Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)
IV. ЖИТТЯ ЯВАНСЬКОГО НАРОДУ
Деза Бандью. – Цукрова плантація Більбо. – Нагаї на дванадцять чоловік одразу. – Чистка. – На-Інго та його син. – Пожежа на плантації. – «Бунт». – Приїзд регента. – Дур'яном по голові! – Нещастя На-Інго. – Амок!
Деза [10] 10
Волость.
[Закрыть]Бандью знаходиться біля самісінької залізниці. В неї входить кілька кампонгів [11] 11
Село.
[Закрыть], але вони стоять так близько один від одного, що їх можна вважати за один кампонг. Землі на господаря припадає дуже мало, не більше півгектара. Кожен клапоть біля хатини засаджений бананами, пальмами, мангустанами, дур'янами та іншими плодовими деревами – і, зрештою, все село ховається в деревах, як у лісі. Здалеку село зовсім не можна помітити: воно здається гайком серед полів.
Є господарства, які складаються лише з кількох плодових дерев. Та коли цих дерев є сім штук, то господар повинен платити 2,2 гульдена податку.
Серед цих садів розкидані хатини, які можна назвати кошиками на стовпах. Усі вони сплетені з бамбуку і стоять на «курячих ніжках», на чотирьох або більше стовпах з півметра заввишки. Стріха сплетена з «аланг-аланг» (трава з широким листям) або з пальмового листя чи рисової соломи. Всередині хатини ліжко та рогожа на підлозі – і більше нічого. Кілька горщиків та пічечка з каменю доповнюють хатню обстановку. Поруч така самісінька комора та повітка для бика і візок на двох колесах, якщо хто має таке багатство. Майже всі речі господарчого вжитку, навіть посуд, зроблені з бамбука.
Але більшість господарів не має ніякого господарства. Свої кілька метрів землі вони обробляють руками.
Усі двори й сади, коли їх можна так назвати, заросли дикою травою, яка в цій країні росте так, що може все заглушити. Люди ніколи не прибирають навколо своїх хат.
За селом тягнеться «савах» – рілля, де яванець розводить паді (рис.) Це паді, яке яванець на одному полі може сіяти тричі на рік, і є основним, можна сказати, виключним засобом існування.
Сотні років миролюбний яванець обробляв свій савах, збирав паді, нічого більше не хотів, ні в що не втручався, але ось звідкілясь прийшли чужинці і почали впроваджувати «культуру»: спочатку, як ми бачили, примушували садити те, чого яванцю зовсім не треба, а потім «полюбовно» брати землю в оренду.
Саме так підприємець Більбо й орендував тут чверть дези Бандью для своєї цукроварні. Орендував зовсім полюбовно і просто. Насамперед заприятелював з місцевою владою, до «лури» (староста дези) включно. І пішло так, що коли тільки в господаря яке лихо чи неврожай, чи то худоба здохла, – якраз і податки треба платити. Але разом з тим давалася й допомога, агенти Більбо дуже охоче позичали гроші, і зрештою земля «полюбовно» перейшла до Більбо. І господарі відтоді обробляли свою землю вже на користь Більбо.
Деякі господарства ще трималися, але остаточна доля їх була вже вирішена.
А поруч з первісним малайським селом, де люди жили так само, як триста років тому, височів завод, побудований за останнім словом техніки. І на полях чотириста чоловік працювали над цукровою тростиною. Половину з них складали діти років дванадцяти-п'ятнадцяти, бо їм можна було платити менше. Робота полягала в тому, щоб обривати зайве нижнє листя і обкопувати кожну рослину.
В цій гірській країні мало рівних просторів. Долини чергуються з пагорбами, за якими іноді здіймаються дуже скелясті, стрімкі гори. В одній з таких долин і була цукрова плантація.
На пагорку під густим деревом сиділи три наглядачі, службовці Більбо. Двоє з них були голландці, третій метис. Уся плантація лежала перед ними, як на долоні, тільки не можна було розгледіти кожного робітника окремо. Але для цього в них був бінокль. Час від часу то один, то другий підносили бінокль до очей і розглядали поле. Поруч лежали довжелезні нагаї, про які самі наглядачі казали, що вони «можуть обхопити відразу дванадцять чоловік». Наближався полудень. Сонце стояло над самісінькою головою й вогнем» палило голі спини робітників. Навіть наглядачам у тіні було млосно.
