Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

Матері відвалив сотню, сказав, що підзаробив.

– Хоч не обчистив когось? – спитала муттерхен.

– Не хвилюйся, законна здобич.

Мати віддала ту сотню йому. Не став опиратися.

Тепер міг купити й собі вдягачку.

Через чотири дні постав перед Тамілою в новій куртці й джинсах. І звелів заплющити очі. Коли його дівчина слухняно це зробила, поклав на її таку маленьку долоньку коробочку. У коробочці лежав перстеник. Не те, щоб вельми дорогий, а все ж на п’ятсот доларів – половину здобичі. З маленьким камінчиком всередині.

– Навіщо? – Таміла все ж дивилася не сердито, не розчаровано, а швидше збентежено.

– Тому, що я тебе люблю, мала, – сказав Назар. – Люблю, хоч вір, хоч не вір. Ціннішого подарунка поки що не можу зробити.

– Я вірю, – Таміла всміхнулася. – Це найцінніший в моєму житті подарунок.

27. Мапа і могила, Діва і чоловік

Назар не міг передбачити, що восени він повернеться до Загорян, притому з власної волі.

Спочатку все складалося якнайліпше. Він літав на побачення, радів, бо бачив, як тихо, але висяюють Тамілині очі. Потім вони трохи посумнішали.

– Що, Томочко? – спитав Назар.

– Що – що? – Таміла спробувала віджартуватися.

– Ти стала якоюсь не такою. Щось удома, з мамою?

– З мамою? Ні. Тільки дуже хочу її побачити. Хочу побути з нею і ще з бабусею, бо вона старенька і хвора. І тебе не хочу покидати. Я… Я звикла до тебе, Назарчику.

– Звикла? Тільки й усього? – Назар спробував образитися. Чи вдати ображеного.

– Ну, не бурмошся, – сказала Таміла. – Тобі це не личить. Канікули швидко промайнуть.

– Хіба ти їдеш на цілі канікули?

– Мабуть.

– Але ж до канікулів ще пару тижнів…

– Я достроково склала екзамени. Поїду, побуду з мамою й бабусею. І вернуся.

– Може, я поїду з тобою?

Сказав несміливо і завмер. Сам, як міг, відтягував знайомство Таміли зі своїми предками. Боявся її реакції – надто простими й безцеремонними були і батько, і мама. Муттерхен (втім, останнім часом Назар уникав цього слова) могла заговорити будь-кого, до того ж тепер, після спілкування з Тамілою, Назар став морщитися, коли чув її жаргон. Він таки влаштувався охоронцем на ринок, де вона працювала, мав стабільний заробіток, але майже одразу з’явилося відчуття, що все це рано чи пізно доведеться міняти. Якщо в нього з Тамілою все серйозно. Але міняти на що?

«Може, вона хоче просто втекти від мене? Набрид, от і все», – подумав це і стало начеб морозно наприкінці теплої весни.

– Давай, я повернуся, – сказала Таміла, – повернуся і тоді й вирішимо, коли я познайомлюся з твоїми батьками, а ти з моїми. З мамою і бабусею. Добре?

– Добре, – зітхнув.

Її такі міркування викликали підозру. Щось тут було не так, але що? Там, у тому її містечку, в неї є хтось інший? Не схоже. Таміла, він уже це знав, не з тих, що стала б приховувати, обдурювати. Бабуся хвора дуже серйозно? Ще якісь проблеми?

Провів кохану на вокзал. Цілував і відчував її сум. Інакшість, ніж раніше. Подумав: «Все, врешті-решт, виясниться. Рано чи пізно. Зачекай».

Вияснилося. Місяць вони щодня, а то й два-три рази на день зідзвонювалися по стільничках (це слово вимовляла Таміла) чи мобілках (до цього він звик). Таміла розповідала про маму, про те, що підпрацьовує, як вона казала, на городі, поле, збирає полуниці й суниці. Вони закрутили десяток банок, попробуєш, посмакуєш, як привезу. Передавала привіти від мами й бабусі, якоїсь своєї тамтешньої подружки, що їй вона розповіла про нього, Назара.

Голос її хотів здаватися веселим – ось яке визначення він знайшов. Хотів, але до кінця не міг. Наче десь губився, втікав од самої Таміли. Не хотів її жартиків, смішок її сам гасив.

Зрештою, Назар не витерпів і поїхав у те містечко. Будь-що-буде. Не настільки ж розгнівається, щоб порвати з ним. А може, йому все здається? Часом він чув, коли дзвонив: «Зачекайте, абонент розмовляє». І тоді зеленоокий звір ревнощів (Тамілин вислів) вгризався своїми зубиськами йому в самісіньке горло, перехоплював подих.

Він знав, на якій вулиці Таміла живе. Липовій.

– Майже як у Берліні, – сміялася вона. – У Берліні – Унтер-ден-Лінден[75]75
  Під липами (нім.).


[Закрыть], а в нас – просто Липова.

Розпитав, знайшов і її маленький будиночок. Хвіртка зачинена. І двері також. Марно дзеленькати у хтозна-коли причеплений дзвінок. Вирішив, що чекатиме. Та після години чекання не витерпів, направився до сусіднього будинку і в жінки, котра щось підкопувала в саду, спитав, чи не знає, де її сусідка.

– А ви хто будете їм?

– Знайомий Таміли.

– Знайомий? – жінка років п’ятдесяти приклала руку козирком до очей. – У Києві вони.

– У Києві? – він таки вигукнув, не сказав, а вигукнув.

– Так. Катерина Василівна, відколи ця біда з Тамілою сталася, біля неї. Вернеться сюди – і назад, до Києва.

– Таміла… Таміла хвора?

– Не знаю, чи маю право казати. Але раз питаєте…

Жінка зробила паузу. Назар відчув, як щось обривається всередині. І вже назад не повернеться.

– Білокрів’я ж у неї. Кажуть, якась така форма, що за границею, може, й вилічили б. Тільки грошей великих треба. А де в них ті гроші? Трохи якісь благодійники помогли, та замало…

«Чого ж вона мені не сказала?» – мало не вигукнув.

Мов у гарячці, дістався до Києва.

Щоб побачити її в тій страшній лікарні – геть змарнілу, з очима, що всміхнулися йому назустріч, – і почути:

– Вибач, я не хотіла, щоб ти мене такою бачив.

З того дня він почав свою нову боротьбу за Тамілу. Напозичався грошей – гривень, доларів, євро – у кого тільки міг. Найбільше, як не дивно, отримав у колишніх корешів, з якими налітали на всяких там дрібних бізнесменчиків. Ще якась благодійна фірма, чи як там неї, розщедрилася. За ті гроші привезли ліків з Німеччини. Та лікар чесно сказав – можуть хіба дати відстрочку.

Він брав Тамілу за руку і відчував, що найліпше мовчати. Або… Він відкрив, що йому хочеться читати вірші й записався в бібліотеку. І вчив рядки, яких колись (будь-які вірші) терпіти не міг. І читав їй.

Вона слухала, посміхалася, а він дивився на помарніле (куди ще) обличчя і думав, що втратити його, ці очі, цю слабку, але таку ніжну усмішку не зможе. Це більше, ніж втратити цей світ. А, може, й своє життя.

…Та думка прийшла несподівано, вже восени. Він знав, коли Тамілі поставили страшний діагноз, коли вона вперше дізналася, що в неї білокрів’я.

А тут, раптом зіставивши час, подумав… Мов щось ударило по тім’ю – то ж трапилося через місяць після того, як він побував у тому поліському селі й украв ту прокляту карту. Як за гроші, отримані за крадіжку, купив собі вдягачку, а Тамілі перстеника з камінцем. Невже його так покарано? Страшною хворобою коханої дівчини. Назар ніколи не задумувався – є Бог чи нема? Міг і сходити з батьками до церкви, наприклад, щоб освятити паску. Стояти було нудно і він чекав, коли ж закінчиться церемонія і можна буде розговлятися, хоч, власне, й не постив ніколи. Таміла якось повела його до католицького костелу. Грав орган, якоїсь миті він відчув, що на нього накочується потужна хвиля не чуваних раніше звуків.

