Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)
Янка Мавр
АМОК
Авторизований переклад з білоруської Б. ЧАЙКОВСЬНОГО
Ілюстрації М. ШТАЄРМАНА
Обкладинка О. АЛЕКСАНДРОВА
Частина перша
КОМУ ПРИГОДИ – КОМУ БОРОТЬБА
І. ТАМ, ДЕ КОЛИСЬ ГУРКОТІВ КРАКАТАУ
У Зондській протоці. – Кракатау. – Напад на військовий корабель. – Хто кого: машина чи вітер? – Хоробрий мічман. – Чорні й білі. – Корабель захоплено. – Суд.
Невеликий голландський військовий корабель «Саардам» наближався з півдня до Зондської протоки. З лівого боку – Суматра, а з правого – Ява поступово насовувалися все ближче й ближче, ніби мали намір зовсім загородити дорогу.
– Згорнути паруси! Збільшити пари! – наказав капітан.
«Саардам» вміщав дві тисячі тонн вантажу і міг пливти як за допомогою вітру, так і за допомогою пари. Доки він був у відкритому морі, то використовував паруси, а тепер у вузькій протоці, де вітер щохвилини змінював свій напрямок, паруси тільки заважали. Та надвечір вітер почав стихати взагалі.
– Значить, завтра вранці будемо в Батавії [1] 1
Батавія– колишня назва Джакарти, сучасної столиці Індонезії. (Тут і далі примітки автора).
[Закрыть], – сказав лейтенант Бренд, – лишилося всього миль сто.
– Тільки неприємно йти цим вузьким коридором вночі, – похмуро промовив капітан.
– Дурниці! – весело відповів Бренд. – Ми ж, можна сказати, вже дома, дорогу знаємо. Правда, старий? – ввернувся він до боцмана Гуза, що стояв поруч і смоктав свою люльку, з якою ніколи не розлучався.
Той неквапливо вийняв з рота люльку, плюнув у море і сказав:
– Зав'яжіть мені очі, і я беруся так провести вас у Батавію.
Правду кажучи, і сам капітан знав, що ніякої небезпеки не може бути. Сказав він це так собі, за звичкою, як добрий господар, що повинен усе передбачити.
«Саардам» віз у Батавію зброю: сотню кулеметів, близько тридцяти тисяч гвинтівок та певну кількість інших військових припасів. Чотири гармати й шістдесят чоловік складали його військову силу.
Але про небезпеку ніхто й не думав, навіть само начальство. Ну хто міг загрожувати державному військовому кораблю у морі? Чи не оті нещасні підневільні рибалки, що у своїх поганеньких човнах снували туди й сюди? Зрозуміло, що таке нікому не могло спасти на думку на початку 1926 року.
Команда наполовину складалася з солдатів-індонезійців, набраних з різних островів і вимуштруваних не гірше за голландців. Тут були люди і з Суматри, і в Борнео, і з Целебеса, але більшість була з Яви. Одягнуті у військову форму, вони мало чим відрізнялись од білих; тільки колір їх тіла був або жовтіший, або темніший.
Серед них вирізнявся балієць (з острова Балі, на схід від Яви) Салул – високий худий малаєць з вдумливими й виразними очима. Десять років тому він якось потрапив на постійну роботу у військово-морські майстерні в Сурабайї і через кілька років став кваліфікованим слюсарем. На «Саардамі» Салул працював за своєю спеціальністю: як хороший господар, ходив по кораблю, все роздивлявся, обмацував – там пристукне, там підправить. Начальство тільки тішилося, дивлячись на нього.
Тимчасом «Саардам» обминув кілька голих піщаних островів, серед яких один був особливо цікавий. Він мав вигляд звичайної вершини гори, але з одного боку був нібито відтятий з верху до низу. А посередині лишилося заглиблення, наче колись тут з-під землі йшов хід.
– Кракатау! – почулися голоси, і всі почали дивитися на гору з якоюсь особливою увагою.
Гола скеля, без жодної зеленої рослинки, була мертва. На її чорному фоні миготіли білі чайки. Вода тихо хлюпотіла під горою. Скісне проміння вечірнього сонця мерехтіло з одного боку, як на кольоровому склі.
– Хто б міг подумати, – промовив лейтенант, – що ця тиха скеля знищила сорок тисяч людей і зруйнувала кілька міст? Щасливець Гуз бачив, здається, сам це цікаве явище? – знову звернувся він до боцмана.