– Ось уже котрий раз оті хлопчаки перестають працювати, – бурчав один з наглядачів, – а йти до них не хочеться. О, знову! Ах, поганці!
– Нічого не зробиш, треба йти, твоя черга, Грін, – сказав другий.
– Ну, то я їм покажу! – злісно крикнув Грін і, взявши нагай, пішов до робітників.
Побачивши, що наближається наглядач з нягаєм, всі чотириста чоловік здригнулися.
«Чи не до мене?» майнула думка в кожного з них, і під гарячим промінням сонця вони відчули холодок.
По дорозі наглядачеві треба було обминути шматок поля, засіяного рисом. Ділянка належала На-Інго, одному з тих господарів, які ще трималися за свою землю. Зрозуміло, наглядач не став обминати, а пішов прямо через посів.
Давно вже пропонували цьому На-Інго віддати свою ділянку в оренду, а коли він не хоче – тим гірше для нього самого. І через рис було вже прокладено стільки стежок (кожного разу нова), що бідному На-Інго небагато лишалося з нього користі.
Серед робітників був і син На-Інго, двадцятирічний парубок Нонг. У безсилій люті він повинен був дивитись, як на його очах гинула їх праця.
Схилилися робітники над роботою, затихли, втупили очі в землю, ніби не звертаючи уваги на наглядача. А у самих серця стукають швидко-швидко.
«Може, не до мене?» мелькає у кожного надія. Наглядач підійшов до дітей, що провинилися.
– Ви що ж це гуляєте? Га? – загримів він. – Ви гуляти найнялися чи працювати?
Свиснув нагай і обхопив одним махом «тільки» чотирьох. Ще посвист – і нагай обхопив уже шістьох.
Застогнали, заплакали діти, полилися солоні сльози на солодку рослину, а на худеньких спинах виступили смуги крові. Одразу ж накинулись на кров мухи – «лери» – обліпили рани, але відігнати їх не можна, треба працювати безперервно, цілісінький день.
Кілька чоловік дорослих, особливо жінки, мимоволі спинились і глянули на бідних дітей, але зараз же знову свиснув нагай і зробив те саме на їхніх спинах.
– Ах ви, гультяї! – кричав наглядач. – Ви тільки й думаєте про те, щоб украсти яку-небудь хвилину. Ви думаєте, ми цього не бачимо? Ні, кожного бачимо: нас не обдурите.
В цю мить почувся дзвін. Після шестигодинної роботи настала перерва на півгодини, а там знову шестигодинна робота дотемна. Наглядач пішов. Робітники розправили спини, стомлено спустились на землю, почали полуднувати. Жменька рису і декілька плодів були їх єдиною їжею за весь дванадцятигодинний робочий день.
Не можна думати, що робота ця примусова, кріпацька. Ні, вона організована за останнім капіталістичним методом. Робітники добровільно згодились працювати по дванадцять годин на день і навіть підписали угоду. А тоді вже по волі закону роботодавець має право яким завгодно засобом примусити їх виконати цю угоду, тобто працювати повних дванадцять годин, хвилина в хвилину. Буває, що робітники працюють і десять, і дев'ять годин, і навіть менше, але в кожному випадку за згодою.
Робітники відпочивали. Багато з них нічого не думали, нічого не відчували, крім насолоди відпочинку. Навіть про катування не згадували. Це справа звична. Для того білі й пани. Завжди так було і, мабуть, повинно бути. Ось тільки б швидше скінчилася робота! Тоді можна буде добре відпочити і забути про всі муки.
Деякі покірно скаржилися на свою долю:
– Добрий дух покинув серця білих людей.
– Аллах відвернувся від нас.
Але серед таких слів чулися і заклики до боротьби.
– Ніколи аллах не радив терпіти насильство чужоземців. Навпаки, він наказує вести боротьбу з ними. Ми самі повинні об'єднатись, і тоді аллах допоможе прогнати чужоземців. Для цього існує партія Сарекат-Райят [12] 12
Національна партія.
