Текст книги "Амок"
Автор книги: Янка Мавр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)
Всі аж застрибали і руками заляскали від задоволення.
– Це ж буде найкращий «вайянг»!
Наступного разу і взялися виконувати цей план. Спочатку, без вогню, двоє виступили вперед з неповними відрами бензину. За ними кілька чоловік з гвинтівками, а вже далі запалили смолоскипи. Не можна було наближатися з вогнем до бензину, тому передні з повстанців були в сутінках, а змії уже зовсім у темряві.
Ось уже знову почулося шарудіння і сичання, ледь помітно захиталися в темряві голови. Справа спрощувалася тим, що змії були в низині. Спочатку тихенько почали лити бензин на землю, і він сам потік до змій. А решту хлюпнули на них зверху і швидко відбігли назад.
Заворушилися гади, засичали так, що в присутніх мурашки побігли по тілу.
– Починай!
Усі відійшли ще далі назад, а наперед виступив один з смолоскипом, розкрутив його і кинув…
Шугонуло полум'я, заблищали скляні стіни, освітилися всі кутки підземелля, і серед цього вогню почалося щось таке, чого ніхто ще ніколи не бачив…
Серед білого полум'я чорні кільця змій створили величезний клубок, який крутився так, що в очах мерехтіло. Деякі підскакували високо й звивалися в повітрі, деякі кидалися на стіни. Сичання перейшло у свист і навіть писк. Час од часу було чути, як тріскається шкіра, шкварчить м'ясо. Ось розбіглися вони в різні боки, і здалеку видно, як у темряві крутяться вогненні змії. Кілька таких вогненних змій кинулося і в бік людей, але тепер їх уже не було чого боятися. Одні сконали на порозі, а решту добили. А коли стало тихо і темно, то люди навіть пошкодували, що це видовище так швидко скінчилось.
– Ну, а тепер закінчимо обслідування нашого палацу, – сказав Сідан.
З огидою переступили вони через зміїну купу, по дорозі вбили кілька змій, які не догоріли, оглянули ще кілька закапелків, але кінця підземеллю все ще не було.
– Дідько його знає, куди воно веде! – говорили товариші. – Можливо, кілька днів доведеться блукати.
А тут ще смолоскипи згоріли. Довелось повернутися назад, бо не було часу займатися дослідженням. Їх чекала важливіша робота.
А робота справді була дуже марудна, не кажучи вже про те, що надзвичайно важка. Попрацювали тиждень, а перенесли всього тисячу п'ятсот гвинтівок. Виходило, що для перенесення всіх тридцяти тисяч треба буде більше чотирьох місяців! Та, крім того, треба перенести кулемети, патрони й багато інших припасів.
Почали підраховувати і побачили, що за таких умов інакше й бути не може. Передусім день у цих краях має завжди дванадцять годин і стільки ж припадає на ніч. Можна було б захопити для роботи ще годин шість від ночі, але серед скель та хащів зовсім неможливо ходити вночі. Таким чином, пропадало багато часу, йти туди з вантажем доводилося годин дев'ять-десять, і зараз же повертати назад було неможливо, бо наставала ніч. Назад без вантажу можна було пройти годин за сім-вісім, але нести новий вантаж того ж дня теж не можна було, бо наставала ніч.
Дорогою треба було йти по скелях, переходити ущелини, повзти, стрибати. За таких умов одній людині більше п'яти гвинтівок не можна нести. Отже, сто чоловік могли перенести п'ятсот гвинтівок за два дні, а щоб перенести всі тридцять тисяч, треба аж сто двадцять днів! Та стільки ж на патрони, кулемети і різні інші речі.
– Так ось що виходить?! – здивувався старий Гудас. – А справа здавалася такою простою. Нас же сто сімнадцять чоловік!
– А от бачиш, що робиться. Ми навіть самі не уявляли собі, яке багатство маємо, – сказав Сагур, що, як помічник механіка, був найосвіченіший з усієї команди. Він і підрахунки ці робив.
– Чи не можна було б використати наші човни? – сказав Сурат.
– Я про це вже думав, – промовив Гудас, – але рифи не пропустять човен біля берега. Доведеться вийти в море, тільки звідти через ті самі рифи не можна буде повернутися.
