Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

Однокласники добрими з тими, хто з ними дружив, у кого можна списати.

«Я інакша й чужа, – подумала якось Ліда. – Але чому я не чужа сама собі? Може, я щось повинна зрозуміти, що приховано так далеко, що не можу знайти…»

«Що я можу?» – якось спитала себе Ліда.

І поступово, крок за кроком виявляла, що може таки багато, що може дедалі більше. Вона могла запам’ятовувати не тільки вірші, задані для заучування, а й ті, які вичитувала в поетичних збірках, цілі прозові тексти, які їй подобалися, у яких мовби звучала дивна музика слів, задачі, формули, рівняння – виключно для себе. Треба було не виявити справжню себе – і вона не виявила. Вчилася, розкривала багатство думок теж тільки для себе. Все більше навчалася контролювати те, що каже, і навіть те, що думає. Слова приходили й відходили, а інші наче клалися на полиці. Вона була немовби великою сортувальною станцією для однієї особи – Ліди Терещук.

Ліди Терещук.

Та Ліда виконувала, як і перше, домашню роботу, ходила з мамою на поле, а з батьком на ферму (особливо влітку, під час канікул), але й там інтенсивно, таємно працювала. Повторювала в голові те, що задали в школі, – і коли полола грядки вдома, і сапала буряки на колгоспному полі, помагала висмикувати стебла льону. Вирішувала якесь рівняння для старшого класу, яке перед тим запам’ятала на дошці в чужому класі, й спинялася, зачудована. Чи, як вважали однокласники й баби на полі, – дурнувато усміхалася. На вустах її у той момент виростала квітка, яку ніхто не бачив.

Шкільна бібліотекарка, а за нею й сільська, дивувалися, що дівчинка, котра вчилася абияк, стільки читає. Вони вважали, що це свого роду блаж, психічна хвороба, коли бачили, як це незавидне, бідно одягнуте дівча, худюще, з мовби погано витесаним обличчям, приходить і вдає, що читає, а насправді, як вони вважали, перегортає сторінки. А забігала Ліда на перервах, приходила після навчання (удома казала, що знов затримали на зборах в школі чи лишили після уроків), в неділю. Деякі книжки Ліда брала з собою й ховала в кущах на березі Мережки, за гіркою, до якої тулилася хата. Пильно стежила, щоб ніхто не виявив її криївок. Як і раніше, ні з ким з ровесників не дружила. Поступово ставала все більше «вовчкуватою», віддалялася і від мами, котру тепер просто шкодувала – й за вічну покірність, страх перед чоловіком. За її долю, хоч і дедалі більше розуміла, що мама Марися в чомусь таки лишилась сама собою.

Від однокласників довідалася те, що знали на кутку, – Матвій насправді не був її батьком. Це спочатку вразило, а потім принесло полегшення, оскільки таким жорстоким до неї був не рідний тато, а чужий чоловік.

Десь у класі п’ятому чи шостому Ліда таки спитала:

– Мамо, а хто мій тато?

Марися жахнулася, приклала пальця до вуст, почала хреститися.

– Ну, що ти, що ти, доцю?

– Я все знаю, – жорстоко вимовила Ліда.

І мама зрозуміла з її вигляду – таки знає.

– Він був солдатом. На гірці вишку ставив. Отам-о.

– Як його звали?

– Гена, – видихнула Марися.

«Отже, я Лідія Геннадіївна», – подумала Ліда.

І спитала:

– А прізвище?

– Того я ни знаю, – сказала мама. – Ни спитала. Та й ми знакомі були, щитай, два дні.

– Хіба… Хіба ти його не любила?

Ліда була вражена. Приголомшена. Як так?

– Я вельми тибе хотіла, – сказала Марися. – Тибе, таку маленьку, як жовте пухнасте гусєтко.

Після тої розмови Ліда пішла за гірку й виплакалася. Підвела очі догори. Колись тут стояла вишка, яку поставили солдати. Солдати? Геннадій, її справжній батько?

Десь через місяць вона спитала маму:

– Звідки він був? З якого міста, якої місцевості?

– Ни спитала, – простогнала мама з мукою в голосі. – Десь із Восточної. Майже по-нашому гувурив.

Хтозна, до чого б могло привести це її розпитування. Це існування двох Лід, гра, що переставала бути грою, яка – Ліда це відчувала – приносить дедалі менше задоволення, натомість виснажує мозок.

