Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Виходить, незаймана була.

Незаймана, хоч така вродлива, для багатьох бажана.

Берегла себе для нього…

Од тої думки йому чогось стало соромно. А потім кинуло в жар.

Місяць освітив початок його сімейного життя і сховався. Він же сховатися нікуди не міг. І до, і після першого їхнього кохання.

Життя, проте, потекло, як і належало. Як Мережка тече – невідворотно.

Федоська виявилася вправною хазяйкою. Усе вміла, мама Марина не могла натішитися. Щебетала, рот ни закривався. І питала, хоч сама до роботи проворна, як те й те зробити, щоб ліпше було – свекруху те тішило ще більше.

Одне було погано, начеб ходу днів збивало, – Мокрина чогось унадилася в село швендяти, і все мимо їхньої хати, хоч була і стежка навпрошки, через городи. І чогось саме тоді проходила, як Іван у вікно дивився чи надворі щось майстрував…

Раз і сказала:

– Доброго здоровля, Іваночку. День який погожий і пухнастий од снігу.

Дрібно засміялася й потупцяла далі, щоб на другий день знов мимо двору пройти. Ніби маятник на годиннику настінному, що недавно в їхній домі з’явився.

На сьомі чи восьмі такі походеньки не витерпів Іван. Кожушка накинув і за нею рушив. Мо’ побачить, куди то вона так внадилася.

Мокрина спинилася коло повороту на вулицю, що йшла мимо церкви. До храму зібралася? Али ж сьогодні будень.

Як привітався, почув:

– А я знала, що ти за мною підеш.

– Я то пуйшов, а ти чого щодень внадилася?

– Куди? До вашого хазяйства кури красти? По-моєму, ти ще вулиці ни викупив, маю право ходити.

– А чого ходиш?

Вона усміхнулася. Погріла руки без рукавичок губами. Які він колись (колись?) цілував, і знов тихо всміхнулася – так вона тико вміла.

– Ходжу, щоб тибе причарувати. Причарувати і зурочити. Доки сто вроків на сотню сорок ни пошлю – ни перестану ходити.

Іван схопив неї за старий, благенький кожушок, струсонув.

– Ну добре, я падлюка, кинув тибе, на гинчій женився, прости, як можеш… Та назад ни вернеш… Дай мині спокій…

– Овва, який сердитий, – од холоду її рук, які поклала на його, защеміло в грудях. – Таким я ще тибе ни бачила… І ни падлюка ти, голубе Іванку, а нищасний чоловік. Щістя хіба виросте, як навесні з білої свеї Федоськи горох посадиш, та зо сто стручків пуд осінь виросте, отоді й намолотиш своє щістє.

Одпустив неї, подумав, що ніц і сказати ни може на ту чудну мову.

Сказала вона:

– Все, Іванку, до баби Насті за вроками йду. Виглядай мине завтра коло віконечка, як ясне сонечко.

Пішла, озирнулася і зі смішком:

– А ни виглядатимеш, вночі прийду білою відьмою, посеред саду стоятиму, доки ни виглянеш, кожуха зігрітися ни винесеш.

Тико й подумав: «Варіятка. Мокринка – варіятка?..»

І другого дня, і третього, до вікна старався не підходити. Надворі побачив знайому постать на вулиці – за хліва сховався.

А вночі щось його розбудило, а потім й до вікна покликало. Визирнув і одсахнувся – там, де садок закінчувався, виднілася постать. Жіноча. Тильки ни біла, а темна на білому-білому, і вночі те видно, снігові.

«Зувсім здуріла дівка, – подумав. – Околіє ж, що тоді робити? Піти чи що?»

Лайнувся подумки і почав одягатися.

– Куди ти, Йванку? – Федоська сонно.

– До вітру схожу.

– Так у сінях відро.

– Я по-великому.

– Мо ‘ зїв щось ни те…

Двір зустрів холодом і морозом. Вичовгав за вугол доми. Стовбичить постать. Та коли, чортихаючись, туди рушив, раптом знялася з місця й спершу пішла, а потім побігла крізь сніговий замет. Спинився. Не кричатимеш же посеред ночі навздогін…

Од постави раптом одірвався якийсь клубок і побіг навстріч Іванові. Пес. Їхній пес Бровко. Пізнав Мокрину й того не загавкав? Мало не копнув пса ногою, коли той підбіг. А постать все віддалялася й віддалялася, доки не зникла, не розтала в пітьмі зимової ночі.

Вранці подумав: «Чи не привиділось?» Зайшов у сад. Є людські сліди. Невеличкі, явно жіночі, від валянок.

