Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)
– Нонг?! Ти?!
– Рятуйтеся! – відказав Нонг. – Недалеко звідси стоїть у засаді загін жандармів, яких привів цей шпиг.
– Гадюка! Зрадник! – крикнув Салул і всадив свій крис між плечі Гоно.
VI. ВТІКАЧІ
Рибальський човен. – Риби в повітрі. – Втікачі. – Бій на морі. – Шквал. – Коли сонце засяяло знову… – А все ж таки поїхали! – Концерт риб. – Знову в біді. – Печера з музикою. – У пляшці. —А вода все прибуває…
Індійський океан іскрився під полуденним сонцем. То сліпив очі, відбиваючи вогняне проміння, то тішив погляд темною синявою. Південно-східний пасат дув якось нерівно, часом зовсім стихав.
Уздовж берега на захід плив рибальський човен під косим парусом. Вітер взагалі був попутний, але час від часу вщухав: тоді парус безпорадно гойдався і човен не рухався.
Це, очевидно, дуже нервувало двох рибалок, що сиділи в човні, бо вони поспішали і разом з тим пильно стежили за берегом. На бортах човна лежав підготовлений невід, але рибалки більше цікавились берегом, ніж своїм неводом.
– Не подобається мені це, – сказав один з них, придивляючись до неба. – Може бути або штиль, або шквал.
– Мабуть, спочатку штиль, а потім шквал, – відповів другий.
І справді, незабаром вітер зовсім стих.
– Нічого не зробиш, доведеться братись за весла, – зітхнули рибалки і нахилилися, щоб узяти їх.
Раптом у повітрі почувся шум, і над головою пролетіла зграя риб. З роззявленими ротами, опущеними хвостами, вони старанно, але незграбно ворушили своїми широкими плавниками, з яких стирчали довгі кістки-голки. Вирячені очі надавали їм смішного, наляканого вигляду, їм справді було чого боятися: рибалки навіть встигли помітити, як ззаду виринула величезна зубата голова хижої риби. Кілька риб не змогли перелетіти і впали в човен.
– От і не треба буде турбуватися, самі налетять у човен, – засміялися рибалки. – Он їх ще скільки!
Навколо човна заблищали в повітрі риби. Деякі опускалися, торкалися поверхні моря і знову підскакували, ніби камінь, пущений по воді. Деякі пролітали значну відстань, метрів п'ятдесят, на висоті двох-трьох метрів [21] 21
З сорока порід летючих риб є такі, що в деяких випадках можуть пролетіти 150–200 метрів на висоті 6 метрів.
[Закрыть]. Видно, човен натрапив на ціле стадо таких риб під час нападу хижака.
Раптом звідкілясь налетіли пташки і почали ловити рибу в повітрі. Тихе море ожило, вчинився шум, гамір.
– Вас ще невистачало! – крикнув один рибалка і замахнувся на пташок веслом. – І нашу частку заберете. А нам так потрібна хоч яка рибина, щоб показати, що ми тут недарма знаходимось.
За кілька хвилин знову стало тихо. Вітер часом починав дути навіть назустріч, з заходу. Тубільці взялися за весла.
– Глянь, чи не вони? – сказав один.
На високому березі з'явилися двоє чоловіків і почали махати банановим листком.
– Вони!
І човен на веслах попрямував до берега. Але підійти до самої землі не міг.
– Не треба! – крикнули з берега. – Ми самі підпливемо.
За хвилину в човен влізли мокрі Гейс і Салул.
– Є зброя? – одразу спитав Салул. – У нас нічого нема.
– Є, є, – заспокоїли рибалки і показали під снастями п'ять гвинтівок і два револьвери.
– Ну, їдьмо далі від берега!
– За вами хтось женеться? – спитав один з рибалок.
– За останні два дні нам нібито вдалося замести слід, але сподіватися на це не можна. Може, й тепер хтось бачив наш човен, а Чилачап недалеко. Можуть поцікавитись, що це за човен.
