Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

– Все як у людей, – сказала Дзеленчиха, – хоть він і грамотний.

– А як він, ну, Юрко, до Настиних дітей ставиться?

На запитання свеї родички і куми Дзеленчиха відповіла:

– Та чого ж, добре, і до Лесечки свеї, і до тих гицелів однаково. Сашик, старший, правда, чєсом огризається. То тут уже йому од Насті перепадає. «Заткни рота, бо без язика застанешся!» – якось чула, як кричєла. Тико ж хлопчисько росте і хтозна що буде, як виросте… Бо ж кажуть, то не Веньчин, а Павлика Рубцьового синок. А той такий, що пальця в рот ни клади. То ще, кумцю, все впереді, може, й корчик дубком вирости. А дубка не вельми нагнеш.

– Ой, поламав собі долю Юрко, – відказала родичка.

– Казали мої покійні бабця – любов зараза з пазюрєми, всюю душу видряпати може.

– Ой, правда, кумцю…

…Десь через рік після одруження Юрій став їздити на роботу на відремонтованому колишньому Веніному мотоциклі.

24. Вітер

У Загорянах на початку двадцять першого століття лютував осінній буревій. Сильний рвучкий вітер шматував садки і тополі, верби та ялини, що росли обіч вулиці. Відламував гілля й дерева тужно стогнали. Вітер бився об стіни, двері й вікна людських осель, і часом здавалося, що він проситься, натомлений і холодний, всередину, хоче, аби його зігріли. Самотньому чоловікові, котрий сидів за столом у хаті, що колись започаткувала так зване «нове село», сільський мікрорайончик, що розрісся до річки і другим боком тягся до озера, було також холодно і незатишно. Останнім часом він рідко палив грубки, звик уже лягати одягненим, а поверх натягати одну, а то й дві теплі ковдри. Так зробить і сьогодні.

Раптом він подумав, що грубку таки б годилося розпалити. Бо сьогодні має неодмінно прийти, якось добратися крізь цей вітер і холод Оленка, якій, певно, такого вечора там особливо холодно. Там, на могилках, які також, ще більше, ніж його хату, шматує цей вітер, цей буревій. А ще Оленка має привітати його з днем ангела, іменинами, бо ж учора, певно, забула. Вони сядуть обоє біля грубки, у якій потріскуватимуть дрова, й дивитимуться на язички полум’я. Так сиділи не раз, обоє любили так сидіти, просто сидіти і мовчати. Слова, які народжувалися на цих вечірніх посиденьках, при вогню, були особливими, теплими, зігрітими – і вогнем, схожими на казкові істоти червоними язичками («Дивись – по грубці біжить саламандра», – казала Оленка), і їхньою загадковістю й таємничістю, дивною вечірньою аурою. Вони сядуть біля вогню і розповідатимуть, розповідатимуть про те, що обоє знали і мовби не знали, розповідатимуть і згадуватимуть.

«Ну от, пане вчителю, ти вже готовенький до такої міри, що здатен повірити, ніби до тебе може прийти мертва жінка, мертва дружина», – подумав і здалося, що гіркота цієї думки розливається по всьому тілу.

Поглянув на стола, де стояли пляшка самогонки, банка з помідорами, лежали на тарілці квашені огірки, шматки дрібно нарізаного сала й цибулі, рештки яєшні. Рештки його постійної гіркої трапези…

«Тим більше що жінки не приходять до зрадників, а ти ж зрадник, пане вчителю», – друга думка потягла руку до пляшки.

Спинив. У голові й так шумить. Все ж надвір він вийде, хай там і лютує вітер. Мусить вийти. Не тому, що вірить – прийде Оленка, а тому, що… Хоча б принесе дров.

Звівся, хитаючись побрів до дверей. Подумав, що треба накинути куфайку, та тільки махнув рукою.

Надворі вітер майже одразу налетів, ледве не збив з ніг. Де ж Колобок? Певно, забився в буду чи, може, побіг шукати ліпшого прихистку. Треба буде забрати до хати, бо ж справжня холодрига. Колобком псиська назвала внучка Лізочка, щеням він справді був круглим, схожим на того казкового персонажа.

Ліза вже ходить до школи десь там, далеко, в місті.

Він виставив руки і на них упали перші краплі дощу.

Поглянув у бік вулиці. Звісно, там нікого.

