Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)
VIII. МІСІЯ ІЮНГА
Провал в Суракарті і Сурабайї. – Кошик Нонга. – На рідному стовпчику. – Знову в Батавії. – Незвичайна жертва святій дулі. – Нічна черга. – Новий знайомий.
Після того як було спіймано Гоно, збори, звісно, не могли відбутися. Летуча нарада активу протягом кількох хвилин мала обміркувати найближчі, невідкладні завдання і зараз же розійтись.
Головна небезпека загрожувала Гейсу і Салулу, бо на них тепер напевно організують облаву. Тому вони вирушили до Скель Ластівчиних Гнізд, щоб взяти участь в найважливішій справі і разом з тим втекти далі. Не будемо описувати, як вони ховались і тікали протягом кількох днів. Усе це легко собі уявити. Нарешті, як ми бачили, вони дістались до Ластівчиних Скель.
Пандо не міг уже повернутись додому, бо за ним стежили. Але його присутність у Суракарті була необхідна. Він був головним вузлом революційного руху в районі.
Пандо об'єднав чоловік двадцять учителів – основних діячів у цій темній країні, де свідомих і загартованих робітників майже не було. Серед товаришів Пандо були члени Сарекат-Райяту, і мусульманської партії, і безпартійні – революціонери за своїм почуттям, – і кілька членів комуністичної партії. Всіх їх об'єднувала ненависть до чужоземних володарів. Треба було підтримувати ці іскри гніву, щоб у вирішальний момент з допомогою їх запалити загальну пожежу.
На цей час із Сурабайї прибула значна партія листівок. За кілька днів місто і села були закидані цими листівками. Цікаво відзначити, що в даному випадку значну користь принесла… неписьменність населення!
Завдяки цьому листівки читалися колективно. Навколо читача збирались неписьменні, слухали, обговорювали, і загальне обурення було більш ефективне, ніж у кожного окремо.
«Старший брат» енергійно взявся за роботу. Наказав і «молодшому братові» пустити в рух весь свій апарат. Навіть «революційний» Радан-Бого приєднався до цієї роботи.
Йому неприємно було, що простий люд сам почав ворушитись. Шановний Радан-Бого уявляв собі справу зовсім інакше, так, як вона змальовується в історії. Якийсь князь чи відомий сановник піднімає народ, скидає ненависну владу і сам стає на чолі її. А тут справа починається зовсім не по-людському. Так вони можуть замість користі наробити шкоди. І Радан-Бого не за страх, а за совість почав допомагати урядові.
Через деякий час тісна тюрма в Соло була заповнена арештованими. Але найтяжчим ударом був арешт дев'яти найактивніших учителів, у тому числі й Пандо.
І, нарешті, приблизно в цей самий час у Сурабайї внаслідок провокації був заарештований комітет комуністичної партії.
Таким чином, напередодні рішучих подій рух на Центральній Яві був позбавлений керівництва.
Ці звістки і приніс Салулу та Рейсу посланець.
* * *
Коли після тих невдалих зборів у храмі наспіх обмірковували, кому що робити, Нонг дуже хотів приєднатись до Рейса і Салула. Але виявилося, що є більш підхоже для нього завдання. Потрібна була людина, яка перевезла б листівки від Соло до Батавії і поширила їх там. Відповідальні товариші, вв'язані організаційними справами, не могли займатися цим, а інші ніколи в своєму житті нікуди не виїжджали. А Нонг і їздив і виявив уже свої здібності.
Отже, Нонг несподівано для самого себе став бувалою, спритною і відповідальною людиною.
Взяли звичайний плетений кошик, поклали на дно літературу, потім городину. Навчили Нонга, що і як робити. Оскільки Нонг був неписьменний, а також з метою конспірації, адрес і листівки йому не давали. Нонг повинен був вивчити напам'ять адреси, куди він мав звертатись дорогою. Лише в Батавію Салул надсилав через Нонга шифрований лист тому товаришеві, до якого він заходив, коли був «Тугаєм». Але й на цьому листі адреси не було написано.
– Коли йтимеш до цього товариша, – навчав Салул, – то особливо бережись, щоб ніхто за тобою не стежив. Краще тоді зовсім не з'являйся до нього, а листа порви.
