Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)
IX. У НЕТРЯХ СТАРОДАВНЬОГО ХРАМУ
Несподіваний гість. – Живий привід. – Мудра постанова. – Святий мимоволі. – Замогильний сусід. – «Розгадка «чудес». – Найбільше чудо в житті Піпа.
Що ж сталося з Піпом?
Доповзши до вершини, він побачив, що гора справді мала вигляд старого вулкана. Кругла дірка опускалася вниз стрімкими стінами. Але поки Піп дивився збоку, не можна було помітити, чи глибоко вниз іде вона і що там на дні. Принаймні нічого особливого не було видно. Звичайний кратер – і більш нічого. І ніде жодної людини. Піп зовсім заспокоївся і навіть забув, що він робить щось незвичайне, що порушує табу і рискує життям.
Він став на весь зріст і схилився над кратером. Тепер уже було видно, що там ставок, а по берегах росте густий чагарник і навіть дерева. Це було вже трохи цікавіше, але знову ж нічого особливого. Можна було тільки сказати, що це не кратер, а провалля, яких є на світі багато. Гора була не з суцільного каміння, а з вулканічного туфу, тобто з того попелу чи піску, який викидає вулкан під час дії. Видно, підземна вода розмила всередині землю, і гора зверху провалилася. Утворився ставок, який безумовно повинен був з одного боку приймати в себе джерело, а з другого – десь випускати його. Звідси ясно, що ставок міг займати не всю порожнечу, а лише найглибшу частину; по боках же лишилися береги, і можна було думати, що вони йдуть і далі під землею.
Та з першого погляду все було дуже просто: стрімка яма метрів п'ятдесят шириною і десять-п'ятнадцять глибиною, а на дні – ставок з порослими берегами. Але до нього ніяк не можна було дістатися. Подивився Піп з одного боку, подивився з другого – і ось йому здалося, що за кущами хтось ворушиться. Потім мелькнули ніби якісь стовпи. Тут Піп уже забув про все на світі. Почав повзти по краю, шукаючи зручніше місце, і з одного такого пункту помітив маленький, але виразний закуток житла.
За кущами, поміж двох гілляк, стояли два стовпи, які, видно, підтримували землю, щоб вона не осипалася. За ними був шматок землі-долівки, засланий яскравими килимами, шкурами звірів. А на них, спершись на подушки, лежала… красива жінка! Блакитний шовковий саронг щільно охоплював її тіло, починаючи з-під пахов, а плечі й руки лишалися голими. У руці вона тримала довгий тоненький чубук люльки і, випускаючи дим, задумано стежила, як він клубочився хвилями.
Чорне волосся її було гарно зачесане, а поверх нього блищала якась коштовна оздоба. Суворе гарне обличчя було майже біле, але смугляве, і цим вона відрізнялася від європейських жінок. Очей згори роздивитися не можна було, та воно й краще, бо тоді в Піпа напевне запоморочилося б у голові.
У нього й так дуже забилося серце. «Точнісінько, як в арабських казках!» подумав він. Не хотілося вірити, що в наш XX вік можуть бути такі потаємні закутки, зачаровані красуні і таке інше. А око тимчасом не могло відірватися від цього образу.
Раптом ззаду щось зашелестіло. Піп озирнувся і обімлів… З кинджалом у зубах до нього повз тубілець. Побачивши, що Піп уже помітив його, він підвівся, взяв кинджал в руки, нахилився і, дивлячись Піпу прямо в очі, мов тигр, кинувся на нього.
Піп не встиг нічого придумати, зблід, затремтів, інстинктивно відсахнувся назад… і полетів униз. Сильний удар оглушив його, але, опинившись у холодній воді, Піп одразу прийшов до пам'яті й виплив на поверхню.
Перше, що він побачив, здивувало його навіть більше, ніж усе попереднє. Перед ним стояв смуглявий поголений чоловік років під сорок, у білому довгому одязі й тюрбані, з якого висовувався вгору білий султан, а під ним сяяв величезний брильянт…
«Це ж він, вождь, Гіранг-Ту-Ун!» зараз же промайнуло в голові Піпа, і він на мить забув, у якому становищі перебуває сам. Він підплив до берега. Гіранг-Ту-Ун спокійно стояв на місці і дивився на Піпа з незвичайною суворістю й погордою.
