Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)
– Так, цікаво, – відповів резидент, хоч насправді йому не дуже подобалася така розвага.
Серед гостей був і ван-Декер – Гейс. Після від'їзду Салула і Пандо він поїхав до начальника канцелярії резидента. Високий, сухорлявий і суворий мінгер Гааза, відчувши, що тут пахне капіталами, одразу став не тільки лагідним, але, здається, й нижчим на зріст. Сам резидент побажав зустрітися з рідким гостем і прийняв його в тому самому кабінеті, де кілька днів тому приймав його імператорську величність, причому різниця в прийомі була зовсім не на користь його величності. Перед представником фірми резидент був зовсім не такий поважний і гордий, як перед великим імператором. Резидент дуже зацікавився планами компанії ван-Бром, обіцяв допомогти всім, чим тільки можна.
– Якщо взагалі наші капіталовкладення на Яві дуже бажані, – казав він, – то в тій частині, яка вважається незалежного, – він посміхнувся, – ці вкладення ще потрібніші, бо це найкращий спосіб освоєння країни і залучення її до нашої культури.
– В такому разі дозвольте поставити вам одне дуже важливе для нас питання, – сказав Гейс.
– Будь ласка.
– Ми чули, що становище на Яві напружене, що може навіть вибухнути повстання. За таких умов, самі розумієте, вкладати капітал дуже рисковано. Для нас було б дуже важливо знати ваш погляд на становище. Від вашої відповіді в значній мірі залежатиме вся справа.
Резидент відчув усю відповідальність свого становища і серйозно, розважливо сказав:
– Якби йшлося про Сурабайю, Батавію чи інші такі пункти, я не дав би вам абсолютної гарантії, хоч особисто переконаний, що небезпеки не може бути. А що стосується Суракарти, то я можу дати вам повну гарантію. Правда, є у нас деякі фантазери-націоналісти, які мріють про відродження стародавньої Матарамської імперії, але вони мріють про це вже кілька сотень років і можуть мріяти ще тисячі без будь-якої шкоди для нас.
– Дуже вам вдячний, – сказав Гейс цього разу вже зовсім щиро, бо запевнення резидента було корисніше для справи повстанців, ніж для компанії ван-Бром.
Після розмови з резидентом Гейсу, власне кажучи, не було чого й робити в місті. Але треба було чекати ще три дні. Сяк-так провів він два дні, а на третій йому випала можливість побувати в гостях у самого сусухунана.
Сталося це так, що Гааз на цьому святі познайомив Гейса з Радан-Бого.
– Він може бути корисним для вашої справи, – шепнув Гейсу Гааз, підходячи з ним до міністра.
Почувши слова «для вашої справи», Гейс з жахом відсахнувся і пильно глянув у вічі Гаазу: що це значить? Невже йому відомо, що говорилося тоді в домі Пандо? Невже Пандо – зрадник?! Але за мить Гейс зрозумів, у чому справа, і навіть зашарівся…
– Не думав я, що мені доведеться мати справу з таким міністром, – промовив він, аби щось сказати.
Гладка постать і хитрі очиці Радан-Бого улесливо забігали, коли він вітався з голландцями. Гейс не мав ніякого бажання розмовляти з ним і полегшено зітхнув, коли після кількох пустопорожніх фраз Радан-Бого побіг, як він сказав, у господарських справах.
Свято продовжувалось у залі. Головним номером були яванські танці – «сримпі» і «бедойо». Гамелянг заграв тягучу, сумну одноманітну мелодію, і насередину вийшли танцюристки, переважно принцеси імператорського роду.
Весь танець складався з повільних рухів, ніби прогулянка вперед і назад з присіданнями, вигинаннями, схожими на зміїні рухи. Принаймні тулуб і руки рухалися більше, ніж ноги. Особливо викручувалися руки, суглоби, пальці, викручувалися незвичайно, неприродно.
Незвичайні обставини, публіка, танцюристки, їх зміїний танець, однозвучна тиха музика – все це почало ніби зачаровувати Гейса, навівати сон. Тим більше що минуло півгодини, година, півтори, а танцям не було видно кінця-краю.
Сусухунан сидів біля столу, потягував холодний напій, курив і, очевидно, з приємністю стежив за танцями. Ось він кашлянув, і зараз же збоку підповзла навкарачки дівчина з золотою царською плювальницею. Одержавши порцію царської слини, вона так само навкарачки, але вже задом, посунулась назад, тримаючи плювальницю над головою.