Четверо людей могли вже пливти швидше. Поїхали навскоси: на захід і разом з тим далі від берега. Дружно налягали на весла. З тривогою озиралися назад, чи не женеться хто. На щастя, все було спокійно. Показалося на горизонті невеличке судно, але скоро з'ясувалося, що це мирний рибальський човен.
Товариші пливли мовчки. Берег поступово зникав. Іноді допомагав вітерець, але він був непевний, ненадійний, а через деякий час і зовсім стих.
Однак у цьому спокої відчувалася напруженість.
– Буде буря! – загомоніли в човні. – Чи варто від'їжджати від берега? Невідомо ще, яке лихо гірше.
З цим усі були згодні і вже попрямували були до берега, як серед тиші почулися далекі звуки – та-та-та-та… Це торохтів мотор. А через деякий час на блискучій поверхні води помітили маленьку цяточку.
– Берися за невід, хай думають, що рибалки! – крикнув один з товаришів.
– Не допоможе, – сказав Рейс. – Моторний човен марно в море не вийде: вони їдуть до нас з певною метою. Треба готуватися до бою.
– Скільки їх там може бути? – старався розглядіти Салул.
– У всякому разі не більше як вісім чоловік, – відповів Гейс.
Катер наближався. Незабаром помітили військових з гвинтівками. Справа була ясна.
– Поставимо човен носом до них, щоб ціль була менша, – наказав Гейс.
– І покладемо спереду жмутом наш невід, – додав Салул.
Катер під'їхав ближче і зупинився. Тепер з'ясувалося, що в ньому було навіть десять чоловік. Становище ставало серйознішим, ніж думали раніше.
– Іменем закону ви арештовані! – крикнув звідти молоденький голландський прикордонник. – Руки вгору!
– Нічого не зробиш, – відповіли з човна, – вгору, то вгору.
Руки справді піднялися вгору – і дали залп. Почалася перестрілка. Один чоловік на катері впав убитий, двоє легко поранені. А на човні поки що втрат не було: кулі або застрявали в снастях, або вилітали звідти зовсім послаблені.
На катері, помітили незручність свого становища, від'їхали назад і почали заходити збоку.
– Завертайте! – крикнув Гейс, але незграбний рибальський човен на веслах не міг рівнятися з катером.
Тоді жмут снастей перетягли до краю і заховалися за ним.
– Зірвати парус! – крикнув Салул і кинувся до нього з ножем. За мить другий жмут приєднали до першого.
Знову почалася стрілянина. Через деякий час боки човна засвітилися, наче решето, але люди одержали лише кілька подряпин. Були дірки і в бортах катера, проте значно менші, бо сам він був менший і проти нього було всього чотири гвинтівки, а там дев'ять. Правда, скоро ще одна гвинтівка вийшла з ладу, але все ж таки їх лишалося вісім проти чотирьох.
На катері, видно, зрозуміли, що ворог обороняє себе жмутами паруса та снасті, і обійшли човен з другого боку. Тоді і повстанці перетягли свою заслону на другий бік.
Безпосереднього лиха ще не було, але становище наших героїв було неприємне. Катер маневрував як хотів: то віддалявся, то наближався, заходив то з одного, то з другого боку, а незграбний човен не мав ніякої ініціативи і міг лише оборонятися залежно від рухів ворога.
– Це може тривати без кінця! – злився Гейс. – Так вони можуть взяти нас з мором. Давайте цілитися нижче ватерлінії: у нашому становищі дірка внизу катера буде не менш корисна, ніж у голові ворога.
І з цієї хвилини вся увага товаришів скерувалася на те, щоб пробити дірку під водою. Але зробити це було нелегко. Чимало куль відскакувало і стрибало далі по воді. Однак через деякий час були помітні і наслідки. На катері почалася метушня. Потім стало видно, як звідти почали виливати воду. Через те що в катері була підлога, не можна було помітити дірок під нею одразу. Побачили тільки тоді, коли вода почала пробиватися наверх. А тоді і знайти їх важко, щоб заткнути. Щоб полагодити аварію, катер від'їхав далі і спокійно почав свій ремонт.