[Закрыть]. Якби ми всі вступили в цю партію, тоді одним махом визволилися б від чужоземців.
Дехто зацікавився, почав питати, де і як можна записатись у партію Саракат-Райят. Але знайшлися люди, які пішли ще далі.
– Самої незалежності від білих мало. Подивіться навколо і ви побачите, що й «свої» так само знущаються з нас. Ні, для нас свої тільки ті, хто працює, як і ми, а хто п'є нашу кров – усі чужі, яка б шкіра в них не була, біла чи темна.
Цікаво було чути такі слова під екватором, серед напівголих «дикунів». Навіть сюди дійшли комуністичні ідеї! А панові Більбо і не снилося, що у нього на плантації невільники говорять такі речі. Він, як і вся Європа, звик вважати яванців «найтихішим і найспокійнішим народом у світі».
Скоро минуло півгодини, і знову почалася тяжка робота. Але ось на небосхилі стали збиратися хмари. Загримів грім, замиготіла блискавка. Наближався екваторіальний дощ, той дощ, який ллє, наче з відра, та буря, яка перетворює день у ніч.
– От невчасно цей дощ, щоб йому!.. – лаялись наглядачі.
– Браття, яке щастя – дощ! – раділи робітники.
І дощ почався. Гримів грім, спалахувала блискавка, з неба лилися потоки, забурлили рівчаки. Наглядачі сховалися під деревом, а робітники лишилися на полі. Але ж зате як добре вони відпочили! За роботу взялися тільки через годину.
О шостій, коли було зовсім темно, вони повернулися у свої бараки. Ці бараки замість місця відпочинку скоріш можна було назвати місцем страждань. Низькі, без вікон, вони мали кілька поверхів-полиць, і коли робітники зайняли свої місця, то приміщення стало схожим на величезну скриню, від підлоги до стелі забиту людьми.
Місцеві робітники дуже часто просилися на ніч додому, але їх не пускали, бо зранку краще було гнати на роботу всіх разом.
Наступного дня, під час перерви, на полі з'явився сам Більбо. З ним був поліцейський і чоловік двадцять нових робітників.
Більбо наказав усім робітникам зібратися до нього. Поліцейський витяг папір і викликав на прізвище чоловік двадцять робітників.
– Ви члени Сарекат-Райяту? – грізно запитав він.
– Ні, ні, – почулися злякані голоси.
– Що! Ще й обманювати хочете! – тупнув ногою поліцейський. – Зараз же забирайтеся геть під три вітри, поки я вас не заарештував!
Робітники постаралися щезнути, радіючи, що справа скінчилася хоч так. Замість них до роботи стали нові.
– Запам'ятайте добре і ви всі, – сказав Більбо, – що так буде з кожним, хто входитиме в різні розбійницькі банди, особливо комуністичну.
Двадцять чоловік втекли, попрацювавши три тижні, а заробіток їх лишився в кишені пана Більбо і ще декого.
Серед тих двадцяти був і Нонг, син На-Інго. Через тиждень робота по впоряджуванню плантації була закінчена. Робітників відпустили. Тепер лишалося тільки чекати, поки дозріє цукрова тростина, а тоді збирати її і звозити на фабрику.
Кампонг ожив. Жителі, що працювали на плантації, повернулися додому й ніби забули про каторжну роботу, побої. Як діти, вони втішались відпочинком і тими невеликими грошима, що заробили.
Тільки в хатині На-Інго було сумно. У кутку лежала хвора дружина, а лікувати її не було за що. Рис весь давно вже з'їли, харчувалися тільки плодами. А новий врожай гинув на очах. Одна надія була на заробіток Нонга, а тепер і заробіток увесь пропав.
– Краще б ти не зв'язувався з усім цим, – докірливо сказав синові На-Інго.
Син нічого не відповів і опустив голову, ніби винний. Він ще сам не міг розібратися в своїх почуттях. Звісно, образа і злість на гнобителів були основним почуттям, але становище сім'ї та горе мимоволі викликали думку: якби він був осторонь від усього цього, не було б такого нещастя в домі.
