Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

«Чи бачать вони неї, цю Діву?» – подумав Панас.

Коли ж наблизилася до нього, попросив спраглими, пошерхлими, спеченими вустами, щоб і йому поклала долоню на голову, щоб і його погладила. Вони ж давні знайомі, наче родичі, з їхнього села, з їдного кутка.

– До тебе ще я ни можу торкатися, – почув шепіт Діви Млинища. – Ще ни прийшов той чєс. Али він прийде.

– Коли ж? – Панас прошептав і відчув, як наче кудись летить.

– Коли ти вернешся у своє село, у Млинище, – ни то прошептала, ни то тихо проспівала Біла Діва. – А ти вернешся…

– Добре, – прошептав у відповідь Панас і відчув, як провалюється у теж геть білий простір, і вже летить над вкритими соломою й очеретом оселями, бачить і маму, і брата, і Воронку коло доми, хоче їм щось сказати – ось же я, Панас, прилетів, щоб вас побачити, і… провалюється в справдешній сон, в інший простір, де все тьмяніє і гусне, стає єдиним гарячим ніжним клубком.

Уранці він прокинувся без жару, стих біль у рані, а голова була ясною, і чітко бачилися люди, солдати, що вже не стогнали, а кожен говорив щось про своє.

– Дєкую тобі, Діво, – прошептав Панас. – Дєкую… Ми ще стрінемося у Млинищі.

Якось розказав про той вже подаленілий сон Асміне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тоді усміхнулася, пригорнулася і сказала, що, за їхнім повір’ям, побачити білу жінку, котра не забирає з собою, а обіцяє зустріч у майбутньому, то означає, що житиме він довго, що є в ньому сила, яка оберігає.

– Добре, то добре, – сказав Панас і погладив неїного живота, що вже нагадував великого круглого гарбуза, диньку по-їхньому.

А потім він тримав на руках сина – синочка, кровиночку свою, продовжувача свого роду. Дитя було незвично смагляве, навіть чорняве-чорнявуще, схоже на краплинку ночі, серед якої з’явилося на світ. Панас підніс його до вікна, сонце торкнулося променем-лапками маленької істоти. Він ще не знав, скільки то клопоту буде, доки стане малий на ноги. Він приходив раз на місяць, законно, а решту – вночі, коли син уже спав. Асміне й доглядала синочка, котрого назвали Марком (батюшка повелів), і почала обшивати місцевих модниць, аби й собі заробити якусь копійку. Найбільше боявся Панас, щоб їхній полк нікуди не перевели, бо ж довелося б і дружині з сином мандрувати за ним.

За короткі навідини встигав дещо зробити по господарству, обживали маленьку кімнатку. Асміне навчилася вишивати й рушники на вікнах порозвішувала. Та довелося й прикрощі переживати, бо прийшов раз, а вона темніша темної грозової хмари. Довго допитувався чого, то й почув:

– Я не солдатська наложніца. Я твоя кохана жінка. Як там у вас кажуть, оте твоє слово…

– Любовальниця?

– Так. Тильки твоя любовальниця. Законна.

– Хтось тебе обізвав? – здогадався Панас.

– Сусідка.

– Я їй скажу…

– Не треба. Я не знаю, як то зробити… Рота не зашиєш…

– Давай обвінчаємось, – сказав Панас. – Як ни мона явно, то тайно повінчаємось. Так, кажуть, навіть царі й цариці роблять. А ти ж у мене ліпша за царицю.

– Нє, – Асміне хитає головою.

– Аллаха свого боїшся? Він далеко.

– Він тримає ниточку, – серйозно сказала Аміне.

– Яку ще ниточку?

– Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язує.

– І де ж та ниточка? – Панас трохи сердито.

– Вона тоненька й невидима, але міцна. Як я порву неї, щось у світі не так буде.

– Авжеж не так. Сонце на заході сходити почне…

– Не… не кепікуй… Я собі килимок купила…

– Килимок?

– На якім молитися буду. Щоб мене ніхто наложницею не називав. Аллах мудрий, він їх напоумить.

Отака розмова. «Бабам рота не зашиєш справді», – подумав.

Асміне ображалася, коли називав неї «моя черкеска».

Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:

– Адиге[20]20
  Самоназва ряду тюркських народів Північного Кавказу.


[Закрыть]!

– Що – адиге? – не зрозумів Панас.

– Я – адиге. Народ мій – адиге. Кажи – адиге.

Виявилося, так вони себе поміж собою називають. Ну, адиге, так адиге. Сказав:

– Адигейочка моя сердита, йди до мене. Ну йди, не комизься. Ти ба – адиге!

Ще Асміне розсердилася, навіть усерйоз нагнівалася, щось сердито на своїй мові проказала, коли дізналася, що він ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городі жити…

– Я не вмію писати, – сказав Панас.

Асміне зблиснула очицями:

– Ах, не умієш? Тоді я напишу.

– І як же ти напишеш? Чим?

– Найду чим. Писаря козацікого попрошу.

– Я б і сам написав. Напишу.

– Напишеш? Хіба ти грамотіной?

– Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

– Не треба. – Асміне – блись-блись. – Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.

Він збагнув – хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.

Спитала через кілька днів:

– Як там ваш аул називається?

– Не аул – село. Дерьовня по-кацапськи.

– Ну, сьєло… Загорєни?

– Ага. Волинської губернії, Владімірського повіту. Запам’ятаєш?

– Ми, адиге, маємо хорошій пам’ять, – сказала вона.

Що там написала, що послала, не відав. Обоє ждали відповіді, довго-довго. Місяць, два, півроку, рік. Асміне сказала – ще попросить написати. Панас заборонив. Мо’ й не дійшло, а мо’ й ни захотіли одписувати. Мо’ обідилися. Мо’ той писар і не послав…

Сон тилько йому приснився. Наче пташок з рук випускає. А вони пурхають з долонь і одразу кудись зникають, ніби невидимий струмінь зливає, ци вітер, якого й не чути. Зникають і тико чути сумне ни то курликання, ни то щебетання.

Дивний сон. У казармі приснився і не міг дочекатися вечора, щоб піти, Асміне розказати. Та його, як на те, в караул поставили.

«Доля, – подумав. – Навіть сон утікає, не хоче прийти до Асміне, не хоче ще комусь належати… Чого б то… Тривожно на душі… Хоч би куди не послали…»

Ходив з рушницею, а над ним світили далекі зорі, й десь та одна, на яку Біла Діва Млинища тоді перетворилася.

Полк зрушив з місця тільки за рік до закінчення його служби – на російсько-турецьку війну.

– Я вернуся, – пообіцяв Панас.

І таки повернувся – поки дійшли морським узбережжям до кордону, війна й закінчилася, запросили турки миру, як сказав їм полковник. Радим вертався старий солдат Афанасій-Панас Терещук з того останнього в його житті походу. Дякував і Богові, й Матері Божій, і Діві Млинища їхнього за теє щастя – доля довгих двадцяти п’яти літ хоч і не вберегла од кулі, та то були тільки рани. Живий, живий, як пес живучий, старий солдатисько. І вступають вони до їхнього міста, у якім тільки-но перецвіли садки, і стоять уздовж вулиці люди, сяють усмішками дівчата й жінки, а онде його Асміне – сина за руку тримає, якому якраз у його відсутність десятий рік пішов. Панас, не питаючи дозволу, вибігає зі строю, кидається до них і високо підіймає (ого, нівроку виріс опецьок) на руках. Малий щасливо сміється, смикає за вуса, які в тата одросли.

Восени їм належало вирушити в дорогу. Асміне умовляла лишитися в цьому місті, купити хату (грошенят же трохи зосталося) і жити собі. А можна в станицю якусь поїхати, там і землею розжитися, у козаки записатися. Та Панас вирішив твердо – мусить вернутися до свого села. Хай дорога далека, та як не зимою, то до весни доберуться. Хіба даремно він довгих півтора десятки літ карту тую, де Млинище їхнє намальоване, з собою носив, як зіницю ока беріг… Хочеться йому вернутися до доми свеї, брата, сестер, а, може, й маму ще живу застати. Певно, вже й ждати його перестали, а тутечки він – ось і я, забули свого Панаса?.. Небожів, певно, назбиралась ціла рота, ось вам дєдько солдат, смикайте, як і син, за вуса.

