Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)
II. ПО ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЯВІ
Подорож ван-Декера триває. – Незалежний султан і його молодший брат. – Ясновельможне опудало. – Найбільший імператор у світі. – Стравова процесія. – Нарада у вчителя.
Поїзд повільно посувався на схід. Дорога підвищувалась, повертала, обмивала гори, перетинала міжгір'я. По боках її то засаджені рисом тераси, то широкі долини, поділені на савахи (ділянки), ніби шахи. І всюди, наче комашки, – люди; вони йдуть пішки поруч з поїздом, штовхаються на станціях, копошаться на полях, туляться у своїх кампонгах.
Висота місцевості – понад тисячу метрів, тому, незважаючи на полудень, спека трохи менша, ніж буває завжди у цих краях. Ось Бандунг, головне місто резиденції Преангер і найбільший у світі центр по добуванню хіни. Ця рослина, що приїхала з Південної Америки, дуже добре почуває себе тут. Усі гірські тераси засаджені хінними деревами. Одні нещодавно посаджені, другі підростають, а треті досягли своїх восьми років, і їх рубають, обдирають кору і везуть на фабрику.
У вагоні першого класу їдуть чоловік п'ятнадцять пасажирів і серед них знайомий нам мінгер ван-Декер, поважний представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі. Проти нього сидить круглий голландський плантатор і дає йому поради:
– Ви трохи запізнилися, мінгер ван-Декер, з своєю справою. Умови тепер значно погіршали. Землю тепер дуже важко знайти. Може, тільки десь у дикому закутку, далеко від залізниці.
– Наша фірма має намір широко поставити справу, – поважно сказав ван-Декер. – Вона не спиниться навіть перед тим, щоб побудувати свою власну залізницю.
– Отакі підприємці нам тепер і потрібні! – підхопив сусід, з вигляду якийсь значний голландський чиновник. – Нам треба нести культуру в глибину країни. Чимало ще є кутків, куди не досягла цивілізація, де ще не знають усієї тієї користі, яку приносить тубільцям голландська влада.
– Становище погіршало ще й з іншого боку, – казав далі плантатор. – За останні шість-вісім років якимсь вітром занесло такі настрої, про які раніше навіть ніхто не чув: різні спілки, організації, партії. Можете уявити собі, як усе це пасує тутешньому населенню.
Ван-Декер глянув на другу лаву, де сиділи представники «тутешнього населення» – молода красива яванка в шовковому саронгу і чоловік, одягнений наче справжній європеєць, тільки босий. Вони розмовляли між собою по-голландському.
Плантатор помітив погляд Декера, усміхнувся і сказав:
– Не бійтеся! Не про таких йдеться. Це вищий, культурний клас. Вони самі розуміють усе те, про що я кажу.
До яванців підійшов блискучий голландський офіцер, і почалася весела розмова. Яванка грала очима, помахуючи віялом; її босий кавалер жартував з офіцером, ніби зі своїм братом.
«Тут уже справжня рівноправність», подумав ван-Декер – Гейс.
Надвечір приїхали на станцію Маос. Тут поїзд спиняється на цілу ніч, і пасажири повинні шукати ночівлю у містечку. Майже всі попутники Декера їхали у Сурабайю і змушені були чекати разом з ним.
– Їдьмо разом в один готель. Я покажу вам найкращий, – запропонував лагідний плантатор.
– Це залежатиме від мого слуги, який везе мене по країні і відповідає за все, добре й недобре, – відмовився Декер.
Йому зовсім не випадало воловодитися з цими панами, особливо в Маосі. Від Маоса йшла дорога в Чилачап, до якого було тільки п'ятнадцять кілометрів. Тут були товариші, яким він давав телеграму про небезпеку для «Саардама». Треба було довідатись, чи попередили Гудаса, чи врятувався він з кораблем, чи встиг вивантажити зброю, взагалі довідатись, які їхні справи в цьому районі.
– Не забудьте вжити хінові пілюлі! – порадив наостанку плантатор. – Ця жахлива місцевість – центр пропасниці.
– Дякую, – відповів Декер, виходячи з вагона.
Там його вже чекав Тугай-Салул. Він підхопив пакунки, посадив свого «пана» на фурманку, і за п'ять хвилин вони зупинилися у маленькому заїжджому дворі. Тільки вони лишилися самі, Салул сказав:
– Я думаю, нам обом не варто їхати у Чилачап. Я сам поїду.