Нонг почав працювати на підприємстві у Більбо з дванадцяти років. Але робота була тимчасова, сезонна. То кілька днів, то місяць на полі, потім випадково – на заводі. Там він зустрічався з різними бувалими робітниками і від них почув, що треба боротися з чужоземцями за свободу батьківщини, що кращі люди давно вже це роблять, що для цього насамперед треба об'єднатися. Ніби новий світ відкрився перед очима Нонга, він захопився новими ідеями і недавно записався в Сарекат-Райят.
Тільки один раз і встиг він побувати на зборах членів партії. Зібралися в горах. Присутніх було чоловік сто. З промовою виступив приїжджий мулла у білій чалмі, з чорною бородою і вогненними очима.
– Правовірні! – гримів він гучним голосом. – Доки ми будемо терпіти ярмо чужоземців? Доки невірні пануватимуть над дітьми пророка? Хіба ми не можемо жити й управляти самі, без чужоземців, як колись? Хіба ми не маємо своєї славної історії? Чи не мали ми своєї незалежної держави? Правовірні, готуйтеся до боротьби, вчіть темний народ, закликайте в наші ряди, і тоді ми проженемо чужоземців, заживемо вільним життям.
Правовірні слухали ці слова і розуміли з них тільки те, що треба прогнати чужоземців. Славною історією вони не цікавились і за пророка мало думали.
Справді, колись у XII–XV століттях на Яві були незалежні держави. Панували спочатку індійські царі, які ввели буддійську релігію, а потім арабські, які навернули народ у магометанську віру. Зрештою у сучасних яванців лишилася якась мішана віра, хоч на папері вони вважаються магометанами. Та й взагалі вони цікавляться релігією мало, але слова «незалежність» і «вільне життя» справили враження на слухачів. Вони нетерпеливо чекали, коли настане час боротьби.
І от замість цього Нонг сидить у своїй хаті з болем у серці за своїх батьків.
До хати підійшов лури (староста).
– На-Інго, – сказав він суворо, – ти обіцяв заплатити з заробітку Нонга. Де цей заробіток?
На-Інго мовчав.
– Коли На-Інго не внесе гроші через три дні, його сапі (віл) змінить свого господаря! – казав далі лури.
Знову ніякої відповіді.
– У вухах На-Інго виросла лоло (погана трава), яка заважає йому чути голос розуму, – звучав спокійний голос лури. – Коли б ти віддав землю в оренду, не було б такого клопоту.
– Почекай, поки зберу рис, – промовив, нарешті, На-Інго.
– Багато разів сходило і заходило сонце, поки тебе чекали. Більше вже не можна. Подумай. Я сказав.
І поважно, не поспішаючи пішов геть. На-Інго не поворухнувся. Тільки Нонг схопився і нервово почав ходити біля хати.
* * *
Ніч минула. Зайнялося на сході, й виразніше вимальовувалися вершини гір. Ось вони вже позолотилися, але в улоговині ще темно. Потривожений туман заворушився й неохоче, поволі почав підніматися з плантації.
Деза спала, спало і заводське селище. Лише де-не-де встав один-другий чоловік. Раптом почувся тривожний дзвін і крики:
– Пожежа на плантації!
Ніби мурашник, заворушилося селище. Частина людей кинулася на плантацію, а друга частина – в кампонг. В цій групі були й наглядачі з своїми нагаями, і поліцейські, і місцеві чиновники.
У селі загримів барабан, розбіглися по вулиці заводські люди.
– Марш гасити пожежу! Живо! Всі!
Злякані жителі схопилися, поки що нічого не розуміючи. Налетіли стражники, з'явився лури, бігав, кричав щосили. Плач жінок і дітей, невдоволені вигуки чоловіків, посвист нагаїв, лайка створили таке враження, ніби на село напали бандити.
Нічого й казати, населення не мало ніякого бажання бігти рятувати панське добро. Люди тікали хто куди, ховалися; насильники почали лютувати ще дужче.
– Стій! Куди ти? Я тобі покажу! – кричали вони, не жаліючи нагаїв.