Гра переросла в поєдинок – жорстокий поєдинок дужого чоловіка і малої худющої дівчинки, поєдинок, про який знали обоє, але знали кожен своє. Матвій те, що переміг ненависну йому істоту, її прагнення до «панськості». Ліда, що потаємно переграє того, хто звався її батьком, але таким не був.

Цей поєдинок мусив чимось закінчитися.

Чимось явним, що й сталося.

Вибух пролунав, коли вона закінчила сьомий клас. У Загорянах була семирічна школа, й раніше Ліда не раз із жахом думала, що буде, коли закінчить навчання. Їй хотілося вчитися далі. Але що діяти? Втекти з дому? Збунтуватися, і будь що буде…

Раптом вона довідалася, що школа стала восьмирічною, а далі, через кілька років, перетвориться на середню, тобто тре буде вчитися десять, а може, й одинадцять класів.

Та її радість і надію вбив батько.

– Хватить з тибе тої засраної учоби. Будиш мині на фермі помагати, поки п’ятнайціть літ ни виповниться. А тоді телятницею оформлять, я взнавав.

– Може, я поступлю в профтехучилище?

Ліда вимовила це покірно-тихо, стримуючи кипіння, що наростало в грудях.

– Я тобі дам «училище». Ти…

Батько видав порцію лайки. А потім сказав, що як буде їй шістнадцять, то вийде замуж. Житиме, як люди, по– сільському, без всяких витребеньок.

– Заміж? Колись вийду…

– Коли я скажу, – батько. – І за кого. Я вже тобі вибрав.

– І кого ж…

– Ни твоє діло. Хотя б і Федька Босого. Якраз для тибе.

– Ви жартуєте, тату.

– Поварнякай мині.

Федько Босий був відомий на кутку п’яничка років сорока, вже колись мав жінку, яку, казали, побоями довів до смерти, за що відсидів п’ять років.

Ось яку долю готував їй батько. Не її батько.

«Не буде так, – вирішила Ліда. – Я або втечу, або… Або вб’ю його. Каменем чи… ломакою. Нехай мене тоді відправляють у колонію для неповнолітніх».

Вибух стався наприкінці літа. Ліда пішла до центру села по хліб. Вже майже на підході до крамниці побачила, як з бокової вулиці вийшла жінка. Її класна керівничка Орися Михайлівна. Колишня класна, бо ж Ліда сказала, як велів батько, нерідний батько, неодмінно додавала тепер Ліда, коли його згадувала, що вона далі не вчитиметься, не ходитиме до школи. Орися Михайлівна тільки й вимовила: «Ну, що ж, це твій вибір». Певно, не вельми й шкодувала (або й зовсім), що втрачає ученицю, котра ніколи не хапала зірок з неба, не була активісткою, і взагалі наче невиразною сірою плямою.

Сама не знаючи, чого так чинить, Ліда не звернула до магазину, а пішла крізь шкільний сад за Орисею Михайлівною. Щось наче повело її за вчителькою. Вже на підході до школи вона відчула запах свіжої фарби (у школі щойно закінчили ремонт) і в неї защеміло серце. Потім голосно забухкало. Орися Михайлівна пішла до вчительської, а Ліда зайшла до шкільного коридору. Запах фарби забивав подих. У Ліди запаморочилася голова.

«Я зараз помру», – подумала вона.

Ось і її клас. Колишній клас. Заглянути? Вона відчинила двері, побачила рядок свіжопофарбованих парт. Чисту-чисту дошку. Шкода, що немає крейди, а то б вона написала… Написала одне-єдине слово «Прощайте!». Хай би потім ламали голову, хто це зробив.

Ліда поквапно вибігла з класу. Серце калатало ще шаленіше. Притулилася до дверей і відчула, що вони ще не зовсім висохли.

Нехай.

Тепер їй усе байдуже. Їй чужий цей світ, ця школа, яка не для неї.

«Ні, – раптом подумала Ліда. – Ні. Сьогодні. Або ніколи».

– Ні, – вимовила вона уголос.

Мов у гарячці, вона зайшла до вчительського кабінету. Там сиділи Орися Михайлівна і хімічка Ніна Борисівна, про щось розмовляли.

Ліда привіталася. Спинилася. Уся дрижала.

– Чого тобі, Терещук? – спитала Ніна Борисівна.

– Я до Орисі Михайлівни…

І після короткої паузи:

– Орисе Михайлівно, можна я вам почитаю вірша?

Її колишня класна керівничка подивилася здивовано і трохи злякано. Ця дівчинка завжди була неадекватною, це вона підсвідомо відчувала.

