Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

І враз почув голос дівчиська:

– Правда, моє волосся гарно пахне?

Різко відхилився й зіткнувся з її диво-очима (графиня Марія казала – небесні). Вони сміялися. І стали втягувати в себе. Наче два вологих смоктальця чи блакитні ямки. Остап відвернувся, легенько відштовхнув її.

– А в мене справді крутиться голова, – сказала Ліо-Неллі. – Я можу впасти…

– Ти зараза, хоч і графиня! – сказав голосно Остап і пішов від неї.

За його плечима враз почувся сміх, все дужчий – спочатку мов один, потім два, а потім п’ять чи й десять дзвіночків.

«Чого ти смієшся?» – хотів спитати.

Хотілося озирнутися. Подумав, що побачить іншу дівчинку. Не таку свавільну, не таку незрозумілу. Бо та, яку він вважав спесивою панночкою, від якої нудило, яку не любив, більше того – ненавидів, наче кудись відпливла.

Дівчина за його спиною просто сміялася.

Сміх цей прищемили двері, Остап ішов довгим коридором, потім залою, сам. Враз йому захотілося спинитися й почекати. Почекати Ліо. Ліо-Неллі. Що ще там вона вигадає, щоб сказати?

Стояв і чекав. Почув, як відчинилися двері за спиною. Відчинилися й різко зачинилися. Грюкнули. Побачила його. Бридка й свавільна. А волосся неїне й справді пахло чимось незвичним. Ліпшим навіть від того запаху, коли мама, як сестру в кориті купала, кидала любисток і м’яту. Пощо йому той запах? Мо’ піти назад?.. Подивитися, чи не стоїть за дверима? Ні, не піде.

То трапилося ранньою весною. А влітку Остап знову йшов сільською вулицею. Ліо-Неллі сказала на прощання:

– Ти сам попросиш, щоб ще рік бути у нас…

– Ні, – різко видихнув Остап.

– Ні? Тоді ти мене ніколи не побачиш.

– То й що?

– То й що? Огидний хам… Я бачила, як ти дивився на мене цієї весни… Влітку…

– Дивився, – сказав Остап. – Бо ти дуже гарна… Вельми хороша… Тико мух багато в голові…

– А в тебе… В тебе тарганів… І бліх… Фе… І в хаті у вас, напевне, повно бліх…

– Мені зовсім не хочеться обіжатися на тебе, – сказав Остап. – Дєкую.

– Ха! Він дякувати вміє, – вимовила вона з притиском.

– Ти нам, щитай, подарувала коня, корову, землю. Ну й плуга на додачу, – Остап засвистів.

Та йому було на душі зовсім не радісно. Чогось не радісно. Що сталося за цєї два роки? Дурна, свавільна і ще якась там… Бач, захотілося хлопським, мужицьким хлопаком погратися… Хіба слуга може бути другом графині?

– Хам, хам, хам! – почув за спиною викрики.

Повернувся, сказав:

– Ще дєкую, що грамоти навчився…

І з глумом нахилився, помахав картузом. Трохи начеб присів.

Дівчина в білому з блакитними оборками платтячку була схожа на квітку. Квітку, що тільки починала розпускатися.

З вікна на них дивилася графиня Марія. Подумала, що треба негайно продавати цей так званий літній палац, дачу, що стала призвідцем стількох хвилювань. І ще може стати… Продавати і більше ніколи сюди не приїжджати, в це комарине, болотяне місце, хай і з доволі гарним озером. На світі є місця набагато привабливіші, де можна відпочити. Є моря і гірські озера, курорти. Місця, де не проросте, як отруйні ягоди, тривога.

11. Дві пари

Через майже десятиліття після роздумів біля вікна літнього палацу-дачі в Богом забутому поліському селі Загоряни графиня Марія Тальміоні мала всі підстави сказати своїй дочці:

– Ти в мене справжня красуня.

Ліо-Неллі (мати й досі називала її й тим, і тим ім’ям, і доньці це подобалося) стояла перед нею в розкішному білому платті (улюблений колір обох графинь) й воно на диво добре, просто блискуче відтіняло, підкреслювало жагучу південну вроду, яка вкладала штабелями до ніг Ліонелли Тальміоні закоханих молодих і не дуже аристократів, і товстосумів Росії, Італії, Іспанії, де вони недавно відпочивали. А ще Австро-Угорщини, де молода графиня минулої осені зробила справжній фурор на традиційному віденському балу, ну і Берліна, Парижа, не кажучи вже про цей холодний (бр-р!) Санкт-Петербург.