Приплентався до хліва, щоб набрати дров. Хоч і був зодягнутий у теплого светра, холод заповзав і під нього, обіймав дедалі дужче. Бр-р… Набере дров і швиденько назад.

Вітер налетів з новою силою, коли ніс дрова. Поліна посипалися донизу, він перечепився об котресь і полетів униз. Виставив автоматично руку й вона трохи пом’якшила удар.

Зводився довго, натужно. Здогадався стати спершу на коліна, одне, друге, обпертися.

«Значить, я ще не зовсім п’яний, раз таки знаю, що треба робити», – думка змусила посміхнутися.

«Усмішка облізлого кота», – подумав далі.

Хай не одразу, але все ж звівся на ноги. Заболіло забите коліно. Нехай. Збирати дрова не буде. Завтра збере. Треба ще випити, ще випити, бо… Бо холодно, бо самотньо, бо нестерпно, бо… Бо осінньо. Осінньо і холодно довкруг. В селі тільки де-не-де видніються вогники. Здається, і їх от-от загасить цей клятий вітрисько. Може, і йому самотньо? Може, він шукає когось, до кого міг би притулитися, прихиститися?

Вже за дверима згадав вірша, вірша про зимовий буран, мабуть, ще холодніший вітер, який побачив на вікні квітку герані й закохався в неї. Полетів, щоб потім вернутися, а квітка не змогла полетіти за ним, та не тому, що квітки не літають, а тому, що, бачите, їй не було чого сказати тому вітриськові. «Балада про буран і герань», Роберт Фрост, американський поет. Бач, пам’ятає. Ще не все вивітрила, вигнала з голови горілка. Оленка дуже любила цього вірша. Обидва його варіанти, бо ж у книжці, яку колись привіз із Луцька, було два різних переклади, і в одному з них квітка була не геранню, а трояндою.

– Правда ж, гарно? – він чує Оленчин голос.

І свій:

– Красиво, але дика вигадка. Вітер закохується у квітку… Ха! Як казав колишній вождь, єнта вещ посільнєє «Фауста» Гьоте. Ще раз – ха!

– Не смійся… Ти не такий…

– А який?

– Ти розумієш поезію.

– Нєзабвєнний Лев Нікалаєвич казав, що він…

– Знаю-знаю твоє йорнічання. «Ізо всєх поетов я люблю одного лішь Пушкіна, да і то потому, что он пісал отлічную прозу»…

– От бачиш… З класиком не посперечаєшся.

– Та твій Толстой і Шекспіра не визнавав. Як він іронізував над «Гамлетом»… По-моєму, він любив тільки казку «Маша і медведь».

– Значить, у нього був гарний смак.

– Та ну тебе…

Оленка ображено відвертається. Надуває губи. Та довго вона ображатися не вміє:

– А знаєш, як по-українськи герань?

– Ні. Я ж не філолог, на відміну од декого.

– Причому тут філологія… Ти ж виріс у селі…

– Як і ваша величність. Хоча здаюся… То як?

– Журавець.

– Ніколи не чув.

– Ти багато чого не чув, друже мій Горацію-Сашуню… Скажи, як гарно і поетично…

– Вах! Вах!

– Ще раз – ну тебе!

– А тебе – ні!

Вона підходить і обіймає його. Чи він її. Не важливо, хто кого. Важливо інше…

Як він любив ці їхні розмови, розмови про поезію, історію і все на світі, дружні пікірування, взаємні підколки, навіть її образи, справжні і вдавані. Любив, чи здається тепер, що любив, бо тоді й справді міг образитися на якийсь жарт… Як і вона… І обоє надовго замовкали…

Тепер її мовчання вічне.

Олександр підійшов до стола, налив у склянку горілки, залпом випив. Хотів закусити чимось, вже було простяг руку до огірка, але передумав. Навіщо? Ця вітряна осіння буря – навіщо? І навіщо він у холодній порожній хаті? І чому неможлива містика серед такого буряного вечора? І взагалі… А що – взагалі?

Він взяв до рук пляшку, не став наливати пекучу рідину в склянку, випив із горла.

«З горла в горло», – подумав.

Ніколи не випивав цілих півлітра за вечір. Тим більше сам-один.

