Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)
VIII. ОХОРОНЦІ ВІРИ ДІДІВ
У гостях у бадувісів. – Під захистом табу. – Свято мавп. – Дипломатія Піпа. – Чудеса п'ятирукого бога. – Добровільний мученик. – Провожатий-привид. – Екскурсія на околиці. – Долина гейзерів. – Спокуса. – Піп зник.
Нудна й важка була дорога, особливо з носилками й перевантаженим мулом. До того ж знову почалися болота. Лише після заходу сонця люди вибралися на сухе місце.
– Тепер я вже добре зрозумів, чому бадувіси зберегли свою незалежність, – сказав Піп, коли вони спинилися на ніч.
– Це вже останнє болото, – втішив Хаон. – Далі піде гориста місцевість.
І справді, далі дорога піднімалася все вище. Бадувіські селища здавалися вже зовсім близькими, але минала година за годиною, а вони все лишалися на такій самій відстані, як і раніше. Треба сказати, що насправді й дороги тут ніякої не було. Доводилося весь час крутитися поміж скель, щоб знайти прохід, або здиратися по камінню. А тут ще носилки й мул. Усі вибилися з сил, хоч відпочивали десять разів.
Погано почував себе і Хаон, хоч і зовсім з іншої причини. Він вважав себе зовсім здоровим, тільки не міг іти. І йому було дуже неприємно дивитися, з яким зусиллям тягнуть його вгору, ніби мерця.
Мабуть, їм треба було пройти не більше як п'ятнадцять кілометрів, але це забрало цілий день і половину наступного.
Нарешті, наблизились до селища, хоч зблизька його не можна було й назвати селищем. Це були розкидані на значній відстані одна від одної хатки. Вони займали значний простір по схилах гори і лише здалеку здавались одним селищем. Побудовані вони були, головним чином, з каміння, а деякі навіть просто видовбані в горі. Вікон ніяких не було; замість дверей – дірки, які, видно, ніколи й не зачинялися.
Усе поле хазяїна лежало навколо його хатини. Там росли кукурудза й рис, які бадувіси розводять «сухим способом», але ніяких інших ознак сільського господарства не було видно: ні худоби, ні коліс, ні знаряддя. Лише плетений амбар свідчив, що все ж таки в нього щось кладуть.
Біля кожної хатини був сад, коли можна так назвати розкидані поміж скель без будь-якого ладу плодові дерева. А може, їх ніхто й не садив? Може, вони самі так ростуть, як і інші дерева, он там за селищем?
Хаон показав рукою, і супутники попрямували до найближчої крайньої хати, яка стояла на відшибі. Назустріч вийшов здивований хазяїн, з-за його спини виглядала сполохана жінка. Вони ніяк не могли припустити, що такий загін, та ще з «оранг-пуціх» – білою людиною – і мулом, міг прямувати саме до них. Але гості спинилися біля їх хати, і Хаон сказав:
– Добридень, Того! Приймай гостей.
Ці слова ще більше здивували господарів, бо нікого з прибулих вони не знали, а тимчасом почули своє ім'я. Хаона, який лежав високо на носилках, вони впізнати не могли.
– Ну, чого дивуєшся? – знову сказав Хаон. – Чи не пізнав Хаона?
Тепер уже Того впізнав його. Тимчасом підійшли найближчі сусіди і втупили свої очі в незвичайних гостей.
Зовні весь цей народ справляв добре враження. Високі, ставні, хоч і сухорляві постаті свідчили про витривалість. Та ще впадало в око, що шкіра у них була значно світліша, ніж у інших яванців. Мабуть, це було наслідком багатовікового життя на горах. Одягнені вони були у звичайні саронги, тільки переважно домашнього виготовлення.
І ще можна було помітити, що рухи їх були більш стримані, не такі жваві, як у їх сусідів. Дивилися вони на незнайомих людей якось поважно, серйозно, ніби обмірковуючи, які можуть бути з цієї історії наслідки.