Але резидент страждав. Багато разів бачив він ці одноманітні танці. Якщо спочатку вони дуже цікавлять європейця, то потім уже стають нудними. Особливо коли це триває мало не протягом двох годин. Резидент весь час позіхав, і сяк і так повертався, щоб тільки не заснути, ї був надзвичайно радий, коли танці скінчилися.
Надходив вечір. Гості вийшли на веранду, в сад.
– А що буде далі? – спитав Гейс у Гааза.
– Мабуть, європейські танці, а о дванадцятій годині – вечеря.
– Шкода, що не навпаки, – сказав Гейс. – Страшенно хочеться повечеряти за імператорським столом.
Але доля позбавила його цього щастя. Підійшов Радан-Бого і сказав, що біля входу в палац добивається побачити свого туана в якійсь справі слуга пана ван-Декера.
– Очевидно, справа важлива, якщо він наважився турбувати мене, – сказав Гейс і пішов.
Його чекав Салул.
– Через тебе мені не вдалося повечеряти з його величністю, – сказав Гейс, коли вони відійшли.
– Нічого, повечеряємо колись разом у цьому самому палаці і за цим самісіньким столом, – відповів йому в тон Салул.
Коли на світанку гості сусухунана роз'їжджалися, вони могли помітити, що в одному з вікон готелю все ще горить світло…
А наступного дня вранці прийшов посланець від Пандо. Учасники наради повинні були зібратись кілометрів за п'ятнадцять звідси, в лісі, в руїнах стародавнього храму, і посланець мав провести туди Гейса та Салула.
Найняли підводу без кучера (за кучера сів посланець) і після полудня рушили в дорогу. Містечко жило своїм щоденним життям. Метушилися жителі. Часом проходив чи проїжджав європеєць, плив у повітрі паййонг якого-небудь сановника. Спека ще не зменшилась, і вулиці були сонливі, мляві. Ніхто, здавалося, не звернув на подорожніх уваги.
І зовсім не можна було подумати, що за ними стежить цілий хвіст зацікавлених людей…
V. ПРИЯТЕЛІ МИМОВОЛІ
Несподіваний приятель. – Вовк і вівця. – Китайський похорон. – Трагікомедія на кладовищі. – По одному сліду. – Смерть зрадника.
Нонг вперше був у великому місті. Опинившись на вулицях Батавії, він здивовано позирав навколо: на величезні будинки, вікна магазинів, на незнайомі коштовні речі в них, на трамвай, на міську публіку. Він був немов у сні. Все, що сталося з ним, було таке несподіване, незвичайне. Як і чому він опинився тут? Наче якась сила підхопила його і перенесла в інший світ. І в цьому новому світі він став багачем. Мав аж сто гульденів! Незвичайне багатство! Він не міг собі повірити, що все це правда. Знову й знову роздивлявся гроші – виходило, що правда.
Бантам, ліси, таємні товариші – все це лишилося, як тьмяні, невиразні спогади, його бажання і обіцянка зв'язати свою долю з ними відійшли на задній план, здавалися вже непотрібними.
Навіщо все це, коли він тепер багатий? Він тепер може налагодити своє життя зовсім по-іншому. Сто гульденів – це ж не жарти! Вони, здавалося, пекли йому руки, йому ввижалося, що всі навколо бачать його багатство і заздрять йому. Може, навіть хочуть відібрати – і він сховав свої гроші далі.
– Що, братіку, радий, що вирвався? – почув він над вухом голос, і чиясь рука по-приятельськи лягла на його плече.
Нонг здригнувся. Перед ним стояв той самий чоловік, який там, у суді, посвідчив, що «це не він».
– Це я пожалів тебе, – вів далі чоловік. – Бачу, хлопець хороший, незіпсований. Дарма, – думаю, – він страждає, треба допомогти! Ну, і сказав їм, що треба тебе випустити. А то довелося б тобі довго ще мучитись. В таких справах нелегко звільнитися без допомоги збоку, навіть хоч ти й тисячу разів будеш невинний.
Нонг слухав цю приятельську балаканину і відчував себе якось незручно. Гостре обличчя людини, улесливий голос, меткі очі справляли на Нонга огидне враження.
«Чому він такий лагідний? Чого йому треба від мене? Чи не хоче він видурити у мене гроші?» думав він.