У Загорянах за всю повоєнну історію було кілька пар, де хлопчик і дівчинка дружили зі школи, потім ставали хлопцем і дівчиною, нареченим і нареченою, чоловіком і жінкою. Дві пари полюбилися у старших класах, ще одна у п’ятому чи шостому, і дві дружили з першого класу і до десятого (в одному випадку) чи до одинадцятого класу, бо в шістдесяті роки минулого століття, як відомо, кілька років існувала одинадцятирічна освіта.

Було й кілька пар, які розпалися після школи, одна, коли дівчина вийшла заміж, не дочекавшись хлопця з армії, правда, потім таки поєднала з ним долю, ще одна, коли хлопець поїхав заробляти гроші на весілля десь на Східну Україну, та там і женився.

Випадок Олександра й Олени був особливим.

Сашко побачив її на шкільній лінійці в рядку таких самих першоклашок, як і він сам. Мала стояла геть набурмосена і раптом усміхнулася. До нього… Чи йому так здалося…

«Потрібна ти мені, як роверу[74]74
  Велосипед (пол.).


[Закрыть] третє колесо», – подумав Сашко.

А може, й не подумав, а ту фразу придумав пізніше.

Тоді ж, після лінійки, їх повели до класу. Вчителька сказала, що вони повинні вибрати, з ким хто хоче сидіти за однією партою. А хто не визначиться, вона попарує сама.

Сашко хотів сидіти з Михасем, котрий жив через три хати од них і з яким вони дружили. Він кинувся, зайняв останню парту. Коли підійшов якийсь хлопець, певно, з іншого кутка, Сашко сказав, що місце біля нього зайняте.

Гукнув:

– Мишко! Йди сюди!

А Мишко-Михась пішов до іншого хлопця. Сашко лишився сам за партою. Розгублений і ображений на друга. І раптом та дівчинка оглянулася. Величенькі сірі очі блимнули раз, вдруге. І вона встала з-за парти, де сиділа поруч з іншою дівчинкою, і… І прийшла до нього. Сказала просто й чітко, мовби про давно вирішене, що сидітиме з ним.

– А я тебе просив? – Сашко був сердитим вже не тільки на Михайла, але й на цю нахабу.

– Просив, – сказала дівчинка. – Я чула.

Сашко покрутив пальцем біля скроні.

– Ліпше вухо прочисть, – порадило це нахабеня.

Вчителька почала називати дітей по прізвищах та іменах. Так Сашко довідався, що дівчинку звуть Оленкою, а вже після уроку дізнався, що вона живе на іншому кутку, неподалік від школи. І пішли вони зі школи разом, хоч і поруч своїх мам. Коло її доми Сашкові раптом захотілося, щоб вона потюпцяла далі, як і він. Вона, певно, почула цю думку-бажання, бо сказала до своєї мами:

– Можна, я проведу Сашка?

– А не заблудишся?

– Ні, – сказала Оленка. – А він потім проведе мене.

Так почалася їхня дитяча любов. Яка потім переросла в дорослу. Над ними поступово перестали сміятися. Тим більше, що за насмішкувате слово Сашко міг дати кривднику стусана чи й у вухо, а Оленка боляче тузнути насмішника портфеликом по спині. Якось одразу вони навчилися заступатися одне за одного. І завше бути разом.

Вчителька Глафіра Семенівна казала про них:

– Унікальна дружба.

А якось, вже в третьому класі, на уроці:

– Я чула, що Сашка й Оленку дехто дражнить женихом і нівєстою, тобто нареченою. Ви побачите, що так і буде колись. І нічого поганого в цьому нема. Вони обоє народилися одне для одного. А ви, мої друзі, не соромтеся. Дружити повинні і хлопчики, і дівчатка. У нас дружний клас, правда?

Учні гукнули врізнобій, що правда.

У них була розумна вчителька.

Звісно, Сашко дружив і з хлопцями. Ганяв у ручний м’яч, а потім і футбол. І косив оком, чи дивиться на гру Оленка. Хай побачить, як він забиває голи!

Знав, що вранці, коли йтиме до школи, біля воріт свого будинку вона вже чекатиме. Можна було піти іншою вулицею, навпрошки, але він завжди обирав дальшу дорогу. Вона чекала біля воріт або вибігала з хати, де виглядала його у вікні.

Унікальна дружба!

Вона тривала всі одинадцять років. Після восьмирічки ще три роки їздили автобусом у сусіднє село, бо в Загорянах ще не було середньої школи. Вже тоді знали, що разом і поступатимуть, тільки на різні факультети: Оленка – на філологічний, українська мова і література, Сашко – на історичний. Бо хотіли разом працювати, в одній школі. До того ж Оленка знала безліч віршів. Розбуди серед ночі – й вона все розкаже про підмет і присудок, особливості вживання дієприкметників і дієприслівників. Він любив занурюватися в давні часи й наче наближати їх до теперішніх, уявляти, як поступив би той чи той історичний діяч, якби жив у наші дні.

Їх за час навчання прозивали по різному. С – О – від двох імен, котрі трансформувалися в Сашка й Оленочку, О – О – від Оленки й Олександра. Сашоле – від Саша й Оленка. Олешура – від іншого вимовляння двох імен. Даремно ті, що кпинили, намагалися досадити.

Як не дивно, Оленку це навіть тішило. Мовби спонукало до гри.

– Сашоле! – вона з якимось видимим дивним задоволенням вимовляла це ім’я-прізвисько. З особливою інтонацією, наче виспівувала.

– Сашоле!

Сашоле поїхали після школи поступати до Луцька. Вона склала всі екзамени на «відмінно». Як і належало. Він… написав твір на трояка, часто плутав, де треба ставити коми, двокрапку, тире, от, мабуть, і тут наплутав щось. На екзамені з німецької одне питання не знав, збився на іншому і знову – трояк. Дарма, що з історії й усної мови та літератури отримав, зубами вигриз відмінні оцінки. Не пройшов за конкурсом.

Її великі розгублені очі. Зі сльозами в них.

– Сашуню, це ж не кінець світу.

– А я й не кажу, що кінець… Ще прорвуся.

– Поступиш наступного року. Або… Або я заберу документи й знов поступати будемо разом.

– Не дурій!

– Я й так дурітиму без тебе.

– Не смій. Ти приїжджатимеш в село, я – до Луцька. А ні, то… Я краще влаштуюся тут на якусь будову. І готуватимусь до вступу. Так, це ліпше.

То було справді ліпше. Ліпше. Вдень він підсобник, носив цеглу на будівництві заводу, ввечері бігав на побачення. І ревниво допитувався про однокурсників.

– У нас тільки четверо хлопців. І всі розібрані. Це ж філологія. Йдуть переважно дівчата.

– Ага, то тобі не дісталося, – він злорадно й задоволено водночас. – Дивно. Така красуня й на тобі… Облом.

– Я й не брала участі в змаганнях. Пас, бо принц у нас.

Якщо по правді, то Оленка не була красунею. Як і він – красенем. Хіба очі, виразні, вічно запитливі й трохи збентежені, ледь помітна родимочка над губою, смаглявість (він сміявся – признайся, що ти трохи циганка), особливий порух голови, коли закидала косу чи розпущене часом довге темне волосся. Він любив усе це і всю її з голови до ніг. Як і вона його – в міру міцного, з іронічним поблиском так само сірих, тільки світліших очей, ходою, про яку вона казала:

– Ти йдеш, як рубаєш…

– Як це?

– А отак… Розмашисто. І взагалі… Ти все робиш найкраще. Весняно…

Весняно…

Та зима принесла радість – вони нарешті пізнали одне одного. Фізично. В її гуртожитку, під час вихідних, коли подружки по кімнаті роз’їхалися по селах. Вони теж їздили обоє, але навесні чи восени, коли тре було садити й копати картоплю, на свята. А то були просто вихідні наприкінці зими. Невдовзі після зимових канікул, коли вона їздила додому, в Загоряни, а він мусив працювати.

Півтора дня розкошування, коли навіть не виходили з кімнати…

А навесні йому вручили повістку на армійську комісію. А потім і про сам призов.

– Що ж це таке? – журилася Оленка.

– Відслужу й вернуся.

– Але ж тепер… Цілих три роки…

– Всього три роки.

– А твоє навчання?

– Поступлю на заочний. Тільки і всього. Будемо разом, любонько.

Так він і зробив. Але не через три, а чотири роки. Бо коли вернувся зі служби і поступив на заочне, на заочному відділенні сказали, що бажано працювати за спеціальністю, інакше можуть відрахувати. В їхньому районі посада вчителя історії виявилася в невеличкому селі Вільшани, де була восьмирічна школа.

Оленка якраз отримала диплома. Вільної посади українського філолога в Загорянах теж не було і вона поїхала вчителювати в інше село їхнього району.

Вони домовилися зустрічатися, звісно, у вихідні в Загорянах. Весілля мало бути на початку червня. Перебравши можливі варіанти – осінь, зима, весна – спинилися на початку літа. Оленці найбільше подобався цей час, коли щойно відбуяла весна, листя на деревах ще молоде, мовби прозоро-зелене, а не тьмяно-зелене (так вона казала), коли в повітрі починає пахнути майбутнім п’янким липовим цвітом.

Весілля було, точніше, скромна вчительська вечірка. Тільки наречену звали не Оленка, а Віола. По-вчительськи – Віолетта Софронівна. Незвичне ім’я в неї і в її батька. Коли приїхав у Вільшани і познайомився з колегами, яких тут було півтора десятка, про вчительку хімії і біології дізнався тільки, що вона закінчила столичний педінститут, сама вибрала їхню область, учителює у Вільшанах вже три роки. Ні з ким не дружить, не товаришує, нікому не відкриває душу. Приходила рівно за п’ять хвилин до початку уроків. На перервах сідала біля вікна з книжкою в руках. Через кілька тижнів упевнився – то була художня література, переважно зарубіжна і російська класика. Діккенс, Бальзак, Флобер, Джек Лондон, Толстой, Достоєвський…

«Стандартний набір», – подумав.

Що вона встигала прочитати за десять чи п’ятнадцять хвилин? Як можна так читати? Він, коли читав якийсь художній твір (втім, як і Оленка), захоплювався, читав запоєм, не міг відірватися, доки не дочитає. Чи вона тільки дивилася на сторінки тих книжок і думала про щось своє? Якось він придивився і підрахував, що за десять хвилин вона прочитала чотири сторінки.

Прочитала?

Ні, вона не прикидалася, а читала.

На уроках у неї, розповідали інші вчительки, в класі завжди стояла дика тиша – чути, як муха пролетить. Казали – Віолетта Софронівна одразу попереджає учнів, що за шум на уроках і порушення дисципліни каратиме. Безпощадно. Доки не доб’ється зразкового порядку. І добивалася. Порушникам дисципліни безпощадно ставила двійки. Силу її руки і лінійки в тій руці відчули найбільші вільшанські хулігани. Звук її різкого голосу наганяв на дітей дивний паралізуючий страх. З нею намагався проводити бесіди директор.

Вона сказала:

– Тимофію Андрійовичу, заспокойтеся, будь ласка. Я знаю, що бити – це антипедагогічно. На жаль, слова до них, до їхньої зовсім не налаштованої на навчання свідомості, не доходять. Зрештою, я вимагаю тільки елементарного – тиші, коли я викладаю чергову тему уроку, й елементарної поваги до вчителя. І до самих себе, тобто тієї ж тиші й уваги, коли хтось із них відповідає. Якщо це буде, я навіть пальцем їх не зачеплю.

На момент появи Олександра у Вільшанах дисципліна була наведена, і на уроках Віолетти Софронівни завжди стояла гробова тиша. Учні ставилися до тих уроків, як до неминучого зла, яке треба перебути. Хоча частина тих же учнів стала майже зразково вчити і хімію, і ботаніку та зоологію.

Одягалася Віолетта Софронівна майже виключно в червоні сукні. Мала кілька того самого кольору. Щоправда, сукні – взимку теплі, навесні й ранньої осені шовкові і ситцеві – були яскраво-червоного кольору, темно-червоного, а одна – бордового. Вони не надто облягали таки досить доладну фігуру «червоного монстра», «червоної гідри», як позаочі називали учні й педагоги, але й не висіли мішками. Притому Віолетта Софронівна не була якоюсь ідеологічною фанатичкою, до ідеології взагалі ставилася індиферентно. Якщо доручали провести так звану політінформацію, відчитувала її байдужим дерев’яним голосом. Директор та й вчителі із задоволенням б її позбулися, але предмети свої вона знала чудово, встигла підготувати двох учнів, які перемогли на районних олімпіадах, до того ж, охочих учителювати у віддаленому селі не знаходилося, й директору набридло, що перед появою «червоної гідри» хімію й біологію викладали не один рік «за сумісництвом». До відчуження хімічки встигли звикнути й мали надію, що колись вона, якщо залишиться в селі, таки відтане й вийде заміж за місцевого, може, навіть когось із учителів, бо час од часу у Вільшанах з’являлися неодружені випускники інституту або вчителі-заочники.

