Текст книги "Амок"

Автор книги: Янка Мавр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

XI. ЗА РАХУНОК БОГА БАГАРА-ТУНГАЛЯ

Закон переміг. – Розшуки входу. – Допомога природи. – Новосілля. – На дальшу роботу.

Відправивши Піпа, товариші повернулися в табір і стали чекати результатів своєї роботи. Щоб бути в курсі справ, вони лишили в селищі одного з інсургентів, який мав там хороших приятелів.

– Коли сказати правду, йдучи на цю авантюру, я не сподівався на те, що вони залишать нам свій притулок, – сказав Салул. – Якби не Піп, я ніколи не подумав би серйозно братися за таку недоречну справу.

– Що й казати, – погодився Гейс, – історія смішна, дивна. Але що нам? Побачимо. Все одно визволити цього бідолаху варто було.

– Зате я дуже сподіваюся на успіх, – сказав Селім, – бо знаю таких фанатиків. Для них закон – все.

«Кому краще знати, як не тобі, бо ти й сам, здається, добрий фанатик», подумав Гейс, але не сказав нічого.

Надвечір прийшов розвідник, а разом з ним Того. Ось що вони розповіли. Про зникнення полоненого довідалися досить пізно і, здається, спочатку хотіли приховати секрет, щоб обміркувати, як поводитись далі перед людьми. Але це не пощастило: звістка миттю облетіла селище. Всі загули, що Гіранг-Ту-Ун повинен буде залишити своє житло.

Треба мати на увазі, що люди хоч і не бачили приміщення Гіранг-Ту-Уна, але знали, що воно мусить бути десь там на горі чи в самій горі. Неможливо ж приховати секрет від усього народу протягом багатьох десятків років, тим паче що святі мужі все-таки мали відношення до народу, йшлося не про те, що ніхто не знав про існування Гіранг-Ту-Уна, а лише про те, щоб надати йому таємничості й божественної сили.

Коли вже люди почали говорити, що Гіранг-Ту-Уну доведеться залишити своє житло, то жерцям неможливо було замазати справу. Як останній засіб приховати становище, виникла була думка замінити безпосереднього винуватця його помічником Того, але він про це дізнався і завчасно втік.

Знову відбулася нарада в Гіранг-Ту-Уна, але вже зовсім в іншому плані. Цього разу найстаріший і наймуд-ріший муж виголосив промову зовсім іншого змісту:

– Браття! Ми помилилися. І не тільки помилилися, а навіть розгнівили великого духа. Ми не мали права по-своєму тлумачити закон, яким керувалися наші предки. Вони ж були мудріші за нас і знали, що робили. Великий Самнамбунгу недаремно ж робив так, а не інакше. Вони не тлумачили закон по-своєму. І ось Багара-Тунгаль показав нам, що він не визнає нашого довільного тлумачення, що він вимагає, щоб ми виконували закон, яким він є, без ніяких хитрощів. Інакше хіба він міг би допустити, щоб цей чужоземець утік з храму? Чимало таких людей було за сотні років, але ми жодного разу не чули, щоб вони тікали. І ось тепер це чомусь сталося. І сталося саме тоді, коли ми відступили від закону. Чи може бути кращий доказ нашого гріха? Браття! Більше нам нема чого роздумувати. Ми повинні лише покаятися й виконати закон. Не забувайте, що ми вважаємось єдиними захисниками великої релігії наших дідів! – грізно кінчив старий.

І знову, як і тоді, настала тиша. Знову ніхто не хотів говорити. Але думки в усіх були зовсім інші. Не один з них боявся, що і йому влетить від Багара-Тунгаля за те, що наважився критикувати закон.

… Наступного дня Гіранг-Ту-Ун переселився в спільне приміщення «сорока». Хоч і відвели йому хороші покої, хоч і обставили їх по-царському, а все ж таки це було зовсім не те, що раніше. І найбільше жалкувала за своїм місцем і проливала сльози дружина Гіранг-Ту-Уна, єдина жінка, яка мала право жити серед святих мужів.

… У таборі одразу ж довідалися про всі ці справи від своїх розвідників і були дуже задоволені.

– Тепер і я вже вважатиму стародавні закони дуже мудрими й корисними, – сміявся Пуан.

– Для кого-небудь вони завжди бувають корисними, – додав Гейс.