Але новий приятель не тільки не зазіхав на його гроші, а навпаки – сам запропонував почастувати його.
– Ходім, братіку, почастую. Ти тут людина нова, і я можу бути корисним для тебе. А то може ще статися так, що, визволившись з одного лиха, потрапиш у друге, і тоді я буду винен, що визволив тебе.
І він весело засміявся.
Усміхнувся і Нонг. Цей дивак почав навіть цікавити його.
«Ну що ж? – подумав Нонг. – Коли твоя ласка, добре. Але мене, брате, не обдуриш. Бачу, яка ти цяця».
Крім того, Нонг був упевнений, що цей чоловік не знає про його, Нонгове, багатство. Навіть коли б і побачив, як туан давав йому гроші, то все одно не міг знати скільки.
Сіли в трамвай і поїхали у гавань Прийорк. Всю дорогу новий товариш розважав його, жартував.
– Тебе як звати? Я забув.
– Нонг.
– А мене – Като. Мушу тебе попередити, що у пас в місті шахрай на шахраї їде і шахраєм поганяє. Сам побачиш. Ось чому мені приємно познайомитися з чесною людиною. Поки ти ще не зіпсувався в місті, – підморгнув він з хитрою усмішкою.
Але саме це здорове, незіпсоване почуття якраз і говорило Нонгу, що він має справу в одним з таких шахраїв. Почуття було інстинктивне, але стійке, виразне. Може, цьому Като навіть і вдалося б зламати недовір'я, коли б не його таємнича роль там, на слідстві.
Нонг добре пам'ятав це. Чим більше він пригадував усі подробиці, тим більше переконувався, що цей тип веде якусь підступну політику. А «приятельство» його напевне має якусь лиху мету.
Нонг добре бачив і розумів, що Като там був свідком і знає «тих», тому й не признав Нонга та його туана. Ясно було, що «тих» шукають і, очевидно, натрапили на якийсь слід. Ясно було також, що головним винюхувачем був цей самий Като. І, нарешті, Нонгу легко було зрозуміти, куди веде все це «приятельство».
Після цього в голові Нонга одразу вивітрився той туман, усі ті нові враження, яких зазнав він за останній час. І місто, і гроші, і плани свого власного життя відсунулися вбік. Перше місце посіла інша, важливіша справа.
Виразнішими стали його колишні почуття, виразніше пригадав і «тих» товаришів у лісі, пригадав, з яким бажанням ішов він до них, як обіцяв служити їхній справі. І, нарешті, найголовніше, що надавало сили, – це те, що йому тепер трапляється відповідальний випадок самостійно допомогти «тим», відвести небезпеку.
А як – це вже залежить від нього самого і від обставин. Поки що ясно одне: він повинен стежити за цією людиною.
Коли вони вийшли з трамвая, Нонг уже почував себе вільніше, впевненіше, він знав, як триматися.
У гавані стояло багато кораблів з різних кінців світу. Вивантажувались європейські товари, навантажувались місцеві: кава, хіна, цукор, кориця, мускат, перець. Під палючим промінням сонця бігали по сходнях жовті, бурі, чорні напівголі вантажники з великими пакунками і ящиками на спині.
Здавалося дивним, як ці маленькі, худі стомлені люди могли носити такі тягарі. Зігнувшись мало не до землі, з викоченими на лоб очима, з гиком мчить такий вантажник, і видно, що цей гик є його останнім засобом підтримати сили.
А ввечері більша частина заробітку гине в незліченних тавернах, які, ніби пастки, розкидані навколо. Лише китайські вантажники – або, як їх звичайно називають, кулі – більш стримані і бережуть кожний гріш. Повечерявши пригорщею рису та бананом, вони так і лишаються ночувати на узбережжі до наступного дня. До того ж робітників дуже багато, і вони вже з вечора повинні ставати в чергу, щоб одержати роботу на завтра.
Като і Нонг зайшли в одну з таверн. У брудній низенькій кімнатці біля запаскуджених столиків сиділи голландські, англійські, японські, китайські, французькі матроси.
Галас, гамір і міцні слова з різних мов свідчили, що присутні вже добряче випили. Від диму і різних запахів повітря було таке густе, що здавалося, крізь нього треба було проштовхуватись. Нонг навіть трохи злякався, вперше опинившись у такому місці.