– Спробуємо тоді ось що, – сказав Сагур. – У нас часто навантажували і розвантажували корабель конвейєром, тобто ставали в ряд і передавали речі один одному в руки. Ну, а тут конвейєр доведеться зробити довгий.
Мені здається, робота піде швидше. Скільки може бути кілометрів до нашого складу?
– Та не більше п'ятнадцяти, але… – почав Сідан.
– Добре, – перебив його Сагур. – Тепер поділимо ці п'ятнадцять кілометрів на сто відрізків. Вийде по сто п'ятдесят метрів на кожного. Розставимо людей так, щоб у легких місцях припадало двісті метрів на чоловіка, а в важких п'ятдесят і навіть менше, інакше кажучи – щоб кожному потрібен був однаковий час на свій відрізок. Тепер скажіть: скільки треба часу, щоб швидко пройти двісті чи двісті п'ятдесят метрів?
– Вважаючи, що за годину можна пройти шість кілометрів, на один кілометр припадає десять хвилин, а на двісті метрів виходить дві хвилини, – вирахував Сідан.
– Дамо п'ять хвилин туди і назад. Значить, там, на місці, через кожні п'ять хвилин одержуватимуть п'ять гвинтівок. За годину це дасть шістдесят, а за десять годин, враховуючи відпочинок, буде шістсот замість теперішніх двохсот п'ятдесяти.
– Ого! Одразу в два рази більше! – сказав Гудас.
– Зажди, це ще не все, – з виглядом ученого викладав далі Сагур. – Коли треба буде, ми зможемо відпочивати лише чотири години, а працювати всі двадцять.
– І вночі?
– І вночі! Бо кожен товариш весь час буде на своєму місці. Матиме свої речі, навіть притулок, розкладе багаття; крім того, він так вивчить свій відрізок шляху, що й з заплющеними очима зможе пробігти ці двісті чи скільки там кроків. За таких умов ми збільшимо кількість гвинтівок принаймні до тисячі за день. А коли щось буде загрожувати, то й до двох тисяч.
У Гудаса аж очі заблищали від захоплення.
– Ну й молодець ти, Сагур! – ляснув він його по плечу.
– Навіть і за таких умов доведеться працювати місяців зо два, – задумливо сказав Сурат. – Невідомо, чи встигнемо все сховати, бо нас шукають. Але що було б без цього?
Зараз же зібрали загальні збори, пояснили становище, ознайомили з підрахунками і запропонували новий план.
– Навряд чи за таких умов встигнемо перенести всю зброю. Пам'ятайте, що тільки та гвинтівка наша, яка буде на нашому складі, а решта кожного дня може загинути, – закінчив Гудас.
Треба сказати, що досі ніхто як слід не уявляв собі становище. Ніхто і не подумав, що буде потрібно стільки часу для закінчення роботи. Кожному здавалося, що за кілька днів вони все зроблять, а там хай собі шукають. Крім того, бачачи навколо таке безлюддя, вони якось мимоволі забули про те, що може загрожувати небезпека. Звідки вона візьметься? З моря – безпечно, вони в цьому вже переконалися, а з землі – тим більше. Тільки тепер вони побачили, яка велика робота залишається, і серйозно подумали про те, що не завжди може бути так тихо, як тепер. В один голос усі вимагали працювати без перепочинку не менше двадцяти годин.
Весь наступний день пішов на підготовку. П'ять чоловік поставили, щоб складати і впорядковувати речі в підземеллі, дванадцять залишили на кораблі для вивантаження, а сто чоловік розставили по дорозі, як казав Сатур. Кожному дали теплий одяг, харчі; в тих пунктах, де не було води, поставили її в банках і пляшках. Два чоловіки з корабля повинні були обходити «фронт» щодня і задовольняти потреби товаришів.
Усіх попередили, що, можливо, доведеться стояти на місці кілька тижнів і харчуватись як-небудь, навіть без гарячої води. Та чи звикати яванцям до цього?
Нарешті, все було закінчено. До заходу сонця лишалася ще година. Всі з нетерпінням чекали моменту, коли можна буде пустити «машину» в хід.
Але «інженер» Сагур попередив:
– Не забувайте, що останній одержує посилку тільки через чотири години, коли буде темно.
– Нічого, нічого! – загули всі. – Пустимо хоч кілька посилок, зате останні завтра почнуть пізніше на чотири години.