– Тобі сподобалося? – Таміла спитала це вже після концерту.

– Так, – відповів цілком щиро.

Тепер він сходив до церкви, найближчої до їхнього будинку. Слухав спів, дивився, як хрестяться люди, і собі невміло хрестився. Намагався пригадати якусь молитву і не зміг. Навіть у словах «Отченашу» заплутався. Попросив Бога, аби той поміг Тамілі.

Та після тих відвідин церкви, не зразу, а через кілька днів, почало й наростати те відчуття – його, Назарової, вини в тому, що сталося з Тамілою. І чим далі, тим більше росла певність – він винен. Не тільки украв річ, цінну саму по собі, а й украв у мертвого, із труни. Як виправити цю вину? Дійшов, зрештою, висновку, що є єдиний вихід, спроба, яка може допомогти, – повернути карту.

Але як це зробити? Як? Найперше потрібно було отримати її самому. У пана професора чи хто він там. Не віддасть. Але й якби вдалося розжалобити чи переконати, звісно, затребує назад суму за ту мапу. Назар був і так по вуха в боргах. Лаврик, тобто Вітя з колишньої компашки, натякав, що тре віддавати півшматка, тобто п’ятсот зелених. Іншим теж мусить віддати. Боявся, що не уникнути розборок. А мо’, й ховатися доведеться. Позичати ще при таких обставинах не випадало. Лишалося одне – знову красти. Тепер з квартири пана історика. Що Назар і зробив. Довелося для цього марудного діла позичити відмички й вистежити, коли пан професор буде на лекціях.

Назар так і вчварив. Допоміг маленький лазерний апаратик. Поморочившись, двері таки відчинив. Шукати надто довго не довелося. Омріяну карту-голубоньку знайшов у шафі, в альбомі з фотографіями. Сліди були ліквідовані. Пан професор спробував було поткнутися з претензіями-підозрами, але Назар засміявся у вічі:

– Що, і у вас потягли?

На погрозу, що буде заявлено в міліцію, засміявся:

– Може, заодно й повідомите, хто замовляв мені ту бісову карту?

З того, як пан замовник зам’явся, зрозумів – не стане ризикувати своєю професорською (чи якою там) репутацією. Вислухав ще погрози. І почав готуватися до поїздки в село. Думку – просто віддати мапу – відкинув. Хтозна, як зреагують. У ліпшім випадку матимеш по мордасах, а то й по ребрах. У гіршому – здадуть ментам. Посилати поштою? А раптом не дійде? Так міркував Назар. До того ж було невідомо, як тим скарбом розпорядяться син і онук. Швидше за все, продадуть або залишать в себе. А дідок заповідав поховати мапу разом з ним.

Назар відчував – тільки коли той шматок шкіри лежатиме разом з дідом Їгоном під землею, у нього є якийсь шанс. Шанс від вищих сил на порятунок Таміли. Доведеться їхати і розкопувати могилу. Іншого виходу не було.

Він поклав до сумки лопату – держак і металеву частину окремо, сокиру, молоток, десяток цвяхів, старезний батьків комбінезон, ще з тих часів, як предок трудився на заводі, старі гумові чоботи. Про всяк випадок купив ліхтарика. Планував розкопувати вночі, шкірою пробіг морозець. А потім і добре поморозило.

«Побачимо, – сказав собі Назар. – Не трусь, падло. Нашкодив, то вмій і розплачуватись. Головне – врятувати Тамілу».

Розумів – врятуватися й самому. Бо, як помре ця дівчина, світлий промінчик у його житті, то або зап’є по-чорному, або пуститься берега і повернеться до життя попереднього. Бо від гріха не судилося йому звільнитися.