– Китайоза, віскі! – скомандував Като хазяїну-китайцю.
З жадобою налив Като дві склянки, цокнувся з Нонгом і миттю випорожнив свою., Нонг доторкнувся вустами до своєї, але не випив: міцним і неприємним здався йому цей напій.
– Що ж це ти, братіку, здрейфив? – засміявся Като. – Звикай!
– Не можу, – сказав Нонг.
– Ну ні, братіку, так не можна! Так з тебе ніколи не буде людини. А я бажаю тобі добра і хочу з тебе зробити людину. Ну, бери. Коли хочеш, я собі другу наллю. Ну, разом! Сміливіше, не бійся! Ось ця!
І він зі смаком, поволі почав тягнути з своєї склянки. Нонг трохи відпив, а решту, скориставшись з моменту, непомітно вилив під стіл.
– От і добре! – похвалив Като, не помітивши цього. – Коли хочеш мати успіх у житті, треба вміти пить. Хто вміє пити, той уміє жити. Скільки у мене було товаришів, які не вміли ні того, ні цього. Вони тепер десь марно страждають, а я, як бачиш, живу і тобі бажаю так жити. Признавайся: ти, мабуть, зацікавився, чого це я виявляю до тебе прихильність, і, мабуть, не віриш мені, га?
– Правду кажучи, я нічого ще не думав. Бачу, добра людина – і все, – відповів Нонг з простакуватим виглядом.
– Звісно, добра. І зараз ти в цьому переконаєшся.
Като нахилився ближче і тихо запитав:
– Скажи, який вигляд у того другого туана, якого ти бачив у Бантамі?
«Починається!» подумав Нонг і весь напружився.
– Та я ж казав уже, – відповів він голосно. – Досить високий, років під тридцять п'ять чи більше, з чорним волоссям і бородою.
Здається, Като не помітив, що Нонг накинув тепер років з п'ять.
– Чорний? – знову спитав Като.
– Так. Що ж тут дивного?
– А які з ним були люди?
– Знову ж я казав: кілька провідників, слуг.
– А що він там робив?
– Не знаю. Я бачив його мимохідь. Здається, полював; крім того, я одним вухом чув, що він шукає якісь плантації.
– А ти б пізнав його, якби побачив знову?
Цього разу Нонг задумався, як краще відповісти.
– Не знаю. Я його зовсім мало бачив, – невпевнено промовив він.
– Ну то я тобі відкрию секрет, чому я так цікавлюся цим паном. Ти кажеш, що він хоче знайти землю під оренду. Сам знаєш, справа це нелегка. Ну, а я саме знаю відповідну ділянку. Коли ми знайдемо цього пана і запропонуємо йому землю, то можна буде добре заробити і від нього і від того, хто здає, бо пан цей, видно, багатий і грошей не пошкодує. Заробіток поділимо на двох – от і вся справа. Тепер розумієш?
Нонг зрозумів: Като хоче використати його, щоб знайти «тих». І придумав непоганий план. Ну що ж? Буде краще, коли Нонг весь час буде поруч з цим шпигом, щоб попередити «тих». За таких умов знайдеться випадок і назавжди позбутися його.
– Це було б дуже добре! – ніби радісно відповів Нонг.
– І це в значній мірі залежить від тебе. Ми б поїхали разом. Якби ти міг пізнати його, особливо, якби ти хоч приблизно міг знати, де його шукати, тоді ми швидко зробили б свою справу.
Нонг якось чув тоді в лісі, що хтось там збирається їхати в Суракарту. Але сказати про це шпигу він побоявся, бо той може кинути Нонга і поїхати сам. Тоді Нонг стане злочинцем, зрадником.
– Цього не знаю, – відповів він, подумавши.
– А ти краще подумай: може, щось чув? Хоч приблизно. Тобі ж краще буде.
Крики і суперечка серед матросів визволила Нонга од відповіді. Всі підхопилися: у кутку заблищали ножі, револьвери. Але зараз же з'явилась поліція і припинила сварку. Видно, поліція тут була завжди напоготові.
Після того Като зацікавився іншим. У вікно він побачив, що на набережній, проти таверни, виносили з корабля труну. Група китайців зустрічала її, всі плакали, голосили. За труною з сумним виглядом сходив з корабля китаєць, який, очевидно, привіз небіжчика.
– Цянь-Фу?! – пізнав його Като і дуже здивувався.