«Та що ж то таке, людоньки?» – подумав.

Вертався – била пропасниця, гірше, як уночі.

Та з тої ночі перестали, зникли денні Мокринині походеньки. День, два, три… Минали дні… Довгі короткі зимові дні… Піймав себе на думці, що чекає, виглядає, коли та божевільна з’явиться на вулиці. Не з’явилася. На п’ятий день не витримав і вирушив на крайню вулицю. Звісно ж, злягла навіжена. Металася в жару, нікого не пізнавала. Схудла, справді схожа на відьму. Мати Параска тилько йому й сказала:

– Іване, як я без неї житиму?

– То робіть же щось! – крикнув, і тут думка, мов блискавка, пронизала: «А як я без неї житиму?!»

Сказав, не сказав, а гаркнув:

– У вас хоч липовий цвіт є? А молоком з медом поїли? Чого ж ви-те мовчите?

Умовк сам, і почув, як Параска щось тихо-тихо наче шелестить самими кутиками вуст.

– Що ви-те кажете?

У відповідь розчув, ледь-ледь, мов у напівсні, мовлене:

– Йди собі, Йване. Мої покійні дєдина од тої проклєтої любові тоже умерли. То, видать, родове в нас. Так і Мокринка…

– Ни од любови у неї гарєчка, а од простуди, – як і перше, сердито сказав Іван. – Од великої дурости свеї вмирає. Тико ми ни дамо їй теї радости. Хай ще поживе й помучиться.

– Що ти таке кажиш, Іване…

– Те, що чуєте… Ждіте…. Я зара…

Сказав і дверима грюкнув. Так гримнув, як тильки цяя ветха, за царя Гороха поставлена, хатинка устояла…

Увірвався до свеї доми й спинився геть захеканий.

– Що сталося, Іване? – Федоська розчервоніла од печі одірвалася. – Чого такий нахарапуджений? Де ти був?

– Тамика… Там умирає Мокрина.

– Твоя любка?

– Моя любка ще раніше умерла. Восінню… А Мокрина зара вмирає… Як хоч, а треба неї якось порєтувати. Чуєш? Я тибе вже нікди ни покину, а рятувати тре…

Федоська стояла проти нього, майже поруч, з рогачем, яким щойно вставляла у піч баняка, вогонь з печі відсвічував розпашілу щоку, а на лобі блищали краплі поту. Стояла по-особливому вродлива.

Всміхнулася – криво й начеб зверхньо.

– А ти б і так ни покинув. Попробував би. Я груба, Іване.

– Що? Відколи то…

– Пару день, як сама узнала…

– Ну ти молоток! – тільки й сказав. – Син буде, холєра! Син!

По рогачу пальцем тернув, а тоді пальцем із сажею Федоську по щоці.

– Хоч, на коліна стану… Тре порєтувати, бо інач… Ни прощу собі цего…

– Та бачив, як вона побіля хати, як та скажена свинка, гасала? – сказала Федося. – Зара щось пошукаю. А ти до мами меї за борсучим смальцем збігай. Ну, чого стоїш…

Днів п’ять чи сім п’ятеро чи й шестеро жінок – Параска, Федоська, Марина, сестра Мокрини Панаска і двоє сільських знахарок – Настя і Якилина – ну й їден чоловік, Іван – поперемінно не одходили од хорої. Напували, натирали й таки виходили. Гарячка меншала, а затим і хрипи, що душили, почали зникати.

Як блимнула вперше Мокрина, побачили в зіницях, що почали нагально розширюватися, коло ліжка матір Параску, бабу Настю і двійко – Івана і… Федоську.

Заплющила очі, прошептала знеможено:

– Нє, нє… Ни хочу…

– А тибе нихто й ни питає, – сказала Федося. – Ни хоче вона… Зима оно тоже ни хоче одступати… А весна вже коло річки тупцяє… Дайте-но їй ще напійки з калиною.

Через місяць Іван прийшов провідати, як там.

Худа та вже здорова Мокринка так блиснула – сердито, вдячно, заклично, розпачливо – що Івана самого кинуло в жар. Відчув – не в силі з цієї хати просто так піти. Не покине Федоську, али й Мокрину не покине. Його любов не вмерла ні восени, ні навесні.

Вона сказала:

– Як порєтував, то й доглядай.

Восени того року Федоська народила Іванові сина, а навесні наступного Мокрина – дочку. Обох потримав на руках, обома тішився. З того часу розпочалося чудернацьке життя Івана Бройчика на дві сім’ї. Робив, як звичне, усе вдома, та коли приходив до Мокрини – тоже порядкував, майстрував, латав. Орав городець і латку землі в полі. По-різному ставилися на Млинищі до цього подвійного життя. Звісно, обговорювали, переговорювали, гострили язики, засуджували, особливо жіноцтво. Декотрі й заздрили – і Мокрині, і Федосьці. Могли й спитати Федоську – ци знає? Федося спочатку вдавала, що ніц не відає, навіть захищала Івана, віджартовувалася, відказувала, що то клепають на чоловіка. Іванові довго не казала, та й боялася, що молоко в неї пропаде. А потім враз вибухнула, виговорила, вилила відро сліз і слів, з яких «кобель, псяюха, проклятий» були ще не найгіршими.

– Митро Чоботаниський каже, що той Іван, як султан. Вроді як цар такей… Що жінок багацько має… А якей ти цар? Пес паршивий, що сучку за версту чує, і тилько всього… Оно вже облізлим стаєш, зо шкіри струп’я обвисає. Тьху!

Іван мовчав, смалив цигарку, потому другу почав. Не заперечував, не виправдовувався. Смалив. Та коли Федоська зустрілася з його очима – мука й біль, безмовне каяття й мовби прохання про щось – спопеляли і неї. Купкою золи стала.

Вона задихнулася, ступила назад, заточилася.

Спитала глухо:

– Пуйдеш до неї? Назовсім?

– Я вже раз тобі казав, що нє, – одрізав Іван й раптом схопив за руки – Я й тибе люблю, чуїш. Перед обома моя вина. Землі захотілося, а потому вже любові. Такий я уже, направду виродок. І тобі життє поламав, прости…

– Мині нє, – раптом сказала Федоська. – Ой, нє, Іване.

Подвійне життя тривало і у війну. У сорок третім Федоська народила дочку. У сорок четвертім, у самісінькім кінці літа забрали Івана до Червоної армії. Проводжала його справжня сім’я – Тиміш, Марина, малий Колюня, Катруся, батько й мати Федосьчині. Іван тулив до грудей найменшеньку Вірочку і думав, що донечка на всеньку воєнну дорогу нагріє, а він – кровиночку свою. Щоб дочекалася тата.

Прощалися коло сільради.

А увечері перед тим таки забіг на годинку до Мокрини.

Сказав:

– Я тобі ни писатиму. Бо ти ж і читати ни вмієш.

– То тре було навчити, – Мокрина трохи ображено.

– Вернуся – навчу. А нє – й так обійдемося. І грамотні, і ниграмотні в землю лягають.

– Ни кажи такого, Іванку.

– Як що – узнаїш. А вернуся – прийду. А нє – то замуж виходь…

Звідтоді Мокрина прислухалася, що чути про солдатів на їхньому кутку, в селі. Пару раз спеціально знов побіля Бройчиків проходила – мо’ впаде яке словечко до ніг. Особливо завмирало серце, як почали в Загорєни, там і на Млинище, чорні вістки біди приходити – похоронки. Молилася за Івана, і дочку Олюсю вчила молитися.

На Громниці зібралася Мокрина до церкви. Матері сказала – за двох помолиться, внучку поглядіте. І знов кружною вулицею стежку собі човгала. Біля хати Бройчиків спинилася. Приглянулася: клямка на дверях палузкою[52]52
  Гілочка, прутик (діал.).


[Закрыть] перетнута, значить, никого вдома нема, богомільні Бройчики, певне, уже в церкві. Давня думка застукала в голові, обдала жаром скроні, щоки.

Письмо, письмо од Івана…

Пересилила себе – сьогодні ж велике свєто, гріх у чужу хату лізти, подвійний, потрійний гріх. Рушила далі, та молоточки в голові стукали.

Іванова родина була в церкві. Й найменшу Федоська на руках тримала. Хай моляться і вона помолиться. У неї своя особлива молитва за Івана.

Назад верталася з посвяченою громничною свічкою, як могла, долонею вогник од вітру затуляла. Мусить донести, бо тож тремтить на зимовому вітерці живе полум’я Іванової душі. Подумала: «Донесу, ни погасне, то життя коханого завчасно ни згасне».

Свічку вона донесла. Догорілу до половини, а друга, жива половина, гріла їй пальці. А всередині зігрівав другий вогонь – була вже на шостому місяці, з усіх сил старалася, щоб люди не помітили. Навіть думала – ци йти до церкви, та думка про ту свічку, яку мусить до оселі принести, повела. І ни одну, вдвох, разом з майбутнім дитєтком, повела до храму. Може, в такий день і гріх неїн поменшає.