З російською столицею графиня Марія мусила миритися, бо до неї був прив’язаний її чоловік Рафаель, зациклений на кар’єрі в цій неосяжній імперії. Він усе ще сподівався та ніяк не міг обійняти омріяну посаду товариша (заступника) міністра закордонних справ. Замість неї три роки тому несподівано був призначений послом в Італію.

Граф сказав:

– Я розумію, вони (кивок угору) хочуть перевірити, чи я відданий (підкреслено) нашої імперії, чи не лобіюватиму інтересів королівства. Ха-ха, я ще й не такі рифи, не такі пастки можу обійти.

– Звичайно, любий, – упевнила чоловіка Марія, серце якої застрибало від перспективи кількарічного (а може, й більше) постійного, не наїздами, життя в Римі.

І ось життя це закінчувалося.

Нещодавно графа-посла повідомили, що йому підібрали заміну, й відкликають до Санкт-Петербурга, де на нього чекає нове призначення. Те, що не було формулювання «у зв’язку з призначенням» на конкретну посаду, трохи насторожувало, але ж сам молодий імператор Ніколай півроку тому підкреслив, що задоволений, як зумів налагодити стосунки імперії й королівства посол.

Готувалися до від’їзду, у якому в Ліонелли мав бути ще й цікавий (і потрібний) супроводжуючий.

– Рифи обійдено, – могла сказати ще рік-два тому графиня Марія.

Бо минула й майже забулася дивна прив’язаність доньки до якогось там слуги-селянина з тих Загорян (варварська назва, яку й важко вимовити), Ліонелла пережила кілька легких фліртів й ні в кого – ані в Росії, ні в Італії, Іспанії чи Відні – слава Єзусу й Санта-Марії – не закохалася. Узагалі ж графиня Марія із задоволенням помічала, що донька дедалі більше набуває властивих їй самій рис. Головна з них – ніколи по-справжньому не втрачати голови. Чоловіки, а надто ці ще неоперені жевжики, хай і з титулами чи багатством (а ще ліпше – тим і тим), для того й існували, щоб дурити їм голови. І вибирати. Не тільки вмілих коханців, а головне – майбутню вигідну партію.

Титул на порозі двадцятого століття не надто багато вартує без грошей. Гроші мають доповнювати і підкреслювати вагомість походження. Графиня кілька разів прикидала, скільки важить той чи той претендент на руку доньки, і кожного разу чогось не вистачало за формулою-абревіатурою, яку вона й вигадала, – батикаста: багатство, титул, кар’єра, статура. Батикаста – так ще називали в тій місцевості, з якої походили її предки, чоловіків, які заслуговували непідробного жіночого кохання. «Та він справжній батикаста» – це було найвищою похвалою. Марія довго сміялася, коли збагнула, що абревіатура придуманої нею формули – те саме слово, яким оцінюють вартість чоловіків у південній частині Базилікати[28]28
  Область в Італії.


[Закрыть], потім знову засміялася, бо згадала, що столиця їхнього краю має назву Потенца, і ця назва їй подобається, хоч італійською означає зовсім інше. Очевидно, в ній підсвідомо проросла згадка про дитинство в містечку на краю гір Аппенін, те життя, у якому вона ще не зустріла Рафаеля, котрий приїхав на батьківщину своїх предків. «Це твій шанс», – сказала вона, побачивши гарного статного молодика на набережній Тибру. Хоч і дворянка, але з бідного роду, вона вже освоїла науку спокуси, якою досконало володіли її менш родовиті землячки в барвистих спідничках з села, жителям якого навіть провінційне містечко Тетіочі (ще одне характерне назвисько, ха-ха) здалося великим містом. Молодик виявився графом (ай!), до того із таким гарним ім’ям – Рафаель. Правда, він жив у далекій, чужій, загадковій Росії, де, кажуть, ведмеді ходять по вулицях, але був багатим, і, видно, здорово запав на неї.

«Вперед, Маріє!» – сказала собі тоді майбутня графиня.

«Вперед, Маріє!» – подумки скомандувала вона, коли рік тому, приїхавши під час чоловікової відпустки до Санкт– Петербурга, на одному з прийомів побачила, як став упадати за донькою доволі симпатичний чоловік десь так під тридцять.