Китайці надзвичайно шанують свою батьківщину. Де б китаєць не був, він ніколи не втрачає з нею зв'язок. Завжди він прагне повернутись додому. І коли помирає, то просить, щоб труп його перевезли і поховали на батьківщині. Зрозуміло, таке бажання можуть виконати лише багаті китайці, але загалом на всьому світі таких набирається чимало, тому подорож китайських мерців є досить звичайною справою.
З часом цей звичай почали застосовувати навіть до тих покійників-китайців, які народилися не в Китаї, а на чужині. Тому привезення померлого китайця на Яву було нерідким явищем.
Але Като, очевидно, зацікавився не цим.
– Ходімо! – торкнув він за руку Нонга і вибіг з таверни.
Підійшовши до процесії, Като звернувся до однієї жінки, яка надто вже старанно виявляла розпач.
– Кого везете?
– Ой-ой-ой! Батько, батько повертається в такому вигляді! – відповіла вона крізь сльози.
Потім підійшов до Цянь-Фу.
– Добрий день, Цянь-Фу! Кого везеш?
– Батька довелося привезти. Велике нещастя. І коштує скільки!
Като відійшов і посміхнувся. По-перше, Цянь-Фу, як знав Като, був не настільки багатий, щоб дозволити собі таку розкіш. По-друге, та жінка не була ні сестрою, ні дружиною Цянь-Фу. І, по-третє, батько Цянь-Фу народився і жив у Китаї.
– Ходімо проводжати цього небіжчика, гроші заробимо, – підійшов Като до Нонга.
Той здивовано глянув на Като.
– Чого дивуєшся? Сам побачиш. Я ж казав, що навчу тебе жити на світі.
І вони приєднались до процесії.
Вже вечоріло, коли вони підійшли до китайського кладовища. Китайці швидко, абияк засипали труну і розійшлися. Але Като навіть і не чекав кінця. Він повів Нонга назад у місто і купив два заступи.
Нонг догадався, що задумав цей шахрай.
– Ну ні! На таке діло я не піду! – запротестував він.
– Дурний! Кажу ж тобі, що заробити можна.
– Таких заробітків я не хочу, йди собі сам.
– І піду! – вперто сказав Като. – А ти пожалкуєш. Ти навіть ще не знаєш, у чому тут справа, а вже відмовляєшся.
– У чому ж?
– Ходім, тоді побачиш.
Що тут було робити? Покинути його – значить, покинути «тих», відмовитись від допомоги їм, знати, що їм загрожує небезпека, і нічого не зробити. Доля так зв'язала Нонга з цим негідником, що треба або погубити «тих» або «приятелювати» з ним до кінця. Погубити «тих» Нонг не міг і пішов за Като.
Було вже зовсім темно, коли вони повернулись на кладовище. Підійшли зовсім з іншого боку і, натикаючись в темряві на могильні камені, почали тихенько підкрадатися до свіжої могили.
Серце Нонга стискалося від жаху. Чого було варте вже саме блукання вночі по якихось китайських могилках! А тут ще невідома, підозріла і, мабуть, небезпечна мета. Але мета Нонга була серйознішою і, зціпивши зуби, він ішов за Като.
Нарешті, підійшли до свіжої могили.
– Тепер давай копати, тільки швидше! – наказав Като і взявся за роботу.
Але Нонг не поворухнувся з місця.
– Мені це не треба, – відповів він рішуче.
– Та тут же багатство!
– Яке багатство?
– Контрабанда.
Лише тепер Нонг зрозумів, у чому справа. Цієї миті поряд підвелася якась темна постать і хутко побігла геть.
– Держи його! – крикнув Като і кинувся навздогін.
Нонг лишився на місці, не знаючи, як поводитись в цих незвичайних обставинах.
Через кілька хвилин повернувся, захекавшись, Като.
– Утік, холера йому на голову! Це був, мабуть, їхній вартовий. Тепер він їх попередить і приведе сюди.
– Значить, нам треба тікати, поки не пізно, – сказав Нонг.
– І не думаю! – рішуче відповів Като. – Ми ще з ними потягаємося.
– Ну, а я то зовсім не маю бажання ні тягатися, ні зустрічатися з ними, – сказав Нонг і попрямував геть.
