Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)
Тоді підвівся Сагур, один з кращих свідомих матросів.
– Слухай, Гоно! Твоя собача душа не зрозуміє людських почуттів. Краще ти йшов би на своє місце – до порога своїх господарів. Там ти потрібен, а тут тобі нічого робити.
Присутні задоволено загомоніли. Гоно побачив, що дав маху, бо ще невідомо, хто переможе, і почав виправдуватись.
– Чого ти визвірився? Я висловив таку самісіньку думку, як і інші, ті, хто не хоче даремно лізти в зашморг. А взагалі я такий же яванець, як і ви, і так само бажаю добра своєму народові.
– Алло, алло! – почувся голос у машинному відділенні, голос, який тепер вирішував долю усіх тих, хто був під палубою. І всі посунулись до дверей.
З іншого боку вже підходив мічман ван-Хорк з голландцями.
– Слухаємо!
– Ось вам остання пропозиція, – долинув з труби виразний голос Салула. – Якщо ви через п'ятнадцять хвилин здастеся, всі будете відпущені на волю без перешкод. А якщо ні, то ми покинемо на кораблі ваших зв'язаних товаришів, від'їдемо на човнах і висадимо в повітря корабель разом з вами всіма. Ніяких переговорів з вами більше вести не будемо і чекаємо відповіді рівно через п'ятнадцять хвилин.
Голос замовк.
Ван-Хорк підійшов до рупора і нерішучим голосом сказав:
– Військо… Її… королівської величності розбійникам не здається. Пропонуємо вам самим залишити корабель.
Але ніякої відповіді. І це було жахливою ознакою того, що час переговорів минув і настав час діяти.
В голові у кожного вихорем закрутилися думки. Протягом кількох хвилин ніхто не промовив жодного слова, прислухаючись кожен сам до себе. Але думали вони не про те, здатися чи ні – навіть сам мічман так не думав, – а тільки про те, як це зробити.
Індонезійці думали, що їм треба буде повстати проти голландців, щоб примусити їх здатися. Але тоді і їх звинуватять в бунті. Доки можна, треба чекати, чи не почнуть першими самі голландці.
А ті так само боялися йти проти мічмана, щоб і їх потім не звинуватили в повстанні.
Слово, таким чином, було за мічманом. Але як він може добровільно погодитись здатися, коли щойно сам казав, що честь голландського мундира зобов'язує краще загинути, ніж здатися? От якби його примусили, тоді була б зовсім інша справа… Він тоді став би героєм, який так і прагнув злетіти в повітря, але його силою примусили здатися. Усі дивувалися б, говорили б тільки про нього…
Та, як на зло, всі матроси мовчали. Хоч бери та сам просися, щоб вони збунтувались!
Виручив невійськовий, цивільний чоловік – лікар.
– Я вважаю, – сказав він, – що тут і роздумувати нема чого. Нікому не буде ніякої користі, коли ми занапастимо себе, і капітана, і всіх інших. Ми навіть не маємо права так робити.
Серце мічмана застукотіло від радості. Він стане героєм! Але треба було держати фасон.
– Не забувайте, – сказав він суворо, – що ми на посту. Не забувайте, що ми веземо зброю, яка потрапить у руки ворога, і це може відбитися на становищі всіх наших колоній. Ми знеславимо Голландію, честь нашої королеви, якщо без боротьби віддамося до рук бандитів, мов пацюки в пастці. Ми повинні зі зброєю в руках зробити останню спробу…
Ця палка промова так захопила мічмана, що він почав серйозно вірити в те, що казав. Промова ставала дедалі запальнішою, мічман грізно тряс кулаком і зовсім не помічав, що його солдати без слів домовилися і – голландці й індонезійці разом – поволі почали відштовхувати мічмана од рупора.
– Алло! – знову почувся грізний голос. – Ваша відповідь?
Мічман спинився на півслові й зблід. «Що буде, коли вони не погодяться здатися?!» якось мимоволі промайнула в нього думка.
– Ми здаємося! – відповів у рупор Гейс, і у мічмана відразу стало легко на серці.
Якась гаряча хвиля підступила до горла: образ сонця, землі постав перед ним; він навіть не бачив, хто відповів.
Тоді він розстебнув кортик, револьвер, відкинув їх геть од себе і гордо сказав:
– Коли ви всі так вирішили, я змушений скоритися насильству. Я зробив усе, що міг.
