Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
– Цікаво буде взяти його на спогад, – сказав задоволений Піп і наказав обережно зняти шкіру й голову, щоб сховати їх.
Через дві години рушили далі. Усе навколо було мокре від учорашнього дощу, але сонце світило весело, і настрій у мандрівників був чудовий. Поступово місцевість почала знижуватися, все вологішою ставала земля, частіше й густіше ріс бамбук. Почалося болото. Хаон хоч і добре знав місцевість, але і йому доводилося сушити голову, щоб знайти більш-менш доступну стежку. Він повертав і праворуч, і ліворуч, часом вертався назад, відшукуючи сухіші місця. Було погано тільки з мулом, який своїми копитами загрузав найглибше.
– Чи проберемося ми з ним? – тривожився Піп.
– Спробуємо, – сказав Хаон. – Мені здається, до найближчого сухого місця якось доберемося.
– А чи не краще буде обмотати йому ноги листям і травою, щоб він менш загрузав? – запропонував Нонг.
– Це хороша думка! – озвався Хаон. – Давайте спробуємо.
За кілька хвилин мул був «узутий» в широченні чоботи. Хоч і незручно було йому йти в такому взутті, хоч і опирався він спочатку, але загрузав значно менше. На жаль, мул швидко зносив свої чоботи, але дуже просто було взути йому інші. Один раз довелося переходити таке місце, де не допомагали і чоботи, бо людям доводилося йти по жердинах. Тоді для мула спеціально зробили з бамбука греблю.
Дорога була дуже довгою. Навіть спинитися не було де, щоб спочити. На щастя, сприяла погода: в цей день зовсім не було дощу. Нарешті, десь близько четвертої години вийшли на сухе місце, де навіть були горби й скелі.
Вибрали затишний куточок під скелею, біля джерела, і розташували свій табір.
– Тут буде наш дім, – сказав Хаон. – Звідси ми вже ходитимемо в усі сторони. Мені самому, можливо, треба буде витратити день чи два, щоб вистежити звіра.
– В такому місці приємно пожити й довше, – промовив Піп, задоволено озираючись.
Хоч і тут був ліс, але після похмурих вологих хащів було значно сухіше, радісніше й веселіше. Над головою, на скелі, дерев зовсім не було; вузенька кам'яниста улоговинка, де булькотіло джерело, заросла лише невеличкими кущами. Вдосталь було й сонця, й свіжого повітря.
Цього вечора, сидячи біля вогнища, Піп уже не шкодував, що забрався сюди.
VII. НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МІНГЕРА ПІПА
Піп на полюванні. – Перерваний обід. – Змія в брилі. – Смертельна гра з «бадаком». – Хитрий «матьян».
На другий день Хаон сказав:
– Я піду туди, на захід, щоб вистежити лігво матьяна (тигра). Це відбере увесь день, а може, навіть більше. Іноді треба ходити тиждень, щоб знайти, вистежити, вивчити всі його стежки, повадки. В усякому разі так чи інакше я завтра повернуся. Ви ж в цей час полюйте самі собі, але не йдіть у мою сторону, щоб не злякати звіра пострілами.
– Невже ж не можна просто зустріти його в лісі? – спитав Піп.
– Ви можете зустріти його лише тоді, коли він сам цього побажає. Але на це сподіватися не можна. Лише матьян-людоїд, тобто такий, якому вже доводилося роздерти людину, може рискнути напасти знову, та й то коли для цього будуть сприятливі обставини. Звичайно ж він уникає зустрічі, як і кожний інший звір, і вистежити його важко.
Хаон пішов своєю дорогою, а через деякий час вирушили і Піп з Нонгом у протилежний бік. Дома лишилися два носильники, які повинні були очистити й висушити гібонову шкіру.
Ходити так, без вантажу, без клопоту, було зовсім не те, що тягтися в дорозі. Усе навколо тепер виглядало значно привабливіше і веселіше. Піп міг уже звернути увагу на такі дрібниці, на які в дорозі не зважав: чи то на пташку, чи на метелика, на незвичайний гриб або квітку, чи на нове цікаве дерево, наприклад, хвойне, але з листям; тільки добре придивившись, можна було помітити, що листя справді складається з голок, які зрослися.