Нарешті, спіймали чоловік п'ятнадцять і вигнали на поле. Там огонь ішов уже стіною, суха тростина тріщала, специфічний запах горілого цукрового соку сповнював повітря. Люди, що прибігли раніше, встигли зробити просіку лише на невеликому шматочку, щоб не пустити вогонь далі.
Почалася загальна боротьба з вогнем. Але людей не-вистачало. Поки в одному місці затримають огонь, в іншому він обходить стороною.
Прибіг сам Більбо і гасав, мов скажений звір.
– Ах, сволота! Бунтувати задумали? Ми з них виб'ємо цей дух! – кричав він на адресу тих, хто не з'явився гасити пожежу.
Вогонь було затримано лише години через три. Половина плантації згоріла. Але й від рису На-Інго та деяких найближчих сусідів нічого не лишилося: увесь він був витолочений.
Через день у дезу з'явилися високі гості. Попереду на білому коні їхав старий з сивою бородою, в чалмі й білому халаті. Кінь був покритий шовковою попоною з різноколірними китицями. Поруч їхав Більбо і кілька чиновників. Озброєні вершники оточували старого, а ззаду їхав віз із слугами й хазяйством.
Більбо й голландські чиновники тримали себе перед старим покірно, догідливо, ніби перед якимсь великим начальником. Жителі, що траплялися по дорозі, робили «дьєнг-кок» – знак найвищої пошани. Робилося це своєрідно: людина відходила вбік і присідала, поки висока особа не проїде мимо. Цей дьєнг-кок простий народ повинен робити перед кожним чиновником і перед кожним білим, хто б він не був. Треба відзначити, що в містах і навіть у таких пунктах, як Бандью, дьєнг-кок тепер уже не виконується. Але перед такою великою персоною, як регент, доводилось повертатися до колишнього звичаю.
Як ми вже казали, регентом завжди буває який-не-будь князь, нащадок колишніх володарів країни. Через нього голландська влада проводить усі свої заходи. Над ним стоїть голландський резидент, місцевий губернатор, але ці резиденти управляють не народом, а регентами. Як усі чиновники, голландські резиденти змінюються, служать лише по кілька років, виїжджають, приїжджають, а регент усе своє життя лишається на посаді і навіть передає її в спадщину своєму синові (зрозуміло, за згодою голландської влади).
Регенти пам'ятають, що вони – колишні володарі.
Живуть у своїх палацах пишно, мають сотні слуг і дружин, мають свій власний почесний військовий загін. На все це потрібні гроші. Їх дає голландський уряд, і через це регенти служать голландцям не за страх, а за совість.
Але й цих грошей невистачає. Тоді вони починають різними способами витискати з народу соки на свою користь, так що навіть голландському резидентові нерідко доводиться захищати народ від «його» володаря. І коли після того бувають якісь непорозуміння з населенням, коли чути скарги на владу, голландці кажуть яванцям:
– Чого ж ви ще хочете? У вас своя влада. І, як бачите, іноді не дуже добра. Нам доводиться захищати вас від неї. Чи краще вам буде, коли ми залишимо вас самих з вашими власними князями?
Але разом з тим голландці старанно підтримують авторитет регента. В інструкції резидентові сказано прямо, щоб він був ввічливим і уважним до «молодшого брата».
Ось чому й тепер так шанували регента. Під високим дур'яновим деревом поставили гарне крісло, слуги кинулися допомагати регентові злізти з коня. Коли регент сів, поруч стали солдати. Голландці навіть не сідали.
Тимчасом наказали, щоб зібралися всі люди. Відчувалося, що буде щось важливе, мабуть, у зв'язку з пожежею. Люди зібралися зі страхом і стали навколо.
Зробилося тихо. Лише високо над головою регента шелестіло листя, а між ним поблискували дур'янові плоди.
Регент встав, обвів поглядом людей і сказав:
– Діти мого народу! Засумувало серце моє, коли я почув, що ви пішли проти закону. Соромно мені, старому, дивитися в очі нашим доброчинцям. Ви зробили два злочини: по-перше, підпалили плантацію, а по-друге, відмовились гасити пожежу.
– Ми не підпалювали! Ми не знаємо, хто підпалив! – почулися голоси.