Бадувісів треба вважати найчистішим корінним населенням Яви [14] 14
Власне кажучи, яванцями зветься населення східної половини Яви. Жителі ж західної половини, в тому числі й бадувіси, належать до сунданського племені. Відрізняються і мови племен у східній і західній частині. На крайньому сході живе ще третє плем'я – мандурське. Є ще окремі райони, де живуть малайці. Таким чином, ми бачимо, що населення Яви зовсім не є однаковими «малайцями», як звичайно у нас думають. Мови їх відрізняються одна від одної, як у нас російська, білоруська, українська та інші слов'янські. А за якийсь час створилися ще мішані мови: сунданська з яванською, яванська з мадурською і т. д.
[Закрыть], бо вони й досі лишилися такими, якими були п'ятсот років тому, в той час як навколишнє населення давно вже перемішалося з малайцями, індусами, арабами.
Того запросив гостей до своєї хати, але зразу було видно, що всі п'ять чоловік там не вмістяться; тут знову допоміг намет Піпа.
І, нарешті, всі лишилися задоволені – як гості, так і господар, бо на випадок звинувачення в близьких стосунках з нечестивими чужоземцями можна було відповісти, що вони тільки зупинилися коло його хатини.
Того покликав старого діда, який поклав на рану Хаона якоїсь трави. Тимчасом настав вечір, і зморені мандрівники поснули як убиті.
А в цей час від хати до хати полетіли чутки про незвичайних гостей. Крім «оранг-пуціх», жителів здивував ще й мул, який носить на своїй спині вантаж. Більшість бадувісів ніколи навіть не бачили такого звіра. Не менш здивував їх і «білий будинок», що його привіз на своїй спині цей мул. Ще й так привіз, що зовсім не видно було його, а тепер он який будинок стоїть.
Полетіли чутки, од хати до хати і долетіли до храму, який стояв на далекій околиці селища. А далі починалася область «табу» [15] 15
«Табу» – стародавній, але досить поширений навіть до нашого часу спосіб обдурювати людей. Щоб залякати народ, надати таємничості й значимості жерцям, яке-небудь місце (гора, гай, будинок, навіть окремі речі) оголошується святим. Ніхто з простого люду не має права підійти туди чи доторкнутися до речі. Порушники «табу» караються смертю.
[Закрыть]. Але для чуток нема ніяких табу. Вони перелетіли на заборонену територію і схвилювали сорок безсмертних мужів.
Там за храмом, в тінистому гаю, було їхнє житло, видовбане в скелях. Плутані коридори розходилися на всі боки і сполучали різні покої, і окремі для одного чи двох чоловік, і загальні великі зали. Тут були і комори, повнісінькі різного добра: рису, борошна, бобів, плодового вина, масла.
Але найцікавішим було те, що всі покої і коридори освітлювалися тут рівним блакитним світлом. Бамбукові трубки розходилися на всі боки і підводили з якогось одного джерела газ. А цим джерелом була підземна нафта, яка в значній кількості є на Малайських островах. Щоб кінці трубок не горіли, до них були припасовані глиняні наконечники.
Ці будинки були розташовані кроків за сто від храму і зовсім ховалися від людського ока. Крім того, віл. задньої стіни храму в обидва боки тягнулася стіна, яка і визначала межу табу. Але ця стіна була дуже умовна: якщо біля самого храму вона ще й мала вигляд справжньої стіни, то далі було просто накидане каміння, що ніякою перешкодою для людини не могло служити, а ще далі уже нічого не було. Та цього й не потрібно було: не каміння обороняло жерців від людської цікавості, а жахливе слово «табу» і покарання смертю.
Від входу до підземного приміщення тягнулися галереї, які вели в підземні кімнати, а одна з них навіть сполучалася з храмом. З боку селища храм мав двері для народу, але свята братія входила в храм ззаду через свій підземний хід. Через цей хід «зникало» з храму і все те добро, яке народ приносив у жертву великому богові Багара-Тунгалю і яке, нарешті, збиралося в підземних коморах.
Святі дьєлеми [16] 16
«Люди, які зберігають віру дідів». Решта бадувіського народу так само вважається дьєлемами, але не святими.
[Закрыть]жили тут самі, як монахи. Але в селищі вони мали багато сімей, навіть, більш ніж треба. Кожен вважав за честь породичатися з святим чоловіком.
– Чого вони прийшли? Чи надовго? – виникли серед них питання.