– Є перепочинок, – сказав Салул, – а використати його не можна: не маємо можливості ні напасти на них, ні втекти. Давайте хоч просунемося на всяк випадок ближче до берега. Тепер уже берег для нас більш жаданий, – ніж море.
Одні почали затикати дірки, інші взялися за весла. Так минуло з півгодини.
А потім знову загуркотів мотор, і стрілянина почалася знову…
Захоплені своєю справою, обидві сторони зовсім забули про третю силу, яка пильнувала час, щоб втрутитися в боротьбу. Помітили лише тоді, коли загримів грім і почалася гроза. Явище було настільки цікаве і страшне, що люди мимохіть припинили стрілянину.
Половина небокраю була охоплена чорними хмарами, які клубочилися, наче дим. У цьому чорному хаосі безупинно спалахувала блискавка. Від хмар, ніби запона, спускалась на море сіра дощова стіна, а під нею пінилося і біліло море, ніби сніжне поле.
А в цей же час з другого боку море спокійно ніжилося під сонцем, не думаючи про те, що його чекає.
Стіна швидко наближалася. Попереду, ніби розвідники, мчала отара «баранчиків» [22] 22
Баранчиками на мері називають дрібні хвилі з білими гребенями.
[Закрыть].
Ще хвилина – і велетенська хвиля поглинула обидва човни…
Через півгодини вже виглянуло сонце, і все навколо прибрало колишнього вигляду. Лише океан важко дихав, наче стомлений борець.
Човнів не було вже видно: природа помирила їх. Але ось в одному місці виринає з води голова і знову пірнає під воду. Бульбашки свідчать, що справа цієї людини скінчена. Там далі борсаються двоє, чіпляються один за одного, заважають один одному, борються, щоб розчепитися. Це найсильніші з команди катера. Але вся сила їх уже втрачена за ці півгодини. Тепер вони майже непритомні. Зараз буде кінець і їм.
Чудовий катер з мотором та іншими залізними речами затонув. А от простий дерев'яний човен, здається, чорніє. Так, це він, тільки перевернутий. Горбате днище спокійно гойдається на воді, ніби кит.
Поруч з ним голови. Одна… дві… чотири…. всі!
Плавці ледве ворушаться. Але рухи спокійні, впевнені. Здається, люди не борються за своє життя, як ті, а мовби відпочивають. Так воно й було. Вони передбачали таку пригоду і прив'язали до бортів човна мотузки. Коли човен перевернувся, вони прикріпилися до нього цими мотузками.
Шквал охопив незначну частину моря і швидко минув. Тому й хвилювання заспокоїлось досить скоро.
– А де ж вони? – промовив, нарешті, Салул і, зачепившись за човен, трохи піднявся, щоб глянути навколо,
– Нема, нічого не видно.
– Туди їм і дорога.
Але треба було подумати про себе, бо і їхнє становище було не дуже добре.
– Давайте спробуємо перевернути човен, – сказав Гейс.
– Я думаю, з допомогою мотузків ми зможемо це зробити. Киньте сюди через верх ваші кінці і візьміть знизу наші. Ми не тільки зможемо тягнути, але ще й упиратися ногами у протилежний бік. Сюди хай тягнуть троє, а під дном вистачить і одного.
Приладнались. Почалася тяганина, ніби гра. Кілька разів човен ставав руба, ось-ось перевернеться, але невистачало сили – і він плюхався назад. В один з таких моментів з-під човна виринуло весло, що якимсь дивом задержалось під лавами. Його зустріли такими радісними вигуками, ніби це «Саардам» прийшов на допомогу.