Таким неодруженим був і він, Сашко.

Та одружуватися, навіть просто дружити з цією дивною, показово-самотньою, нелюдимою дівчиною він і не збирався. Хоча його теж дивувала така поведінка.

Спроби заговорити закінчувалися нічим. На запитання відповідала ввічливим, наче й не холодним, але неприховано байдужим голосом. Слова наче ковзали по склу чи льоду.

У Вільшанах був споруджений невеличкий будиночок для вчителів і працівників місцевого медпункту. Це була така собі хатинка з коридором навпроти входу, по обидва боки якого розташувалися по чотири кімнати. Семеро з них були житловими, а восьма правила за спільну кухню. У цьому будиночку, як і ще п’ятеро вчителів, жили Віолетта й Олександр.

Він знав, що Віолетта приходить після уроків і зачиняється у своїй кімнатці. Тільки під вечір вирушає на коротку прогулянку сільською вулицею до лісу.

Спершу він якось постукав у її двері.

– Не зачинено, – почув.

У кімнатці стояла невеличка шафочка, стіл коло вікна, біля якого один-єдиний стілець, біля іншої стіни – ліжко. Вона сиділа за столом і читала книжку. Вона не повернула навіть голови. Він стояв і відчував, як наростає бажання вирвати цю книжку з рук, жбурнути на підлогу або за вікно, а саму господиню цієї бідної оселі добряче струсонути.

Врешті-решт вона промовила, не повертаючи голови:

– Кажіть.

– Є таке поняття, як ввічливість, – сказав він.

Вона повернулася. Глянула з неприхованою іронією.

– Безумовно. Але я читаю. Книжку, яка мені цікава. А ви прийшли, очевидно, ближче познайомитися. Проте такого бажання я не маю. От і все. Чи ви хотіли щось позичити? Тільки не брешіть, терпіти цього не можу.

Треба було повернутися й піти. Але щось заважало це зробити.

– Я справді хотів би якось законтактувати, – зрештою сказав.

– Навіщо? Судячи з того, що в суботу одразу після уроків ви зникаєте, вам є до кого їздити. Якщо ж ваш благородний порив стосується моєї поведінки, то це моя особиста справа. Можу тільки сказати, що колись було таке поняття, як заслання. А може, й зараз є. Я себе заслала в ці Вільшани. Хочете знати, чому?

– Хочу, – сказав Сашко.

– Якщо вже так хочете, то це звичайне покарання. Самої себе. Так. Можете вважати мене ненормальною. Я мала необережність повірити одній людині. Як ви, певно, здогадуєтеся – чоловікові. Повірити до такої міри, що віддати йому тіло й душу. Він виявився банальним негідником, який просто покористувався тим та іншим. Постає питання – як я, відмінниця й інтелектуалка, могла не розпізнати в ньому негідника? То хіба за це не варто було покарати?

«Ти просто була закохана, дівчино, – хотілося сказати Сашкові. – Закохалася й обпеклася».

Натомість він промовив:

– І скільки ж триватиме це ваше заслання?

– Не знаю, – сказала вона. – Може, й довічно. Мені здається, у вироку написано – без права помилування.

Вона, як і перше, вимовила ці слова монотонно, трохи іронічно, ніби байдуже, але з ледь помітним притиском.

І раптом йому стало не тільки неймовірно шкода її, цю нещасну дівулю, але й весело. Наче хто звалив з пліч цілий, наповнений бульбою чи камінням, мішок.

– Яка ви зануда, – сказав. – Зануда і неймовірна гордячка. Чемпіон по гордині.

– Та як ви смієте, – почала було вона. – Як ви…

– Вважайте, що я прокурор з вашого трибуналу… Прокурор шкодує, що вас так мало, так ліберально засудили. За любов, як правило, карають каторжними роботами. Чи, може, в цій шафі сховані ваші кайдани? Я вимагаю, щоб ви їх одягли. Негайно. І носили весь час.

– А ви просто хотіли б зі мною переспати… Хоча, напевне ж, маєте в своєму селі дівчинку…

«Ось і перший твій інтерес до життя, голубонько», – подумав Сашко.

Але то був тільки вогник її інтересу. Бажання порятувати її – од зневіри в людей, од гордині, від самотності – мовби підштовхнуло до неї. Оленку… Оленку він за ці роки, здавалося, вивчив до найменшої краплини, а віднедавна – й до найменшої частини її тіла. До найменшої родимочки на цьому тілі.

