Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)
X. МІНГЕР ПІП ЗАПЛУТАВСЯ В ЧУЖИХ СПРАВАХ
Мінгер ван-Декер і Тугай в іншій ролі. – Зустріч з Нонгом. – Від'їзд Піпа. – Табір інсургентів. – Нарада. – З вогню та в полум'я.
За кілька днів перед цим тією ж самісінькою дорогою, якою раніше їхав Піп з Нонгом, їхали два інші подорожні – білий туан з слугою-малайцем. Вони їхали так само в кахар-балоні, але, не доїжджаючи кілометрів десять до Тенанга, спинилися біля однієї халупи, що стояла на відшибі, а підводу відпустили.
У цих подорожніх ми впізнали б поважного мінгера ван-Декера, представника солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, і його слугу Тугая.
– Підготував? – одразу ж спитав Тугай господаря хати, який вийшов їм назустріч і допоміг нести пакунки.
– Є, – підказав той. – Зараз поїдете?
– Зараз.
За хвилину біля халупи стояли два маленькі яванські коники.
– А мені їхати? – спитав господар.
Тугай задумався.
– Воно й треба було б, щоб мисливська експедиція мала належний вигляд, – відповів Тугай, – але ти і тут потрібний. А Селім поїхав?
– Він уже там.
– Ну, тоді їдьмо, тим більше що без тебе й пройти нам буде важко.
А ще через кілька хвилин путівцем просувалася мисливська експедиція в складі трьох чоловік. На чолі, верхи, озброєний з ніг до голови, їхав ван-Декер, за ним пішки йшли два місцеві жителі, так само озброєні. Крім того, вони ще несли деякі речі, а решта речей була на другому коні. Їхали вони, видно, у ті самісінькі Бантамські ліси, але з другого боку, зі сходу.
Зустрічні жителі, побачивши білого туана, робили «дьєнг-кок». Туан морщився і поважно кивав головою. Але останній раз, коли вони вже під'їжджали до лісу, він не витримав і звернувся до такого шанувальника малайською мовою:
– І чого ти, дурню, присідаєш? Навіщо тобі зневажатися перед чужою людиною тільки тому, що в неї біла шкіра? Соромно так робити! Вважай і себе людиною.
Слуги зареготали, а зустрічний, як сидів навпочіпки, так і опустився на землю, роззявивши рота. Подорожні вже зовсім зникли з очей, а він усе сидів та дивився їм услід. І не дивно: мабуть, від створення острова Ява не було такого випадку. І цей випадок прийшовся на долю саме цього щасливця.
Коли увійшли в ліс, ван-Декер зліз з коня л сказав:
– А тепер, товариші, зробимо по-іншому. Покладіть свої речі на цього коня й ходімо, як справжні мисливці.
– Ну й здивував же ти того чоловіка! – сказав Тугай сміючись своєму панові. – Мабуть, увесь вік пам'ятатиме і трубитиме на цілий світ.
– Хай трубить. Шкода, що не можна так робити на кожному кроці, – спокійно відповів Декер.
Можливо, читач уже догадався, хто такий був «поважний мінгер ван-Декер, представник солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі»?
Якщо ні, то доведеться нагадати драму на морі, «Саардам», механіка Гейса і його товариша Салула, який тепер мав ім'я Тугай. Не треба довго пояснювати, чому вони вдалися до такого маскараду. Ми самі вже бачили, які вигоди має «представник фірми ван-Декер» на Яві. Він може всюди їздити, все бачити й знати, всюди йому пошана, а за його спиною і його слуга почуває себе краще й безпечніше. Ми вже бачили, що Гейс у домі генерал-губернатора навіть довідався, що власті щось пронюхали про «Саардам», і попередив товаришів телеграмою.