– Навіщо ти хочеш прочитати вірша? – запитала Ніна Борисівна. – Ти, здається, вже не ходитимеш до школи…

– Хочу, – Ліда. – Мені дуже треба. Дозвольте.

– Гаразд, читай, – дозволила Орися Михайлівна.

Ліда хотіла розпочати з вірша Тичини «А я у гай ходила», потім перейти до чогось серйознішого. Та враз передумала і почала:

 
Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду.
Ти мене, кохана, проведеш до поля,
Я піду – і, може, більше не прийду.
 

«Але ж цього вірша не вивчали в сьомому класі, його, здається, взагалі не вивчають у школі. Хіба в якому десятому класі», – подумала Орися Михайлівна.

Хотіла це сказати. Але промовчала.

Ліда читала вірша за віршем – і ті, що вчили в школі, й ті, що не вчили. Потім почала розказувати про письменників, читати прозові уривки. Слова лилися з неї потоком.

– Навіщо ти нам це читаєш? – першою не витримала Ніна Борисівна.

– А хочете, я вам розповім із хімії? – Ліда дивилася задерикувато і трохи глузливо. – Наприклад, як проходить якась хімічна реакція. Або краще розповім про неорганічну хімію. А хочете, про колоїдну?

– Що?

У Ніни Борисівни очі полізли на лоба:

– Звідки ти це знаєш? Колоїдна хімія!

– З книжок, які є в нашій бібліотеці. І в сільській. Потім я розповім вам дещо з географії, історії. Ой, а в сьомому класі ми почали вивчати алгебру. Шкода, що тут нема дошки. Я б написала вам ті алгебраїчні формули, які ми вивчали. Ні, ліпше почну з економічної характеристики зарубіжних країн.

Вона знову обрушила на голови бідних ошелешених педагогинь цілий потік інформації.

До вчительської заглянув ще один вчитель.

– О, Яків Дмитрович! – зраділа появі історика Ліда. – Заходьте, не бійтеся. Я розповім вам історію Стародавнього світу й середніх віків. Знаєте, коли закінчилася Столітня війна? Коли і де стратили Жанну д’Арк? Ви чули про таке місто – Руан? Про що писав Томазо Кампанелла? Хто такий Френсіс Бекон?

– Що тут відбувається?

Яків Дмитрович був ще ошелешенішим. Ліда почала розповідати про Столітню війну, про страту Жанни д’Арк, потім перейшла до поезії трубадурів, далі до відкриття Америки.

– Гаразд, Лідо, – сказала Орися Михайлівна. – Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш…

– Навіть про складні випадки вживання прикметників і дієприкметників, – сказала Ліда. – І про частини мови, відмінювання іменників і дієслів, про суфікси, префікси і дієприслівники. Узагалі, мова і література – мої улюблені предмети.

Орися Михайлівна встала і підійшла до дівчинки, яка здавалася на диво спокійною, але якось так виструнченою, що аж схожою на живу натягнуту струну. Поклала руку Ліді на плече.

– Ми вже зрозуміли, що ти все це знаєш. Що ти багато знаєш, значно більше, ніж вимагає програма семирічної освіти. Ти можеш вчитися далі, якщо ти змінила своє рішення…

– Я змінила! – дзвінко вимовила Ліда.

– Але чому, чому ти приховувала досі свої знання?

І Ліда призналася:

– Так мені наказав батько.

– Батько? Чому?

– Він хотів, щоб я погано вчилася. Він казав, що моє діло працювати на фермі або на полі. Я… Я люблю працювати на полі. Але я хочу вчитися далі. І взагалі – мені подобається вчитися. Дуже подобається.

– Ти будеш вчитися, дівчинко, – вступив у розмову Яків Дмитрович. – А з батьком ми поговоримо. Якщо ти, звичайно, не проти.

– Я не проти… Але він, він мене буде бити, якщо дізнається, що я порушила його наказ…

– Не бійся, ми не допустимо цього, – сказала Орися Михайлівна. – Ми прийдемо до вас сьогодні ввечері.

«Він взагалі не мій рідний батько», – хотіла сказати Ліда. Але вирішила поки що промовчати.

Виходячи, вона почула, коли нещільно прикрила двері:

– Яка талановита і нещасна дитина. Як ми її з вами пропустили… – казала Орися Михайлівна.

– Але як їй вдавалося стільки запам’ятати? – дивувалася Ніна Борисівна.

