Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)
Одночасно з «утихомиренням» псувався і настрій населення. Почали вже траплятися випадки, коли жителі зустрічали партизанів з жахом і ввічливо просили, щоб вони їхали далі.
– У дезі Роне багато людей розстріляли, – виправдуючись, говорили селяни.
Потім партизани почали відчувати, що ворог має вже докладні відомості про рух їх загону.
Залишилася одна-єдина дорога, щоб вирватись із кільця: ущелина біля вулкана Салака. Кінні розвідники показуються ззаду, стежать за просуванням партизанського загону. Значить, треба чекати небезпеки ззаду. Але поки що там, мабуть, лише піхота, бо наздогнати не можуть.
Цілу ніч загін ішов ущелиною. З боків стрімкі скелі, то голі, то вкриті густими заростями. Дзюрчить струмок. Коні щохвилини спотикаються, ковзають, падають на коліна. Гілки чіпляються за голову, дряпають до крові обличчя.
Попереду їдуть Гуран і Нонг.
– Нам тільки б переїхати залізницю, – каже Нонг, – а далі почнеться безлюдна місцевість. Там легше буде. Та й взагалі там тепер, мабуть, зовсім інша справа. Стільки зброї і свого власного війська! Там уже ми поборемось і з солдатами. Побачимо ще, хто переможе!
Такі розмови Нонга, який сам там був і все бачив, були найкращою підтримкою для загону. Партизани не знали, що робиться на світі, і, коли б не Нонгові оповідання, давно втратили б надію.
Раптом збоку затріщали гілки.
– Стій! – скомандував Гуран і звів гвинтівку.
– Не стріляйте! Свій! – почулося з кущів, і звідти вискочив, захекавшись, яванець. – Не їдьте далі: там солдати.
– Де? Далеко?
– Біля виходу з ущелини. Я поспішав, біг цілу ніч по гірських стежках, щоб попередити вас.
– Звідки ти знав, що ми тут?
– Як же ж нам не знати своїх оборонців? Я навіть знаю того зрадника, який повів солдатів. Через день він уже буде мертвий.
За кілька хвилин партизани один по одному зникли в хащах.
Коли в ущелину заглянуло перше проміння сонця, коні мирно скубли траву, а на деякій віддалі з великою обережністю до них просувалися солдати з кулеметом.
X. БАНТАМ У ВОГНІ
Святі загони. – Бій під Тенангом. – Зброю замуровано. – Похід самого генерал-губернатора. – «Утихомирення» краю. – Знову у бадувісів. – Останні хвилини. – Допомога зміїного війська. – Полювання на повстанців.
Гуде Бантам… Ніби хвилі перекочуються по ньому від враю до краю. Лунають палкі промови в усіх мечетях: мулли в білих чалмах і в білому вбранні закликають правовірних до «святої війни». І правовірні одягають білі сорочки, озброюються дідівськими кремневими рушницями, крисами, списами і організовують «святі загони». Носиться смуглявий Селім, теж у білій чалмі та білому халаті, на вороному коні, з шаблею на поясі, і кличе народ від імені аллаха на рішучий бій з чужинцями, за святу віру, за незалежність Яви, за відродження колишньої Яванської держави. Слухають люди натхненні палкі слова, і запалюються серця, сяють очі, стискаються кулаки.
Свідомі робітники усміхаються, слухаючи «святі» промови і завдання, але таких робітників дуже мало, вони тонуть у морі темного народу, і не час тепер сперечатись про мету. Поки що мета для всіх єдина: скинути владу чужинців.
Урядові вагони знаходяться в Бантамі в такому самому становищі, в якому був загін Гурана в районі Батавії. Вони ховаються, тікають і думають лише про те, щоб врятуватися самим. Не одна сотня солдатів перейшла на бік народу. А поліція переходила ще охочіше.
Тільки три острови збереглися серед цього грізного моря: місто Бантам, Тенанг та Лабуан. Жителі повтікали з них, а солдати закріпились і відбили кілька атак повстанців. Усе це почалося тоді, коли Пуан із своїм загоном доставив на місце лише частину зброї.