Тимчасом згори звеліли:
– Виходити по одному з піднятими вгору руками!
Почали виходити – одні з радістю, інші з жахом; мічман – з червоним від сорому обличчям, але з легким серцем, а Гейс вийшов, похнюпивши голову і намагаючись не дивитися в очі Салулу.
Коли зібралась уся команда «Саардама», Салул сказав:
– Ми вас висадимо на Кракатау й лишимо вам на три дні їжі. За цей час, напевне, вас хто-небудь помітить. А тепер, – почав Салул уже малайською мовою, – звертаюся до вас, браття, до вас, сини нашої землі, нашого народу. Ви обдурені, ви залякані могутністю білих, ви вірою і правдою служите своїм господарям, захищаєте їх і їхнє награбоване багатство; з вашою допомогою вони тримають у покорі ваших же батьків і сестер. Ми знаємо – ви ще несвідомі, але й серед вас є чимало людей, що розуміють і відчувають, яку мерзенну справу вони роблять. Отож ті, хто це розуміє, хай ідуть до нас, щоб послужити народові.
Не встиг він скінчити, як Сагур і за ним ще сім чоловік ступили наперед і в радісному гомоні злилися з своїми.
Ті, хто лишився, нерішуче тупцювали на місці, радилися один з одним і не знали, що робити.
Через кілька хвилин вийшло ще п'ять чоловік, а ще через хвилину вийшов… Гоно!
– І ти! – разом скрикнули Сагур, Барас і ще дехто.
Гоно ступив уперед, вдарив себе кулаком у груди і гучним голосом сказав:
– Так, я! Вас це дивує? Бо ви не знаєте Гоно. Мені недавно докоряли, що я чужий, ніби я не син свого народу. Ось тепер я хочу довести, що Гоно зовсім не такий, як ви гадаєте.
– Чи подумав ти, що йдеш на смерть? – спитав Салул.
– Добре подумав. Принаймні я рискую не більше від усіх вас. А втрачати мені нема чого, крім мого поганого життя.
Ці щирі слова справили враження навіть на Сагура.
«Хто знає, – подумав він, – може, з нього й справді вийде хороший товариш? Бувають такі великі моменти, коли людина зовсім змінюється. А цей момент і є великий».
Нарешті, з голландцями лишилося дев'ять чоловік вірних індонезійців. Було видно, що вони почували себе не зовсім добре: тислися в куток, ховалися, не дивились у цей бік.
Тимчасом ішла підготовка до від'їзду. «Саардам» підійшов до Кракатау. Навантажили човни. Ось уже почали опускати їх.
В цю мить ще одна людина сказала Салулу:
– І я з вами!
Крик здивування в одних і обурення в других вихопився з усіх ста двадцяти грудей.
Людина ця була… біла, голландець!
– Гейс?! Господи! Який сором! – загомоніли голландці.
– Що це таке? Може, помилка, жарт або обман? – казали яванці.
Салул підійшов до голландця, обняв його, поцілував і, звернувшись до своїх, сказав:
– Товариші! Я знаю цю людину: хоч він і білий, але наш, тобто всіх пригнічених. Ми тут ніколи не бачили таких, а там, у далекій Європі, їх багато. Є навіть могутня держава, де живе багато мільйонів наших білих братів.
– Ленін! Совєт! Росія! – почали хвалитися своїми знаннями малайці.
– Ну, ось бачите! – засміявся Салул, а Гейс ламаною малайською мовою додав – Є й голландці, багато є!
– Хай живуть такі голландці! – залунали голоси.
Гейс був у Голландії робітником і деякий час мав зв'язок з комуністами.
Потім він потрапив на Яву і несподівано для самого себе сам став «паном», бо серед голландців на Яві нема жодної простої людини: тільки самі пани. На кожному кроці він відчував зверхність над місцевими жителями; ніхто з своїх, голландців, його не кривдив. І Гейс поволі почав заспокоюватися й забувати про свою революційність.
До населення він ставився дуже добре, нікого не кривдив, намагався допомагати чим міг і цим заспокоював своє сумління, йому почало здаватися, що в цій країні, де не треба ні палива, ні одягу, де природа така багата, усім жителям легко живеться, краще, ніж робітникам у Голландії. Тут він не бачив того буржуазного класу, з яким там треба було боротися, бо сам він ніби належав до нього. І потроху він почав забувати про боротьбу, про ті цілі й гасла, які були йому такими близькими раніше.