– Головним чином для тих, хто вміє їх використати, – кінчив Салул.

– Все це так, – сказав Селім, – але як нам зайняти вільне приміщення? Коли ми з'явимося на вершині гори й почнемо працювати там перед усім білим світом, то весь наш секрет пропаде.

– Почекай. Ми навіть не бачили ще його. Підемо спочатку оглянемо.

Чотири товариші попрямували до гори. Вони обережно поповзли вгору і побачили все те, що спочатку бачив Піп.

– Але ж тут нічого нема! – здивувався Гейс. – Ставок – і більше нічого. Не у воді ж він жив.

– Тим краще, – сказав Салул. – Значить, ми не марно старалися. Значить, це місце справді таке, що ніхто не зацікавиться. Нам лишається тільки знайти вхід, яким користувався колишній господар. Він, напевне, мусить бути з того боку.

Обійшли кругом і справді знайшли місце, де, мабуть, був вхід, але він був зруйнований, а свіжа земля старанно вирівняна, щоб не було жодного сліду. Через кілька тижнів місце заросте, і нікому й на думку не спаде, що тут був підземний хід.

Товариші почали радитися. Зрозуміло, що вхід потрібен і треба буде його зробити, але рисковано знову копати цей самий. Напевне, хто-небудь з дьєлемів колись та потрапить сюди і одразу зрозуміє, що тут оселився хтось інший. А це дуже небажано. Може, знайдеться місце з іншого боку гори, де можна було б зробити новий вхід?

Почали шукати далі. Знайшли долину, що якраз ішла в напрямі гори. Потім долина перейшла у вузький зарослий яр, по якому біг струмок. Яр звужувався все більше і глибоко врізався в бік гори.

– Чого ж кращого? – сказав Гейс. – Він, здається, так глибоко врізався, що нам лишається тільки прокопати якихось кілька метрів. Я переконаний, що джерело витікає з внутрішнього ставу і вже само промило вихід, а це полегшить нашу роботу.

Там, де вибивався струмок, були великі камені; усю землю вода знесла.

Обставини складалися дуже добре. Копати треба було зовсім мало. Та ще пробитою дорогою! Сам яр-щілина був такий вузький, зарослий і непомітний, що його було важче помітити, ніж той попередній вхід. І, нарешті, він був з протилежного боку, з півдня, тобто ще далі від людського ока. Мабуть, лише тому це місце й не було використано колишнім господарем, бо знаходилося дуже далеко.

За кілька годин двадцять чоловік працювали в яру. Але як тільки одвернули основну масу каміння, одразу грізно загула вода й ринула зсередини, зносячи з собою і каміння, і землю, і людей. У декого повискакували гулі в цій щасливій для них катастрофі.

Вода бурлила і мчала з годину; потім почала спадати, і, нарешті, лишився маленький струмок. Коли після цього підійшли до виходу, то побачили, що там поміж двох уламків скель утворилася дірка, через яку було легко пролізти людині, а далі йшов широкий вільний хід аж до самісінької середини гори.

Зраділи приятелі, що природа сама допомогла їм, і наввипередки полізли всередину.

– Еге-ге! Он як добре обставлявся цей Оранг-Утанг! – скрикнув Гейс, коли вони побачили все приміщення.

А з другого боку була й неприємність: зник ставок, а на його місці в глибокій ямі лишалася тільки невелика калюжа.

– Це мені не подобається, – промовив Селім. – Тепер наша резиденція має зовсім інший вигляд. Якщо колись нікому не могло спасти на думку, що в озері хтось живе, то тепер уже можна це допустити.

Не встиг він ще й висловити свого жалю, як кілька чоловік уже запропонували зробити маленьку греблю, щоб підняти воду.

– Це буде навіть краще, ніж; було колись, – говорив Гейс. – Ми зможемо тоді навіть регулювати рівень води. Наприклад, коли ми тягатимемо сюди наші речі, можна спустити воду, а потім знову підняти вище, ніж було.

Через кілька днів навіть найпильніше око нічого не помітило б в околицях бадувіського селища. Табір спорожнів. Двісті п'ятдесят чоловік під командою Пуана пішли через гори на південний берег до «Скель Ластівчиних Гнізд» по зброю. Салул і Гейс пустилися в свою дальшу подорож. Селім повернувся в Бантам, а решта лишилася в «палаці» Гіранг-Ту-Уна.