Знову прибув до Загорян по обіді. Зійшов із маршрутки так само, на краю села. Тепер одразу направився на кладовище. Поділялося воно на дві частини: старе, де ще росли за колишньою звичкою дерева, і нове, більше, де були тільки могили. Пишні, навіть із чорного й «димчатого» мармуру, і скромніші. За логікою, дід Їгон мав бути похованим десь скраю, в тій частині, яка виходила в поле. Але могили його там не виявилося. Отже, поховали біля родичів, швидше за все, лишили місце коло дружини, раз жив дідок сам. Став шукати. То виявилося марудною справою. Помітив, що за його походеньками від найближчої хати спостерігає доволі молода жінка. Тож про копання, доки не стемніє, слід забути. На його щастя, могила виявилася, коли, врешті-решт, знайшов, на протилежному від хати краю цвинтаря. Ще стоїть тільки дерев’яний хрест з табличкою «Терещук Євген Онисимович», датами народження й смерті, а сама могила щедро обкладена вінками зі штучними квітами. Від думки, що доведеться сюди вертатися увечері, ближче до ночі, стало вкрай марудно на душі. Поруч могили старого справді стояв пам’ятник його подрузі довгого життя.

«Ех, діду, і захотілося тобі забрати карту з собою», – подумав Назар.

Та відступати не міг. Не міг. Мовби якийсь дятел засів у його непутьовій голові. Довбав, видовбував єдину думку: те, що задумав, таки треба зробити. Життя без шансу для Таміли, без позбавлення від його тяжкого гріха, для нього не має сенсу.

Направився до лісу, який ріс неподалік села, обіч шосейки. Там розклав вогнище біля старого пенька, дістав із сумки пляшчину, припасені шматки копченої ковбаски, хліба, сала і голландського сиру. Хильнув із горла, закусив і став чекати. Коли почало темніти, натяг стару батькову робу, а замість черевиків – гумові чоботиська.

На цвинтар повернувся Назар після десятої години вечора. Вже при підході відчув, як йому моторошно. Хрести й пам’ятники виступали з темряви погрозливо, готуючись його оточити. Те, що з-за хмари визирнув майже повний місяць, не порадувало, а додало довколишньому простору ще більшої зловісності. Здалося, що крізь хаос могил до нього хтось наближається. І все ж, переждавши, прогнав це видиво, ще раз ковтнув для хоробрості горілки і взявся відкидати з могили вінки.

Не будемо травмувати ніжні читацькі душі розповіддю про те, як при блідому світлі місяця, що то з’являвся, то зникав за хмарами, і тоді довелося підсвічувати принесеним ліхтариком, Назар кілька годин розкопував могилу діда Їгона. Не раз йому здавалося, що хтось наближається і навіть встає з віддалених могил, а двічі на його плече лягала важка рука. Пересилював себе й оглядався, а раз двизнув страшного пришельця лопатою. Нікого, звісно, за спиною не виявилося. Поступово став зникати страх, він раптом відчув себе частиною й мертвотного простору, і цього моторошного села для мертвих. А раз так, то чого боятися?

Він копав і копав, наче не своїми руками.

Хтось копав за нього, а він десь збоку стояв і спостерігав. Водночас був лопатою, холодним осіннім вітром і місяцем, який грав у свою гру, то з’являючись, то зникаючи. Його оточували могили, його душу шматував вітрисько, що завивав, а він, також вітер, намагався ту душу не віддати.

«Повна шиза, – подумав, коли стало особливо нестерпно. І спробував посміхнутися: – Я сильніший за тебе, сестро Шизухо».

Найстрашнішим був момент, коли довелося спускатися в могилу й підважувати сокирою віко труни. На його удачу, в селі ще забивали віко цвяхами. Коли підважив край, в ніздрі вдарив трупний запах, правда, не такий важкий, як чекав, бо із часу похорону минуло півроку. Все ж його вирвало. Витерся. Поспішно сунув у труну прокляту карту. Притис віко ногами. Передбачливо захопив із лісу дубця, по якому й вибрався сяк-так наверх. Хоча почувався добряче стомленим, засипати могилу було набагато легше.

Коли покидав кладовище – брудний, смердючий, з ногами й руками, що натужно гули, головою, котра розколювалася од болю, – довкола вже ледь-ледь просіювався світанок. На значній віддалі од цвинтаря таки озирнувся. З села мертвих долинав глухий шум осіннього вітру. Вітер той ридав, і стало ще страшніше. Раптом подумав, що там був не він, що того Назара, якого знав, лишив серед могил і чогось такого, що відтепер житиме на кладовищі. Новий Назар має право побачити Тамілу, котра неодмінно житиме.

На краю лісу скинув смердючу, вимазану землею робу, чоботи. Тре, якщо не закопати, то хоча б прикидати хмизом. Неподалік є річка, то вмиється і піде до міста. Може, пощастить спинити попутку, вже назабаром повинні їздити машини. Хоча, певно, запах, який іде від нього, не з приємних, треба йти довше, хай вивітриться. В селі ніхто його не бачив, на кладовище з доброго дива не прийдуть, навіть з тої близької хати, ніхто його не шукатиме.

«Гарний же, певне, у мене вигляд», – подумав Назар.

Він не знав, що коли через кілька годин гляне в дзеркало, то жахнеться, побачивши очі дикого загнаного звіра, а в смолянистому досі чубі пасма сивого волосся.

«Щоб тебе підняло й кинуло, сволоту», – подумав Назар про призвідця його пригод і нещасть.

Та в міру того, як він приближався до річки, злість його зникала. Її мовби поглинала втома, і ще цей світанок, що повільно, але неухильно свідчив про прихід нового дня. Втома і світанок… А серед них безмовний крик його відчаю і надії…

«Добре, живи, я не бажатиму тобі смерті, – подумав Назар. – Навіщось ти ж мав зустрітися в моєму житті…»

Наче у відповідь на його думки десь далеко у лісі прокричав птах. Невидимий і безіменний, бо чий то був голос?

Той, кому адресувалися перед тим Назарові слова, приїде до рідного села вже взимку, коли загорянські вулиці й будинки після затяжної осінньо-зимової слякоті густо присипле сніг. Ідучи засніженою вулицею, Святослав Чишук раптом подумав, що, можливо, такої білої, далекої вже зими, повертався до рідного села Панас Терещук, єдиний з перших загорянських рекрутів, який вижив у великих світових круговертях.

Він не знав про нього майже нічого і… І знав начеб усе. Як і про свого предка Луку, котрий замовив у Парижі колись карту. На ній, чи то Лука нафантазував, чи невідомий француз домалював вулицю, яка виникне у двадцятому столітті після ще більших воєн і світових катаклізмів.

Коли писав у Загорянах історію села, так, як він її уявляв, прийшов онук діда Їгона і сказав, що хтось украв ту мапу. Очевидно, якийсь незнайомий молодик на його, Святославове, замовлення… Украв із труни.

«Ось, діду, і ти захотів забрати з собою ще одну загорянську таємницю, – подумав Святослав. – Може, найголовнішу таємницю».

Виходило так, що викравши мапу, той крадій Назар врятував її од зникнення в могилі.

Святослав вирішив віддати мапу родині Терещуків, хоч і заперечував свою причетність до її викрадення. Та повернувшись до Києва, виявив, що мапа Млинища з далекого сімнадцятого століття зникла. Знову викрав той же Назар? Кому вона потрапить до рук? Спроба вияснити долю мапи в Назара нічого не дала.

«Хай буде, як є», – вирішив Святослав.

Щось було у вигляді, очах цього хлопця таке, що спинило його від боротьби за скарб, який мовби належав і йому.

І ось він знову в Загорянах. Приїхав, бо сестра подзвонила, що мама вже не може вставати. Перед від’їздом сам набрав номер Зореслави.

…Святослав другий тиждень чекав на приїзд своєї доньки. Годував маму, котра їла тепер тільки переважно свою улюблену гарбузову кашу (динькову, казала мама), ще хліб зі свіжим сиром, слухав мамині розповіді про далеке її дитинство.

