – шовковистий лагідний голос. Доброзичливість у всьому Гепардовому матово-маслиновому єстві. Дивиться згори вниз і трішки мружиться. Досить симпатична жіночка з губами в формі серденька дуже неприязно, причому, впритул витріщилася на мене.
– Таким ось дивом. Думаю, а дай зайду. Я ще згори тебе побачила. Я не можу інакше, – не в змозі встояти на ногах, я сіла на лежак поруч, застелений чиїмось білим рушником.
Лагідна, як завжди, наповнена чимось безпомилково місячним, дуже вкрадлива посмішка торкнулася його тонких губів – і поступово поширилася по них.
– А що, з твоїх нікого немає?
– Нема. Зінка з усіма в Ялті, а я… А я – нормально. Просто помилилася в підрахунках, – ніяково посміхнулась я, рівно настільки, наскільки дозволяла та пекуча буря, що бушувала в моєму перегрітому мозку.
– Побажання є? – зачаєна двозначність. Я була в такому остовпінні, що просто не встигла пробитися в діамантове виблискування таємного підтексту.
– Нема…
– Ну, тоді посидь тут. Хочеш скупатися? Чи на тобі нема купальника? Нема?
– Нема.
– А тут, де ти сидиш, – зайнято. Іди сюди, – він ледь відчутно, крізь зефірну насолоду та моє заціпеніння торкався своїми гарячими грудьми до мого пухнастого плеча. Я відчула, як від нього відходять хвилі тієї самої демонічної сили – ніби пряно-виноградної. Вони загадковими переспівами, упереміш із сонячною спекою проникали в мене з тією самою палкою люттю, в якій нестримно та безнадійно паразитує щомиті мого буття його смагляве обличчя з пульсуючим місячним променем над широкою бровою. І що може вдіяти така покірлива істота, як я? Мій наркотик… Мої морфій, опій, героїн, крек і гашиш! Мій скарб, який, мов сонце, підтримує життя… Але пестливі дотики неможливі! Сонце! Сонце, що сходить тільки витонченими й рідкісними до розпачу днями приморських вояжів!
– Так же краще, правда? – дихнув він, торкаючи теплом свого подиху мою спаленілу щоку. Я завовтузилась, намагаючись прилаштуватися з найкращим контактом. Саме так; нас з’єднували стрімкі, найтонші в світі дотики, що нагадували чимось пістряве миготіння кадрів у яскравому безглуздому кліпі – веселкове ковзання гладенького гарячого тіла по самому лише золотавому пушку, по моїй дитячій лопатці.
Інше було справою суто формальною. Магічний ритуал запрошення до відповідного заняття. Спочатку, так би мовити, зокола: що робила, з ким була, про що думала, як спала. Коли ворожа сторона відчула достатній наплив очікуваних натяків, вона запропонувала мені піти туди, звідки я щойно з’явилася. Мався на увазі Генеральський пляж, і подорож туди мала відбутися, звісно, разом. І єдиним виразним приводом для віддалення взагалі будь-куди було дике бажання скупатися, беручи до уваги факт (істотний) відсутності купальника.
– Я тільки переодягнуся, – він схопив свої маслинові шорти й помчав кудись у бетонний затінок, який став для мене безпросвітною пітьмою після сліпучого сяйва, що застеляло очі в ці щасливі запашні хвилини.
Не можу сказати, чи цілком усвідомлювала, що роблю. Це просто якось уникало меж мого розуміння, та я й не прагла нічого розуміти. Був Альхен-мрія, що стояв біля витоків мого божевілля, і мушу зізнатися, він мені був максимально близький, навіть ближчий за будь-кого з подруг чи батьків. Ми подорожували в чудових світах відпущеної з ланцюга уяви. Останнім часом Гепардова примара, що мчала попереду моїх думок, навіть перестала носити якісь загальноприйняті риси своєї людської подоби. В нього не було ні обличчя, ні ніг, ані будь-чого іншого, такого, що могло б слугувати за виправдання для його причетності до великого містичного Чогось, яке звалося Альхеном. Ми взагалі настільки поріднилися, що промовляючи подумки: «Альхен» – я вже нічого не бачила. Виникала ілюзія, ніби він просто в мені, всередині, й не як крихта всього, що сталося, не як застрягла в пам’яті скалка, котра болюче ранить, а як диво, втілення всього, здатного дарувати мені цю трепетну обіцянку, що пульсує зараз у повітрі.