XII. ОСТАННЯ ПРИГОДА МІНГЕРА ПІ ПА

За чужу провину. – Тюрма відповідно до кольору шкіри. – Допит. – Таємний свідок. – Ведмежа послуга. – Визволення.

АБСОЛЮТНО СЕКРЕТНО.

Асистент-резиденту в Танангу, мінгеру ван-Дрону.

«Згідно з одержаними звістками, у Бантамські ліси попрямував зрадник і злочинець Гейс – механік з корабля «Саардам» – разом з іншим злочинцем – Салулом, який є головним винуватцем захоплення цього корабля. Мабуть, вони мають намір організувати там бандитський центр. Треба вжити всіх заходів, щоб не допустити цього і, чого б не коштувало, зловити їх. Зрозуміло, що вони ховаються під вигаданими прізвищами, які поки що нам невідомі. Але принаймні Гейса можна пізнати по таких прикметах: років 26–28, зріст вище середнього, волосся біляве, очі голубі. Салул – звичайний тубілець таких же років. Коли злочинців буде схоплено, відправте їх у Батавію».

Такий лист одержав ван-Дрон через кілька днів після від'їзду Піпа. Зрозуміло, що в першу чергу він подумав про свого недавнього гостя.

Вік, біляве волосся, зріст – усе це дуже схоже на перелічені в листі прикмети. Разом з тим ван-Дрон одразу ж пригадав, що й поведінка гостя була якась дивна. Людина спеціально приїхала з Голландії у Бантамські ліси, щоб тільки пополювати! Навіть і тоді шановному ван-Дрону впала в око ця недоречність. Але хто міг подумати, що тут криється така серйозна справа?

Того ж дня відбулася нарада між асистент-резидентом, начальником гарнізону й начальником поліції. Ван-Дрон розповів, у чому справа, висловив свої міркування й спитав:

– Чи можемо ми вважати, що це він і є?

– Зрозуміло, можемо! – впевнено відповів начальник поліції. – Я вже тоді з першого погляду помітив, що в ньому щось таке є, ніби бандитське. Але я не наважився сказати, бо він був вашим гостем.

Начальник гарнізону хоч і не помітив цього, але погоджувався теж.

– Мені здається, – сказав він, – що тут довго сушити голову нема чого. Тим паче, що й прикмети збігаються. Нам нічого не лишається, як зараз же послати за ним загін солдатів.

Цей загін і зустрів Піп. Даремно він просився, доводив, що це помилка, показував свої документи.

– Це не моя справа, – відповів офіцер. – Там розберуться. Я роблю те, що мені наказано.

І загін, задоволений з того, що не треба йти далі, повернув назад. Так Піп несвідомо віддячив своїм визволителям, повернувши назад солдатів. Коли б не Піп, загін зайшов би далеко, дійшов би до бадувісів, усюди шукав би Піпа-Гейса, міг би зіткнутися з інсургентами і взагалі наробив би багато клопоту, особливо в справі із складом для зброї. І не сам загін був небезпечний, а та увага, яку власті могли звернути на цей притулок.

– Добрий день, Гейс! – звернувся ван-Дрон до Піпа, коли його привели в Тананг. – А це, значить, Салул? – вказав він на Нонга.

Вони обидва витріщили очі, нічого не розуміючи.

– Ви дивуєтесь, що ми вас знаємо? – говорив далі ван-Дрон. – Ви вже думали, що обдурили нас? Ні, цього не може бути. Зрадників і злочинців власті завжди знайдуть, де б вони не сховалися.

– Мінгер ван-Дрон! Ви помиляєтеся! Я нічого не знаю, не маю ніякого відн… – почав Піп, але ван-Дрон відвернувся й сказав офіцерові:

– Посадити їх у тюрму!

– Усіх? – спитав той.

Ван-Дрон подумав трохи й сказав:

– Поки що всіх. Можливо, ці люди, – він показав на Хаона й носильників, – були у змові. А цих двох, – він показав на Піпа й Нонга, – тримати під особливим наглядом, їх доведеться відправити в Батавію.