Над головою звисали й дражнилися невеличкі сірі мавпочки. Піп не стримався й застрелив одну для колекції. Потім м'яко шмигнув невеличкий довгий звірок – вівера, на зразок нашого тхора. У іншому місці з хащів вибіг зляканий дикий кабан. Піп вистрілив, але не влучив.
На одній галявинці вони помітили, що під деревом щось ворушиться. Обережно підійшли – й відсахнулися назад: перед ними був боа, метрів шість довжини й відповідної товщини. Вільно розкинувши свої кільця, він обідав і так був захоплений своєю справою, що навіть не помітив людей.
Та й не до того йому було, щоб дивитися по сторонах: він тримав у роті тварину, принаймні разів у десять ширшу від його горла. З рота стирчали тільки задні ноги, що ще дригалися, хвіст і частина тіла. Дивлячись на цей обід, важко було вирішити, кого більше жаліти – чи тварину чи змію. Можна було подумати, що змія подавилася: горло її так розтягнулося, що здавалось, от-от розірветься; щелепи стояли майже вертикально.
Трохи відпочивши, змія почала ворушити горлом. Страшенним зусиллям посунула здобич на якийсь сантиметр і знову завмерла.
– В такому становищі боятися нічого, – сказав Піп і підійшов ближче.
– Обережніше, туан! У неї ще вистачить сили, щоб обкрутити хвостом, – попередив Нонг.
Боа вже помітив людей, грізно повернув до них голову і став поволі відсовуватися далі. Страшно було дивитися на цю підняту, ніби на стовпі, голову, на жахливі очі, які, здавалось, могли спалити самим лютим блиском, на тіло-колоду, яке може задушити бика. Піп вистрілив. Страхіття забилося так, що навколо полетіло гілля, а обидва мисливці кинулися назад. Ще куля-друга – змія все крутиться, усе здригається. Знову й знову довелося стріляти, поки, нарешті, вона заспокоїлась.
– Один раз на два-три місяці доводиться бідній обідати, та й то ми перешкодили, – сказав Піп, торкаючи її ногою.
Можна ще додати, що ці страшні змії з породи пітонів (удави, душителі) людям ніякої шкоди не роблять. Отрути вони не мають, задушать, проковтнуть яку-небудь тварину та й лежать собі один-два місяці. На людину можуть напасти лише тоді, коли їх роздражнити або якось самому потрапити до них в обійми. Куди небезпечніші гадюки, які хоч і менші за удава в десятки й сотні разів, але швидко відправляють людей на той світ. З однією з таких змій наші мисливці й познайомилися того ж дня.
Над купою каміння кружляла пташка. Літала навколо, жалібно кричала, билася крилами, але весь час не зводила очей з одного місця на землі.
А там лежала змія довжиною метра півтора і, трохи піднявши голову, не зводила очей з пташки. Змія була червоножовтого кольору, а на голові виразно виднілися два з'єднані кружечки, дуже подібні до окулярів.
– Очкова! – прошептав Нонг.
– Тсс!.. – штурхнув його Піп, з захопленням спостерігаючи за цією сценою.
Нещасна пташка хоч і відлітала, але щоразу знову підлітала до кобри. Спокійний, пильний, крижаний погляд змії, навіть коли дивитися збоку, справляв жахливе враження. Голова поволі поверталася слідом за пташкою, висунутий язик ворушився. Пташка, напевно, добре знала, що їй загрожує смерть, жалібно цівкала, але не могла відірватися і підлітала все ближче й ближче.
– Шкода пташки, – сказав Піп, ступивши крок уперед, щоб вистрілити.
Рух, шелест і тріск гілочки були помічені змією, і вона глянула в цей бік. Пташка, яка вже готова була залетіти в рот змії, скористалася моментом і з радісним щебетом полетіла геть.
Але кобра розлютилась. Звичайно вона тікає від людей, та цього разу підняла свою голову на півметра, широко роздула шию й рушила на Піпа. По боках шиї випросталися зморшки й надали голові вигляду ополоника. Недаремно перші португальці дали їй назву «кобра де капелло», що означає – змія в брилі. Очі її замість пташки втупилися тепер у Піпа, і навіть той на мить відчув себе якось непевно.
Та й було від чого. Третина тіла змії зводилася догори прямо й нерухомо, як палиця, і разом з тим швидко рухалася вперед. Цей незвичайний «нерухомий рух», цей жахливий зміїний погляд, зміїне жало (язик) і грізний «бриль» могли злякати й хоробру та озброєну людину, тим більше що стріляти в таку малу ціль було рисковано.
Проте Нонг вистрілив і зачепив край бриля; кобра трохи похитнулася, зашипіла і, видно, приготувалася вже стрибнути. Але слідом за Нонгом вистрілив Піп, і голова змії поволі схилилася до землі. Тут кобра почала крутитися й бити хвостом, поки удар по голові зовсім не заспокоїв її.
– От гадина! – сказав Піп, знявши свій шолом і витираючи піт. – Мало не зачарувала мене, як ту пташку.
– О туан! Це найнебезпечніша змія, гірша за всіх великих боа. Одужати, коли вона покусає, неможливо.
– Треба буде з неї зняти шкіру на згадку. Візьми її з собою.
Нонг повісив змію собі на шию, і вони пішли далі. Коли взяти до уваги, що Нонг ніс іще вбиту мавпу, то буде зрозуміло, що дальша дорога була для Нонга не дуже приємною і бажаною. Вони п так оді йшли вже від своєї стоянки кілометрів на десять.
– Чи не думає туан повернутися назад перед дощем? – дипломатично сказав Нонг.
Піп глянув на небо, потім на свій годинник. Було одинадцять годин.
– Ще встигнемо, – сказав він. – Здається, і сьогодні дощу не буде. Дійдемо ще он до тих великих дерев, спочинемо і тоді назад. Може, зустрінемо ще що-небудь цікаве.
Полювання в первісному лісі на незвичайних звірів так сподобалося Піпу, що він хотів використати кожну хвилину і навіть не відчував утоми (тим більше, що вантаж ніс інший). Такі цікаві враження! З одного боку, все так, як писалося в книгах, але з другого – щось зовсім інше, а в чому справа – не можна було розібратися.
Пройшли ще кілометрів зо два і спинилися на березі маленької неглибокої річечки. Цей берег був сухішій і поріс високим диким лісом. Протилежний берег був заболочений, заріс бамбуком і чагарником. Із задоволенням лягли на траву. Навіть не розводили вогню, а підкріпилися консервами. Близько півгодини вони лежали мовчки, ці чужі один одному люди. Правда, обставини були такі, що Піп зовсім забув, що поруч з ним темношкіра людина нижчої породи. Він навіть полюбив Ноша, як хорошого слугу, хоч і зовсім не цікавився ним як людиною. А Нонг так само звик до Піпа, побачив, що це людина добродушна, невредна, тільки трохи дивна. І коли Нонг згадував усі образи й нещастя, які доводиться терпіти від білих владарів, коли в ньому прокидалася гостра ненависть до них, то ця ненависть не стосувалася Піпа.
Піп дійсно був людиною невредною, мабуть, тому, що сторонився справжнього життя. Батько його був багатий, але скупий торговець оселедцями, тими самими голландськими оселедцями, які знає весь світ. Своєму єдиному синові він бажав тільки одного: щоб той став таким же хорошим торговцем оселедцями, як і батько. Він дав синові середню освіту, а далі примушував його мати справу тільки з бочками та рибалками. Але рибалки, море, кораблі збудили в молодого Піпа цікавість до далеких країн, до пригод, про які він чув од моряків.
І чим більше батько прив'язував його до оселедців, тим більше хотілося синові побачити далекі країни. Вночі, ховаючись від батька, він читав книжки про дивні краї, подорожі, цікаві полювання, пригоди, і це прагнення таїлося в ньому доти, поки не помер батько.
Одержавши і підрахувавши спадщину, син побачив, що йому зовсім нема потреби торгувати оселедцями. Грошей було стільки, що на самі проценти він міг прожити все життя без клопоту. І Піп продав підприємство, поклав гроші в банк і відчув себе вільною пташкою. Отак він і потрапив на Яву.
Звісно, всі знайомі дивувалися з такого вчинку, ніяк не могли зрозуміти, як це можна добровільно відмовитися від дальшого збагачення, і вважали Піпа навіть дурнуватим. І справді, з комерсантської точки зору він був непрактичний, неспритний, фантазер, але як людина був і добрий, і розумний.
А коли б ми схотіли охарактеризувати його з нашої точки зору, то могли б сказати, що це була людина, як у нас кажуть, ні риба ні м'ясо. Він одірвався від торговців, але не пристав ні до якої іншої категорії людей.
Він свідомо ніколи нічого поганого не робив бідним, простим людям; часто, коли траплявся випадок, допомагав їм, але разом з тим йому ніколи не спадало на думку те, як живуть ці люди, яке їх становище. Загалом кажучи, він ніби плавав на поверхні життя.
Раптом на другому березі щось затріщало. Піп і Нонг зиркнули в той бік і побачили, що через зарості суне до води носорог.
– Бадак! – прошепотів Нонг, і обидва схопилися за рушниці.
Але хвилюватися їм не було чого. Становище їх було таке вигідне, що краще й придумати не можна. Цей берег був сухішим і вищим, тут можна було спокійно лежати, заховавшись у траві, а тварина була за річкою.
Піп навіть тремтів од хвилювання і нетерплячки. Носорог спокійно підходив, опустивши голову, і нічого не бачив. Ось показалася його голова з одним рогом на носі.
Піп не витримав і вистрілив, трохи рано і погано прицілившись. Шкіра носорога така товста, що навіть куля не завжди може її пробити, особливо коли влучить хоч трохи навскоси. Тому досвідчені мисливці намагаються влучити під лопатку. А цілитися в покатий лоб ще більш незручно, оскільки в такому випадку можна чекати, що куля сковзне. Так воно і сталося.
Не встигли вони вистрілити ще раз, як носорог підняв голову, заревів і кинувся прямо на людей. Одним махом перескочив він через неглибоку річечку й опинився на другому березі, навпроти мисливців. Усе це сталося так швидко, що вони ледве встигли скочити на ноги, вже не думаючи про захист. Не тямлячи себе від жаху, обидва кинулися в ліс, чуючи за собою тупіт тварини. Піп навіть не встиг узяти з собою рушницю, а Нонг хоч і схопив, але по дорозі ремінь зачепився за кущ, і довелося її кинути.
Уже через десяток кроків стало очевидним, що втекти від бадака не можна. Нонг, правда, випередив свого господаря на кілька кроків, а Піп у цю мить мусив був загинути. І коли носорог мало уже не доторкнувся до ного плечей, Піп інстинктивно заховався за товсте дерево.
Носорог з розгону пробіг мимо і, помітивши перед собою другого чоловіка, побіг уже за ним. Через кілька кроків і Нонг зробив так само, як і Піп. Носорог знову пробіг мимо, але одразу ж повернув назад. Нонг сховався з другого боку дерева, а носорог замість нього побачив Піпа, який стояв по цей бік свого дерева.
І ось склалося становище, яке було б навіть смішним, якби не було настільки небезпечним. Носорог опинився між двома деревами, за кожним з яких ховався його ворог, і почав кидатися то на одного, то на другого. Часом він так крутився навколо якогось із них, що страшно було дивитись, але все ж такій величезній і незграбній тварині неможливо було зловити людину, яка, тримаючись за дерево, могла спритно переходити з одного боку на другий.
Однак напруженість у людей була така велика, що сили у них невистачило б на довгий час. На щастя, вони «працювали» по черзі, і тоді один міг відпочити. Нарешті, носорог втомився, спинився між деревами і тільки позирав то в один, то в другий бік своїми налитими кров'ю очима. Пара йшла від його тіла, він дихав і сопів, як ковальський міх.
Тоді почали заспокоюватись і наші бідолахи-мисливці. Вони побачили, що безпосередня небезпека минула, що в такому становищі носорог їм уже нічого не зробить. Навіть повернувся добрий настрій.
– А що далі будемо робити, братіку Нонг? – весело крикнув Піп.
– Мабуть, чекати, – озвався той з-за свого дерева.
Ці голоси нагадали носорогу про його ворогів, і він знову почав переслідування. Хоч і впевнені були люди у своїй безпеці, але насправді все було не так просто. Носорог ніби порозумнішав і вже не бігав навколо дерева, а, схиливши голову боком, старався копирснути ворога своїм страшенним рогом. Кілька разів ріг стукався об дерево зовсім рядом з людиною, так що летіли шматки кори. Кілька разів він ледве не покалічив рук, якими треба було держатися за дерево. А то націлиться своїм рогом і стоїть якийсь час нерухомо. Ось поруч ці роги, ось близько-близько морда сопе просто в обличчя, зуби вищирені. Бігти в другий бік не можна; треба стежити за кожним рухом цієї голови. Так і стоять, мов скам'янілі, кілька хвилин, а потім починається знову. Та ще бере жах при думці, що можна зачепитися і впасти.
Минула година, становище не змінювалося.
– Ну, а що ж все-таки нам робити, Нонг? – знову крикнув Піп під час передишки, але вже невеселим голосом.
Трохи подумавши, Нонг відповів:
– Ось що, туан: я перебіжу до сусіднього дерева і постараюся привабити його до себе. А потім ще далі. А ви тоді біжіть по рушницю.
– Молодчина, Нонг! – пожвавішав Піп. – Це справді найкращий спосіб!
Нонг наглядів собі попереду інше дерево, вибрав зручний момент, вискочив так, щоб носорог міг його помітити, і побіг. Сталося саме так, як і думали: носорог помчав за ним. Через деякий час Нонг так само перебіг до третього дерева.
А Піп тимчасом побіг по рушницю. Незабаром він, ховаючись за деревами, підкрався з іншого боку і всадив звірові кулю під лопатку. Носорог захитався й опустився на коліна. Друга куля під вухо скінчила справу.
– Ну й нагнав же він нам страху! – сказав Піп. – Треба хоч цей ріг виламати собі на згадку.
Хоч і дуже змореними повернулися вони в свій табір, але Піп почував себе героєм. Скільки пригод пережив він за цей день! Навіть кращі за ті, що читав у книжках.
Наступного дня нікуди не пішли, – впорядковували свою здобич і чекали Хаона.
А Хаон тимчасом мандрував по лісу, шукаючи по відомих йому прикметах лігво тигра. Він теж зустрічав зміїв, мавп, але не звертав на них уваги. Обійшов кілька відомих йому місць, проте ніде не знайшов слідів тигра.
Тоді він пішов у найвіддаленіше, але певне місце. Це був яр, який увесь заріс чагарником і виходив до річки. З яру витікало студене джерело і впадало в річку. Мабуть, сюди приходили звірі на водопій, тому тигр і облюбував собі тут місцинку. Сліди свідчили, що він ще живе тут.
Хаон натрапив на це місце, коли був тут останній раз.
Але тоді він повертався додому із здобиччю і вирішив використати цей закуток наступного разу.
Він пішов назад, але в дорозі його захопила ніч, і мисливець був змушений переночувати в лісі. Для Хаона це було звичайнісінькою справою. Якщо поблизу не було затишного куточка між камінням, де можна було б переночувати під захистом вогню, він залазив на дерево, ламав там гілля й спокійно проводив ніч у сусідстві з мавпами. Так зробив він і цього разу, а вранці був уже в таборі.
– Ось наші успіхи за цей час! – гордовито сказав Піп, показуючи Хаону свої трофеї. – А як у тебе?
– Знайшов, – відповів Хаон, – але досить далеко. Треба йти зараз же.
Через півгодини експедиція вирушила в дорогу. Віддаль була, мабуть, кілометрів десять-п'ятнадцять, а для експедиції треба було на це вдвоє більше часу, ніж самому Хаону. Знову почалися зарості, ліани, знову треба було прорубувати собі дорогу.
Час від часу траплялися голі кам'янисті горби. Тоді попереду відкривались гори; то лісисті, то з лисинами, вони простягалися на південь, поступово підвищуючись, іноді нагромаджені, ніби купи величезних каменів, і, нарешті, губилися в синій імлі.
Он на одній з гір в'ється ніби димок.
– Що це? – спитав Піп.
– Вулкан, – відповів Хаон.
– Може, діє?
– Трохи куриться. Він завжди так.
У іншому місці вершина прибрала вигляду якоїсь вежі чи церкви. Піп помітив це і зацікавився.
– Це і є церква бадувісів, – сказав Хаон. – Он по схилах гір розкидані їх селища.
Піп задумався. Так ось де вона, ця давня купка народу, який сховався від цивілізації, щоб зберегти свій первісний спосіб життя!