– Я ж кажу – вражаюче талановита.

Серце Ліди того дня то співало, то знову починало калатати у тривожному передчутті. Але відступати вона не хотіла. Не могла вже відступати, повертатися до попереднього життя.

Надвечір на їхнє подвір’я вступила ціла делегація – Орися Михайлівна, Ніна Борисівна, Яків Дмитрович, які захопили з собою першу Лідину вчительку Галину Калениківну і шкільного завуча Людмилу Платонівну.

Було несказанним здивування Матвія і переляк Марисі. Страх упереміш із торжеством світилися в Лідиних очах. Вона перебувала тут і мов десь далеко.

Коли у відповідь на слова Орисі Михайлівни, що Ліді треба й далі вчитися в школі, Матвій сказав, що наука не для неї, Орися Михайлівна весело наказала:

– Розкажи, Лідочко, татові те, що нам розповідала.

Ліда знову розпочала з віршів, потім сказала, що вона чудово знає й історію, й географію, і літературу, й хімію, фізику, алгебру, геометрію, обидві мови – українську й російську, всі мовні правила. Що відтепер постарається стати відмінницею. Що вона хоче й буде вчитися.

Матвій дивився, хоч і люто, проте спантеличено. У нього засіпалася ліва повіка, потім права, щока, підборіддя.

– Я ж не проти, щоб вона вчилася, – видавив Матвій.

– Вона і вчитиметься, – сказав Яків Дмитрович. – Якщо, коли ми підемо, ви хоч пальцем зачепите доньку, я вам, як учитель і депутат сільської ради, обіцяю, що сядете в тюрму. Надовго. А як просто чоловік, що натовчу перед тим пику. У мене в інституті був розряд по боксу. Зрозуміли?

Матвій помовчав, а тоді сказав:

– Чого ж не розуміти… Я ни бив неї николи… Хіба шутком, як довгарала[50]50
  Допікала (діал.).


[Закрыть] чєсом…

– Тоді до побачення.

Коли вчителі вийшли, Матвій тупнув ногою.

– Сука! Сучище! Поріддє прокляте салдацьке! Я вам ще покажу! Угрожати мині будуть!

Він вилетів надвір, спинився й раптом зрозумів, що світ обвалюється. Його світ. Що надто низьке небо, надто чорне. Як же могла вчитися цяя підла дівка, що він не знав… Матвій дико заревів з розпуки.

Рішив піти до Петра Кузьового, у того завсіди найдеться блєшчина самогонки.

Того вечора Матвій вперше в житті напився по-чорному – спершу з Петром, потім в іншій компанії. Йшов додому, хитався, світ був геть темним. Бурмотів погрози, що зараз він їх так відлупить, цих проклятих сук, що на все життє запомнять, у ногах повзатимуть, прощення проситимуть, плювати йому на теї вчительські погрози. Пику, казав, наб’є той хирляк! Ха! Та він три таких заткне за пояс!

Матвій раптом побачив себе на коні. Він вершник і наїжджає на того вчителюка. Кінь ірже і він, Матвій, починає мовби іржати. Ні, то він сміється. Зараз, отак сміючись, зарубає цього хирляка. А де ж його шаблюка? Чого хитається під ним кінь?

Переходячи в той момент поламаний міст через Мережку, Матвій не втримався й полетів донизу. Він ударився головою об камінь і втратив свідомість. Якби знався на медицині, то зрозумів би, що перед тим пережив після почутого од дочки гіпертонічний криз. Пиятика ще підвищила тиск, а падіння й удар головою об камінь довершили справу.

Його побачили вранці пастухи, які виганяли худобу на пашу. Марися протремтіла цілу ніч не в хаті, а в хліві, а Ліда сховалася у клуні в сіні.

У райцентрі, куди доправили непритомного Матвія, лікарі констатували обширний інсульт.

Лікування спершу в районній, а потім і в обласній лікарні нічого не дало. Матвій лишився паралізованим, безмовним. Доглядала його Марися. Годувала, раз на тиждень мила. Рідко коли вимовляла яке слово.

Ліда, коли верталася зі школи, теж годувала батька з ложечки кашею і… розповідала про навчання в школі, про уроки, про те, що задавали додому. Не могла втриматися од цієї своєрідної помсти.

Ліда розповідала, що стала відмінницею. Що хоче цим порадувати таточка. Що обов’язково поступатиме в педінститут, а може, й у столичний університет.