– Горе тобі, нечестивий чужоземцю! – промовив він, нарешті, і в цю мить підскочили два чоловіки, підхопили Піпа й потягли всередину гори. Дорогою він побачив, що жінка з величезною цікавістю стежила за незвичайним гостем, який так несподівано звалився з неба. Але Піп відчував себе не героєм з неба, а мокрою куркою. Його роззброїли, штовхнули в якийсь закапелок і замкнули. А через деякий час почала збиратися нарада «сорока».
Приміщення вождя, або, правильніше сказати, верховного жерця, справді було цікавим, але разом з тим і зовсім звичайним. Провалля було простим витвором природи, ставок – так само; те, що порожнеча, чи печера, поглиблювалася далі вбік – знову ж таки було справою звичайною. На долю людини лишалося тільки зробити вхід усередину і розширити та замаскувати цю печеру. Вона входила під землю лише з одного боку; з другого зводилася від води стрімка стіна, але й цього було досить. Той, хто перебував усередині, міг відчувати себе, як на веранді будинку: над ним – стеля на стовпах, попереду садок, який ховав житло від цікавих очей, а за садом – озеро. А з усього цього разом утворилося щось незвичайне, таємниче, таке, що могло мати відношення навіть до загальних подій на острові Ява.
Приміщення, де зібралася нарада, так само освітлювалось газом. Світилося вдень і вночі – дармового пального можна було не економити. Меблів ніяких не було, зате вся підлога й стіни були вкриті килимами й шкурами.
Під стіною стояла статуя п'ятирукого Багара-Тунгаля, а біля неї маленька м'яка приступка. На ній і сів Гіранг-Ту-Ун.
– Браття! – почав він, коли всі зібралися. – Ви вже знаєте, що до нас прийшло нещастя. Нечестивий чужоземець відплатив нам за нашу гостинність тим, що порушив табу і навіть забрався сюди. Доля його вирішена. Але життя цього поганого собаки нічого не варте перед тією бідою, якої він наробив нам усім. Ви ж знаєте наш закон: якщо чужинець опоганить наше житло, ми мусимо його залишити. Останній раз такий випадок був при Ту-Уні-Самнамбунгу, сто двадцять вісім років тому. Тоді він залишив своє приміщення й переселився сюди. І ось тепер знову перед нами постало таке саме завдання.
Він спинився, але ніхто нічого не відповів. Кожний уявив собі весь той клопіт, який випливає з цієї історії. Це значить, що треба ні за що ні про що залишити найкраще місце, яке тільки може бути на світі. Та не тільки в цьому біда, і хай би собі Гіранг жив, де хоче. Але для цього буде потрібна велика робота, виконувати ж її доведеться їм, сорока чоловікам. Бо не можуть будувати це місце ті, хто навіть знати не повинен про нього. Колись працювали полонені, раби, злочинці, яких потім можна було і вбити, а тепер так не зробиш. Їм самим доведеться працювати, може, протягом кількох років. А від роботи вони вже зовсім одвикли. І мимоволі їм спадало на думку: «А згинь цей закон і той, хто його придумав!»
Не краще почував себе і сам Гіранг-Ту-Ун. Йому ще більше, ніж їм, не хотілося залишати це обладнане приміщення. Такого хорошого житла більше не знайдеш. І подумати тільки, що вся ця біда стряслася через якогось нікчемного чужоземця! Вбити б його – і справі кінець. Тоді все одно ніхто не знатиме цього місця. Але закон! Закон вимагає залишити місце і більш нічого. Великий гнів охопив Гіранг-Ту-Уна не стільки на злочинця, скільки на цей недоречний первісний закон.
Тут підвівся найстаріший з присутніх і сказав;
– У святій книзі доповнень до Мудрості справді сказано, що коли місцезнаходження Ту-Уна опоганено чужою людиною, то треба залишити це місце. Але в тринадцятій книзі є вказівка взагалі, що коли якась святиня опоганена чужою людиною, то її можна очистити кров'ю злочинця після врочистого богомоління в період молодика. Чи не можна застосувати цей пункт до нашого випадку?
Таке тлумачення було настільки бажаним для всіх, що ніхто й не подумав більш докладно висвітлювати, обговорювати питання, справлятися в книгах, вивчати.
– Звичайно, можна! Навіть необхідно! Житло Ту-Уна така ж святиня! – загомоніли безсмертні мужі.
