Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)
V. НА ШЛЯХУ В НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ
Нонг у дорозі. – Зустріч з Піпом. – Свідома тварина. – Нонг на службі в Піпа. – Кому сміх, а кому горе. – Приїзд в Тенанг.
І Нонг пішов світ за очі. Попрямував на захід, у ліси Бантама, де, як він чув, живуть вільні люди, куди тікають ті, кому немає змоги жити дома.
Перед тим як іти, він продав свою землю і господарство, розрахувався з боргами, після чого йому лишилося ще десятків зо два гульденів. Приємно було і Більбо одержати шматок землі, який так заважав йому. Задоволений був і лури, який за свої турботи одержав від Більбо винагороду. А деза стала меншою ще на одне господарство.
Дорога то підіймалася на горби, то спускалася в улоговини, і всюди копошився народ, скрізь під деревами тулилися кампонги. Вся країна здавалася одним суцільним селом. Недаремно густота населення становить тут сімсот чоловік на один квадратний кілометр, в той час як навіть у найбільш заселених місцевостях Західної: Європи вона не перевищує чотирьохсот чоловік.
Кожний шматочок землі старанно оброблений, головним чином, під рис. Як відомо, рис садять розсадою у воду або, інакше кажучи, посадивши, заливають водою. І от яванці умудрилися навіть на схилах гір зробити такі поля. Вони розміщуються терасами, одне над одним, загороджені вузенькими греблями, і вода поступово заливає верхні, потім нижні. Все це досконало розроблено. Дощова вода збирається в одне місце і розподіляється за певним планом.
Стояли жнива. Народ у святковому одязі збирав урожай. Одні зрізали рис по колоску і зв'язували в пучки, інші на коромислах відносили ці снопи додому. Кожне зернятко враховувалось. Не ловили гав і рябенькі пташки-рисівки, але проти них організували складну техніку: на полях були поставлені кілочки, на них поначіплюване різне ганчір'я, від якого тягнулися нитки; трохи далі стояли маленькі халабуди, а в них сиділи діти, які весь час смикали за нитки, щоб опудала ворушились і відганяли пташок.
Подекуди виднілися підприємства капіталістів: плантації чайні, кофейні, какао, хінні. Хінне дерево колись привезли сюди з Південної Америки, і воно так добре прижилося, що тепер Ява виробляє хіни найбільше в світі.
Дорогою на кожному кроці траплявся «ресторан». Китаєць розташовував де-небудь під деревом два маленькі столики: на одному якось припасовував жаровню, яку роздував банановим листям на зразок ковальського міху; на другому ставив готовий рис і різні приправи до нього. Приправ багато; від деяких у нас очі повилазили б на лоба, але місцеві жителі їх дуже люблять. Замість тарілок – листя. Нонг відчував себе великим паном, бо мав гроші й міг пообідати в такому ресторані.
Десь опівдні почалася звичайна гроза, яка на Яві за кожні сто днів буває шістдесят один раз. Але нашого мандрівника це не лякало, бо він завжди міг перечекати дощ під стріхою і там же й переночувати.
Так ішов Нонг два дні. Спочатку він почував себе веселим, вільним, але чим далі, тим частіше стискалося його серце. Куди він іде? Чого? Що його чекає попереду?
Що він там знайде? Чи не краще було б залишитися на місці? Він чув, що туди тікають люди, але нічого певного не знав. Лише сподівався, що знайде притулок там, де не панують білі, і знайде товаришів, з якими можна буде вести боротьбу проти визискувачів.
Наступного дня під вечір Нонг увійшов у село, де збирався переночувати. Несподівано він помітив попереду європейця, який ніби прогулювався по кампонгу. Видно було, що той нікуди не поспішає, до всього придивляється.
Мабуть, і жителі не часто бачили європейця, бо з цікавістю позирали на нього з різних кутків.
Назустріч їхав віз на двох колесах, запряжений сапі, на возі «капок» – бавовна з особливого малайського дерева.
Побачивши європейця, сапі занепокоївся, грізно засопів і… кинувся разом з возом на білого. Європеєць спочатку подумав, що віл чогось злякався, але одразу переконався, що сапі мчить просто на нього. Той відскочив убік – сапі за ним; він у інший бік – і віл за ним.