Та чим ближче строк підходив, темніло лице Асміне. Мовби хто на нього редьки насіяв. Очі й без того темні, геть гасли.

– Чого тобі, мила моя? – питав при зустрічах Панас.

Асміне дивилася якось так дивно, мовби не впізнавала його.

– Чого тобі, любонько? – не витримав раз Панас. – Не хочеш зі мною їхати? Ну добре, останемось, якось тута заживемо.

Асміне похитала головою. І раптом її сумний погляд прояснів, став аж прозорим.

– Нє, ми не останемося, – сказала геть по-їхньому, добре за ці літа навчилася. – Ти тут з нудьги помреш, Паньяс. Твій далекий ліс, у кому рисі живуть, тебе кличе.

– Ми там, у нас, повінчаємось, раз тут ни схотіла, – сказав Панас. – Я ж давно хочу, щоб ти стала мею законною жінкою.

Асміне зновика похитала головою, вся аж колихнулася. Давня іскра сяйнула в її очах і погасла. Натомість темна хвиля пробігла.

– Я не хочу з тобою вінчатися, – сказала.

– Овва, – Панас аж присвиснув. – Розлюбила чи що? Там треба буде, станеш нашою.

– Нє, – вуста Асміне склалися в трубочку, як то бувало, коли в чомусь упиралася. – У тебе свій Бог, у мене – свій. Я багато думала і зрозуміла. Справді нема Бога, окрім Аллаха.

– Авжеж, знаю, знаю, – Панас усміхнувся. – І Магомет пророк його, як там у вас кажуть…

– У нас багато чого кажуть, – Асміне простягла було до нього руку і спинила. – Я вже не та Асміне, що до річки приходила. Та Асміне віддала тобі тіло, а душа її так там, у горах, і осталася. Тепер вона й тіло за собою кличе.

Панас зирнув ошелешено. Холодок пробіг його затверділим, зашерхлим тілом і не хотів покидати.

– Ти що ж, хочеш у той свій аул вернутися?! – вигукнув і відчув, як дрож пробіг по ньому всьому. – Туди, де тебе мали забити камінням?

– Так, – сказала Аміне. – Може, мене вже простили. А ні… У нас є звичай – коли жінка хоче заслужити прощення, їй треба через весь аул на колінах проповзти і біля гори, де стежка до вершини підіймається, припасти лицем до землі, чекаючи своєї долі…

– Я тебе не пущу! – крикнув Панас. – Підеш зі мною і все.

– Перекинеш мене через коня? – Асміне сумно всміхнулася. – Як мій брат? Тільки ж і коня в тебе нема.

– Якщо треба – купимо, – Панас вимовив уже зі злістю.

– Не допоможе. Вернуся я, Панасе.

– Що, може, й Марка хочеш забрати?

Асміне поглянула болісно.

– Марка – нє. Ти не віддаси. Та й я не знаю, як там з ним поведуться. Може, приймуть, а може, й нє. Ти хороший батько. Багато чого навчиш. Він ще малий, приживеться в тому твоєму селі.

Панас зірвав з голови кашкета свого солдатського, кинув об долівку. Тупнув спересердя ногою.

– Та що ж ти за мати така, що ради того свого аулу і свого Бога од сина готова одказатися…

– Наші дороги, як дві стежки в горах, – тихо сказала Асміне. – Одна веде до гори, а друга в гору впирається й гасне. Моя пора прийшла. Я кожен день за тебе й Марка молитимуся. Серце моє за вами плаче. Тільки рід мене і гора наша кличуть. І той потік, коло якого тебе зустріла. Я йому розкажу, яким ти був хорошим чоловіком. А за сином кожен день… мої сльози… – і затнулася.

Після довгих хвилин тиші, що, здавалося, тремтіла і теж боліла, Панас мовив:

– А я то думав, чого в нас дітей більше не було… Ни хотіла?

– Не хотіла, – Асміне поклала йому руку на плече. – Прости, любий. Я зробила один гріх і другий беру на свою душу. Тільки цей гріх ніби й не мій… Господи, як мені болить душа! Але бачу свою маму, і братів своїх, і боліло всі ці роки, чи Рустама простили, що мене викрав, порятував. Як не дізнаюся, камінь мій не дозволить дорогою з тобою йти…

– Камінь на твоїй душі? – Панас так сумно, що аж язика заморозило.

– Так. Не смійся.

– Я і не сміюся. – Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. – Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

– Нє, – Асміне дивилися мовби здалеку. – Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.

– Нащо тобі тая мука?

Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.

«Які ж мені слова буде синові сказати?» – подумав Панас.

– Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї жити не могла, – сказала Асміне.

9. Повернення Панаса

Панас із сином добрався в Загоряни наприкінці зими. Село лежало геть засипане снігом. Ще в місті Любовні його попередили, як було поткнувся на поштову станцію, – нащо вам, чоловіче, ті Загоряни, вони геть заметені та й дорога ледве дихає. Хотів було чалапати пішадрала, хоч розумів, що малому буде тєжко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тоді взявся питати, хто би довіз. Усе ж тут йому повезло – до містечка Шацька тре було терміново доставити якусь пошту государську і їх за дорожезні піврубля сріблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на півдорозі між двома містами.

Зійшов коло повороту в селі, де церква, перехрестився, подумав, що оно тої будівлі коло церкви за його пам’яті не було. Біле-біле село, присипане, мов борошном питльованим, лежало перед ним. Те, до якого він так прагнув.

– То ми тута житимо? – озвався Марко.

– Так, сину.

– Доки мама не приїде?

– Ага, – зітхнув.

Далі він місив замети на сільській вулиці, волочачи за плечима великий речовий мішок, а правою рукою міцно тримав синову руку в теплій рукавичці, вив’язаній мамою Асміне, котра десь там у горах альбо була прощена своїми одноплемінниками за давній гріх із ним, або ж лежала забита чи скинута в урвище. Панасові хтілося вірити, що вона жива, тільки стискав груди щемний жаль розлуки, хоч уже й не такий болісний, як при прощанні восени.

– Мама повернеться, приїде до нас, – запевнив тоді сина.

Чи повірив хлопець татовим словам?

Утоптував ледь помітну стежку крізь білий, наче святковий сніг, а як стало геть грузько, звелів синові, аби ступав у його сліди. Син трохи прочалапав, спіткнувся і тоді Панас промовив:

– А знаєш що, Марочку?

– Що, тату?

– Сідай-но ти мені на плечі.

– Як то? Вам… тяжко буде.

– Нє, – сказав Панас. – Я нагнуся, а ти залізай. Ще й не такого підіймав.

І присів. Малий завагався.

– Я ж солдатський син. Дійду і сам.

– Сідай, – велів Панас.

Марко таки заліз на плечі. Панас понатужився і підняв. Ой, тєжко вже. Захитався. Мусить іти. Трохи похитуючись, потюпав далі. Село, засипане снігом, лежало перед ним те й не те. Старенькі, вкриті білими шапками хатки, мовби присідали, придивляючись до дивних подорожніх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тоді в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиї то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи є досі теї люди, чи вже зовсім інші? Ніде нікого, геть дрімотне село. Й нічого не змінилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.

– Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, – сказав до сина.

Нагнувся, присів і раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.

– Отакої, – сказав Панас. – Ти не забився?

– Нє, тату, – сказав Марко. – Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собі понесу.

– То й добре. Бо я, кажись, таки уїздився.

Обтріпались, потюпали далі. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’їдеш. Та й де його кінь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловік, та й по всьому. Або там, на Кубані, з Асміне лишитися, або десь у тих степах, за Дніпром, де землі солдатам багацько мона було взєти… Захазяював би…

І тут на нього напала впертість. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дійде… Он же ще їдна вуличка, й хата їхня буде.

Бабу зобачив якусь побіля доми неїної, привітався. І хто ж то стоїть, на чоловіка в шинелі пильно примружено зиркає? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…

Він стояв і кликав теплю хвилю радості, а вона не приходила.

«Як же ти довго ходив по світах, солдате», – подумав.

Але за цією прийшла інша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цеє засніжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’ється. То ж димок, що зачинає моє серце зігрівати».

Гаряче бажання побачити когось зі своїх, мов хвиля у великій ріці, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупі з ним хвіртку відчиняє.

– Ми вже прийшли, тату? – чує голос Марка.

– Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.