Люлька Гуза задиміла ще дужче. Видно було, що він переживав жахливі спогади.
– Нікому не бажаю такого щастя, – сказав він крізь зціплені зуби, не виймаючи люльки з рота.
– Розкажи, розкажи, як воно було! – почали просити товариші.
Гуз засопів ще сильніше, потім вийняв люльку з рота, вибив її об борт, сховав у кишеню й повільно почав:
– Мені було тоді років п'ятнадцять [2] 2
Катастрофа сталася у 1883 р.
[Закрыть]. Ми жили он там, в Анжері. Біля цього острова мені доводилось плавати. Він тоді займав площу втроє більшу, ніж тепер, але й тоді на ньому ніхто не жив. Ми знали, що це вулкан, що років двісті тому він діяв, що в ньому є три невеликі кратери на відстані трьох-чотирьох кілометрів один від одного, але про це ніхто не думав, бо таких вулканів на самій лише Яві аж 121 [3] 3
З них іноді діють близько 30.
[Закрыть]. І ось одного разу Кракатау прокинувся. Почувся гуркіт, над кратером піднялася стовпом хмара, як потім казали, на одинадцять кілометрів заввишки. Вночі вона світилася; все це ми могли спостерігати з Анжера, хоч від нас до вулкана було тридцять п'ять миль. Через деякий час посипався попіл і покрив землю й дерева, ніби снігом. За кілька днів стало тихше; потім почалося знову. Так тривало три місяці. Ми звикли, перестали непокоїтися й були дуже задоволені, що вулкан знаходиться далеко від нас, у морі, і нікому не може загрожувати. Але 26 серпня близько полудня почувся такий гуркіт, що ми не чули голосу один одного, затряслася земля, падали будинки. Над кратером був уже стовп, як пізніше писали в газетах, тридцять кілометрів заввишки. Потім стало темно. Море розбушувалось. Хвилі ринули на землю і знесли половину нашого міста й кілька сіл. Наш будинок лишився на місці. Зверху весь час сипався попіл. Іноді долітало розпечене каміння. Земля тряслася без упину. Темрява була така, що за два кроки нічого не було видно. Середнього пекла розходилася буря. Хвилі все натискали, але вони були густі, липкі від попелу. Здавалося, що й небо, і земля, і вода перемішались. Дощ, змішаний з попелом, падав на землю гарячою гряззю. Звичайно, народ був переконаний, що настав кінець світу. Люда бігли світ за очі, наштовхувалися в темряві на будинки, дерева падали й тонули в гарячій багнюці. Кажуть, що ця пітьма тривала вісімнадцять годин, та для нас усіх це було цілою вічністю. Усі, хто міг, тікали якнайдалі від берега, до вищих місць; спробували й ми, але одразу ж переконалися, що тоді буде ще гірше: до пояса в багнюці, в темряві все одно не можна було нікуди стекти. А наш будинок стояв на найвищому місці; ми й вирішили нікуди не тікати.
Багато сусідів також зібралися до нас. Ось стихла буря, крізь жовтий туман проглянуло сонце. Ми аж закричали від радості: «Кінець! Врятувалися!» Але раптом почувся страшенний гуркіт, і могутній поштовх повалив нас на землю. А через хвилину я побачив таке, чого ніколи не забуду: на нас сунула гора, темна, руда, а на її вершині корабель.
Гуз замовк і поліз по люльку. Мовчали й слухачі. З лівого боку поволі наближався Кракатау. Він мав такий мирний вигляд, ніби вся ця історія його не стосувалася…
– Ну, а як же все-таки ти врятувався?
– Не знаю. Коли я опритомнів, то лежав на пагорку кілометрів за шість від дому, біля мене валявся дах з нашої хати, а за сто метрів далі – розбитий корабель… Уся моя сім'я загинула. Та й взагалі з нашого міста лишилося в живих чоловік п'ятнадцять,
І Гуз відійшов убік. Видно, йому не хотілося більші говорити про це.
Ми можемо додати, що морські хвилі від цього вибуху, пройшовши відстань 15 000 кілометрів, докотилися до Америки, а гуркіт люди чули за 3400 кілометрів. На десятки кілометрів навкруги шар попелу досягав 20–40 метрів товщини. На поверхні моря він кілька днів плавав, наче крига, в два метри завтовшки, доки не пішов на дно. Один корабель шість днів сидів у цій каші, і пасажири ледве не померли з голоду.