– Стривай! – зупинив його Като. – Гаразд, я згоден, іди собі, але не виходь зовсім, почекай, сховавшись, там далі. Коли тут щось трапиться, пролунають постріли, чи що, тоді біжи і приведи поліцію. А якщо все буде тихо, я сам прийду до тебе, ми спокійненько вийдемо, а ти одержиш свою частку. Як бачиш, ти нічим не рискуєш. Згоден?
Нонг охоче погодився. Ця пропозиція цілком відповідала його бажанням. По-перше, він не розлучався з Като назавжди, по-друге, не рискував, а по-третє, мав надію, що китайці уб'ють Като. Це був би найкращий вихід. А поліцію Нонг покликав би лише тоді, коли б переконався, що його «приятель» убитий; навіть сам добив би його, якби треба було.
Като також був задоволений…
Через півгодини він помітив, що попереду щось ворушиться. Обережно, від каменя до каменя, сунули тіні. Треба було або бути сміливим до божевілля, або дуже хитрим, задирливим і впевненим, щоб триматися так спокійно, як тримався Като.
– Гей! Заждіть! – крикнув він до тіней. – Я тут сам. Давайте поговоримо.
Звідти ніякої відповіді,
– Гей! Цянь-Фу! Не ховайся. Не варто. Ваш вартовий, певно, сказав вам, що нас двоє. Ну то ось один з нас перебуває за кладовищем і чекає наслідків. Якби вам вдалося вбити мене, то через кілька хвилин він приведе поліцію, і тоді не тільки вас покарають, але й загине весь ваш товар. Крім того, у мене є револьвер, я зчиню галас, може і з вас кількох уб'ю. Отже, самі бачите, бій не принесе вам ніякої користі. Якщо навіть ви й переможете, то втратите товар і одного або двох чоловік, а решта піде під суд. Давайте краще поговоримо по-дружньому. Хай підійде один з вас ближче. Не ворушіться, не ворушіться! Зараз стрілятиму. Хай підходить один! – усе це Като сказав досить тихим голосом, щоб не чути було здалеку. Але китайці почули всі його слова. Нонг же був значно далі і нічого не чув, тільки напружено чекав пострілів.
Кілька хвилин було тихо. Като з револьвером у руці стежив навколо, щоб ніхто не підкрався.
– Ну, Цянь-Фу, швидше! Хіба ти дурний, хіба ти не можеш підрахувати усі вигоди від моєї пропозиції?
Нарешті, підвелася одна тінь і підійшла на кілька кроків.
– Які ж твої умови? – промовив китаєць, і в голосі його було стільки стриманої люті, що навіть Като стало трохи страшно.
– Дружні, по знайомству тільки, – відповів він. – Ти ж знаєш, що замість того, щоб рискувати і нажити собі ворогів, я міг би тихенько сказати на вухо кому треба і без будь-якого клопоту одержати третю частку всього товару. Ти потрапив би під суд і навіть не знав би, звідки тобі прийшло таке щастя, а на мене зовсім не мав би люті, може навіть ще більше полюбив би. Згоден ти, що я міг би так зробити?
– Такий, як ти, звісно, міг би, – прохрипів Цянь-Фу.
– Згоден ти, що в такій труні може вміститися опіуму та інших речей тисячі на три гульденів?
– Куди там на три тисячі! – жваво відказав китаєць. – Та в мене і всього капіталу не буде три тисячі.
– В усякому разі порожню труну ніхто не везтиме з-за моря, – діловито зауважив Като. – Ну, то ось моя пропозиція: я одержую замість законної тисячі лише п'ятсот і твою щиру подяку, а ти спокійно робиш те, що хочеш. Згоден?
– Ні, ти забагато вже нарахував: там і на тисячу не буде.
– Хоч би й так, але ж інакше ти й цього не одержиш, та й у тюрму потрапиш. Подумай сам, що краще.
– Поступися трохи, – попросив Цянь-Фу. – Триста візьми.
– Ну гаразд, згоден, але з однією умовою.
– Якою?
– Що ти щиро не сердитимешся на мене.
Китаєць навіть засміявся.
– Хай буде так. Ну й шахрай же ти! – підійшов і почав виймати гроші.
– Зате чесний, – з гонором відповів Като і запалив світло, щоб можна було полічити гроші.