Гіранг-Ту-Ун був дуже радий.
– Мудрий брат правильно каже, – поквапився він підкріпити пропозицію. – Я сам про це вже думав, але спочатку хотів виявити, як дивляться на справу наші мудрі мужі. Значить, на молодик зробимо жертву. Оповістіть народові, щоб усі знали, яка кара загрожує неслухняним.
Піп добре знав, що його чекає, і кляв свою цікавість, яка привела його до такого жахливого кінця. Все навколо на вигляд було таке звичайне, спокійне: і бадувіси виявилися звичайними людьми, і з жерцями він заприятелював так, що його навіть запросили в храм, та й усе життя взагалі здавалося таким тихим і мирним, а він потрапив у таке становище, ніби повернувся на триста років назад. Поруч, кілометрів за п'ятдесят, – європейці, телеграф, автомобілі, радіо, а він тут чекає смерті ні за що ні про що, та ще за таких диких обставин! І ніхто не може йому допомогти.
Зовні почувся шум: відчиняють двері.
«Уже… Кінець!..» думає неборак.
– Слухайте, люди добрі! Почекайте! Я зараз же поїду, і нікому ніякої шкоди не буде. Я віддам вам усе, що маю. Я ж нікому ніякої шкоди не зробив, – звернувся Піп до людей, що вели його кудись коридорами; але чи то хибувала його малайська мова, чи її взагалі тут не розуміли, чи просто не хотіли слухати, – тільки вони мовчали. Скоро Піп і сам зрозумів, що справа ця марна. От якби можна було з Гіранг-Ту-Уном порозмовляти! Та на це було мало надії.
Довго, як здавалося Піпу, йшли вони різними плутаними підземними коридорами, потім вийшли на світло. Побачивши сонце, дерева, Піп відчув, ніби він давно-давно не бачив цієї краси. Хвилин п'ятнадцять ішли вони лісом чи садом, і весь час у голові Піпа була лише одна думка: «Може, я вже останній раз бачу сонце й дерева?»
Потім знову ввійшли в підземелля, зустріли інших мужів, у тому числі того молодого, якому Піп дав жертву під час свята мавп. Але всі дивилися на нього злісно, вороже.
Далі знову були плутані коридори. Підійшли до масивних дверей, відчинили їх, піднялися по східцях, пройшли ще по закапелках, і, нарешті, Піп впізнав, що вони перебувають у храмі.
Підвели його до стіни, штовхнули в комірчину і замкнули двері. Потім кроки затихли, і він лишився сам. Слабке світло від вогню чи від сонця розпливалося в храмі і давало той самісінький морок, який він бачив раніше. Через п'ять-десять хвилин око його звикло, і він почав роздивлятись навколо.
Передусім він помітив, що в комірчині можна було тільки або стояти, або сидіти. Згодом побачив, що в дверях цієї комірчини є дірка, через яку і проникало трохи світла. Потім відчув під ногами грязь і, звісно, сморід. І тоді тільки він догадався, що перебуває в такій самій комірчині, в якій був факір.
«Невже ж і мене так само триматимуть тут п'ятнадцять років? – подумав Піп з жахом. – Краще вже тоді смерть одразу!»
Дірка в дверях мала такі розміри, що хоч не всю голову, але обличчя протиснути можна було. Піп висунувся й пізнав те самісіньке місце, де він недавно стояв, але, на його думку, факір мав бути не в цій комірчині. Піп глянув убік і відсахнувся.
Навпроти, трохи навскоси, були такі ж двері, і звідти позирали на нього білі очі факіра…
От, виходить, яке сусідство! Невже ж отак доведеться провести все життя? Невже вони силоміць хочуть зробити з Піпа святого?
Нерви не витримали, і Піп заплакав. Плакав він досить довго і голосно схлипував. Зате потім відчув себе трохи краще, легше. І ось почувся йому якийсь замогильний голос. Це факір втішав його!..
Але від цієї втіхи по всьому тілу побігли мурашки.