– Одного з них, мисливця Хаона, покалічив тигр, – відповів той, хто приніс звістку. – От вони й знайшли притулок у Того, доки хворий не вилікується.
– Цей Того дуже вже товаришує з нечестивцями; треба було б серйозніше попередити його, – сказав старий дьєлема.
– За ним стежать, – відповів другий.
– А які наміри у білого? – знову звернулися до того, хто прийшов. – Чи не можна було дещо взнати?
– Оскільки можна судити з слів його слуг і по ньому самому, він, здається, нічим не цікавиться, крім полювання. Приїхав тимчасово здалеку, щоб розважитись полюванням, і більш нічого.
– Чи не з тих воші лісових людей, що блукають навколо нас?
– Ні, вони прибули з Тенанга.
– У всякому разі, треба порадитись з Гіранг-Ту-Уном, – вирішили вони, і кілька чоловік кудись попрямували з приміщення.
Коли вранці Піп встав і вийшов з намету, він кілька хвилин милувався краєвидом. Сонце щойно показалося з-за лісу і осяяло вершини гір. На північ простяглася лісова низина, відкіля вони прийшли. Плями туману, ніби озера, біліли серед лісів. Ніде ніяких ознак житла людини. Не вірилось, що лише за кілька десятків, кілометрів звідси є місцевості, навіть густо населені.
А позаду, на південь, безладно товпилися гори, дикі, неприступні. Схили їх покриті лісом. Не більш як за п'ятдесят кілометрів по прямій лінії лежить Індійський океан, але чи багато знайдеться людей, які пройшли цю відстань? З європейців, мабуть, нема жодного.
«А що якби спробувати пройти?» подумав Піп. І зараз же пошкодував, що тоді йому доведеться втратити свої мисливські трофеї, бо з ними крізь ці дикі гори не пройдеш.
В усякому разі, після того як Піп трохи задовольнився полюванням, йому захотілось ознайомитись і з іншими речами та явищами цієї країни.
Ось стоїть цікавий стародавній храм. Він побудований з величезного каміння, міцний, важкий. Зводиться вгору східцями і закінчується невеликою круглою вежею. На східцях приліплені маленькі будочки, ніби гнізда ластівок. Видно, храм стоїть тут кілька століть. «Охоронці віри дідів», мабуть, зберегли багато цікавого із стародавньої індуської релігії.
А трохи далі, за храмом, підіймається красива гора, ніби зроблена людиною. Кругла, правильної форми, зелена і ніби зрізана зверху.
Вийшов Того. Піп з допомогою кількох слів, а більше на мигах, запитав, як краще пройти туди. Але Того з жахом закрутив головою і залопотів:
– Тіда дапат! Тіда дапат! [17] 17
Не можна! Не можна!
[Закрыть]Табу! Матьян [18] 18
Матьян– смерть. Цікаво відзначити, що по-малайськи тигр, як ми бачили, має таку самісіньку назву.
[Закрыть].
Слово «табу» пояснило Піпу, в чому справа, але цікавість його від цього тільки зросла.
Поснідавши, Піп з Нонгом пішли подивитися на селище. Це селище займало площу, як чимале місто, але всі оселі були розкидані абияк, залежно від того шматка землі, який обробив господар. Нічого й говорити, як дивилися жителі на незвичайного гостя.
Недалеко від храму, де, здається, починався незайманий ліс, раптом почулася тріскотня, неначе били палицями по деревах. Глянувши туди, Піп побачив натовп – людей з кошиками, торбинками, низками бананів. Багато з них і справді барабанили об що тільки могли.
Мандрівники підійшли ближче. В цей момент з дерев злізло кілька мавп і змішалися з натовпом. Чим далі, мавпи все прибували. Ось уже їх кілька десятків, ось сотня, ось дві…
Це були невеликі мавпи, так звані «моньєт», з породи макак. Вони перемішалися з людьми, виривали з їх рук банани, совали носи в кошики, одним словом, почували себе зовсім вільно.
– Що це таке? – звернувся Піп до Нонга.
– Мабуть, якийсь день мавп або свято. Я чув, що в деяких місцях цих мавп шанують.
Тимчасом одна з мавп підійшла до Піпа і, помітивши блискучий ґудзик, вхопилася за нього лапою.