Святослав слухав маму і думав, що так не зумів би прожити життя, так його любити просто за те, що воно є, так захоплюватися простими речами… Згадали і Діву Млинища…

– Не казка то, ой не казка, Славику, – сказала мама.

– Я й не кажу, що казка… Легенда…

– Нє…То небо людям підказує те, що саме їм ни може сказати…

«Як це?» – хотів спитати і не спитав.

Наче побоявся, а може, так і було.

Святослав думав про те, що своє життя поламав у погоні за примарними благами – науковим званням, яке здобув фальсифікацією історії, за квартирою в столиці, яку принесла та ж фальсифікація.

Щось прагнув потім виправдати.

Одружившись не по любові, заради тої ж кар’єри, на доньці декана, таки полюбив, закохався в дружину – несподівано, раптово, мовби в докір самому собі. Засоромився цього щастя, цього почуття й зрадив.

Йому хотілося кричати од розпачу й каяття в безсонну ніч, яка приходила, коли засинала мама, в білий безмовний простір. Найчастіше з’являлося останнім часом, пекло, мучило єдине слово: «Навіщо?» Навіщо так жив, навіщо все це довкола нього, навіщо знайшов і втратив мапу Млинища, навіщо життя, коли поруч немає Люсі, котру любив дедалі більше. Після смерті мами залишиться сам.

В один з таких вечорів, очікуючи чергової безсонної ночі, коли мама задрімала, Святослав глянув у вікно, потім вийшов надвір. Над ним дзвеніло високе, геть усіяне зорями, небо. Тут, у селі, їх у такі безхмарні вечори особливо добре видно: і планети, і далекі галактики.

«І відчуваєш бездонність Космосу, – подумав Святослав. – Справді – навіщо?»

Вийшов за хлів, стояв, вдивляючись у поле, що починалося тут, на краю села, у темний простір і зірні небеса. Хто він під цим бездонним небом?

«Боюся, що моє запитання адресоване не мені, – раптом подумав. – Не мені? Тоді кому? Богові, Космосу? Яке їм діло до мене і моїх проблем?»

Хотів уже повертатися до хати, бо вийшов тільки у светрові, й морозець давав дедалі більше про себе знати. І тут він побачив у полі білу постать. Хто б це міг бути? Постать, здається, жіноча. Хтось вийшов, як і він, подивитися на зорі? Комусь так само тривожно на душі? Піти, глянути, хто це? Може, комусь потрібна допомога…

Він уже рушив і раптом спинився. Мов блискавка, пронизала думка: «Біла Діва? Діва Млинища?!»

З усіх оповідей і легенд, які чув колись і за цей рік почув на Млинищі, найбільш таємничою і в той же час зрозумілою була Діва Млинища. Колективний витвір сільської уяви, у який, здається, тепер навряд чи хтось і вірив. Хіба старі люди, як мама. Гарна і сумна легенда про зниклу дівчину, котра час від часу з’являється, щоб допомогти людям. Чи, як повідала одна бабця, змінити їхню долю. А ще мовби символ совісті його односельчан… Здається, востаннє її бачили, коли з’явилася, щоб порятувати дитину, котру надумала загубити мати-одиночка…

Невже вона справді існує, Діва Млинища? Це ж суперечить всім реаліям… У нього теж видіння, галюцинація?

Постать виразно біліє в полі. Таки галюцинація? Він сьогодні зовсім не пив, краплини спиртного ось уже тиждень чи й більше, не було в роті.

«Хто б ти не була, я зараз доберуся до тебе», – подумав Святослав і рушив з місця.

Страху не мав. Зовсім не відчував страху. Тільки бажання дістатися до білої постаті, якщо вона реальна, торкнутися. Щось навіть сказати. Чи переконатися, що фантом Діви Млинища таки існує. І метафізика така ж реальність, як це всипане зорями небо…

Святослав наблизився до постаті так, що остаточно зрозумів, – це таки жінка. І тут біла постать почала рухатись. Поволі, але віддалятися.

– Куди ж ти? – прошептав.

Кличе за собою? Там, у полі, чи в лісі, що бовваніє на обрії, комусь потрібна допомога?

«Зачекай», – подумки попросив Святослав.

Однак Діва Млинища (чи хто там) не спинялася. Святослав ішов і йшов за нею. Рухалася попереду і біла постать. Несподівано Святославова нога втрапила в ямку. Зойкнув і беркицьнувся на землю. Добре, що лежить сніг, він пом’якшив падіння. Та коли спробував підвестися, ногу внизу, біля стопи, пронизав гострий біль. Знову впав. Коли за кілька хвилин взявся підводитися, зрозумів, що не зможе стати на ноги. Вивих, чи ще гірше – перелом? Що ж робити? Від села відійшов десь на кілометр, якщо не більше. Здалеку блимають вогники, та й то не в усіх крайніх оселях. Кричати, звати на допомогу – марно. Такої пори ніхто не почує. Вдома лежить безпорадна мама. Можна було б подзвонити до сестри, але стільникового телефона залишив на столі в хаті.

Святослав глянув у бік лісу, куди його вела Діва Млинища чи якась інша примара. Жодної постаті не видно. Зникла, піднялася, як у легенді, в небо? І перед тим по-жіночому помстилася йому… Вперше не допомогла, а помстилася?..

Дідько візьми, боляче. Ні, не зможе звестися. Ще одна спроба нічого не дала. Біль, блискавка, короткочасне потемніння в очах. Стає все холодніше. На ранок, коли навідається сестра, і, певно ж, піде шукати, він геть задубіє. Яка безглузда смерть…

«Повзтиму, скільки зможу», – вирішив Святослав.

Натужно, згрібаючи під себе сніг, взявся повзти. Це було важко й боляче. Спинявся, перепочивав і знову починав свій мученицький шлях до рідної хати.

Повз по снігу й відчував, що от-от покинуть сили. Мама там, треба доповзти, якось добратися, але як… Довгий цей шлях, надто довгий, а попереду ще ж рівчак… Мало не простогнав: «Попереду ще ж ніч»… Ще ж ніч, яку має не проповзти, здолати… Стис зуби…

Коли проповз метрів двісті, раптом побачив з боку села ще одну постать. Постать, яка рухалася йому назустріч. Не біла, а темна. Отже, це людина. Жива людина. Напевне, Тетяна, сестра. Боже, він врятований.

Постать наблизилася, очевидно, помітила його, бо спинилася і далі пішла швидко.

– Я тут, – прохрипів.

– Славику, це ти? – почув жіночий голос.

Але голос не сестри, а… А Люсі… Це був голос дружини.

– Це я, – сказав тихо.

– Славку, що з тобою?

Дружина спинилася вже зовсім поруч. Зовсім поруч. У білих своїх чобітках і кожушку.

– Я, здається, зламав ногу, – сказав Святослав. – Думав – кранти… Звідки ти взялася?

– Зореслава подзвонила, що ти в селі. Біля хворої мами. От я й вирішила приїхати. Добралася останньою маршруткою. Давай, допоможу підвестися.

«Чи простила вона мене? Але хіба це має значення?» – Святослав подумав це і зрозумів – має, так, дуже має.

– Тримай руку, – сказала Люся.

Рука її була геть холодна. Без рукавичок. Рука жінки, котру він любить.

Вона таки допомогла. Від Люсі пахло ледь вловимими парфумами. Святослав, спираючись на її руку, а потім плече, якось звівся, хоч біль – гострий, нестерпний – дав про себе знати.

– Знову хотів подивитися на зорі?

– Ага, – сказав Святослав. – Як ти мене знайшла?

– Славцю, ти в дечому так само тупий, як і був, – кепкування Люсі цього разу його порадувало. – Зайшла до хати, мама сказала, що ти кудись вийшов. Я трохи почекала, подумала: де ж ти пропав… Вийшла й собі. На городі побачила сліди й пішла по них…