– Пеганг! Пеганг! (Стій! Держи!) – кричав ззаду зляканий хазяїн, але розлючений сапі, ніби собака, мчав за білим і готовий був уже приперти його до тину. Тут Нонг ухопив жменю піску, сипнув волові в очі і стримав його. Сапі спинився, але все косився на чужинця. Підбіг хазяїн, схопив вола, почав просити в європейця пробачення і поїхав далі.
– Що ж це таке? – обурено спитав Піп (це був він) ламаною малайською мовою.
– Це, бачите, наші воли завжди так нападають на чужих, не люблять їх, – відповів Нонг такою ж ламаною голландською мовою.
Нонг не сказав тільки про те, що цими чужими є виключно європейці. Ця цікава особливість яванських сапі давно вже відома і наробила чимало лиха.
– Невже завжди так буває? – спитав Піп.
– Майже завжди.
– Он які патріоти! – пробурмотів Піп. – В усякому разі, ти молодець, врятував мене. Та ще й розмовляєш по-голландському. На тобі за це, – і він дав Нонгу монету.
І лише коли Піп відійшов, Нонг схаменувся: навіщо він врятував цього білого пана?
«Що мені з того? Хай би сапі випустив з нього кишки. Навіть тварина знає наших ворогів».
А Піп, відійшовши кілька кроків, раптом спинився й обернувся до Нонга.
– Ти тутешній? – спитав він.
– Ні, – відповів Нонг.
– Ти маєш роботу?
– Ні, я йду її шукати.
– Куди?
– У Бантам.
– От і я туди їду! – сказав Піп. – Чи не згодишся ти піти до мене служити? Мені потрібна смілива людина, бо я їду в дикі місця на полювання. Ти, здається, хороший хлопець, та ще й знаєш голландську мову.
Нонг одразу зміркував, що кращої нагоди для нього й бути не може. Але, щоб не показати своєї радості, він спитав:
– А скільки туан платитиме?
– Про це не турбуйся. Все залежатиме від тебе самого. У такій справі потрібна вірність, сміливість і чесність. Коли все це виявиш, то не пошкодуєш. Поки що можу тобі пообіцяти двадцять гульденів на місяць на моєму утриманні. А коли догодиш, то, можливо, і вдвоє більше.
Щоб зрозуміти, як мусив Нонг поставитися до такої пропозиції, треба знати, що за каторжну роботу на плантації Нонг мав дванадцять гульденів на своїх харчах.
– Я згодний, – відповів Нонг, – і постараюся догодити туану.
– А як тебе звати?
– Нонг.
– Тоді йди зі мною, – сказав Піп, і Нонг пішов за ним на деякій відстані, як належить хорошому слузі.
Мінгер Піп їхав у Тенанг, невелике містечко в резидентстві (окрузі) Бантам. Як казали Піпу, там починалися ліси, де ще можна було знайти первісні кутки природи. Піп найняв «кахар-балон» (закритий віз на двох колесах), запряжений тройкою маленьких яванських коней, і нетерпляче ждав, коли він побачить «справжню» Яву. Але поки що нічого справжнього не було: все поля та села, і всюди багато бідного люду. Зовсім не так уявляв він собі цю дивовижну Яву.
Він навіть не дуже цікавився життям незнайомого народу і спинився в цьому селі тільки тому, що треба було переночувати. Спинився він у багатого господаря, який разом з тим був і торговцем і корчмарем. Але остання професія давала мало користі: приїжджих було небагато, а горілки й вина населення не вживає, бо тут усі магометани.
Дім був збудований на європейський лад: і стіни з колод, і вікна, і веранда. Піпу дали досить пристойну кімнату з меблями. Доки готували каву, він захотів пройтися по селу і там, як ми бачили, напоровся на буйвола. Цей випадок нагадав Піпу, що час уже мати собі в такій подорожі слугу. Він і вирішив найняти Нонга, який, видно, був спритний хлопець та ще й знав голландську мову.
Нонг примостився під повіткою, разом з возієм і кіньми.
– Як ти потрапив до нього на службу? – здивувався возій.
– Мабуть, тому, що врятував його від сапі та трохи знаю голландську мову, – відповів Нонг.
– Добре плататиме?
– Обіцяє багато, але не знаю, як буде.
– Ну й пощастило ж тобі! – сказав возій З заздрістю. – Я б охоче кинув свого хазяїна та перейшов би на таку роботу.
– А коли будемо в Тенангу? – спитав Нонг.
– Завтра надвечір.
Раптом почувся жахливий крик з покою Піпа:
– Ой, рятуйте! Нонг, сюди!
Нонг кинувся в покій, за ним возій, потім господар. Вони побачили, що Піп скакає по кімнаті як божевільний і хапається за вухо. А за вухом сиділа сіра ящірка. Декілька разів Піп пробував відірвати її, але вона так впилася, що, здається, можна було б одірвати її тільки разом з вухом.
– Що робити? – з відчаєм крикнув Піп. – Її навіть одірвати не можна! Допоможіть!
Але індонезійці зовсім не злякалися, а, навпаки, засміялися. Піп обурився.
– Чого ви смієтесь! Чи не навмисне ви це зробили? – грізно крикнув він.
– Не бійтеся! – сказав Нонг. – Ніякої небезпеки нема. Не треба тільки її відривати. Почекайте трохи, і вона зіскочить сама.
– А що коли вона вкусить?
– Ні, не вкусить. Стійте тільки спокійно, не рухайтеся. Ми ж це добре знаємо.
Піп спинився, втягнув голову в плечі, зморщився від огидного почуття і став чекати. Спочатку, коли ця ящірка звалилась на нього зі стелі, Піпу здалося, ніби його обпекло. Тепер це вже минуло, і тільки відчувалося, як приклеїлося щось холодне.
Ось ящірка напружилась, роздулась і почала шипіти, як стінний годинник перед боєм. Піп заплигав знову.
– Тихо! Тихо! Не ворушіться! Не бійтеся! – закричали присутні.
Піп ще глибше втягнув голову; на лобі виступив піт.
Він готовий був подумати, що з нього знущаються, але три чоловіки говорили йому дуже серйозно. Очевидно, так і треба.
І ось над вухом почулися виразні слова:
– Ток-ей! Ток-ей! Ток-ей!
Спочатку Піп не розібрав, відкіля і хто говорить. А коли зрозумів, що це ящірка, то приготувався заплигати знову. Але його попередили:
– Не бійтесь! Не ворушіться! Зараз усе закінчиться!
Ящірка сказала ці слова вісім разів, а потім якось задоволено закректала, ніби старий дід на печі, й зіскочила на землю.
– От і все, – сказали тубільці.
Піп помацав вухо.
– Заспокойтеся, – сказав Нонг, – ніякої шкоди і ніякого сліду не буде. Токе нешкідлива свійська тварина.
– Дякую, – буркнув Піп, – сьогодні я вже познайомився з двома вашими свійськими тваринами. Але як же мені тут ночувати? Гляньте, що робиться.
На стінах, по стелі бігали ящірки так жваво й легко, ніби по підлозі. Горе тим мухам і комарам, які потрапляли їм на очі. Одним махом ящірки наздоганяли і ловили їх. Ось у кутку закувала ще одна ящірка, але на цей раз уже: «Гек-ко! гек-ко!»
Однак індонезійці не бачили в цьому нічого дивного. Для них цей звук означав те саме, що для наших селян звук цвіркунів за піччю. Ящірки навіть вважаються бажаними квартирантами, і кожний господар, побудувавши новий дім, нетерпляче жде, коли поселиться гекко.
– Ці ящірки вас не чіпатимуть, – сказали Піпу. – Ота звалилась на вас випадково, та вона й з'явилася знадвору, а ці зовсім нешкідливі.
І після того, як усі вийшли, Піп згадав, що він навіть читав про цих гекко в книжці, що вони досить поширені навіть у південній Європі, що цих гекко (або гекконів) налічується близько п'ятдесяти порід. Але все вичитане в книжці вилетіло з голови, коли на вухо звалився справжній геккон.
Наступного дня виїхали перед світанням. «Кахар-балон» хутко котився по вузькій дорозі. Піп сидів під балдахіном, але ця запона була припасована так низько, що довгий пасажир повинен був сидіти зігнувшись, бо голова випинала тканину. Нонг сидів попереду поруч з возієм.
Почала вже змінюватися й місцевість. Горби ставали більш кам'янистими, непридатними для землеробства, а низини більш заболоченими. Відповідно до цього значно порідшало і населення.
Надвечір приїхали у Тенанг. Власне кажучи, в ньому була тільки одна вулиця, широка, чиста, красива. По боках стояли біленькі будиночки, де містилися офіціальні установи і крамниці. Тут був будинок асистент-резидента (помічника резидента), пошта, суд, казарми для солдатів, яких було сто чоловік, але всі з яванців, за винятком командирів, а навколо безладно тулилися халупки населення.
Звісно, все це ховалося під пальмами, бананами й різними іншими деревами. А далеко на південь тяглися таємничі лісисті гори, куди голландська влада, можна сказати, й не досягала.
Піп заїхав до асистент-резидента ван-Дрона. Це був сухий, жовтий від лихоманки чоловік років близько сорока, йому треба було ще відслужити три роки, щоб звільнитися зовсім і одержувати пенсію. Він уже відправив свою сім'ю в Голландію і доживав ці роки сам.
Ван-Дрон рідко бачив приїжджих європейців і з великою радістю прийняв Піпа.
– Значить, ви мандруєте так собі, заради забави? – сказав він, коли все було влаштовано і вони обидва сиділи на веранді.
– Так, – відповів Піп, – головним чином, щоб побачити справжню первісну природу і пополювати на диких звірів.
Ван-Дрон похитав головою:
– І охота людям мучитися! Я, наприклад, щодня думаю тільки про те, як би втекти звідси, від цієї справжньої первісної природи.
– Звичайно, коли ви все бачили і пережили, – сказав Піп.
– Нічого я не бачив і бачити не хочу! – запально сказав ван-Дрон. – А пережив і переживаю тільки лихоманку.
– Зате тут росте і рятівник – хіна.
– Не допоможе і вона, коли довго жити в цих проклятих краях.
– А я не збираюся дуже довго жити тут, значить, на мою долю лишається тільки цікаве.
– Та нічого цікавого тут нема!
– Хіба неправда, що у вашій країні збереглися ще деякі первісні куточки?
– Є такі прокляті місця, але мені нема чого туди лізти, – похмуро сказав ван-Дрон.
– Тому, що ви тут живете. А ми часом готові поїхати й на край світу, щоб на власні очі побачити те, про що стільки пишуть у книгах.
Ван-Дрон подивився на нього з посмішкою.
– Ех, шановний мінгер Піп! Невже ж ви не знаєте, що коли сидиш у себе дома та читаєш книжку, то все це здається зовсім іншим?
– Але ж не я перший, не я й останній так роблю, – твердо сказав Піп.
– Не розумію я цього, – задумливо промовив ван-Дрон, – не розумію. Може, воно й так.
Навколо було темно. На столі горіла лампа. На вогонь летіла різна мошкара і сипалася на стіл та на підлогу, а там уже ганялися за нею ящірки. Ось прилетів великий метелик, розміром з пташку, потім жук з дитячий кулак, а потім на стіл забрався і один хоробрий геккон.
– Ось бачите, як цікаво у нас, – сказав ван-Дрон, показуючи рукою на створіння, що прилетіли. Ходімте краще в кімнату, а то ця погань не дасть жити. Та й це ще не все. Часом може приповзти в гості і змія. Добре, коли помітиш її й злякаєш, тоді втече.
А буває, що й наступиш на неї, тоді вже біда. Тільки тому можна й жити, що вони ніколи не нападають перші, а геккони лізуть до них і перешкоджають їм тут оселятися. Не дивіться, що вони малі, але одного разу так зчепилися з метровою змією, що люди взяли її живцем.
Перейшли в кімнату. Слуга подав вечерю.
– От бачите, скільки тут є цікавого для нової людини, – сказав Піп.
– Подивитись раз-другий, може, й цікаво, але жити серед цієї гидоти зовсім нецікаво.
– Це я розумію, – згодився Піп. – А скажіть, будь ласка, що за країна йде на південь від вас? Що там? Чи хто живе там? Як організувати туди експедицію?
– Живуть там так звані бадувіси, які вважаються найстарішими і найчистішими яванцями. Вони сховалися там ще в XV сторіччі від арабів, щоб тільки не переходити в магометанську віру. Тому вони називають себе «дьєлема», що значить – «люди, які зберігають віру дідів».
– Невже справді вони досі незалежні? – здивувався Піп.
– Незалежні у тій мірі, в якій незалежні тигри, носороги та інші звірі, що сховалися там. Бадувісів дуже мало, не більш, як дві тисячі чоловік, завдавати клопоту вони не можуть, а ганятися за кожним з них нема потреби.
– А як вони ставляться до білих?
– Не тільки білих, але всіх чужих вони не пускають до себе.
– А чи бували там наші експедиції?
– Спроби були, але докладно нічого не довідалися. Та й не варто рискувати і витрачати гроші заради такої дурниці.
– Ну, а взагалі, під час звичайного полювання вони не заважають?
– Вони живуть досить далеко, і туди звичайно ніхто з мисливців не доходить. Крім того, вони не мають доброї зброї, щоб самим нападати. Ну, а коли добратися до їх житла, тоді не мовчатимуть. Чи не збираєтесь ви туди йти? – запитав, нарешті, ван-Дрон.
– Поки що не думаю, але все ж таки цікаво знати, – відповів Піп.
– А чи знаєте всю ту небезпеку, яка загрожує при таких полюваннях?
– Я знаю тільки те, що можу влучити кулею в кулю на відстані сімдесяти кроків, – з пихою сказав Піп.
– Це справа добра, але й без того бувають різні випадки.
– Я не один, маю доброго слугу і, крім того, хотів би найняти тут ще одного провідника-мисливця з місцевих. Може, порадите кого?
– Є тут один тубілець-мисливець, який завжди тиняється в тих місцях. Він навіть має дозвіл на рушницю, бо знищує тигрів. А нам уряд платить за кожного забитого тигра двісті гульденів. Для цього потрібно принести голову і лапу, а шкура лишається мисливцеві. Звуть цього чоловіка Хаон. Завтра покличемо його, якщо він тут. Але я забув попередити вас ще про одне: крім звірів і бадувісів, у лісах є ще один ворог – бандити. Вони навіть небезпечніші, ніж бадувіси, бо складаються з ворожих владі елементів і нападають переважно на нас та представників влади. Ці бандити мають прихильників навіть серед населення, яке їм допомагає. Але, на ваше щастя, за останні два місяці про бандитів нічого не чути. Мабуть, зникли після того, як дванадцять чоловік з них зловили й повісили. Про всяк випадок ви й це повинні мати на увазі.
– Дякую вам за пораду, – сказав Піп. – Я пам'ятатиму все це.
В той же самий час Нонг розпитував слуг і чув від них приблизно те ж саме. Але відчувалося, що вони знають щось більше, тільки не хочуть казати всього новій незнайомій людині, до того ж ще слузі білого туана.
VI. У ПЕРВІСНОМУ ЛІСІ
Мисливська експедиція. – Дива дивні. – Квітка-падло. – Жарти мавпи. – Мул у чоботях. – Чарівні вогні.
Бантамські ліси є, можна сказати, єдиним куточком на Яві, де ще затаїлася первісна природа в такому самому вигляді, якою була і сотні років тому. Цьому сприяють, головним чином, непрохідні болота, які облягають район з трьох боків, а з четвертого йдуть ще більш непрохідні, зовсім недосліджені гори. Мало знайдеться на землі місць, де б в одному кутку так поєдналися болота, гори і ліси.
Сюди іноді приїжджали на полювання резиденти, регенти, одного разу навіть сам генерал-губернатор, але вони не заходили дуже далеко, бо це зробити важко, та й потреби не було. І взагалі такі приїзди траплялися дуже рідко, один-два рази за кілька років. Разів зо два приїжджали приватні багаті особи, в тому числі один англієць; через те ніхто не здивувався, коли тепер приїхала ще одна людина.
За кілька днів зібралася експедиція в складі п'яти чоловік. Крім Піпа і Нонга, до неї увійшли вищезгаданий Хаон-малаєць близько сорока років, досвідчений і цінний помічник, та ще два чоловіки, найняті, щоб нести речі, обладнувати місця відпочинку.
Споряджена експедиція була досконало. Взяли все, що потрібно в таких справах, і разом з тим врахували, щоб усе це займало якнайменше місця і мало якнайменшу вагу. На всякий випадок взяли й одного мула.
Усі одержали від Піпа зброю. Особливо був радий Нонг, який досі не тримав у руці пі рушниці, ні револьвера. Під керівництвом Хаона він так старанно почав учитися стріляти, що через кілька днів мало не зрівнявся з самим Хаоном.
Нарешті, експедиція зібралася в дорогу. Проводжати Піпа прийшла вся місцева влада. Кожний давав яку-небудь корисну пораду.
– Не забувайте щодня приймати хіну, – казав один.
– Чи взяли ви сітки й рукавиці, щоб захиститися від москітів? – питав інший.
– Не заглиблюйтесь далеко, – радив ван-Дрон, – пам'ятайте про всі ті небезпеки, про які я вам казав. Бажаю успіху.
Піп усім подякував, попрощався, і експедиція вирушила на південь. Попереду, рядом з Хаоном, ішов у величезних, вище колін, чоботях Піп з рушницею за плечима, з револьвером і кинджалом на поясі. У Хаона була лише своя незмінна двостволка та крис. За ним ішли два помічники з мулом, а позаду – Нонг.
Десять кілометрів дорога тяглася між кампонгів, полів і садів. Потім почався кам'янистий пагорб, а за ним – ліс. Справжній ліс, природний, безлюдний, якого Піп досі ніколи не бачив.
Серце Піпа билося трохи дужче; він відчував якусь урочистість, піднесення; через кілька хвилин він буде в незнайомому, таємничому тропічному лісі, про який мільйони людей з захопленням читають книжки, а бачити могли тільки одиниці, і в тому числі буде він, Піп. Він зустрінеться з небезпечними тиграми, зміями, носорогами, яких люди бачать лише в зоопарках, за гратами, а на волі бачили тільки одиниці з одиниць, і в тому числі буде він, Піп. його чекають хоч і небезпечні, але дуже цікаві пригоди, випадки, які ваблять усіх людей, що читають про це книжки і, лежачи на ліжку, готові рискувати своїм життям, аби тільки опинитися в такому становищі. Але мрії їх назавжди лишаються мріями, в тон час як він, Піп, наближається уже до дійсності. Зрозуміло, як усе це повинно було хвилювати й бадьорити шановного мінгера Піпа.
Дорога зникла. Хаон веде експедицію знайомою тільки йому стежкою. Попереду височіє ряд яванських дубів, ніби вартові, які захищають вхід до лісу. Могутні, з гладеньким листям, вони особливо цікаві своїми сплющеними жолудями. Поруч з дубами розрослися лаврові дерева, фікуси та різний чагарник. Ще кілька кроків – і дорогу перегородили ратангові пальми. Тонкі стовбури чи стебла їх, не товщі за руку, досягають сотні метрів завдовжки, звиваються і крутяться, ніби змії, і по землі, і в повітрі, і на вершинах дерев, соком яких вони живляться. Піп сунувся пролізти поміж них, але зараз же відчув, що хтось стягнув з нього шапку. Озирнувся – шапка гойдається в повітрі.
– Що за біс? – вилаявся він.
– Обережніше! Назад! – крикнув Хаон. – З цими ратангами мати справу небезпечно.
Піп повернувся, щоб зняти шапку, але ззаду його вже тримали й кололи з десяток гачків. Він почав звільнятися від них, але напоровся руками на якісь гострі палиці. Виступила кров; справа оберталася не на зовсім приємне.
– Не ворушіться! Почекайте! – крикнув Нонг і підбіг на допомогу. Обережно, одну за одною, він одрізав своїм крисом усі колючки, і лише тоді Піп звільнився.
– Чи це всюди в лісі так буде? – звернувся збентежений Піп до провідника.
– Не всюди, але й не рідко, – відповів той. – Тут можна чекати перешкоди на кожному кроці.
Лише кілька кроків вони пройшли, а вже неприємні перешкоди. Що ж буде далі? Недарма цей край лишається неприступним. Недарма сюди ніхто не ходить.
Але незабаром Піп забув про пригоду. Перед ним з'являлися все нові й нові цікаві рослини. Самих тільки пальм скільки порід! І високі, і низенькі; в одних листя на недосяжній висоті, в інших вилазить просто з землі. І серед них славетна яванська пальма гебанг, яка цвіте лише один раз у своєму житті на п'ятдесятому році, а потім гине.
Помітивши на одній галявині цю пальму, на вершині якої серед листя (кожен листок – понад два метри завширшки), зібраного в один пучок, здіймалася, ніби величезний яскравий стовп, квітка, – побачивши той момент, який настає один раз на п'ятдесят років, Піп спинився в пошані і подумав: «Для цього одного варто приїхати з Європи!»
Але урочистий настрій було зіпсовано страшним смородом, який, здавалося, йшов від пальми.
– Чи не падло там яке? – сказав Піп і підійшов ближче.
Та сморід ішов звідкись ззаду, з-за пальми. Піп ступив ще кілька кроків і замість падла побачив на землі величезну квітку червоного кольору з білими і рожевими плямами. Розміром вона була з добре колесо; кілька бутонів, які ще не розквітли, мали вигляд головок капусти. Дивна, красива квітка прикувала до себе погляд Піпа, зате ніс його вперто відвертався вбік. Зграї мух носилися над нею, як над справжнім падлом.
– Невже це вона так смердить? – промовив Пін.
– Вона, туан! – відповів Хаон. – Це крубута.
У науці вона зветься рафлезія і живиться корінням інших дерев. Через неї колись загинув один вчений, який так зацікавився квіткою, так старанно почав вивчати її, що захворів і за чотирнадцять днів помер. Цікаво відзначити, що ця найбільша на землі квітка має дуже дрібне насіння, яке можна розглянути тільки крізь збільшувальне скло.
І наші мандрівники постаралися швидше відійти подалі від цієї красивої квітки. Ліс ставав усе густішим, і скоро вже зовсім не можна було розібрати, яка гілляка з якого дерева. Виділялися велетні-расалами, які подекуди були на п'ять метрів вищі за відому дзвіницю Івана Великого у Москві. Потім дорогоцінні теко-ві дерева, які дають такий міцний матеріал, що його не бере сокира. Та де вже там перелічити дерева, яких у яванському лісі росте понад тисячу п'ятсот порід?
Крім того, ніколи було роздивлятися, бо треба не тільки продиратися, а навіть прорубувати собі дорогу. Найбільше допікали ліани, які іноді так обплутували всі дерева, що без сокири тут ніяк не можна було пробратися. Справа ускладнювалася ще тим, що мул не міг пройти там, де могла пролізти людина. Часто доводилося спеціально для нього прорубувати дорогу.
Треба зазначити, що взагалі ліс здавався тихим, ніби мертвим. Не чути було того веселого пташиного щебету, такого, як у наших лісах. Нечисленні пташки, що подавали свій голос, ховалися десь угорі. З тварин мандрівники бачили тільки невеликих мавп – «буденг», красивих, чорних, бархатистих, з копицею волосся на голові, ніби в шапці. При наближенні людей вони піднімали такий вереск на деревах, ніби там відбувалася бійка. А потім знову тиша.
Повітря тепле, парке, вологе. Вся земля заросла мохом і папороттю, і в цих зарослях час від часу мелькали чи то змії, чи то ящірки; але поки що нічого небезпечного не зустрічалося. Не кажучи вже про Піпа, навіть місцеві жителі, здавалося, були пригнічені цим важким мовчазним лісом. Один лише Хаон почував себе як дома.
Через кілька годин усі дуже зморилися й спинилися відпочити, тим паче, що незабаром мав піти дощ, який буває тут щоденно опівдні.
Поставили намет, розвели вогнище й почали готувати їжу.
– Оце так полювання! – бурчав Піп. – Замість дичини доводиться з собою нести їжу. Жодної тварини не бачили, якщо не брати до уваги цих мавп. Невже ж увесь час так буде?
– Їстівних тварин у таких хащах взагалі мало, – відповів Хаон. – Крім того, вони ховаються далі від населених місць.
Тимчасом почалася гроза. Спалахнула блискавка, загуркотів грім, зашумів ліс, полилися струмки води. Тут уже всі відчули радість і задоволення, що сидять у наметі.
Через деякий час дощ зовсім перестав, а з дерев усе ще лилася вода. Була третя година. До ночі лишалося тільки три години. Піп не знав, що робити: чи сидіти, чи йти по такій воді далі. Спитав Хаона.
– Як туан захоче, – відповів той. – Мушу тільки попередити, що тут нічого не дочекаємось.
– В такому разі підемо далі, – вирішив Піп, і експедиція знялася з місця.
Цього разу подорож не здавалася Піпу цікавою. Знизу вода, згори вода, мокре гілля б'є по обличчю. Так пройшли три години. Настав вечір. Спинилися на ночівлю.