Але той страхітливо справжній, той, чию матеріальну сутність так легко усвідомити, постає переді мною цілковито іншим, трохи спрощеним цією неймовірною людяністю, з якою він стоїть серед решти осіб, не вирізняючись нічим, крім небувалої мужньої краси, що в ній навіть не досить брутальності, тому вона не змусить мене завмерти в смиреннім жаху, відчуваючи його демонічну владу.
Минуло зо дві такі замислені хвилини, перш ніж гра наших із ним поглядів стала нестерпно гарячою, і я відвела очі. Я мало орієнтувалася в цій нездоровій волі – ночами ж бо все було надто скорочено. Щось нове насторожувало, попереджало про неминучу катастрофу. Рештки розуму закликали востаннє згадати про свою цноту.
Ні, ні, моя незгасна жарино! Коли я впиваюся твоїми пестощами в самотні київські ночі – це всього-на-всього обпадання моїх внутрішніх оболонок. А те, що відбудеться зараз із нескінченно невдоволеними зовнішніми – річ уже іншого плану. Та про які жертви мова? Я начебто крізь густий грузлий туман дивилася на цього чоловіка, з хворобливою зосередженістю ловила й фіксувала кожен його рух. Наївно, о, як наївно я хотіла зрозуміти, про що він може зараз думати.
– Щойно ти обламала дівчину. Її компанія, йдучи звідси, мало не за руки її тягла, але вона впиралася щосили, а потім прийшла ти, – мовив він, швидким рухом накидаючи на плече рюкзак. Ми почали рухатися до сходів. Мій погляд холодним лезом метнувся до обуреного створіння, залишеного на побляклій ділянці, де щойно сліпила очі й гріла душу ця демонічна істота.
– Вона ще на щось розраховувала, але ти обламала її. Ти перемогла. Це твоя перемога. Цінуй зміст цього дорогоцінного слова – твоя перша жіноча перемога.
– А хіба могло бути інакше? – я байдуже знизала плечима й водночас зригнулася, бо помітила рожевого грізного гіпопотама в панамці на розплющеному кріселку біля пляжних воріт. Лютий погляд заплутав мої кроки, довелося взяти Альхена за лагідну теплу руку.
Коли ми зійшли дюжиною облизаних сходів, перед відчиненими ворітьми сиділа ще одна охоронниця, чиї атрибути (панамка та книжка), тепер на своїх законних місцях – особливо яскраво ввірвалися в поле мого зору.
– Усе для мене, – дуже тихо сказала я, здивовано озираючись, згадуючи свій шлях сюди, як на диво реалістичний сон.
– Що?
– Ці тітоньки книжки санаторні перевіряють?
– А… – трохи неуважно (розум мого урочистого супутника був заклопотаний зараз далеко не питаннями санаторних перепусток і навіть не пишнотілими тітками, що їх перевіряють), – але я все одно через дірку сюди пробираюся.
– А де ваша дірка, бідолашне Левеня не знає, тож уявляєш, я пройшла через обидві неприступні лінії фронту цілком живою і неушкодженою!
– Звичайно, – звучало саме так, ніби незабаром він відповідатиме мені на непристойне висловлювання черговою непристойністю. Він весь просто-таки станув у сяйві променистої посмішки. Щось бандитсько-східне якоїсь миті прослизнуло на його обличчі й потім зникло так само стрімко, як ці джигіти на своїх гнідих скакунах щезають серед розжарених барханів пекельної пустелі.