Матвій дивився, але не ненависним поглядом, а теплим, що просив жалю. Часом щось мичав. Тремтів ледь помітно.

Навесні Ліда якось сказала:

– Все, більше розказувати не буду. Досить, віддражнилася. Пробач, якщо можеш.

Матвій замичав, лице його перекосилося, ледь-ледь затрусилося тіло, а з ока витекла сльоза.

І Ліда раптом зрозуміла – він… він просить, щоб розповідала.

Прожив Матвій ще цілих десять років. Мав міцне серце. І ще мовби щось, що тримало його на світі, хай і в такому безпорадному стані.

Уже десятикласницею Ліда вперше сказала, що вона сама помиє батька.

Помила, не відчуваючи огиди. Ані жалю до висохлого тіла. Мила старанно і розповідала, що в неї є шанс отримати золоту медаль. Правда, щось у неї йде трохи не так. До одних предметів більший інтерес, інші мовби перестає розуміти. Цікавлять дуже українська мова й література. Ну й нехай, філологія – теж потрібна наука. Матвій мовби схвально промичав.

Вона таки стала студенткою. І коли приїжджала додому, мама Марися казала, що бачить, як її жде батько. З батькового вигляду Ліда розуміла – справді чекає.

Коли розповідала якось у черговий приїзд про навчання, мати промовила, що здається – батько хоче, щоб Ліда зновика його помила.

Що Ліда й зробила. Коли вже вдвох витирагунили після купання це геть висохле не тіло, а тільце, на ліжко, батько раптом замичав, затрясся. І… підняв руку. Ліда зрозуміла – просить подати свою. Вона подала – і Матвій неймовірним зусиллям дотяг її руку до своїх губ і поцілував.

ІІІ
Сім любовей

17. Сім’я Бройчика

«Без мене мій народ не повний», – класик мав рацію, коли писав це.

Млинище ж буде неповним без кількох колоритних персонажів і любовей. Чи кохань, якщо хочете.

У них – його сіль. Було й більше, але розповімо про сім. Точніше, про сім історій.

Почнемо з Бройчика, бо без нього Млинище усохло б, як сказав один місцевий гострослов. Та ще гострішим на слово був сам Бройчик.

Мабуть, не тільки на Млинищі, а й в усіх Загорянах, не було більшого й насмішника, як Іван Бройчик. На його язик, справді гострий, мов бритва, та ще й обліплений колючками, ніхто не хотів потрапляти. Він міг дати нібито непідхоже, але в’їдливе вуличне прізвисько і воно прилипало до людини, як реп’ях, навіть гірше. Так, до прикладу, Гриць Чоботан, який мав до цього прізвисько Беземський, як називали і його батька, став Зайчиком. Гриць був високим, дужим, але таки полохливим. У парубоцькі розборки не встрягав, майже завше відходив набік, бурмочучи при цьому:

– Ви-те, хлопці, тихіше, ладком.

– Ну, Зайчик наш зновика за корчем сховався, – сказав якось Іван.

І Гриць став Зайчиком. А коли він почав пред’являти до Бройчика претензії, мовляв, ну зовсім не підходить йому ця нова вулична кликуха, бо й статурою, і ходою, і мовою вдався не мовчазним, Бройчик сказав:

– Та ти на сибе поглєнь… Такий великий, добрий, пухнастий. Ну геть Зайчик!

Худа, як трясця, Ганна Крицька стала Шкваркою. І в Івана готове пояснення:

– Та шкварку, як ото з доброю шкіркою, то й посмоктати мона, ліпше, ніж з’їсти одразу, – і ще й підморгнув капосно.

Пилип Крутьковий, бідний, аж синій чоловік, з легкої Бройчикової руки став Багачем, а Яшко, що коло мосту живе, – Лапцидрицем, отаке чудернацьке прізвисько Іван вигадав. Правда, Яшко потанцювати любив, хоч і не вельми вмів.

Ніхто не міг пригадати, звідки пішло дивне прізвисько Бройчик. Казали, що то сам Іван видумав, щоб народ заплутати. Але ж ні – так прозивали і його батька, Тимоша.

Коли Іван Бройчик став старим, то вперше, як він казав, вступив лівою ногою у теє, як неї…

– У гамно?

То, здається, сказав Іванів сусід Марко.

– Гірше, діду, – у політику.