Це був справжній голос з того світу. Глухий, монотонний, якийсь скрипучий – він промовив щось довге, ніби молитву або цитату з книги, і з цих слів, а більше з тону, Піп усе ж таки зрозумів щось на зразок того, що життя і смерть – одне й те ж, що все на світі марне і що щасливий лише той, хто спроможний вбити своє тіло, щоб піднести і вдосконалити свій дух…
Але дивна річ: чи то ці мудрі думки, чи монотонний голос, чи, може, навіть безпосередній вплив факіра – зробили те, що Піп трохи заспокоївся. Все те, що з ним сталося, почало здаватись уже не таким жахливим; навіть думка, що йому доведеться просидіти тут увесь вік, його не так лякала. Зараз же і в нього з'явилися різні мудрі думки.
«Ось, – думав він, – цей факір добровільно сидить тут п’ятнадцять років і почуває себе щасливим. Мабуть, це недаремно, мабуть, у цьому справді є щось хороше. Інакше навіщо б люди так робили? Кожному з дитинства відомо, що все навколишнє ми сприймаємо так, як почуваємо себе. Коли я почуваю себе пригніченим, нещасним, сумним, тоді все навколо – і люди, і сонце, і хата, і само життя – здається огидним, неприємним, нудним, нецікавим. А коли я почуваю себе задоволеним і щасливим, то найгірша погода, хата і люди – все здається приємним, цікавим, хорошим. Отже, наше самопочуття робить нас щасливими. Отже, коли створити в собі таке самопочуття, як у цього факіра, то можна непогано прожити свій вік і тут…»
Ці, думки і настрій так заспокоїли його, що він стоячи почав дрімати, а потім сів і заснув. Скільки часу він так спав, невідомо. Але прокинувся з дуже неприємним почуттям: ноги його задерев'яніли, у рукаві й на шиї щось лазило.
Усі мудрі думки розвіялися, як дим. Холодний, безмежний розпач охопив душу. Не тямлячи себе, Піп ударився об двері, і… вони відчинилися. Комірчини призначалися для факірів – ніхто, звісно, не розраховував, що факіри ломитимуться в двері, і петлі робилися не дуже міцними. До того ж вони поржавіли чи погнили за сотні років.
Піп вийшов. Невідомо, котра була година, але, видно, стояла пізня ніч, бо, незважаючи на той самий сірий морок, тіні в кутках були дуже чорні. Глянув на вікно свого сусіда, – той стоїть собі, ніби не зрушив з місця за весь цей час, а в очах його наче докір: «Чого ти, дурню, тікаєш від свого щастя?» Піп постарався швидше відійти од нього.
Він почав никати по божниці. Хоч і знав, що виходу для нього тут не лишили, але інстинктивно шукав його. Оглянув різні кутки, помітив кілька дірок-входів, але довго не міг наважитися лізти туди. Хто знає – може, потрапиш ще в гіршу біду? А сірників не було, намокли.
«Та все одно гіршого нічого не може бути!» вирішив, нарешті, Піп і поліз в одну дірку. Посуваючись навколішках, він дійшов до якихось східців, зійшов угору, але далі ніякого виходу не було. І навіть не можна було знайти якихось дверей. Довелося повертатись назад.
Несподівано він намацав збоку дірку. Там східці вели уже вниз. З великою обережністю він почав сходити, але несподівано східці скінчилися, і Піп відчув, що. він висить над безоднею. Звідти навіть дихало вогкістю й цвіллю.
Раптом унизу почувся якийсь рух, незрозуміле шелестіння, ніби там хтось місв тісто. Шум дужчав, наближався. Ось ніби щось загойдалося біля його ніг.
Волосся стало дибом на голові Піпа. Він кинувся назад, зачепився ногою, впав; нога сковзнулася вниз, доторкнулася до чогось м'якого, живого. Та це було тільки на одну мить. Піп встиг підняти ногу й вилізти назад.
Він довго сидів у храмі й сушив голову, думаючи про те, що там могло бути. Головне – ніякого звуку не було чути. Нарешті заспокоїв себе тим, що принаймні це були не люди.
«Видно, без світла нічого не вийде!» сказав він сам собі і вирішив чекати дня. Але через кілька хвилин зрозумів, що вдень, мабуть, і зовсім не зможе виходити, бо, напевне, швендятимуть люди.
Довелося знову йти на розшуки. Знову знайшов один вхід. Він так само вів униз; далі повертав ліворуч. Піп хотів піти туди, але в цю мить доторкнувся рукою до клямки з правого боку. Натиснув – відчиняється. А далі ніби видно світло!