Товариші і так були дуже стомлені, а ця праця забрала в них останні сили. Хотілося пити, а тому що плавали в холодній чистій воді, спрага мучила ще дужче.
Ще і ще напружилися – і, нарешті, човен перевернувся.
– Ух! – вихопилося з грудей, і приятелі, тримаючись за свої мотузки, трохи відпочили.
Води в човні було дуже багато. Небезпечно було нахиляти його, щоб не набралося ще більше. Чи витримає він одну людину? Навряд.
Тоді, розташувавшись по боках, почали виливати воду руками. Марудна була це праця. Здавалося, ніколи ніякого результату не буде. Але за годину Салул міг уже влізти всередину. Робота пішла швидше. Через деякий час вліз уже другий, а там третій і, зрештою, останній.
– Добре ще, що дірки встигли позатикати, – зазначив Салул, коли всю воду вилили.
До заходу сонця лишалося годин зо дві. Стомлені товариші попадали на дно човна і під ласкавим промінням сонця зігрілися, висохли і поспали. Через годину прокинулись бадьорі, докучали тільки голод і спрага. Надвечір подув вітерець зі сходу.
– Ех, якби був парус! – пошкодували колишні рибалки. – Можна було б поїхати далі як слід. А так, мабуть, доведеться шукати притулку на березі.
– Це буде дуже неприємно, – сказав Салул. – І висадитись важко, і блукати на березі довго доведеться, і небезпечно, особливо без зброї. Залишимо це на випадок, коли нічого іншого не буде. А тепер треба якось використати попутний вітер. Шматок щогли у нас лишився, прив'яжемо до нього весло.
– А парус?
– А парус зробимо з нашого одягу. Мотузки допоможуть налагодити цю справу.
Сонце вже сідало в море, коли човен вирушив у дорогу. Дивовижний парус, зв'язаний з різнобарвних сорочок, штанів, виправдав себе: човен посувався з швидкістю близько чотирьох кілометрів за годину. Коли стемніло, під'їхали ближче до берега і просувалися вздовж нього.
– Якщо так будемо йти всю ніч, то завтра вранці доїдемо, – розмовляли моряки.
Що там тепер робиться? Де «Саардам»? Чи заховали зброю? Чи переправили в Бантам? Чи підготували виступ? А зволікати не можна, бо стривожені власті тепер поведуть рішучий наступ. І багато чого було обмірковано, поки човен тихо посувався вздовж високих темних берегів. Ось блиснув на березі вогник. Хто там: ворог чи свій? Але все одно – треба йти мимо.
Праворуч тихо гудуть буруни, під човном хлюпає вода. Позаду виглянув з моря місяць, величезний-величезний, червоний. І так близько, що здається, влучив би в нього каменем. Заблищали смуги води, виразніше проступили скелі, а, значить, і човен на воді. А тут ще вітерець зовсім стих, і човен зупинився.
– Це вже зовсім не до речі! – сказав Гейс.
– Тихо! Слухайте! – прошепотів Салул.
Друзі прислухалися. І ось звідкілясь до них долинув гомін натовпу. Гомін глухий, далекий, але досить виразний. Можна було розібрати, що гуде схвильований народ. Правда, жодного слова, навіть окремого голосу не вдавалося почути, але загальний тривожний гомін був виразний.
– Звідки це? – здивувалися товариші і звернули свої вуха та очі на берег. Однак там нічого особливого не можна було помітити. Звичайні скелі, міжгір'я, ліс, але гул ішов не звідти, а десь нижче, ніби від підніжжя скель.
– Невже десь у фіорді зібрався народ?
Але й біля фіорду нікого не було видно.
Ось серед гомону почувся далекий дзвін, а потім наче спів.
– Що за диво таке? – знизав плечима Гейс. – Чи молебен який?
– Якщо молебен, – зазначив Салул, – то принаймні європейський, бо у нас дзвону і співу нема.
– Значить, ще більше дивно.
Придивляючись до берега, вони схилилися нижче і приклали вухо до краю човна. Звуки посилились.