Через деякий час простий тубілець Нонг їхав собі в поїзді з кошиком городини. У Джок'якарті, Маосі, Бандунгу та інших місцях він спинявся, і щоразу після зупинки кошик ставав легшим. Життя навколо йшло так, як і раніше. Так само метушилися торговці на станціях, так само копошилися напівголі «спокійні, щасливі» люди, так само на плантаціях працювали кулі, так само поважно пересувалися білі володарі та місцеві сановники. «Найтихіший у світі народ» був тихий, як завжди.
І лише від тих товаришів, з якими Нонг мав стосунки, він довідався, що під цією тихістю криється багато напружених чуток, чекання і подій.
Ось і Нонгова батьківщина, Бандью. Як і колись, шумить завод пана Більбо; як і колись, працюють на нього селяни з своїми сапі. Треба було дочекатись вечора, щоб побачити тих робітників, до яких прибув Нонг.
Він пішов у свій кампонг. Ось дорога, якою біг його батько, охоплений амоком, ось місце, де його вбили…
Зустрілось кілька знайомих.
– Нонг! Звідки? Де ти був?
– Справедливість ходив шукати.
– Куди? В Батавію?
– І в Батавію, і в інші місця.
– Ну що ж тобі сказали?
– Сказали, що сподіватись нема на кого. Самі повинні дбати про себе.
– Як?
– Як хочете. Коли доведеться, то й за горло схопити ворога.
– О, якби це можна було!
– Заждіть трохи – і можна буде.
Хоч йому й казали, щоб дорогою він не займався агітацією і був дуже обережний, але своїм він вважав за можливе сказати трохи більше.
– Ти у нас залишишся? – питали його. – Поки що ні, а далі – не знаю.
Пішов до своєї халупи, однак ледве знайшов її: буйна рослинність утворила вже такі хащі, що в них зовсім сховалися руїни будинку.
Нонг сів на один із стовпчиків, що колись правили за підпору для його хати. І двох місяців не минуло, як він покинув свій рідний куток, але які зміни відбулись у житті Нонга!
Все його колишнє життя відсунулось ніби на десяток років, і від того життя лишилися тільки ось ці кілька стовпчиків. За цей час Нонг опинився у зовсім новому світі, і рідний кампонг, який ще недавно здавався головним місцем на землі, тепер уже був такий нікчемний, забутий, чужий.
У кампонгу почули, що повернувся Нонг, і зацікавились, де він був, що бачив і що чув. Біля нього зібрався гурт людей, і Нонг почав розповідати, що був і в Батавїї, і в Суракарті, і в Бантамі, багато чого бачив, найголовніше ж – людей, які не хочуть терпіти утиску і йдуть боротись за кращу долю свого народу.
– Багато є таких людей. Навіть один голландець пристав до нас. Є і зброя. Незабаром настане час, коли виженуть білих володарів. Навіть на нашого регента можна буде тоді управу знайти. І Більбо виженемо, і всю землю повернемо собі. Треба тільки, щоб усі разом піднялись, коли прийде вирішальний момент.
Люди слухали його слова з жахом. Як це наважитись піти проти влади, проти Більбо? Йому ж прийдуть на допомогу військо, жандарми.
Але впевнений тон Нонга, його ґрунтовні докази робили свою справу, і поступово людям почало здаватися, що діло не таке вже безнадійне, що. справді можна це зробити..
Виконавши доручення, Нонг увечері виїхав у Батавію. Важко йому було знайти те місце і будинок, куди він мав звернутись. Хлопцеві здавалося, що всі люди звертають особливу уві у на його кошик, а коли випадало, проходити повз поліцейського, то він аж не дихав. Якби він потрапив на очі досвідченому шпигу, той одразу запідозрив би його. Але Нонг усе ще мав вигляд простого селянського хлопця, який вперше у місті, і це допомагало йому більше, ніж усі його хитрощі.
Нарешті, він дістався до місця. Підійшов до хати з одного, з другого боку – нікого не видно. Стукнув у двері – ніхто не відповідає.
З сусідньої хати вийшла жінка.
– Чи тут живе Сукравата? – несміливо спитав Нонг.
Та зиркнула на нього якось підозріло, і Нонгу знов здалося, ніби вона оглядає його кошик.
– Нема його, – коротко відповіла жінка.
– Але живе він тут?