– Ах ти, негідниця! – розсердився Піп і хотів був як слід провчити її. Але Нонг схопив його за руку.
– Не чіпайте, туан! Може бути лихо! Люди образяться. Нам вигідніше заприятелювати з мавпами.
Піп зрозумів, заспокоївся, і вони обидва вже лагідно почали знайомитися з мавпами. І це принесло їм значну користь. Люди побачили, що гості заприятелювали з їх мавпами, ніби свої, і стали трохи прихильніше дивитися на чужинців.
А біля храму був другий натовп. Там почали свою торгівлю святі дьєлеми і за рахунок мавп зібрали жертви для великого бога Багар-Тунгаля. Жменька по жменьці вже наповнили мішки. А тут ще яєчка, шматки тканини, шкури звірів.
Раптом Піп щось надумав. Шепнув на вухо Нонгу, і вони підійшли до жерців. Один з них був досить молодою людиною, а другий – старий з сивою бородою, але обидва були однаково серйозні й суворі. Білі тюрбани й довгі білі балахони різко виділяли їх серед простих напівголих людей.
Піп вийняв дві золоті монети і урочисто поклав їх перед дьєлемами. А Нонг розтлумачив:
– Великий туан уже здавна шанує єдину справжню стародавню віру. Він дуже радий, що бачить народ, який зберіг цю віру, і на знак пошани просить прийняти його жертву.
Жерці здивувалися. Жертва була справді значна: навіть старий не пам'ятав, щоб хто-небудь колись жертвував стільки золота. Але, з іншого боку, якось і підозріло.
Піп помітив, що вони дивуються й не вірять, і за допомогою тих небагатьох слів, які знав, додав:
– І в наших краях, хоч і дуже мало, але є такі люди, які не визнають нових вигаданих релігій. Вони чули, що існує стародавня, правдива віра, але не зустрічають її.. Ось чому я радію, що зустрів справжніх носіїв віри дідів.
Піп ще хотів сказати, що дуже хоче ознайомитися з цією вірою, але побоявся, щоб вони не догадалися, для чого робиться така жертва. Вирішив відкласти це до іншого випадку, а тепер показати, що це він робить виключно з пошани: навіть повернувся, щоб іти.
Тоді старий сказав:
– Ніколи ми не бачили таких людей з чужинців, особливо білих. Та коли ти правду кажеш, хай твоя жертва дійде до великого Багара-Тунгаля.
Піп відійшов, але йому так кортіло ознайомитися з цією «єдиною правдивою вірою», що він навіть шкодував, чому не попросив дозволу оглянути храм і подивитись релігійну церемонію. Однак усе те, що він зробив, виявилося дуже вдалим.
Коли він відійшов, жерці зиркнули один на одного, і молодий сказав:
– Цей чужоземець дав жертву і пішов собі, нічого не просячи. Для чого він міг це зробити?
Старий задумався.
– Не знаю, – промовив він нарешті, – може, для того, щоб пролізти куди не треба?
– Для цього існує табу. А може, він і справді шанує нашу віру? Може, пустити його в храм на моління? Однаково він побачить не більше, ніж кожний з наших простих людей. А може, нарешті, і справжнім прихильником стане.
– У всякім разі він цікава людина, – промовив старий. – Я вважаю, що на загальне моління пустити можна. Тут ми нічим не рискуємо. Треба буде з ним поговорити.
А надвечір до Того прийшов чоловік і передав, що коли чужоземець захоче, він може сьогодні бути присутнім на загальному молінні.
Дозвіл був даний одному Піпу. Його супутники, хоч і тубільці, не могли й сподіватися на дозвіл, бо були магометанами. А до магометан бадувіси ставилися з більшою погордою, ніж до християн, бо голландці не дуже наполягали на тому, щоб навернути всіх тубільців у християнство, а магометани свого часу всіх заганяли в свою віру силою.
Коли зовсім стемніло, від храму почувся глухий гул барабана, і Піп у супроводі Того пішов на свято.
Ніч була дуже темна. Звідусюди виходили темні постаті й прямували в один бік. Піп почав уже хвилюватися…
Показалася величезна будівля. Широкі кам'яні східці вели до бокових дверей, через які ледве поблискувало світло. Тут стояв один з дьєлемів і оглядав тих, хто виходив. Видно було, що навіть не кожний з тубільців міг увійти в храм. Невідомо тільки, чи була тут якась черга чи пропускали тільки тих, хто дав добру жертву. Піп і Того були пропущені, без перешкоди.