Раптово, дивлячись начебто перед собою, сумлінно й без жодного доторку гнилизни так званих хтивих думок, ловлячи поглядом сірість моря, що пульсувала крізь олеандри, якимось внутрішнім оком – чи то з потилиці, чи, в крайньому випадку, зі скроні, я спіймала гостре сяйво одного схвильованого ока. І перш ніж у моєму мозку відбулися будь-які аналітичні процеси – вже стояла, розвернута до нього обличчям, із щоками поміж його гарячих долонь. Було достатньо лише одного соковитого погляду, який прорвав обойму часу, щоб раптом рвучко кинутися в костоломні (й ніяк інакше) обійми цього вепра та зачвякати в банальному, але надзвичайно хвилюючому поцілунку.
Щось пурпурово-червоне (плащ Каракалли) з розсипами матових, рухливих гостреньких орнаментів (коралі) вже починало корчитися в конвульсіях перед очима, і я навіть не знала достеменно, розплющені вони, чи ні.
Я була по вінця переповнена цим метким гарячим жалом, і вологі, начебто електризуючі губи вершили щось немислиме… Я танула, так, так, кумедно розчинялася, мов крижинка під променями березневого сонця, між цих тисяч пестливих, невпинно рухливих рук, які незбагненним чином доторкалися до всієї мене одночасно, втирали тканину сарафана в моє змокле тіло, м’яли мене, мовби звільняючи від грубої людської оболонки. І за мить я вже перетворилася на вир і потік божевільного бажання. Шаленство плоті! О, я програла! Солодке фіаско! Я залежала тільки від своєї пристрасті, й особливий, вишуканий біль уже простромлював мене, кидаючи в млосні муки гріховного очікування.
Я дотепер наповнена деренчливим відчуттям теплої спритної руки, обманним заспокоєнням, яке лише посилювало мої муки, рухаючись догори спітнілим стегном, і нічим не збентежена нагота вже випромінювала соковиті цукеркові аромати. Я не думала про те, що ми все-таки перебуваємо в парку військового санаторію, що нас можуть бачити очі, на які краще не потрапляти, й не тільки благословенні олеандри виявляться свідками тієї божевільної сцени, яка неминуча після останніх зітхань розбурханої прелюдії.
Узяти мене просто в парку, де в цілковитій прострації колишуться на вітрі мої магнолії та мигдаль?
І потім, трішки розпливаючись у медяній ситій спеці, оці самі пальці, одночасно холодні й гарячі, вже значно зменшуючи свою колишню наполегливість, домагаються мети й рушають далі з особливою дослідницькою старанністю.
Я вже відчуваю, як реальність звучить однією безперервною нотою. Нехай вона вічно так співає! Мені байдуже, який людський (чи не людський) образ, яка ебенова тінь проступає крізь чуттєву мозаїку, що спалахує цими маленькими делікатесними спіральками безсоромного блаженства. Шлях у рай відкривається вишуканими маніпуляціями одного (одного-єдиного!) середнього пальця! Мене навіть не трусило від того, що це був саме Гепард! Я могла лише впізнавати, розкуштовувати й смакувати блаженні обрії своїх відчуттів. Егоїзм оргазму, який пробуджувався. Мені було начхати абсолютно на все. Це був палкий, адорівський едем, і ніякі ниці, дрібні думки не смикали за корінці моєї свідомості. Чисте Adoreau!
І тут він раптово відступив. Я була вже до розпачу близько. Неймовірно близько – прірва, що зблискувала яскраво-червоним, соковитим порятунком, розверзлася просто під ногами. Й він зупинився. Він пустив мене. Було таке відчуття, що мене просто впустили на землю, мов річ. І свідомість знову повернулася до мене своєю тверезою посмішкою, допомагаючи помітити, що я важко дихаю, часто й голосно… І крізь гарячі сльози проступає вся якась акварельна, уже мільйонний раз побачена демонічна посмішка на переливчасто поплямованому обличчі, яке розпливається.
