Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)
Стрімкі стіни зводилися вгору метрів на триста-чотириста. Тут завжди панувала тиша, навіть шум бурунів ледь долинав сюди. Зате кожний звук відбивався луною, ніби в порожній бочці. Коли заїхали всередину, то знову помітили вгорі відблиск вогню. Але як довідатись, хто там?
– Ось що: я крикну голосом мавпи «вав-вав», – запропонував один товариш. – Якщо свої, то пізнають.
– Але ж це рисковано, – заперечили інші. – Якщо там вороги, то зацікавляться: звідки в ущелині, біля самісінької води, серед голих скель може бути мавпа?
– Коли б піднятися трохи вище, під дерева, тоді було б правдивіше.
– Чи не краще було б тихенько підлізти до них?
– По цих стінах, та в темряві, – неможливо.
– А треба з'ясувати це до ранку. Лишилося всього три-чотири години.
– Та нам, зрештою, і потреби немає занадто хитрувати! – сказав Сідан. – Не в тому справа, чи вороги пізнають нас, чи ні, а в тому, щоб ми їх пізнали, от і все. Кричи!
І серед нічної тиші почувся пронизливий крик «вав-вав»…
Замелькали вгорі тіні, ось хтось нахилився над самісіньким урвищем, але з такої висоти нічого не можна було розглядіти. Потім і звідти у відповідь почувся такий же крик.
– Мабуть, наші! – зраділи товариші.
Знову крикнули двічі. Знову така ж відповідь. Потім зверху полетіла палаюча головешка. Довго вона летіла, поки зашипіла у воді, і за цей час трохи встигла освітити чорну безодню.
– Хто ви? – ледь долинув згори голос.
– А ви?
– Ми вас чекаємо.
– Звідки ви нас знаєте?
– «Саардам».
– Чого ви стріляли?
– Давали кораблю сигнал.
– Свої! – радісно загомоніли внизу.
Але для певності ще поставили питання:
– А хто з наших знайомих є серед вас?
– Сурат, товариш Сідана.
– Злазь сюди, коли можеш.
– Зараз! Чекайте в правому кутку.
Вогонь засвітився вже над цим кутком, але світло ледве досягало середини стіни. Товариші позирали вгору і не вірили, що звідти можна спуститись.
Та через кілька хвилин вони несподівано помітили, що людська постать ворушиться на якійсь приступочці вже посередині стіни. Ще кілька хвилин – і людина загойдалася в повітрі на довгій вірьовці. І, нарешті, новий товариш опинився у човні.
– Сурат!
– Сідан!
Приятелі щиро обнялися і цим підтвердили перед усіма, що вони справді свої.
– Ми були впевнені, що це «Саардам», – сказав Сурат, – але ніяк, крім вогню, не могли подати знак про себе. Криків не чути, а стріляти боялися, щоб не налякати вас. Тільки після того як корабель став відходити, ми з розпачу почали стріляти з револьвера, який у нас є один на всю команду.
– А скільки вас тут?
– П'ять чоловік. Ми сидимо вже тиждень. Послали нас сюди на всякий випадок, бо певного місця не було визначено. Вздовж берега ще сидять товариші в кількох пунктах, які більш-менш можна використати. Ми зовсім не сподівалися на таке щастя. Ну, як у вас? Чи гарячою була оправа? Чи багато наших загинуло?
– Двоє, зате ми маємо сто кулеметів і тридцять тисяч гвинтівок!
– Тридцять тисяч?! – аж підскочив Сурат. – На цілу армію вистачить.
– Чи знайдеться тут хороше місце, щоб заховати все це добро?
– Пошукавши, знайти можна буде. Було б тільки що ховати. Наприклад, та дірка, через яку я спустився, дуже добра, але для всього багатства замала. А тепер запрошую вас у гості до нас.
Охочих йти – або, вірніше, лізти – в гості знайшлося більше ніж треба. Довелося чотирьох примусити залишитись, а решта полізла вгору.
– Як бачите, ми самі тут і вірьовку довжелезну скрутили і навіть вузлів наробили, щоб легше було лізти, – пояснював гостинний хазяїн і перший поліз на приступку.
Звідти вбік ішла щілина, а далі відкривався ніби тунель серед навалених одна на одну скель. Але продиратися між ними не було ніякої приємності. Весь час доводилось то скочуватися вниз, то стукатись головою об верх, то повзти по гострому камінню; на кожному кроці можна було потрапити ногою у яку-небудь дірку. Добре те, що назустріч вийшли товариші з вогнем, а то зовсім було б погано.
– Якщо доведеться тут носити наш вантаж, то ми його ніколи не перетягаємо, – зазначив Сідан.
– Нічого. Можна звикнути, – відповіли хазяї.—А може, придумаємо щось інше.
Нарешті, повилазили, обминули кілька скель, піднялися ще вище і опинились біля стоянки. Коло скелі стояв споруджений з гілок будиночок, проти нього палало багаття. Вогнище це, мов маяк, було скероване лише в один бік – на море.
Океан чорнів і дихав десь далеко й глибоко. Шум хвиль ледве долинав знизу. А ззаду в дикому безладді громадилися гори. Хоч і не можна було розглядіти їх, проте виразно відчувалося, що вони ніби сунуться і протовплюються до берега.
– Як ви добралися до цього місця? – запитав Сідан.
– Якщо треба, всюди пройдеш, – усміхнувся товариш.
– Чи є поблизу люди? Чи навідуються сюди голландські собаки?
– Хоч ці гори і заросли, однак заселити їх майже неможливо, тим паче що доступу до моря немає. Подекуди зустрічаються халупки, про які, здається, не знають ні бог, ні люди. До найближчого більш-менш значного пункту по прямій лінії буде не більше двадцяти-тридцяти кілометрів, але щоб пройти їх, треба три-чотири дні.
– Тим краще, – задоволено сказав Сідан.
Товариші довго ще розмовляли і полягали спати лише перед світанком. А зі сходом сонця були вже на ногах.
При денному світлі місцевість справляла ще сильніше враження. Легкий свіжий вітерець морщив темносиню поверхню океану, і вона мерехтіла під промінням сонця, ніби риб'яча луска. Біля рифів, як і раніше, пінилися буруни. Скелі втратили свою таємничість, але могутність і суворість їх навіть збільшилась. Каміння і ліс, ліс і каміння – більш нічого не було видно. Лише трохи далі на захід курився димок вулкана.
У найнеприступніших закапелках, з боку моря, були поналіплювані тисячі гнізд ластівок-саланганів. Зверху вони були відкриті, незамуровані, як у наших ластівок, і нагадували мисочки. У деяких можна було побачити навіть по два білих яєчка. В інших сиділи самки. Решта літала зграями і сповнювала повітря своїм криком.
– Та тут і пожива є, – сказав Сідан, показуючи на гнізда. – Коли не буде чого їсти, то можна й за гнізда взятися.
– Не дуже, – відповів Сурат. – Це не справжні салантани, вони домішують у свої гнізда рослини. Коли б це були чисті, то не було б тут такого безлюддя.
«Чисті» салангани ліплять своє гніздо тільки з слини. Коли вона висохне, то має вигляд холодцю. Салангани чотири рази на рік виводять дітей (по двоє) і щоразу ліплять нове гніздо. Найкращими гнізда бувають в період, коли пташенята щойно починають обростати пухом; тоді гнізда білі, прозорі. До цього часу вони вважаються несмачними, а коли пташенята обростуть пір'ям, гнізда чорніють, і їх зовсім не їдять. Європейці кажуть, що смак саланганових гнізд не дуже-то приємний, але китайці платять карбованців вісімдесят за кілограм (а на нього йде до ста сорока гнізд).
Але найприємнішим для наших товаришів було те, що вони ніде не помітили слідів людини. Здавалося, ніби повстанці заїхали кудись на край світу.
– Все це добре, – сказав, нарешті, Сідан, – але чи зможемо ми тут пристати з нашим кораблем?
– Ось поглянь, – відказав Сурат і підвів його до краю стіни. З цієї висоти відкрилося, як на долоні, не тільки все узбережжя, але й дно моря. Виразно виднілися окремі камені під водою, які звичайно не можна помітити внизу. Стало видно глибокі й мілкі місця. А на сотню кроків праворуч визначився непоганий прохід рифами.
– Навіть не треба спеціального обстеження робити, – сказав Сурат. – Звідси все видно краще, ніж звідти.
– Але яка ширина і глибина проходу?
– Це вже можна виміряти.
Сідан підійшов до другого краю і гукнув товаришів у човні:
– Під'їжджайте он туди і зміряйте глибину та ширину проходу!