А сталося таке. У Загорянах після війни з’явилося кілька нових вулиць – за шосейкою, що тепер ішла в обхід села, коло озера і на Млинищі. Тут, на новій вулиці на краю кутка, коло болота почали поселяти переселенців з хуторів. Вулицю по-сільському називали Закутня. А як прийшла з району чи то й області вказівка, що всі вулиці мають обов’язково мати назвиська, то в сільраді й назвали по-народному – Закутня. Але в районі така назва поздавалася незрозумілою і якийсь грамотій не довго думаючи дав «правильну» – Тупикова. І правда, не вулиця, а тупик, глухий кут – кінцем нікуди не виходить, остання хата, Дровиняків, у такому тупику-куті й стоїть.

А Бройчик дав свою, іншу назву – Комуністіческа. Ну й в селі раптом стали так називати. Де той і той живе – на Комуністіческій, абож Комуністичній. Воно б нічого, так хтось доніс у те кагибе[51]51
  КГБ, КДБ – Комітет державної безпеки.


[Закрыть], що так Бройчик над совєтською властю знущається – вулиця-то Тупикова, у болото впирається, а він Комуністичною назвав. Натякає, що комуністи народ у глухий кут, до болота ведуть.

Івана викликали в сільраду, а там товариш з району сидить, увічливий і прилизаний, а очі – буравчики. І пояснень вимагає. Іванові смаленим запахло.

Та він і тут викрутився.

– Я придумав, ни одказуюсь. Так, той-во, так і є воно – Комуністіческа.

– І в болото впирається шлях до комунізму, в глухий кут? – товариш з очима-буравчиками грізно.

– Та нє, я не то мав на увазі.

– А що?

– Так посудіть самі. Вулиця-то нова-новісінька, на ній живуть ті, що з хуторів переїжджали, щоб новою світлою жизню в селі зажить. А вулиця куди веде? До колхозного двору, де і є та жизня. А тут, як ото і є в житті… Ни хочуть наш народ імперіалісти гамериканські прокляті пущати. Ой ни хочуть! Ну й на дорозі до світлого будущого бац – болото, рів. Щоб перекрити ту дорогу. А люде що зробили? Греблю поставили, дорогу утрамбували. У колективне хозяйство – пожалста, нихто ни спинить. Обратно, куди дорога? До комунізма веде Комуністіческа вулиця…

Отак Бройчик і викрутився. Та перед кагебістом зміг. А от перед рідним батьком – нє. Як виріс Іван, парубком став, на дівчат почав задивлятися, а вони – на нього. А задивлятися було на що. Вдався і ростом – не надто високий, али й не малий, жвавий і міцний, до роботи зух, обличчя смагляве, живе, очі завше сміються і кудись мовби кличуть, за словом Іван нікди в кишені не ліз. Слова самі до дівчєт просяться.

Ну й ті очі й слова привели до дівчини, котра, чи не останньою у селі, мала тепер призабуте, а, як подумати, красиве ім’я – Мокрина, Мокриночка. Про Мокрину не можна було сказати, що надто вродлива – худа й плосконоса, та було в її поставі, лиці щось таке: загадкова тиха усмішка, природно граційна хода, вміння час од часу таємничо зітхати, поворотом голови кудись кликати і щось незбагненне обіцяти, що деякі хлопці мліли. Зімлів і Іван, бо він таки відчував щось непоясниме, що йшло од цеї дівчини, й Мокринчине серце до хлопця, одного з перших не тільки на кутку, а й і в усьому селі, заспівало: «Мій!»

Почали зустрічатися. Та в Тимоша Бройчика були свої плани. Він якось до сина:

– Кажуть, до тої Мокрини Бациківської клинці підбиваєш?

Іван віднікуватися не став:

– Подобається, тату, а вам хіба нє? Дівка з усіх боків файна, добра, лагідна, видно, що ни сваруля, ни дівка, а пісня, і до роботи вогонь, роботящу невістку матимете.

Тиміш погодився:

– Так то воно так…

І думки виклав на тарілочку перед сином. Не став кричати, тиснути, бо знав, який незалежний, упертий характер в Івана. Він, батько, ніц не має проти такої невістки, як Мокрина. Тико ж суди сам, синку. Живуть вони удвох з матір’ю, ни живуть, животіють. Далі сказав те, що Іван і так знав. Батько Мокринин Настасій загинув у двайцєтім році, під час спільного походу вкраїнців з поляками проти більшовиків на Київ. Десь там, коло Дніпра, і поклав голову. Параска осталася вдовою з трьома дочками. Двох якось видала замуж, та типерка десь півморга землі осталось, бо ж мусила приданого вділяти. Ото город на краю села та ще манюсінька латка в полі – і все їхнє добро-багатство.