За голландським законом навіть до злочинців – голландців і тубільців – ставлення різне. Навіть у тюрмі голландці користуються більшим приміщенням, кращими харчами і взагалі кращими умовами, ніж яванці. Тому Піп і Нонг були посаджені нарізно, а Хаон з товаришами окремо від них.

Через те що злочини Гейса й Салула мали загальнодержавний характер і їх мали розглядати в найвищих установах, в'язнів треба було направити безпосередньо в Батавію.

Але поки йшла, як кажуть, уся тяганина, минуло два тижні, і лише тоді їх направили в Батавію. Там Піп і Нонг знову посиділи тиждень, поки їх викликали на допит.

Спочатку привели Піпа. За столом сидів слідчий у військовій формі. Поруч стояло ще два чоловіки, а збоку були наполовину відчинені двері в сусідній покій.

– Станьте трохи далі, – чомусь сказав слідчий, коли Піп підійшов ближче до стола.

– Ваше прізвище?

– Піп, Ганс Піп.

– Ну, а яке справжнє ваше прізвище? – з натиском сказав слідчий і глянув на Піпа таким поглядом, що той навіть здригнувся.

– Ось уже вдруге я бачу, що мене приймають за когось іншого! – енергійно сказав Піп. – Невже за чиюсь помилку я мушу стільки терпіти?

В цей момент двері сусіднього покою відчинилися ширше, і звідти вийшов молодий яванець у гарному одязі, з гострими рисами обличчя і неприємними бігаючими очицями.

– Пане полковнику! – звернувся він до слідчого. – Це не він. Я його зовсім не знаю.

– Тоді приведіть другого! – наказав полковник.

Увійшов Нонг. Та чоловік цього разу зовсім відкрито подивився на Нонга й сказав:

– А цей навіть нічого спільного не має. У порівнянні з тим це хлопчик.

Присутні глянули один на одного, знизали плечима, трохи порадилися, і тоді слідчий зробив ввічливу міну й сказав:

– Вибачте, мінгер Піп! Ми помилилися. Як голландець, ви зрозумієте, що ми на це пішли заради нашої спільної користі. Вибачте, будь ласка.

Слідчий підвівся, підійшов до Піпа і потиснув йому руку.

– Зрозуміло, ви вільні. Можеш і ти йти собі, – звернувся він до Нонга.

– Дозвольте, пане полковнику, одне запитання! – втрутився тубілець-свідок. – Чи не зустрічали вони там кого-небудь?

Нонг одразу втямив, куди повертає справа, і з дурним виразом обличчя заторохтів:

– Ми були в бадувісів. Такий дивний народ. Сидять у лісі. Ні з ким не мають стосунків…

– Почекай, почекай! – спинив його полковник. – Ми питаємо: чи не бачили ви там схожого на себе голландця? – звернувся він уже безпосередньо до Піпа.

У Нонга застукотіло серце… Зараз Піп мимоволі викаже свого рятівника!..

– Зустрів одного чоловіка, дай боже йому здоров'я! – відповів Піп. – Якби не він, то мене не було б уже на світі.

Усі присутні насторожилися, як собаки.

– Як його звати? – спитав полковник.

– Правду кажучи, не знаю добре, бо зустрічався з ним два чи три рази в дорозі. Разом приїхали на пароплаві. Потім зустрівся на ґанку установи. І, нарешті, там. Здається, прізвище ніби ван-Дейк чи ван-Декер. Знаю лише, що він представник якоїсь фірми і за її дорученням шукає землю під кофейні плантації.

– А який він на вигляд?

– Мого віку й зросту. Чорне волосся й чорна маленька борідка.

Полковник пильно подивився на свідка. Той знизав плечима й сказав:

– Принаймні це варто уваги.

– Чи не бачили ви з ним ще яких-небудь людей, крім тамтешнього населення? – знову спитали Піпа.

– З ним було ще чотири чоловіки слуг, які входили в експедицію по відшукуванню земель.

– Ну, а ти що бачив? – звернувся слідчий тоді до Нонга.

– Те саме, бо завжди був разом з туаном, – відповів Нонг.

– Ну, тоді ще раз вибачте! – сказав полковник і попрощався з Піпом.

Хоч Піп ні в чому не був винний, але, опинившись на волі, наче на світ народився. Він не тільки забув про образу, а навіть відчув вдячність за те, що його випустили.

– Ну, дорогий Нонг, тепер ми розрахуємося! Дякую тобі за віддану службу! Будь щасливий!