– Чи не у воді все це відбувається?
– Цього лише невистачало! – сказав Гейс.
– Стривайте, я послухаю, – сказав один з рибалок, перехилився і опустив у воду голову. Потім, висунувшись, сказав:
– Там!
Тоді й інші опустили голови у воду.
Звуки стали сильніші, виразніші і різноманітніші. Чути було, як вони складалися з різних окремих звуків. Ось ніби курка квокче, ось голуб туркотить, там паче струни мелодійно гудуть, а потім знову гомін.
– То, значить, це правда! – раптом крикнув інший рибалка.
– Що правда?
– Та батько мені казав, що є такі риби – барабанщики, які роблять ці звуки. Але я сам досі не чув їх.
– Як же вони це роблять?
– А дідько їх знає!
Тоді вже й Салул згадав, що десь-колись так само чув про риб'ячі співи, але вважав це за байки [23] 23
Цих барабанщиків чули дослідники-природознавці Прегер і Пехуель Леше (кожний окремо), але «музика» їх ще не вивчена, і думки вчених розбігаються. Ці риби досягають півтора метра довжини, спина у них чорна, боки червоносірі, а плавники червоні. Ніяких спеціальних «музичних приладів» не помічено.
[Закрыть].
– А щоб їм! – засміявся Гейс. – Чого тільки на світі нема! Ну, їдьмо шукати вітру.
На щастя, шукати довго не довелося. Вже через кілька кроків вони випливли з затишшя, і човен поплив далі. Подорож була такою спокійною, що, розрахувавши час варти, три чоловіки могли спати. Оскільки вони були голі, треба було щільно тулитися один до одного, щоб зігрітись.
О годині четвертій, коли на варті був один з рибалок, човен підійшов до Скель Ластівчиних Гнізд. Було відомо, що інсургентів треба шукати далі, тому товариш проїхав мимо. На березі було так само тихо й безлюдно, як і в інших місцях, і ніщо не свідчило про колишні події.
Минула ще година. Вітер почав слабшати, піднявся легкий туман. Треба було будити Салула і Гейса, які мали в останню мить взяти керівництво до своїх рук.
– Чи проїхали Скелі Ластівчиних Гнізд? – спитали вони, прокинувшись.
– Минули.
– Чому не розбудив нас?
– Ви ж казали, що нам треба їхати далі.
– Воно то так, але, може, там були товариші?
– Як я не придивлявся, нічого не можна було помітити. Якби був хто, то сам здогадався б і погукав нас.
– Ну, то будемо стежити тепер. Найголовніше – знайти місце, де можна було б пристати.
Проїхали ще з годину, але зручного місця не було видно. Все ті ж самі стрімкі скелі та рифи перед ними. Позаду вже запалювалось небо, однак навколо почав збільшуватись туман і разом з тим зовсім ущух вітер. Скоро стало так темно, що за кілька кроків нічого не можна було розглядіти.
– Це вже зовсім кепсько, – незадоволено пробурмотів Гейс.
– Нічого. Зараз повіє ранковий вітерець і розжене туман, – втішив Салул.
– Але ж дуже холодно. Знімімо наш парус і одягнімося. Все одно нам пливти далі не треба, а тільки шукати, де пристати.
Ця пропозиція сподобалась усім, і вони дружно заходилися ділити парус. У цю мить з лівого боку, від моря, почулося тихе, розмірене хлюпання води. Товариші причаїлись, завмерли.
Хлюпання наближалось. Сумніву не могло бути: це був човен. Але чий? Свій чи ворожий? І що робити з голими руками, коли ворожий?
Ці думки миттю промайнули в головах товаришів. Хоч вони вже звикли до всіляких несподіванок, але серце стислося від жаху… Беззбройні, нерухомі, безпомічні, вони могли загинути в ту мить, коли вже прибули на місце.