Знайомство з Салулом, з яким Гейс був у дуже добрих стосунках, відкрило йому очі на справжнє становище і збудило колишній революційний дух. А це сміливе повстання голих темних людей викликало в ньому справжню революцію. Відчув себе винним перед тими, кому раніше хотів служити, і в останній момент вирішив на ділі спокутувати свою вину.
Зате ж скільки радості, гордості й упевненості додало це місцевим повстанцям! Тільки подумати: сам голландець, білий, перейшов на їхній бік! Ніколи вони й подумати не могли про таке.
Тимчасом човни навантажились і поїхали до Кракатау. Насилу знайшли більш-менш зручне місце, де можна було висадити полонених. І команда «Саардама» лишилася на голій, мертвій скелі…
Звідти матроси дивилися, як над судном піднявся чорний дим, як надулися паруси і корабель поплив уперед.
А коли показалися перші промені сонця, «Саардам» зник у просторах Індійського океану…
* * *
Через деякий час відбувся таємний суд над командою «Саардама».
Капітан і два лейтенанти були звільнені з посади за нездатність і недбалість.
Нижчі чини з голландців були розіслані на різні судна на важкі роботи.
А дев'ять вірних яванських матросів були розстріляні за зраду…
Заодно розстріляно ще кілька десятків рибалок, що жили по сусідству з тим місцем, де відбулися події.
Лише мічман ван-Хорк одержав підвищення, як видатний герой…
Оскільки вся ця справа була дуже неприємна для Голландії, в газетах з'явилося чергове офіціальне повідомлення:
«В ніч на 16 лютого в Зондській протоці наскочило на скелю військове судно «Саардам», яке прямувало в Батавію. Судно затонуло, більша частина команди врятувалася».
II. ПОВАЖНИЙ ПРЕДСТАВНИК СОЛІДНОЇ ФІРМИ ВАН-БРОМ І К° В АМСТЕРДАМІ
Мінгер ван-Декер і мінгер Піп. – Старанний бриль – Батавія. – Мітинг на базарі. – Проклятий череп і свята дуля. – Палиця має два кінці.
На світанку корабель «Глорія» з Сінгапура підходив до гавані Прийорк. Пасажири заметушилися, почали готуватись до висадки. І яких тільки людей не було тут! Сухорлявий пихатий англієць, не менш поважний араб у чалмі, жвавий француз, зморщений китаєць, задуманий індус, ставний малаєць та багато інших людей. Було і кілька голландських родин, які поверталися з відпустки.
Дорога в Голландію займає приблизно місяць і стільки ж назад. Тому службовцям надають відпустку в метрополію на цілий рік, але зате один раз на десять років. Проте багато голландців навіть зовсім не користуються цією відпусткою і сидять тут по двадцять-тридцять років.
Корабель знаходився уже недалеко від берега, але там нічого не було видно, навіть сам берег ледь-ледь висовувався з води. Лише далеко на обрії височіли два вулкани – Салака і Геде.
– Невже це Ява? – здивувався один з пасажирів, який, видно, вперше під'їжджав до Яви.
– А то що ж? – відповіли бувалі.
– Тут же нічого не видно. Я сподівався побачити гори, пальми, гарне місто, а тут лише болото.
– Це тільки гавань Прийорк, а сама Батавія лежить за десять кілометрів звідси.
Пасажир узяв бінокль і почав придивлятися до берега. Це, видно, не задовольнило його, бо він так скривився, що пан, який стояв поруч, посміхнувся і втішив його:
– Не сумуйте, все буде: і пальми, і лихоманка, і спека, і все, що мусить бути по закону.
– А тигри й носороги є? – жваво спитав перший пасажир.
– Ну, їх вам боятися нічого!
– Пробачте, я не боюсь, а, навпаки, хочу зустрітися з ними, – поважно відповів перший пасажир.