Крім того, перед Гейсом і Салулом стояло інше важливе завдання: треба було сховати зброю, захоплену на «Саардамі». А це справа нелегка. Зброї було багато, абикуди не приткнеш. Треба кудись її вивезти, а потім уже заховати. Для цього вони й попрямували в Бантамські ліси, де передбачали зробити основний склад зброї:
І нарешті взагалі така річ, як організація повстання, в першу чергу вимагала надійного зв'язку. А для цього нічого кращого не можна було придумати, як мандрівку представника фірми ван-Бром і К° з нікчемним слугою Тугаєм.
Треба відзначити ще, що Гейс не був головним керівником у цій роботі. Навіть Салул, який відігравав дуже велику роль, не був головним. Головний штаб був у Батавії, потім комітети в містах Бантамі, Сурабайї та інших місцях. Але головні керівники не мали можливості мандрувати; вони були потрібні на місці. Крім того, за ними посилено стежили. Отже, на долю Салула і Гейса випала надзвичайно серйозна і відповідальна робота.
Таким чином, у Бантамських лісах опинилася й друга мисливська експедиція. Але звірі могли бути спокійними: ці мисливці не звертали на них ніякої уваги – вони полювали на інших, небезпечніших звірів.
Через два дні вони проходили за три-чотири кілометри від гори табу, прямуючи далі на південь. І тут натрапили на Нонга, який, переночувавши в долині гейзерів, тинявся, не знаючи, що робити й куди йти.
Несподівано побачивши трьох нових людей і серед них ще й білого, Нонг не знав, що й думати. Але подорожні нітрохи не здивувалися: вони були впевнені, що це один з їх товаришів-повстанців. Хто інший, не беручи до уваги бадувіса, міг тут бути? Та ще добре озброєний.
– Швидше веди нас на місце! – сказав Салул Нонгові.
– Куди? – здивувався Нонг.
– Та не бійся, ми свої! – нетерпляче сказав Салул.
– До бадувісів? – спитав Нонг.
– Та годі, досить уже! – сердився Салул. – Хіба ти не бачиш, що нас тільки троє. Навіть якби й вороги були, то так не лізли б.
– Та я нічого не розумію, що ви хочете, – щиро відповів Нонг.
– Молодець, товаришу! – сказав Рейс, плеснувши його по плечу. – Надійний хлопець. Веди!
– Правду кажучи, я й сам трохи заблудився і добре не знаю, куди йти. Здається, в той бік, – Нонг вказав рукою в бік селища.
Наші подорожні виразно перезирнулися.
– Хто ж ти такий! – уже суворо спитав Салул.
– Я – Нонг з дези Бандью.
– Як ти сюди потрапив?
– Прибув з білим туаном на полювання.
– А як прізвище твого туана? – спитав Гейс, згадавши Піпа.
– Не знаю.
– Який він з себе?
– Досить високий, худий, з білявим волоссям.
– Так і є! – скрикнув Гейс. – Це, напевне, той дивак, з яким ми зустрічалися в Батавії. Пам'ятаєш, Салул?
– Пам'ятаю, – усміхнувся той. – А як ти з ним зустрівся? – знову звернувся Салул до Нонга.
– В дорозі. Я йшов світ за очі, прямуючи в цей бік. Мати померла, батько загинув, все господарство пропало. Мені нічого не лишалося, як іти куди-небудь, де…
Тут він глянув на Гейса й замовк.
– Кажи, кажи, не бійся! – заспокоїв його Салул. – Це наша людина.
При цих словах Нонг здивувався ще дужче. Як це може бути? Біла людина – і «наша»!
І Салул, і Гейс догадалися, про що думає Нонг.
– Ну добре, – сказав тоді Салул. – В такому разі ми скажемо тобі, хто ми такі: ми ті, хто веде боротьбу з білими і різними туанами взагалі.
Нонг знову глянув на Гейса спідлоба.
– Особливо з білими туанами, – додав усміхаючись Гейс.
Нонг побачив, що ці люди, здається, добрі, й сказав:
– Я й хотів приєднатися до таких.
Одразу стало ясно, що не вірити Нонгу не можна було.
– Ну, то ходім з нами, – сказав Салул.
– Охоче, – сказав Нонг, – але треба було б якось розрахуватись з моїм туаном, та справа тут така…
І Нонг докладно розповів усю історію.
– Шкода людини, – сказав Гейс задумливо. – Принаймні він не з тих, кого ми можемо вважати ворогами.
– Це правда, – погодився Салул, – і варто подумати, щоб його врятувати. Але спочатку нам треба обміркувати наші справи. Ходімте швидше, там побачимо.
Усі четверо пішли далі і через дві години були вже в таборі інсургентів (повстанців).
Табір розташувався в долині поміж гір, на березі річечки, і мав вигляд звичайного малайського села, бо для того, щоб побудувати таке село, треба всього кілька годин. Тут було чоловік триста людей, усі віддані, свідомі борці.
Вони являли собою ніби військову школу майбутніх командирів. До тих втікачів, що ховалися тут раніше («бандитів», як їх називали голландці), приєднали нових товаришів і під керівництвом білого офіцера, метиса Пуана, почали вчити військової майстерності [19] 19
Пізніше, під час повстання, голландські газети з подивом відмічали, що повстанці виявилися «добре озброєними і навченими».
[Закрыть].
Відтоді й припинилися ті напади, про які говорив Піпу асистент-резидент у Тенангу. Цим і пояснюється, що ніхто не чіпав Піпа під час його полювання.
Прибуття нових товаришів розворушило весь табір. Ентузіазм виявився особливо тоді, коли довідалися, що серед них є Гейс і Салул, ті герої, які захопили корабель. Про цей подвиг ходили вже легенди. І в цих легендах не останнє місце посідав «оранг-пуціх», який приєднався до яванського народу. На нього дивилися, мов на якесь диво.
Зараз же в одній з печер почалась нарада. Поки що в ній брали участь чотири чоловіки: Салул, Гейс, Пуан – красивий юнак у військовій формі – і Салім. Останній мав вигляд чистого араба з смаглявим обличчям, гострим носом і чорною бородою. Йому було близько сорока п'яти років, він користувався великим авторитетом, особливо серед магометанського населення, все своє життя присвятив боротьбі з голландцями, але його завдання значно відрізнялися від завдань товаришів.
Салім був спочатку членом чисто мусульманської партії, потім приєднався до загальнонаціональної партії Сарекат-Райят. Тут він входив у число меншості, яка стояла за рішучі дії, але революцію мислив лише як національну, аби тільки прогнати голландців і створити незалежну державу. А соціальні питання відкладав «на потім». Але це поки що не заважало йти всім одним шляхом.
Спочатку зробив інформацію Салул:
– Корабель до останнього часу мав притулок біля південного берега в щілині так званих «Скель Ластівчиних Гнізд». Він повинен був вивантажити зброю у відповідному місці. Частина цієї роботи виконана, а що встигли зробити далі, ми ще не знаємо. Ось Гейс довідався, що власті щось почули і посилають туди міноносець під командою колишнього мічмана на «Саардамі» ван-Хорка. У Батавії і в околицях справа йде добре. Коли Селім не образиться, – посміхнувся Салул, – я можу сказати, що останнім часом багато робітників з Сарекат-Райяту приєднується до комуністів.
– Хай собі приєднуються, куди хочуть, аби тільки не сиділи склавши руки! – блиснув очима Селім.
– А відносно дії, – сказав далі Салул, – справа стоїть так, що вже навіть важко стримувати народ. Основне ядро організовано з робітників. Виступ намічається в листопаді, коли не заперечуватимуть на місцях.
– Але треба додати, – сказав Гейс, – що у Вельтевредені при мені відбулась одна неприємна подія: якийсь божевільний кинув бомбу в палац генерал-губернатора, йому ніякої шкоди не завдав, а нам – велику. Можна чекати посилення репресій, посилення наступу на нас взагалі. Я навіть схильний думати, чи це не навмисне вчинили агенти властей?
– Це, звісно, річ неприємна, – сказав Селім, – але задумуватися тут нема чого. У Бантамі, наприклад, піднімається весь народ. Разом з Батавією буде охоплено всю Західну Яву. А там почнеться вже всюди. Головне – початок. Я погоджуюсь на листопад. Часу ще досить.
– Нам ще треба налагодити справу в Центральній Яві. Там є грунт. Ми звідси туди і їдемо, – сказав Салул.
– Тим краще!
– А я повинен сказати щодо своєї справи, – виступив Пуан. – Не забувайте про найголовніше – про зброю. Необхідно спочатку сконцентрувати її у відповідних пунктах, а потім уже визначати терміни:
– Не забувайте, – гаряче сказав Селім, – що ми підготувалися і без цієї зброї. Навіть якби її і не було, ми виступили б, а тепер тим паче.
– Воно так, – відповів Пуан, – але все ж таки це треба обміркувати в першу чергу.
– Для цього ж головним чином ми і приїхали сюди, – припинив їх суперечку Салул.
– Ну й добре, – сказав Пуан. – Зрозуміло, що кращого місця, як оце, бути не може. Воно ніби й дуже далеко і разом з тим дуже близько: на відстані дводенного переходу. Але все ж таки робити великий склад зброї в цій долині рисковано. Коли вони надумають послати сюди значний загін, тоді всій справі кінець, – не встигнеш усе сховати. Отже, треба знайти таке місце, де б, і шукаючи, не змогли знайти. Може, таке місце і знайдеться там далі, в горах, але ж ми знаємо, що зброя мусить бути під руками.
– Чи не можна було б домовитись як-небудь з цими бадувісами? – запропонував Салул. – У них, напевне, є такі місця.
– Нічого не вийде, – сказав Селім. – Я їх добре знаю. Ці фанатики – я маю на увазі керівників, особливо цього таємничого Гіранг-Ту-Уна, – більше нічого не хочуть, аби тільки їх не займали. І раді, що голландці до них не чіпляються. Та вони перші видадуть все, коли прийдуть війська. Їм не потрібне визволення країни, під якої вони самі відмежувались. Їм важлива тільки своя власна незалежність, нею вони фактично і користуються і не рискуватимуть заради якихось там справ, про які навіть нічого не знають.
– Це правда, – підтримав Пуан. – Можна сказати навіть більше. Вони настільки уникають усіх людей, що, крім відомого табу, в них є ще такий закон: коли хто з чужих потрапить туди, де живе цей таємничий Гіранг-Ту-Ун, то місце вважається опоганеним, і цей Гіранг повинен залишити його і шукати собі нове житло.
– А де він живе тепер? – спитав Салул.
– А біс його знає! Інакше не було б і тієї таємничості, про яку говоримо. Цього ж навіть ніхто з бадувісів не знає, крім тих сорока. Ех! От добре місце було б для нашої зброї! – заздрісно кінчив Пуан.
– В такому разі, товариші, – з жартівливою урочистістю сказав Рейс, – я знайшов спосіб оволодіти ним!
– Звідки? Як? Жартуєш! – закричали товариші.
– А ось як: вчора один неборак, здається, потрапив туди і зник. Значить, по велінню закона, треба чекати, що цей Оранг-Утанг – чи як там його – повинен залишити свою квартиру, а ми тоді й займемо її.
І він переказав усе те, що вони чули від Нонга.
– Знаємо ми цього дивака, – сказав Пуан. – Але звідки ти знаєш, що він потрапив саме до Гіранга? І ще ми не знаємо, що там відбувається, що думає робити цей Ту-Ун.
– А ось зараз довідаємося, – сказав Рейс і покликав Нонга.
– Скажи, чи ти справді хотів бути з нами?
– О так, туан! – щиро сказав Нонг.
– Ось, що, Дорогий товаришу! Постарайся назавжди забути слово «туан» і пам'ятай, ти такий самий туан, як і я, – невдоволено сказав Рейс.
– Слухаю! Я вже казав, що втік заради цього.
– Ну, так ось тобі бойове завдання. Коли добре виконаєш його, ми приймемо тебе в свої лави. Біжи зараз же в селище, довідайся докладно, що чули там про туана, і одразу ж, хоч і вночі, повертайся.
– Слухаю! – сказав Нонг і зразу ж попрямував у той бік.
Після наради товариші скликали всіх інсургентів і ознайомили їх із загальним становищем. Це було особливо важливо тому, що вони, сидячи в цій глушині, нічого не знали, що робиться на світі, чи посувається там їх спільна справа, які є перспективи. Свіжа авторитетна інформація, бадьорі вісті значно піднесли настрій повстанців. Особливо зраділи вони, коли почули, що їм швидко доведеться взяти участь в дуже цікавій операції із зброєю, тією зброєю, про яку всюди стільки говорять.
Таким чином, у ділових розмовах непомітно кінчився день, настав вечір. Розвели вогнища, почали смажити дичину.
– Чи прийде цей Нонг? – час від часу питали товариші. – А коли прийде, то, можливо, не сьогодні?
Але Нонг з'явився через годину після заходу сонця, захеканий, зморений, обшарпаний.
– Молодець Нонг! – похвалили його товариші. – Іспит склав! Ну, сідай і розповідай!
– У селищі тільки й розмов про білого чоловіка і його злочин, – почав Нонг. – Кажуть, що він не тільки порушив табу взагалі, а й опоганив святе місце, де перебуває Гіранг-Ту-Ун.
– Ось ми тепер і знаємо це місце! – сказав Рейс.
– Жерці сповістили, – сказав далі Нонг, – що очиститися від опоганення можна лише кров'ю злочинця.
– Чому? – скрикнув Гейс. – За законом жерці мусять залишити опоганене місце зовсім!
– Отак і казав наш господар Того і всі інші бадувіси. Вони всі знають цей закон. Але жерці пояснюють, що можна зробити інакше, можна очиститися кров'ю жертви. Для цього треба виконати якусь урочисту церемонію в храмі, коли настане молодик, тобто через п'ять днів. Вони збираються чи то вбити, чи то засмажити туана. А всім нам, супутникам його, було наказано залишити селище одразу ж, але через хворобу Хаона дозволили побути ще три дні. А туана посадили на цих п'ять днів у храм, нібито для якоїсь підготовки.
– От тобі й маєш! – ніби обурився Гейс. – А як же закон? Га? Чого ж це вони самі не виконують його, а інших вчать? Що ж тоді буде, коли ніхто не схоче виконувати закон?
– Гляньте, який захисник їхнього закону! – засміявся Селім. – Але, бачиш, вони знайшли інший закон. Бо вони не такі дурні, щоб залишати насиджене місце. Може, колись їхні діди й дотримувались закону, а тепер люд розумніший пішов. Не дивись, що в лісі сидять.
– Почекайте! – сказав Салул з хитрою посмішкою. – Ну, а коли, припустімо, жертва втече і не пощастить зробити очищення кров'ю? Тоді що повинно бути?
Товариші подивилися на нього ніби в подиві, потім глянули один на одного з веселими іскорками в очах і засміялися.
– Виходить, що тоді вони повинні залишити своє гніздо! – крикнув Селім і навіть схопився з місця.
– Значить, нам треба буде подбати про це, – вів далі Салул. – Ми з Гейсом охоче допоможемо своєму приятелю. Тим паче що його доля тепер уже в якійсь мірі зв'язана з долею майбутньої Яванської республіки.
– Ех, якби взяти п'ятдесят чоловік, то не треба було б ніяких маневрувань та хитрощів! Усе захопили б! – сказав Пуан.
– А вони побігли б та сказали голландцям, де ми сидимо, – доповнив Гейс. – Ні, краще примусимо їх виконати закон. Може, тоді і їхній бог в подяку допоможе нам.
Отже, перед інсургентами постало зовсім несподіване завдання: визволити якогось там Піпа, і визволити обережно, щоб не знали, хто це зробив.