Один-другий поворот – і він опинився в приміщенні, схожому на майстерню, де були якісь скрині, кілки, вірьовки, навіть труби. А звідкілясь збоку йшло світло.
«Чи не люди там?» здригнулося серце, але Піп все ж таки обережно просунувся вперед. Дорогою за щось зачепився, похитнувся і, щоб не впасти, інстинктивно вхопився за якусь вірьовку. Вірьовка подалася. Він випустив її з рук – і ось нагорі щось ляснуло!.. По тихих кутках покотилася луна, і Піпу вона здалася громом, хоч насправді звук був зовсім слабкий.
Піп затисся в щілину й став чекати смерті. Але минула хвилина, друга – все було тихо.
Відлягло від серця. Поповз далі. Ставало світліше. Ось хід знову веде вгору. І раптом Піп побачив того самого п'ятирукого ідола! Хоч і знав він цього істукана, але в першу мить було якось страшно зустрітися з ним сам на сам.
Збоку був залишений один світильник, мабуть, щоб не спускати вогонь. Тоді Піп підійшов до ідола, обмацав його, постукав – гуде, значить, порожній всередині. Підняв руку з ножем, опустив – той самісінький ляскіт, який щойно його злякав. Значить, вірьовка була припасована, щоб піднімати й опускати цю руку! Справді, нехитра механіка.
Піп спустився вниз, щоб краще роздивитися прилади. Ось кілки й блоки, щоб «чудом» відчиняти двері перед ідолом. Ось шнурочки, щоб очі ідола лупали. Ось газова трубка, щоб очі світилися. Ось комин-вівтар, звідки йде дивовижний дим. Усе це так, але звідки береться привид Гіранг-Ту-Уна?
Піп так захопився науковим дослідженням, що навіть забув про своє становище. Він знову піднявся вгору, оглянув стіну й помітив дві цікаві і коштовні речі. Це були два величезні срібні дзеркала, круглі й увігнуті, на зразок окулярів. З одного боку вони були відполіровані, як скло, вгнутість була математично правильна. Піп узяв одне з Них в руки і одразу ж помітив, як блиснула на стіні світла пляма (як ми робимо на стелі «зайчика»), а в ній невиразне, але помітне зображення ідола, тільки вниз головою. Піп усе зрозумів: таке самісіньке зображення вони спрямовували на дим, а щоб образ не був догори ногами, його відбивали ще раз від другого дзеркала. Треба віддати належне жерцям: таке «чудо» вимагало вже незвичайної спритності й знань. Цей фізичний дослід, мабуть, найцікавіша річ, яка збереглася од віри дідів.
Усе це було б дуже цікаво, якби не те становище, в якому перебував Піп. Захоплений дослідженням, він на деякий час забув про свою долю, а тепер розпач охопив його з новою силою.
Тимчасом почало світати. Це було видно як по синюватому світлу, що проникало звідкись, так і по звуках знадвору. Треба було поспішати «додому», щоб хто-не-будь не застав його тут. З стиснутим серцем пішов він назад у свою комірчину. Добре, коли його так само залишать ще надалі, тоді він продовжить свої розшуки, а коли ні…
Піп підійшов до своїх дверей, але не квапився увійти в помешкання. Факір, як і раніше, дивився на нього, і очі його, здавалось, промовляли: «Чи не казав я тобі, що ніде не знайдеш кращого місця, ніж тут? Ось ти й повернувся».
Піп, нарешті, почав боятися цього потойбічного погляду. Він справляв на нього таке саме враження, як колись погляд кобри.
«Але ж він скаже їм, що я виходив! – майнула жахлива думка. – Напевне скаже. Тоді не буде вже ніякої надії!»
І він подивився на факіра жалісним поглядом.
Той, видно, зрозумів, бо знову щось промовив своїм замогильним голосом. І від цього знову стало легше на душі у Піпа.
Коли почулися кроки людей, Піп увійшов у свою комірчину, приставив двері і з тривогою почав чекати, що буде. Тепер йому загрожували три небезпеки: перша – що його зараз же поведуть на смерть; друга – що помітять поламані двері, і третя – що факір викаже його.
Узяти його не взяли, а лише просунули йому рисовий коржик. Зламаних петель не помітили. Рішучий момент настав, коли такий самий коржик понесли факіру… Але промовчав і той.