– Нічого проти не маю, – жартівливо відповів Гейс. – Відпочити мені не вадить.
Салул повернувся о третій годині і розповів, що телеграму одержали і одразу ж послали двох надійних товаришів. Про інше нічого ще невідомо.
– Ну, а який тут настрій?
– Та що ж? – махнув рукою Салул. – Як і всюди: терплять, мовчать і чекають визволення з неба. Звісно, коли підштовхнути їх, то заворушаться.
– Чи вистачить людей для цього поштовху?
– Дуже важко назвати певну кількість. Думаю, що для початку знайдеться чоловік сто.
Вранці поїхали далі. Декер побачив у своєму вагоні майже всіх тих пасажирів, з якими їхав учора. Плантатор, чиновник, офіцер і навіть яванський франт зустріли Декера, мов знайомого.
– Зараз поїдемо за кордон! – сказав плантатор, коли поїзд рушив з місця.
Гейс знав, про що той каже, але треба було вдавати, що він вперше на Яві і не догадується, в чому справа. Він здивовано глянув на свого сусіда. Той почав пояснювати:
– Зараз почнеться незалежна держава Джок'якарта.
– Чув про це, – сказав Декер, – але добре не розумію, як це виходить. Чи справді вона незалежна?
– Аякже ж? Свій власний султан, уряд, свої власні дуже яскраві сановники. Своя влада на місцях. Чого ж вам більше треба? А ось вам і представник цієї влади. Полюбуйтеся!
Поїзд стояв на маленькій станції. Як завжди, штовхалося безліч народу, головним чином глядачі. Продавці, переважно китайці, бігали з бананами, приготовленим рисом, молоком та різними іншими підозрілими на якість стравами.
Між іншим, можна було помітити, що тутешній народ, яванці, трохи відрізняються від населення Західної Яви, сунданезців. Яванці менші на зріст, але краще збудовані. Шкіра у них світліша. Гейс одразу пригадав бантамських бадувісів.
Ось юрба розступилася. Над головами загойдався яскравий перистий паййонг (зонтик). Ніс його напівголий слуга, просуваючись спиною до вагона. А під паййонгом поважно простував чоловік, який ніби щойно втік зі сцена театру. Строкатий шовковий саронг виблискував різними цяцьками; з-під нього виднілися широченні шовкові штани з жовтими і чорними смугами, а ноги були босі. Голова була обмотана барвистою хусткою, а на ній ще сидів ковпак («кулук»).
На «кофейному» обличчі цього чоловіка чорною тушшю були намальовані маленька борідка, гострі закручені вусики і брови від самісінького перенісся майже до вух. У малайського племені, як відомо, майже не росте волосся на обличчі, а тимчасом у культурних європейців є і борода й вуса. Щоб не відставати від них, яванські пани самі собі малюють бороду, вуса і до того ще й брови до вух.
Та люди зовсім не дивувалися з цього опудала. Навпаки, склавши руки долонями і простягаючи їх уперед, вони схилялися перед цим паном з найщирішою пошаною.
Біля дверей вагона сталося непорозуміння. Паййонгоносець не міг пролізти у вагон зі своїм зонтом, а скласти його було неможливо. Видно, цей почесний і заслужений паййонг робився тоді, коли ще не передбачали такої штуки, як вагон.
Паййонгоносець спробував був просунутись і так і сяк, але нічого не міг зробити. Тимчасом дали сигнал до відходу поїзда. І бідолашний сановник відіслав паййонг назад і вліз у вагон сам.
Європейська культура перемогла азіатську!
– Це який-небудь «адіпаті» або «паті», – пояснив послужливий плантатор. – Чимало у них різних чинів, кожен має свої відзнаки, спеціального кольору паййонг. У стосунках між собою вони суворо дотримуються стародавніх церемоній. Навіть мова в різних випадках вживається різна. З вищими такий «адіпаті» розмовляє однією мовою, з нижчими – другою, а з рівними – третьою.
Сановне опудало увійшло до вагона. Всі пасажири, в тому числі і голландці, з пошаною посунулися, щоб дати йому найкраще місце.