А може, це свої товариші або якісь тубільці?.. Проте знаку не подаси, треба чекати.
І ось подув перший легкий ранковий вітерець. Заклубочився туман, розсунулись у ньому щілини, знову зсунулись. Але цієї короткої миті досить було, щоб помітити ворожий човен, на деякій віддалі від нього голландський військовий корабель, а з другого боку, на березі, якусь чорну дірку.
– За мною! – крикнув Салул і кинувся у воду.
– Стій! – почули вони вслід, і разом з тим пролунали постріли. Але туман знову зсунувся, постріли припинились, і знову стало тихо.
Салул поплив через помічений ним прохід між двома рифами, за ним прямували його товариші. Незабаром еони побачили в стрімкій скелі печеру, в яку просто запливли.
Через двадцять-тридцять метрів намацали дно. Точніше сказати, це було не дно, а різної вишини стовпи, які то виглядали з-під води, то лишалися внизу, ніби палі під мостом. Такі самісінькі стовпи були і по боках печери. Спочатку нічого не можна було розглядіти, однак згодом очі звикли, і виявилося, що вся печера складена з таких стовпів, які звисали навіть вверху. Вони були рівні, переважно шестигранні, кінці їх були так само рівно зламані, і здавалося, все це зроблено руками людини. Насправді ж це були природні, так звані базальтові стовпи з застиглої лави, розмитої водою.
Стовпи були мокрі, слизькі, і триматися на них було дуже важко. Втікачі якось вилізли на них і почали чекати.
Лише тепер почули вони в печері гармонійні чудові звуки. Здавалося, тисячі малесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в усіх кутках. Звучало все: і повітря, і стіни, і вода, і стеля. Але окремих звуків не можна було розрізнити: всі вони зливалися в прегарну мелодію. Мимоволі хотілося сидіти нерухомо і слухати цю таємничу чарівну музику.
– Знов музика? – вигукнув Гейс. – Невже ж знову риби дають нам концерт?
– Ні, – засміявся Салул, незважаючи на серйозність становища, – це краплі падають зверху, і розноситься луна.
Але їм було не до музики. Треба було чекати серйозних подій. Надворі щохвилини ставало світліше й світліше. Видно, зійшло сонце. Попереду виднілася половина входу в печеру, через який можна було бачити лише близький відрізок моря. Відбите від води блакитносіре світло створювало в печері таємничий морок.
– А що ми робитимемо, коли вони полізуть сюди? – промовив один з рибалок. – Зброї у нас нема. Чи знайдеться вихід звідси?
При цьому всі оглянулись назад, де чорнів хід в глиб печери.
– Тут ми ще поборемось! – строго сказав Салул.
– За таких умов лізти сюди і прямо нападати їм немає сенсу, – додав Гейс. – Вони можуть лише зачинити нас тут і вартувати.
– Принаймні ми матимемо перепочинок, а там побачимо.
Надворі панувала тиша, наче нікого не було і нічого не трапилось. Через півгодини втікачі помітили, що вода досягла того місця, де вони сиділи.
– Починається приплив, – сказали вони і піднялися трохи вище.
Та через деякий час вода добралася й туди.
– Доки ж вона буде підійматись? – вже з тривогою загомоніли вони. – І невідомо, в якому стані зараз приплив: починається чи кінчається?
Вилізли ще вище. Далі – більше. Ось уже вода заповнила весь вхід. Товариші забилися в найглухіший куток печери. Тут уже не було стовпів, але замість цього випирались гострі роги застиглої лави.
Вода біля входу булькала. Через деякий час люди відчули, що їм стало погано: важче було дихати, загуло у вухах.
– Тиск повітря збільшується, – сказав Гейс. – Доведеться витримати ще одну неприємність.
Раптом почувся страшенний гуркіт, ніби вибух. Земля здригнулась, вода завирувала, кинулась на них і мало не змила.
Зате на кілька хвилин стало легше дихати.