Пан здивовано подивився на нього, ніби думаючи: «Ось ти який!» І справді, то був трохи незвичайний чоловік. Прізвище його було Піп; йому було років тридцять, і він мав якийсь побляклий вигляд: довгий, худий, блідий, з голубими очима й зовсім білявим волоссям. Здавалося, що він усе своє життя просидів десь у склепі, а тепер вперше виліз на сонце. Взагалі він мав вигляд дуже спокійної людини, але одягнутий був так, ніби йому ось тут загрожували тигри й носороги: і кинджал, і револьвер, а серед його речей лежала рушниця в чохлі.
– Мабуть, ви мисливець? – спитав пан.
– Не зовсім, але їду головним чином заради цього.
– Ну, то вам довго доведеться шукати таких звірів.
– Чому ж?
– Тут живе стільки людей, що лише подекуди, в глухих закутках, збереглися дикі звірі, та й то мало.
– Шкода! Навіщо ж тоді їхати в такі краї? Але все одно я знайду їх!
– Бажаю успіху.
Пароплав підійшов до кам'яної набережної. На березі стояли величезні амбри-склади. За ними тулилося багато маленьких будинків-ресторанчиків, які гули вдень і вночі. Поруч була і залізнична станція.
Тільки-но пароплав спинився і спустили сходні, як на нього кинулася ціла юрба напівголих бурих і жовтих людей. Вони кричали всіма мовами, штовхали один одного і наввипередки пропонували свої послуги.
– Готель Ява! Готель Нідерланди! Найкращий! Найвишуканіший! Туан, туан! [4] 4
По-малайськи – пан.
[Закрыть]Я піднесу! – і вони майже насильно виривали з рук багаж. Тим, кого зустрічали рідні чи знайомі або хто їхав на певне місце, було мало клопоту, а новачки почували себе серед цього гармидеру зовсім безпорадними. Серед них закрутився, мов у вирі, й мінгер [5] 5
По-голландськи – пан.
[Закрыть]Піп, закрутився і зник з очей.
Лише той пан, який недавно розмовляв з Піпом – видно багатий європеєць років двадцяти восьми, з чорною маленькою «іспанською» борідкою, – нібито не належав ні до тієї, ні до іншої категорії. Він спокійно стояв ззаду і тільки пильно придивлявся до натовпу носильників. Один малаєць поткнувся був до пана, але той суворо крикнув:
– Не треба!
В цей самий момент протовпився наперед інший малаєць, теж напівголий, але у величезному, щонайменше два метри в окружності, брилі.
– Туан, туан! Я піднесу! – сказав він і ухопився за речі.
Але перший носильник штовхнув його і закричав:
– Геть! Я перший!
Тоді втрутився сам туан і віддав речі тому, який був у брилі, що обурило не лише скривдженого, а навіть і інших носильників.
Треба було пройти через митницю. Процедура ця досить довга і неприємна. Крім перевірки речей і документів, треба ще показати «право на в'їзд»: якомога більше грошей, особливо це вимагалося від європейців.
Бачите, усі білі тут – пани і мусять бути панами, хоч лусни! Коли підвладні тубільці довідаються й побачать, що білі так само можуть бідувати, то вони перестануть шанувати й боятися голландців. А це дуже небезпечна оправа.
Зрозуміло, що в першу чергу пропустили білих.
Ось попереду зчинився галас і суперечка. Один неборак привіз мало грошей, і його затримали, щоб з наступним пароплавом відправити назад.
– Я ж можу працювати! Я ж не сидітиму на чиїйсь шиї! – виправдувався бідняк, але його й слухати не хотіли. І то правда: не можуть же хазяї рискувати своїм авторитетом через якогось там злидаря.
Дійшла черга до нашого пана. Він подав документи.
«Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі», – прочитав чиновник. А з-за його спини сунув носа в документ і якийсь тип, видно агент поліції.
Але ван-Декер уже показав «право на в'їзд» – чималу пачку гульденів. Чиновник одразу виявив надзвичайну пошану, а агент перестав цікавитись документами.
На вокзалі, беручи від ван-Декера плату, малаєць у брилі сказав:
– Якщо туан дозволить, я проведу туана до самого готелю «Ява».
– Добре, – поважно сказав ван-Декер і сів у вагон І класу, а носильник побіг у III клас.
Від Прийорка до Батавії ідуть кілька каналів, шосе, залізниця і трамвай. Невпинний рух був на всіх цих дорогах.
Але краєвид відкривався зовсім нецікавий, нудний. Затоплена низовина, чагарник, низенькі пальми, схожі на нашу папороть, купи бамбука, подекуди банан з величезним листям, яке висіло по боках, мов ганчір'я. Лише кокосові пальми, що вилітали з землі, як ракети, та задушливе вологе повітря – причина злісної малярії – свідчили, що тут жарка країна.
Ось показалась і сама Батавія, але знову нічого цікавого. Місцевість майже не підвищилася, ті ж самі канали на вулицях, тільки брудніші, а в них перуть білизну і купаються цілі сім'ї малайців та китайців.
Недаремно голландці втекли звідси і оселилися на кілька кілометрів далі, вище. Відтоді ця частина зветься
Старою Батавією, а тій дали назву Вельтевреден, що означає приблизно «добре самопочуття».
Там, серед пишних садів, у мармурових палацах, вони почували себе справді добре, а тут лишилися кольорові, які обслуговували магазини, контори, фабрики, майстерні й інші установи.
Коли ван-Декер вийшов з вагона, до нього знову підскочив малаєць у брилі й поніс речі. Біля вокзалу стояв автомобіль з готелю «Ява». Носильник поклав туди багаж.
На мить ван-Декер спинився, про щось думаючи. Але носильник почав кланятися й говорити:
– Хай туан їде спокійно, хай не турбується. Тугай усе зробить.
Тоді ван-Декер сів у автомобіль і поїхав, а Тугай побіг щосили відомими йому завулками.
Коли ван-Декер доїхав до готелю, там його вже чекав Тугай. Він так старався для свого туана, що навіть хазяїн готелю звернув увагу й сказав ван-Декеру:
– Хорошого, старанного слугу ви маєте.
– О, він у мене молодець! – з гордістю сказав ван-Декер. – Я з ним ніколи не розлучаюсь, особливо в поїздках по Яві, коли потрібен перекладач. Будьте ласкаві, ви вже дайте йому де-небудь притулок, я заплачу.
Тугая помістили в спільне приміщення, де були всі слуги. Більшість з них були метиси [6] 6
Змішані, від кольорових і білих батьків.
[Закрыть], кольору «кави з молоком», як звичайно говорять тут. У одних було більше «кави», у інших було більше «молока», а взагалі – народ досить красивий, лише трохи зіпсований, бо вони вже вважали себе «панської крові» і з погордою ставилися до «темних».
Голландці підтримують це почуття, тому що воно для них вигідне. В особі цих «підпанків» вони мають своїх прихильників, які не за страх, а за совість служать голландцям, намагаються стати ближче до панів, показати, що вони не прості.
Тугай почував себе не дуже приємно серед цих метисів. Йому треба було б піти до ван-Декера, але самому йти до туана не можна. Треба чекати, поки той покличе.
– Чи добрий твій туан? – спитав його франт з блискучими ґудзиками.
– О, бесар [7] 7
По-малайськи – великий.
[Закрыть]туан! – відповів Тугай.
– Чи б'є він тебе?
– О, дуже б'є! Добрий туан! – захоплено сказав Тугай. – Звідки ви приїхали?
Але дзвінок з номера туана виручив Тугая від необхідності відповідати на це запитання. Він швидко побіг і пробув там значно довше, ніж це буває в добрих панів, які не дозволяють собі дуже розважатися з слугами.
– Ого, як довго ти там сидів! – зазначили слуги, коли Тугай повернувся. – Чи не повчав він тебе там?
Тугай здригнувся, підозріло зиркнув навколо, але, помітивши, що говорили так собі, без особливого смислу, заспокоївся і відповів:
– О, мудрий туан! Бесар туан!
Середина дня в Батавії – це час, коли на вулиці не побачиш жодного європейця. Сонце стоїть над самою головою і пече так, що тільки надзвичайна потреба може примусити європейця вийти на вулицю.
Та й взагалі голландські торговці й чиновники тут ніколи не ходять, вони тільки їздять. Їх становище не дозволяє їм ходити, як звичайним людям; навіть через вулицю, шануючи себе, пан не піде пішки. А опівдні вони навіть і не їздять, а дрімають у своїх конторах або лежать на веранді чи в саду у кріслах-колисках, задерши догори босі ноги і попиваючи що-небудь холодне. Правда, є й такі голландці, яким в цей час доводиться працювати, але їх так мало, що загальна картина не змінюється.
Лише місцеві жителі, більшість яких носить величезні брилі, снують собі під сонцем туди й сюди хоч би що.
Основний одяг малайця – «саронг», або шматок тканини, обкручений на зразок спідниці. Він спускається до колін, і носять його однаково як жінки, так і чоловіки. А потім уже хто як може: чи сорочку, кофту, хустку або шкуру на плечі, чи просто верхня половина тіла лишається голою. На голові різноманітні брилі, круглі шапочки або платочки й чалми.
Ноги ж завжди босі. Власті навіть стежать за тим, щоб усі тубільці були босі. Все це для одного й того ж – ще раз підкреслити різницю між європейцем і тубільцем. Слуги панів, навіть лакеї й швейцари в генерал-губернаторському домі, вбрані в парадний одяг з блискучими ґудзиками, обов'язково мусять бути босими. Тубільці-поліцейські, у синіх мундирах з жовтими шнурами, – так само босі.
Тугай вийшов з готелю й пішов вулицями. Було видно, що він іде в якійсь справі. З широкої вулиці звернув у один-другий завулок і вийшов на базар.
Усюди на Сході базар є основним центром громадського життя. Це і клуб, і місце зібрань, місце, де завжди почуєш усі новини. Далеко не всі йдуть сюди, щоб купити що-небудь чи продати; більшість просто товчеться, здається, без будь-якої потреби.
На величезному майдані тяглися ряди будок з пальмового листя, трави й бамбука. Будки такі низенькі, що людина може увійти туди, тільки зігнувшись.
Смердюча сушена риба, різна городина, м'ясо, рис і фрукти є основними споживчими товарами. Особливо різні плоди, які лежать великими купами; треба було лише дивуватися, хто їх розкуповує.
Основними плодами є банани, які тут відіграють таку ж роль, як у нас картопля. Їх є понад сто сортів, різної величини й з різним смаком. Купують їх цілими гілками, низками понад півпуда і такої довжини, що взята на плечі низка тягнеться другим кінцем по землі.
Потім іде плід хлібного дерева, найбільший з усіх плодів.
Далі кокосові горіхи, ананаси, апельсини-пампельмуси завбільшки з гарбуз і, нарешті, такі чудові речі, про які ми навіть і не чули.
Ось диня «папайя», що росте на дереві; всередині її є зернята, точнісінько як наша рибна ікра. Ось «cay Маніла», схожа на наші сливи.
Там є ніби зелена груша з дивною назвою «адвокат». Сама вона майже без смаку, але якщо її розтерти та підлити ложечку вина чи кави, виходить щось таке смачне, що коли його хто хоч раз покуштував, то потім уже завжди думатиме про цього «адвоката».
Ось дур'ян, схожий на огірок завбільшки з дитячу голову, з твердими колючками на шкірці, та такий смердючий, що в готелях його навіть близько не підпускають до помешкання. Він смердить – і гнилим сиром, і гнилим м'ясом, і часником. Але всередині його є ніби сметана, досить смачна і оригінальна на смак. Кажуть, навіть серед європейців є любителі, готові їхати на край світу, щоб тільки покуштувати цього дур'яну.
Дуже дорогим вважається мангустан, на зразок нашого яблука. Всередині його є «морозиво», яке їдять ложечками. Це дуже делікатні фрукти, вони не можуть зберігатися більше сорока восьми годин навіть у льоду.
Ось манго з смаком скипидару, ось рамбутан і плід, схожий на каштан, дуку – щось на зразок винограду – й багато інших плодів. Але наші люди кажуть, що всі ці штуки не варті однієї доброї антонівки. Мабуть, яванець так само не віддав би свого дур'яну за всі наші яблука й груші.
Більшість торговців на базарі були китайці, далі араби. Малайців зовсім мало, переважно ті, що продавали свої власні сільськогосподарські продукти.
Навколо всього Великого та Індійського океанів, мабуть, не знайдеться більш-менш значного міста, де б китайці не мали свого окремого китайського кварталу. Так само й у Батавії, де їх тридцять тисяч чоловік. І більшість торговців на базарі були китайці. Серед них є й багаті, яких голландці призначають начальниками китайського кварталу, з гучним званням «капітана» чи «майора». І такий «капітан» так грає на дудку голландців, що. краще й не треба. Китайці також найкращі ремісники. Тут на базарі або на вулиці біля своїх хат вони відкрили майстерні. Ще більше є бездомних китайських робітників-кулі, але вони розсіяні по плантаціях, підприємствах і різних інших місцях, де є потреба в дешевій робочій силі. Всього китайців на Яві понад мільйон.
