Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)
VII. БОРОТЬБА ЗА ЗБРОЮ
Перша перемога. – Нові воєнні операції. – Один одного обійшли! – Критична мить. – Несподівана допомога. – Нерет. – Машину знов пущено. – Хоч бачить око, та зуб не бере.
Коли «Саардам» зник за горизонтом, повстанці повернулися до першого тимчасового складу зброї, щоб переправити її в головну печеру. Почали були вже готувати свою машину, як почули голоси:
– Військовий корабель!
З заходу наближався чорний міноносець. Ішов повільно, придивляючись до берегів. Він міг підійти не раніше, як через годину. Можна було підготуватися.
– Закидати ящики зеленими гілками! – крикнув Сурат. – Озброїтись і заховатися за скелями!
Закипіла гаряча робота. За півгодини і речі і люди сховалися в зелені. Через деякий час наблизився міноносець. На палубі видно озброєну команду. Відомий нам мічман, а тепер капітан ван-Хорк розглядає берег у бінокль. Але нічого, крім скель і дерев, він не бачить.
Повільним, спокійним ходом міноносець пішов далі.
– До Ластівчиних Гнізд попрямував, – казали товариші. – Спізнився, братіку.
Сурат призначив десять найспритніших товаришів, пояснив їм завдання, і, ховаючись за скелями, вони поповзли вслід за міноносцем. Решті наказано, щоб вони не рухались і мовчали, коли б навіть почули постріли.
Міноносець під'їхав до Скель Ластівчиних Гнізд і зупинився. З рухів командирів та команди було видно, що вони не розуміють, де тут міг бути притулок для досить великого корабля.
Сурат з товаришами тимчасом пішов на свій попередній спостережний пункт.
Міноносець нерішуче постояв на місці, потім під'їхав трохи вперед, посунувся назад, досліджуючи берег. Зрештою, став проти фіорду і спустив шлюпку. Туди сіло дванадцять чоловік в гвинтівками напоготові. На палубі вишикувалась у бойовій готовності вся команда. На берег були скеровані кулемети і гармати. Видно, не довіряли цій тиші і спокою.
Човен проскочив через прохід і ввійшов у затоку.
– Добре було б їх постріляти тепер! – сказали товариші вгорі, звідки вони все добре бачили, сховані за скелями і деревами.
– Ні в якому разі. не можна! – прошепотів Сурат. – Хай вони краще думають, що нікого тут не тільки нема, а навіть і не було.
Проте остання надія була марною. З човна одразу помітили в тихій затоці сліди людини: поламані гілки, шматки дерева, дощечки, папір та інше сміття, яке повинне, було лишитися після такої великої стоянки.
Матроси весь час позирали вгору, шукаючи місця, де б можна було висадитись. Але, крім тієї щілини, через яку по вірьовці вперше піднімалися повстанці, нічого іншого не могли знайти. І, видно, дивувалися: як тут можна було пристати кораблю, та ще й через рифи?
Про це й доповіли ван-Хорку, коли повернулися на міноносець. Що «Саардам» тут зупинявся і втік, було цілком ясно. Але чи вивантажив він зброю? За всіма ознаками цього зробити не можна було.
– А тимчасом цей Гоно казав, що вони вивантажувались, – сушив голову ван-Хорк. – Шкода, що не пустили його зі мною, а послали на якусь іншу роботу.
Але так лишати справу не можна було. Треба було неодмінно висадитись і обстежити берег.
Тоді міноносець почав шукати підхожого місця. Довго плавав він уперед і назад, поки знайшов місце, де сяк-так можна було зачепитись. Це було якраз між малою і великою печерами.
Сурат і його десять товаришів так стомилися, стежачи і повзаючи слідом за міноносцем, що ледве могли пересуватись. Коли остаточно з'ясувалося, що ворог має намір висаджуватись тут, Сурат дав наказ, щоб усі товариші, що були поблизу, розташувались навколо цього пункту й щоб ніхто не стріляв, поки він не подасть сигналу.