Він дав Нонгу сто гульденів і щиро попрощався, навіть за руку.

Через кілька днів він уже їхав у Голландію з невиразним почуттям: чи радіти, чи жалкувати, через те, що стільки перетерпів?

А Нонг лишився сам у великому незнайомому місті.

Частина друга
ПЕРШИЙ ПОЧИН

І. СКЕЛІ ЛАСТІВЧИНИХ ГНІЗД

Південний берег Яви. – «Саардам» під командою босого капітана. – Друзі чи вороги? – Обслідування фіорду. – Ввічлива зустріч з англійським дредноутом. – З кораблем через бар'єр. – Під охороною пташок. – Вивантаження зброї. – Загибель Гоно.

Південний берег Яви значно вищий за північний і стрімко спускається в Індійський океан. На всьому своєму протязі близько тисячі кілометрів, вія неприступний, і на ньому немає приморських міст. Лише в одному місці, приблизно посередині, місцевість знижується і там знаходиться невеликий порт Чилачап, до якого навіть прокладено залізницю. Але і порт і залізниця не мають великого значення бо, по-перше, місцевість дуже нездорова, а по-друге, з цього боку на Яву майже не заходять кораблі. Всі зносини з Явою відбуваються з північного берега, а південний упирається в безлюдний Індійський океан, де, крім диких островів, нічого нема. Навіть кораблі з Австралії, яка лежить на південний схід від Яви, підходять до неї з північного боку, в Сурабайю чи Батавію.

Головний залізничний шлях, який перетинає Яву з заходу на схід, в деяких місцях проходить зовсім близько від Індійського океану, але до самого берега не доходить. Навіть кілька спеціальних залізничних колій, проведених від головної колії прямо на південь, закінчуються за десять-двадцять кілометрів від берега. Вже одно це свідчить про те, який характер має південний берег.

Усі значні гори Яви знаходяться на південному березі, скупчилися тут безладним натовпом і одразу опинилися, ніби боячись ступити далі в глибочінь океану. А позаду них інші гори; вони налазять одна на одну, немов хочуть через голови сусідів заглянути в сині води. Багато різних невідомих кутків, щілин, міжгір'їв, печер і дірок зберігають у собі ці купи гір-скель. І всюди, де хоч якось можна зачепитися, – всюди втиснулася багата рослинність цієї пишної країни. А над усім оцим хаосом димлять вулкани, наче фабрики і заводи невідомого підземного царства.

Багато затишних куточків створюють стрімкі скелясті береги, але на протязі десятків кілометрів не зустріти людей, бо ці красиві і затишні закутки майже не мають і клаптя землі, де б могла жити людина. І ті поодинокі люди, які оселилися вгорі на березі, фактично перебувають далі від моря, ніж ті, що живуть далеко від нього. Вони можуть скільки завгодно тішитись і милуватись величчю океану, але щоб дістатися до нього, повинні були б організувати експедицію.

Та й ззаду, з острова, дістатися до цих людей важко. Хаос гір, скель та лісів обороняє їх від гостей не гірше, ніж неприступні береги. Недарма шляхи закінчуються, не доходячи кілька кілометрів до берега. Звісно, в разі потреби їх можна було б протягнути й до моря, незважаючи на всі перешкоди. Але поки що не варто, бо нема економічної користі від цього.

Крім того, берег має ще оборону у вигляді підводних і надводних скель-рифів. Вони тягнуться вздовж берега на сотні кілометрів і затримують людину навіть там, де берег ладен підпустити її. Вони і море не хочуть підпустити; ось чому поміж ними завжди точиться боротьба, ось чому поміж рифами завжди вирує, шумить і піниться вода. Наче біла стрічка облямовує берег з заходу на схід.

Звісно, на тисячокілометровому просторі знайдуться й ще місця (крім вищезгаданого Чилачапа), де є голландські адміністративні установи, головним чином військова варта. Однак їх небагато і то переважно там, де можна так-сяк підійти до берега. Інші ж місця охороняються рифами і скелями. А з яким успіхом вони виконують свій обов'язок, можна бачити з того, що навіть контрабандисти і ті намагаються пройти повз цей незатишний берег.

В одному з таких місць і знаходяться оті Скеля Ластівчиних Гнізд, про які говорили Гейс та Салул.