Забряжчала клямка, скрипнули двері. І гарячий, застійний, напівзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив двері до хати, які цілих двадцять п’ять літ, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за поріг, проказав:

– Доброго здоровля сему дому. Хай пан Біг помагає.

Од ночовок, у яких лущили горох[21]21
  Квасоля (діал.).


[Закрыть], підвела голову худорлява молодиця. Коло неї двійко дітей – вже майже зуросла дівчина і хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в їхній хаті хазяює? І тут здогадався – то ж, певно, жінка Тарасова, а то їхні діти. А мама, де ж мама?

– Доброго й вам здоровля, – почув. – Ви-те до кого? Ци мо’ просити щося прийшли, так ми бідні… Та й учора тико буле тута просячі люде…

– Ни просити, хазяюшко, привітати вас у своїй хаті та поклонитися, – сказав Панас. – Не пізнаєш? Та й де би… Бо і я ни могу признатися, чия ти… А я Панас, Тарасів брат. А де він сам, хазяїн?

Жінка подивилася, перемінилася на лиці й сплеснула руками.

– Боже мій… Панас! А ми думали…

– Що я пропав? – Панас усміхнувся. – А я живий, хазяюшко. Йди-но, почоломкаємося.

Жінка вийшла з-за стола, обняла, до грудей притулилася. Потому на Марка кивнула – хто то? Ваш син? Панас пояснив – так, то мій син. Її лице, на якім до радості явно примішувалася тривога, просіяло. Певне, подумала – просто в гості приїхали, а не посягати на хату. Сказала, що Тарас до дєдини[22]22
  Тітка (діал.).


[Закрыть] подався, просили там по хазяйству помогти, а син, Петрик, до хлопця Буцишиного за річку побіг. Ото-он Мокринка, середульша, скоро дасть Біг і заміж пора буде віддавати (дівчина зашарілася), а то Кіндратик, грамотєй, певно, буде, бо в церковноприходську записали.

– То у вас четверо дітей? – перебив її сокоріння Панас.

– Четверо, двох ще Бог забрав, хлопчика й дівчинку, малєйкими. А найстаршу, Стипанку, то вже й замуж оддала. Внука маємо, а типерки другим груба[23]23
  Вагітна (діал.).


[Закрыть].

Охоча на слово виявилася Тарасова жінка, його братова. Про всіх родичів розказувала, про те, хто вмер останнім часом, а хто замуж збирається. Про те, що батюшку їхнього на більшу парафію мають переводити, а кого їм пришлють – невідомо. За якимось сотим чи й більше словом нарешті Панас узнав, що звати неї Варка, з Чинбарів, кутка, та ж ви-те знаїте, при в’їзді, Адама Слісаря, по вуличному Кабздися (засміялася) дочка. Панас дістав зі свого мішка подарунки – їй хустку велику, гарну, шальоху празничну, валянки Тарасові, мо’ подійдуть, ноги в них вроді однакові, дітям гостинці, шматок в’яленої ковбаски та ще й блєшчину горілки. Зовсім посвітліло лице братової. Кіндратик з Марком забалакав. Щоб остаточно розвіяти сумнів, Панас повідомив, що на хату їхню ни посягатиме, грошенят має трохи, то якщо є підходяща, щоби продавали, то купив би. Варка – та вроді таких нима, хіба в баби Мотрихи, їдна вона живе, дома, правда, на курячих ніжках, доживає віку, як і баба, та мона поладити. Нарешті добрався Панас до запитання, яке й хотів, і боявся задати, – про маму Юстину.

– Ни дуждалися вас мама, – зітхнула Варка. – Три роки як приставилися. Боліли перед тим, і все питали, ци Панаса ни видно. Дітей посилали на шлях подиветися. Вєрили, що ви-те вернетися, ой вєрили… Бо ж ме грішним ділом думали, що ви-те десь пропали.

– А хтось із тих, хто тоді за мною пішов, вернулися?

– Нє, – зітхнула Варка. – Нихто. Тико Петро Дикунів літ пєтнайціть, як пришкандибав. На костурі, й рука покалічена. Килько літ ще пожив, жинетися навіть пробував. Та Бог іначе розсудив. Ци янгол їхній. А решта – то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невідомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрічєли?

– Нє. З Гараськом та Павлом Явтуховим у їден полк попали. Тико ж Павла в Австрії, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Він казав…

І умовк. Тяжко стало всередині. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а він то чого затєвся?.. На кого образу затаїв за той свій вчинок, чого себе геть із цього світу викинув? Міг би писаря попросити, міг… Асміне послала, а чи послала…

– Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровлє на всі свята свічку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тій молитві й од неї слова будуть…

– Хай простять мама, – сказав Панас.

– Чого там… Добре, що вернулися…

Таки спитав – чи письмо його получали?

– Ой, аякже, – сказала Варка. – Літ десять уже минуло. Сам староста приніс. Там слова такеї чудні буле… Про те, як ваша любов пташками до нас летить, і з хмарки дощем сльози за мамою проливаються… Мама з тим письмом до волосного писаря ходили. А як прочитав, то воне як молитву шептали… Ви-те ж писали, що жінку маєте, що син родився…

– Чого ж ни одписали?

– Та чого ж нє… До Василє Осмиського ходили, він же грамотний… Всі четверо… Тарас, я, дочка старша, і той, Петрусь, ще пуцьверінок був… Разом і слова складали… Староста до міста возив, писарю дав, щоб одправив… Хіба ни получєли?

– Ни получав… Мо’ загубив де той писар…

– Мо’ й загубив, – зітхнула Варка.

– А моє ж письмо де? Викинули?

Варка знітилася, а тоді:

– Мама попросили, аби їм у труну поклали. Казали, мо’ на тим світі, як у пекло ни попадуть, то янгола попросять, аби прочитав або грамоти навчив. Воне ж… кожну буковку ту цілували…

Сльози мимоволі виступили в Панаса з очей. Щоб їх висушити, взявся про сина та Асміне свою далеку розказувати. І враз крик свій власний почув над горами далекими (а де ті гори?): «Асміне!» Знітився, став шукати слова, щоб далі казати.

А крик усе лунав, хоч віддалявся:

– Асміне!

Брат вернувся пізно ввечері, перед тим небіж явився. Привіталися – радість перемішана з насторогою – побалакали, Панас знов запевнив, що шукатиме собі хату. «То добре», – сказав брат, видно було, що для нього Панас, як пришелець з іншого, вже напівзабутого світу, – нащо було телющитись назад, де вже тебе нема, а є моя сім’я й моя господарка? Випили горілки, якої привіз Панас, трохи сп’яніли, й у Тарасових очах, як перед тим Панасових, з’явилися сльози.

«Тепер ти, брате, який є, яким і мав би бути», – несподівано подумав Панас.

Але тут Тарас узявся жалітися на життя: старша дочка просить помочі, а грошей катма, пан, син колишнього пана, збільшив оброк, мусиш продавати урожай і віддавати гроші, або вирощуй на полі те, що панський управитель наказує, і тоже віддавай. Тарас не вимовив те, що було в його очах, і Панас дістав і тицьнув йому двадцять рублів.

У братових очах і далі перемішувалися радість, подив і насторога.

«Я радий, – казав його погляд. – Ти вернувся, хоч міг і не вернутися. Ти лишився в тому, минулому світі, який ми майже забули. Хіба згадують про мерців, котрих поховали двайцять п’єть літ тому? Твої кісточки зотліли, брате, але я радий, що так не сталося. Ти живий, то починай заново свій шлях. І не кради мою дорогу, бо в мене сім’я, діти, про яких тре дбати і яких треба прилаштовувати».

– Завтра почну шукати собі хату, – сказав Панас.

Тарас зітхнув, сказав:

– Я ничого. Поживи собі, кілько тре. Тут десь і постелимо.

– Та я й на землі примощуся, по-солдацьки, не звикати, – Панас усміхнувся силувано. – Дєкую, що сина пристроїли…

– На печі йому з нашими тепло, – повеселів і Тарас.

Нарешті Панас наважився і спитав про Параску та Пилипа, призвідців його лиха й далекого шляху. Довідався – живуть собі, поживають, мають семеро дітей, і всі живі-здорові, їдне тико якось боком ходить, а так ничо, їдна біда – всі дівки. Тарас засміявся – нияк ни може той Буца хлопця собі встругнути, жінка на нього сердиться, а він собі на жінку. Параска раніше грозилася до кума ци сусіда піти, щоб поміг сином розжитися, тико вже й вік не той, мусять змиритися. Трьох уже заміж оддали, четверта на підході, а за кожну ж придане давай. То Буца якось стогнав, що скоро зовсім без ногавиць і сорочки останеться.

– То, брате, нивидомо, ци добро, ци мо’ й ни вельми ти їм зробив, – сказав Тарас. – Може б, у вас і сини, й дочки були б…

– Так то воно так, брате, – одказав Панас. – Та хто його знає, що народиться, як з їдного боку любов, а з другого душа на третій бік оком із середини косує.

І тут він почув голос: «Асміне! Я б тоді не зустрів Асміне!»

І легше йому враз стало. Майбуть, справді в Бога все на письменах записано. Тілько ж нащо вона в теї свої гори вернулася, хоч бери йди, шукай… А куди, якою дорогою, через які поля й доли, а мо’ місяці й роки…

– Щось тобі покажу, – з тими словами й дістав торбину заповітну, у якій карта-малюнок їхнього Млинища була схована.

– Що то? – здивувався брат.

– Якеї смішнеї загогулини, – сказала Варка.

Панас узявся пояснювати. І де дістав, і що намальовано.

– Аж у тей Хранції малюнок нашого кутка? – переляк майнув ув очах Тараса.

– Не бійся, – сказав Панас. – Правдивий малюнок. А як туди потрапив, їден Бог відає.

– Чари, – сказав брат.

– Теї чари, щитай, моє життє вберегли, – Панас погладив шкіру, подивився на карту, взявся пояснювати – то річка, то вулиці, й спинився – а то ж яка вулиця? Подумав – ат, може, колись була, і чогось тоскно-тоскно стало на душі.

А Параску на другий день побачив. Вирушив до волосної управи (Загоряни, доки він блукав по світах, стали волосним селом) замельдуватися, зробити розвідку щодо купівлі хати й землі. З їхньої на сусідську вулицю завернув – рішив так ближче вийти, мо’ й замети менші.

Спинився – тож дома Буцина певне, ага, то й Параска тута живе. Зайти чи що? Нє, нихай завтра, ци пуд вечір.

Тут і сталося диво. Розчинилися двері доми, дівчина з дверей випурхнула – у якомусь лапсердаку, сірому, тканому, валянках битих, хусткою барвистою запнута. Біжком до хвіртки, і тут Панас здригнувся, завмер, прикипів до стежки, кимось протоптаної. До нього наближалася не просто дівчина – то була Параска, молода, вродлива, така, яку лишив колись у селі. Обпекло, запашіло лице, бо зовсім поруч постала та, яку в пам’яті зберігав, а потім і погасла, забулася, а тепер побачив заново – живу, колишню.

«У мене гарєчка, – подумав Панас. – Напасниця, од якеї голова розбухає».

Параска побачила його і спинилася. Здивовано – глип, глип, а очі теї самі, великі, зеленкуваті, гарнющі.

– Доброго здоровля, пане солдате, – проспівала.

«Неїн голос», – ще гарячіша хвиля обдала Панаса.

– Спаси Біг, – хрипко сказав. – Здорова була, Парасю.

– Я ни Парася, я Гапка, Гапочка, – дівчина приснула сміхом.

А з хати з’явилася старша жінка й собі попрямувала до хвіртки. Вона була незнайома і начеб десь бачена. Десь бачене, стрічене пооране зморшками обличчя, ніс, ледь плескуватий, і очі, очі теї самі, хоч і вигаслі…

– Боже мій, Боженьку, нивже Панас, – сказала жінка й кинулася, до нього притулилася, руками обхопила. – Панас, Панасик, Панасище… Живий!

Тут і зрозумів Панас – то Параска, його колишня кохана. А то поруч… Нивже дочка, тая сама, що на виданні… Як же схожа!

– Здорова була, Парасю, – промовив. – Вернувся, як бач… То твоя дочка?

– Ага, – Параска лукаво, з прищуром, блимнула. – Що, похожа?

– Дуже, – признався Панас. – Я вже було подумав…

– Що то я?