– Але, як я бачу, ви й самі шануєте їх, – зауважив Декер.
Плантатор знизав плечима.
– Хай собі граються! Нам воно не зашкодить, – і, нахилившись ближче, тихо додав: – Однаково всієї країни ми заселити не можемо, особливо ці вологі і нездорові місця. На всю цю державу з кількома мільйонами чоловік нас набереться кілька сотень. Звісно, в такому разі краще приятелювати, ніж воювати. Поки що хай собі граються в незалежність.
Гейс знав усе це краще від плантатора і не продовжував розмову.
Місцевість була болотиста. Звертала на себе увагу велика кількість полів, засаджених цукровою тростиною, і чимало димарів цукрових заводів. Але й серед загальної нужденності всього яванського народу ця країна визначалася своєю бідністю. Причина дуже проста: тут, крім голландців, смоктали соки «незалежний» султан і всі його «паті» та «адіпаті».
Опівдні під'їхали до Дйоки, столиці Джок'якарти. Місто ховалося в зелені, серед якої височів «кратон»– палац султана, обнесений стіною. Це ціле місто з військом, садами, звіринцем, слугами – разом п'ятнадцять тисяч чоловік. Життя тут їде так само, як і сотні років тому; так само, як і раніш, султан – бог для свого народу.
Є тільки маленький, незначний додаток: збоку стоїть будинок і фортеця «молодшого брата» – голландського резидента. Звідти висовуються гармати просто на кратон. Завдяки цьому між султаном і молодшим братом завжди панує згода. Молодший брат дуже шанує старшого, а старший уважно слухає «поради» молодшого.
На станції Дйока вийшло кілька пасажирів, у тому числі і поважний адіпаті. Поїзд рушив далі.
– А тепер поїдемо в іншу, ще могутнішу незалежну державу – Суракарту, – сказав плантатор. – Править нею великий імператор – сусухунан Паку-Бувоно-Сенапаті… е… е…
– Інгнаголого, – підказав, посміхаючись, чиновник.
– Нгабдур, – додав офіцер.
– Так, так, Інгнаголого-Нгабдур і Рахман, здається, – силкувався плантатор.
– І ще: Сайдин-Панотогамо, – закінчив босий джентльмен.
– Ну, скажіть, хіба невеликий сусухунан? – звернувся плантатор до Декера.
– Мушу визнати, що більшого імені я не чув у своєму житті, – відловів Декер.
Всі у вагоні засміялися.
Навіть не помітили, як опинилися в іншій державі. І тут, так само як і в Джок'якарті, відчувалася більша бідність, ніж в інших місцях Яви. Але разом з тим помічалися ознаки минулої культури. Видно було руїни стародавніх храмів і подекуди кам'яного ідола на полі. В XV столітті тут було велике Матарамське царство.
– Станція Соло! – оголосив кондуктор.
Це й було головне місто Суракарти. Декер зібрав речі, попрощався з випадковими знайомими і вийшов з вагона.
Станція маленька, занедбана, брудна. Метушиться і галасує різний обшарпаний і голий люд. Немає вже голландської чистоти і порядку. Але для Рейса з Салулом це було навіть приємніше: принаймні легше бути непомітними у цьому дикому натовпі.
Вулиці вузькі, завалені сміттям та гноєм. Будинки і халупи старі, діряві. На вулицях, на базарі, на майдані, між будинками, ніби черв'яки, копошаться люди. Тільки на ніч ховаються вони у свої шпарки, а вдень усе домашнє життя відбувається просто неба. Не видно ні магазинів, ні майстерень, бо нема кому продавати і виробляти речі. Харчуються усі ці люди лише бананами та пригорщею рису, що коштує тут найдешевше.
Але далі, як і належить, є панський квартал. Гейс і Салул виїхали на великий майдан, навколо якого стоять два готелі, голландська кірха, клуб, магазин та будинки голландців. Сюди ж підходить і стіна імператорського кратону, а навпроти нього, як і в Джок'якарті, фортеця «молодшого брата».