Та навесні таки здійснила ту тоже грішну задумку. Вибрала деньочок, коли Бройчики мали бути в полі – бо ж рання весна – пройшлася вулицею, уздріла хворостинку на клямці, й уже ніяка сила, ніяка пересторога стримати не могла. Скрадаючись, мов кішка, котра лізе вчинити шкоду, зайшла до хати. Гупало шалено серце.

«Що я роблю?» – подумала.

А робила те, що шукала звісточку од Івана. Обдивилася стіл, скриньку на підвіконні, мисника, навіть під подушку на ліжкові (то тут спали Іван з Федоською?) зазирнула. Зі стіни на неї осудливо дивилася Божа Матір. І тут як голкою штрикнуло – божниця[53]53
  Місце, де висять ікони (діал.).


[Закрыть]! Там мають бути!

І точно – за образком намацала папірці. Дістала. Цілих п’ять солдатських трикутників. Кольнуло – бач, скіко написав!

Розгорнула один. То правда – ни вміла читати, ни навчилася грамоти. Бідота вони, наука ни для неї. Стояла вдивлялася в букви, закарлючки якісь. І раптом до обличчя притулила Іванове письмо, а далі взялася буковки на папері обціловувати. Відчула – махоркою пахнуть. І начеб потом Іванових пальців.

Подумала – може, одненький прихопити? Не помітять. Стрималася. Не буде цей гріх брати на душу, ни по ній, по Іванові може вдарити.

Вийшла надвір. Вся тремтіла. Коло хати стояв пес, крутив хвостом. Знав неї – не раз приходив з Іваном.

Іван Бройчик вернувся наступної весни, живий-здоровий, тільки раз і поранений. Сина йому показала, до неї першим вступив – бо подарунки привіз, як додому зайшов би раніше, то вже й не приніс би. Губну гармошку дістав, сказав – підросте, грати навчиться.

Його роздвоєне життя тривало. Через рік і у Федоськи народився син. Взагалі ж і в тої, і в тої Іванових законної й незаконної жінок було по троє дітей. Тільки у Федоськи двоє синів і дочка (і це була перевага), а у Мокрини – дві дочки й син. Федоська мріяла переважити незаконну, позашлюбницю, і мрія ця здійснилася, правда, аж на сорок четвертому році життя. І тепер мала вона два сини й дві дочки.

Що цікаво – обидві жінки ніколи не виявляли неприязні на людях. Не переговорювали, не проклинали одна одну. Правда, якщо на гостинах чи на хрестинах, весіллях були Іван з Федосею, то там не було Мокрини, навіть у сусідів або й родичів. Жодного разу. Знаходила якусь причину, чого не прийшла. А мо’ й розуміли люди…

Відколи Іван повернувся з війни, Мокрина старалася не ходити мимо їхньої оселі. Все ж їм з Федоською час од часу випадало зустрічатися – на тій самій вулиці, біля крамниці в центрі села, у церкві й біля церкви, Провідної неділі на могилках, на польових стежках й навіть у лісі, куди обидві (звісно, окремо) ходили про гриби і ягоди. Якщо така зустріч відбулася наодинці, й поблизу не було видно людей, Федоська давала волю почуттям до жінки, яка крала її чоловіка й щастя, і язику, з якого злітали образи й брудні слова. Кілька разів добре гепнула по спині й плечах – копачкою, ломакою, порожнім кошиком. По статурі й силі перевага була на її боці. А втім, Мокрина навіть не відбивалася, раз сказала тільки:

– Як уб’єш чи покалічиш – полегшає?

Вдруге, коли Федося нагадала, як її рятувала од смерті, а тре було ни приходити, хай би вмирала така невдячна сучка, Мокрина промовила:

– За порятунок повік вдячна. Тико ж Іван мине любить і я його люблю. І що з собою зробити – ни відаю.

– А в мине діти од кого? Розказати, як він зо мною спить, із жінкою свею законною, а ни шльондрою, яка чужого чоловіка до себе закликає.

– Я ни кличу…

Сказала й одійшла. Ще чула прокльони навздогін. Звучали, й коли озирнулася, і вже Федоськи не побачила.

Діти їхні, підростаючи, довідуючись од сусідів правду, батька любили, та між собою ворогували – були й штурхани, й «байстрюк» чи «байстрючка» на адресу Мокрининих дітей.