Човен відійшов. Під керівництвом вверху почали робити промірювання. Ширину проходу виміряли легко; вона була достатньою для корабля. Але точно визначити глибину не було можливості, бо човен в цьому вирі не міг зупинитись. Заміряли приблизно, веслом навскоси.
– Футів з вісім! – крикнули знизу.
– Кепсько, – насупився Сідан. – А корабель сидить на тринадцять. В якому стані зараз приплив?
– Та зараз саме відплив, – відповів Сурат. – Приплив повинен бути після полудня. Значить, наступний – після півночі. Ви приїхали саме під час припливу.
– Чи високо він піднімається?
– Та вчора, наприклад, зовсім сховалась ота скеля.
Сідан глянув на неї і повеселішав: скеля здавалася досить високою.
– Хлопці! Прикиньте там висоту отієї скелі – знову крикнув він униз.
– Футів десять! – відповіли знизу.
– Дуже добре! – зрадів Сідан. – Це значить, разом буде вісімнадцять футів.
Потім дослідили глибину в інших місцях, по дорозі до фіорду. Зміряли відстань од бар'єра до прибережної стіни, щоб побачити, чи зможе корабель завернути вбік. Цей результат був не дуже задовільний: відстань мало перевищувала довжину корабля: значить, не дуже тут розвернешся.
– Ну що ж? – сказав Сурат. – Нічого не зробиш. Доведеться брати трохи навскоси і тягнути канатами. Он за ту і за оту скелю можна буде їх зачепити.
Таким чином обмірковували всі можливості, підготувалися і почали чекати вечора. О годині першій чи другій набіг приплив і справді затопив ту скелю. Отже, з цього боку все було гаразд.
Надвечір човен вийшов у море. Минуло півгодини, година, а попереду нікого не було. Ще година минула, стало вже зовсім темно, але ні корабля, ні катера ніде не було.
Руки з веслами самі опустилися, човен спинився.
– Зброя! Стільки зброї загинуло! – простогнав Сідан, і та ж самісінька думка відбилася в серці його товаришів.
І лише після того подумали вони про долю і тих, що були на кораблі…
* * *
Корабель тихо погойдувався на спокійному просторі Індійського океану. Час від часу він посувався на кілька кілометрів, бо його відносило вбік течією або вітерцем, а потім знову стояв на місці, ніби сонний. Навколо ні душі.
Після полудня раптом пролунав крик вахтового:
– Дим з лівого борту!
Кинулися на лівий бік, скерували підзорні труби. На півдні ледь виднівся корабель, але розпізнати його було важко, навіть не можна було помітити, в який бік він іде.
Команда позирала на керівників, чекаючи наказу: тікати чи підготуватися до бою?
Ті напружено стежили за кораблем і обмінювалися думками.
– Регулярні кораблі тут не ходять. Значить, це випадковий.
– Але він, як видно, йде з Австралії, значить не з тих, що могли бути послані за нами навздогін.
– Гляньте – це ж англійський дредноут! І йде він на північний захід. До нас він ніякого відношення не може мати.
– Але він потім може сказати, що бачив нас край берега Скель Ластівчиних Гнізд, а це буде зовсім погано.
– Тоді нам треба показати, що ми йдемо зовсім в інший бік.
Через кілька хвилин «Саардам» рушив на південний захід, нібито в Африку. Шляхи обох кораблів повинні були схреститися. Могутнє сталеве чотиритрубне страховисько наближалося так швидко, що зустріч мала відбутися раніше, ніж це було бажано.
– Це вже занадто! – незадоволено бубонів Гудас.
– Тепер уже нічого не зробиш, – сказав Салул, – назад же не підеш. Але тим товаришам, які одягнені не у військовий одяг, доведеться швидше сховатися. В тому числі, пробач, і тобі самому. Бо коли помітять такого капітана і таку команду на військовому кораблі, то можуть заарештувати нас.
Гудас не міг не погодитися з цим і з смішним виглядом, чухаючи потилицю, спустився з свого високого поста. Його місце зайняв Гейс. Сховалися і Гудасові малайці, на перше місце висунули «справжню» команду.
Дредноут перетнув дорогу метрів на сто попереду. Ніби кам'яниці, височіли на ньому надбудови, з яких висовувалися довжелезні гармати. Величезні білі хвилі здіймалися біля носа корабля. На палубі виднілися білі постаті команди.
Яким маленьким і нікчемним здавався перед цим велетнем «Саардам» з його командою!
Але за морськими звичаями обидва кораблі привітали один одного прапорами: дредноут – англійським, «Саардам» – голландським, і розминулись, як і належить всім солідним суднам.
Коли дредноут від'їхав, виліз і капітан зі своєю командою.
– Прикро, чорт забирай, першому адміралові незалежної Яванської республіки ховатися від сусідньої держави! – пожартував Салул.
– Для початку досить і того, що ми салютували один одному як рівні, – відказав Гудас.
Після цього «Саардам» почав зменшувати хід, відставати, але минуло ще чимало часу, поки дредноут зовсім зник з очей.
Коли «Саардам» повернувся назад, було вже темно.
Але куди «назад»? В який пункт водяного простору? Чи жде їх човен? Коли жде, то як знайти його в темряві? Чи можна подавати сигнали? Чи знаходиться човен біля берега, чи вийшов назустріч кораблю в море? А може, човна зовсім немає?
Такі питання мучили команду «Саардама», коли він вночі ходив уперед і назад біля берега Яви.
Нарешті, здалеку, ніби від моря, почулися слабкі звуки пострілів. Прислухалися – постріли повторились. Минуло кілька хвилин – знову серія пострілів. І постріли ритмічні, з однаковими інтервалами.
– Вони! Вони! – загомоніли на «Саардамі». – Ні в якій перестрілці таких правильних пострілів не буде. А якщо вони стріляють, значить, небезпеки нема, значить, і ми можемо давати сигнали. Тільки треба вибрати – чи гудок, чи вогні, чи такі самісінькі постріли.
– Можна навіть вистрілити з гармати? – додав хтось чи то жартома, чи то серйозно.
– Гармата не гармата, – відказав Салул серйозно, – а гудок в такий час і в такому місці може розійтися досить далеко і долинути до такого вуха, в яке він не повинен потрапляти, вогні також можуть дійти дуже далеко і потрапити в небажане око. Отже, треба відповісти такими самісінькими пострілами з гвинтівок.
Цією мовою екіпажі корабля і човна дуже швидко домовились і через півгодини з'єдналися.
Наближалася рішуча мить. Корабель підійшов до рифів.
– Якби ще видно було, то півлиха, а так уже занадто рисковано, – сказали моряки. – Навіть своїм світлом дуже освітлюватись не можна, щоб не звернути на себе зайвої уваги.
На Гейса було покладено технічну, інженерну сторону справи. Він наказав засвітити три ліхтарі: два з боків і один спереду. Бокові треба було накрити зверху і скерувати світло лише на скелі з боків проходу. Передній ліхтар так само повинен був освітлювати дорогу перед носом корабля. Коли, нарешті, засвітили всі три ліхтарі, то лишилися дуже задоволені: тільки три світлі плями блищали на воді, а весь корабель губився в мороці.
– Так і за півмилі не помітиш його, – радів Гудас.
Потім прикріпили два троси на березі: один прямо спереду, а другий далі, збоку. Ці троси повинні були намотуватись машинами (лебідками), і корабель мав посуватися вперед поволі, твердо і певно, трохи навскоси і не відхиляючись у сторони. На долю команди лишалося тільки керувати кормою корабля, щоб вона не вдарилася об каміння. Але це «тільки» було важче і небезпечніше за все інше.
Небезпека загрожувала ще з одного боку. Коли корабель поволі тягнути вперед двома тросами, він, звісно, не відхилятиметься і піде по середній лінії. Але що буде, коли хвилі ударять його ззаду і примусять піти швидше, ніж треба?
– Значить, доведеться весь час підтримувати задній хід, щоб корабель не посунувся вперед, – відповів Гейс. – Інакше кажучи, доведеться одночасно користуватися обома протилежними силами і давати перевагу першій настільки, наскільки це треба. Разом з тим це значно послабить і рухи корми вбік.
Довго тривала підготовча робота. Особливо важко було закріпити троси. Вода тимчасом все прибувала. О другій годині вона залила вже і той камінь, який правив за мірку припливу.
Корабель стояв підготувавшись, носом уперед, і чекав останньої хвилини. Сто чоловік команди вишикувались по боках, озброєні чим тільки можна. Значна частина сиділа на трапах з зовнішнього боку корабля. Всі тримали в руках що-небудь, щоб відіпхнутися від скелі. Навіть мішки з борошном пустили в хід; вони висіли по боках на вірьовках, і двоє чоловік трималися за кінці їх, щоб у разі потреби опустити мішки у воду між кораблем і скелею.
– Починай! – наказав Гейс.
Загуркотіли лебідки, натяглися троси, і корабель посунувся вперед. Але чим ближче до рифів, тим більші були погойдування корабля. Гудас стояв біля керма. Босий, з непокритою головою, у розстебнутій драній сорочці, з сяючими очима, він здавався одним з тих капітанів-привидів на зачарованих кораблях, про які ходить стільки легенд серед моряків усього світу.
Гейс керував машинами. Його рухи і дзвінкий голос здавалися зовсім спокійними, але пильне око могло б помітити, як сіпався кожний нерв, кожний м'яз на його обличчі і руках.
– Задній хід!
– Послабити троси!
– Малий хід!
– Натягнути троси!
Ось уже середина корабля в проході. Команда квапливо відпихається від скель. Ось найрискованіша мить: у проході гойдається корма. Ось вона нахилилася ліворуч на камінь. Щетина з жердин, палиць втикається в камінь, ковзає по ньому.
Ось один з команди впав з трапа у воду, мало не потрапивши між кораблем і скелею, – упав і виплив до носа корабля. Рятувати його не було часу і потреби, – знали, що не втопиться.
Потім раптово кинуло корму праворуч. Люди не встигли чи не могли стримати її своїми жердинами… Почувся легкій шурхіт: два мішки з борошном опинилися між кораблем і каменем.
З полегкістю зітхнули сотні грудей. І ще легше всі зітхнули, коли корабель проскочив через бар'єр. Та за мить радість була зіпсована іншим поштовхом, твердим, лютим. Тріснуло попереду біля носа.
Гейс кинувся туди. Але ніс корабля не торкнувся берега. Значить, корабель ударився об якийсь підводний камінь біля стіни.
Тимчасом знизу повідомили, що в лівій носовій частині, на півметра нижче ватерлінії, з'явилася тріщина, на щастя невелика, бо рух корабля був досить слабкий. Поки що заткнули її, пустили в хід насоси і почали просуватися далі.
– В порівнянні з усією справою таке лихо – зовсім не лихо, – сказав Гейс. – А коли розвантажимо корабель, то пробоїна підніметься над водою, і її легко буде залатати.
Далі вже було легше працювати. Поволі заїхали в затоку, поставили корабель, прикріпили його. Та, на жаль, весь він не сховався, і корма його трохи виднілася. Правда, висовувалась вона не в море, а в таку саму затоку, але все ж таки якби з моря хтось пильно оглянув берег, то міг би помітити її.
– Нічого! – заспокоїв Гудас. – Ми так прикриємо цей кінець зеленими гілками і деревами, що навіть зблизька не побачать.
Цю ніч провели ніби в себе дома. Кожен відчував спокій, впевненість. Найважливіша робота була виконана, зброї не загрожує безпосередня небезпека. Навіть коли б тепер і з'явилися голландці, з ними можна було б вступити в бій, як рівний з рівним.
Щоб вивантажити зброю в таких незручних умовах, знайти для неї місце, перенести, а потім ще полагодити корабель, треба було чимало часу, може кілька місяців. А тимчасом слід було підготувати справу і з іншого боку – налагодити зв'язок з організаціями по всій країні.
Для цього вже наступного дня Гейс і Салул залишили корабель і вирушили через гори. А там вони розсталися: Салул поїхав у Батавію, а Гейс – в Сурабайю. Звідти він попрямував у Сінгапур і прибув у Батавію вже як поважний мінгер ван-Декер. Усе, що було потім, нам уже відомо.
* * *
Команда «Саардама» приступила до роботи. Спочатку «прикрасили» корабель: так сховали його в зелені, що помітити його можна було, лише під'їхавши впритул.
Потім почали готуватися до вивантаження. Приладнали блоки, щоб піднімати тягарі вгору, але того ж дня довелося не тільки припинити підготовку, а навіть прибрати те, що було зроблено.
На заході біля берега помітили чорну точку. Через деякий час побачили, що це невелике парове судно. А ще за кілька хвилин переконалися, що це голландський міноносець.
З того, що він ішов з заходу, вздовж берега, і ніби часом зупинявся, можна було догадатися, що його вислано спеціально, щоб обслідувати південний берег Яви, а можливо, й інших островів, і знайти слід «Саардама».
– Замаскуватись і приготуватися до бою! – пролунала команда Гудаса.
За мить Скелі Ластівчиних Гнізд спустіли, затихли. Тільки буруни гули біля рифів та горлали салангани. А інші пташки навіть посміливішали настільки, що почали літати між гілками, які прикривали корму «Саардама». І за це старий Гудас був дуже вдячний їм.
Міноносець наблизився. Побачивши маленьку бухту, він навіть повернув ближче до берега, але піняві буруни попередили його, що сюди наближатися не можна. Навколо безлюддя; лише пташки щебечуть та літають між деревами.
Чи могло кому-небудь спасти на думку, що тут ховається корабель, що двісті очей напружено стежать за кожним рухом міноносця? І він пішов собі далі.
Після цього протягом кількох тижнів бачили тільки одне парусне судно і один пароплав, та й то далеко на горизонті. Можливо, це теж був голландський військовий корабель, який шукав їх навколо Яви, але після першої удачі команда «Саардама» майже зовсім не турбувалася.
Робота ж тривала своїм порядком. Поволі, ящик за ящиком, піднімалися вгору гвинтівки, патрони; підняли кілька кулеметів. Довелося довго радитись, чи брати корабельні гармати. Одні казали, що «Саардаму» з його чотирма невеликими гарматами все одно неможливо розпочинати бій з добрими військовими кораблями, а на землі вони згодяться. Другі доводили, що й на землі гармат не можна використати, бо перетягнути їх через ці гори, та ще з належною кількістю снарядів, невистачить сил. Досить буде, коли вдасться доставити всі гвинтівки, кулемети і патрони. Чотири гармати все одно не вирішать долю війни, а на кораблі можуть згодитися хоч би проти того самого міноносця. Треті пропонували поділити гармати порівну.
Але братися за цю справу було ще рано, бо з'ясувалося, що й тієї частини зброї, яка вже вивантажена, нема куди подіти. Дірка, через яку тоді ліз Сідан з товаришами, була вже зовсім повна, що надзвичайно заважало зносинам з вершиною гори. Кілька сусідніх невеликих щілин так само були заповнені, а тимчасом не було вивантажено і третини всього добра. А дощі вже загрожували зовсім зіпсувати справу.
Довелося подумати про те, щоб знайти більш підходящий склад для зброї.
Почали щодня посилати по кілька чоловік у розвідку, щоб знайти якусь печеру. Обшукали всі навколишні гори, але не так легко було знайти підземелля, де можна було б сховати всю зброю.
Під час однієї такої екскурсії навіть втратили товариша.
Група з п'яти чоловік заблукала в горах. Кружляли вони півдня, стомилися, зголодніли і, нарешті, опинилися перед проваллям, яке йшло далеко праворуч і ліворуч. Перейти не можна, треба обійти, але з якого боку? Вирішили послати двох чоловік у обидва кінці, щоб розвідати кращу дорогу. Але йти нікому не хотілося, бо всі стомились. Тоді один згодився піти добровільно; це був Гоно, той самий гультяй, в якому прокинулося сумління під час захоплення «Саардама».
– Молодець Гоно! – похвалили товариші. – Хороший товариш! А другому доведеться вже піти по жеребкуванню.
Пішли товариші в обидва кінці. За півгодини почувся постріл з того боку, куди пішов цей другий товариш. Це означало, що дорогу знайдено. Тоді почали стріляти, щоб повідомити Гоно, що можна повертатися. Але відповіді ніякої не було. Знову почали стріляти, почекали і, нарешті, змушені були йти шукати його.
– От тобі й вигадали! – бурчали товариші. – Все одно змушені ходити, та, може, ще й нещастя яке скоїлось.
Весь час стріляючи, вони пішли в той бік і в одному місці, на гострому вузькому краю провалля, знайшли шматок сорочки Гоно.
Справа ясна: бідолаха впав у провалля…
Щоб заспокоїти сумління, постріляли ще. Спробували були знайти тіло, але ніяк не можна було дістатися до дна. Так і повернулися ні з чим.
Довідавшись про нещастя, всі на кораблі дуже жаліли бідолаху.
– Багато за ним було гріхів, але щирий був хлопець. Одразу перейшов до нас, хоч цього від нього й не чекали.
Особливо засумував Сагур, колишній помічник Салула. Він підійшов до Гудаса і довго про щось розмовляв з ним.