Тимчасом Нонг аж млів від нетерпіння. Чому так довго нічого не чути? Адже коли справа скінчиться миром, то час уже повертатись. А може, цей шахрай узяв та й утік від нього, щоб не ділитися грішми? Даремно Нонг не попередив його, що такими грішми не цікавиться. Даремно він побоявся цієї брудної справи і втратив з очей свого «товариша». Тепер справа значно ускладниться. Як знайти його? Тільки одна надія лишилася: може, китайці вбили його?
І Нонг поповз до могили.
А коли наблизився, то побачив тільки двох китайців, що закопували могилу. А може, вони заодно з труною закопують убитого Като? Як про це дізнатись? Показатися їм рисковано, бо вони можуть знищити і другого свідка.
Поки Нонг сушив голову, китайці закінчили свою справу і пішли. Нонг лишився сам на свіжій могилі. Була, мабуть, друга година ночі. Сидіти в такий час одному на кладовищі незнайомого міста було не дуже приємно. Але не це турбувало Нонга. Найбільш турбувало питання: чи похований Като у цій мотилі, чи так пішов? Хоч руками розгрібай землю, щоб довідатись про це! А знати неодмінно треба.
До світанку лишалося годин чотири. Встигнути ще можна. Та до того ж Нонг пригадав, що кинув тоді вбік свій заступ. Напевно, ніхто про нього не думав і не шукав. Заступ знайшовся. Нонг заходився працювати.
Земля на цій нещасній могилі сьогодні стільки разів перекидалася, що копати було зовсім легко. Незабаром заступ ударився об труну. Тремтячими руками Нонг почав відкривати її…
Мабуть, Като не так сильно бажав знайти у цій труні скарб, як Нонг – знайти труп Като. Але труна була порожня…
Нонг мало не заплакав. Що тепер робити? Де його шукати? Може, він уже вирушив по слідах? Як попередити «тих», коли Нонг сам не знає, де вони? І винен у цьому сам Нонг. Через нього може бути неприємність «тим»…
Через деякий час Нонг один їхав у Суракарту.
* * *
Знову він опинився в незнайомому місті, та ще в такій справі, до якої навіть не знав, як приступити. Добре, що місто було не таке велике, як Батавія.
Нонг знайшов притулок у нічліжці і два дні блукав вулицями, площею та біля готелю. Розпитувати в готелі про людей, яких він і назвати не міг, Нонг не наважувався. І ось одного разу він побачив біля готелю… Като, того самого «приятеля», якого він загубив! Като був у величезному брилі, з якого спускалася хустка. Видно, він не хотів, щоб його впізнали. Проходив він біля готелю дуже повільно, зупинився, ніби міркуючи, зайти чи ні, пройшов далі, а тоді повернувся назад.
Коли в першу мить Нонг думав підійти до шпига, то тепер, навпаки, відійшов убік, щоб Като не побачив його, і почав стежити, що буде далі. За хвилину до готелю під'їхав візок, до якого вийшли два чоловіки. Нонг одразу впізнав у них тих, кого шукав… Не встиг Нонг подумати, що йому тепер робити, як вони сіли на візок і поїхали. За ними бігцем рушив Като, а за Като – Нонг…
Звернули раз, другий і вимчали на пряму довгу вулицю, яка, видно, безпосередньо переходила в шлях.
Тут Като несподівано зупинився і звернув убік.
Збентежений Нонг не знав, чи стежити за ним, чи бігти за тими. Трохи поміркувавши, він вирішив іти вперед.
Пара маленьких яванських коней швидко везла візок курною дорогою, і незабаром курява зовсім закрила його від очей Нонга. Як було наздогнати його? А тимчасом ззаду щохвилини можна було чекати небезпеки. Тоді Нонг кинувся бігти…
Рівними, розміреними кроками, зберігаючи сили, біг Нонг, ніби на спортивних змаганнях. Через кілька хвилин він навіть помітив, що віддаль зменшується. Здивовано поглядали пішоходи на дивака, який біжить у таку спеку.
– Куди тебе несе? – питали його.
– Сапі втік. Чи не бачили часом? – відповідав Нонг.
І завжди знаходилися люди, які бачили і запевняли, що це саме його сапі.
Через деякий час Нонг був змушений зупинитись для відпочинку. Щоб не витрачати марно час, він попросив одного діда підвезти його. Дід поволі тягнувся на двох колесах, запряжених парою буйволів.