Важко було так розміститися непомітно для ворога. Але спритні інсургенти, ховаючись за скелями та деревами, виконали завдання. Тиша і безлюддя протягом кількох годин заспокоїли ворогів. Вони діяли значно сміливіше і з меншою обережністю.
Нарешті, повстанці помітили, що над берегом пролетів кінець вірьовки з гачком, раз, удруге. Потім він закріпився. Тоді показалась голова солдата. Озирнувшись на всі боки, солдат виліз, ліг і націлив гвинтівку вперед. За ним виліз другий, третій. Бачачи, що все спокійно, інші тримались зовсім вільно; стояли на повний зріст, допомагали своїм товаришам вилазити. Зменшилось напруження і на міноносці.
У повстанців аж руки свербіли від нетерпіння. Сурат боявся, що хтось не витримає. Боявся він і того, що товариші забудуть про скеровані з міноносця гвинтівки та кулемети і висунуться під час бою із своїх схованок. Тому він передав по лінії новий наказ про обережність.
Коли всі дванадцять чоловік висадилися, Сурат уже хотів дати сигнал, як раптом помітив, що від міноносця відходить ще один човен, теж з дванадцятьма чоловіками.
– Еге! – пробурмотів Сурат. – І вони не дурні. Не довіряють тиші. Тим гірше для них. Нас вистачить і на двадцять чотири чоловіки.
І він чекав, поки ті висадяться.
Але ось один із солдатів здригнувся, штовхнув під бік свого сусіда, щось крикнув і вистрілив. Видно, помітив якогось необережного повстанця.
У відповідь пролунали постріли з сотні гвинтівок, і за кілька хвилин одинадцять чоловік сіпались на березі, пробиті кулями, а дванадцятий корчився у воді.
Дощ куль посипався з міноносця, забухали гармати. Почався бій, справжнісінький бій. Але де там було дістати за скелями повстанців, А міноносець був доброю мішенню. На ньому було вже кілька вбитих і поранених.
Ван-Хорк скоро побачив, що за таких умов. битися неможливо, і відійшов далі. Тим більше що повстанців, як про це свідчили постріли, було дуже багато. Бій припинився. З міноносця полетіла радіограма про подію.
Тоді повстанці згадали, що у них є гармата. Її не могли перенести, як іншу легку зброю, і змушені були тягти довкола по улоговинах. В одній такій улоговині вона і стояла тепер.
– Воювати так воювати, – жартували повстанці, беручись за гармату.
Зараз же виділили найкращих артилеристів, які й почали готувати гармату. Та одразу ж з'ясувалося, що в них невистачає знань для такої справи. Просто стріляти вони вміли, але тут треба було стріляти по невидимій цілі, за допомогою математичних розрахунків. Була тільки одна сприятлива деталь: міноносець стояв на місці і не думав про таку несподіванку.
Насамперед треба було визначити відстань до цілі.
Прилад для цього був, але користуватися ним наші вояки не вміли. Почали колективно міркувати, як його застосувати. Один бачив, як з ним працював офіцер, другий бачив ближче, третій навіть сам трохи користувався ним. Коли склали докупи всі знання та попрактикувалися, то сяк-так обчислили відстань.
Та ось дійшло до того, під яким кутом стріляти, бо гармата стояла в улоговині, і тут уже зовсім невистачало знань.
А корабель стояв на місці, не рухався…
Мудрували довго, пригадали всю свою практику, навели майже наугад, десятки разів придивлялися, націлювались і… бабахнули!
Невідомо, хто більше здивувався: інсургенти чи голландці, коли снаряд несподівано скосив половину труби і радіощоглу. «Артилеристи» навіть очам своїм не вірили…
– Бувають же такі випадки! – дивувався Сурат.
– Значить, щастя на нашому боці! – радісно говорили несподівані герої.