На майдані вони зустріли урочисту процесію, яка прямувала від палацу до кратону резидента. Поволі, серйозно, по двоє в ряд, сунуло кілька десятків чоловік у різнобарвних ковпаках з риб'ячого пухиря, в яскравих саронгах і шароварах, з кривими крисами за спиною. У піднятих над головою руках вони несли золоті і срібні блюда, миски з покришками. Попереду йшов поважний чоловік і суворими рухами відганяв зустрічних, а з боків процесії спеціальні особи тримали над цим начинням імператорські відзнаки – жовті шовкові паййонги.
– Обід сусухунану несуть, – промовив візник, показуючи на процесію.
Цей звичай має свою цікаву історію. Як і в кожному доброму царському палаці, в Суракарті теж бувають інтриги, змови, вбивства. І ось колись одного такого імператора отруїли близькі люди. Наступник, боячись такої самої долі, попросив у резидента, щоб той дозволив готувати страви в резидентській кухні. Резидент охоче погодився, і відтоді всі сусухунани готують страву в резидента. Цього бажали самі голландці: хоч і кухонна, а все ж таки політика; все-таки народ бачить, що їхній цар просить ласки в голландців.
Через кілька кроків біля одного будинку побачили звичайного, по-європейському одягненого голландця, над яким так само паййонгоносець ніс зонтик.
Тут уже і Гейс здивувався.
– Диви, який адіпаті знайшовся! – звернувся він до Салула.
– Та тут вони всі так роблять, – відповів той. – Чим же вони гірші за тутешніх панів? Сама влада розподілила між ними паййонги відповідно до чину і стану кожного.
Приїхали до готелю.
– Будь ласка, дайте мені таку кімнату, щоб поруч була друга кімнатка для мого слуги, – сказав Гейс хазяїну – сухорлявому рухливому голландцю.
– Ви довго будете у нас?
– Кілька тижнів, але часто буду відсутній по кілька днів, бо мої справи вимагають виїздів з міста. До речі, може і ви, як тутешній, знаєте, в якому районі легше буде заорендувати землю під плантації для великої голландської фірми? Ваші послуги не залишаться без нагороди.
– Постараюся, постараюся, шановний пане! – ще догідливіше заметушився хазяїн.
Надвечір Гейс вийшов на вулицю. За кілька кроків від нього покірно йшов слуга і ніс панське пальто.
Недалеко від готелю вони зупинилися біля одних дверей, над якими була вивіска: школа. Озирнувшись, зайшли у ці двері.
Вчитель-яванець Пандо був своєю людиною і служив головною ланкою для зв'язку в підпільній роботі. З великою радістю зустрів він гостей, відвів у дальню кімнату, позачиняв усі двері й вікна і, повернувшись до товаришів, почав розпитувати, як справи.
З цікавістю прослухав він, як було захоплено «Саар-дам», відведено під Скелі Ластівчиних Гнізд, як уже вивантажують зброю – та ще й скільки її! – яку базу створено в Бантамі, що чути в Батавії.
– Ну, а тепер розкажи, що у вас тут робиться? – закінчив Салул.
– Ми можемо розраховувати, – відповів Пандо, – чоловік на чотириста активних організованих товаришів, які складуть кістяк повстання. Вони поведуть за собою тисячі людей. Близько половини цих товаришів – комуністи. На сьогодні гасло – свобода і незалежність батьківщини.
– Під цим гаслом і сам сусухунан може піти, – посміхнувся Гейс.
– Не знаю, як сусухунан, – сказав Пандо, – а його сановник Радан-Бого є нашим «спільником». Він, очевидно, врахував напружене становище на Яві і хоче сам стати тут на чолі визвольного руху, щоб відновити колишню Матарамську імперію, де феодали могли б визискувати народ самостійно, без голландців. У нас є відомості, що він повів активну підпільну роботу в цьому напрямку з допомогою мулл та інших буржуазних націоналістів. Боюсь, що в нашій темній, відсталій країні за муллами піде більше народу, ніж за нами.
– Цього боятися не треба, – зауважив Салул, – бо на першому етапі наше завдання буде однакове, а там народ сам розбере, куди йому краще йти.
– Саме такі вказівки ми й одержали з Сурабайї, – відповів Пандо. – Нам навіть доручено підтримувати деякий контакт з ними на випадок погодження дій. Може, ви мені допоможете в цій дипломатії?
– Мені, як голландцю, зовсім не випадає обмірковувати з ними, як краще вигнати голландців, – засміявся Гейс. – Та вони мені й не повірять.