Зрозуміло, що узбережжя Суматри, а особливо Яви, яке знаходиться нижче, були знищені дощенту. Замість міст, сіл, ланів, лісів утворилася мішанина з речей, тварин, людей, рослин і багна.
Через кілька місяців у Європі й деяких інших місцях землі помітили, що перед заходом сонця небо набуває особливого зеленого кольору, ніби сонячне світло проходить крізь пил. Вчені пояснили, що це пил з Кракатау на висоті шістдесяти-сімдесяти кілометрів.
«Саардам» ішов далі. Кракатау лишився позаду. За ним пішли інші острівки, маленькі, низенькі.
– Ці острівки зробив Кракатау, – сказав лейтенант. – А он там далі знаходиться чималий і людний острів – Себезі; на ньому тоді загинули всі до одного жителі.
Ці спогади та живі й мертві свідки жахливих подій справили велике враження на всю команду «Саардама». Ніхто навіть не помітив, як стало темно. Та й взагалі під тропіками ніч завжди настає раптово, без сутінків. Доки світить сонце – день, а як тільки в а йшло – одразу настає ніч. Корабель же був тепер на екваторі, де цілий рік сонце сходить точно о шостій годині і заходить також о шостій годині.
Корабель спалахнув вогнями і попрямував ближче до яванського берега.
У найвужчому місці Зондської протоки, якраз посередині її, лежить острів з дуже цікавою назвою: «Поперек Дороги».
– Може, цей самісінький Кракатау навмисне зробив острів поперек дороги? – пожартував молодий матрос.
– Ні, він тут був завжди, – усміхнувся Гуз. – Він уже давно заважає всім.
Але особливо скаржитись на «Поперек Дороги» не доводилось: з обох боків він все ж таки лишав вільний шлях миль п'ять-шість завширшки.
Заблищав маяк з правого боку. За ним мерехтіли слабенькі вогні Анжера. Гуз задумливо дивився на своє рідне місто, яке було для нього зовсім новим, чужим.
– Ти був у Анжері після того? – запитав його молодий матрос.
Гуз відповів не зразу. Випустив із своєї люльки кілька хмарок диму і лише після того, як вони зникли, сказав:
– Був. Один тільки раз. Але це не просто інше місто, інші люди, а й зовсім інша країна. Я себе там відчував ніби небіжчик, який через сто років виліз із могили й пішов собі ходити по місту, де його ніхто не знає та й він сам не знаходить нічого знайомого.
Ось уже й Анжер лишився позаду. Спереду, трохи лівіше, зачорніли обриси «Поперек Дороги». А берег Яви трохи відійшов праворуч. Там було вже зовсім темно; берег багнистий, безлюдний. Звідти насувався білий туман, застилаючи дорогу. І тільки вдалині крізь туман ледве блимали вогники Мерока – містечка, що знаходиться від Анжера на відстані близько двадцяти п'яти кілометрів.
Увіходячи в найвужче місце, «Саардам» зменшив хід. Частина матросів спустилася у свої каюти, решта залишилась на носі.
Тільки Салул з одним із своїх товаришів чомусь лишилися на кормі, пильно придивляючись то до «Поперек Дорога», то до берега Яви.
Раптом спереду, з туману, почулися злякані вигуки.
– Що там таке? – запитав капітан.
– Здається, човен на дорозі, – відповіли йому.
Гучний гудок розітнув нічну тишу. Але величезний незграбний човен опинився перед самісіньким носом корабля. «Саардам» ще більш уповільнив хід.
– Геть з дороги! – закричали з корабля.
– Та його наполовину залило водою! – вигукнув хтось.
І справді, човен був наповнений водою, а в цій воді кричали від жаху чотири темні чоловіки.
Капітан розсердився. Він уже хотів дати команду «вперед», щоб зовсім втопити цих дикунів – хай не стають поперек дороги. Але в ту ж мить йому спало на думку, що важкий величезний човен може пошкодити й самий корабель. І замість «вперед» він наказав «назад». Корабель зовсім опинився й поволі почав завертати, щоб обминути човен.
Звісно, що всі люди на кораблі зацікавились такою пригодою. Вони збилися докупи на носі, й дехто сміявся, а дехто співчував рибалкам.