Команда означала, що треба навести довідки, що вона й зробила. Бідні і незнатні на такі прийоми не потрапляли. Спершу, звісно, спитала в доньки, хто це.

– Граф Аристарх Долганов, – відповіла Ліо-Неллі. – Тобі що, він сподобався?

– А тобі?

– Щось у ньому є. Увічливий і з гумором лади. І танцює майже добре.

Такі слова багато важили. Але були випадки, що крім титула й знатного, навіть древнього родоводу, в його ясновельможності мало що за душею водилося. Правда, вона чула, що є такі багаті промисловці – Долганови. Виявилося, що і промисловці, з тих аристократів, що не цураються відкривати заводи, й мають аж чотири маєтки в різних російських губерніях.

А через кілька днів Рафаель Тальміоні кинув ще одну скіпку до вогнища, що починало розгорятися:

– Люба, ти, звичайно, запам’ятала молодого чоловіка, котрий танцював з нашою Лієчкою на прийомі у князя Істоміна?

– А треба було запам’ятати? – лукаво спитала Марія.

– Гадаю, твоє око було пильнішим, ніж завжди, – Рафаель посміхнувся. – Це син графа Михаїла Долганова, а Михаїл Ардаліонович – один з найближчих друзів нашого міністра закордонних справ.

– Он як?

– Саме так, любонько.

Марія ледь не присвиснула, як давно, в дитинстві чи юності.

Породичатися не просто з багатою родиною, а й з другом міністра, від якого залежала кар’єра чоловіка, – це багато важило. Удача сама пливе до рук і треба бути останнім лайдаком, щоб її упустити. Крок за кроком Марія почала обережну обробку доньки. Про можливу роль старшого Долганова в долі батька вирішила до пори не згадувати. Та ніби ненароком похвалила й статуру, й манери молодого графа. Донька посміхнулася й, здається, замислилася. А ще через два дні дворецький доповів, що просять прийняти їх ясновельможність граф Аристарх Михалович Долганов. Графиня мало не заплескала в долоні й проспівала:

– Проси.

Так увійшов у їхню сім’ю, як і до зали, – скромно, елегантно, але енергійно, Аристарх Долганов. Граф. Майбутній володар власної імперії – окрім чотирьох маєтків, ще й два заводи, дві фабрики, чотириповерховий будинок у столиці. Все це мало дістатися йому (якщо не все, то в основному), оскільки двоє сестер – старша і молодша за нього – вже були заміжні й отримали своє придане.

Нарешті – син друга міністра.

Між молодими людьми зав’язалося листування. На різдвяні свята він прибув до Рима й зробив розкішні різдвяно-новорічні подарунки всім трьом: своїй обраниці – діамант, який італійський ювелір оцінив сотнями тисяч – і не лір, а фунтів стерлінгів, її матері – дорогоцінного браслета, майбутньому тестеві – набір дорогих люльок разом з пачкою сигар. Звісно, й він своє отримав.

Тепер вони чекали, що це відкликання старшого Тальміоні принесе радісні зміни.

І він приїхав, бо мав супроводжувати кохану разом з її мамою («мама´» казав з наголосом на другому складі) до Санкт-Петербурга у вагоні вищого класу. Під час переїзду Ліо переходила в його купе, але тільки вдень. Гра тривала і входила до завершальної фази. Вона завершилася ще в поїзді освідченням, а по прибутті – офіційним візитом Михайла й Аполінарії Долганових. Ще через два тижні відбулися заручини й було домовлено про весілля в першу неділю після Покрови з дотриманням усіх необхідних православних ритуалів.

Після заручин, вже в новому статусі, наречений і наречена (обидві родини дотримувалися доволі ліберальних поглядів) вирушили в літню подорож, під час якої запланували відвідати чернігівський маєток Долганових, а потім побувати в Криму, де саме мала відпочивати царська родина. Та в тому маєтку сталася придибенція – наречена забажала показати їхній палац на Волині. А чом би й ні? І вони поїхали потягом до Ковеля, а звідти найняли екіпаж до Любомля. У містечку наречена: любий Арику, тут неподалік у нас є ще літня дача, маленький, але симпатичний палацик неподалік чудового затишного озера, чи не бажаєш поглянути? Знову – а чом би й ні? Погода гарна, можна й скупатися, на Чорне море ще встигнуть. Так вони опинилися в Загорянах.