– Все одно, – перебив регент, – коли злочинця й не буде знайдено, ви однаково відповісте за збитки, тим більше що ви відмовилися йти гасити.
– Ми не відмовлялися! – крикнуло кілька чоловік.
– В усякому разі, – вів далі регент, – по закону, як вам усім добре відомо, відповідальність за збитки повинна нести вся деза. Це означає, що орендована земля використовуватиметься один сезон без будь-якої плати. На цей самий сезон відбирається земля й у тих, хто ще не здавав її в оренду. Це найлегша кара. Але цього мало. Не заради цього я приїхав до вас. Я хочу вас попередити…
Вгорі щось хруснуло, і за мить на голову регента впав величезний плід. Глухий сильний звук – і плід розлетівся на п'ять шматків. Гострий неприємний запах, схожий на запах гнилого часнику, сповнив повітря.
Регент крикнув, похитнувся, а на чалмі зачервоніли плями крові. Зчинилася метушня, крики; старого підхопили, посадили в крісло, побігли по воду, почали обмивати кров, а потім посадили на віз, де їхали його слуги, і вся експедиція рушила туди, звідки прибула. А вслід їй покотився гучний регіт: це сміялися люди, яким хотілося плакати.
Такі випадки з дур'яном бувають тут нерідко. Жителі Бандью пам'ятають навіть смерть людини від такого випадку. І справді, це дуже небезпечно. Уявіть собі величезну продовгувату диню, яка падає з двадцятиметрової висоти. Та ще вся вона утикана дуже міцними й гострими колючками, з сантиметр завдовжки. Не дивно, що регент закривавився й зомлів.
Сміх сміхом, а справа жителів Бандью була погана. Правда, нічого нового і несподіваного в цьому не було, але все ж таки потрібен був час, щоб звикнути до нещастя. Тепер уже протягом деякого часу селянам доведеться жити тільки на заробітки в Більбо. Ну, а коли всім роботи не буде? Коли Більбо запровадить «вільну конкуренцію» і ще зменшить плату? Коли візьме чужих робітників, яких усюди на Яві досить? Одне лише можна сказати напевне: пан Більбо не тільки нічого не втратить на цій пожежі, а ще й трохи заробить.
Треба було поспішати, щоб захопити яку-небудь роботу. Наближалися жнива, і все населення кинулося в контору Більбо. Хоч ми не дуже шануємо пана Більбо, але повинні визнати, що ніякого насильства він не чинив. Він лише пропонував умови, а воля кожного була згодитися чи ні. Він навіть попереджував:
– Добре подумайте, щоб потім не ображалися. Пам'ятайте, що коли ти згодився добровільно сам, то повинен виконати всі умови повністю. А коли ні, то примусимо.
І робітники «згоджувалися».
В кращих умовах перебували ті, хто мав свого власного сапі (вола). Вони потрібні були для перевозки тростини з поля на завод. Через те що таких власників було небагато, з ними укладали окремі, складні договори.
Насамперед робітникові пропонували, щоб він тимчасово ніби продав свою худобу, і на цей продаж складалася угода. Робітник одразу ж одержував і гроші. Потім складали другу угоду, де було зазначено, що робітник працюватиме на позиченій у підприємства худобі. Після закінчення роботи вираховувалось те, що вже одержав робітник за худобу, а угода скасовувалась.
Тепер виходить так: коли робітник залишить роботу й піде з «чужим» волом, його зараз же посадять у тюрму як злодія. Коли ж він утече без вола, той залишиться підприємству.
Поки лури ще не прийшов забирати сапі, На-Інго підписав таку угоду. Нонг, звісно, не міг одержати роботи і лишився біля хворої матері, яка з дня на день могла померти.
Почалася робота, уперта, гаряча. Треба було якомога швидше переробити тростину на цукор. З поля на завод була прокладена вузькоколійка, але вагони по ній везли сапі. Незграбні яванські вози на двох колесах тягнулися з усіх сторін до залізниці, а там перевантажувалися на платформи.