В цю мить Нонг почув ззаду тупіт копит, і за хвилину мимо промчав Като, верхи на коні. Нонг тільки зціпив зуби в безсилій люті…
Але ось попереду великий пагорок. Візок подорожніх поїхав поволі. Като опинився вже зовсім близько біля нього, але зупинився і став чекати, поки він від'їде далі.
Нонг зітхнув вільніше: значить, Като лише стежить за візком, а в такому разі Нонг встигне і пізніше наздогнати його.
Візок тимчасом переїхав пагорок і знову помчав швидше. За ним зник з очей і Като. Тоді Нонг зліз з воза, і, на диво дідові, знову кинувся бігти.
За пагорком починався перелісок, який поступово переходив у досить густий ліс. Бігти стало легше. З-за поворотів мелькав вершник, за ним часом показувався візок. Але Като весь час тримався на певній віддалі од нього.
Коли Нонг уже значно заглибився в ліс, він почув ззаду сильний тупіт копит. Озирнувся і з жахом побачив, що за ним їде чоловік двадцять жандармів. Але вони зовсім не поспішали; їхали, тихо, так що Нонг весь час був попереду.
Так подолали ще кілометрів п'ять. Раптом Нонг почув, що хтось їде назустріч. Ледве встиг він сховатися в кущах, як повз нього проїхав Като. Шпиг наблизився до жандармів і почав щось говорити їм. Ті зупинилися, злізли з коней і відвели їх далі в ліс. Зліз з коня і Като і залишив його там же.
Через хвилину жандарми зникли, все затихло, а назад уже пішов пішки лише Като.
Нонг зрозумів, у чому справа: Като повинен був спочатку вистежити, а потім уже покликати жандармів.
Нонг відчув себе спокійніше, навіть задоволено усміхнувся.
«В такому разі встигнемо», подумав він і пішов слідом за Като.
Через деякий час почулися голоси: близько було житло. Показалася галявинка, а на ній кілька хатинок. Біля однієї з них стояв візок подорожніх. Самих їх не було видно, а крутився там Като.
Згодом шпиг вирушив у ліс. За ним пішов і Нонг.
У гущавині було вже досить темно. Тріск і шурхіт попереду вказували Нонгу дорогу, якою йде Като. Як тигр, скрадався позаду Нонг, тримаючи в руці свій крис.
Іти довелося недовго. Ліс трохи порідшав, і серед зарослей показалися величезні руїни стародавнього будинку. Навколо було тихо й безлюдно: лише кілька темних постатей промайнуло біля стін.
Вийшовши на узлісся, Като зупинився. В цю мить за його спиною тріснула гілка. Він миттю вихопив револьвер, повернувся і побачив перед собою Нонга.
– Ти? – здивувався Като.
Така несподівана зустріч на мить приголомшила його. Це і використав Нонг. Він уже заздалегідь обміркував, що найголовнішою справою тепер буде не допустити пострілу, бо він може викликати сюди жандармів.
Не встиг Като опам'ятатись, як Нонг різонув його крисом по руці з револьвером. Револьвер впав.
– А! Ти ось як? – виснув Като і закрутився, наче вуж на вогні. Він вихопив лівою рукою криє, а правою, пораненою, намагався підняти револьвер. Тоді Нонгу вдалося ударити його ще і в ліве плече.
– Сюди! На допомогу! – закричав Като на все горло і кинувся тікати.
Нонг зрозумів, яку небезпеку може накликати цей крик, і кинувся на Като, як колись тигр на Нонга. Він думав не про те, щоб знову ударити Като крисом – не завжди цим одразу припиниш крик, – а щоб швидше заткнути йому горлянку. Миттю обоє вони покотилися по землі. Поранений Като довго опиратися не міг. Нонг дуже швидко стиснув йому горло, але раптом ззаду кілька рук вхопили за горло його самого і відтягли од Като.
«Спізнився!» з жалем подумав бідолаха, дивуючись, як це він не почув, що підоспіли жандарми. Оглянувся – і побачив не жандармів, а купку людей, серед яких були і ті, кого він шукав.
– Туан! – крикнув зраділий Нонг, забувши, що Гейс заборонив називати його так.
Але Гейс і Салул не чули його і не бачили. Вони обоє разом кинулись до шпига з криком:
– Гоно? В чому справа?..
Але зрадник нічого не міг відповісти. Сидячи на землі, він опустив голову і мовчав.
Тоді вони глянули на Нонга і так само здивувалися:
