Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)
Розумів Тугай і розмову двох жінок. Одна з них була «пайковою дружиною» голландського солдата. Разом з іншим утриманням солдатам тимчасово даються дружини, зрозуміло, з «місцевих». Вони готують їжу, перуть білизну, обслуговують своїх чоловіків, а потім… лишаються «на волі».
Тугаєві так хотілося розтлумачити їм, яку дурницю вони роблять, але він добре знав, що це даремна справа. Тут він з подивом помітив, що серед жінок є один старий чоловік.
– І ти, дідусю, прийшов поклонятися цій дулі? – спитав Тугай.
– Не думай, що це тільки жіноча справа, – поважно сказав дід. – Це так само справа загальна, державна.
– Ну?! – здивувався Тугай.
– Невже ти не знаєш? Ех ви, молодь сучасна! Ганьбите все старе, не цікавить вас навіть доля батьківщини.
– Хіба від цієї дулі залежить доля нашої країни? – засміявся Тугай.
– Може, і від дулі, а більше від гармати. Давно-давно, коли білі тільки ще загрожували нам, аллах послав нам дві такі гармати, щоб оборонятися. Та. наші замість того, щоб дати дружну відсіч, почали сваритися поміж собою, – і тоді гармати були поділені: одна лишилася тут, друга опинилася десь далеко, в середині острова. Але аллах при цьому сказав: «Коли ви всі домовитесь, помиритесь, тоді гармати знову будуть разом, і тоді настане кінець білій владі». Отепер ти бачиш, що залежить від цієї гармати.
Тугай і сам уже згадав, що він колись чув цю легенду. Але зараз вона справила на нього особливе враження. Він уже не сміявся, а, навпаки, – задумався.
– Правда твоя, дідусю! – сказав він серйозно. – Я це знаю, і всі знають. Але чи знаєте ви, що цей час уже недалеко?
– Невже? – пожвавішав дід, і навіть жінки зацікавилися.
– Правда! І друга гармата вже йде на з'єднання.
– Звідки? Як? Хто бачив?
– Багато людей бачили, – упевнено й твердо сказав Тугай. – І я сам бачив, на власні очі, – додав він несподівано для самого себе.
– Де? Коли? Кажи!
– Спочатку її бачили в окрузі Банджумас, потім – в Преангері, останній раз я сам бачив у Бантамі. Більш докладно поки що я не маю права вам розказувати, щоб не довідалися голландці і не перешкодили. І ви так само остерігайтеся, щоб вони не довідались. Але поміж своїх ви маєте право розповідати, навіть намагайтеся поширити думку, що пророцтво вже збувається, що владі білих настає кінець і що нема чого вже їх боятися.
Ці слова Тугай вимовив дуже урочистим голосом, потім раптово повернувся й пішов далі, задоволено посміхаючись про себе.
– Кожна палиця має два кінці! – навіть голосно промурмотів він.
А прихильники дулі від такої новини навіть забули про свої власні справи і почали швидко розходитися, щоб сповістити своїм знайомим таку важливу новину!
– Дякувати аллахові, дочекався і я визволення свого народу! – сказав старий, шкутильгаючи додому. – Я завжди казав: недаремно ж про все це говориться, недаремно ж вона тут лежить, ця гармата, недаремно ж перед нею моляться – ось бачите, тепер і збувається пророцтво.
Тимчасом Тугай дістався до найвіддаленішого, найбіднішого кварталу, про який, видно, забула навіть сама поліція, бо надто вже брудно було тут. Маленькі хатки тулилися одна до одної, гола дітвора порпалася в грязюці від учорашнього дощу. Всюди були розвішані пелюшки й брудне дрантя.
Все це парилося під пекучим сонцем, яке стояло саме над головою. Найгірше, що рослинності майже зовсім не було в цьому закутку. Хоч як вона буяє в цьому краї на кожному кроці, але тут людські хащі перемогли навіть її. І не дивно: близько трьохсот тисяч людей живе в Батавії, а величезних багатоповерхових будинків у ній куди менше, ніж у європейських містах.
І лише близькість моря, що освіжає повітря і не дозволяє спеці підніматися вище 35°, дає можливість сяк-так жити в цьому пеклі а бо раю (однаково, і так і так можна назвати цей дивний край).
Тугай підійшов до однієї хати, такої ж бідної, але трохи більшої і охайнішої. Біля неї росло навіть кілька бананів.
Назустріч Тугаю вийшов чоловік років тридцяти п'яти, малаєць, у штанях і синій розстебнутій блузі. Увесь його вигляд свідчив, що він був більш кваліфікований і досвідчений робітник, ніж звичайна малайська біднота.
– Приїхав? – спитав він Тугая.
– Приїхав.
– Все в порядку?
– Краще й не треба. Зберуться сьогодні?
– Будуть усі. Ходімо поговоримо. Доведеться чекати темряви.
І вони увійшли в хату.
III. ЗІПСОВАНИЙ БАЛ
Кілька штрихів з колоніальної дійсності голландців. – Кофейні плани ван-Декера і підтримка ван-Гука – Бал у генерал-губернатора. – Кольорові пани. – Слава мічмана ван-Хорка. – Медові слова і бомба.
«Перлина голландської корони» – так звичайно називають Яву в Європі. Цікаво, що сама корона має тільки 33 тисячі квадратних кілометрів, «перлина» на ній – 133 тисячі, а разом з усіма іншими перлинами (Суматра, Целебес, Борнео, Нова Гвінея) більше ніж два мільйони квадратних кілометрів. Населення в самій Голландії 8 мільйонів чоловік, а на Яві – близько 40 мільйонів, у тому числі самих голландців не більше ста тисяч.
Яким чином така маленька корона змогла причепити до себе таку велику перлину?
Справа звичайна, торгова. Почалася вона в 1598 році, коли була заснована Ост-Індська компанія капіталістів з шістьма мільйонами гульденів [8] 8
Гульден – близько 80 коп.
[Закрыть]. Товариство було зовсім приватне і мало на меті лише комерцію.
Компанія будувала в різних місцях «факторії» – склади товарів, полюбовно домовлялася з місцевими князьками. А потім і без полюбовності почала запускати свої кігті все глибше й міцніше. Для цього компанія мала навіть своє власне, приватне військо.
А коли жителі побачили, що мирні комерсанти стають володарями, і захотіли зіпхнути непрошених гостей, тоді вже прийшла на допомогу сама «корона». Країну оголосили власністю Голландії, з'явилися губернатори, генерали, гармати; почалися розправи із «зрадниками».
А «зради» бували різні. Наприклад.
У Європі подорожчав перець; за нього платять великі гроші. І ось дається наказ, щоб населення половину своєї землі засівало переважно перцем. А кілька чоловік засіяли менше. Злочин викрили – і на другий день кілька сіл спалено, а все їх населення, до останньої людини, знищено.
Але це було давно, років двісті тому. Пізніше вбивали не всіх, а лише винних; обов'язкові засіви зменшувалися до третини ділянки землі, потім до однієї п'ятої частини, а тепер і зовсім скасовані.
Та було б несправедливо говорити лише про звірячі вчинки колонізаторів. Є пам'ятники і їх культурної роботи. Так, через увесь острів, від Батавії до Сурабайї, на протязі восьмисот кілометрів прокладено чудове шосе, яке коштувало смерті близько ста тисяч бурих людей, а грошей на нього майже не витрачено.
Проте і тут треба зазначити, що це було раніше, коли панував кулак. А тепер панує гульден, тому вся увага голландської буржуазії спрямована на те, щоб видавити з підвладного «дикого» народу якомога більше грошей.
Яким же чином жменька чужинців тримає в своїх руках багатомільйонний народ? Для цього існує багато засобів. Найдійовішим є народна темрява, тому на освіту білих видається в рік тридцять вісім мільйонів гульденів, а темних – сімнадцять мільйонів. Полічіть самі, скільки припадає на одну білу й на одну темну людину.
Другий помічник – бідність. Середній прибуток яванця – п'ятнадцять гульденів на рік, нашими грошима – один карбованець на місяць. При цьому зубожіння відбувається так швидко, що стало масовим, навіть місцевої буржуазії лишилося дуже мало.