Увесь мокрий. Піп сидів біля вогню, підставляючи то один, то другий бік, щоб обсохнути. Од втоми нило все тіло, краплі все ще падали зверху. Уся бадьорість і цікавість пройшли. «І чого я тут сиджу? – якось мимоволі спадало на думку Піпу. – Який біс загнав мене сюди? Чи не краще було б сидіти дома?»
– І довго доведеться нам так іти? – нарешті, спитав він Хаона.
– Коли туан справді хоче зустріти диких звірів, то треба ще перейти болота і підійти до передгір'я. Якщо тут і є звірі, то дуже мало і їх важко зустріти.
– А може, й взагалі зберігся один чи два, ось тепер і ганяйся за ними.
– Потерпіть, туан, – посміхнувся Хаон, – може, й вони ганятимуться за вами.
Було тільки сім годин, а навколо стояла чорна ніч. Піп глянув убік і здригнувся. Що це? Ніби блищать очі звірів.
Ось вони рухаються пересуваються з одного місця на інше.
– Подивись, Хаон, що там таке?
– Де? – спокійно спитав Хаон.
– Та он світяться, наче очі тигра.
– Це такі гриби, – спокійно сказав Хаон, – а ті, що літають, – нічні мухи, які світяться.
Піп навіть засоромився, що виявив себе таким новачком перед цим дикуном. І коли після цього помітив ще щось дивовижне, то нічого не сказав. А він помітив, що ліс ніби прибрався в світні гірлянди, на взірець того, як на свято прикрашають міський парк гірляндами електричних лампочок. Тільки світло було фосфоричне, бліде, слабке. Піп тепер і сам додумався, що це теж були гриби або плісень на ліанах і ратангах.
– Вав! Вав! – пролунав десь виразний крик. Піп допитливо глянув на Хаона.
– Це «вав-вав», мавпи такі, – сказав той.
Потім почувся ніби регіт, щось запищало, пронизливо крикнула якась пташка; ось затріщали цикади, до них приєдналися жаби на деревах; починалося нічне життя лісу, яке здається таємничішим і страшнішим, ніж вдень.
– Чи не загрожує нам який-небудь напад вночі? – знову спитав Піп.
– Ні, особливо, коли горітиме вогнище, – відповів Хаон. – Головний ворог, тигр, не нападе перший.
Почали готуватися до сну. Намет поставили не закріплюючи, бо ніякий вітер у лісі не загрожував. У наметі було окреме відділення для Піпа, а його супутники розмістилися в другій половині. Запаслися паливом. Домовилися на всякий випадок вартувати по черзі, але години через три всі поснули. І ніякої біди не трапилось. Ніч минула спокійно. Почало світати.
І тут сталося щось незрозуміле. Хтось почав смикати і хитати намет. Люди схопилися, протирали очі й озиралися, а тимчасом намет почав підніматись дедалі вище… Ще мить – і люди опинлися просто неба, а намет гойдався в повітрі.
– Що за чудеса! – закричав Піп. Носильники так само роззявили роти від подиву. Навіть Хаон був збентежений, але через хвилину він зареготав як навіжений.
– Сіаманг! Сіаманг! – закричали носильники і так само покотилися зо сміху.
Тоді й Піп помітив, що намет тягне вгору величезна мавпа – гібон, найпоширеніша з яванських мавп. Зараз же до неї приєдналася і друга, а ззаду було видно ще кількох. Вони помітили з свого дерева незвичайну білу річ, яка так привабливо зводилася вгору. Як було не зацікавитися такою іграшкою? Звісившись головою вниз, торкнули своїми довжелезними руками – ворушиться і навіть здається легкою. Ну і потягли до себе.
Піп зразу ж схопив рушницю – і один з гібонів полетів на землю разом з наметом. Решта мавп закричала такими гучними голосами, що Піп мимоволі підняв руки до вух. Незабаром мавпи зникли.
На землі ж лишився свавільник, який заплатив життям за свій жарт. На зріст він був один метр, зате ширина розпростертих рук – понад два метри. Високі груди й міцні плечі свідчили про силу, але далі вниз він все більше звужувався. Навіть серед мавп гібон відзначається своєю огидністю, проте вважається найкращим співаком. Для цього під підборіддям у нього висить міх, який під час крику надувається, мов пухир.