Давні, напівзабуті горошини Парасиного сміху вихлюпнулися, розсипалися, вдарилися об ворота, впали у сніг.

– То я побігла?

Гафійка-Гапка крутнулася, мов дзиґа, теж смішком бризнула.

«Вона ще ліпша, ніж Параска була в неїні літа», – майнула думка в Панаса…

– Зажди, вертихвістко, – Параска з добродушним смішком. – Оно дєдько Панас до нас у гості зайде. То ж з усіх гостей гість.

– Гиншим разом, – пообіцяв Панас.

Дивився, як відбігає – де там тій козі чи молоденькій теличці – дивним вистрибом, молодим, аж п’янким вихором Парасина дочка…

Він ще не раз милуватиметься її ходою, помахом рук, що розкрилювалися, мов справжні два крила в лебідки, порухом брів, ніжним усміхом уст, ходою, що мовби співала дивну пісню. І коли, владнавши діла у волості (де все складалося на диво вдало, правда, після хабара і царських грамот, показаних волосному начальству), обстроївши діла у старої Мотрихи, яка за догляд за нею погодилася продати хатину, таки завітає в гості до Параски і Буци. Обоє приймуть лагідно, радо, щедро. Вдячність свою словами і дарунком – полотна на сорочку – виявлять. Буца за ці літа геть висох, помарнів, вже й не Буцою виглядав, а кавалком шкіри та кісток.

«А він би вернувся, як я?» – Панаса здивувала ця раптова думка.

Граційно (Панас не знав цього слова, але то було так) Гафійка подавала на стіл страви, ніжко-сокорливо припрошувала то капусту, то огірочки, то сальця попробувати, то бульбу, що ставала селянською їжею. Вже захмелілий Панас не стримався і трохи грубувато (по-салдацьки) ляснув по круглій, спокусливій дупці. Гафієчка-Гапочка не образилася, тільки губи зробилися мовби ще більш спухлими, коли дядькові солдату подарувала сяйво своєї диво-усмішки.

Мовби ненароком кілька разів забігала вона до Тараса й Варки, а потому й до хати старої Мотрихи, яку взявся переобладнувати Панас. Говорила, про службу розпитувала, посміхалася, пару разів плечиком, а раз і дупкою, що округлилася ще більше, тернулася. Панас мусив признатися – вельми йому подобається цяя дівчина, що видобула з пам’яті ту давню його любов – Параску, Парасочку, забуту казочку. Боявся собі в тім признатися – бо ж літа, літа, бо ж пересторога, бо ж незажила рана Асміне, бо ж… Али був живою людиною, відчував ще нерозтрачені сили, мав солдатську «вольную за вислугу літ», отже, не був кріпаком, як інші загорєнці (хай не панщину одроблєли, а платили обріг, всеїдно кріпаки, невольні люди), готувався стати справжнім хазяїном. У пана Юзефа добився (сподобався графові колишній солдат), що таки продав пан десятину, хай і поганенької, за болотом, але землі. І ще десятину в Любовні йому, як солдатові, безплатно дали. На останні гроші, що витікали як вода крізь пальці, купив теличку і стару шкапу-коняку, яка ще могла тягти соху. Радів, що Марко помагає, що хлопчак виявився кмітливим. Рішив: якось то вдвох і хазяйнуватимуть – у своїй домі, на своїй землі.

А наприкінці весни, як перецвіли садки і вже й відцвів без[24]24
  Бузок (діал.).


[Закрыть], прийшла Параска. Теє-сеє, похвалила, що хату Мотришину не впізнати, а як сіли квасу березового попити, й видала те, що він боявся й близько підпускати. Сказала, що винні вони перед ним, Панасом, за щістє (мо’ й не зовсім щістє, а життє людське), за те, що ношу солдацьку замість Пилипа на себе звалив…

– Та що там, – сказав Панас. – Минулося… Ось же я…

– Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…

І по хвилі-другій мовчанки видала:

– Я ж бачу, Гафійка тобі подобається…

– Файна дівка, – сказав Панас. – Чиясь доля пісню співає. Тилько ни про нас…

– А чого б нє, Панасе. – Параска аж стрепенулася вся. – Чого б нє!.. Ти їй тоже подобаєшся… Та що там подобаєшся… Вмирає дівка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поєднатися…