Коли до нього долинула звістка про повстання спочатку в Батавії, а потім у Бантамі, він почав бігати вперед і назад, мов поранений звір.
– Яка прикрість! Хоч би тиждень-два почекали! А тепер що ж робити?
Він вирядив посланців до Салула і Гейса, а сам, захопивши скільки міг зброї, кинувся на Тенанг.
На все це витрачено кілька днів. У той час, коли він наблизився до Тенанга, з другого боку сюди ж підійшов загін урядового війська, що складався з п'ятисот чоловік.
Треба було не підпустити їх до Тенанга. Загін Пуана мав близько чотирьохсот чоловік, але половину в них треба було лишити біля міста, щоб затримати гарнізон.
Довелося виступити проти вагону тільки з половиною бійців. Але Пуан мав з собою ще тисячу запасних гвинтівок і сподівався озброїти ними населення. Сотня чоловік зібралася швидко, а для решти потрібен був час.
Загони зустрілися за десять кілометрів від Тенанга. Залягли. Почалася стрілянина. Голландський командир хотів вести своє військо в атаку, але солдати-яванці не дуже прагнули до цього і знову охоче залягли, коли з боку інсургентів зататакав кулемет.
Через години дві з'явився на допомогу «білий» загін з сотні чоловік. Урядовому загонові довелося відстрілюватись на два фронти. Пуан зараз же вирішив використати таке становище і перейти в атаку. Поки він готувався, виникла стрілянина і в тилу противника. Значить, ще підійшла допомога, тепер уже не варто було роздумувати.
Інсургенти дружно кинулись уперед. Збоку з криками «алла» вискочили повстанці у білих сорочках. Ззаду теж почувся крик. Підневільні урядові солдати швидко покидали свої гвинтівки. Втекло лише чоловік п'ятдесят.
Коли всі зійшлися докупи, то побачили, що третім загоном був загін Гурана і Нонга. Пуан не одразу пізнав Нонга, який тепер був уже зовсім не таким простим сільським парубком, як колись.
– Звідки? Яким чином? – почав він розпитувати Нонга.
І той розповів про всі свої пригоди. А Гуран докладно проінформував про повстання в Батавії, про їх мандри, засаду в ущелині.
– Після цього ми просувалися лише вночі. Дорогою натрапили на цей загін і йшли слідом за ним, поки довелося і нам взяти участь у боротьбі.
Селім у цей час намагався захопити місто Бантам, але успіху не мав, бо його військо було погано озброєне. Тоді він припинив атаки і рушив до Пуана, щоб одержати зброю. А тимчасом Тенанг було взято.
* * *
– Чи варто нам пильнувати цю зброю в такий гарячий час? – сказав Салул Гейсу після того, як прийшов посланець з Суракарти. – Боюся, щоб, погнавшись за цим, ми не втратили важливішого.
– Я думаю, зброя і є важливішою справою. Наше завдання зберегти її.
– Все одно доведеться знищити, коли знову прийдуть.
– Для нас вигідніше знищити її на очах ворога. Хай думають, що ми зовсім не змогли її використати. Минуло три дні, а ворог не з'являвся.
– Якщо так, може, Пуан встигне прийти і вдруге, – почав сподіватися Салул.
Та замість загону Пуана прийшли посланці і повідомили про повстання.
Можна собі уявити, яке враження справило це повідомлення на товаришів!
– А тепер будемо знищувати зброю? – спитав Салул.
– Не знаю, – задумливо сказав Гейс. – Коли вже справа пішла так – рискнемо. Замуруємо печеру так, щоб зовсім непомітно було, і залишимо її.
– І я так думаю, – погодився Салул. – Коли ми тепер не можемо її використати, то й вони зараз нездатні зробити це. А там побачимо.
Двадцять чоловік могли успішно виконати це завдання. Через деякий час від входу в печеру не лишилося й сліду. Посадили на цьому місці навіть рослини.
… Якою довгою здавалася дорога! Вони йшли, ніби по гарячому камінню.
Що там тепер робиться? Кожна хвилина має величезне значення. А вони змушені плентатись день, другий, третій.
* * *
Жителі Бантама ніколи не бачили такого війська, яке тепер сунуло в їхню країну. По всіх вузеньких доріжках на кілька кілометрів в'юнилися, наче змії, колони піхоти. Між ними проносились загони кавалерії. Гуркотіли гармати. Гули незнайомі страховиська – бронемашини. І, нарешті, у повітрі літали залізні птахи.
А вів це військо сам генерал-губернатор. Він урочисто оголосив, що сам стає на чолі свого вірного війська, яке на дев'яносто процентів складалося з таких же тубільців, як і повстанці, тільки набраних з різних місць.
Одного вигляду цього війська було досить, щоб переконатися в непереможності і могутності білих володарів. Жителі не знали тільки одного – того, що на сорок мільйонів населення голландці мали всього тридцять тисяч війська. А з цих тридцяти тисяч у Бантам було виряджено тисяч десять.
По дорозі відбувалися суд і розправи. Шукали, головним чином, комуністів, а комуністами вважали всіх повстанців, А коли й таких було мало, то розстрілювали і тих, хто ні в якому бою участі не брав.
Усе залежало від свідків. А серед наляканого населення знайшлося вже чимало таких, які досить легко пішли на зраду.
Більшість жителів розбіглася і поховалась хто куди. І чим далі в глиб Бантама, тим менше зустрічалося людей, тим пустішими були дези.
Тоді генерал-губернатор оголосив наказ:
«Всі жителі мусять повернутися на свої місця. Кого буде спіймано поза його селом, той вважатиметься озброєним повстанцем і розстрілюватиметься на місці».
Керівники повстання добре знали «могутність» голландців. Знали, що варто тільки повстанню охопити більший простір, як могутнє військо розпорошиться і проти тисячі чоловік залишиться один солдат та й той – свій брат.
Треба тільки протриматись якомога довше, поки пожежа перекинеться на всю країну. А підстав для пожежі було досить.
На цей час у Бантам прибули Гейс і Салул. Почалась напружена підготовка організованіших, краще озброєних загонів. Почалися перші сутички з ворожими загонами. У більш-менш однакових умовах повстанці мали перевагу.
Але за цими загонами невпинно посувалася головна маса війська, і партизани поступово змушені були відступати. Ось уже вони залишили околиці міста Бантама, Лабухана, ось і Тенанг відбито у них. Нарешті, всі заселені райони захоплені військом генерал-губернатора. Лишається один надійний притулок – Бантамські ліси.
Але військо інсургентів надто швидко зменшується. І не від втрат у боях, а від лихих чуток: «Повстання придушено… Лишився тільки Бантам. Сам генерал-губернатор тут з мільйонами солдатів… Навіть з Європи прибуло військо, проти білих виступати не можна…»
Селім не встиг пробитися до лісу і потрапив у полон.
* * *
Бадувіси в тривозі. Сотні людей хазяйнують на їхній горі, ніби в себе дома. Розставляють якісь речі на колесах. Копають ями і нори. Не поважають і не бояться табу. Навіть не звертають уваги на хазяїв гори. «Безсмертні мужі» кивали головами і казали: – Буде лихо. Багара-Тунгаль гнівається за те, що дехто, як цей нечестивий Того, увійшли в зносини з поганими.
А коли почалася стрілянина, вони всі повтікали в ліс. На горі лишилося двісті чоловік партизанів. Повстанці не втратили бадьорості.
– Побачимо, чи довго вони висидять у болоті, – говорили вони, – а ми можемо сидіти тут хоч рік.
– Особливо під охороною шановного Багара-Тушаля, – додали інші.
Коли проти єдиної греблі, по якій колись проходив Піп, поставили кулемет, то доступ було зовсім закрито.
Загули Бантамські ліси. Незнайомі, незвичайні звуки долинули до найглухіших, нерозбурханих кутків. Тисячоголосий гомін, крики, стук сокири, брязкіт заліза і стрілянина, стрілянина…
Матьян – тигр – глибше заліз у своє лігво і в безсилій люті вишкірює гострі зуби. Бадак – носорог – заховався в бамбукових заростях, час од часу, схиливши голову набік, виставляє свій ріг і сердито поглядає на непроханих гостей. Пітон змушений покинути своє місце на сойці і заховатись у вологому гіллі. Навіть мавпи притихли, не сміються, не дражняться, а тільки боязко виглядають з вершин дерев. Неспокійно в тихих, таємничих Бантамських лісах.
Перша спроба солдатів поткнутися через греблю одразу показала, що в цьому місці пройти неможливо, поки на тому боці стоїть кулемет. А збити кулемет не так легко, бо він дуже добре схований у заростях за скелями.
Потрібні були гармати. А як притягти їх, коли й одній людині важко пройти через ці ліси та болота?
Але генерал-губернатор наказав обов'язково знищити не розбійницьке гніздо. Сам він зі славою переможця повернувся в Батавію, а все військо лишилося для очищення Бантамських лісів. Тисячі солдатів, сотні кулеметів і гармат, броньовиків, літаки, гази – всі ці могутні засоби були кинуті проти двохсот чоловік.
Минув тиждень, а голландці, здавалось, не посунулись ні на крок.
– Може, вони навіть махнуть на нас рукою і залишать тут, – говорив дехто з партизанів, – Чи варто їм мучитись у болоті через кілька десятків чоловік? Все одно вони можуть вистежити нас на узліссі.
– Ні, ні, – похитав головою Гейс. – Не ми важливі для них, а честь і авторитет влади.
На восьмий день разом загуркотіло безліч гармат. Луна покотилася лісами, низинами, міжгір'ями і злилася в один гул.
Не минуло і двох годин, як знизу прибігли товариші і сказали, що дерева, скелі і кулемети біля греблі знищені дощенту. Тоді партизани розсипалися по схилах гори і почали затримувати ворога з-за кожного дерева, з-за кожного каменя. Неможливо було вже вибивати гарматою кожного окремо, навіть кулемети не могли принести голландцям потрібної користі.
Зате у них була незрівнянна перевага в кількості. Потроху, по одному, але безупинно проскакували вони через греблю і розбігалися по схилах гори. Ось один за одним вони з'являються поруч, з боків, навіть ззаду. Лінія партизанів відходить усе вище й вище. Ось вона вже біля селища.
Затріщали двері древнього храму, і по кам'яній підлозі загуркотіли колеса кулемета. Гейс намагався пригадати хід, яким він колись спускався вниз до Піпа, але в цій плутанині важко було розібратись.
А в своєму кутку, як і раніше, стояв факір, спокійно позирав на цей гармидер, і очі його, здається, говорили: «І чого ці люди метушаться, хвилюються, коли кожен має можливість знайти спокій і щастя, як я?..»
Шукаючи виходу вгору, Нонг, як колись Піп, натрапив на яму з зміями. Запаливши сірник, Нонг простояв якусь хвилину мов скам'янілий перед цією жахливою ямою.
Нарешті, повстанці приладнали вгорі кулемет, і він почав поливати околиці свинцевим дощем. Тоді у відповідь почали рватися снаряди. Все ближче, ближче. Ось уже один снаряд скосив маленьку вежу на церкві… Другий пробив стіну.
А навколо, ніби мурашки, повзуть солдати. Жах охопив Гейса, коли він побачив зверху, як їх багато.
Сонце хилилося на захід, коли з'ясувалося, що триматись далі немає рації і потреби. Салул дав наказ відступати. Вирядив чоловіка до Гейса, щоб передати йому про це. Але дорогою посланця підкосила куля.
Не встиг Гейс розібратися в обстановці, як побачив, що все селище в руках ворога. Одна церква стояла, наче острів серед ворожого моря. З Гейсом, крім Нонга, лишилося ще два партизани.
– Попрощаємось, товариші, – сказав блідий Гейс і якось криво посміхнувся.
– Заждіть трохи! Стріляйте далі! – крикнув Нонг і побіг униз.
Він виламав по дорозі кілька дощок, побіг до ями з зміями, опустив туди дошки одним кінцем і повернувся назад.
– Тепер стежте і підготуйтесь до спуску, – сказав він. Гуркіт стрілянини, вибухи снарядів, здригання стін так розбурхали змій, що вони мов шалені кинулись надвір і покотилися клубками. А побачивши тих істот, які все це наробили, змії кинулись на них.
Солдати не тільки не мали часу оборонятись, а покидали навіть зброю від жаху і з нелюдськими криками побігли хто куди. Одразу вщухла стрілянина, ніхто нічого, крім змій, не бачив. І Пойс з товаришами мали досить часу, щоб почекати, поки фронт відсунеться, знайти зручне місце, спуститись і втекти.
Але не тільки цей штурм підготовило голландське командування. Багато війська було направлено різними шляхами в гори, в тил повстанцям. Протягом місяця тривало полювання на інсургентів, які втекли в гори. Важко було спіймати їх тут, але все ж таки чимало з них потрапило в руки влади.
XI. НИЗКИ ЖЕРТВ
Океан був спокійний. Команда корабля «Дандельс», який прямував до острова Нова Гвінея вздовж південного берега Яви, раділа з хорошої погоди і почувала себе дуже добре.
– Але деякі з моряків усе ж таки були сумні, ніби щось мучило їх. Часом два матроси-яванці, боязко озираючись, перемовлялися сумними словами. Часом той чи інший, озирнувшись, спускався вниз.
А там, внизу, лежали низки повстанців. Справжні низки, бо вони були скуті ланцюгами по десять чоловік.
А всього їх було п'ятсот чоловік, і розмістили їх на такій площі, де за звичайних умов і сто чоловік не могли поміститись. Усього ж на каторгу на Нову Гвінею було відправлено таким чином дві тисячі чоловік тих, яких випадково не розстріляли на місці.
В одній такій низці були Пуан, Гуран і дехто з команди «Саардама». У другій – Селім та кілька батавських товаришів. У третій – Пандо, кілька членів комітету з Сурабайї, Батавії.
Високо вгорі блищить маленьке око ілюмінатора. Лише на кілька сантиметрів піднімається він над водою. Часом хвиля заливає його, і тоді в трюмі темніє. Але і крізь нього в'язні пізнають місцевість.
– Здається, тут ми зустріли англійський дредноут, – говорить матрос із «Саардама». – Салютували один одному як рівні.
– Але нашого обшарпаного капітана мусили сховати, щоб не осоромив шановну публіку, – посміхнувся другий.
– Де тепер він, наш власний корабель? – замріяно сказав третій.
– Мандрує десь і, мабуть, завдасть ще клопоту голландцям.
– Чи то не Ластівчині Гнізда там? – сказав Пуан, показуючи на ледь помітну цяточку на березі Яви.
– Так, вони! – впевнено відповіли матроси. – Пригадуєте машину Сагура? Добре працювала. Чи вціліла наша зброя?
– Очевидно, вціліла, – промовив Пуан. – Принаймні досі не було чути, щоб її знайшли. І в палаці Гіранг-Ту-Уна збереглась.
– Значить, використаємо ще! Не ми, то наші товариші.
– Добре, що Салул і Гейс врятувалися, – сказав Пандо. – Вони щось зроблять ще.
– Це завдяки Нонгу, – сказав один з пуанівців. – Коли солдати несподівано натрапили на них, то Нонг один зчинив таку стрілянину, ніби то був цілий загін. Солдати кинулися в його бік і загубили слід Гейса та Салула. А Нонга убили…
– Як прикро відчувати, що справу програно через кілька недоречностей! – почав міркувати Пандо. – Провал у Сурабайї і Суракарті напередодні повстання, арешт керівників у Батавії, неодночасність повстання…
– Головне, несвоєчасність у Батавії, де гарячі голови трохи поквапились, – додав Пуан. – А найголовнішою помилкою було те, що ми мало агітували в армії. Схилити своїх братів на наш бік було б не дуже важко.
– Ну що ж, – сказав Гуран. – Для першого почину і це добре, а в майбутньому буде наукою. Хай знають, що і найтихіший і найпокірніший народ може втратити терпеливість і його може охопити загальний амок…
Через рік «Саардам» бачили біля Філіппінських островів. Спроби голландців захопити його не мали успіху. Він знову зник, і більше про нього поки що нічого не чути.
1928.
Коли цю книжку здавали в друк другим виданням, надійшли звістки, що в тій самій Зондській протоці відбулися події, дуже подібні до описаних вище.
Цього разу повстав голландський броненосець «Де Цевен Провінсійон». Офіцери і віддана їм частина команди були ізольовані. Серед повсталих були вже п'ятдесят чоловік білих матросів. Командиром броненосця було обрано малайського матроса Тугумена.
Проти героїчного броненосця було вислано з Сурабайї ескадру в складі крейсера «Ява», двох міноносців та підводних човнів. Але на них так само вибухнуло повстання. На жаль, його зараз же придушили.
А «Де Цевен Провінсійон» тимчасом панував на морі. Тоді проти нього вислали літаки. Від бомб з повітря броненосець не міг захищатись: частина корабля була зруйнована, сорок три чоловіки були убиті і поранені, спалахнула пожежа, і героїчний броненосець повинен був здатись.
Лютий 1933.
Минуло ще тринадцять років. Знову готуємо ми цю книжку для перевидання. І знову на Яві відбувається визвольна боротьба. Тепер вона має зовсім інший характер. Перемога над Японією визволила від японців усю Індонезію, в тому числі і Яву. Яванці зараз же утворили свій уряд і почали організовувати своє життя. Але англо-американські союзники сказали їм, що визволення від японців зовсім не означає визволення від голландців і, хоч голландців не було тут три роки, треба почекати, поки вони повернуться.
Яванці не погодились чекати, і почалась нова війна, війна з Англією. Англійці виставили проти Яви переважно індійські війська, а озброєння було американське. Яванський уряд звернувся до президента Трумена з протестом проти використання американської зброї в пригноблювальній війні. Тоді Трумен наказав зняти з американського озброєння всі американські написи та знаки. Таким чином зброя стала вже не американською. В деяких випадках проти яванців використовують японські війська, що капітулювали. Починають уже прибувати і голландські частини. Майже беззбройним яванцям доводиться воювати з важкими гарматами, мінометами, танками, літаками. В газетах повідомлялося, що одна англійська військова частина «з успіхом» відбила атаку, в яку пішли яванці з крисами в руках. Може, серед них був Салул, Пуан чи ще хтось із наших знайомих? Може, у бадувіській горі збереглися ще рештки зброї?..
Цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що боротьба триває…
1946.
Минуло ще чотири роки. Індонезійське питання виросло у велику міжнародну проблему і розглядалося в Організації Об'єднаних Націй близько сотні разів. Адже йшлося про величезні (2 мільйони квадратних кілометрів) і надзвичайно багаті острови з 70-мільйонним населенням.
Що ж відбулося на Яві за ці чотири роки?
Англійські війська, зробивши свою ганебну оправу і давши можливість голландським військам прибути в Індонезію, залишили Яву. Яванському народові знову довелося мати справу з своїми колишніми господарями, яких тепер підтримували і англійці і, звісно, американці. Боротьба тривала.
Визвольні війська яванського народу зайняли територію 605 тисяч квадратних кілометрів з 57 мільйонами населення і далі просунутись не могли. Невистачало сили і в голландців. Тоді вони запропонували свій план замирення. Голландці погоджувались визнати Індонезійську республіку тільки при умові, що вона увійде до складу майбутніх незалежних Сполучених Штатів Індонезії. А проект цих Сполучених Штатів був такий: вся Індонезія поділяється на безліч окремих «республік», на чолі яких голландці ставлять тих самих сусухунанів, султанів і регентів, яких ми бачили в цій книжці. Всі ці «республіки» об'єднуються в «Незалежні Сполучені Штати Індонезії» і… підкоряються тій самій Голландії!
Індонезійський уряд змушений був прийняти ці умови і підписати в 1947 році так звану Лінгоджатську угоду.
А через два місяці після цього Голландія пред'явила ультиматум з вимогою ліквідувати щойно створену Індонезійську республіку. Ультиматум енергійно підтримували Сполучені Штати Америки та Англія. Але народ Індонезії не бажав коритися. Почалися масові протести, індонезійський парламент відхилив ультиматум, скинув кабінет Шарира і поставив прем'єр-міністром одного з лідерів руху опору комуніста Аміра Шарифуддіна.
Тимчасом Голландія довела кількість свого війська в Індонезії до 120 тисяч чоловік; озброєння було американське і англійське. 20 липня 1947 року голландська армія почала наступ і за півтора місяця захопила дві третини Яви, острів Мадуру, значну частину Суматри. Одночасно голландці почали створювати дрібні «незалежні республіки» для майбутніх Сполучених Штатів Індонезії.
Вся ця агресія відбувалась на очах Організації Об'єднаних Націй, членом якої є Голландія. Протести Шарифуддіна, підтримані Радянським Союзом і країнами народної демократії, розглядалися в Раді Безпеки десятки разів, але наслідків не дали. Голландію підтримували США, Англія та послушна їм більшість. Замість того щоб стримати агресора, США нав'язали Індонезії так звану «комісію добрих послуг» на чолі з американським представником. Комісія всілякими способами почала подавати добрі послуги Голландії.
Однією з цих послуг була так звана Ренвільська угода, підписана 17 січня 1948 року на американському військовому кораблі «Ренвіль». Згідно з цією угодою голландці лишилися на підступно захоплених ними територіях; крім того, до них відійшли й такі райони, де голландських військ раніше не було. Через два тижні Шарифуддін змушений був піти у відставку, а замість нього став прем'єр-міністром Хатта.
Нова хвиля опору охопила яванський народ, посилився Народно-демократичний фронт, до якого входили комуністичні, соціалістичні та робітничі партії, спілка соціалістичної молоді, центральна організація профспілок та багато інших демократичних організацій. А в травні 1948 року з ініціативи Народно-демократичного фронту було створено Національний фронт.
Під впливом американських імперіалістів у країні почалося жорстоке переслідування яванських патріотів.
Наприкінці 1948 року голландські війська знову виступили проти республіки. Вони почали наступ на територію Яви, яка ще залишалась вільною, одержавши наказ безжально знищувати всіх, хто спробує чинити опір. Армія голландців у цей час налічувала вже 150 тисяч чоловік. На озброєнні її були американські бомбардувальники, винищувачі, танки, англійські кулемети і т. д.
Громадськість усього світу була обурена. Радянський Союз викривав махінації імперіалістів у Раді Безпеки, вимагав припинити війну і відвести голландські війська на ту лінію, яку вони займали до початку воєнних дій., Проте цю пропозицію відхилила англо-американська більшість. Американці і англійці продовжували висловлювати «співчуття» Індонезійській республіці, по-батьківському ганили голландців за те, що вони роблять негоже, радили відпустити заарештований уряд, доручали «комісії добрих послуг» як-небудь уладнати оправу, а в Раді Безпеки провели навіть глузливу резолюцію, яка закликала «обидві сторони (!) припинити війну»…
Поки в Організації Об'єднаних Націй відбувалася ця ганебна комедія, яванський народ мужньо боровся. Не маючи можливості чинити опір досконало озброєній армії загарбників у відкритому бою, 300 тисяч яванських борців розійшлися по лісах та горах і створили партизанські загони. Народ звільнив з в'язниць 35 тисяч патріотів, яких кинув туди уряд Хатта. Повстали навіть такі райони, які досі вважалися «надійними».
Тоді голландці почали переговори з індонезійським урядом. За американо-голландським планом були створені так звані Сполучені Штати Індонезії.
Влітку 1949 року в столиці Голландії Гаазі зібралася конференція круглого столу, де ухвалено конституцію Сполучених Штатів Індонезії, за якою «республіка Індонезія Серикат» (офіційна її назва) проголошувалась незалежною і суверенною. Нарешті, 30 грудня 1949 року голландська королева Юліана урочисто оформила передачу суверенітету Індонезії [25] 25
Між іншим, цікаво відзначити, що представником «республіканської» Індонезії, якому було передано в руки акт, виявився… султан Джок'якарти – Гамід II. Ми не знаємо, хто був султаном на той час, коли через Джок'якарту проїжджав наш знайомий Гейс, але можемо собі уявити, як він здивувався б, якби хтось сказав йому, що наслідник цього султана буде «республіканцем».
[Закрыть] .
Імперіалісти на весь світ почали трубити, що завдяки їм індонезійське питання вирішено «щасливо і справедливо», незважаючи на «опір» Радянського Союзу, що тепер Індонезія «незалежна, суверенна» республіка, що так повинні вирішуватись і всі інші питання і т. д.
Чому ж імперіалісти були такі задоволені?
Відповідь на це питання дає інший документ, вироблений і прийнятий одночасно з конституцією, – статут «Голландсько-індонезійського союзу». Згідно з цим статутом, на чолі «незалежної республіки» Індонезії повинна стояти… голландська королева! Міжнародні стосунки Індонезії залежатимуть від згоди Голландії. Зовнішню торгівлю Індонезія може вести лише з деякими країнами Азії, а з іншими частинами світу – через посередництво Голландії. Голландські війська лишаються в Індонезії «тимчасово, як гості» (але заздалегідь можна сказати, що вони «гостюватимуть» тут доти, доки їх не виженуть). Щодо індонезійських військ, то їх організацію і підготовку офіцерського складу бере на себе Голландія. Таким чином, голландці думають скерувати проти народу, крім голландських, ще й індонезійські війська. Весь голландський адміністративний апарат (20 тисяч чоловік) лишається на своїх місцях. Нарешті, Індонезія повинна виплатити Голландії 4,5 мільярда гульденів боргу за витрати, яких зазнала Голландія в боротьбі проти індонезійського народу…
Не дивно, що всі імперіалісти задоволені таким розв'язанням індонезійського питання.
На закінчення треба сказати кілька слів про головного маклера в цій операції – Сполучені Штати Америки. В той період, про який розповідається в нашій книжці, про американців в Індонезії було чути мало, Америка з'явилася на сцені в останні чотири роки.
Американські нафтові компанії захопили дуже багаті промисли на островах Борнео, Суматра, Банка, Нова Гвінея. На Яві і Суматрі будовано 10 американських нафтоперегінних заводів. Американський сталевий трест одержав монополію на видобуток нікелю на Целебесі. Під контроль американців підпали голландські підприємства по видобутку олова на островах Банка та Біллітон. Американським монополіям належить уже понад мільйон акрів каучукових плантацій в Індонезії. Швидкими темпами відбувається процес скуповування у голландських фірм гірничих підприємств та різних плантацій – цукрових, хінних, кофейних, кокосових.
За короткий час американські капітали досягли половини всіх капіталовкладень в Індонезії. Крім усього цього, американці оволоділи портом Сурабайя і створили там велику базу; особливо цікавляться США голландською Новою Гвінеєю, яку чомусь не включено до складу Індонезійських штатів. Одним словом, заробіток на «священній війні проти комунізму» американські капіталісти мають непоганий.
Минуло вже кілька місяців після створення Сполучених Штатів Індонезії. Індонезійське питання вважається «розв'язаним». Американці задоволені. Голландці задоволені. Але це не значить, що в новоствореній Індонезійській республіці все гаразд. І справді, звідти надходять повідомлення, що країна хвилюється, ніби океан після бурі. Боротьба йде і між політичними партіями, і серед різних національних та релігійних угруповань, і між бідними та багатими.
Проте все це відбувається у зовсім інших умовах, ніж 24 роки тому. Голландські колонізатори тепер не «туани», а дрібні хижаки, з якими вже не важко справитись. Яванці тепер не «тубільці», а господарі своєї країни. Це вже не «перший почин» купки повстанців, а справа всього індонезійського народу, який прагне добитися повної незалежності своєї батьківщини. Може, нам доведеться колись дописати до цієї книжки ще один епілог, останній, а поки що – боротьба триває…
Березень 1950.
1958 рік. Тридцятий рік після написання цієї книжки. Знову готується перевидання її, цього разу українською мовою.
Що ж ми можемо сказати через тридцять років?
Насамперед пригадується той час, про який розповідається у нашому творі. Могутня Британська імперія тоді впевнено володіла Індією, Бірмою, Малайєю, Цейлоном та ін.; Франція – Індокитаєм, Голландія перетравлювала свою «перлину», більшу від неї в сорок разів. Європейська громадськість знала з підручників географії, що Ява, як і весь Малайський архіпелаг, – первісна країна, заселена «дикунами»…