– Невже вони ніколи не входять у стосунки з нашими людьми? – знову спитав Піп.
– Майже ні. Їх влада стежить, щоб цього не було. А коли хто зв'яжеться з нашим світом, тому доводиться зовсім тікати звідти.
– Яка ж у них влада?
– Найвищий жрець Гіранг-Ту-Ун. Але його ніхто не може побачити, крім сорока помічників. Це число – сорок – завжди лишається однаковим. Коли хтось помре, замість нього обирається інший. Навіть місце, де живе цей Гіранг-Ту-Ун, лишається нікому невідомим.
– А тобі доводилось бути в них?
– Був разів зо два. Навіть один знайомий є, який приходив до нас.
– А чи можна було б нам відвідати їх? Вони не вбивають усіх чужинців?
– Ні, без причини не нападають, особливо коли з ними поводитися лагідно. Але взагалі на чужинців дивляться скоса.
Все це так зацікавило Піпа, що він навіть забув про своїх тигрів. Він вирішив обов'язково відвідати бадувісів.
– Невже ж наша влада ніколи не пробувала підкорити їх? – питав він далі.
– Пробували. Навіть оподаткували їх. Але що з них візьмеш? Добровільно ніхто не понесе, хоча б тому, що вони нічого не мають. Послали солдатів, то жителі всі повтікали. А тримати там солдатів завжди нема рації, бо треба доставляти їм усе необхідне для життя, а для цього потрібно тягтися днів зо три по цих лісах, болотах та горах, і вийде це дорожче за всі податки, які можна з них здерти.
Тільки надвечір наблизилися мисливці до потрібного їм місця. Щоб не злякати звіра, зробили привал за півкілометра до яру. Але всі були так стомлені, що саме полювання довелося відкласти на другий день.
Вдень пішли на розвідку, щоб обміркувати план полювання.
– Матьян – хитрий і небезпечний звір, – говорив Хаон. – Треба мати багато терпіння, часу і обережності, щоб вистежити його. Особливо важливо, щоб вітер не дув з нашого боку на нього. Від цього залежить усе. Ми зробимо настил он на тому дереві й засядемо там на кіч. Тигр виходить години через дві-три після заходу сонця. А коли не вийде в цей час, тоді вийде через дві-три години перед сходом.
Біля виходу з яру стояло гіллясте, густе дерево, дуже підхоже для цієї мети. Недалеко від нього йшла вниз кам'яниста незаросла улоговинка, в якій шуміло джерело. Береги з обох боків підвищувалися, і тигр неодмінно повинен був пройти цією улоговинкою. Ззаду вихід розширювався й переходив у низький берег, порослий тростиною.
Мисливці збудували на дереві ніби велике бусляче гніздо, пообламували гілляки, які перешкоджали бачити улоговинку.
– А що коли він почує людину й не піде? – сказав Нонг.
– Тепер він спить, сховавшись далеко в гущавині, і не почує. Слідів наших він теж: поки що не бачив. Усе залежить тепер од вітру.
Коли зайшло сонце, Піп, Хаон і Нонг розташувалися на дереві. Два носильники з мулом лишилися на привалі.
Піпа охопив ніби святковий настрій. Він сидів із справжніми дикунами в справжньому тропічному лісі й вистежував справжнього тигра! Це ж не жарти!
Потяглися довгі хвилини, години… Залітали, зашурхотіли й запищали різні нічні створіння. Ось і якась величезна тварина затупотіла позаду.
Але озиратися ніколи. Вся увага скерована вперед. Улоговинку ледь-ледь видно в темряві: треба дуже пильно стежити, щоб не проґавити того короткого моменту, коли звір пройде по ній. Напруженому, стомленому оку весь час здавалося, ніби він ось-ось уже скрадається.
Минуло дві години, три, а звір не з'являвся. Хаон тривожно засовався.
– От невдача! – сказав він нарешті, прислухаючись до повітря. – Здається, вітерець дме ззаду.
Але вітерець був такий слабкий, що його міг помітити лише Хаон. Принаймні певно не можна було сказати, чи перешкодив вітерець чи щось інше.
– Отже, доведеться чекати другої половини ночі, хоч надії вже мало, – сказав Хаон. – А тепер ми можемо навіть трохи поспати.
Та який там міг бути сон! Навіть сам Хаон, хоч і вивчив тигрові повадки, не міг не стежити за улоговинкою. Все здавалося, що ось-ось тигр з'явиться. О дванадцятій годині мисливці почали вже куняти, а Піп зовсім втратив свій урочистий настрій. Він лише відчував нудьгу, як де-небудь на станції, чекаючи поїзда. Бадьорішим був Хаон, він вважав себе відповідальним за всю операцію.
Лише Нонгу було байдуже, як ідуть справи, і він заснув звичайним міцним сном.
Зійшов місяць і трохи освітив улоговинку. Хаон роз-штурхав своїх товаришів. Сну як і не було. Вони знову почали напружено вдивлятися в улоговинку…
І ось ззаду почувся шелест, тріск, щось темне мелькнуло в повітрі і з глухим ричанням кинулось на мисливців. Але відстань, висота й гілля перешкодили: тигр лише дряпнув своєю лапою настил разом з ногою Хаона і полетів униз з гіллям. Хаон скрикнув, випустив рушницю, але сам втримався, вчепившись за сучок. Піп теж втратив рівновагу і ледве втримався. Тільки Нонг, який сидів окремо, в розвилці, не поворухнувся. І коли тигр впав на землю, Нонг встиг послати кулю йому в спину.
Жахливий крик прорізав темряву ночі, хижак плигнув ще раз, але тут уже додав свою кулю й Піп. А зверху на тигра струмком лилася кров Хаона. Коли неборака зняли з дерева й оглянули рану, то виявилося, що тигр вирвав шматок литки. Рана була велика й страшна, але не загрожувала життю.
Щоб спинити кров, перев'язали ногу листям та стисли під коліном. Нонг побіг до стоянки, приніс матеріали для перев'язки і привів обох товаришів з мулом. Через деякий час процесія вирушила: попереду на зроблених з гілля носилках яванці несли Хаона, а ззаду Піп з Нонгом морочилися з мулом, який ніс на своїй спині тигра й кидався з страху в усі боки. Дванадцять кілометрів до свого табору вони йшли шість годин.
– Як усе це могло трапитися? – спитав Піп у Хаона, коли вони були вже дома.
– Це дуже легка кара Хаону за його дурість, – сказав той з прикрою посмішкою. – По-перше, треба було знати, що вітрець уже зіпсував нам усю справу, а по-друге – і це найголовніше, – я мусив знати, що наше дерево стояло в яру, а поруч здіймався високий берег, з якого можна доскочити до нас. Якби віддаль була трохи менша, нам би ще не так дісталося. Матьян хитрий: він почув нас раніше і, обійшовши кругом, напав ззаду. Сором Хаону: дитина так не зробила б. Дурний Хаон!
Старий мисливець на тигрів, здавалось, більше страждав від своєї помилки, ніж від рани.
– Що ж тепер робити? – нерішуче спитав Піп.
– Туан казав, що хоче відвідати бадувісів, – відповів Хаон. – Коли він не змінив свого бажання, можна було б піти туди. Там мене швидко вилікують. Та туди й значно ближче, ніж додому.
Піп охоче згодився, бо це якраз відповідало і його бажанню.
Почали готуватися в дорогу. Треба було дати раду тигрові та й взагалі всій своїй здобичі. Потім належало зробити для Хаона хороші носилки. Та й відпочити мисливцям треба було після таких подій!
Вирушили наступного дня опівдні. Хаон, лежачи на носилках, вказував дорогу, за ним ішов Піп, а ззаду Нонг з мулом.
Коли експедиція зникла в хащах, із-за кущів вийшли два яванці в накидках і хустках на голові. У руках вони тримали добрі гвинтівки.
– І навіщо нам морочитися з ним? – сказав один. – Чи не краще було б одразу покінчити? Все одно він наш ворог.
– Коли наказали – значить, знають, для чого це треба, – сказав другий. – Та й ми самі повинні зрозуміти, що нам треба створити враження, ніби нікого з нас тут нема. Хіба ти не чув, – оранг-улянди [13] 13
По-малайськи – голландці (оранг – людина, улянд – голландець).
[Закрыть]вже заспокоїлися й радіють, що все тихо, що тут нікого нема.
І вони повільно рушили слідом за експедицією.