– Ні, – якось криво усміхнулась вона, – тепер він живе зовсім в іншому місці.
– Може, часом знаєте де?
Жінка спинилась, оглянула його з ніг до голови.
– В тюрмі, – кинула вона і пішла далі.
Ця відповідь, ніби обухом, ударила його по голові.
Більше він нікого не знав у цілому місті. Куди тепер звернутися? Куди подіти те, що було в кошику? Та й взагалі що далі робити?
Такої ситуації, мабуть, не передбачали і Гейс з Салулом. Хоч вони і довіряли Нонгу, але не хотіли йому, як новаку, давати більше адрес та імен. Це було б рисковано.
Нонг обернувся і тихенько пішов назад.
– «Куди подіти кошик? – сушив він голову. – Чи не викинути його зовсім? Але шкода праці. Треба ж ці папірці поширити. Значить, лишається тільки самому взятися за справу».
Мабуть, не часто траплялося, щоб поширювати листівки у великому місті випадало людині, яка не знає не тільки цього, а й взагалі ніякого міста.
Обдумуючи своє завдання, Нонг відхилився вбік і вийшов на пустир. За пустирем виднілося місто, йдучи цією пусткою, він натрапив на відому нам гармату з дулею. Як колись Тугай-Салул, Нонг помітив жінок, які приносили жертви, приходили, відходили або урочисто сиділи.
Зупинився і Нонг. Прислухаючись до розмови, він зрозумів, у чому тут справа, тим паче що легенда про дві гармати була відома і в його селі.
Тоді Нонг вийняв з свого кошика пачку листівок і урочисто поклав її перед дулею. Другу пачку, щоб не змокла від дощу, засунув усередину гармати.
– Що це таке? – здивувались богомольці, побачивши незвичайну жертву.
– Це найбільша жертва, яка тільки може бути, – з натхненням промовив Нонг. – Це звістка від аллаха, що наблизився час, коли обидві гармати з'єднаються, і тоді весь народ буде вільний і щасливий. Обов'язок кожного рознести ці папірці по всіх кутках, щоб усі знали волю аллаха.
Не чекаючи інших запитань, Нонг квапливо пішов далі і зник, щоб його не помітили ті, кому не треба.
І свята дуля почала виконувати доручені їй обов'язки…
Початок справи здавався Нонгу вдалим, і він уже впевненіше і бадьоріше дивився на своє завдання. Він пригадав порт, де був з Гоно, пригадав, що там багато робітників, і попрямував у Прийорк.
Але вдень, під час роботи, сунутися з листівками було рисковано. Треба чекати темряви, щоб порозкидати ці листівки у таких місцях, де б їх можна було знайти. Нонг з великою пошаною, ставився до своїх папірців і дуже шкодував би, якби хоч один з них загинув даремно.
Увечері, блукаючи по Прийорку, Нонг вийшов до великих морських майстерень, біля яких чути було стриманий гомін юрби. Наблизившись, він помітив чергу, яка починалася від брами і завертала аж у сусідній провулок. Черга складалась переважно з робітників. Ніхто з них не стояв. Одні сиділи на землі, інші спали, але всі, видно, розташувались тут надовго. До них підходили жінки і приносили їм їжу.
– Куди лізеш? Ставай у чергу! – напали на Нонга, коли він підійшов ближче.
– А що тут таке діється? – спитав Нонг.
– А от тобі чого тут треба, коли навіть не знаєш? – зі злістю відповіли йому.
Нонг одразу зрозумів, що для його діла тут якраз найкращі умови. Він рушив у хвіст черги, щоб зайняти місце в ній.
– Цей молодчик новий. Я його ніколи не бачив, – зауважив один робітник, коли Нонг проходив мимо.
– Своїх повно, а тут ще нові лізуть, – незадоволено озвався інший.
Нонг зупинився.
– Я нікому не думаю заважати, – сказав він. – Скажіть, чого ви чекаєте?
– Ранку, – відповіли йому, і кілька чоловік зареготали.
Нонг дістався до кінця і став ззаду. Перед ним сидів літній уже чоловік, який мав хворобливий вигляд. Сидів він навпочіпки, спершись спиною об стіну і охопивши руками коліна. Нонг відчув, що цей чоловік повинен бути лагіднішим, і звернувся до нього з тим же питанням.
– А ти не знаєш? – здивувався той.