– Знаю, – спохмурнів Іван. – Тико я люблю неї, таке діло. Ни на землі, на Мокринці хочу женитися.

– Я тибе добре розумію. Вельми добре. Сам колись вибирав, як чинити, коли женихався. Ну й вибрав, і ни жалію, – одказав батько.

Іван і про батькову історію відав. Батько якось признався, як разом випили, – мав гинчу дівчину, ніж твоя мама Марина, а таки на ній женився. Бо давали аж три морги й реманент, і корівчину. І що… Живемо по-людськи, давнє забулося. Діло таке: двох дочок оддав, лишився ти й Катька. Катьку тре оддати, та ти ж сам знаїш: таку, що накульгує, хіба із добрим приданим візьмуть. Тут і любов навряд ци поможе, та й хто полюбить…

– То як собі хоч, – завершив батько, – Катьку мусимо видати, а ти як так вже на ту Мокриницю запав, то можеш у приймаки йти, я ни бороню, хата там є, од вітру, правда, хилиться, ну ти ж хлопець хазяйновитий, підрихтуєш, можу плуга вділити, та чим горати, як і коня нима, та диви чимось і розживешся.

– Дєкую й на тим, тату, – Іван зітхнув, перечити батькові не хотілося, подумав: «Якось то воно буде, головне, він Мокринку любить, а вона, казала, його, як душу свою в серці викохує, – отако гарно й мовила».

Та тут Тиміш стиха, слово бочком, що є інший варіянт, генчий спосіб рушити справу. Він говорив ото з Митром Римачівським (прозвали так, бо колись з села Римачі в приймаки до Загорєн прийшов):

– Ну ти ж знаїш, сину, що в нього дочка Федоська на виданні, вже засилали кілько родин сватів, бо ж є на що – дівка дзвін, вибачєй, куди твоїй Мокрині, і Митро ни бідний, то чом би й ни жинитися? Тико казав Митро, що дочка вперлася, хоть кілля на голові теши. І той ни такей, і той ни до вигоди. Казав Митро, що сердитися почєв, бо якби ни сваталися, то й мови нима, а тутка злітаються, як пчоли до цвіту. Тико він чув якось, що матері признавалася Федоська – любить вона тибе, Іване, вельми любить, жити, каже, ни може, хоть бери топися, а ти ж од свеї Мокрини ни ногою. Ну й казав Митро, що якби зговоритися та сім’ями поєднатися, то він би за Федоською цілих три морги дав би та й худобину, – Тиміш казав так, а як побачив, що син скривився й кудись ніби рвонувся, завершив: – Ти-но, сину, ни горячися, добре подумай, бо воно любов і присядки з одного боку, а з другого – Федоська дівчина і вдатна, і розумна, й на руки вміла, кажуть, ну й, що ни кажи – три морги з худобою ни дурничка. Спитай мине, ци мині з твею матір’ю зле було, і любов якося прийшла, і діти ни з гірших, а що Катька накульгує, то як Біг дав, і панові не все золотом кладеться, а мужикові тим більше. Подумай, я кажу, як є.

Іван подумав. Спершу од батькових слів скипів і стиснув кулаки, навіть майнуло – чи не двизнути батька, піти, або без бійки назовсім піти до Мокринки. Та він просто пішов, навіть не чекаючи вечора. Дівчина здивувалася й зраділа, зраділа й здивувалася, бо посеред білого дня явився, бачив – жде якихось слів. Особливих слів. Ті слова сиділи у Йвана в горлянці й жалібно кававкали. Помагав тин підлатати і вперше глянув на бідне обійстя іншими очима. Звісно, він підрихтує і хатину, і все тут доведе до ладу, і тин, і хлів… Та бідна дома все одно дивилася на нього сумними вікнами-очима. Здалося – очима Мокриночки. А поруч стояла Мокринка, усміхалася, чогось ждала, і мовби в чомусь дорікала.

У чому й за що? Де він зараз і де був години дві тому, ци скіко там, із батьком…

«І що буде далі?» – подумав Іван.

Той Іван, чийого гострого слова вже боялися, а надалі більше боятимуться…

А того вечора сталося, що він вернувся додом, а там і мама посміхалася, і тато не сердився, і Катруся, сестричка люба й кульгава, наче щось просила в нього лагідно, хоч і безмовно, схожа на вечірній промінчик, що востаннє зазирнув у вікно.