Та зате ж і розсердився міноносець! Так почав довбати з гармат скелі, за якими сховалася «артилерія», що навіть тікати звідти довелося. А потім повернувся і посунув собі геть.
Повстанці зовсім забули про обережність, повискакували з-за скель, почали кричати, стріляти, і за це двоє були поранені.
Перший бій виграно! І виходить, зовсім не страшно, навіть легко. Як же після цього не сподіватися на остаточний успіх?
– Ну, ну! Не дуже радійте, – заспокоював Сурат. – Побачимо ще, що буде через кілька днів.
– Не боїмось! Хай тільки полізуть, – бадьорилися хлопці.
– А тепер відпочинемо трохи – і до роботи. Невідомо, чи встигнемо до того часу знести всю зброю в одне місце.
– Машину, машину налагоджувати! – весело загули товариші.
Видно, вона їм дуже сподобалась, хоч і вимагала надзвичайної праці та напруженості. Поки її налагодили, минуло години зо три.
Тимчасом група повстанців підійшла до вбитих ворогів. З одинадцяти чоловік тільки двоє були голландці. А решта – свої, брати-індонезійці з різних місць – з Борнео, Целебесу, Балі, Мадури.
– Яка прикрість! Як це не розуміти, що краще загинути в бою з ворогом, ніж із своїм братом? – промовив один з тих двох, які нещодавно приєдналися до загону.
– А чого ж ти не йшов, поки тебе не скривдили і не вигнали? – посміхнувся Сурат.
– Дурний був, несвідомий.
– От і вони такі ж. Проти таких нам краще було б виступати з словом, ніж із зброєю. Я дуже шкодую, що ми не спробували зробити це.
Бідолах спустили в море.
Того дня довелось працювати лише дві години. Зате весь наступний день робота йшла тільки з одним невеликим перепочинком.
А через два дні розвідники помітили ворога, який наближався уже з півночі, з середини острова. Спочатку помітили чоловік десять. Їх обстріляли і затримали, але за певний час до цих десяти приєдналося ще чоловік сорок, навіть з кулеметом. Це була вже спеціальна військова експедиція.
Та наші товариші зовсім не злякались її. Всі переваги були на боці повстанців: і чисельність, і зброя, і місцевість.
За кілька годин за кілометрів три від табору повстанців виник фронт. Вісімдесят чоловік, сховавшись за скелями, в ущелинах, з кулеметами, легко затримали дальший наступ ворожого загону. Тільки двадцять чоловік лишилося на березі біля зброї.
Два дні тривала стрілянина. Повстанці були впевнені, що так вони можуть триматися довго, хоча б кількість ворогів збільшилася навіть у кілька разів.
Але чекати, поки ворогові прийде підмога, було небезпечно. Треба було зараз же, користуючись теперішньою перевагою, прогнати його. На нараді активу повстанців, під керівництвом Сурата, вирішили перейти в наступ. Для цього виділили сорок чоловік і вирядили їх на схід, щоб охопити ворога з лівого флангу. В цій справі дуже багато могли допомогти ті два нові товариші-тубільці, які жили в цій місцевості.
– Вони обіцяли за ніч провести загін не тільки на фланг, але й у тил ворога.
Для рішучого наступу Сурат узяв з берега ще п'ятнадцять чоловік, вважаючи, що з моря не може бути загрози.
Тієї ночі ніхто не спав. Усі готувались до рішучих подій, пересувалися ближче до ворога.
Ранок був імлистий, тихий. Ніхто не стріляв. Навіть ворог мовчав. Одного разу ніби пролунало кілька пострілів ззаду, але більше вони не повторилися. Повстанці з нетерпінням прислухалися, чи не чути пострілів з правого боку, куди пішли в обхід товариші.
Але… замість правого флангу постріли почулися з лівого, з заходу! І чим далі, тим більше. Нарешті, несподівано бахнула гармата з моря… Зараз же активізувався ворог попереду, готуючись перейти в атаку.