Зате надзвичайно корисні для властей свої місцеві пани, різні колишні князьки. Усі вони одержують від влади значну пенсію «за передачу Голландії своїх прав над народом». Крім цього, вони ж, під назвою регентів, обов'язково призначаються начальниками різних округів, провінцій і управляють народом майже так само, як і колись. Тільки поруч з ними стоїть ще резидент, голландський чиновник, який «радить» регентові робити так і так. Ця «порада» і є законом, але в очах народу виходить, ніби управляє «свій». Навіть дві «незалежні держави» ще існують на Яві.
Найвищою владою вважається «її величність королева голландська», яка живе за сімнадцять тисяч кілометрів од Яви і жодного разу не бачила «свого народу». Замість неї управляє намісник, генерал-губернатор, який є на Яві царем і богом.
Далі йде відповідний апарат з тисячами голландських чиновників, але без ніякої участі сорокамільйонного населення.
І ось у 1918 році дали, нарешті, голос і «народові»: створили народну раду, куди входить чоловік тридцять, з яких половина європейців. Половина ради призначається генерал-губернатором, а друга половина обирається на місцях тією ж самою владою. В результаті всіх цих операцій до народної ради не може потрапити жодний представник від народу. І навіть така рада має лише дорадчий голос при генерал-губернаторі.
* * *
Поки Тугай тинявся по Батавії, його туан попрямував у Вельтевреден, у державні установи. Автомобіль вимчав на величезний Королівський майдан, навколо якого біліли в садах невеликі, але гарненькі будинки. Кожен голландський чиновник мріє про те, щоб мати тут квартиру. Є серед цих чиновників і такі, що не жаліють віддавати половину свого заробітку, аби тільки жити в панському кварталі.
Найкращим будинком, звісно, був палац генерал-губернатора, сліпуче білий, з мармуровими колонами. Поруч – приміщення для охорони і будки для варти. Але генерал-губернатор тут живе рідко. Він вибрав собі місце у вищій і здоровішій місцевості, в Бейтензоргу, кілометрів за сорок від Батавії.
Недалеко від палацу височів великий будинок державних установ. Перед ним і спинився автомобіль ван-Декера.
З поважним виглядом увійшов ван-Декер у будинок і спитав, де знайти начальника земельного департаменту. Перед таким солідним паном слуги заметушилися – і через хвилину ван-Декер входив до кабінету, де за столом упрівав від спеки круглий лисий чоловік.
– Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, – промовив ван-Декер ввічливо, але з почуттям власної гідності.
– Будь ласка! Сідайте, – відповів начальник. – Чим можу служити?
– Бачите, – почав ван-Декер, виймаючи папери, – мені доручено підшукати для цього землю.
– Справа буде нелегка, – задумано сказав начальник. – Усе, що можна, вже забрано головним чином під цукрові плантації. Людей багато, землі мало, і з кожним роком усе важче й важче дістати хоч клаптик її.
– Все це ми знаємо, – відповів ван-Декер, – все це ми враховуємо, але маємо і свої докази. Як вам відомо, за останні роки всі капітали йшли в цукрову промисловість, а кофейна занепала, і ми передбачаємо кризу на цукор і попит на кофе. Умови для цього дуже сприятливі. Коли поставити справу науково, ми зможемо дати кофе, краще за бразільське. Заради цього фірма готова витратити мільйони і не бачить перешкоди в тому, коли доведеться закласти підприємство в якому-небудь глухому закутку, наприклад у Бантамі або в Суракарті чи Джок'якарті.
– За таких умов справа трохи полегшується. У Бантамі або в Преангері, може, і знайдеться земля. Але в Суракарті чи Джок'якарті все залежить від місцевих султанів.
– І це ми знаємо. Ви тільки дайте рекомендацію до тамтешніх резидентів, а тоді вже я сам об'їжджу і виберу. Зрозуміло, що насамперед потрібна ваша принципова згода.
– Проти культурних заходів ми не заперечуємо, – якось непевно промовив начальник, – але все ж справа зовсім не така проста, як вам здається.
– Навпаки! – підхопив ван-Декер. – Фірма добре знає всю складність справи. Це видно з того, що вона призначила не менше десяти процентів з капіталу на усунення цих ускладнень; звісно, сам я нічого не зроблю; тут потрібні авторитетні люди.