– З гармати стріляють, хочуть розбити печеру, – промовив Салул.
– Не розумію я їх, – задумливо сказав Гейс. – Невже води заради кількох чоловік думають зруйнувати скелі? На це у них невистачить ні гармат, ні снарядів. Та тепер, коли вхід закрито, вони повинні стріляти просто по суцільній горі. Не розумію.
А тиск повітря знову почав збільшуватись. У найважчу мить почувся вибух, і після цього на деякий час стало легше дихати. Але від кожного вибуху в печері робилося щось незвичайне. Вода кидалася вгору, ніби під нею вибухнула міна, а в повітрі здіймався такий вихор, що не можна було утриматись на місці.
– Невже вони пускають на нас міни? – здивувались товариші.
Але не було помітно руйнування, яке повинно бути від міни. Знову стало важко дихати, навіть важче, ніж раніше. І знову вибух освіжив повітря. Так повторилося кілька разів. Перерви між вибухами ставали дедалі довшими, але разом з тим і все важче було переносити посилений тиск повітря. Найголовніше ж – після кожного вибуху вода підіймалася все вище й вище. Втікачі лізли все далі й далі, а вода все наздоганяла їх.
– Розумію тепер, в чому справа! – крикнув раптом Рейс. – Ми знаходимось наче в порожній пляшці, яка повернута боком і наповнюється водою. Вибухи – це булькання у великому масштабі. – Щоразу виходить повітря (тому нам тоді і дихати легше), але ж зате на його місце входить вода.
– Отже?.. – виразно сказав Салул.
– Отже, все залежить від того, чи підвищиться приплив настільки, щоб наповнити нашу пляшку. Є ще надія, що повітря в тому кутку, де ми знаходимось, не матиме такої сили, щоб вирватись геть.
Нарешті, вони доповзли до кінця печери. Вибухи припинились.
– Може, вже приплив скінчився? – зраділи бідолахи.
Один з них спустився до води, постояв деякий час і з прикрістю переконався, що вона ще піднімається.
– Але добре, що вибухів більше нема, – втішив Рейс. – Можливо, решта повітря збережеться і затримає воду.
Тут вони почули чи то свист, чи то сичання.
– Змія!
У цій темряві таке сусідство було не дуже приємне. Почали прислухатися, звідки йде сичання, йшло воно звідкілясь вверху і при цьому було одноманітне, рівне, безупинне. Значить, це була не змія.
– Це ж повітря виходить через якусь щілину! – вигукнув Салул. – Може, вихід є?
Але Гейс лише похитав головою.
– Якби був вихід, – сказав він, – то не було б ні вибухів, ні цього самого сичання. Тут, мабуть, лише малесенька дірочка. Можливо, що її можна поширити і зробити собі прохід. А якщо ні, то ця дірочка погубить нас: тепер вода не може заповнити наш куток, бо повітря не пускає її. А коли повітря все вийде, то його місце займе вода.
– В такому разі давайте зараз же пробивати собі прохід!
Заходилися працювати. З перших же кроків намацали, що з боків стіни суцільні, але спереду навалено каміння та земля. Видно, тут колись завалилась печера.
Енергійно почали вивертати каміння, відгрібати землю. Покалічили руки, пооббивали ноги. Підбадьорювало те, що все ж таки каміння і земля піддавалися.
А вода все прибувала…
– Товариші! – сказав, нарешті, Гейс. – Хоч земля піддається, хоч колись ми кудись докопаємось, проте зараз ми повинні шукати порятунку там, вгорі, де щілина.
– Але як туди дістатися? Це було завдання!
А вода. все прибувала…
І ось вгорі почувся постріл! Один, другий… а потім почалася стрілянина, як на війні. Бухнула гармата з моря…
– Наші! Наші там б'ються! А ми тут, як у пастці. Гей! Товариші! Сюди!
Але де там було почути голос з-під землі під час стрілянини.
А вода поволі, але невпинно підіймалась…