На спробу послали п'ять штук, попросивши повідомити, як іде справа, особливо в середніх. Перші відповіді показали, що в деяких місцях були перебої, але частково це пояснювалося темрявою. А відповіді останньої ланки можна було чекати лише через вісім годин.
Назавтра першу посилку відправили о третій годині ночі, щоб там одержали її о сьомій, а «інженер» сам пішов по фронту. Довелося подекуди поправити, пересунути декого ближче чи далі, але взагалі машина працювала непогано. Самі товариші були дуже зацікавлені і бігали так, що після полудня посилки почали поступати на місце навіть через кожні три хвилини. Працювати весь час так, звісно, не можна було. За день зробили три відпочинки по годині, але зате самі товариші попросили для спроби пустити «машину» і вночі. Цього разу і в темряві вона працювала добре. Спинилися о дванадцятій годині.
День у день тривала вперта, невпинна робота. Припинялася вона на чотири-п'ять годин уночі або в дощ. Ось уже тиждень простояли товариші на своїх місцях, потім і другий. Під час відпочинку одразу ж падали на землю і засинали. Але ніхто не скаржився, ніхто не вимагав більшого відпочинку.
Живучи самотньо в лісі, кожен відчував себе ланкою одного великого ланцюга. Кожен знав, що коли ланка зіпсується, то спиниться вся машина. І кожен знав, що робить усе це добровільно, не для себе і не для хазяїв, а для всіх.
Одного разу конвейер несподівано зупинився. Потім надійшла «телеграма», що біля фронту з'явилися два тубільці і товариші «обробляють» їх. Потім друга телеграма: тубільці йдуть допомагати.
Через деякий час з'явилося двоє людей і, видно, з радістю помітили, що тут, починаючи від капітана, усі свої.
– Товариші! – звернувся до них Гудас. – Ось ваш корабель, ваша зброя, допоможіть нам впорядкувати її.
Ці прості слова, очевидно, справили на них сильне враження.
– Завжди з вами! – відповіли вони зворушеним голосом.
І ланцюг збільшився на дві ланки. Під час відпочинку запитали, звідки вони, як сюди потрапили і що взагалі там чути.
– Нашу, землю забрав регент собі під оселю. Ми тоді прийшли сюди в гори, побудували курінь, блукаємо і шукаємо поживи. Деякий час тому ми натрапили на одного чоловіка, мабуть з ваших. Він заблудився, побився і повз ледве живий. Ми його взяли у свій курінь і доглядали, поки він видужав. Тільки вчора він пішов од нас.
– Як його звати?
– Не знаємо.
– Це, мабуть, Гоно, – сказав Сідан. – Чому ж він назад не повернувся?
– Наша справа не для нього, – сказав Сагур. – Я навіть не здивуюся, коли він приведе сюди голландців.
– Ну, це вже занадто! – промовив Сурат.
– Побачимо, – буркнув Сагур.
І після цього ще швидше пустив «машину».
Одного разу знову помітили голландський військовий корабель. Він тримався далі, ніж тоді міноносець, але завдання його було, мабуть, таке саме. Припинили роботу, сховалися і перечекали так само, як і минулого разу.
Потім надійшла нова «телеграма»: біля печери знову чули гарматні постріли і знову нічого не помітили. Невже ж знову звалився камінь? А може, це вулкан стріляє? Принаймні добре й те, що на них поки що ніхто не нападає.
Здається, нічого особливого не сталося, але якась тривога охопила інсургентів. Вона ніби носилася в повітрі.
Навіть по ланцюгу передалася. Робота посувалася шаленим темпом; люди просто з ніг падали від втоми.
Тоді Гудас зібрав нараду з товаришів, які були поблизу.
– У нас лишилося ще, – сказав він, – десять тисяч гвинтівок, тридцять кулеметів, половина патронів і багато інших речей. Боюсь, що навіть наша «машина» не встигне справитися з цим. Я думаю, чи не краще було б тимчасово скласти все це у ту ближню невелику печеру, а звідти вже згодом перенести далі. Ми б тоді підготувалися, щоб утекти звідси з кораблем, а зброю можна було б упорядкувати і без корабля. Навіть можна було б з успіхом і оборонятися.