– Я не тутешній, уперше тут.
– Ми працюємо на цьому заводі і чекаємо ранку, щоб стати на роботу.
– Чого це так? – здивувався в свою чергу Нонг.
– Та нас щодня звільняють, а назавтра наймають як нових. А коли бажаючих працювати більше ніж треба, то от і доводиться ставати в чергу.
– Навіщо хазяї так роблять?
– А що їм? – зітхнув робітник. – Мабуть, це робиться для того, щоб робітники не могли утворити постійного колективу, щоб роз'єднати їх, знесилити остаточно, щоб день і ніч тримати їх у своїх руках. Стривайте ж, кляті, прийде і на вашу голову кара! – скінчив він, блиснувши очима.
Нонг побачив, що такої людини стерегтися нема чого, і одразу відкрив йому свою справу.
– У мене листівки. Треба їх поширити, а я нікого тут не знаю. Допоможіть мені.
Робітник глянув на нього так, ніби сам жандарм з'явився перед ним.
– Ну, братіку, з такими пропозиціями під'їжджай до когось іншого, – сказав він, усміхнувшись.
– Їй-богу, правду кажу! – сказав Нонг. – Ось поглянь, вони тут.
Але робітник і дивитись не хотів.
– Ти не віриш? – з запалом шепотів Нонг, – Ти, може, думаєш, що я навмисне підісланий поліцією? Кажу ж тобі, мене прислали з Суракарти в Батавію, до товариша Сукравати…
Робітник, почувши це ім'я, здригнувся і втупився в Нонга.
– Ну й що ж?
– Сукравати нема дома. Сусідка сказала, що він заарештований. А більше я нікого тут не знаю.
– А хто тебе послав?
– Салул і Гейс. Ти, мабуть, їх знаєш. Вони захопили зброю…
Але робітник знав усе. Навіть більше, ніж сам Нонг. Вислухавши Нонга, він переконався, що той говорить правду. Поклав свою руку Нонгу на плече і сказав:
– Добре, що ти натрапив на мене, а то міг би й сам провалитись і всім лиха наробити. Стережися називати імена, бо коли довідаються, що ти знаєш такі імена, то гарячим залізом випитають у тебе все, що ти знаєш, про цих людей. У нас тут дуже тривожно. Кілька сот товаришів заарештовані, в тому числі всі старші керівники, як Сукравата. Особливо нашкодив вибух у палаці генерал-губернатора. Почалися такі переслідування, репресії, що всім дісталося, винним і невинним. А до того ще чутки, що на півдні щось робиться. В зв'язку з арештами щодня можна чекати серйозних подій. Уже неможливо стримати гнів робітників. Молодь вимагає, щоб зараз же виступити і в першу чергу звільнити заарештованих. Але справа дуже ускладнюється тим, що всі наші відомі керівники заарештовані. А вони мали зв'язок з усією країною.
Нонг слухав ці слова, і йому було дивно, що навколо все спокійно, звичайно. Цілий день він блукав по місту і ніде нічого не помітив. Ходить собі люд у своїх справах, стоять на своїх місцях поліцейські, їздять в автомобілях білі пани, торгують крамарі, бігають рознощики, працюють робітники.
А тимчасом десь щось робиться…
Десь в глибині збирається гнів і розпач сотень років. Збирається тихо, стримано, як от у Нонгового батька, і, мабуть, теж виллється в один великий «амок». Нонга охопило нервове збудження, йому так захотілося стати ближче до цих таємничих справ!
– А чи не можна було б потрапити на якісь збори? – висловив він свою думку.
– Тепер великих зборів не можна скликати. Збираються на нараду лише невеликі групи представників. Навіть не всі з нас знають, коли, де, а часом і хто збирається. Загальний настрій, звісно, всім добре відомий, і відповідно до цього вживаються заходи. Я сам про це знаю лише з розмов з товаришами. Я перебуваю в такому становищі, що брати участь у цій справі не можу. Можу тільки співчувати і чекати, коли потрібні будуть останні дні мого життя.
І він важко закашлявся.
Потім підвівся, пройшов. уздовж черги і повернувся з чотирма товаришами. Вони розібрали листівки з кошика Нонга і зникли в темряві.
– За ніч листівки опиняться в усіх кутках Прийорка і Батавії, – сказав робітник і, ніби стомлений від праці, сів на своє місце.