Увійшовши всередину, Піп зрозумів, чому допускали не всіх. Усередині храм був значно менший, ніж це можна було чекати по зовнішньому вигляду. Зате з боків було багато різних темних кутків, та, видно, і в самих стінах були різні ходи й переходи. Кілька колон підтримували стелю. Вся будівля була надзвичайно масивна і, мабуть, витримала не один землетрус.
Усе приміщення освітлювалось лише двома світильниками, також газовими, як і в житлі дьєлемів. Уже саме освітлення було для людей чудом, бо вони не знали, звідки і як воно береться.
Між світильниками, ближче до передньої стіни, стояв вівтар із заглибленням, де розводили вогонь.
Люди розмістилися на землі, півколом навкруги вівтаря. Морок, таємничість, урочистість, тихий шепіт людей справили враження навіть на Піна. А тут ще лізуть в очі видовбані в мурах фігури якихось страхіть: то черепаха, то людина з тигрячою головою, чи навпаки – тигр з людською головою, фантастичні птахи, змії. Усі стіни були заставлені різними скульптурами. Лише передня стіна була чомусь гладенька, ніби екран.
Раптом Піп відчув якийсь сморід, що йшов з найближчого темного кутка. Сморід був дуже сильний і нагадував ніби гниль чи щось ще гірше. Піп довго терпів і відвертав носа, але, нарешті, не витримав і запитав Того, що там таке.
– Факір, – відповів Того з великою пошаною.
– Можна підійти?
– Можна, але забороняється турбувати.
Піп посунувся в темний куток. За ним пішов і Того. У стіні Піп помітив двері з діркою-віконцем, як у тюремній камері. Звідти і йшов сморід. Стиснувши губи, не дихаючи, Піп глянув туди, але нічого не побачив, крім чорної дірки. Проте через хвилину очі звикли, і він розглядів комірчину чи шафу в стіні. Глянув убік – і з жахом відсахнувся: на нього дивилися великі блискучі очі. Більше нічого він не встиг роздивитися й відсунувся назад.
– Посадили? – спитав Піп.
Того глянув на нього з подивом.
– Ні. Сам. Свята людина.
Тимчасом чоловік двадцять жерців підійшли до вівтаря, взялися за руки й почали ходити по колу, як у хороводі. Писклявий старечий голос затягнув пісню; нестройними голосами її підхопили всі жерці. Люди, сидячи на землі, підтягували. Потім підійшов старший жрець і поклав на вівтар вугілля і якусь запашну траву. Хоровод кружляв дедалі швидше; співали, теж голосніше і швидше. Чулися слова «Багара» і «Тунгаль». Ось уже деякі люди схопились і приєдналися до хоровода. Жерці вже так літали, що не можна було їх роздивитися кожного окремо. За ними пустилися і всі люди. Кому не було місця в шерензі, той крутився сам собі. Очі розгорілися, піт лився струмками. Того, поруч з Піпом, так само не втримався і почав притупцьовувати та щось вигукувати.
Піп злякався: чи не збожеволіли вони всі разом?
Жрець поклав ще більше вугілля, додав ще більше трави й завив таким голосом, ніби хтось почав витягувати з нього кишки. Присутні так само наддали духу й закружляли так, що в Піпа потемніло в очах. Крики «Багара-Тунгаль» ставали все гучнішими й настирливішими. Піп зрозумів навіть слово «з'явився».
Трава загорілася великим полум'ям й освітила всю церкву, але незабаром погасла. Погасли й світильники. Одразу стало темно, як у скелі.
І ось передня стіна стала поволі розсовуватися. Щілина все збільшувалась. Показався покій, підвищений, наче сцена, а посередині – величезна статуя. Фігура сиділа на підставці, склавши ноги; вона мала п ять рук і третє око в лобі.
Ніде не було вогню, але відблиск якогось світла йшов звідкілясь збоку.
Перед статуєю стояв другий вівтар, але на ньому нічого не було.