Тривога охопила повстанців на головній позиції. Що це таке? Звідки воно? Чому мовчать ті, що пішли в обхід?
Стрілянина на лівому фланзі дедалі посилювалась, попереду так само; ось уже солдати по одному перебігають поза скелями, щоб підійти ближче.
В цю мить почулися постріли з правого боку. Ворог попереду зупинився і заметушився.
– Наші, наші почали їм давати збоку! – радісно закричали повстанці.
Проте це мало тішило Сурата і його помічників. Гарматні постріли з моря не дуже непокоїли. Висадку з моря могли затримати навіть ті п'ять товаришів, що лишилися на березі. Але оця стрілянина на лівому фланзі?.. Прибіг, захекавшись, товариш.
– З лівого боку наступає новий загін, великий, куди більший від нашого! Наші відступають сюди.
– Значить, ми одночасно обійшли один одного, – сказав Сурат. – Але звідки ж нові сили, та ще й такі, великі, якщо це правда?
Стрілянина зліва швидко наближалася. На щастя, товариші справа стримували передніх.
Сурат побіг на. ліве крило і побачив, що спереду від скелі до скелі перебігає справді багато людей, мабуть не менше як сто чоловік. Двадцять чоловік повстанців поступово, крок за кроком, відходили назад.
Фронт дедалі відхилявся і, нарешті, став поперек. З лівого боку було море, а з правого – загін, посланий в обхід. Але він знаходився на деякій відстані, і безпосереднього зв'язку з ним не було.
Ворог тимчасом з'єднався. Корабель, не знаючи і не бачачи, куди стріляти, припинив обстріл. Але у ворога й без цього було досить зброї, кулеметів, у тому числі три, відібрані у повстанців.
– Товариші! – кричав Сурат. – Розташовуйтесь отам! Нічого вони нам не зроблять. Коли їх не вдалося поки що прогнати, то утриматись ми завжди зможемо.
Але він бачив, що більшість його війська зовсім збентежена. Наскільки швидко, може навіть надмірно, піднімалася в них бадьорість від успіху, настільки швидко падав настрій від невдачі.
Треба сказати, що і в самого Сурата стискалося серце від такого повороту справи. Тимчасовий склад зброї був уже в районі ворога. Коли він ще на кілометр просунеться до берега, то натрапить на печеру. Правда, вона завалена, замаскована і, не знаючи, знайти її нелегко, проте сподіватися на це не можна. Крім того, і корабель тепер уже може спокійно висаджувати десант.
Саме з того боку почулися часті постріли, ніби одразу затарахкотіло безліч кулеметів. Ворог припинив наступ.
– От бачите! – вигукнув Сурат. – Це наші п'ять товаришів так воюють! Невже ж ми всі не справимось?
Сурат скористався з цього перепочинку, щоб добре розташувати бійців і посилити фронт. Відчувалася нестача кулеметів. Тепер, коли ворог переважав чисельністю, лише кількість кулеметів могла зрівноважити сили. І Сурат почав скорочувати фронт, перекидаючи його ближче до моря і завертаючи, щоб з'єднатися з товаришами, які лишилися біля печери.
Шалена стрілянина звідти на деякий час скувала ініціативу ворога і дала можливість Сурату виконати свій план. Сам Сурат побіг у той бік.
Підійшовши до одного кулеметного гнізда, надзвичайно вдало розташованого серед скель, він побачив там… Гейса! Той був один біля кулемета і тримав під безперервним обстрілом підхід на півкілометра. А трохи далі було друге таке ж гніздо. Далі ще три.
– Гейс?! Яким чином? – вигукнув Сурат з радісним здивуванням.
– Потім будемо з'ясовувати, – відказав той, – а поки що надішли чоловіка на моє місце, а ми ще робитимемо такі ж гнізда. Там сидить Салул, далі ще три товариші, а двоє обслуговують нас. Поки ворог не знає наших сил, він утримується від атаки, але довго так тривати не може.
Корабель, цього разу вже крейсер, ходив по морю туди й сюди, спостерігав, проте брати участі в бою не міг, бо звідти нічого не було видно серед скель і дерев. Особливо в останні хвилини, коли, як про це свідчили звуки, і фронт переміщався.
Тимчасом ворог помітив, що між групою кулеметів і фронтом на сході лишається досить тихе місце. Сюди він і підготував удар за час перепочинку.
В результаті цього Сурат, Рейс, Салул і ще з десяток повстанців були відрізані од решти загону.
Через кілька хвилин прибіг сюди Салул, доручивши свій кулемет іншому товаришеві.
– Я вже вжив заходів, щоб в останню мить висадити в повітря весь наш склад, – похмуро сказав він.
– Ну що ж, – знизав плечима Гейс. – Якщо більш нічого не можна зробити…
Раптом далеко зліва почулися нові постріли. Частіше, ближче. Потім стало видно, як дехто з ворогів повернув у той бік.
– Невже там допомога? – невпевнено пробурмотів Сурат.
Салул і Гейс якийсь час мовчали, пильно приглядаючись до того боку. Нарешті, вигукнули обоє разом:
– Це ж Пуан! Наш загін з Бантама! Але навряд чи п'ятдесят-чоловік з них має гвинтівки. Швидше!..
І вони побігли вперед.
* * *
Дуже здивувався голландський загін, коли ззаду почулися постріли. Спочатку думали, що це якась жменька інсургентів проникла в тил. Та коли незабаром з'явилося ще двісті чоловік і всі сили інсургентів перейшли в атаку, то залишалося тільки рятувати свою шкуру. А зробити це було вже нелегко, бо вільним лишався тільки невеликий прохід на півночі.
Скоро і він закрився, як нерет. А в нереті лишилося до сорока «риб» на чолі з «щупаком» – голландським офіцером.
Марно кидались вони то в один, то в другий бік: всюди їх зустрічали постріли невидимого і численного ворога. Кільце поступово звужувалось…
– Здавайтеся! – крикнув Салул.
Солдати ніби цього тільки й чекали. Охоче кинули гвинтівки і підняли руки.
– Підходьте сюди по одному.
Підійшло тридцять два чоловіки, чотири лежали поранені. Лишився тільки голландський офіцер. Він тримав у тремтячій руці револьвер і час від часу піднімав його, наче збираючись стріляти чи то по ворогу, чи то собі самому в лоб.
– Не варто губити себе! – крикнув йому Салул. – Ми вас тільки візьмемо в полон, щоб потім виміняти на своїх. Краще здавайтесь.
Нарешті й офіцер кинув револьвер.
Крім офіцера, всі полонені були яванці. Вони були раді, що справа закінчилася саме так, і дивились на своїх переможців без жаху, але з якимсь винуватим виглядом.
– Товариші! – звернувся до них Салул. – Ви знаєте, хто ми такі і за що боремось. Так само ви знаєте, хто ви і за кого ви боретесь. – Ці слова Салул сказав з притиском. – Все-таки ви наші брати, і шкоди ми вам не робитимемо. Хай кожен з вас прислухається до свого сумління і вирішить: чи йти додому – зрозуміло, без зброї, – чи лишитись у нас. Ми зачекаємо кілька хвилин.
Можна легко уявити собі, що пережив кожен з тих людей у ці хвилини. Всі вони в глибині серця співчували своїм відважним братам і бажали їм успіху, але піти на зраду, проти закону, рискувати життям – на все це одразу наважитись було важко. Мало хто з них подумав у цю мить про те, що вони й без цього рискували і рискуватимуть своїм життям.