Усе змінилося того дня ранньої погідної осені. Бройчики – і старші, й Федоська з Іваном – копали бульбу на своєму городі. І раптом Федоська завважила ще одну копальницю на іншому краю городу.

У Федоськи очі на лоба полізли – Мокрина.

Мокринисько!

Мокринище…

Чого їй треба?

Сказала до Івана:

– Гля, твоя уже прийшла бульбу красти. Чи якої трясці їй треба?

– Ни відаю, – Іван.

– Йди, прожени.

– Тобі треба, то й проганяй.

І Федоська, як стояла з копачкою в руці, попрямувала до найосоружнішого бабища в селі.

– Що, бульби краденої захотілося?

Мокрина підвела голову. Їхні очі зустрілися. У Мокрининих очах Федоська побачила не ворожість – муку, жаль і… Їй раптом здалося, що з тих очиць – не безсоромних, а якихось начеб незнайомих – раптом випурхнула пташка. Маленька сіра, як і очі, пташка й затріпотіла над землею, а потім почала підніматися в небо.

Федося здригнулася.

Одступила крок назад. Що ж то було?

– Я вам помогти прийшла, – сказала Мокрина – прохально й начеб вибачливо.

– Помочніца вона!.. Обійдемося…

– Так люди кажуть, що за день-два дощі затяжнеї мають почєтися. Дай, думаю, помогу…

Федоська не знайшла слів. Над бульбовищем стало раптом наче ще світліше. Подув легенький теплий вітерець.

«Який же сьогодні день?» – раптом не знати чого подумала Федоська.

Пригадала – вівторок. Чи п’єтниця? Чого вона питає? Хто ця жінка?

– Якщо вже прийшла, то ходи до кумпанії, – несподівано для самої себе сказала Федоська.

– Дєкую…

Мокрина раптом кинулася до Федоськи, впала на коліна й обхопила ноги.

– Ти що, здуріла?

– Ще н-нє…

Руки Мокрини дрижали.

– Я ни піду відси, – проказала тихо. – Я… помагатиму…

– То й помагай…

– Н-нє… тута, скраю…

– Ну, як хоч…

Лишилася Мокрина копати скраю городу. Та як накопала повний кошик, пішла висипати в мішок.

– Бог в поміч, – тихесенько до всіх проказала.

– І тобі тоже, – відповіла Федосьчина мати.

Мокрина зосталася з усіма. Іван копав поряд з Федосею. Перемовлялися, мовби й не було поруч тієї, що крала їхнє щістє.

Федося подумала, що вона все ж перемогла. І не раз, а двічі. Перший, коли рятувала од хвороби, од смерти. Тепер другий. Другий типерка.

З того дня почалося дивне начеб об’єднання двох сімей. Помагали одна одній і садити бульбу та іншу городину. І по господарстві, притому Федоська відверто експлуатувала Мокрину – могла навіть попросити вимити в їхній домі підлогу. Мокрина слухалася, ніби й раділа, що може прислужитися. Подружилися й діти. Гралися разом, по ягоди ходили. Здається, з тої придибенції не радів тільки Іван. Якось сказав Мокрині, що більше не прийде, ну, сама знаїш, як…

– Прости…

– Чого там, – одказала Мокрина. – Оно моя замурзана любов… Три любові… А тре щось помогти – ни одкажусь. Бо ж мати зувсім уже плохі…

Десь через осеней п’ять після тої знаменної розмови до Мокрининої хати ступив найстарший Федосьчин хлопець.

– Мама, тойво, – сказав голосом батька, явно копіював. – Ну, вас на гриби запрошують… Йдіть, бо вже насмажили, холонуть.

Мокрина пішла. Федоська була вдома сама. Тарілка з грибами смачно пахла. Мокрина повечеряла, навіть подумала, що добре, вдома ни готуватиме, а неїна орава й молока поп’є. Дорікнула, що Федоська ни покликала по гриби, разом й пуйшли б.

– Та мене саму Катька наша з чоловіком пузвали.

Іванова сестра таки вийшла заміж, уже по війні за вдівця з другого кутка, до двох Петрових додалося й двійко спільних дітей.

Мокрина вступила на своє подвір’ячко з легкою душею. Готувалася доїти корову, яка щойно з паші прийшла. Вже з дійницею в руках до хліва йшла, як на подвір’я не вбігла, ввірвалася з каструлею в руках Федоська.

– Що, Федосю? Ще гриби, чи що, принесла?

– Які гриби?! – Федоська схопила Мокрину за рукав. – Відро став. Став, кажу. І бери пий. Пий швидше.

Вона зняла кришку з каструлі. Там було якесь пійло.

– Пий, – наказала Федося. – Пий. То солона тепла вода. З травою помічною. Мо’ виблюєш, то спасешся…

– Що ти… Федосю!

Відро випало в Мокрини з рук. Боляче вдарило по нозі. Їй стало враз душно, мов на подвір’я знов ступило парне літо, а затим одразу холодно, зацокотіли зуби.

– Щ-що ти…

– Отруїла я тибе, – зло сказала Федоська. – Грибами нидобрими отруїла. Того й покликала. А ти й наїлася. Пий, кажу. І два пальці до рота. Мо’ ще порятуєшся. Ой, Божечку мій…

Мокрина взяла каструлю, почала пити теплу солону, з присмаком якоїсь трави воду. Випила і її майже одразу вирвало. Потім Федося дала солоної води з милом. Тоже наказала пити.

Вони таки геть прочистили Мокринині нутрощі. Обоє знесилені опустилися на колоду біля загорожі. Слів не було, тільки втома.

18. Бадилинки

Прізвисько «Бадилинки» дав їм, як і багатьом давав, той же Іван Бройчик. На їхню матір Марію казали – Башиха, і на дочок спершу – Башисині діти, Башенята. Та Іван якось рішив по-своєму:

– Башиха – то Башиха. Неї й возом ни об’їдеш. А то – які ж Башинята? Худющі, як трясця, мовби й родилися висохлими. Справжні тобі бадилинки[54]54
  Висохлі стебла, огудиння, картоплиння (діал.).


[Закрыть].

Так і повелося – Бадилинки, то й Бадилинки. Бадилинка старша й Бадилинка молодша. Бадилинка Тонька й Бадилинка Сонька. Вдалися сестри зовнішністю – обличчям, видовженим донизу, худорлявістю, навіть манерою ходити – рвучко, мовби вічно поспішаючи, – у батька. А батько, Франек, був не місцевим, поляком, осадніком[55]55
  Поляки, яких розселяли у східних воєводствах Другої Речі Посполитої (в т. ч. Волинському) між двома світовими війнами.


[Закрыть], ознайомився з Марусею в Любовні, дізнався, звідки вона, а через днів десять приїхав, розшукав, і так сподобалися Загоряни, озеро, річка, ліс, що вирішив лишитися тут назавше.

Він одразу взявся облаштовувати своє життя в селі. Марія з матір’ю жила в маленькій халупці, одній з найбідніших на кутку. Їхню сім’ю в Першу світову війну росіяни вивезли при наближенні австріяк на схід, десь аж до Волги, як у селі казали, на Саратовщину. Тоді більшість загорянців, не бажаючи покидати рідні місця, ховалися в лісі, але були й такі, що піддалися на агітацію про «звірів з тевтонськими рогами». Назад вернулися вже при поляках, тепер Ликерка з двома дочками – Марусею і Юхимкою. Батько, казали, пішов у Білу армію та й загинув. Хоча якось Ликерка призналася, що найшов якусь руську бабу, волочився за нею, то вона й прогнала невірника. Дочки обидві були дорідні, тілисті, не вельми вродливі. Що не завадило обом швидко вийти заміж. Юхимку уподобав хлопець з села коло Любовня, так само в місті на ярмарку зустріла своє щастя й Маруся.

На місці старої хати закипіла робота. Як виявилося, пан осаднік мав добрі гроші. І за два роки виросла новенька добротна оселя, з великими вікнами, обрамленими, правда, чомусь різьбленими віконницями швидше в російському, а не польському стилі, з просторим ґанком, а головне – крім кухні, аж з трьома кімнатами. Оскільки на Поліссі хату називають дома, а кімнату – хата, то на Млинищі казали заздро, що в того Франека з Маруською дома зі штирма хатами. У селі ж бо навіть у найбагатших було щонайбільш дві хати-кімнати. Стала Маруся «осадніцею» і «осадніковою багачкою». Франек натякнув тещі, що їй варто пожити у старшої дочки, доки ведуться роботи. Ликері й самій не вельми подобався той розгардіяш і вона пішки подалася до Юхимки, у якої вже з’явилася онука. Більше її в селі не бачили.