Всі перестали стрибати і попадали на землю. Настала тиша. Тільки жерці стояли в шерензі, піднявши вгору руки, і щось бурмотіли тихим голосом.
За кілька хвилин знову почувся шум. Люди тиснулися вперед, чогось вимагали. Жерці стримували їх. Потім зійшов на сцену головний жрець, а за ним пропустили одного з молільників. Той підійшов до вівтаря і послав на нього руку.
І ось піднялася одна з рук статуї з ножем у кулаці і опустилася на руку людини, а потім трохи піднялася, щоб звільнити її. Бризнула кров; люди закричали: «Гіранг-Ту-Ун! Гіранг-Ту-Ун!»
З народу вийшов ще один чоловік. Істукан і йому пустив кров. Та, видно, не лише в цьому була справа, люди все чогось чекали, вимагали. Частіше чулися слова «Гіранг-Ту-Ун». Третій чоловік зробив те ж саме – і знову нічого не сталося.
Тоді люди загомоніли про щось інше і спрямували свої погляди на… Піпа! У того піднялося волосся… «Невже ж вони думають принести мене в жертву?» промайнуло йому в голові.
Люди тимчасом усе чогось домагалися і навіть вказували на Піпа руками. А потім на чолі з жерцем усі попрямували в його сторону!..
У Піпа підкосилися ноги. Тікати? Але куди тепер утечеш? Та й ноги відмовилися служити.
«Значить, все це було підготовлено навмисне, щоб згубити мене!» догадався неборак і відчув на чолі холодний піт.
Натовп наближався до нього. Тут і жрець, якому Піп дав гроші. Але, мабуть, його совість не дозволяла дивитися Піпу в очі, бо він вдає, що дивиться не на Піпа, а кудись повз нього і… йде мимо!
За ним навалився на Піпа народ, закрутив його, як у вирі, і… так само пройшов мимо! Усі спинилися біля комірчини факіра…
Пін не одразу зрозумів, у чому справа. Зрозумівши, був готовий стрибати, як і вони.
Жрець відчинив двері комірчини, виголосив якусь промову і з великою пошаною вивів звідти людину. Та чи можна було назвати цю істоту людиною?
Це був скелет, обтягнутий шкірою. Навіть здавалося, ніби кістки його стукотіли від руху. Довге чорне волосся й борода закривали все обличчя, і звідти лише дивилися величезні білі очі. Одягу на ньому ніякого не було, а замість того на шиї була припасована колода, які колись надівали на буйних злочинців у Китаї та Монголії. Треба тільки дивуватися, як він міг жити взагалі. Але очі свідчили про надзвичайну силу волі цього фанатика, і ця воля підтримувала в ньому життя.
Піп багато чув про факірів, навіть бачив їх у цирку, але цей «натуральний» факір справив на нього куди сильніше враження. Піп чекав, що в цій обстановці станеться щось таке, чого ніде не побачиш.
І воно справді сталося…
Факіра урочисто повели до вівтаря, де він, як і до нього прості люди, простягнув свою руку. Видно, треба було почастувати бога святою кров'ю. Та ось біда: крові у факіра майже зовсім не було.
Ледь-ледь витиснули краплю, і… чудо сталося!
Раптом у бога засвітилися всі три ока і почали навіть рухатися. Разом з тим з вівтаря, ніби з комина, повалив густий чорний дим.
Люди почали радісно співати, кричати: «Гіранг-Ту-Ун!» І ось трапилося щось зовсім незрозуміле навіть і для Піпа: у диму почав вимальовуватись якийсь образ. Мелькнув раз, мелькнув удруге і, нарешті, спинився в повітрі серед диму, ніби привид. Він хитався разом з димом, то розпливався, то ставав виразніший і поступово набирав людської подоби. Мелькнув довгий одяг, потім суворе поголене обличчя. Навіть можна було впізнати, що це чоловік років сорока. На голові в нього був тюрбан, з якого висовувався султан (пухнастий пучок пір'я), а під ним сяяв, видно, брильянт. Правда, усі ці ознаки можна було вловити з перервами, частинами, бо зображення увесь час хиталося. Але взагалі факт лишався фактом!
«Що за диво?! – сушив голову Піп. – Мабуть, усе це факір наробив!»