– Це правда, – погодився Пандо. – Я з свого боку зібрав матеріали, щоб показати, що я в курсі їхніх справ, заприятелював з одним муллою і через нього познайомився з самим Радан-Бого. Вони поки що знають тільки те, що я відданий справі визволення батьківщини від голландців. А що далі робити – не знаю.
– Я думаю, – сказав Салул, – що більш нічого й не треба робити. Це й буде контакт. А коли почнеться справа і виявиться потрібним координувати дії, тоді ми тебе й пошлемо для переговорів.
– Правильно! – підтвердив Гейс. – Але можете бути певні, що до цього справа не дійде. Коли б і довелося погоджувати операції, то принаймні не з таким «вождем», а з тими, хто сам воюватиме.
Пандо був задоволений, що ніяких дальших дипломатичних кроків од нього не вимагають.
– Які ж плани вашої роботи у вас? – запитав він.
– Я їду в Сурабайю, – відповів Салул, – щоб остаточно погодити деякі питання з Батавією. Разом з тим ми визначимо конкретні завдання для вас. Після того проведемо наради вашого активу. Тобі, Пандо, доведеться тимчасом підготувати всю цю справу, визначити місце, зібрати людей.
– На який день?
– Хто його знає, скільки часу доведеться мені бути в Сурабайї, – задумався Салул. – А скільки часу тобі треба для підготовки?
– Не менше чотирьох днів, – відповів Пандо. – Народ наш розкиданий…
– Ну гаразд, призначай тоді на п'ятий день, – вирішив Салул. – Я приїду.
– А де буде в цей час товариш Гейс? – запитав Пандо.
– Поважний ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К°, залишиться тут і виконуватиме свою корисну справу, – відповів Салул з жартівливою урочистістю.
Наступного дня Салул і Пандо вирушили з міста, а Гейс поїхав з візитами до представників місцевої влади.
III. ЗМІЇНЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ
Шукання складу для зброї. – Вулканічне гніздо. – Дикий кабан чи чорт? – Скляний палац. – Полювання під землею. – Зміїне царство. – Таємничі постріли. – Пекельне видовище. – Несподівана математика. – Конвейєр. – Тривожна телеграма. – Від'їзд «Саардама».
Нарешті, вивантаження зброї довелося зовсім припинити, бо вже не було де складати її. А сховища ще не знайшли. Тоді вирядили чоловік двадцять у далеку експедицію.
– Бродіть там хоч тиждень, але знайдіть приміщення, – сказав їм Гудас.
Експедиція попрямувала на захід, туди, де курився вулкан. Сподівалися, що він протягом свого існування повинен був наробити безліч різних печер.
Щоб не блукати, пішли берегом моря. Але не дуже вигадали: все одно доводилось кружляти, обминати скелі та фіорди. Звісно, не минали випадку, щоб відійти вбік, заглянути в кожну щілину.
В одному місці знайшли дуже добру печеру, але надзвичайно малу.
– Принаймні запам'ятайте її добре, товариші, – сказав Сідан. – Може, згодиться і вона.
Лише надвечір дісталися до вулкана і зупинились біля нього на ночівлю. Вулкан був невисокий, але зате дуже широкий. Власне кажучи, це було ніби вулканічне гніздо. Складалося воно принаймні з шести вулканів, з яких діяв лише один. Інші давно вже згасли.
– Вигляд їх обіцяє успіх, – сказав Сурат. – Дуже вже дико вони розкидані. Он скільки таємничих ущелин.
Коли стемніло, мандрівники могли помилуватися загравою, ніби від пожежі.
– А все ж таки я вважаю, що таке місце не дуже підходить для складу військових запасів, – сміючись сказав Сідан. – Я гадаю, що нікому в світі не спадало на думку обладнувати місце для пороху у вулкані.
– Зате не спаде нікому на думку й шукати його там, – зазначив Сурат.
– Завчасно міркуєте, – сказав третій товариш. – Невідомо ще, чи знайдемо що добре.
Назавтра зійшли на головний вулкан. Але не так легко було це зробити, як сказати. Витратили вони чотири години, поки продерлися крізь пущі, перелізли через скелі та ущелини і зійшли на гору. Зате краєвид, який вони побачили, і враження від нього було чудовою винагородою.
Кратер вулкана скидався на озеро з кілометр навколо.
У цьому озері, ніби в казані, кипіла лава. В одному місці вона була покрита твердою корою, наче кригою, у другому – легко, поволі кипіла і булькала, мов каша. При цьому щоразу здіймався стовп пари та газу.
Раптом вітер подув з другого боку, і мандрівників мало не обпекло. До того ж вони відчули шкідливий сірчаний запах.
Усі покотилися вниз.
– Ого! Кепські жарти! – закричали вони.
– Так він нас коли-небудь і зовсім уб'є, якщо ми притулимося до нього. Він може і залити нас своєю кашею.
– Будемо сподіватися, що він стримається кілька тижнів, а там ми й самі залишимо його. Та й взагалі такі вулкани дуже рідко виливаються.
Треба додати, що такі вулкани справді діють спокійніше. Звичайно вони не гуркочуть, не руйнують околиць. Покиплять собі потихеньку – і все. Такими вулканами особливо славляться Гавайські острови в Тихому океані. Звісно, це не значить, що вони ніколи не можуть наробити лиха. В цьому самісінькому гнізді раніше, очевидно, відбувалися великі і грізні події.
– Берімося, товариші, за роботу! – наказав Сідан.
Слід сказати, що робота виявилася надто важкою. Все це гніздо мало принаймні десять кілометрів довжини і ширини, а це складало сто квадратних кілометрів площі, яку треба було обслідувати, та ще й як обслідувати! Глянути за кожний камінь, навіть під корч, пролізти в кожну щілину, спуститися в кожну ущелину, в кожне провалля. Навіть коли тут і є потрібний закуток, то натрапити на нього можна лише випадково. А в гіршому разі його може й зовсім не бути.
Першого дня шукали з запалом, другого дня – з упертою енергією, а третього почулися голоси: «Чи не даремна праця?»
А тут ще й харчі вийшли.
– Товариші! – підбадьорювали Сідан, Сурат і найактивніші матроси. – Все одно, так або інакше, нам треба знайти притулок: чи тут, чи там, але шукати треба. Ну, гаразд: коли тут не сподіваєтесь, шукайте в іншому місці – це все одно. Але зовсім припинити всю нашу справу, рискувати таким великим для нас багатством, як зброя, ми не можемо.
Довго доводити не треба було, бо кожен і без того добре розумів становище. Виділили п'ять чоловік на полювання, а самі знову взялися за роботу.
Як на лихо, і мисливцям не пощастило. Провештались вони півдня і, крім кількох маленьких мавп, нічого не бачили. Біля одного струмка помітили були сліди носорога, але його самого знайти не змогли.
– Нічого не зробиш, доведеться тоді мавп стріляти.
– Та й їх уже не видно! От так не везе! – скаржилися мисливці.
Відпочили трохи і знову почали ходити. Неглибокою улоговиною, вкритою вулканічним туфом, попрямували далі від вулканів, до моря. Вони йшли так собі, аби тільки йти, навіть рушниці закинули за плечі.
І ось зовсім несподівано з якоїсь папороті вискочив дикий кабан і побіг улоговиною. Поки мисливці скинули рушниці, він завернув убік і зник.
Мало не плачучи від невдачі, побігли наші мисливці слідом. Завернули і побачили лісок з величезних тамариндів. Він тягнув праворуч і ліворуч кроків на сто, а далі зводилися вивітрілі скелі. Пройшли кроків з двадцять вперед і наткнулися вже на тверду стрімку скелю.
– Товариші! Швидше назад! Станьмо з того боку! Кабан повинен бути тут! Він нікуди не міг утекти! – зраділи мисливці.
Вони вишикувалися шеренгою вздовж відкритого боку і з рушницями напоготові почали просуватися вперед, обслідуючи кожен крок. Щохвилини напруження збільшувалось. Ось лишилося кілька кроків до стіни, а звіра все нема.
Нарешті, підійшли до скелі впритул – і все одно нікого!
– Не може бути! Що це таке? Куди ж він міг подітися?
Пішли назад, оглянули кожний кущ, кожне дерево і знову нічого не помітили.
– Стривайте! Куди ж він міг утекти? На передню круту стіну вилізти він, безумовно, не міг. Лишається обшукати бокові скелі, вони, здається, крихкі.
Уважно оглянули ці скелі – і теж ніяких слідів не помітили.
– Може, це нам так здалося? Може, це не кабан, а якийсь чорт? – чи то жартуючи, чи то серйозно сказав один з товаришів.
– Хай буде і сам чорт, а ми повинні його знайти! – сказав другий.
– З голоду можна буде і його підсмажити та з'їсти, – засміявся третій. – Я ні разу не їв смажених чортів.
– Може, на дерево виліз? – пожартував четвертий.
– Але все ж таки що нам робить?
– Почнемо колупати кожну п'ядь землі, особливо біля коріння – обов'язково знайдемо.
Почали знову шукати і, нарешті, під великим коренем тамаринда, біля тих вивітрілих скель, що були по боках, навіть не в кутку, а біля самісінького краю, – справді помітили невелику дірку, зарослу травою.
– Ось куди він подівся! – зраділи мисливці і почали розширювати дірку.
Повиривали траву, відгребли пісок, потім якесь, ніби скляне, каміння.
– Еге! Та там, видно, величезне порожнє приміщення!
– Може, чого доброго, і для нашої справи згодиться!
Жарти жартами, а дірка справді вела кудись углибину. За землею пішли цілі гори скляного каміння. Найголовніше ж – ці камені не були суцільними, і їх легко було брати шматками. Траплялися часом дуже цікаві і гарні брили з цього дивного каміння.
Нарешті, щілина стала такою, що в неї можна було пролізти. На мить товариші нерішуче спинилися: дідько його знає, куди ще потрапиш?
– Ну, якщо дикий кабан проліз, то ми – тим більше, – сказав перший і обережно почав спускатися.
Але і обережності ніякої не треба було: каміння спускалося всередину поступово, ніби приступками.
– Ідіть сюди! Нічого особливого нема! – крикнув той зсередини.
За хвилину вже всі були там.
– У кого є сірники? Засвітіть!
Блимнув вогник – і наші товариші аж вигукнули від здивування. Вони потрапили у величезний зал, кінець якого навіть губився десь там у темряві. Але найдивнішим було те, що він здавався, скляним, та ще й з різнобарвного скла. Стіни, стеля, підлога – все було з скла; зверху ще звисали скляні напливи. Все це від світла заграло різними барвами, ще більш нагадуючи казковий палац.
– Ну от, я ж казав, що то був чорт! А це його палац, – сказав той же товариш. На цей раз здавалося, що говорить він майже серйозно.
– В такому разі треба буде подякувати йому за чудове приміщення для нашої зброї.
– А де ж наш кабан подівся?
– Ну, тепер про нього нема чого думати. Та він і не втече. Хай хто-небудь приведе наших хлопців. От зрадіють вони!
Через деякий час таємнича печера наповнилася веселим людським гомоном. Посередині палало багаття, від якого дивно іскрилися скляні стіни і цяцьки на стелі. Але там далі загрозливо чорніла таємнича темрява.
– Ходімо, товариші, на полювання, а разом з цим дослідимо наш палац, – запропонував Сідан.
Хоч і стомлені були наші мандрівники, але перед таким незвичайним полюванням забули про все на світі. Зараз же наламали смолистого гілля, зробили смолоскипи і рушили в дорогу.
Наскільки казковий був палац, настільки і процесія була казкова. Попереду в ряд ішло п'ять чоловік з гвинтівками напоготові, інші йшли позаду, піднявши високо над головою смолоскипи. Вогонь крок за кроком розсіював темряву і відкривав усе нові й нові кімнати, зали, коридори, закапелки – і всі воші були з скла, всі чудово іскрилися різними барвами.
Вгорі заметушилися кажани, навіть якісь пташки, внизу забігали ящірки, якісь звірята; ось почулося тупотіння великого звіра, але побачити його не можна було.
– Ось він де, наш кабан! – догадалися товариші. – По справедливості треба було б помилувати його за те, що привів нас у цей палац, але, на жаль, їсти дуже хочеться.
Так пройшли, мабуть, метрів двісті, а попереду ніякого кінця не було видно. Нарешті, помітили збоку закапелок.
– Давайте заглянемо сюди!
Завернули. Закапелок був значно менший від головного коридора і далі дуже сильно знижувався і звужувався. Нарешті, лишився зовсім маленький куток, а в ньому щось ворушилося.