В очах начальника щось блиснуло. Він одразу став уважнішим і лагіднішим, значливо подивився на ван-Декера і сказав:
– Тепер я бачу, що підприємство задумане тверезо, що воно в розумних і практичних руках. Бачу, що там у вас добре знають про перешкоди на цьому шляху. Знають, що значить умовити населення поступитися своїми клаптями землі. Знають, який апарат доводиться пускати в хід для цього.
– Не кажіть! – сміючись перебив ван-Декер і доторкнувся до руки начальника. – Хіба ми діти? Хіба ми не знаємо реальних умов і обставин? Мені тільки треба буде об'їхати й оглянути більш-менш зручні місця, а потім уже доведеться звернутися до авторитетнішої людини. Не наважуюсь турбувати вас, але якби ви погодилися допомогти в цій культурній справі, ми були б дуже вдячні.
– Що ж, – промовив начальник, – доведеться потурбуватися. Цього вимагає і благо цієї країни, і благо нашої батьківщини.
За кілька хвилин ван-Декер мав документ, в якому усім представникам місцевої влади пропонувалося допомагати йому при об'їзді й огляді земель.
Нарешті ван-Декер і начальник департаменту ван-Гук заприятелювали так, ніби вони були давні знайомі. П'ючи ананасну воду з льодом, вони розмовляли вже про різні особисті справи і, видно, сподобалися один одному.
– Ви коли думаєте їхати? – спитав ван-Гук.
– Якщо вдасться, то хоч сьогодні.
– Сьогодні в генерал-губернатора офіціальний бал. Три дні тому він приїхав з Бейтензорга. Якщо вам цікаво, я можу дістати для вас запрошення.
Спочатку ван-Декер відмовився, а потім подумав і згодився.
– Тоді, – сказав ван-Гук, проводжаючи гостя до дверей, – приїжджайте до мене о восьмій годині, і ми поїдемо разом.
На ґанку ван-Декер зустрівся з Піпом. Вони привіталися як знайомі, і ван-Декер спитав:
– Ну, як ваші мисливські справи, мінгер Піп?
– Треба ось ще одержати дозвіл на подорож по країні.
– А як подобається країна?
– Поки що нічого цікавого: будинки, вулиці, трамваї, автомобілі, як і в нас; навіть шахраї на базарі такі самісінькі. Лише змії продаються, наче ковбаси. Мабуть, справжня природа там, далі.
– Звичайно. Бажаю успіху.
О пів на дев'яту ван-Декер під'їхав до палацу генерал-губернатора з ван-Гуком і його сім'єю – товстою дружиною і цибатою дочкою.
Серед темної ночі весь палац сяяв огнями. Десятки автомобілів і коней збилися біля під'їзду, а навколо стояв натовп простих глядачів, яких відтискали поліцейські.
По боках мармурових східців, покритих килимами, стояли темні лакеї в блискучому парадному одязі, але… босі. У пишних залах гули гості, яких зібралося чоловік шістсот. Чекали виходу самого генерал-губернатора.
Крім найвищих голландських чиновників і військових, були представники й іноземних держав: Англії, Франції, Бельгії. Впадало в очі, що принаймні половина гостей були метиси, а дружини їх навіть зовсім чистокровні яванки. Ось пройшов поважний генерал, метис, із своєю дружиною. Іноземці зирнули один на одного й почали тихо перемовлятися. Видно було, що вони дивуються, як допускають темношкірих людей у генерали.
Ван-Гук помітив це і сказав ван-Декеру:
– Це головнокомандуючий яванськими військами, талановита і віддана людина. Але все ж на таку посаду краще було б призначити кого-небудь з наших. Тут він великий туз, а в Голландії з ним навіть посоромилися б привітатись.
– Це тільки свідчить, що ми невдячні своїм вірним слугам, – відповів Декер.
– Зате вони тут на це поскаржитися не можуть, – промовив ван-Гук.
Заворушилися присутні, черговий ад'ютант крикнув на весь зал: «їх високопревосходительство генерал-губернатор!» У глибині залу відчинилися двері, музика заграла голландський гімн, і поважно, повільно виплив генерал-губернатор з дружиною.
Присутні підхопилися, низько вклонились. Генерал-губернатор у відповідь ледь-ледь нахиляв голову, привітався з найважливішими особами, перемовився з ними кількома словами і пішов на своє місце. Гості розділилися на групки і чекали початку балу.