Літній палац-дачу так і не продали, бо хто захоче телющитися відпочивати в цю глушину? Його тільки орендував неповний десяток літ один місцевий поміщик. Тепер дача стояла пусткою, при сторожі й садівнику (біля дачі розрісся чималий сад) та покоївці, вона ж і прибиральниця. Тут і поселилися Аристарх Долганов і Ліонелла Тальміоні.

Дісталися вони в Загоряни під вечір, встигли сходити на озеро й помилуватися, як відбивається у воді призахідне сонце, що мовби заплутувалося й зависало у кронах високих сосен та рвалося й собі скупатися. Викупався й поплавав Аристарх. Ліо-Неллі намочила ноги, а потім зайшла далі у воду, підкасавши плаття, й Арик сказав, що тепер вона трохи схожа на молоду, дуже симпатичну, чаплю.

Вони вирішили, що побудуть тут ще наступний день – всього лиш день – і післязавтра вирушать у зворотну дорогу – до Києва і в Крим.

Вранці Ліо-Неллі відмовилася від нового походу на озеро, хоч Аристарх спокушав, що саме таке вранішнє купання запобігає передчасному старінню шкіри. «І в чоловіків також», – додав. Вона сказала, що хоче пройтися вранішнім селом, де минула частина її дитинства. Начебто воно, село, в цей час особливе – виглядом і запахами. Наречений не заперечував проти такої безневинної примхи, тільки нагадав, що в селі можуть бути собаки. Безпородні сільські пси.

– Вони мене знають, – посміхнулася Ліо-Неллі.

– Можна, я піду з тобою? – Аристарх сказав це швидше для годиться, бо його струнке тіло манили легенькі озерні хвилі.

Цієї ночі коханий приходив до неї, але Неллі послалася на втому від дороги. Хіба вони не накохалися минулої ночі в палаці та й у потязі, в купе на двох? Тепер лишала сліди на сільській вулиці, потім за дерев’яною церковкою повернула на другу, далі мала бути третя, куди, власне, їй і треба. Наодинці, в селі, що вже не спало й готувалося до виїзду в поле, бо ж починалися жнива, Ліонелла мусила собі признатися, що заради цього походу вона й підбила майбутнього чоловіка зробити такий крюк у їхній подорожі до моря. Не вранішній моціон, не милування сільським пейзажем покликали її сюди. Вона хотіла, прагла побачити його, Остапа. Глянути, перемовитися словом. Яким він виріс, колишній слуга, подивитися. Особливий слуга. Слуга, що мав ще, за дівчачою примхою, стати й другом, але не став.

– Кузьмо, йди, глєнь, то ж молода пані приїхали, – почула дзвінкий жіночий голос з чийогось двора. – А яка контетна, як виросла, геть чисто пава, – і тихіше, але чутно, – хвостом нашу вулицю замітає… Хі-хі, подивися… Їй-бо ни брешу… І куде то йдуть… А капелюшок який, глєнь!

«Я вернусь, – думає Ліонелла. – Куди я йду…»

Вона вернеться, цей похід безглуздий.

І розуміє – не вернеться. Мусить дійти.

Думає: «Моє право. Ось я скину капелюшка, дивіться на моє волосся».

І не скидає, і простує далі.

Ліонелла хотіла вдягтися в цей похід попростіше, у легеньку прогулянкову сукенку, та в останній момент переважило щось жіноче, потаємне, вперте, і ось вона в розкішнім довжелезнім платті справді тягне за собою шлейф сільської пилюки! Наче навмисне взяла сюди валізу з одягом. Для нього, репаного селюка, що певне, й забув набуті в ролі слуги манери?

Пси тільки двічі й загавкали на її дорозі. Зате все лункіше билося серце. Ніби знаходилося вже зовні, а не у ній. А ось і та хата, здається, вона не забула. Щось змінилося, хата чи не друга або третя в селі, крита тепер червоною бляхою, але та сама.

Авжеж, за службу Остапові Терещуку заплатили цілих дві фантастичні тисячі царських рублів. Три тисячі за два роки сякої-такої служби й розкішного, як для селянського підлітка, життя…

Побачила на дворі приземкуватого дужого хлопця, що порався коло воза. Як привіталася, то підвів голову. Ні, не він. Остап має бути молодшим. Збентежилася, спитала:

– Ви мене нє узнайоте?

– Чого ж, – хлопець вимовив невпевнено, а тоді голосно:

– Мамо! Тату! Остапе!

Він з’явився третім. Слідом за матір’ю і батьком (як і належало?), як і вони, поклонився. Виріс вищим за брата, зодягнутий у сірі полотняні штани й таку ж сіру сорочку, розхристану на грудях, а з-під сорочки виднілося густе смолянисте волосся. Став ще темнішим, начеб циганкуватим, і раптом не знати з якої далини Ліо-Неллі почула дитячі голоси.

– То ти циган, що такий смаглявий, – її дзвінкий і насмішкуватий.

І його, трохи начеб збентежений:

– Нє, ми не циганську, ми черкеську кров маїмо. Казали дідо Марко, що їхній батько його з солдатів привіз, а мама їхня ни нашої, черкеської крови. Того й, казали дідо, ніч з-за вуха визирає, а очі мовби дьогтем помазані.

– А я теж темна… Тільки в мене південна кров, морем посолена… Ми з тобою як родичі…

Чи від згадки, чи від тих голосів, несподівано видобутих, у Неллі раптом зашуміло в голові, стало душно в цьому шовковому, не знати навіщо вдягнутому платті.

– Дєкую, ваша ясновельможність, що тоді сина нашого, Остапа, ото пригріли, добру службу дале, – ще раз вклонився Остапів батько. – Ото господарка, і кони у хліві, й корови, й зимелька, що ме прикупили, – то все ж за тиї гроші, дай вам Біг здоровля і щістя. Чого ж ти стоїш, сину, як стовпець укопаний, кланяйся та руки цілуй їхній ясновельможности. Бо то, як ранній цвіт, прийшов той дарунок, як перстень золотей з неба на долоню впав.

Остап стримано схилив голову, й вона почула його густий чистий голос:

– Та чого там, вдєчнє ми, чого там казати… Мона й ноги, ни те, що руки поцілувати, – останнє вимовив з явним відтінком іронії.

У тій іронії (а раптом ні?) проступив колишній непокірний гоноровитий хлопчак, повіяло чимось давнім, замішанім на вітрі, запаху полину і м’яти, про які він, Остапчик покірно-непокірливий, їй і розказував. Цей запах забив ті, що доносилися з хліва, – гною, тваринного поту, від яких її починало нудити.

Її запросили до господи, неждана гостя чемно відмовилася, сказала, що їде зі своїм нареченим відпочивати до моря, тож завернули і сюди, в Загоряни, а вона до них вирішила заглянути, до свого колишнього слуги. Сказала про слугу (навіщо?) й знову обдав жар, на мить потемніло в очах. Спалахнули в мозку слова батька Остапа про золотий перстень, що впав на долоню. Зримо побачила його, тільки… на своїй долоні. І раптом ще більше задихнулася, бо захотілося притулитися до цих волохатих грудей, які були зовсім поруч, вдихнути запах тіла, якого ще ніколи не вдихала. Що за дивне бажання в нареченої графа Долганова, доньки без п’яти хвилин заступника міністра… Геть з цього двору, просмерділого потом і кізяками, від півнячого співу. Шелест шовку й криноліну, блиск діамантів, вальси на віденському балу – ось її світ. Що робить тут графиня Тальміоні, вже майже графиня Долганова?

Вона ще сказала, рятуючись од слів, спогадів, дивного видіння, що запрошує його, Остапа, увечері до палацу, на дачу, згадати дитинство, посидіти перед від’їздом, бо, можливо, вже сюди ніколи й не заверне, у неї восени весілля й нове життя.

Навіщо вона казала цим людям, чужим, із іншого, зовсім іншого, світу про весілля, а надто Остапу…

– Він прийде, прийде, – поспішно сказала Остапова мати.

– Тогда – до свіданія. Всєго хорошого, – вимовила дерев’яним голосом Неллі й поспішно вирушила з подвір’я.

– Бувайте здоровеньки, щасливої дороги, – сокоріла навздогін мати Остапа. – Вам увечері Остап принесе на дорогу молочка свіженького і сметанки, й огірочки вже перші є.

Ліо-Неллі йшла вулицею, з-за одного, другого тину вистрілили жагучою цікавістю жіночі очі, вони й збудили в ній дику, скажену й чорну злість.

«В тебе що, тічка почалася, графинечко Ліо-Неллі?» – подумала, й ці грубі слова, глузування з самої себе її трохи протверезили.

Повернулася графиня до палацу вже впевненою ходою. А тут її зустрів коханий (таки коханий) Аристарх – викупаний, свіжий, пахучий. Вона притулилася до пружних грудей, відчула, як б’ється його серце.