Він не мав ніякого відношення до справ цього світу. Чи варто заради такої дурниці навіть ворушити язиком? Хай собі вони там копошаться, ці нерозумні люди. Він має свої найвищі інтереси, які заповнюють усе його щасливе життя…
День тягнувся довго, нудно. Піп навіть трохи поспав, щоб скоротити час. Та хіба це був сон? Кілька разів він виходив, але відлучатися далеко боявся, щоб мати можливість при потребі втекти в комірчину. Добре було хоч те, що він міг не сидіти весь час у своїй клітці. Більшу частину дня він провів біля порога своєї комірчини.
І одного разу навіть задрімав… Через деякий час Піп відчув, що щось ніби тягне його, заважає, розплющив очі й зараз же побачив погляд факіра. А слідом за тим почув, що хтось іде. Ледве встиг сховатися. Зате ж якими вдячними очима подивився він на факіра! А той, здається, й не помітив цього. Навіщо йому всі ці дрібниці життя?..
Нарешті настала ніч. Почекавши ще години зо дві, поки надворі стихне, Піп знову почав своє мандрування. Тепер він уже був сміліший і, крім того, мав певний план.
Він одразу пішов у приміщення під сценою і взяв там оберемок трісок, що були приготовлені для чудес. Запалив одну з них від світильника і пішов уже з світлом. Спочатку попрямував туди, де вчора набрався страху.
Спустившись з вогнем, він набрався ще більшого страху, ніж вчора в темряві. У ямі були змії, страшні кобри! Потривожені вогнем, гади закрутилися, попіднімали свої голови з роздутими шиями. Але виповзти по гладких стінах вони не могли. І скільки їх тут було! Так ось куди потрапив він учора!..
Змії завжди відігравали важливу роль у старовинних індуських віруваннях, їх – особливо спеціально вимуштруваних – дуже часто використовували в храмах. Звідси, з одного боку, пішло дресирувальне мистецтво, дуже поширене на Сході, а з другого – вшанування змій як священних тварин.
«Може, й мене думають віддати цим зміям?» спало на думку Піпові, правду кажучи, дуже вірогідно. Разом з жахом це додало й більше енергії для розшуків виходу.
Цього разу Піп вирішив шукати його вгорі, бо там він бачив знадвору вікна і маленькі вежі. Але не так легко було знайти прохід туди. Нарешті він піднявся вище, в одному з коридорів знайшов зачинені двері, надумав виламати їх. В цьому допоміг йому добрий бог Багара-Тунгаль: в його нутрощах Піп знайшов міцний металевий шворінь. Цим інструментом він швидко висадив двері й поліз угору. Але там у мурах почали крутитися такі коридори, що Піп зовсім заблудився, а ніякого вікна не знайшов, хоч виламав ще кілька дверей.
В одному місці він почув над своєю головою ніби кроки. Прислухався – так! Навіть можна було розрізнити, що ходить кілька чоловік. Ноги Піпа прикипіли до підлоги. Він зрушив їх лише тоді, коли десь зовсім близько почувся навіть шепіт і відблиск світла.
І Піп побіг назад як міг. Дорогою погасла тріска, але він нічого не мав проти, бо знав, що коли буде з вогнем, то його швидше помітять. Почалася плутанина. Кроки чулися то з одного боку, то з іншого, то зверху, то знизу. Кілька разів там-сям мигало світло. І, нарешті, коли Піп знайшов дорогу і попрямував до виходу в храм, було вже пізно: люди прийшли туди раніше за нього! Може, вони йшли по нього, щоб вести на смерть? В такому разі він навіть виграв кілька хвилин життя…
Тоді для Піпа відбулося найбільше чудо з усіх тих, які він бачив не лише в цьому храмі, а взагалі в своєму житті, навіть дивніше за все, що він читав і чув.
До його слуху виразно долинули слова чистою голландською мовою:
– Мінгер Піп! Коли ви чуєте, озвіться! Ми прийшли врятувати вас!
І Піп озвався; озвався якимось зовсім незнайомим йому голосом і вибіг насередину. Там він побачив шість озброєних чоловіків і серед них мінгера ван-Декера!
А з комірчини спокійно позирав факір, і очі його ніби промовляли: «І навіщо вся ця метушня? Навіщо турбуватися, зчиняти гармидер, коли можна жити тихо й щасливо? Нерозумні люди! Самі тікають від свого щастя…»