Безупинною річкою тростина пливла на завод, ішла спочатку в так званий «млин», а звідти з одного боку виходила покремсана маса, а з другого – по цементному ровику стікав мутний сік з жовтою піною. Потім сік пропускали через вапно, сірчані гази, він кипів у величезних чанах, фільтрувався, випаровувався, згущався – і, нарешті, виходив цукор, який одразу ж вантажили у вагони, потім на кораблі і розвозили по всьому світу.
На-Інго на своєму «позиченому» сапі возив вагончики по рейках. Поле, як ми знаємо, лежало в улоговині, значить, вагони доводилося возити вгору. Бідний сапі вибивався з сил, але не можна було спинитися ні на хвилину, бо була гарячка, ззаду натискали інші вагони, наглядачі кричали, підганяли нагаями і волів і людей.
Назад з порожніми вагончиками їхати було не краще: вони швидко котилися вниз – гальма були примітивні – били худобу по ногах, і так дванадцять годин.
Через кілька днів сапі насилу тягав ноги. Він не міг витримати такої роботи, яку витримували люди.
Нарешті, він востаннє впав і вже не підвівся…
З розрахунку виходило, що На-Інго ще повинен був відпрацювати за «чужого» вола.
На-Інго покинув роботу й самовільно пішов додому.
Там його зустрів заплаканий Нонг: мати вмерла.
Тоді На-Інго сів у куток і скам'янів. Він дивився вперед, але нічого не бачив і не чув. Не поворухнувся він навіть тоді, коли прийшли і взяли його дружину, щоб поховати.
Як не кликали його, як не штурхали, він нічого не відповідав і лишався сидіти на своєму місці. Так без нього й поховали; закопали й поставили камінь.
Минув день, минула ніч, а старий усе ще сидів нерухомо. Хоч як намагався Нонг розворушити його, заговорити з ним – нічого не виходило. Зморений Нонг заснув, а коли прокинувся, батько сидів так само, як і вчора. Так само широко були відкриті його очі, і так само він нічого не бачив…
Нонг пішов до сусідів порадитися, що робити.
Через кілька хвилин На-Інго заворушився, щось сказав і затрусився. Очі заблищали, оживилися, але в них була тільки дика лють. На губах з'явилася піна. Нарешті він схопився й почав озиратися. Потім зірвав з стіни крис (кинджал) і вискочив з хатини. Размахуючи ножем, він помчав селом і кинувся на першого зустрічного. Той упав на землю, поранений в руку, а На-Інго побіг далі дорогою на завод…
– Амок! Амок! На-Інго! – закричали в усьому селі, затріщали тріскачки, усі почали ховатися хто куди.
Цей крик почув Нонг і кинувся слідом за батьком. За ним – інші чоловіки, озброєні чим попало.
– Амок! Амок! – чулося в селі; тріщали тріскачки, люди грюкали кийками, б'ючи на сполох.
А тимчасом На-Інго звалив жінку, яка йшла з водою. Вбив її на смерть.
На-Інго біг так швидко, що його переслідувачі не тільки не наближалися, а відставали дедалі більше. Лишалося тільки дивуватися: звідки в старого На-Інго взялося стільки сили? Нарешті він зовсім зник з очей. Чоловіки втомилися й почали відставати. Лише Нонг з останніх сил біг далі…
Через кілька хвилин спереду почулися постріли. Нонг зупинився: пізно! справу закінчено!
Підійшовши ближче, Нонг побачив убитого батька, а поруч з ним – наглядача Гріна.
Цей амок е особливістю яванців, і європейці досі сушать голову, що воно таке: чи звичайний сказ, чи якась інша хвороба? В усякому разі амок ніколи не трапляється з щасливою людиною. Він завжди вибухає в результаті мук і важкого стану. Коли такого «оранг-гіля» (скаженого чоловіка) своєчасно стримати, то припадок іноді проходить. Але закон дозволяє кожному вбити «оранг-гіля».
Європейці тільки забувають, що яванці, хоч і «найтерплячіші й найтихіші», але все ж люди. Якою б тихою і терплячою людина не була, та за певних умов навіть такому терпінню може прийти край.
Досі це терпіння кінчалося амоком, ну, а згодом воно може кінчитися чим-небудь іншим.