– Скільки ти заробиш завтра? – спитав Нонг.
– Якщо дістану роботу, то з півгульдена зароблю.
Нонг і сам стояв би в черзі, щоб одержати роботу, але в такий напружений час він не міг про це думати, тим паче що був «багатий». Разом з тим йому хотілося допомогти цьому хворому чоловікові.
– Слухай, – сказав він, – дай мені в себе притулок, і я заплачу тобі півгульдена за день. І мені добре буде, і ти відпочинеш.
Робітник здивовано глянув на такого несподіваного добродія.
– Ось ти який пан! – промовив він, пильно оглядаючи Нонга. – Але ж я не можу дати тобі доброго притулку та й не розумію такої благонадійності. Невже ж у тебе багато грошей?
Тоді Нонг докладно розповів про себе, про батька, про те, як випадково заробив чимало грошей, пояснив, чому тепер не хоче ставати на роботу і що він буде дуже радий, коли його випадкові легкі гроші трохи допоможуть хворому товаришеві.
Щира розповідь Нонга розчулила хворого.
– Ти добрий хлопець, – сказав він. – Ходімо!
Дан, так звали цього робітника, жив на відшибі, приблизно посередині між Прийорком і Батавією. Довго йшли вони темними провулками. Подекуди блимав вогонь і з відчинених дверей долинали п'яні крики, співи, дика музика, жіночий сміх. Там гуляли ті, що вже втратили людське обличчя.
В нездоровому болотистому місці, де, не можна було споруджувати міських будинків, тулилися бідняцькі халупи сільського типу. Болото, сморід і буйна рослинність ховали їх від людського ока..
У халупі Дана жили його дружина і троє дітей від двох до восьми років.
– Коли нема дощу, я сплю тут, під стріхою, – сказав Дан, показуючи куток, над яким стриміла невелика повітка.
– От і добре! – весело сказав Нонг. – Я такий самісінький пан, як і ти.
– Але ж ти платиш за це великі гроші.
– Я плачу Не за це, а за те, щоб нам разом прожити якийсь час і мати можливість цікавитись важливішими для нас усіх справами. Мені ж краще пожити серед своїх, ніж блукати одному в незнайомому місті.
IX. ПОВСТАННЯ У БАТАВІЇ
В приміщенні пошти. – Біля тюрми. – Марні зусилля. – За містом. – Пригоди партизанського загону. – В ущелині.
Ніч на 13 листопада 1926 року.
Чудова південна ніч, коли дихається так легко і вільно, коли можна відпочити від денної спеки.
І ті, хто може, користуються нею в садах, кафе, ресторанах. Світло, ніби заграва, палає над центром міста. Мелодійна музика лине звідти в темні, брудні квартали, де спить підневільний народ.
Нарешті, минають і ці години. Роз'їжджається весела публіка, гаснуть вогні, зачиняються нічні установи.
Батавія спить. Лише подекуди бовваніють постаті поліцейських.
Але ось на одній з темних вулиць мелькнула тінь. Ось виринула постать із сусідньої вулиці. А там ще і ще…
Мелькнуть – і вникнуть, щоб з'явитися в іншому місці.
Коли б простежити уважніше, то можна було б помітити, що прямують вони в двох напрямках: до центра міста і до брами з головою Пітера Ельбервельда.
Ось на розі двох вулиць причепився до трьох чоловіків поліцейський. Але суперечка була недовгою: через хвилину труп поліцейського лежав за сусідньою брамою, а навколо було так само тихо, як і раніше.
Поліцейський біля пошти помітив, що в сусідній сад крадучись проскочило кілька чоловік. Він хотів поцікавитись ними, але у вухах задзвеніло, і він втратив свідомість. Опам'ятатися йому вже ніколи не довелося.
* * *
У приміщенні пошти, телеграфу і телефону тиша. Цокають апарати. Ледве ворушаться сонні чергові. Задзвонив телефон.
– Центральна, – відповідає телефоністка-метиска і чує схвильований голос:
– З'єднайте швидше з генерал-губернатором. Говорять з тюрми.
Але з'єднати вона не встигла. Раптом почувся шум, гуркіт, розчинилися двері.
– Не рухатись! – загримів гучний голос.