Значне місце займають і араби, у яких так само є окремий квартал. Вони – основні конкуренти китайців.
Лише господарі країни – малайці не вміють пристосовуватися до торгівлі та різних промислів і працюють в основному по найму.
Обабіч базару йшли канали, а по них туди й сюди снували навантажені човни.
Тугай ішов навпростець, притримуючи свій бриль, щоб не злетів. На базарі він побачив мінгера Піпа.
Якийсь араб настирливо пропонував Піпу купити саронг.
– Туан! Ви випадково прийшли сюди, і я хочу зробити вам приємність. Купіть цей саронг! Його привезли з глибини країни, він колись належав стародавнім яванським царям XVI століття. Подивіться тільки, яка робота! В Європі ви матимете за нього в сто разів більше. Користуйтеся нагодою! Всього тільки сто п'ятдесят гульденів.
Саргон справді був цікавий, різноколірний, яскравий і мав старовинний вигляд. І коли араб з'їхав на вісімдесят гульденів, Піп не витримав спокуси і купив чудовий саронг, з тих, які виробляються в Європі в масовому масштабі по вісім гульденів за штуку!
Відвернувшись у інший бік, Піп натрапив на чоловіка, який увесь був обкручений… страшними зміями! Вони ворушилися, задирали голови, висовували язики. Найменша з них була товщиною з руку.
– Туан! Купіть боа! Хороші боа! По десять гульденів за штуку. Купіть! Кращих ніде не знайдете! Ну, по п'ять гульденів, а цього віддам за три.
– Ні, ні, не треба! – замахав руками Піп і швидко пішов геть.
Ця пригода навіть зіпсувала йому настрій. Він жадав зустрітися з такими гадами де-небудь у первісному лісі, серед хащів, бамбука, а тут – на тобі – пропонують на базарі по три гульдени, як ковбаси в Амстердамі. Просто прикро дивитися!
Тугай пішов далі. В кінці базару він помітив юрбу і якесь хвилювання серед людей. Протовпившись уперед, побачив на землі хлопчика років десяти, який лежав непритомний. Голова його була залита кров'ю.
Худий напівголий малаєць тремтячим від обурення голосом говорив:
– Маленький Сідні сидів оддалік і дивився, як панн в своєму саду гралися м'ячем. Сідні не ліз, не підходив до них. І от м'ячик перелетів у сусідній сад. Вони покликали Сідні й наказали, щоб він поліз у чужий сад і дістав м'ячик. Сідні боявся лізти в сад білих. Він знав, що його за це поб'ють. Він почав проситися. Тоді один панич закричав: «Як ти смієш відмовлятися, собача?!» – і, вхопивши палицю за тонкий кінець, ударив Сідні по обличчю. І от… у Сідні нема ока. Вибите… зовсім… Прокляття! Прийде і на вашу голову кара!..
Навколо загули, застогнали всі ці бурі, жовті напівголі люди.
– Що ж це таке?
– Доки ж вони знущатимуться?
– Милосердя у них нема!
– Якого милосердя від них чекати? Знищити їх усіх треба!
Кулаки стискалися, очі блищали, але при останніх словах люди боязко озирнулися. Незвичні були такі слова проти панів, споконвічних хазяїв, могутніх, білих, багатих!
Але тут не втримався Тугай, скочив на якусь скриню і загримів:
– Браття! Ви ж бачите таке на кожному кроці, ви ж знаєте, що ви раби, а все ще боїтеся навіть голосно сказати про це. Чому? Бо ви звикли вважати їх непереможними, могутніми, майже богами! Рабські почуття в'їлися вам у кістки. Доки ж це буде? Час уже підвести голову й заявити, що й ми люди. Мало того, – сказати, що ми господарі своєї країни, і, нарешті, зовсім прогнати непрошених гостей. Ви ж знаєте, що їх тільки жменька, що на кожного з них нас припадає тисяча. Подумайте лише про це і ви побачите, що ми самі винні в своєму становищі, ми самі несвідомі й незгуртовані. Якби тільки ми всі захотіли, ми одразу стали б самі собі господарями…
Захоплено слухав народ ці слова, дивувався, що вони такі сміливі й разом з тим зовсім прості й зрозумілі. І справді, білих так мало, навіть зараз навколо жодного нема. І якби тільки всім одразу домовитися…
Але з'явилися «вони». Спочатку безпорадно метушилися поліцейські, та це були «свої», і на них не дуже зважали.