Почали обмірковувати план. Щоб не рискувати життям кого-небудь з товаришів, вирішили завтра на ніч зосередити в лісі, ближче до храму, чоловік п'ятдесят повстанців. Вони повинні були втрутитися лише тоді, коли вже ніяк не можна буде обійтися тихо.
Інші ж товариші повинні були якось піднятися на першу, а коли треба, то й на другу терасу храму, а там уже є різні дірки, щоб пролізти всередину.
– Головна біда не в тому, щоб злізти вгору, – казав Пуан, – а в тому, щоб не заблудитися там всередині, бо цей стародавній масивний храм, видно, має багато різних закапелків.
– А якщо будуть вартові? – сказав Селім.
– Навряд чи будуть, їм нема кого пильнувати. А коли й були б, то в нас вистачить людей, щоб тихенько заткнути їм роти. Взагалі кажучи, я б охочіше погодився вступити в бій проти вдвоє більшого загону, ніж лізти в. цю чортову пастку.
– Тому ж ми й беремо стільки людей, щоб при потребі можна було почати справжню війну, – сказав Салул.
Обміркувавши всі технічні сторони справи, товариші лягли спати.
А назавтра вночі відбулося все те, що ми вже знаємо.
Справа пройшла вдало. Спеціальних вартових не було, бо жерці добре знали, якою неприступною фортецею є їх храм. А втекти зсередини полоненому було ще більш неможливим.
Ставши один одному на плечі, інсургенти швидко закріпили вгорі вірьовку і злізли на першу терасу. Не знайшовши з цього боку дірки, вони злізли й на другу терасу, виламали в одному вікні грати і пролізли всередину.
Тут виявилося, що вони виконали мізерну частину своєї роботи, бо знайти дорогу всередині, як і припускав Пуан, було куди важче, ніж проникнути в самий храм. Та нарешті, як ми бачили, завдання було виконано успішно.
Опинившись на волі, Піп не знав навіть, якими словами виявити свою вдячність Декеру, але той уперто відхиляв подяку.
– Чи варто стільки говорити про це? Це ж зрозуміло само собою.
– Але як ви опинилися тут? Як довідалися про мене? Де ви взяли помічників для цієї справи? Може, разом повернемося назад? – посипалися запитання Піпа.
– Я повинен ще лишитися тут, – сказав Декер-Гейс. – Мені доручили оглянути тут землю для плантації. Це і є товариші з моєї експедиції, – показав він на чотирьох (крім Нонга) товаришів.
Звісно, що всього загону він не показав.
Але не було часу довго міркувати. Лишилося ще не менш важке завдання – виїхати звідси. Салул відвів Нонга вбік і сказав йому:
– Тобі, мабуть, доведеться завершити цю справу, провести його назад, бо, як ти казав, у вас є навіть один хворий. За ніч ви встигнете чимало відійти, а там, коли навіть бадувіси і погналися б, чого я не думаю, то з вашою зброєю ви легко справитеся з ними.
– Я хотів би лишитися з вами, – почав Нонг.
– Знаю. Ти і повернешся через кілька днів. Але, крім того, ти ще раз можеш довести нам свою вірність. Знайди слугу асистент-резидента, Рагу, і передай йому цю річ. Пам'ятай, що це великий секрет. Коли що трапиться, то знищ її.
І він дав Нонгу якусь трісочку з зарубками.
Через деякий час експедиція Піпа тихенько виїхала з селища. Завдяки тому, що хата Того була крайньою, ніхто не помітив від'їзду. Всі трофеї Піпа і навіть намет довелося лишити господареві, бо мул потрібен був для Хаона, який ще не міг ходити. Але після всього того, що відбулося, Піп не дуже шкодував за своїм багатством, йому на пам'ять і без того лишилося досить вражень.
На світанку вони перейшли перше болото, десь опівдні були вже поблизу своєї першої стоянки і тут з радістю зустріли загін голландських солдатів.
Піп готовий був кинутися в обійми до них, але вони навели на нього свої гвинтівки, а офіцер ступив уперед і сказав:
– Кидайте зброю! Ви заарештовані!