Але, глянувши на нього, Піп повинен був переконатися, що факір тут ні при чому. Той сидів собі збоку, ніби сонний, і навіть ні на кого не дивився.
Найцікавіше для Піпа було в слові «Гіранг-Ту-Ун», яке так часто вигукували присутні. Піп пригадав, що він десь чув це слово. Здається, Хаон казав, що цей Гіранг-Ту-Ун є керівником бадувісів. Але невже оце видіння в диму і є керівником?
«Недаремно ці «охоронці» походять з стародавньої індійської релігії, – розмовляв сам з собою Піп. – Вони зберегли тут таке чортовиння, якого, мабуть, ніде не знайдеш. Усі ці сцени, рухи ідола й іншу механіку зрозуміти ще можна. Але цього вождя в диму…»
Раптом видіння зникло. Очі ідола погасли, лишилося тільки те саме півсвітло…. Церемонія кінчилася. Люди почали розходитись.
– Здається, чужоземець добре відчув усю велич нашого церемоніалу, – сказав один жрець другому.
– Здається. Я за ним стежив, – відповів той.
Піп справді повернувся додому під великим враженням. Уся ця незвичайна церемонія, ця столітня церква з страшним ідолом, відрізаний од усього світу народ – все це викликало спогади про різні старовинні казки. Трохи смішна була їх нехитра механіка з рухами ідола і з сценою, зате привид Гіранг-Ту-Уна не виходив з голови Піпа. Він бачив його навіть уві сні.
Назавтра Піп хотів зробити екскурсію в околиці. Він узяв з собою Нонга, і вони з рушницями за плечима попрямували на схід. Надто вабив до себе південь, де була область табу, але і Того, і Хаон дуже щиро попереджували Піпа, щоб він не йшов туди. Піп обіцяв, що не піде.
Через деякий час вони вже були в дикій місцевості, ніби по сусідству не було ніяких слідів людини. Хащі, скелі, джерела, водопади, – все це надавало місцевості суворої краси. Незважаючи на те що земля була кам'яниста, ноги мандрівників м'яко ступали по моху, як по килиму. Цей різної породи мох покривав не лише скелі, а і всі великі дерева взагалі.
На гілляці одного такого дерева Піп побачив величезне гніздо чи кошик, завбільшки метрів зо два.
– Що за звір там живе? – поцікавився Піп. – Якийсь птах чи тварина?
Але Нонг не знав. Так і не пощастило Піпу задовольнити свою цікавість. А на дереві було не гніздо і не кошик, а рослина – паразитична папороть.
Зате Піпу вдалося просунути ніс в гарний різноколірний жбан з кришкою. В ньому була вода, а в ній купа мертвих мух, жуків і різних комах. Краї жбана такі гладкі, що яка б муха чи жук не сіли на нього, вони зараз же зслизають униз і знаходять собі смерть. Тепер уже Піп розтлумачив Нонгу, що цей жбан – квітка хижої рослини, яка любить жерти м'ясо.
Раптом хтось згори пошпурив у них шишкою чи плодом. Підняли голови вгору – кривляться морди мавп, ніби дражняться.
– Я вам дам дражнитися! – засміявся Піп і кинув на них грудку землі. Звідти відповіли. Почалася гра, в якій узяв участь і Нонг. Але незабаром мавпи заверещали, задерли хвости і зникли в гіллі.
Піп помітив, що все звірине населення тут, поруч з людьми, було не меншим, ніж у далеких заростях.
Видно, бадувіси не чіпали своїх сусідів. Піп дуже хотів поповнити свої трофеї чудовою шкірою пантери, якої в нього не було. Сказав про це Нонгу, і вони почали уважно придивлятися до всіх темних закутків, де можна було сподіватися знайти цього звіра. Але Хаон назвав би їх пошуки дитячою грою, бо так мисливці пантер не шукають.
А тимчасом вони відходили все далі й далі, прямуючи на південь, щоб обминути гору табу. Звичайна, навіть невисока, вона в інший час зовсім не привернула б до себе уваги Піпа, якби не це табу, цей таємний наказ. Зрізана її вершина, видно, мала заглиблення, ніби кратер вулкана.
Що б там таке могло бути, якщо так суворо заборонено підхід? А що коли б глянути туди хоч одним оком?