«Що тобі ще треба?» – спитала.

Неллі-кішечка – так називав колись доньку тато Рафаель – готова була замуркати.

– Це село належало колись вам? – почула в обіймах запитання.

– Ні. Ми купили ці палаци вже після відміни кріпосного права. А чому ти питаєш?

– Просто так. Мене вже напоїли смачним молоком. І нагодували пиріжками з вишнями і ягодами. Чорними, як ваші неаполітанські ночі.

– Чорницями?

– Мабуть. Хочеш?

– Так, любий. З твоїх рук.

Вони поснідали стравами, приготовленими служницею Одаркою, і це було екзотично. Потім пішли до озера й лісу – і це було романтично. А ще романтичніше – кохатися в лісі на ложі із лапатих соснових гіллячок, таке було в її житті вперше. Над їхніми головами шумів ліс, десь у вітті ледь чутно щебетали пташки. Ліо сказала, коли верталися з лісу, що вона запросила в гості свого колишнього слугу. Так-так, не дивуйся, слугу, він прислуговував їм маленьким хлопчиком, тепер виріс… Побачить його, може, зробить якийсь подарунок.

– Навіщо він нам? – Арик непідробно здивувався.

Вона не знала. Знала, що мусить прийти Остап, що після цього вечора вже жодного разу його не побачить.

Попрощаються, тільки й усього. А навіщо? Раптом подумала – вона спитає, чи скоро він одружиться, чи має вже обраницю? Це їй так важливо? Мусила визнати – важливо. Їй потрібно щось таке, щоб назавжди забути цього селюка. Вона його не згадувала цілих сім чи вісім років. Майже не згадувала. Тепер побачить востаннє, тільки й усього. Нічогісінько. Між ними прірва. Вони, звісно, ніколи не будуть кохатися, в цьому нема потреби. Думка про роман з простолюдином їй чужа. Аристарх Долганов був її першим чоловіком, він навіть здивувався, що така вродливиця досі незаймана. Були дрібні інтрижки, але це так, вона чекала на справжнє кохання.

– Я берегла себе для тебе, – сказала вона.

З жахом прогнала думку, яка несподівано завітала. Вдарила, мов блискавка: «Твоє кохання прийшло сьогодні вранці». Вона поглянула в бік саду, до якого підходили. По ньому вони бігали, таких двоє, таких різних дітей. Ховалися за деревами – грали в хованки. Остап мусив її не знаходити, так вона бажала. І тоді, торжествуючи, виходила йому назустріч.

«Хай швидше прийде і мине той вечір, – подумала. – А завтра вранці ми поїдемо. Навіть сьогодні. До міста можна доїхати за годину, якихось півтора десятка верстов. Так і зробимо».

Остап прийшов, коли сонце востаннє обціловувало в саду ще зелені яблука. Але… Разом з ним до дачі вступила миловида, ледь нижча за хлопця дівчина. Цього разу Остап був зодягнутий у білу святкову сорочку й білі полотняні штани, на ногах мав постоли, але з халявами, наче плетені чоботи. Дівчина, зовсім юна, на пару літ молодша за Остапа, зодягнута теж у святкову білу сорочку, тільки вишивану, так само вишивана в поясі й по боках спідниця, а в довгу (довжелезну) важку косу заплетені червона й блакитна стрічки. Обоє поклонилися перед ґанком.

Остап сказав:

– Спаси вас Біг, ваші ясновельможності.

– Спаси Біг, – швидше проспівала, ніж проказала дівчина. – Доброго здоровля.

– І ми привєствуєм, – відповіла Ліо-Неллі.

Остап простяг кошика, що тримав у руці, зняв з нього рушника.

– Тутика молоко, і сметана, і сир, і курку з півнем я зарубав. На дорогу буде.

Як прийняла Ліонелла кошика, подякувала, передала Одарці, Остап взяв за руку дівчину з косою.

– А то Тетянка, моя суджена. Ми уже заручені, пусля Покрови й весіллє має бути. То ми й прийшле, щоби ваша ясновельможність… ваші ясновельможності поблагословили, якщо буде на те ваша воля.

– Якщо буде на те ваша панська воля, – мов луна, повторила дівчина.

Сказала вона це з якоюсь такою обеззброюючою усмішкою, що Ліо-Неллі й собі мимоволі посміхнулася. А тоді відчула, як їй засмоктало під ложечкою, мовби їсти одразу захотілося (цей сир, сметану, курку з півнем одразу), а тоді стало бракнути повітря. Ліо-Неллі відчула: його, повітря, цей вечір, сонце, що от-от сховається остаточно за обрієм, – все те висмоктує ця дівчина з косою, зі світло-сірими, ледь-ледь голубуватими очима. Їй захотілося крикнути так, щоб почуло все село: «Вона відьма!» Але вона не крикнула, натомість сказала, зволоживши язиком піднебіння, звісно, російською:

– Что ж, ми вітаємо. І, звичайно, поблагословимо. Ти вибрав собі хорошу наречену, Остапе.

– Дєкую, – прошелестіла Тетяна.

– Як це у вас робиться? – звернулася Ліонелла до служниці.

– Та обнаковенно, – сказала Одарка. – Обнаковенно, як у людей. Перехрестіть, я зара ікону винесу.

Вона винесла давню ікону, яка зберігалася на дачі, дала в руки своїй хазяйці. Ліонелла невміло перехрестила – спочатку Остапа, потім його суджену. Зрозуміла – треба ткнути обом цю ікону, хай цілують. Вони й поцілували. І припали по черзі губами до її руки. Колись зі сміхом вона змушувала слугу цілувати ті руки і навіть черевички. Але тепер, коли його гарячі вуста торкнулися її довгих пещених пальців… На мить наче кольнуло шкіру, легко-легко.

«Нічого не сталося», – подумала Ліо-Неллі.

Треба було щось сказати. І вона вимовила дерев’яними вустами:

– Счастлівой вам жизні. І много дєтєй.

– Дєкуємо, ваша ясновельможносте, – відказали вони по черзі.

Потім благословив граф.

Ліонелла хотіла сказати, щоб Аристарх приніс вино – такий випадок! – та подумала, що те буде зайвим. Пани – вищі істоти в очах цих селян, ті, хто покликаний благословляти, не спускаються з небес, щоб пити вино з простими смертними.

Ліо-Неллі звеліла Одарці принеси коробочку, ту, що стоїть у шафі-серванті в її спальні. Тоді сказала: «Я сама», – і метнулася всередину. Коли діставала ту коробочку, у неї тремтіли руки. Враз відчула – їй хочеться кинути цю багато інкрустовану коробочку, впасти на цей килим, заплакати, заридати, забитися в істериці.

«Я тільки дівчина, жінка, – подумала. – Що знають ці двоє про любов?..»

Вона була жінкою, яка щойно поблагословила на щасливе життя з іншою свого коханого.

Свого коханого?

Який жах! Яка очевидна ганьба для графині Тальміоні й майбутньої графині Долганової.

Треба було дограти виставу й вона дограла. Винесла прокляту коробку й дістала з неї два золоті хрестики. Їх колись лишила тут мама Марія. Хотіла забрати, та вирішила зробити це, коли дачу продадуть. Навіть коли приїжджали ті, хто орендував дачу, хрестики лишалися на місці. Навіщо? Для того щоб одягти на шиї двом, яких хотіла б убити, змусити зникнути з цієї землі? Виходило, що так… Чому мама, яка прагла позбутися дачі, не забрала хрестиків? Учора, побачивши цю коробочку, подумала, що настав час це забрати…

Вчора вона не знала, що в Остапа є наречена, суджена (ха-ха, яке слово)…

Винесла коробочку, відімкнула, дістала хрестики. Сама одягла – спершу Остапу, потім його коханій.

– Ось і все, друзі мої, – сказала. – З Богом.

Так, вона проганяла їх. Проганяла геть зі свого життя. Розмова, яку заготувала для Остапа, була не потрібна. Як і спогади. І ще щось, якесь диво, на яке потаємно сподівалася…

Невже він привів цю прокляту дівчину, щоб насміятися?

Він, який не став ні слугою, ні другом…

Він, що зник з її життя й виник хтозна з якої підсвідомості, таємних думок і бажань. Забутий проклятий хам…

Вона не стала дивитися їм вслід. Повернулася й пішла всередину палацу. Коли ж туди явився Аристарх, спитала зневажливо, навмисне італійською:

– Ти щось хочеш сказати? Чи спитати?

– Про що ти, люба? – Аристарх відповів французькою. – Що, власне, сталося?

– Нічого, – сказала вона. – Дрібна пригода. Ми зробили благородну справу.

– Так, вони, здається, раді.