Приміщення зараз же наповнилося озброєними людьми.
– Не лякайтесь, товариші! – м'яко сказав той же голос. – Народ сам прийшов хазяйнувати в своїй установі.
І службовці-яванці не злякались. Лише глибоке, незнайоме хвилювання охопило їх.
* * *
А тимчасом біля тюрми йшла перестрілка. Захопити тюрму одразу не вдалося. Довелось обстрілювати з усіх боків. Тут були і Нонг з Даном.
Постріли тюремної варти змішувалися з шумом і криками в'язнів. Начальник мов шалений носився з кінця в кінець, підбадьорюючи револьвером свою ненадійну оборону.
– Браму, браму ламайте! – чулося знадвору.
Дан перший схопив величезний камінь і кинувся до брами. Нонг бачив це і тільки дивувався, звідки у цієї хворої людини з'явилась така сила. З страшенним гуркотом камінь ударився об браму; задзвеніла, застогнала залізна брама, а Дан упав на землю. Підбіг Нонг до нього, підняв за плечі, але тому вже непотрібна була ніяка допомога: куля влучила в голову.
Підхопив Нонг його камінь та кинути не встиг: несподівано залунали постріли ззаду.
Це загін кінних жандармів примчав на допомогу тюремній варті. Здригнулися повстанці, заметушились.
– Товариші! Вперед! Їх лише тридцять чоловік! – почувся бадьорий голос.
Але ці тридцять чоловік розташувались між будинками і садами. Щоб оточити і вибити їх, потрібен був час, а він був такий дорогий. Все ж таки перевага в кількості була на боці повстанців.
Поділились на дві половини. Одні пішли проти жандармів, інші кинулись на тюрму.
І коли успіх, здавалося, був уже зовсім близько, почулося татакання кулемета.
Підійшов великий загін війська, навіть з бронемашиною.
* * *
Місто вже не спало. Вершники, автомобілі мчали в усі кінці. На вулиці розстрілювали кожного яванця. Втративши телеграфний і телефонний зв'язок, влада метушилася і давала суперечливі накази.
– З Вельтевреденом зв'язку нема!
– Повстанці напали на будинок генерал-губернатора!
– В передмісті Мейстер Корнеліус повстанці руйнують урядові установи!
Спалахнула пожежа в одному місці, в другому. Ось і з Прийорка видно заграву. Вже в різних місцях збираються групи, які навіть вступають в бійку з солдатами. З кожною хвилиною сили повстанців зростають. Незабаром повстануть усі, і тоді невистачить солдатів, хоч їх і багато. Владі потрібен швидкий і рішучий успіх в головних пунктах. Вона вже не ввертає уваги на постріли з різних вулиць і кутків.
І в цю мить поширюються чутки, що біля тюрми повстанців розбито…
Але пошта ще тримається. З усіх вікон відстрілюються герої. На підлозі вже валяються вбиті і поранені. Двоє з службовців пошти підхопили зброю і взяли участь в обороні.
В усіх надія, що зараз прийдуть на допомогу товариші з тюрми, що повсталий народ заллє все місто.
Та замість товаришів вони бачать усе нових і нових солдатів. Кільце дедалі звужується. Приміщення пошти вже щільно оточене. З сусідніх дахів, вікон стріляють солдати. А внизу вже грюкають у двері.
Минає година, друга… Змін ніяких, крім того, що солдати підходять дедалі ближче.
Холодний розпач стискає серце. Невже ж усе це марно? Невже ж повстання придушене одразу? Не може цього бути! Треба лише протриматись якомога довше…
* * *
Відкинуті од тюрми повстанці розсипались по місту окремими групами. Вони хотіли зібратись біля пошти, але зустріли величезну кількість солдатів.
Тоді кожна група почала діяти окремо, на свій розсуд.
Нонг потрапив у групу з двадцяти чоловік під керівництвом Данового товариша, Гурана. Вони хотіли захопити вокзал, але й тут були вже солдати.
– Ходімо тоді далі, за місто, – запропонував Гуран. – Треба зіпсувати залізницю, щоб не могла надійти підмога з Бейтензорга.
Вони відійшли на кілька кілометрів од міста, захопили залізничну будку і з допомогою різних залізних, предметів, які тут знайшлися, почали вивертати рейки, валити телеграфні стовпи.