Не знати чого, та Іванові захотілося, коли вийшов надвір, щоб раптом закувала зозуля й накувала роки. Щасливі, аж до терпкості. Та надворі скидала першу позолоту осінь, зозулі в цей час не кують. Надворі стояла осінь тридцять п’ятого року двадцятого століття. Наполеон Бонапарт, який зробив тектонічні зрушення не тільки у світовій історії, а й віддалено, за принципом ефекту метелика, у свідомості родини поліщуків (Іван Бройчик був далеким родичем Терещукам-Рекрутам) давно спочивав у паризькому Будинку інвалідів, куди його прах був перевезений з острова Святої Єлени. Друга Річ Посполита ще була вельми моцна, не готова віддати ані ґудзика з мундира своїх вояків, ані п’яді своєї землі, не кажучи вже про морг.

Іван Бройчик постояв трохи надворі й рушив у вечірню мандрівку вулицею з однією метою, одним бажанням – не зустріти Федоську.

Федоськи він того вечора не зустрів.

– Вінчається раб Божий Іван на рабі Божій Феодосії, – ці слова пролунали в Загорянській Свято-Дмитрівській церкві десь через місяця півтора, між храмовим святом Дмитра і Михайла, який мав приїхати на білому коні.

А перед весіллям були таки випадкові зустрічі Феодосії й Івана на вулиці, й на весіллі її подруги й Іванового товариша, і спільний танець, і прихід Дмитра, батька, в гостини до Тимоша Бройчика. І похід обох Бройчиків у гості до Римачівських, і перемовини, під час яких ціна Феодосії зросла, окрім трьох моргів, корови, ще й на коня, і сватання, і запитки, в обох сім’ях, які передували весіллю, ну й зустріч Івана з Мокринкою, теж на вулиці, і її запитання із широко розплющеними очима:

– Що сталося, Іванку?

Бо ж Іван вже кілька тижнів як уникав – і вечорниць, і приходів на обійстя Параски і Мокрини.

– Я женюся, – сказав правду Іван.

– На мені?

– Нє, ти ж знаєш, на кому, – відповів Іван.

І Мокринка сказала, мовби зовсім без суму, чудернацькі слова:

– Нє, Іване. Ти женишся таки на мині, тико думаїш, що мине звати Федоська.

Отак дивно й сказала.

Та женячка готувалася і відбулася вельми поспішно. Мовби хто за ними гнався і намагався щось одібрати.

Івана в Федоськи.

Чи Івана в Івана?

Подумав раз так і вилаявся. Село захиталося, а він устояв на ногах.

Весілля відгуляли за тиждень до Михайла, в останню неділю, коли ще й можна весільничати. Рішили, що переждати Пилипівський піст і ще святі вечори пусля Різдва – задовго.

На весіллі Іван щось казав, жартував, бо ж від нього ждали жартів, танцював з молодою головний танець, обличчя її, соковиті губи, все тіло аж пашіло любов’ю. Він уперше, отак зблизька, подумав, що Федоська таки з біса вродлива. Вродлива і розкішна. Як казали в них у селі – розкішна й до любові пишна. Враз до цього тіла захотілося притулитися. Порух якийсь зробив і відхлинув, подумав, що занадто довго щось грають троїсті музики цей танець. Наче спеціально затягують, щоб молодий з молодою натанцювалися.

Випала нагода – з подвір’я вийшов, спустився до річки. Сів на березі й осінній прохолодний вітер остудив лице. І сидячи подумав – чи тую музику коло їхнього двору чує Мокрина?.. Недалеко ж, усього через кілька вулиць, за поворотом, через десять домів. Бач, і порахував…

Хай би ни чула, він за обох чує.

А яке тіло у Федоськи побачив першої шлюбної ночі. Коли вдвох осталися. Катьку-Катрусю в другу хату батьки випровадили. Місяць, як на те, зазирнув у вікно, і в тому світлі Федося сорочку скидала.

Спинилася, нижня половина була вже голою, руки з сорочкою закривали груди й лице.

– Мо’ поможеш? – спитала. – Щось я заплуталася.

Вдав, що ни почув. Одвернувся. Чогось найбільше злякався, коли ті пишні білі груди в місячному світлі побачить.

Його законна жінка лягла поруч, на бік, і тими грудьми дотулилася. Почала пестити, а що він тилько слабко ворухнувся, сказала сердито, навіть зло:

– То що ж мині самій пробивати, щоб завтра родина кров на постелі побачила?