Лише Салул і його товариш Барас ніби нічого не чули й не бачили. Вони навіть не глянули в той бік, а тільки для чогось опустили з корми у воду два кінці вірьовки і міцно їх прив'язали. Ніхто цього не помітив.
Потім вони про щось поговорили, й Барас мерщій побіг униз.
«Саардам» тимчасом обминав човен. Раптом погасла електрика.
– Знову щось сталося?! – загримів зверху голос капітана. – Розстріляю! Зараз же полагодити, а поки що засвітити ліхтарі! Щоб через хвилину було світло!
Хоч ліхтарі були завжди напоготові, але цього разу їх чомусь або не знайшли на своєму місці, або вони були зіпсовані.
Зчинилася метушня. Люди бігали по палубі, шукали, кричали, світили сірники, але все це робилося безладно.
Капітан від здивування та обурення навіть кричати не міг; кілька хвилин він стояв, немов скам'янілий, не вірячи своїм очам і вухам. Як!? На військовому кораблі, вночі у морі, поряд з чужими людьми таке безладдя, темрява, гармидер! Та за це ж треба розстріляти всю команду і його самого разом з усіма!
– Що це таке? Тут є, здається, чужі?! До зброї! – почувся голос лейтенанта. Але тієї ж миті він відчув страшенний удар по голові й упав непритомним.
– Нікого з чужих тут нема, – сказав спокійно Салул, – зараз буде світло.
Але на палубі тимчасом почало коїтися щось зовсім незрозуміле, – боротьба, крики, штовханина.
– Зрада! Обороняйтесь! – знову залунали голоси, і на всьому кораблі в темряві почалася бійка. Прокльони, шум боротьби, люте гикання або смертельне хрипіння. Ось кілька разів хлюпнула вода за бортом; невідомо. тільки, чи сама кинулась рятуватися людина, чи її викинули.
Капітан з рульовим були самі на своєму містку. Ще при першому вигуку лейтенанта капітан вихопив револьвер і дав сигнал:
– Тривога! Всі наверх!
Але його наказ не був виконаний. Ніхто не прибіг знизу, і боротьба тривала далі. Пролунало кілька пострілів, та й усе.
Капітан відразу зрозумів, що це безладдя може погубити їх. Треба було, чого б це не коштувало, зібрати своїх в одне місце. Він вистрілив з револьвера і крикнув:
– Збиратися сюди, до мене!
Він уже бачив, що хтось нападає, але хто саме і скільки їх? Крім тих чотирьох рибалок, у човні нікого, здається, не було видно. Невже ж це тільки вони? А коли ні, то хто ще, звідки й як?
Але роздумувати не було часу. Принаймні було видно, що нападає багато людей.
– Світло, світло швидше! – знову закричав капітан униз, до механіка.
І знову відповів йому спокійний голос Салула:
– Зараз, зараз, капітане!
Тимчасом решта команди зібралася в одне місце, біля капітанського містка, і відбивалася, чим хто міг. Уже видно було, що навколо зібрався великий натовп чужих людей. Можна було вже стріляти у них, не боячись влучити в своїх.
– Де ж ваша зброя, мерзотники ви, зрадники! Чому не стріляєте? – крикнув капітан до своїх солдатів і почав сам стріляти в натовп ворогів.
Тоді й звідти посипалися кулі, і за якусь мить капітан похитнувся, поранений у руку і в бік.
Тільки тоді спалахнуло світло і осяяло корабель. Те, що побачив капітан, вразило його дужче, ніж кулі.
Вся палуба була заповнена місцевими жителями. Їх було чоловік шістдесят. Деякі одягнені, як і всякий білий, інші тільки в штанях або коротких спідничках. Чоловік двадцять держали напоготові рушниці, а решта мала в руках криси (криві кинджали). Попереду, як начальник, стояв Салул з револьвером лейтенанта в руці, а поруч з ним шість чоловік з команди «Саардам» в повній голландській королівській формі і при зброї. Звісно, ці матроси були з індонезійців.
Поруч сидів на палубі лейтенант, який щойно прийшов до пам'яті і поглядав навколо, не розуміючи, що тут робиться. Трохи далі лежало чоловік десять убитих і тяжко поранених матросів та тих, що нападали. А біля містка збилася докупи решта оборонців – п'ятнадцять-двадцять чоловік, з яких тільки два-три мали зброю.