Закінчення облаштування будинку співпало з народженням доньки і в Марусі. Взагалі в цій родині жінки народжували тільки собі подібних. Друга дочка з’явилася аж через п’ять літ. До того часу Франек обсадив оселю молодим садком і викопав з допомогою сільських парубків ставок, у який запустив рибу, що було для Загорян, де і річка, й озеро, дивиною. Правда, на річку Франек тоже часто вибирався рибалити. Взагалі вів пан осаднік доволі привільне життя, з худоби мав корову, за якою ходила Маруська, коня, на якому любив проїжджатися верхи по селу, й пару курочок. Про свиней казав, що тримати їх – варварство. Ще будував за домою, в саду, якийсь чудернацький апарат – яроплан, казали в селі, а Франек охоче розповідав, що він стояв біля витоків польської авіації й обов’язково збудує диво-літака. З однієї деревини, щоб легше літати. Будівництво його, правда, затяглося на роки.

Це була предивна пара – товстенна Маруся, яка поправлялася з кожним роком і місяцем, і невисокий, піджаристий, швидше худий, холеричний Франек. На Млинищі дивувалися, як то вони сплять, чи не придушить Маруська колись свего чоловічка. Капосний Бройчик божився, що якось ідучи до Мокрини, ненароком заглянув у вікно. У хаті горіли, казав, свічки, на перині, вкладеній на підлогу, лежала простора, біла Маруська, а по ній бігав худий Франьо в їдних підштаниках і вигукував захоплено:

– І це все моє! Моє! Моє!

Ще Бройчик казав, що то Франьо будує насправді ніякого ни самольота, а машину, щоб підіймати Маруську, коли вона стане їднаковою в ширину й висоту, ну, й сама ходити не могтиме.

Маруся ж тішилася тим, що чоловік не змушує до роботи в полі (бо й поля було зо два морги), а велить виховувати гідних «доньок Ойчизни» та готуватися до народження сина.

Сина, проте, Маруся не народила. А коли почалася війна з німцями, Франек заявив, що він як справжній патріот Жечі Посполитої мусить бути на війні зі швабами й шкодує тільки, що не встиг до цього часу добудувати літака, що мав стати гордістю польської авіації.

Війна тривала місяць, через неповних три тижні після її початку прийшли німці, їх за кілька днів змінили совєти, яких потім назовуть першими.

Франек не повернувся.

Маруся вірила, що чоловік живий, попав у полон. Та через півроку, навесні сорокового, з’явився якийсь чоловік, котрий розшукав Марусю й розповів, що бачив, як на аеродромі капрал Франек Ступачинський при наближенні ворога спробував підняти літак у повітря та розбився. Маруся нагодувала гостя, притому поставила на стіл карафку горілки, то, випивши пару чарчин, вісник недоброї звістки поправився й розповів, як хоробрий капрал направив літака назустріч ворогам, як він збив німецького «месершмітта», та був скошений чергою із «фокке-вульфа», що саме налетів. Чоловік, якого звали чи то Степан, чи то Стефан, видко, добре розбирався на марках німецьких літаків і за це заслужив ще одну чарку.

Відтоді Марія не раз виходила з оселі й дивилася на недобудований, майже всуціль дерев’яний літак. Їй спочатку здавалося, що вона бачить, як коханий чоловік сідає в ту машинерію, вона здіймається в небо й зникає в синьому безмежжі. Потім вона стала бачити, як літак спалахує яскравим полум’ям, як борсається в тому вогні Франек, щось кричить до неї. Жінка дивилася, доки сльози не застилали очі й теж робилися тьмяно-червоними.

Марія й так слабувала в останні роки, все важче їй ставало утримувати тіло, що росло й наливалося тяжкістю, набрякали й розпухали ноги, а тепер під осінь вона геть злягла.

– Що ж ви-те будете робити, дітоньки? – сказала Марія дочкам, що в черговий раз стали коло ліжка.

– Будемо жити, мамо, – вельми серйозно відповіла старша Тоня. – Я впораюся з хазяйством.

– Треба написати тітці Юхимці, може, вона приїде й поможе. Або забере хоч Соничку до себе.

– Ні, – ще затятіше вимовила Тоня. – Ми будемо разом. Я догляну і вас, мамо, і наше Сонечко. Я вже доросла.

– Яка ж ти доросла, – зітхнула мати. – Тринайціть літ, зусім пуцьверіньок.

– Чотирнайцять скоро буде. Все, мамо, я пішла поратися. Побачите, як я вмію.

Отако Тоня рішила.

– Я тобі помагатиму, – сказала Софійка.

– Ти сиди ліпше коло мами.