– Раді? Так, раді. У мене легка рука.

Чи відчував він цієї ночі, кохаючи її, що в глибині своєї безсоромної душі вона належала іншому – безрідному за походженням і породою, підлому й примітивному, хоч і вродливому? Який володів дивним магнетизмом…

«Як це сталося? – спитала себе Ліо-Неллі. – Не тоді ж, коли я брала його до себе слугою. Тоді була просто дитяча примха. Невже сьогодні?»

«Це пройде», – сказала вона собі.

Авжеж, пройде. Мусило пройти.

Дрібна пригода.

Вона не могла поєднатися з Остапом.

Була нездатна на розрив з Аристархом.

Подумала лише: «Чи вже Остап кохався зі своєю обраницею?»

Їй це важливо?

Подумала: ці двоє знають щось таке про життя, про кохання, чого не знає вона.

Вона бачила Рим, Відень, Мадрид і Париж…

Її бачили і знали Рим, Відень, Мадрид і Париж, не кажучи про Санкт-Петербург.

Двоє селюків, хамів, які ніколи, певне, й не вибиралися за межі свого села… Хіба в сусіднє, де такі самі смердючі й примітивні оселі.

Їх чекає спільне життя, якому не позаздриш.

Що могли вони знати…

«Чого чекав Остап, зраджуючи мене?» – думка пронизала її наскрізь, ніби велика, неправдоподібно велика голка.

Під ранок, після безсонної ночі, вона знала, що робити далі.

Колись у цьому палаці служив такий собі Гаврилко Цимусів за вуличним прізвиськом. Хлопець шалапутний, він був спійманий на крадіжці. Графиня Марія не стала звертатися в поліцію, просто веліла всипати п’ятдесят різок і прогнала. Ліонелла пригадала, як в останній, минулий свій приїзд у Загоряни чула, як та ж Одарка казала пані, що Гаврилко той дострибався – за бійку до криміналу потрапив, десь там у турмі сидить.

Тепер уранці вона сказала Аристархові, що мусить навідатися в село до колишньої їхньої служниці.

– Не бійся, я не піду туди, куди ти думаєш, – сказала вона.

– Я й не боюся, – відповів Аристарх. – Піду тимчасом на озеро, скупнуся наостанок. Тут м’яка вода.

Ліонелла мала добру пам’ять. Згадала, як колись Гаврило казав: «Живу он там, на цій вулиці, що од палацу веде, крайня хата, коло самої річки». Тепер і попрямувала тою вулицею.

Вчора ввечері ніби ненароком спитала сторожа Омелька, чи пригадує колишнього сторожа, Гаврилка.

– Чом би нє, – сказав Омелько. – Зувсім спаскудився чоловік. Два рази уже сідав до буцегарні. То за розбій, то за крадіжку. З хати все повитягав на шинок, мати бідує. То типерка, як десь щось потягне та продасть, ци мішок бульби з городу – і зновика за своє, очі заливати. Так і не жиневся, хто за такого пуйде?..

«Я до такого прийду», – подумала тепер Ліонелла.

Небо зранку затягло хмарами, збирався дощ. Що ж, їй це на руку. А ось нарешті й хата на березі річки – стара, чорна, перекособочена. Натужно рипнули двері, коли їх торкнулася. Вдарив у ніздрі важкий, застійний смердючий дух. Ліонелла затулила рукою носа й видивилася в напівтемряві чоловіка, що лежав, прикритий лахміттям. Пересилила себе, торкнула за плече. Чоловік щось пробурмотів, уткнувся лицем у брудну подушку. Ліонелла злісно шарпнула його.

– Мамо, я ж казав не будити, – просипів чоловік.

– Це не мама, – сказала Ліонелла. – Може, підніметесь?

Чоловік пововтузившись, таки звівся на лікті. Блимнув раз, вдруге, змахнув рукою.

– Бр-р, привидиться ж таке… Откуля, пані?

– З того світу, – сказала Ліонелла, не приховуючи в інтонації бридливості. – Вийдемо надвір.

У дворі вона спитала, чи пригадує її.

– Та вроді панянка. Виросла як. Звиняйте, що я так… Вчора тріньки випив.

– Заработать хотітє? – в лоб спитала Ліонелла.

– Заробити? Щось у палаці зробити?

– Ні. Інша робота.

Вона дістала з сумочки сто рублів, помахала перед носом Гаврила. Той очманіло поводив очима.