А через кілька хвилин з'явилися уже «справжні» пани: білі, озброєні, на конях; натовп швидко почав розходитись. Але залишилося ще багато рішучих обідраних людей, яким так не хотілося розлучатися з своїми мріями, так хотілося зараз же починати…
Тугай завчасно все передбачив.
– Товариші! Не рискуйте даремно, розходьтеся. Та пам'ятайте одно: швидко, дуже швидко настане час, коли доведеться виступити всім одразу. Чекайте цього часу й готуйтеся!
І Тугай зник у ту хвилину, коли підскакали жандарми. Дорогою вони схопили кілька чоловік, кількох побили нагаями, а на місці застали тільки батька з Сідні на руках.
– Забирайся швидше з своїм падлом! – крикнув один жандарм і вдарив нещасного батька по плечах. Кров потекла з рани і змішалася з кров'ю сина…
Тугай тимчасом скинув бриль, скочив у канал і почав собі спокійно купатися серед човнів, ніби вся ця справа його не цікавить. Коли він пішов далі, на ньому замість бриля була вже хустка, пов'язана ззаду.
Через деякий час він підійшов до старовинної мурованої «брами, яка лишилася від якоїсь давньої стіни чи фортеці… На. цій брамі на кінці списа стирчав скам'янілий, облитий вапном череп, як у людоїдів у деяких глухих закутках землі. Але ця іграшка, видно, була зроблена зовсім не людоїдами, бо на ній був напис голландською мовою:
«Так покарав король зрадника Пітера Ельбервельда. 14 квітня 1722 р».
Цей Пітер був метис, але ненавидів європейців не менше, ніж чистокровний яванець. Він підготував сміливе повстання на всіх найближчих островах, було уже призначено день, але одна жінка-яванка зрадила – і все загинуло.
Назустріч Тугаю йшли два робітники. Глянувши вгору, один з них сказав:
– Ось кому б треба поклонятися замість тієї дулі.
Другий так само підняв голову й задумано додав:
– І по клонитимуться коли-небудь. На жаль, досі чомусь мало було у нас таких людей.
Почувши це, Тугай спинився і, видно, хотів заговорити з робітниками, але ті вже минули його, і він пішов далі навпрошки, через пустир. Там видно було якусь групу людей, переважно жінок. Тугай підійшов ближче й побачив щось дивне.
На землі, лежала допотопна, кажуть, китайська гармата, вірніше, один ствол від неї. Вона була старанно обкладена камінням, а на кінці до неї була припасована величезна дерев'яна… дуля! Навколо гармати сиділи на землі жінки й мовчки, урочисто дивились на дулю. Ось підійшла ще одна молода жінка, склала долонями руки, підняла їх вище голови і уклонилася дулі до самої землі. Потім поклала біля неї якусь їжу. Навколо дулі були різні речі: горщики з рисом, торбинки, бляшанки, шматки тканини, квіти, фрукти і різний інший дріб'язок.
– Чекаєш? Швидко? – тихо спитала новоприбулу сусідка.
– Мабуть, швидко, – відповіла та.
– А мені от бог не дає, – зітхнула перша. – Скільки вже разів я тут була! Скільки жертв приносила! Видно, не приймає дух.
– А я й сама не знаю, чи радіти мені, чи сумувати. Мій, здається, просить начальство, щоб йому замінили дружину. Куди я тоді дінуся з дитиною?
– Так її ж візьмуть виховувати на державні кошти.
І жінки знову замовкли.
– Воно так, але важко розлучатися.
Тугай стояв поруч і гірко усміхався. Він добре знав усе це. Гармата з дулею давно вже вважається чудодійною, і затуркані жінки здавна звертаються до неї у своїх справах відносно дітей. Не знав він тільки, звідки, як і чому прилаштована була ця дуля. Може, пожартували голландці? Принаймні вони не перешкоджають поклонятися цій святині і, мабуть, охоче наробили б ще багато дуль.