Заграли полонез, генерал-губернатор запросив дружину французького консула і почав танець. За ним – якийсь консул з дружиною генерал-губернатора, а там далі – по чину. З великою пошаною спостерігала проста публіка, як танцює «сам» генерал-губернатор.
Бал розпочався. Через кілька хвилин генерал-губернатор вийшов з ряду й сів у окремому кутку разом з найвищими чинами, а танцювала вже простіша публіка.
За полонезом пішли інші, «неофіціальні» танці. Публіка переміщувалася, змінювалась. Усі вікна були відчинені; за ними вабили до себе веранди. Ван-Декер з цікавістю розглядав оригінальний бал; згодом ввічливість примусила і його піти танцювати з дочкою ван-Гука.
Потім він вийшов на веранду. Навколо був сад, обнесений високою стіною. Пальми, банани та інші екзотичні рослини переносили його в новий, незнаний світ. Але музика, парадна публіка в сюртуках, фраках, мундирах і все інше, що було навколо, свідчило, що світ тут такий самий, як і в Гаазі, Відні, Лондоні, Парижі. І так само простий народ стоїть там, на вулиці, і заздро поглядає, як веселяться пани.
– Дивлюсь я на все це і дивуюся, – почувся збоку голос англійського консула. – Що собі думають голландські власті? Через десять-двадцять років не лишиться жодної чистокровної білої людини. Все перейде в руки бурих, жовтих, кофейних та інших кольорових створінь. І як голландцям не соромно водитися з цими кофейними генералами й чиновниками? У нас їх і на поріг не пустили б, а тут вони рівноправні. У нас, коли англієць візьме собі кольорову дружину, його вже не приймуть в жодному пристойному домі. А тут, у домі самого генерал-губернатора, цілий звіринець.
– Воно так, – промовив другий чоловік, французький консул, – але поки що ніякої шкоди для голландців ми не бачимо. Протягом ста років ми не знаємо жодного серйозного повстання. Бачачи своїх, народ задоволений владою. Ці кольорові, можливо, корисніші для голландської влади, ніж свої, білі.
– Ми так само користуємося кольоровими, але це не значить, що ми повинні змішуватися з ними.
Хтось підійшов, і розмова припинилася. Коли ван-Декер повернувся в зал, з ван-Гуком розмовляв бельгійський консул.
– А знаєте, прийом і поведінка вашого генерал-губернатора куди вищі й урочистіші, ніж нашого короля, – сказав консул.
– Не забувайте, – усміхнувся ван-Гук, – що генерал-губернатор якраз і заміщає особу нашої королеви і все, що належить їй, переноситься на нього. А по-друге, у цій дикій країні необхідно тримати прапор влади на належній висоті.
– І правильно робите, – погодився консул. – Взагалі можна сказати, що жодна дернова не досягла в своїх колоніях таких успіхів, як голландці на Яві. Розвиток промисловості, культури, рівноправ'я (і він показав рукою на метисів) – все це підняло країну й створило спокійні умови життя як для голландців, так і для тубільців. Ось чому ви не відчуваєте тих тривог і небезпеки, які загрожують іншим державам у їхніх колоніях.
– Так, наш народ тихий і спокійний, – підтвердив ван-Гук.
– Але ж я чув, – втрутився ван-Декер, – що існують якісь недозволені партії; Сарекат-Іслам, Сарекат-Райят, навіть комуністична партія.
– Ну, це лише іграшки, – засміявся ван-Гук. – Всюди знайдеться кілька незадоволених людей, а задовольнити їх завжди можна… безплатним приміщенням.
І він голосно зареготав, задоволений своїм дотепом. Підтримав його і консул, усміхнувся ван-Декер.
Мимо пройшов молодий флотський офіцер. Ван-Декер глянув на нього і ніби здригнувся.
– Чи не знаєте ви, хто це такий? – спитав він ван-Гука.
– О, це цікавий чоловік, герой! – відповів той. – З ним пов'язана одна темна історія, яка держиться в секреті, але вам, я гадаю, можна сказати, ви – свій.
– Звісно, – сказав ван-Декер.
– Бачите, – тихо почав ван-Гук, – кілька місяців тому зник військовий корабель. Може, читали – в газеті писалося, що розбився об скелі військовий корабель «Саардам»?