Усі сусідні села були на ногах І гули, ніби стривожені вулики. З темряви, з бананових хащів, виринали одна за одною темні постаті і приєднувались до роботи загону. Незабаром зібралося більше сотні чоловік, і з їх допомогою було зіпсовано з півкілометра залізниці.
Кожен селянин хотів чимось допомогти спільній справі, але всі вони були беззбройні. Не всі мали навіть криси. Більшість озброїлась яким-небудь господарським знаряддям, але в примітивному господарстві і знаряддя було примітивне.
Поява двадцяти добре озброєних товаришів справила сильне враження, надала більше сміливості і бадьорості.
– Ходім у Батавію! – кричали вони.
Повстанці згадали, який бій їм довелося витримати в солдатами в місті, і не наважились вести людей туди.
– Не можна вам з такою зброєю виступати проти війська. Вистачить вам праці і навколо міста. Підіймайте весь народ, займайте установи, припиніть усі зв'язки між ними, затримуйте і обеззброюйте голландців, жандармів, поліцію, нападайте з засади на окремі групи солдатів.
Сам же загін почав радитись, що робити далі: чи повертатись у Батавію, чи йти по країні і піднімати народ. Гуран хотів повернутись назад у Батавію, щоб взяти участь у рішучому бою. Інші заперечували, кажучи, що двадцять чоловік не вирішать долю Батавії, а там, глибше, як озброєне ядро, вони можуть підняти маси і зробити більше користі.
В числі останніх був і Нонг. Він запалився справою, втратив свою сором'язливість, у нього навіть з'явилося невідоме доти красномовство.
– Там, на півдні, у Бантамі, – сказав він, – є багато зброї, є навіть наше добре військо. Я сам бачив. Воно вирішить нашу долю. Ходімо назустріч, підготуємо по дорозі йому допомогу.
І він розказав про, все те, що бачив, про події, в яких брав участь. Товариші, почувши, що цей тихий хлопець мав відношення до таких подій і осіб, пройнялись пошаною до нього. Тимчасом почало розвиднюватись. Проступили на горизонті гори. Потім блиснули їх вершини.
В цей час прибігли з Батавії два товариші і повідомили, що пошту захопили солдати; сорок дев'ять повстанців, які були там, потрапили в полон… Роз'єднані групи відстрілюються в різних кінцях міста. Не можна сподіватися, щоб їм тепер вдалося досягти будь-якого значного успіху без сторонньої допомоги. А чи можна сподіватись на цю допомогу?
– У районі Батавії збройної сили у нас більше нема, – сказав Гуран.
– Значить, треба залишити Батавію, – підхопив Нонг, – і просуватися на південь, де збереться велика збройна сила.
З цим усі були змушені погодитись. Перед походом вирішили відійти вбік і години зо дві відпочити.
Через годину в загін привели голландську сім'ю, яка тікала в Батавію з свого маєтку.
Поважний мінгер, товста мефрау [24] 24
Мефрау– пані.
[Закрыть]і двоє дітей восьми-десяти років тремтіли, чекаючи смерті.
– Беріть усе, тільки не вбивайте, – просив голландець.
– Своє добро ми й самі візьмемо, – відповіли йому. – А вбивати вас немає рації. Ідіть собі по рейках у Батавію.
Сім'я посунула, боязко озираючись на всі боки, а повстанцям, крім різних речей, лишилося двоє коней і револьвер.
Незабаром помітили, що з Батавії йде поїзд. Він зупинився біля зруйнованої ділянки, і з вагонів висипали солдати. Загін вирішив відійти далі. Повстанців зустрічали всюди як братів, а солдати ззаду ні від кого не могли довідатись, що попереду них є загін. Але підійшла голландська сім'я і сказала, що їх пограбували озброєні люди.
Частина солдатів лишилася лагодити дорогу і телеграф, а чоловік тридцять вирушили вперед.
Дорогою голландський офіцер відшмагав нагаєм кількох яванців, у тому числі і жінок, але ніхто «не бачив» ніякого загону.
Зате загін одержував звістки про кожний крок ворога. Опівдні Гуран вирішив «зустріти» ворога. В загоні налічувалось уже тридцять чоловік, та й населення, хоч і беззбройне, могло допомогти.
Розташувалися серед хащів і почали чекати. Солдати йшли не остерігаючись. Вони не думали, що беззбройні селяни відважаться напасти на них.