– І я це саме хотів запропонувати, – сказав Сагур.
Ніхто не заперечив. Зібрали товаришів, пояснили, в чому справа, і переобладнали конвейєр. Цього разу ланки стояли майже поруч одна біля одної, і робота закипіла так, що через три дні все було перенесено в малу печеру. Навіть невистачало місця в пій, і довелося частину речей скласти поряд, під брезентом. Після того стомлені працівники, незважаючи ні на що, проспали більше дванадцяти годин.
Почали готувати корабель, навіть розпалили котли. Пробоїна, звісно, була залатана раніше. Вивантажили на всякий випадок одну гармату.
А вранці прийшли два посланці з Чилачапа і принесли відому нам телеграму Гейса.
– Це справа Гоно! – заскреготів зубами Сагур.
– Тепер нам уже все одно чия, – відповів Гудас– Треба тікати, поки не пізно.
Виїхати звідси було ще важче, ніж заїхати. Не можна було розвернутися, треба було їхати задом. Але були й переваги: перша – це те, що розвантажений корабель став легший і не так глибоко сидів у воді, а друга – що виїжджати можна було вдень. Найближчий приплив мав бути об одинадцятій годині, лишалося чекати три години.
Але яке ж це було чекання! Щохвилини могло з'явитися вороже судно. Що коли воно прибуде перед припливом? Тоді доведеться сидіти, мов пацюк у пастці. Правда команді загрожує не більша небезпека, ніж тим, хто лишається на березі, але корабля шкода. Подумати тільки: перший і єдиний корабель яванського народу!
Розставили людей. На березі лишилося сто чоловік під командою Сурата. Головні спеціалісти, як Сагур і Сідан, лишилися на кораблі. Всього на «Саардамі» зосталося двадцять один чоловік команди.
– Поки що вистачить, – сказав Гудас, – а там ще наберемо. Шкода тільки, що радіо зіпсоване і нема у нас людини, яка розуміє цю справу. А було б дуже цікаво послухати, що вони там говорять.
Почали виводити корабель. Навіть човни і катер впряглися. Може, й вони відведуть якийсь поштовх? Поставили корабель кормою до проходу, завезли вперед якір і, підстерігши найвищу воду, кинулися між скель. По боках, як і раніше, поначіплювалися всі сто чоловік, з жердинами, оберемками гілок. Ці величезні оберемки і захистили корабель від двох дуже небезпечних поштовхів. І ось корабель щасливо вискочив у океан.
Почалися щирі привітання, палкі побажання.
– Тримайтеся, товариші! – казав Гудас. – Коли настане час, до вас пришлють по зброю. Де треба буде, прийдемо на допомогу і ми.
Через кілька хвилин сто чоловік повернулися на берег і з мимовільним сумом стежили, як їхній корабель зникає в блакитному просторі.
Що його там чекає? А що чекає їх тут? Чи зустрінуться вони коли-небудь? Якось спустіло навколо, ніби вони втратили свою домівку.
А в цей час з другого боку, далеко-далеко на горизонті, показався маленький стовпчик диму.
IV. В ДЕРЖАВІ ІМПЕРАТОРА ПАКУ-БУВОНО-СЕНАПАТІ ШГНАГОЛОГО-НГАБДУР-РАХМАН-САЙДИН-ПАНОТОГАМО [20] 20
Справжнє прізвище справжнього «імператора».
[Закрыть]
Його величність не має грошей. – Запасний імператор. – Взаємовідносини «братів». – Царське свято. – Бій звірів. – Ясновельможні революціонери. – Відповідальна поїздка.
Його величність сусухунан Паку-Бувоно… і т. д. сидів у своєму покої і розглядав альбом з орденами і медалями всього світу. Сусухунан дуже любив ці іграшки і вивчив напам'ять усі медалі і почесні знаки, які тільки існують на світі. Навіть і зараз він почепив на себе безліч орденів, у тому числі недавно одержаний орден Нідерландського лева.
Імператору було п'ятдесят з гаком, але на вигляд не можна було дати йому стільки, бо намальовані тушшю борода, вуса і брови чорніли, наче у молодого. Одягнений він був у картаті шаровари, саронг, поверх якого була ще накинута чорна оксамитова куртка. На босих ногах – пантофлі з діамантами, на голові – висока чорна шапка, які носили ще португальці триста років тому.
Покій був обставлений стародавніми яванськими меблями, диванами, зброєю, а поруч з цим – європейські столики, крісла, паризькі статуетки, фотографії та інші атрибути європейської цивілізації.
Тихенько прочинилися двері, і в покій, схилившись у три погибелі, всунувся поважний старий чоловік.
– Хай береже аллах великого сусухунана!
– Що скажеш, Радан-Бого?
– Пробач, великий імператоре! – сказав Радан-Бого, простягаючи вперед складені долонями руки. – Мої погані вуста мусять образити твої царські вуха.
– Що, що таке? – занепокоївся сусухунан.
– На свято, яке готує ваша величність через п'ять днів, невистачає грошей.
Сусухунан скривився, ніби йому в ніс залетіла муха.
– Невже ти не можеш сам уладнати все це?
– Хай буде свідком аллах – все, що можна було зробити, я зробив, але потрібних грошей здобути не можу.
– Звернися тоді до резидента, хай він дасть в рахунок того, що належить, – нетерпляче промовив сусухунан.
– О великий царю царів! За цей рік нам нічого не належить: усі вісімсот гульденів ми вже одержали, а до кінця року лишається ще чотири місяці.
– Чи ти не міг нашкребти з яких-небудь податків? Не йти ж мені самому збирати гроші серед підданих? – уже зовсім незадоволено сказав сусухунан.
– Хай аллах утішить твій справедливий гнів, о могутній володарю нашого життя! На ці ж гроші ми живемо весь останній час. Усе, що можна було витиснути, – витиснуто.
Сусухунан нервово став перегортати сторінки альбома, а потім жбурнув його далеко від себе.
– Ну, то що ж ти порадиш робити? – вирячився він на Радан-Бого.
Той схилився ще нижче.
– Чи може радити твоїй величності твій жалюгідний слуга? Мудрість твоя сама знає, що доведеться попросити у резидента грошей наперед.
– Ну, от звернися від мого імені. Я йому напишу.
– О незрівнянна світлість! Твій слуга не зможе умовити резидента. Лише твоя могутність може це зробити. Особливо коли треба брати за наступний рік.
З-за спини Радан-Бого з'явився новий чоловік – яванець років тридцяти п'яти, одягнений у голландську військову форму. Він злегка махнув рукою на знак привітання і зупинився, ляскаючи себе по чоботях стеком.
– Мангко-Негоро, мабуть, зовсім забув, до кого з'явився і перед ким стоїть, – з ненавистю зирнув на нього сусухунан.
– А великий сусухунан, мабуть, забуває, що підполковник голландської армії не може триматися так, як тримаються вони, – зухвало відповів Мангко-Негоро, показуючи стеком на простягнутого Радан-Бого.
Сусухунан зблід і, здавалося, готовий був зробити щось рішуче, але стримався і глухо промовив:
– Під цим мундиром ти ховаєш усе зле. Ну, кажи, чого тобі треба?
– Я чув, що ти не святкуватимеш свято Сурах. Якщо це правда, то може продаси мені свого тигра для бою звірів?
Сусухунан підвівся і з гонором відповів:
– Ти завжди ловиш найгірші і найзліші чутки. Тигр мені самому потрібний для бою звірів у свято Сурах.
Він одвернувся і відійшов убік, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
– Як хочеш, – сказав Мангко-Негоро, знизавши плечима, і вийшов геть.
– Ця гадина збирає всі плітки. Звідки вони пішли? – грізно крикнув сусухунан на Радан-Бого.
Той зовсім прилип до землі.
– Хай господар мій зараз же відітне мені голову, коли я маю до цього якесь відношення, – простогнав неборак.
– Іди й попередь резидента, що я хочу відвідати його, – наказав сусухунан і почав нервово ходити з кутка в куток.
Радан-Бого задом виповз за двері.
Маленька сімейна сцена з Мангко-Негоро є одним з багатьох наслідків голландської політики. Цей Негоро був племінником сусухунана і офіційно вважався його наслідником. Через те що в Суракарті не було постійного закону про наслідників, голландці самі вибрали його з родини сусухунана і запропонували імператорові визнати його. «Пропозицію» було прийнято.
Нічого й казати, що голландці вибирали такого наслідника, який тілом і душею належав їм. Йому голландці так само платили гроші (тисяч двісті на рік), давали під його команду спеціальний загін війська, а щоб він менше залежав від сусухунана і той не міг чіплятися до нього і вимагати загальних надзвичайних знаків пошани, зробили його голландським підполковником з неодмінною умовою носити цей мундир завжди. Він мав окремий палац, окреме господарство і фактично не залежав од імператора.
Не слід думати, що голландці були особливо прихильні до наслідника. Ні, до обох вони ставилися однаково, але сусухунан дуже виразно відчував, що коли він втратить ласку в голландців, то наступного ж дня легко і зовсім законно на його місці опиниться його наслідник. А сам наслідник завжди був радий допомогти імператорові втратити цю ласку.
Почулися гарматні постріли: це було ознакою того, що його величність виїжджає з кратона. Ці постріли давали сусухунану величезне задоволення. Ще б пак: самі голландці так шанують його! За якимись там голландськими правилами не можна стріляти після заходу сонця. Тому сусухунан ніколи не виїжджав після заходу, щоб тільки не позбутися цієї приємності. І голландці щедро жертвували на таку важливу справу кілька кілограмів пороху. Треба ще додати, що сусухунан взагалі рідко виїжджав з свого кратона. Для цього щоразу треба було «порадитися з молодшим братом», а цей брат дуже часто «не радив» виїжджати. Тому великий імператор майже весь вік сидів у своєму кратоні, ніби під арештом.
Відчинилася брама, і на майдан висипала ціла юрба придворного люду в найрізноманітнішому і найбарвистішому вбранні, наче якийсь карнавал. Воїни з списами і щитами, царські зброєносці, сановники під своїми паййонгами, різні слуги, з яких двоє несли золоті царські плювальниці.
Імператор їхав у високій позолоченій кареті, запряженій шестериком. На кожному коні сидів верхи слуга. На передку – два кучери, ззаду – паййонгоносець з жовтим паййонгом. Одним словом, кожному було видно, який великий і могутній імператор Паку-Бувоно-Сенапаті-Інгнаголого-Нгабдур-Рахман-Сайдин-Панотогамо.
Резидент вийшов назустріч почесному гостю і зустрів його на ґанку. Обидва «брати» поволі, церемонно і низько вклонилися один одному, а потім резидент узяв імператора під руку і повів до покою. Через те що сусухунан приїхав ненадовго, в справі, він наказав своїм людям лишитися і чекати його на вулиці.
Коли «брати» опинилися самі в кабінеті, поведінка обох зразу змінилася. Старший брат одразу втратив усю свою поважність і улесливо поглядав на молодшого, а молодший, навпаки, залишив улесливість і діловито спитав:
– Чим можу бути корисний вашій величності?
– Я завжди радий відвідати мого брата і протектора, – солодко відповів сусухунан.
– Дуже зворушений. Мені самому завжди приємно бачити вашу величність, – байдужим тоном промовив резидент.
– Через п'ять днів буде наше велике свято – Сурах. Між іншим, я хочу влаштувати цікавий бій звірів. Гадаю, ви не відмовитесь подивитися на це.
– Дуже вдячний вашій величності. Це, мабуть, надзвичайно цікаво.
– Тільки от… бачите… е-е… бачите, трохи грошей невистачає.
– Це неприємно, – пошкодував резидент.
– Так от я й хочу просити вас відпустити трохи в рахунок моєї пенсії, – закінчив сусухунан і навіть перестав дихати.
– А чи знаєте, ваша величність, що всі гроші за цей рік ви вже взяли?
– Знаю. Мені міністр фінансів якось говорив, – потупив очі імператор. – Але я сподіваюсь, ви не відмовитесь дати мені трохи наперед.
– Ваша величність! – з докором сказав резидент. – І так уже завжди наперед берете. Неможливо аж за наступні роки давати. Мусить бути якийсь порядок, якась межа.
– Знаю все це, шановний резиденте, але вже так сталося. Дайте востаннє, більш не проситиму. Зізнаюся вам під секретом: є обставина, яка змушує мене шукати грошей, чого б це не коштувало. Я думаю, навіть і вас це стосується.
– Що ж це таке? – вже більш уважно запитав резидент.
– Не знаю, звідки пішли чутки, що у мене немає грошей, щоб відсвяткувати як слід наше свято – Сурах, ці чутки підхопив Мангко-Негоро і навіть наважився запропонувати мені, щоб я продав йому свого тигра. Бачите, замість мене Негоро влаштує урочисте свято! Що ж тоді скаже народ? Це ж буде приниження мого авторитету, а наскільки я знаю, воно не в ваших інтересах. Чи не так, пане резидент?
В очах резидента сяйнула ледь помітна усмішка.
– Ваша величність повинні були заздалегідь передбачити таке становище.
– Воно так, – зітхнув сусухунан, – але ж я тільки тепер довідався про це. Цей Радан-Бого дотягнув до останньої миті. Принаймні тепер іншого виходу нема. Я переконаний, що ви не допустите, щоб похитнувся мій авторитет серед народу.
– А скільки б ви хотіли? – спитав резидент, барабанячи пальцями по столу і дивлячись кудись убік.
– Та тисяч сто.
– Ні, ваша величність, це неможливо. Це ж буде майже за два місяці на наступний рік.
– Може, ви боїтесь, що я не доживу до того часу? – скривився імператор.
– Всі ми під аллахом ходимо, – задумливо відповів резидент.
– Ну, тоді хоч вісімдесят.
– Більше п'ятдесяти дати не можу, – твердо відповів резидент.
– Накиньте ще хоч десять, – жалібно попросив імператор.
– Не можу. Навіть ці даю лише на знак особистої поваги до вашої величності, щоб підтримати ваш авторитет.
– Хай буде хоч так, – ніби з жалем сказав сусухунан, а в самого одразу легко стало на серці.
Перемовившись ще кількома словами, обидва попрямували до виходу. Як тільки вони переступили поріг, резидент знову зробився надзвичайно ввічливим, лагідним, вивів гостя на ґанок, довго кланявся на прощання.
Почет сусухунана заметушився, прибрав належного порядку. Надзвичайна велич одбивалася від особи сусухунана.
І, дивлячись на цю урочисту процесію, народ схилявся і дивувався славі й могутності свого великого імператора Паку-Бувоно-Сенапаті-Інгнаголого-Нгабдур-Рахман-Сайдин-Панотогамо.
* * *
Задній бік сусухунанового палацу виходив у сад. Тут і був майданчик, арена для бою звірів. Міцні залізні грати огороджували овальну арену; лише з правого боку височіла стіна з кількома залізними дверима. Це було приміщення для звірів.
Заради такого урочистого свята імператорський сад був відкритий для всього народу. Ще задовго до вистави строкатий натовп обступив грати. Низенька огорожа перед гратами ледве стримувала натиск. Озброєні царські слуги стежили за порядком.
Від палацу сюди виходила широка веранда з мармуровими колонами і широкими сходами. На веранді під оксамитовим навісом стояли два крісла, абсолютно схожі одне на одне. Тут товпилася придворна челядь, чекаючи виходу імператора.
На сходах розташувалася варта – жахливі напівголі малайці з великими кривими крисами напоготові. Тут же внизу чекав гамелянг – струпний яванський оркестр.
Пролунав звук гонга. Всі підхопилися, вишикувалися в ряд, затамували подих. Навіть у натовпі людей не чути було ані звуку.
Розчинилися двері, вийшов якийсь дивовижний церемоніймейстер з величезною палицею, а за ним поважно випливли «два брати», йшли вони поруч, і можна було помітити, що кожен намагався, щоб його сусід не випередив його ні на один сантиметр. Цікаве було поєднання мішаного, напівфантастичного одягу сусухунана з досконалим білим європейським гарнітуром резидента.
Заграв гамелянг, загув люд; ті, що стояли ближче, простяглися на землі, і під цей шум, з ласкавими усмішками, «брати» рушили до своїх крісел. Кожен з них мав підставу гадати, що ці галасливі привітання стосуються головним чином його.
«Брати» сіли. Зараз же по боках стала варта, а ззаду – двоє слуг з віялами, щоб прохолоджувати своїх володарів. Дружини сусухунана – їх було кілька десятків, – ішли позаду і розташувалися поряд на підлозі, на м'яких килимах. Лише для головної з них було крісло. Мангко-Негоро теж мав збоку своє окреме крісло.