– Витри сльози й не падай тут… – залоскотав мені вухо той оксамитовий голос. Чорний оксамит і діаманти, діаманти, морськими краплями розкидані по безглуздому малюнку.
Ми пішли далі. Було по-своєму незручно робити ці почасти болісні, дуже дражливі кроки. І до того ж, сліди недавнього грішка знову розмазувалися по стегнах і наповнений пристрастю і кров’ю, звужений простір між ними по-новому нагадував про себе при кожному кроці, крім схильності до філософсько-фізіологічних міркувань, вселяючи на додачу бажання й далі балансувати на тоненьких лимонадно-місячних ниточках (із мрійливим вплітанням чогось духмяно-альхенського), поділяючи факт мого буття на дві частини – буденну фізіологічну реальність і чудову, грішну розпростореність льохів моєї пам’яті.
– Тепло стало, чи не так? – хрипко прошепотів Горинич.
– Я спітніла.
– Вражаюче… Це добре, що тебе дівчинка натренувала – адже ти вмієш віддавати й отримувати пестощі…
Інше було в тому самому дусі. Гостроверхим трикутником у мене поринав цей монолог, і значення слів відразу перетворювалося на абстрактний колаж, на дивовижні, розкішні квіти.
Ах, олеандри… Якби увесь час було так… Ви, олеандри, і я з Олександром…
Поступово в моїй голові, яку розривало від натоптаного туди жару, вимальовувалися невиразні уривки фраз, і в них – розпливчасте, трохи комічне запитання: «Ми зробимо ЦЕ?».
Я скинула сарафан і відразу помчала до води. Величезні, порослі м’якими зеленими водоростями валуни теж, здавалося, тремтіли в передчутті. Я попливла, знаючи, що він зараз бачить мій оголений зад. Озирнулася й здригнулась. Він був голий, спускався вниз бурими вологими каменями, і в кожному русі вгадувалася протяглива поривчастість, яка ще більше розохочувала. Я вперше бачила його оголеним, і підленький страх вологими вусиками залоскотав там, де моє тіло виступало над кремовою поверхнею води.
Він підплив до мене.
– Годі купатися, Левеня, ходімо.
Сам виліз на бурий слизький пірс, нагнувся, простягаючи мені смагляву дужу руку. Один легкий рух – і я стою на гарячому бетоні, в його обіймах. Поруч самотній лежачок («диви, зумисне для нас поставили!») і розкарячені торішнім штормом іржаві тренажери з облупленою синьою фарбою, рештки басейну, криве поруччя й темна порохнява конструкція приставного ліфта вздовж стрімкої забетонованої скелі з сизо-жовтими кущиками рододендрона.
– На, ось рушник – тильним боком вказівного пальця він витер кілька солоних крапель, що текли по моїх щоках, – ти вся тремтиш. Сядь, заспокойся.
Не дивитися вниз.
Він такий справжній. Оголений, із крапельками води, що холодно поблискують на полуденному сонці, на тлі пронизливо блакитного неба.
Я зняла рушник і простягла йому.
– Спасибі, я тільки обличчя.
І не відводить погляду. Розстеляє на лежаку.
– Лягай, полеж на сонці, зігрійся.
Ці пекучі короткі тіні й спекотна сієста.
Я витяглася й заплющила очі. Його руки легко, ніби маленькі шкідливі павучки, забігали по мені разом із моїми сиротами, намагаючись прослизнути на внутрішню поверхню стегон, а звідтіля ледь вище.
Коли йому це вдалося, мені здалось, що я пірнула в тепле молоко з ваніллю.
П’янке усвідомлення тілесних чарів розгойдувалося маятником над нескінченністю блаженства, що наростало. Я розчинялася у великому духовному просвітлінні – думки, гідні великих геніїв, розморено пливли крізь розсипані блискітки мого екстазу. Я перебувала в світі солодкої оди, приголомшливої симфонії, що її виконував начебто цілий оркестр. Згадайте стрімкий рух пальців досвідченого піаніста, згадайте тремтіння середнього та безіменного над агонізуючою струною скрипки. Тоді ви зрозумієте.