– Здається, читав, – відповів ван-Декер.
– Ну, то насправді він не розбився, а його захопили бандити.
– Не може бути! – здивувався ван-Декер. – Щоб бандити та захопили державний військовий корабель! Це ж ганьба!
– Ось тому й сповістили, нібито він сам розбився. Капітан, його помічник і команда ганебно здалися бандитам. Лише цей молодий мічман, ван-Хорк, тримався до останнього моменту, і, якби команда не змусила його здатися, він висадив би в повітря корабель разом з собою і всіма.
– Он який герой! – здивувався ван-Декер.
– Ясно, що всю команду покарали, а ван-Хорка підвищили в капітани і призначили командиром міноносця.
– Ну, а «Саардам» куди дівся, відомо?
– Досі не знали, а тепер, здається, довідалися, бо ван-Хорк завтра чи післязавтра вирушає по його слідах.
Тимчасом танці закінчились, і гостей запросили вечеряти. Два величезні зали зайняли гості. Генерал-губернатор сів за окремий стіл і запросив до себе найпочесніших гостей. Коли всі розсілися й стихли, генерал-губернатор підвівся, підняв бокал і сказав:
– Шановні гості! Дозвольте підняти перший бокал за її величність королеву голландську, володарку Індонезії. Лише її увага, її піклування дали нам можливість підвищити добробут цієї країни, дати населенню…
Страшенний гуркіт пролунав за вікном. Затряслися стіни, задзвеніло й посипалося скло, цегла, уламки полетіли на стіл, а в кутку залу утворилася велика щілина.
У залі почалася невимовна метушня. Почулися голоси: «Вибух! Бомба! Салака! [9] 9
Салака – сусідній вулкан.
[Закрыть]» Столи, страви, люди, крісла – все змішалося в одну купу. «Перший бокал» випав з рук генерал-губернатора, і він, підхопивши дружину, побіг до дверей разом з усіма, забувши про своє високе становище. Але в дверях була така тиснява, що не можна було пройти ні назад, ні вперед. На підлозі голосило кілька жінок, яких топтали очманілі люди. Кілька чоловік вискочило у вікно, а ван-Хорк сховався в кутку під столиком.
Тут пролунав гучний голос «кофейного» генерала:
– Панове! Спокійно! Бачите, що все скінчилося, що більше нічого не загрожує. Схаменіться, бо наробите більшого лиха.
Перший схаменувся генерал-губернатор і вдав, ніби він кинувся до дверей наводити порядок. До нього приєдналися інші офіцери.
Вискочив і ван-Хорк і зараз же почав заспокоювати присутніх:
– Панове, заспокойтеся! Ми на варті, ми не допустимо нещастя. Рятуйте жінок!
А ван-Декер стояв увесь час ніби скам'янілий. Здавалось, він не бачив метушні, не думав про небезпеку, а був стурбований зовсім іншим. Нахмурене обличчя свідчило, що у голові його снували тривожні думки.
Оскільки нічого страшного більше не повторилося, публіка трохи заспокоїлась і почала розходитись, залишивши двох придушених жінок та з десяток поранених гостей.
Коли публіка роз'їхалася, у генерал-губернатора зібралася нарада. Виявилося, що хтось кинув бомбу, яка вибухнула в саду, на розі палацу. Зловити злочинця не пощастило. Замість нього схопили чимало невинних людей.
– Це все комуністи! – заскреготів зубами генерал-губернатор. – Доведеться їх добре почистити!
Він не знав, що для комуністів ця бомба була ще шкідливіша й небажаніша, ніж для генерал-губернатора…
Швидко йшов ван-Декер додому. По дорозі забіг на телеграф і надіслав у Тжилатжап телеграму: «Ділянку для кофейної плантації знайдено. Постарайтеся своєчасно очистити її».
У готелі він насамперед спитав, чи є Тугай. Йому сказали, що нема.
– Пришліть його до мене, коли він повернеться – наказав ван-Декер.
Тугай повернувся через дві години.
– Буде тобі від туана! – сказали йому слуги, але поснули, не дочекавшись наслідків, бо Тугай просидів у номері ван-Декера до п'ятої години.