З того дня почалася героїчна боротьба, сказати б без зайвого пафосу, життєвий подвиг зовсім юної Антоніни Ступачинської. Старша Маріїна дочка виявила неабиякий характер і гідну подиву затятість у поєдинку з випробуваннями, що навалилися на сім’ю. Вона поралася в хаті, готувала їсти (недаремно придивлялася, як робить то мама), мила підлогу, а в суботу гріла у відрах воду на плиті, наливала в балію й мила маму, казала при тому, що зовсім їй не стидно й не важко, ретельно вимивала, а потім витирала велике мамине тіло. У неділю гріла воду для сестри. Купання Софійки, котру старша сестра називала тільки Сонечком, перетворювалося на справжній ритуал-священнодійство. Тато Франек добудував до їхньої оселі спеціальну кімнату, у якій стояла велика кругла балія, що правила за ванну. Туди Тоня й наливала теплої води, у яку вкидала за рецептом матері сушені м’яту, любисток, ромашку, а влітку – свіжозбирані, а потім і мила. У це пахуче шумовиння й залазила Софійка-Сонечко. Тоня старанно, як і мамі, мила спочатку голову, потім усе тільце. Причому робила це ніжно й любовно. Вона відверто милувалася сестричкою, казала, яка та гарнюня, називала запозиченими в батька словами «королівна» і «принцеса». Співала пісні, а ще розповідала, як повернеться, обов’язково повернеться з німецького полону татко, то вони полетять на літаку подивитися на далекі невідомі краї. Аж до того краю, де сходить сонце.

– І маму візьмемо, – казала Сонечка. – Вона ж виздоровіє, правда?

– Звичайно, люба. Мама виздоровіє, обов’язково виздоровіє. Побачиш.

Взагалі Тоня любила співати, коли ж їй ставало особливо важко, коли бачила, що мамі стає гірше й гірше, виходила на край городу й дарувала пісню – іноді веселу, а частіше сумну, тужливу – вітрові й простору, що тягнувся крізь поле й лозняки аж до лісу, а над лісом ставав манливим небом, а часом одягав корону-серпанок.

Витирання Софійки також було повільним урочистим дійством, а ще більшим дійством-святом для обох ставало розчісування волосся, що виростало все пишнішим, і як казала Софійка-Сонечко, дужче пахло від поцілунків Тонечки. Очі її притому дивно світилися.

Потім утрьох пили чай з липовим цвітом або м’ятою, листям суниці чи вишневими гілочками. Марія думала, що Бог, забравши чоловіка, позбавивши здоров’я, все ж лишив найбільший скарб – таких доньок. А найбільше – таку Тонечку.

За порадою матері Тоня віддала коня далекому родичеві, дядькові Трохимові, який за це орав город і шматок землі в полі. Жито сіяла Тоня сама, жати й садити та копати бульбу помагали сусіди. Вони ж за монети, які лишилися од тата Франека, привозили дрова. Правда, суворої зими сорок першого – сорок другого років довелося покликати дядька Івана Бройчика й він порубав дерев’яного літака. Тоня перед тим помолилася й попросила вибачення в «татового птаха», як називала це дивне творіння батькових рук. Коли дрова з літака горіли в грубці, Тоня стримувала сльози, а другого вечора їй здалося, що з вогню вилітає маленький пташок-літачок і жалібно квилить. Вона міцніше притисла до себе молодшу сестричку.

Так якось вони пережили воєнні літа. Через рік після спалення літака в них з’явився постійний помічник – хлопець Зенько з третьої од їх вулиці. Він приходив рубати дрова, садити й копати бульбу, а раз почав прибивати штахетину в огорожі. Якось за роботою Тоня зловила себе на думці, що їй дивно приємно дивитися, як переливаються м’язи Зенькових рук при роботі, як він смішно хекає, коли розрубує колоду, як витирає долонею піт з лоба.

Наступного разу вона раптом збагнула й від того залилася густою червоною фарбою – Зенько навідується не просто по-сусідськи помогти, а приходить саме до неї. Вони були ровесниками, разом вчилися в чотирикласній польській школі і в п’ятому класі української школи за «тамтих совєтів». Обопільна симпатія росла й перетворювалася на щось більше, од чого в старшої Бадилинки солодко завмирало серце й перехоплювало подих. Вона дозволяла Зенькові вечорами обіймати за стан і тремтіла, коли він пригортав уже по-чоловічому дужими руками. Навесні сорок четвертого Тоні виповнилося сімнадцять, робота не тільки загартувала, а й витворила з неї сильну привабливу дівчину. Влітку «сімнадцятка», як він жартував, виповнилася і неїному коханому.