У цю мить до їх слуху долинув гул, ніби від якої фабрики чи заводу. І одразу ж вони помітили, що попереду з лісистої улоговини піднімається чи то дим, чи пара.
– Знову якесь диво! – промовив Піп. – Чого доброго, ще знайдемо тут який-небудь автомобільний чи авіаційний завод.
Попрямували туди. Гуркіт дужчав, і разом з тим усе виразніше було чути шипіння, ніби від паровоза.
Підійшовши до краю улоговини, Піп і Нонг побачили, що вся вона справді наповнена парою. Посередині текла гаряча річечка, а з боків виривалися з-під землі гарячі струмені води. Вони били вгору, наче з труб, шипіли, свистіли, пищали, хлюпали, іноді два струмені з протилежних сторін схрещувалися й утворювали арку… А в ямі гуло й сопіло, немов туди було посаджено величезного звіра, який намагався вирватися на волю.
І ось він вирвався. Задрижала земля. Загуркотіло каміння, і величезний стовп води піднявся на двадцять метрів у висоту. Піднявся і одразу ж зник. І знову в ямі загуркотіло.
– Гейзери! – скрикнув Піп. Але для Нонга це слово було пустим звуком. Хоч це явище відбувалося і на його батьківщині, та він здивувався більше за Піпа, бо ніколи не бачив гейзерів і не знав, що це таке.
Довго вони милувались усією цією картиною. Спустилися вниз, обійшли й оглянули всі фонтани, щомиті рискуючи, що їх обіллє кип'яток або вони ступлять в нього ногою. Та ось Нонг призвичаївся й осмілів і навіть висловив корисну думку:
– Тут можна було б зварити собі обід!
– Це буде дуже доречно! – весело підхопив Піп.
А через півгодини в одному з природних чавунів уже варилася пташина. І мандрівники дуже смачно пообідали.
– Немає тільки чаю чи кави, щоб почувати себе, як дома, – сказав Піп, простягаючись на траві скраю долини.
Гора табу показалася з іншого боку. Значить, вони обминули її і опинилися ззаду, з півдня від неї. І ніде жодної людини.
«Невже вони весь час стережуть її? – думав Піп. – Для цього потрібен був би цілий полк солдатів. А тут зовсім нікого нема. Навіть ніякої межі. Крім того, це табу підтримується не суворою забороною підходити до гори, а страхом забобонних, заляканих людей перед богом чи чортом, який, на їх думку, неодмінно покарає порушника. А варти ніякої не треба. Та й неможливо на такому просторі вартувати».
– Я думаю, що звідси можна було б тихенько підповзти й подивитися, що таке там робиться, – сказав Піп, вказуючи рукою на гору.
Нонг і сам не вірив у силу бадувіського табу, але ніякої цікавості не відчував і не мав бажання через це турбуватися.
– Все ж таки не варто рискувати, туан, – відповів він. – Може статися, що хтось помітить, і тоді буде неприємність.
– Нема кому навіть і помітити, – впевнено сказав Піп. – Та й риск невеликий; коли треба буде – знову дам їхньому богу жертву. Недаремно вони пустили мене навіть у свій храм. Крім усього, цей бік гори дуже зручний: він увесь заріс чагарником.
Нарешті домовилися, що Піп піде сам, а Нонг залишиться вартувати. Коли ж він побачить щось підозріле, то попередить пострілом. До гори лишалася досить значна відстань, тому вирішили підійти ближче.
Так і зробили. Нонг сховався за скелю, а Піп попрямував до гори. Він спустився вниз і зник у гущавині. Хвилин через п'ятнадцять Нонг помітив його біля підніжжя гори. Потім він зник знову. Потім з'явився ще раз, уже вище. Сховався поміж рослин і, нарешті, ледве помітний, заворушився на самій вершині.
Усі його рухи були майже непомітні, і Нонг міг бачити їх лише тому, що мав добрі очі й знав, куди дивитися. Навколо ж було однаково, як і раніше: ніяких ознак присутності людини.
Тихо минула година, друга… третя… Настав вечір; сховалося сонце; спустилася ніч…
Піп зник…
Нонг почекав його ще години зо дві, а потім повернувся в долину гейзерів.