Вирішив справу дуже простий аргумент: якщо вони повернуться переможені, обеззброєні, лишивши в полоні свого офіцера, то все одно вважатимуться зрадниками, і їх чекатиме та сама доля, якої зазнали віддані люди, з команди «Саардама», – про цю справу вони всі чули. Цією думкою вони почали ділитися один з одним і, нарешті, всі як один заявили, що лишаються.
Радісно загули повстанці, обступили полонених, почали вітати, обіймати. Радість охопила і новобранців; вони одразу відчули себе легко, ніби скинули з плечей тягар, ніби після довгих блукань по чужині раптом опинились на батьківщині, серед близьких людей.
А на кораблі чули, що бій припинився, і не знали, хто кого переміг. Проте ніхто там звичайно не думав, що «купка бунтарів» переможе урядове військо.
Повстанці почали підбирати вбитих, поранених, зброю. А керівники тимчасом зібрались на нараду.
Хоч як хотів кожен із них довідатись, що за цей час відбулося з іншими товаришами, проте спочатку треба було обміркувати своє становище.
В цю мить почувся гарматний постріл. Це корабель, не дочекавшись від своїх радісної звістки про перемогу, догадався, що перемогли інсургенти, і викликав їх на бій.
– Будемо мовчати, сховавшись, – сказав Гейс. – Не варто і небезпечно з ним зв'язуватись, бо він може випадково влучити в наш склад.
З десяток разів вистрілив крейсер навздогад, а потім побачив, що це безглуздо, і рушив назад.
– Поки вони знову з'являться, мине не менше як три-чотири дні. Цей час ми повинні використати, щоб перенести нашу зброю коли не в Бантам, то якомога далі, – сказав Пуан.
– О-о! Тепер якщо пустимо машину, то миттю перекинемо всю зброю! – промовив Сурат.
– Яку машину? – здивувались товариші, які ще не знали про винахід Сагура.
Сурат розказав про раціоналізацію, яку застосували вони в цих лісах.
– Бач, які вони? – сказав Гейс, вислухавши його. – Це, мабуть, перше застосування такого способу за таких умов і на такій відстані. Давайте полічимо, що ми тепер можемо зробити. Ви кажете, що переносили за добу тисячу гвинтівок?
– Навіть тисячу п'ятсот і дві тисячі, – поправив Сурат.
– Ну гаразд. Візьмемо півтори тисячі. На скільки кілометрів?
– На п'ятнадцять.
– А якщо нас тепер близько чотирьохсот чоловік, то ми можемо перенести на п'ятдесят-шістдесят кілометрів. Скільки, ви вважаєте, звідси до нашого «палацу» в Бантамі? – звернувся Гейс до Пуана.
– Близько двохсот кілометрів. Значить, за чотири дні можна перекинути туди тисячу гвинтівок?
– Ну ні, братіку, – засміявся Гейс, – не забувай, що для налагодження машини щоразу треба буде один, а то й два дні. Прикиньмо спочатку, за скільки днів можна переправити всю нашу зброю на п'ятдесят кілометрів. Тридцять тисяч гвинтівок ми перенесемо за…
– Двадцять днів, – підхопив Салул.
– Ясно. Патрони, мабуть, теж займуть двадцять.
– Якщо не більше, – додав Пуан, – бо на кожну гвинтівку припадає патронів більше, ніж вона сама важить.
– Та ще кулемети, інші речі, гармата і, нарешті, харчі.
– На щастя чи на жаль, харчів уже малувато, – сказав Сурат.
– Таким чином, – вів далі Гейс, – усе наше багатство ми перекинемо на п'ятдесят кілометрів…
– За два місяці! – вигукнув Салул.
– А на нашу базу за вісім місяців! – підхопив Пуан.
– Ні, за рік або за півтора, – спокійно вираховував Гейс, – бо й машину перестроювати треба буде, і відпочинок потрібен, і їжу слід добувати.
– От тобі й маєш! – розвів руками Сурат. – За що ж ми боролися? Га?