Коли «Саардам» вийшов у Індійський океан, одразу постало питання: куди подітися і що робити далі? Нарада відбулася загальна, тут же на палубі. Команда тепер складалася вже більше ніж з сотні чоловік, та ще й яких! Кожен в них знав напам'ять коли не все море навколо Яви, то принаймні певне місце. А всі вони разом складали таку команду, якою не міг похвалитися жоден інший корабель. А серед них найдосвідченішим був старий Гудас, що якось сам по собі, навіть без виборів, став капітаном корабля. Чимало мінгерів позеленіли б від люті й обурення, якби побачили, що капітаном державного військового корабля є оцей худий старий «дикун» з жмутком сивої бороди, без шапки, у брудних штанах і сорочці, та до того ще й босий.

Але значна частина колишньої команди була певна, що командиром буде Гейс. Навіть і тут вони не могли собі уявити, як цей білий чоловік, голландець, та залишиться на другому місці. Вони обережно і висловили цю думку, але зараз же заспокоїлась і коли Салул і сам Гейс пояснили, що з усіх них найбільш «водяна» і досвідчена людина – Гудас; крім того, Гейсу і Салулу доведеться покинути корабель, а Гудас залишиться назавжди.

Цей Гудас провів на морі все своє життя, починаючи з восьми років, коли він допомагав батькові у рибальстві. А потім зазнав усього: був і ловцем перлів на островах Ару, служив і на голландському торговельному кораблі, і навіть на китайському контрабандистському судні. Тому він знав не тільки всі береги Яви, але навіть усі куточки Малайського архіпелагу.

Гудас передусім спитав, який запас вугілля є на «Саардамі».

– На п'ять днів дороги, коли йти лише під парами, – повідомив Салул.

– Мало, – похитав головою Гудас. – Ну що ж, тоді доведеться більше використовувати паруси, а машину пускати в хід тільки на випадок надзвичайної потреби. Поки що наше головне завдання – вивантажити зброю. Треба спробувати зупинитись біля Скель Ластівчиних Гнізд. Будемо поспішати, бо нас можуть наздогнати.

– Шукай вітра в морі, – сказав Салул. – Та вони й не шукатимуть нас серед Індійського океану. Вони пильніше стежитимуть біля берегів.

– Мабуть, так воно й буде, – погодився Гудас. – Але в усякому разі треба поспішати. Наскільки сидить «Саардам» у воді?

– На тринадцять футів, – відповів Гейс.

– Чи пройдемо? – невпевнено сказав Гудас. – Товариші, хто з вас добре знає рифи біля Скель Ластівчиних Гнізд?

– Я! – озвався один моряк.

– Чи можна буде нам якось пропливти через рифи?

– Цього вже не можу сказати. Боюсь, що ні.

– Там побачимо. Рушаймо на схід, – наказав Гудас. – Завтра увечері повинні бути там. Шкода лише, що доведеться палити вугілля, бо заважає південно-східний пасат.

Погода була хороша. Рівний вітерець дув назустріч. Океан спокійно колихався. У чорній воді відбивалися зірки. Все навколо було таке тихе й спокійне, що наші повстанці готові були зовсім забути, в яких умовах воші перебувають. Після всього того напруження, яке довелося пережити, вони відчули велику втому і міцно поснули. Тільки Гудас і рульовий залишилися на палубі. Гудас свідомо відпустив спати всіх, бо в дорозі ніяких пригод не чекав. Глибокий океан не мав тут ні островів, ні скель. А найголовніше – у цій частині Індійського океану не пролягають морські шляхи, і на неприємну зустріч з яким-небудь кораблем сподіватися не доводилось.

Навіть коли настав дань, люди не квапилися вставати, пам'ятаючи, що треба запастися силами на близьке майбутнє. Спокійно минув і день; ніде жодного судна не бачили. Звісно, і від Яви трималися на такій відстані, щоб їх не помітили.

Надвечір зупинилися на тому місці, проти якого, на їх думку, мали бути Скелі Ластівчиних Гнізд.