Перший залп скосив чоловік десять, а решта – в тому числі й офіцер – одразу кинулись тікати. Відбігши трохи, вони почали відстрілюватись. Під час перестрілки втратили ще трьох чоловік. Гнатися далі повстанці не хотіли, бо солдати відступали туди, де їхні товариші лагодили залізницю.
За одного свого пораненого повстанці взяли п'ятнадцять гвинтівок. Але важливішими, ніж гвинтівки, були чутки про «велику перемогу», які полетіли від кампонга до кампонга, підносячи дух народу.
Години за три ззаду почулося тупотіння, і серед куряви несподівано виникло чоловік сорок вершників. Ховатися було вже пізно. Доводилось починати бій. Кавалеристи злізли з коней. Повстанці розсипались, і почалася перестрілка.
Обидві сторони, сховавшись за деревами, не дуже дошкуляли одна одній. Час минав, а наслідків не було ніяких. Потім повстанці помітили, що двоє солдатів сіли на коней і галопом поїхали назад.
– Помчали по допомогу, – сказав Гуран. – Це нам не з руки. Треба було б відірватись од них.
– Але як тут відірвешся, коли вони на конях і мають можливість весь час висіти над головою, – зазначив другий товариш.
– Хай тоді чоловік десять з наших спробує зайти їм у тил і напасти на коней, – запропонував Нонг.
Пропозиція була слушною. Зараз же десять чоловік на чолі з Нонгом пішли назад, а решта посилила стрілянину.
За півкілометра від місця бою був кампонг. Нонг попрямував туди. Село здавалося безлюдним, жодного чоловіка не знайшли в ньому. Порожні халупи тулилися між дерев, як халупа Нонга в його кампонгу.
Але через деякий час із хащів один по одному почали з'являтися люди. Незабаром їх зібралося чоловік п'ятдесят.
Недовго довелося вмовляти їх, щоб вони допомогли.
Зараз же шістдесят чоловік звернули вбік і зникли в заростях. Нічого й казати, що місцеві жителі по добре відомих їм стежках швидко вийшли в тил кавалеристам. Недалеко від дороги стояло сорок коней, а біля них вісім чоловік. Попереду чулася стрілянина.
Вартові навіть вистрілити не встигли, як були оточені повстанцями. Коней погнали вбік, солдатів зв'язали; затріскотіло вісімнадцять гвинтівок, і повстанці з тилу кинулися в атаку. Радісними вигуками зустріли товариші підмогу, а солдати побігли хто куди.
Через півгодини загін повстанців, уже на конях, рушив далі на південь.
Чотири дні пробивався загін Гурана, то нападаючи, то тікаючи від ворога. Всюди він знаходив сліди народного гніву: багаття з запасів тютюну, цукрової тростини, кави, перцю; зруйновані дрібні підприємства, контори, трупи найзапекліших ворогів свого народу. Але великі підприємства трималися. Владі вистачило солдатів, жандармів та інших прихильників, щоб оборонити їх. Тим паче що такі підприємства завжди знаходились біля головних шляхів.
І всюди партизанів зустрічали з радістю; люди пишалися тим, що у них є такі чудові загони. Поява «свого» добре озброєного кавалерійського загону викликала велике піднесення ентузіазму та відваги в цього «найтихішого і найспокійнішого народу в світі». І відвідини партизанами того чи іншого району завжди відзначалися посиленням діяльності в цій місцевості.
Але… після цього приходило урядове військо, і кров лилася рікою.
Війська за цей час зібралося багато. Воно просувалося і ззаду, від Батавії, і спереду, від Бейтензорга – резиденції генерал-губернатора, де були зібрані головні сили. А партизанському загонові якраз треба було обминати Бейтензорг, щоб пробитися на південь.
Кільце дедалі звужувалось.
Уже не про напад доводилось думати, а лише про те, щоб самим врятуватись. Поки що загін мав ту перевагу, що кожний житель служив йому розвідником. Партизани завжди знали про кожен рух ворога, а солдати добували відомості з великими труднощами, і багато разів населення навмисно обдурювало урядове військо. Але чим далі, тим важчим було становище партизанського загону. Загони солдатів нишпорили по всій окрузі і заливали пожежу кров'ю.