– За те, щоб узяти собі стільки, скільки вдасться, а решту знищити.
– Ех, яка шкода! – почухав потилицю Пуан.
– Нічого не зробиш. Краще взяти мінімум і гнати його аж до самісінького Бантама, ніж рискувати всім. Решту захищатимемо, доки можна буде, а там побачимо. Я пропоную за день перекидати тисячу гвинтівок і потрібну кількість припасів до них. Через чотири дні гнати їх далі, а тимчасом затримувати ворога тут.
– Коли б не цей зрадник Гоно, може вся зброя лежала б тут спокійно, – з прикрістю сказав Салул.
– Тепер уже нічого говорити про це. Добре буде, коли ми матимемо і чотири тисячі гвинтівок з патронам та десяток-другий кулеметів.
Зараз же почали готувати «машину».
Тимчасом з'ясувалося, що чотирнадцять повстанців убито в бою, а двадцять три поранено. Ворогів поки що знайшли двадцять два убитих і сімнадцять поранених.
Взагалі ж коли приступили до справи, то з'ясувалося, що ланцюг не можна зробити довшим, ніж на сорок кілометрів.
Зате посилили кулеметами всі околиці. П'ятнадцять повстанців, у тому числі Гейс і Салул, повинні були затримувати ворога цими кулеметами. В останню хвилину, зіпсувавши їх, вони мали відбігти назад, де була друга і третя лінії кулеметів, а потім висадити в повітря зброю і зникнути.
Працюючи, Салул і Гейс розповіли, як вони тут опинились.
– Найжахливішими були останні хвилини в печері, – сказали вони, змалювавши всі відомі нам попередні події. – Вода весь час прибувала, а майже поруч чулися голоси наших товаришів. І коли, здавалось, не було жодної надії, вода перестала підійматись, а тоді почала спадати. В цей час ми стали один одному на плечі і заходилися довбати вгорі дірку. Земля була крихка, і ми вилізли на світ.
– Так ось вони, ті таємничі постріли, які ми чули кілька разів! – промовив Сурат, згадавши недавні «гарматні» вибухи.
Додамо від себе, що печера ця була безпосереднім продовженням «зміїної» печери, де лежала зброя. Колись вони обидві являли собою одну печеру, яка утворилася з вулканічної лави. Ця лава застигла зверху, затверділа, покрилася корою, а тимчасом усередині була ще рідка і витікала, ніби по трубі. Так і виникло дивовижне «скляне» підземелля. А згодом ця труба провалилась посередині, засипалась, і утворилося дві печери.
Через день знову з'явився міноносець, але тепер він уже не збирався воювати, а тільки плавав уздовж берега.
– Пильнувати берег приїхав, – казали повстанці і ще швидше пустили свою машину.
– Значить, незабаром буде і військо, – промовив Гейс.
Минуло чотири дні, було перекинуто вже чотири тисячі гвинтівок, двадцять кулеметів і необхідна кількість патронів, а військо все не з'являлось.
– Чи не використати цей час і взяти ще більше зброї? – сказав Пуан, якого розбирала спокуса захопити якомога більше.
Але Салул і Гейс почали рішуче заперечувати.
– Не забувайте, скільки мине часу, поки ви і цю зброю перетягнете на місце. Краще ми використаємо час для того, щоб відірватись од них. Бо коли вороги почнуть насідати і йти весь час за нами, то дійдуть по наших слідах аж до самісінького нашого притулку. А якщо ми знищимо зброю і зникнемо самі, то вони можуть подумати, що справа закінчена, і, можливо, заспокояться.
Через деякий час цеп вгорнувся. Пуан з товаришами пішов далі, захопивши з собою полоненого офіцера, а на місці лишилося п'ятнадцять оборонців.
Надвечір з'явився посланець з центра і приніс звістки, які значно ускладнювали і заплутували всю справу.