Пролунали постріли. Луна покотилася підземеллям.
Кабан був убитий. Хоч хотілося повернутись назад і зараз же покуштувати свіжини, але цікавість була сильнішою. Поклали здобич біля входу в закуток, а самі пішли далі.
Ось ще один закуток; з другого боку. Але там нічого цікавого не знайшли. Ще пройшли кілька кроків. Долівка знизилася, запахло вологою й ще якимсь незрозумілим, але неприємним запахом.
Але що там попереду шурхотить і ворушиться?..
– Змії! Змії! Назад!!
У темряві гойдався цілий ліс голів, блищали очі, рухалися жала. Люте сичання все збільшувалось.
– Що робити? – запитали озброєні. – Стріляти?
– Ні, ні, не варто! – почулися голоси. – Невідомо ще, скільки зможете убити зразу, а інші, розлючені, всім натовпом можуть наробити нам великого лиха. Потім справимося з ними: зброї вистачить.
І весь загін якось мимохіть швидко посунувся назад. І добре зробили, бо розпочинати бійку з цією масою змій, та ще в темряві, було надто рисковано. Перед таким ворогом довелося відступити.
Засмажили кабана і довго розмовляли, дивуючись з усього того, що бачили. Ночувати з такими сусідами побоялися і вийшли на поверхню.
Над вулканом блищала заграва, а десь близько гуло море. Полягали, веселі й – задоволені, і зараз же міцно заснули.
Але вночі раптом почувся гуркіт гарматних пострілів, а потім свист і шипіння!..
Миттю всі були на ногах, схопилися за зброю, почали прислухатися, але більше вже нічого не чули. Кинулися сюди-туди, пригляділися, прислухались, – та так нічого особливого й не помітили.
– Що б це таке могло бути? – здивувався Сідан. – Я ж сам добре чув постріл, а потім якийсь свист і шипіння.
– І я це саме чув, – сказав Сурат.
Те ж підтвердили й інші товариші.
– Значить, треба припустити, що то був постріл з гармати, а свист – політ снаряда?
– Нічого іншого не можна придумати.
– Тоді хто ж і звідки стріляв?
– Голландці з моря.
– Біжімо до берега! – кинулося кілька чоловік.
Але куди там бігти – йти не можна було в темряві по скелях; повзти треба було, а не бігти. Може, тому на морі нічого й не встигли побачити.
– Коли, скажімо, це був міноносець, та, скажімо, звідкілясь знав, що ми тут перебуваємо, то чому ж він раз вистрілив і втік? Оце поясніть мені, будь ласка, – приставав до Сурата один хлопець.
– Я, братіку, сам знаю стільки, скільки й ти, – сказав Сурат.
Одним словом, було тут багато розмов. Нарешті, мусили погодитись, що це, мабуть, величезний камінь упав з гори або з берега. На цьому і заспокоїлись.
На корабель повернулися всі. Команда так зраділа і зацікавилася печерою, що зараз же заходилася переносити вантаж.
З першою партією зброї почали знищення змій. Але зараз же з'ясувалося, що це не так просто. Коли кинути у них гранати, то можна зруйнувати стіни підземелля.
– Пустимо на них отруйний газ, у нас є на кораблі, – запропонував один з старих матросів «Саардама».
Ця думка дуже сподобалася, але інший товариш, який краще розумівся на цій справі, попередив, що газ у цьому закритому підземеллі може триматися кілька тижнів. Значить, і вони самі не зможуть заходити сюди в цей час.
– Тоді нічого іншого не лишається, як іти на них війною з гвинтівками, – вирішив Сідан.
– Дуже небезпечна справа, – похитав головою Сурат.
– Як ти їм влучиш саме в голову? А поранені в інше місце та розлючені, вони стануть ще небезпечнішими. Тим паче що їх така сила: стріляти доведеться здалеку, а тоді освітити їх не можна буде як слід. Словом, я зовсім не можу собі уявити, як ми можемо почати з ними бій.
Роздуми Сурата були правильні. Але що ж тоді робити?
Тут один з товаришів запропонував інший спосіб:
– Пожертвуємо відро або два бензину, обіллємо їх, підпалимо, – і нам залишиться тільки стояти та дивитись.