– Зрадники! Що ви робите? Вас же розстріляють, як собак! Покайтеся, доки не пізно! Я обіцяю, що вам подарують принаймні хоч життя, – звернувся капітан до своїх зрадників-матросів.
Вони тільки засміялися у відповідь, а Салул сказав:
– Знаємо ми ваші обіцянки. Та, відверто кажучи, нам і каятися нема ніякого бажання, бо ми робимо добру справу.
Від такої образи капітан рвонувся, хотів знову схопитися за револьвер, але невистачило сили. Голова запаморочилась, і, він опустився додолу.
Внизу, під палубою, на той час лишалося чоловік тридцять п'ять команди. З самого початку нападу люки були щільно зачинені та закріплені, і половина команди лишилася внизу в полоні. Вони чули, що на палубі йде бій, чули тупіт, грюкіт, стрілянину, але нічим не могли допомогти, хоч і зброї в них було більше, ніж треба. Вони могли б перемовлятися через слухову трубу, яка йде з машинного відділення до капітанської будки, але тепер не було кому з ними говорити.
Тоді вони почали грюкати й ламати люки, та це була безнадійна справа. Крім того, внизу добре знали, що нагорі вистачило б кілька чоловік, щоб справитися з ними всіма, досить тільки почати висовувати голови з люків. Так вони й змушені були чекати, доки їх долю вирішать там, нагорі.
Більше половини з них були індонезійці. Вони мали відокремлені від голландців приміщення і завжди відчували себе людьми другого гатунку. Але їх так виховали й так призвичаїли до цього становища, що рідко кому могло спасти на думку, ніби це несправедливо. І все-таки голландці не були впевнені, що їхні «товариші» захищатимуть їх.
Тимчасом на палубі Салул говорив матросам:
– Ви самі добре знаєте, що захищатися ви не можете – і зброї у вас майже зовсім нема, і самих вас менше за нас. Здавайтеся швидше.
Справа була настільки ясна, що доводити довго не довелося. Матроси-тубільці й самі хотіли таким чином скінчити справу, і лише страх перед білими примушував їх чекати, поки ті почнуть першими. А білих матросів було всього кілька чоловік. Побачивши, що капітан і лейтенант вибули із строю, вони підняли руки, а за ними дружно підвелися всі кольорові руки.
Через хвилину все було скінчено. Тих, що здалися, відвели вбік і взяли під варту.
Лишалася половина команди внизу.
Салул піднявся на місток і звернувся до них через переговорну трубу:
– Корабель в руках яванського народу. Команда на палубі здалася і роззброєна. Капітан поранений, і йому потрібна лікарська допомога. Опір з вашого боку – безглуздя. Пропонуємо вам здатися.
Внизу серед голландців особливо гарячився молодий мічман ван-Хорк. Він так і горів бажанням розпочати бійку з «розбійниками». Він читав багато книжок, де голландці завжди були героями, завжди всіх перемагали, особливо різних там дикунів і піратів. Він і сам марив про таке геройство, часто жалкував, що йому ні разу не випадало зустрічатися з ними і навіть розраховувати на це не доводилось, бо навколо було так тихо, спокійно, буденно.
Нарешті, рішуча хвилина настала, і ось – на тобі: навіть скористатися нею не можна, сиди тут і чекай невідомо чого.
За відсутністю вищого начальства, яке лишилося нагорі, мічман ван-Хорк був тут старшим командиром. Він уже уявляв собі, як із своїми вірними матросами визволить корабель, як прославиться не тільки на всю Голландію, а навіть на весь світ.
– Брати! – звернувся він до свого загону. – Нас тридцять чотири чоловіки, в наших руках уся зброя і, можна сказати, весь корабель, машини, припаси. Без нас вони не зможуть просунути корабель ні на крок. Навіть коли ми пустимо машини без керма, то все одно приб'ємося до якого-небудь берега, а там уже прийде й допомога. Мало того – якщо ми нікуди й не просунемось, а продержимось на місці до ранку, то нас також помітять і прийдуть на допомогу. Не забувайте, що ми знаходимось у людному місці, біля своїх берегів.
Міркування були слушні, і навіть Гуз, який спокійно сидів і димів із своєї люльки, і той мовчки кивнув головою на знак згоди.
В цю мить передали, що згори надійшла пропозиція здатись.
Ван-Хорк побіг до труби.
– Хто ви такі і як ви посміли нападати на військовий державний корабель?
– Ми – господарі цієї країни і беремо корабель у свої руки, – відповів якийсь знайомий голос, але мічман не міг одразу впізнати чий.
Ван-Хорк аж позеленів від злості.
– Скоро ми побачимо, хто тут господар! – відповів він, ледве стримуючись. – А поки що пропоную вам здатися. Бо через кілька годин ви будете гойдатись на шибениці.
– Ось тобі й на! – звернувся Салул до своїх малайською мовою. – Бачите, вони пропонують нам здатися!
Це викликало веселий сміх серед повстанців. Потім Салул знову сказав у трубу:
– Ну, тоді ми знайдемо засоби заспокоїти вас. Поки що подумайте.
– Подумайте і ви, поки не пізно! – крикнув у відповідь ван-Хорк.
«Саардам» увесь цей час стояв на місці, машини глухо гули, працюючи вхолосту. Корабель навіть почало відносити трохи назад. Ззаду було причеплено чотири човни, на яких приїхали інсургенти (повстанці). Електрика на палубі погасла: це внизу вимкнули світло.
– Тим краще, – сказав Барас, – нам все одно немає потреби бути дуже освітленими.
Було годин десять. До ранку лишалося ще вісім годин. Навколо було тихо. Рух у Зондській протоці завжди дуже незначний, оскільки вона веде в південну безлюдну частину Індійського океану. Ліворуч темнів «Поперек Дороги», далеко праворуч миготів вогонь маяка.
Інсургенти почали радитися. Стояло питання: що робити далі?
– Ми маємо у своєму розпорядженні вісім годин, – сказав Салул, – час немалий. Але як заволодіти серединою корабля? Чи не спробувати штурмом взяти їх?
Найстарший з новоприбулих, Гудас, похитав головою і сказав:
– Це невигідно з двох причин: по-перше, вони можуть усіх нас по черзі перебити, а по-друге, під час такої бійки всередині корабля легко можуть вибухнути боєприпаси, і тоді ми не тільки всі загинемо, але й втратимо найдорожче для нас – зброю.
Саме в цей момент з півночі подув легкий вітерець. Барас раптом схопився й крикнув:
– Нічого цього не треба! Ми піднімемо паруси й підемо назад. Правда, вітер ще дуже слабкий, але за вісім годин ми зможемо від'їхати досить далеко. А на світанку можна чекати й сильнішого вітру. Вони хап собі там сидять. Ми встигнемо з ними справитись у морі.
Пропозиція була проста й розумна. Поки що спинилися на ній. Закипіла робота. Усі малайці вже давно відомі як спритні, натреновані моряки. Незабаром паруси були підняті.
«Саардам» став потроху повертати. Справа йшла мляво; вітер був дуже слабкий, часом зовсім стихав, і лише через півгодини корабель широкою дугою повернув назад. Тоді пішло легше. Вітер дув у спину хоч і не сильно, але зате його сила використовувалась повністю. Ось зник «Поперек Дороги», почав наближатися Анжер. Так ішли з годину.
Але раптом застукотіла машина і… корабель пішов назад!
– Ах, прокляття! Вони зрозуміли, що ми від'їжджаємо, і дали задній хід, щоб перешкодити!
Почалося незвичайне змагання: хто переможе – машина чи вітер?
В цю мить застогнав капітан. Салул згадав, що поранений лежить без будь-якої допомоги, і сказав у трубу:
– Пришліть лікаря: вашому пораненому капітанові потрібна допомога.
Звідти не відповіли, але було чути, що там радяться. Нарешті ван-Хорк сказав:
– А яка гарантія, що це не провокація?
Салул підвів голову, глянув навколо і, побачивши лейтенанта, сказав йому:
– Ви погодитеся від свого імені запросити лікаря до вашого капітана?
Лейтенант так само обміркував становище, як і ван-Хорк. Треба було виграти якомога більше часу. Але не можна було й залишати без допомоги свого капітана, хоч, напевне, їх усіх ці розбійники потім можуть розстріляти.
– Добре, – відповів він.
– Тоді Салул сказав униз:
– Зараз лейтенант Бренд скаже вам те ж саме.
Лейтенанта підвели до рупора.
– Я, лейтенант Бренд, підтверджую, що нашому капітанові потрібна невідкладна допомога.
Ван-Хорк впізнав голос і погодився, але з умовою, що лікареві буде дозволено повернутися назад. На це охоче була дана згода, бо все одно вони всі були в руках переможців.
– А може, лейтенант накаже їм, щоб вони здалися? – ще додав Салул і приставив до голови Бренда револьвер.
Лейтенант зблід, але, зібравши всі сили, відповів глухим голосом:
– Робіть, що хочете, але на це я не можу піти: не маю права, поки капітан живий.
– Шкода, – сказав Салул, – так було б краще для вас самих. Ми б вас усіх відпустили на волю, а так загинете і ви, і вони.
– Хай буде, що буде! – відповів Бренд.
Домовилися, що люк трохи відчинять, щоб пропустити одну людину, і що з обох сторін будуть вжиті застережливі заходи.
Так і зробили. Коли люк був піднятий, зверху і знизу наїжились багнети й гвинтівки, а серед них з'явилась голова лікаря. Він боязко виліз нагору з своїми інструментами, а люк одразу ж знову щільно зачинився.
Лікар перев'язав капітана, потім оглянув інших поранених. З них були вже мертві один з повстанців і два з команди: один – голландець, другий – індонезієць.
Потім так само лікар повернувся назад.
А корабель тимчасом майже спинився. Він не міг так швидко йти заднім ходом, як звичайним, але вітер був ще слабкий. І поки що «Саардам» лише крутився на місці.
Нарешті, машина почала перемагати: корабель став трохи посуватись назад.
– Усі, усі паруси! – командував Салул.
Розправили кожний клаптик парусів, навіть просто через палубу натягнули брезент. Вітер подув сильніше – і корабель посунувся вперед. Потім знову назад. Полонені голландці з тривогою стежили за цією дивною боротьбою.
Довго не було ніякого результату. Але через деякий час виявилося, що перемагає машина.
– Ех, вітру б, вітру! – кричали малайці в розпачі і з нетерпінням, тоді як голландці дуже хотіли, щоб вітер зовсім стих.
– Згорнути паруси! – несподівано наказав Салул.
Усі так здивувалися, що ніхто навіть не поворухнувся, щоб виконати наказ.
– Що таке? Що це значить? – спитали його товариші.
– Згорнемо паруси, повернемо корабель, і хай собі вони везуть нас заднім ходом, – з посмішкою сказав Салул.
Тепер уже всі зрозуміли, в чому справа, і з веселими криками та жартами взялися за роботу.
Через кілька хвилин корабель ішов заднім ходом туди, куди бажали повстанці.
– Підняти паруси!
І до машини додалася ще сила вітру.
Салул задоволено потирав руки, його товариші сміялись і жартували. «Саардам» ішов так, що краще й не треба. Голландці на палубі в безсилій люті стискували кулаки.
Щоб зрозуміти, як можна було так обдурити команду, що була внизу, треба згадати, що вони там не могли бачити, куди йдуть, бо, по-перше, навколо було темно, а по-друге, ілюмінатори були дуже низько над водою.
Так ішли близько півгодини. Ось уже знову показався Кракатау, тільки з іншого боку.
Але там унизу, нарешті, зрозуміли, в чому справа, бо дуже вже швидко й рівно йшов «Саардам». І вони дали передній хід.
Знову почалося все спочатку. Та все ж таки було виграно миль десять.
Як би там не було, вся ця тяганина відібрала багато часу. До світанку лишалося тільки чотири години, а корабель все ще був у Зондській протоці, так би мовити, на людях.
Треба було так чи інакше кінчати.
Що ж відбувалося в цей час там, під палубою?
Мічман ван-Хорк був дуже задоволений. Усе йшло так, як вія хотів. Вони прововтузяться так усю ніч, а вдень їх помітять, сповістять куди треба, – і тоді прийде визволення. І всі знатимуть, що це він, мічман ван-Хорк, не здався і врятував корабель. Заспокоїлися й моряки. Всім здавалось, що інакше й не може бути, бо коли вони не мають змоги висунути голову нагору, то й ті також не посміють поткнутися вниз. Тільки боцман Гуз був невпевнений у цьому.
– Ні, – казав він, – такі справи сміхом не кінчаються. Все ще попереду.
– А що вони можуть зробити з нами? – запально сказав мічман. – Найгірше, що може бути, – це те. що ми і вони разом злетимо в повітря.
– Ну, вони можуть зробити так, що ми самі злетимо, а вони будуть на човнах.
– Краще загинути на своєму посту, ніж зганьбити честь голландця! – сказав мічман, але одразу відчув, ніби холод пробіг по спині. Разом з тим його охопив жаль, що тоді все його геройство пропаде марно: не почує він і не побачить своєї слави, не дивитимуться на нього з захопленням дівчата.
Тихо і сумно стало в каюті. Кожен думав: що буде? Але ніхто з них, здавалось, так не страждав, як молодий механік Гейс.
Це був чоловік років двадцяти шести з темним засмаглим обличчям, але світлим волоссям. Він то бліднув, то червонів, то сидів нерухомо із заплющеними очима, то ходив з кутка в куток. Видно було: в ньому відбувається щось незвичайне, він переживає щось більше, ніж усі інші.
Навіть ван-Хорк звернув на це увагу і з сміхом сказав:
– Еге-ге, братіку Гейс! Не думав я, що ти така баба. Чого це ти розкис? Не сумуй. Ще побачиш, як їх вішатимуть.
Гейс нервово здригнувся й вийшов за двері, нічого не відповівши.
– Хто б міг подумати, що Салул – зрадник! – задумливо сказав лікар. – Хто знає, може, серед нас теж є зрадники?
– Дикуни завжди будуть невдячними, скільки б добра їм не робили, – впевнено відповів мічман. – Вони тільки того шануватимуть і навіть любитимуть, хто їх міцно тримає в руках і кого вони бояться. А в нас, на жаль, почали про це забувати.
А «дикуни», в кількості двадцяти чоловік, сиділи тим часом окремо в своїй каюті і прислухалися, що робиться нагорі.
– Нічого не вийде з цього, – сказав один. – Білі дуже сильні. Он скільки сотень років вони панують, і ніхто ніколи не міг їх перемогти.
– Якби й пощастило захопити корабель, – сказав другий, – все одно з одним цим кораблем нічого не зробиш. У них є багато інших кораблів, і вони зловлять нас.
– А шкода Салула, він був такий добрий товариш.
– Чого ж ти його жалієш?
– Занапастив своє життя, розстріляють його.
– Але поки що він сам може розстріляти їх.
– Так це ж поки що, а кінець відомий. Що можуть зробити кілька чоловік?
– А хто заважає і нам приєднатися до них?
– Ну, то що ж з того? Замість тридцяти чоловік розстріляють п'ятдесят, а користь однакова.
– От якби увесь народ разом піднявся, тоді була б зовсім інша справа! Тоді б вони вже нічого не вдіяли, бо нас було б принаймні тисяча чоловік на одного.
– Вистачило б і двох чоловік на одного, аби тільки дружно, разом.
– Воно то так, але як це зробити, щоб усі одразу? Тоді і я згодився б піти.
– В усякому разі комусь треба розпочати. Ось вони й почали. Ну, а ми…. Невже ж ми підемо проти своїх братів?
Обережно, озираючись по сторонах, шепотіли між собою «дикуни» у формі королівського голландського флоту. Може, серед них є такий – і напевне є, – який побіжить до панів і перекаже цю розмову, але ті, хто наважився висловити такі революційні думки, вирішили приєднатися до своїх і знали, що принаймні в цю мить їм нічого зробити не зможуть.
– Невже ж я повинен убити мого брата Салула, щоб захистити життя мічмана ван-Хорка, який нас обох пригноблює?
– Ми і не будемо його вбивати, кожна людина хоче жити. Я не вірю, щоб кілька чоловік могли визволити всю країну, і не хочу марно підставляти свою голову. Ми можемо співчувати їм і навіть допомогти чим-небудь, але так, щоб самим не позбутися голови. Якби всюди і всі разом – тоді інша оправа.
– А я вважаю, що це звичайний розбій. Захотілося чоловікові поживитися за чужий рахунок, захотілося самому стати паном – от він і почав..
Це сказав Гоно, гультяй і пройдисвіт, який у своєму житті цікавився тільки картами й горілкою.
Всім стало ніяково, наче з'явилася чужа, незнайома людина. Розмова припинилася, всі подумали: оце і є той, який все перекаже начальству.