Але що робити далі? Чи можна рискувати пройти вночі там, де навіть удень не можна пройти? А вдень зупинятися так само небезпечно, бо з високого берега корабель можна помітити за півсотні кілометрів. І коли взяти до уваги, що корабель у цих місцях взагалі річ рідка, та ще коли він намагатиметься підійти до берега через рифи, то все це буде такою незвичайною подією, про яку заговорять навіть і ті, хто цим зовсім не цікавиться. Правда, вартових пунктів поблизу не було, не було і поселень, але на відстані кілометрів вісімдесяти з обох боків, звідки можна помітити корабель, люди все ж таки могли трапитись.

Після довгих міркувань вирішили відправити спочатку катер на розвідку. Він мав знайти і добре обслідувати прохід між рифами так, щоб можна було наважитись проїхати серед них і вночі. Разом з тим треба було оглянути берег, чи нема там кого непрошеного.

– Тепер визначимо, кому їхати, – сказав Гудас.

– Я поїду! Я! – почулися голоси, в тому числі і Гоно.

– Стривайте. По-перше, треба послати того, хто добре знає ці місця, і в усякому разі не можна посилати нікого з колишньої команди. Якщо, припустімо, щось трапиться, тоді можна буде повернути справу так, ніби ці люди – прибережні тубільці і ніякого відношення до «Саардама» не мають. А коли буде хтось з команди, тоді виявиться, що «Саардам» тут, та й самі вони одразу загинуть.

– В такому разі, – зазначив Рейс, – не можна посилати і моторний катер, бо впізнають, звідки він.

– Правильно! – сказав Салул. – Треба послати човен з парусом, у якого був би звичайний рибальський вигляд.

– Але тоді знову незручно, – казав далі Гудас. – Щоб нас не помітили з берега, нам доведеться стати принаймні за сорок кілометрів, а для човна це буде надто велика подорож та й взагалі марудна справа.

– Тоді ми вдосвіта під'їдемо ближче, спустимо човен, а самі від'їдемо в море і там переждемо день. А ввечері знову під'їдемо назустріч.

На ніч корабель без вогнів поплив до берега. Через деякий час попереду виникла невиразна темна смуга. Вона все наближалася й підвищувалась. Ось десь далеко праворуч блимає вогонь. Але напроти поки що не видно нічого. Чорні мури присунулись ще ближче. Ось уже чути, як гудуть буруни між рифами.

– Усі добрі люди завжди тікають від рифів якомога далі, а ми повинні наближатися до них, – промовив Гейс.

– Зате коли нам вдасться взяти їх, то. вони самі будуть для нас захистом, – сказав Салул.

А взяти їх міг наважитись лише той, хто не шкодує ні своєї голови, ні корабля. Ті тихі невеликі хвилі, що лагідно гойдали корабель серед океану, тут одразу ставали великими, розбурханими.

Вони кидались на скелі, відбивались назад, знову кидались, кружляли, ревли і пінились, намагаючись прорватися на той бік загорожі. Але ті, яким це вдавалося, одразу втрачали свою силу і лють і ставали тихими, наче вівці. Вони лагідно хлюпотіли біля підніжжя скель, ніби просячи пробачення за те, що силою пробилися сюди.

Все це відбувалося в хорошу, тиху погоду. Що ж тоді було тут у бурю?

Спустили шлюпку. В ній розмістилися дванадцять чоловік під командою Гудасового помічника – Сідана.

– Робіть своє діло, товариші, – сказав на прощання Гудас. – Завтра ввечері ми будемо тут.

Човен відійшов. Корабель став повертати назад. Раптом перед ними високо на березі заблищав вогонь…

Усі здригнулися. Хто це може бути? Голландська варта? Чи тутешні жителі? А може, навіть, і свої?

– Я думаю, що не голландська варта, – сказав Гудас, – бо тут вартувати немає ніякої рації.

– І я так думаю, – погодився Гейс. – Та навіть коли б це й варта була, то можна з певністю сказати, що вона не бачила корабля, бо тоді не запалювала б вогонь, який може нас попередити.

– В такому разі це можуть бути або місцеві жителі, або наші товариші, – підсумував Салул. – Коли це жителі, то боятися нічого, а коли наші…

– А чи можуть бути наші? – перебив Гудас. – Хіба вони знають, де ми пристанемо?