Перше відлуння зефірного (чи, можливо, дуже п’яного) блаженства вже доторкнулося до фізіологічного боку моєї істоти. І зовсім раптово, невимовно підло будь-який рух припинився. Я ж бо знала, що КІНЕЦЬ ще не настав, бо ніщо (пишу з придихом) не здатне змагатися з мрійливою яскравістю, навіть певною кисільною в’язкістю довершеного оргазму.
Адора відчула разючий розрив Альхена в своїх дитячих надрах… Ні… ні… Це не те…
Нелюдським зусиллям волі я змусила себе розплющити одне око й була відразу засліплена яскравим сонцем і чорним гладеньким силуетом трохи нижче.
– Я тебе трішки помучу, гаразд? – сказав він на своє виправдання, начебто просив пробачення, обдуваючи мої обличчя та шию і ледь торкаючись губами до вкритої потом шкіри.
– Годі! – я рвучко сіла.
Він трохи сахнувся й устав. За міліметр від мого обличчя.
– Почастуй мене.
– Обійдешся.
– Не будь злючкою.
Я акуратно цьомкнула його:
– Годі з тебе. Нікуди нам поспішати… Сам казав.
Він теж акуратно присів на своє колишнє місце:
– Єдина твоя вада в тому, що не можеш розслабитися, – мокрий палець поповз по моєму животі, зацікавлено затримався там, де засмага переходить у незасмагу, потім спритно прослизнув усередину, пововтузився там трохи й швидко намацав щось, котре зненацька нахабно кинуло мене в стрімкий каскад конвульсій.
Я намагалася перенести це падіння, від якого забивало подих, якомога стриманіше, але це було мені над силу, і, втрачаючи розум, розмазуючи по уявній палітрі всі свої філософські міркування, я звернулася до всіх, хто міг мене тільки почути:
– Боже мій!!! Я вмираю!!!
– Ой, – скромно сказав Альхен, облизуючи палець.
Загалом, я хочу повідати читачеві, який досі не почав мастурбувати, що наступним випробуванням було щось, заворожливо знайоме завдяки брошурі, написаній сексологом, – «Техніка сучасного сексу», де опис даної процедури починався зі слів: «Закладіть ноги партнерки собі на плечі». Коли це сталося (а мій Гепард сказав: «Зараз я тебе лизну, щоби м’якше було…»), мене добряче струснуло.
– Одна моя знайома сказала, що цього ніколи не забуде.
– Ну, що ж… Побачимо…
Потім він неначе прослизнув у мене, і, мов у дурнуватому анекдоті, я крізь соняшники з олеандрами відзначила про себе, що ручки ж ось вони! Міцно тримають мене. І болю немає взагалі.
– І все-таки ти мене трахнув, – прошепотіла я.
– А тобі що, не подобається?
Кінець спектаклю був увінчаний знову тією ж таки «божевільною китайською штукою».
Обійшлися без аншлагів – годинник свідчив, що промайнуло 240 неможливих хвилин звідтоді, як я перестрибнула межу неприпустимого (разом із балконним поруччям).
– Я хочу, щоб тобі це наснилося… – казав він, дивлячись, як я вдягаюся.
– Проведи мене краще до «Ювілейного».
– Якщо ти мені тільки скажеш, що таке «Ювілейний».
– Жимська прохідна.
– Ні. Я не хочу, щоб нас бачили разом.
Коли ми йшли квітучою «Жемчужиною», до судом щасливі (а я – ще й голодна), Альхен попросив мене познайомити його з моєю сестрою. Точніше, це я спочатку запитала (очікуючи на свою адресу пориву казкових лестощів) про його перші враження від блондинистої пуританочки. А вони, ці враження, виявилися досить несподіваними.