Інші придворні розташувалися як хто хотів: частина стояла навколо, а більшість присіла навпочіпки. Від картатих саронгів, широчезних барвистих шароварів, яскравих шапок-копичок, різнобарвного дорогоцінного каміння, яким було усипано не лише одяг і зачіски жінок, а навіть волосся чоловіків, – від усього цього аж в очах мерехтіло.
Народ тимчасом почав виявляти нетерплячість. Всім хотілося швидше побачити цікавий бій.
Нарешті, за знаком сусухунана, піднялися вгору двері приміщення для звірів, і на арену вийшов дужий чорний дикий буйвол. Радісні голоси людей злякали його, він спинився і нерозуміюче почав озиратися навколо. Потім ступив кілька кроків, знову спинився. Так він зробив кілька разів, поки звик і почав ходити спокійно, навіть з цікавістю придивляючись до незвичайної для нього обстановки.
Тоді піднялися інші двері, і з-під них висунулася голова тигра. Але зараз же і сховалась назад, його зустріли ще голоснішими криками. Минуло з півхвилини, а тигр не показувався, лише часом з темряви поблискували його очі. Тоді з клітки його чимсь підштовхнули. Він люто заричав і висунувся на арену задом. Та коли люди загули дужче, тигр знову сховався у своєму приміщенні. Довелося ще раз його підштовхувати, і коли тигр увесь висунувся з дверей, вони опустилися, і тільки тоді звір лишився на арені.
– Е, матьян! Який сором, чого це ти щулишся, наче мокре цуценя! – підбадьорював його народ.
Матьян тільки мружився і люто озирався.
Потім скрадаючись ступив кілька кроків до огорожі, немов бажаючи кинутись на людей. Звідти в нього жбурнули бананом. Тоді й тигр почав сердитись: вишкірив зуби, почав бити хвостом.
А буйвол у цей час стояв на другому боці арени, схиливши голову, бив об землю копитами, глухо ревів і не відводив очей від тигра.
Нарешті, і тигр помітив його. Припавши до землі і ляскаючи себе хвостом по боках, він почав підкрадатися до буйвола збоку.
Наближався рішучий момент. Запанувала така тиша, ніби тут, крім звірів, більше нікого не було. Напружилися і «брати». Сусухунан мимохіть, несвідомо посунув своє крісло трохи вперед. Але навіть і в таку напружену мить резидент не забув про авторитет голландської влади: він настільки ж посунувся і з своїм кріслом.
Тигр підкрадався. Буйвол повертався за ним, весь час тримаючи напоготові свої роги. Ось уже тигр підготувався до останнього стрибка. Але буйвол випередив його і кинувся на нього перший.
Тигр зовсім не чекав цього і ледве встиг відскочити вбік.
Люди весело зареготали. Симпатії глядачів усе-таки були на боці буйвола.
– Молодець, кербау! Тримайся! Дай йому перцю! – заохочували буйвола з усіх боків.
Очі буйвола налилися кров'ю, з ніздрів ішла пара, навіть піна показалася з рота від напруження. Він уже сам збирався перейти в атаку. Тигр же, навпаки, ще більше зіщулився і відступав.
І ось раптом глядачі побачили тигра в повітрі. Він летів навскоси, прямо на шию буйволу. Але той мотнув головою і… допоміг тигру перелетіти на другий бік. З шиї було вирвано шмат шкіри, а тигр поранив об роги лапу.
Та зараз же з незвичайною прудкістю, ніби ще в повітрі, тигр повернувся назад і опинився в буйвола на шиї.
Сусухунан ще посунувся вперед, а за ним, не відводячи очей від сцени, і резидент…
Жахливе ревіння вихопилося з грудей буйвола.
Але за одну мить він упав на бік і придушив нижню половину тигрового тулуба до гратів.
Почувся хряск. Це потрощилися кістки тигра. Проте голова і передні лапи ще робили свою справу…
Буйвол закидав назад голову, щоб зачепити ворога рогом. Це йому погано вдавалося, але й тигр поступово слабшав і затихав.
Нарешті, тигр сконав. А буйвол хоч і був ще живий, та вже не встав…
– Дуже цікавий бій! – задоволено казав сусухунан резидентові, входячи у внутрішні покої. – Рідко трапляється, щоб обоє разом перемогли один одного.