– Цього ми й самі не знаємо, – відповів Салул. – Але все може бути. Не буде дивним, коли наші товариші про всяк випадок виглядатимуть нас у деяких пунктах південного берега. Принаймні я вважаю, що нашим розвідникам небезпека не загрожує…

Не встиг він вимовити останніх слів, як з берега почулися постріли – один, другий, третій… Луна підхопила їх і почала кидати вздовж і поперек берета. Нічна тиша була порушена.

– Стоп! – крикнув Гудас.

Машина стихла. Вся команда затамувала подих. Корабель поволі посувався вперед.

Минула одна хвилина, друга. Ніхто не сказав ні слова: і без слів усім було ясно, що там відбувається щось недобре. Вогню на березі вже не було видно. Але постріли не повторювалися. Невже трьома пострілами і скінчилася вся справа?

– Вони або зараз же повернуться, або… ніколи не повернуться, – промовив хтось у тиші.

Командири тихо радились. Після того як постріли припинилися, справа вже не здавалась їм такою небезпечною? Вона стала тільки більш загадковою. Хто стріляв? Наші стріляти не могли, кого б вони там не зустріли, – це не в наших інтересах. Вони могли стріляти, тільки рятуючи своє життя. Невже вони трьома пострілами врятували своє життя, а більше нізвідки ані звуку? Чи від трьох пострілів самі загинули, одразу всі дванадцять чоловік, та ще добре озброєні? Ні, коли б їм загрожувала серйозна небезпека, вони відповіли б такою стріляниною, яка не стихла б і досі. Значить, напевне можна сказати, що вони не загинули і що в цю мить безпосередня небезпека їм не загрожує.

– А звідси такий висновок, – розмірковував Салул. – Коли там солдати чи жандарми, то наші товариші повернуться негайно і ми вирушимо шукати іншого місця; коли ж небезпеки нема, то наші товариші залишаться там, а ми, почекавши до ранку, відпливемо в море і вернемось по них, як домовились.

– А якщо постріли повторяться вночі, – продовжив Гейс, – це означатиме справжню небезпеку, і тоді ми вишлемо допомогу.

– Правильно, – підтвердив Салул.

Гудас розпорядився від'їхати трохи далі від берега, щоб звідти не було видно корабля, і зупинитися. Бути в дрейфі біля берега, та ще коло певного місця, зовсім не так просто, як іноді здається. Корабель ніколи не стоїть на місці, крутиться, насувається на берег або відходить у море, і керувати ним під час стоянки не менший клопіт, ніж в дорозі. Не було відпочинком і напружене чекання човна з товаришами, чекання нових пострілів чи якоїсь іншої неприємності. Одного разу знов спалахнув вогонь – і знов зник. Невідомо було, чи то сам вогонь згасав, чи корабель повертався так, що вогню не було видно. Що там тепер відбувається? Хто ж, нарешті, стріляв?..

Так минуло кілька годин. Наближався ранок. Більше чекати не було потреби. Корабель відійшов у море.

* * *

Сідан і його товариші почули постріли, коли човен наближався до рифів. І одразу всі весла завмерли в повітрі… Вогню звідси не було видно.

– Може, і їхати не варто, якщо нас так зустрічають? – промовив один з матросів. – Коли хоч один ворог буде тут, «Саардам» уже не може приставати.

– А ти знаєш, хто стріляв? У кого стріляли? Чому? – суворо сказав Сідан. – Коли не знаєш, то повертатися не маєш права. Вперед!

І човен почав снувати взад і вперед біля смертельних рифів. Зорі та білі гребені прибою правили за освітлення. Кожної миті можна було чекати, що човен-тріска вдариться об камінь. Але моряки спокійно і впевнено робили свою справу. Нарешті, знайшли потрібний їм прохід. Відійшли трохи назад, скерували човен носом на скелі і помчали прямо на бар'єр.

Яка мала бути впевненість, щоб так сміливо кинутись на каміння! Човен скочив на хвилю, так що ніс його на мить повис у повітрі, і опинився на тому боці. Підійшли до самісінької стіни, попрямували вздовж неї. Поворот ліворуч, у маленьку бухточку, потім праворуч – і, нарешті, вони в якомусь коридорі чи щілині.

Цю щілину – або, як кажуть, фіорд – і мали на увазі, коли говорили про Скелі Ластівчиних Гнізд. Завширшки і завдовжки вона була не більша за добрячий корабель, знаходилася в неприступному місці і в моряків ні в якому разі не вважалася за притулок.