Тут життя піднесло дівчину-загадку. Жінку-загадку. Він навіть не підозрював, що то водночас вміло розставлена пастка.

Наступної суботи він уперше не поїхав у Загоряни. Вони вперше пішли до зимового лісу. Він уперше побачив, як Віолетта сміється, граючись у сніжки.

Цю історію можна розказувати довго, день за днем, крок за кроком. Історію його захоплення іншою жінкою. Можна назвати історією його зради. Чи затьмарення. Можна коротко – на початку літа, у червні, таки було весілля. Точніше, скромна вечеря в тому ж гуртожитку. Двох учителів – Віолетти Софронівни й Олександра Васильовича. За день перед тим дійством вона розклала перед ним на ліжкові й столі всі свої червоні сукні.

Спитала:

– Яку ти хочеш, щоб я одягла на вечірку?

Він повагався, озирнув її багатство.

– Ось цю… Але я досі не знаю…

– Чому я ношу тільки червоне? У мене, як ти, сподіваюсь, помітив, – і комбінашки червоні. Я знаю, що мене прозивають червоного гідрою… Тож у цьому щось є…

– То чому?

Вона всміхнулася. Усмішка була не іронічною, а на диво беззахисною.

– Якби я знала… Червона Віола… Божевільна Віола…

І кинулася, почала пристрасно його обціловувати. Вся дрижала.

Була й зустріч з Оленкою. В Загорянах. Її великі очі. Біль, що вихлюпувався з них.

– Що сталося, Сашуню? Ти розлюбив?

– Н-ні…

Чому він це сказав? Справді, не розлюбив… Ось вона поруч. Ось… Так само бажана.

– То в чому річ?

– Я… Я одружився…

– Не розлюбив і одружився… Ти сволота чи нещасний чоловік? Мовчиш?..

Десь наче здалеку прийшло дивне, чуже слово… З якоїсь недавно прочитаної новели. Яке означало…

Божевілля в коханні!

І вона сказала те слово, що тепер подумки промовляє він…

– Ти зрадник.

Повернулась і пішла. Втікала?

Він дивився їй услід.

Дивився.

Не міг відірвати погляду.

Потім ще був той її лист. Надрукований у київській молодіжній газеті. Лист-крик про їхню дружбу з дитинства, їхнє кохання, його зраду. І останні слова з того листа, якого прочитала вся Україна: «Я не знаю, що мені тепер робити…»

Три крапки. Три крапки, наче три сльозинки. Він упізнав, хто написав того листа. Довго сидів, наче заморожений. Нащо вона написала? Чому вилила свій біль перед усіма… Чи тільки перед ним… Перед ним і перед… собою… Під листом стояв підпис «Олена. Волинська область».

Віолетта тільки й спитала:

– Це вона?

– Вона.

– І що ж ти наробив?

– І сам не знаю.

– Пошкодував нещасну дівку?

– Ні. Ні! Ні!

Закричав і теж став утікати. Вийшов з їхньої маленької кімнатки. Кімнатки його, де жили тепер удвох, – так Віола забажала.

Наступного року Олена вийшла також заміж. У тому селі, де вчителювала.

Він знову почав навідуватися в Загоряни. Казав, що треба провідати батьків, що треба помагати по господарству. Що поїде сам. Віола казала коротко: «Їдь». А приїжджаючи, блукав селом, сподіваючись її зустріти. Оленку. Як потім виявилося, вона так само приїжджала. Так само блукала. Чомусь розминалися.

Потім вона скаже:

– Я знала, що ти все одно до мене повернешся.

А перед тим буде поїздка Віолетти до Києва, її повернення, її слова:

– Пробач, я тебе зрадила.

– Що? З ким?

– З Георгієм. Своїм колишнім коханцем. Коханим, якщо точніше.

– Ти обдурюєш…

– Ні, – сказала вона. – Ні, Сашуню. Я досі його кохаю. Соромно собі признатися, але кохаю. І хочу від нього дитину. Від нього. Хоч він уже одружений і має сина.

– Ти таки ненормальна.

– Не більше, ніж ми всі. Правда, я ще й «червона гідра». І як там ще… Здається, «червоний монстр». Треба буде пошити собі сукню із прапора. Сподіваюся, за це не посадять.

– Я б тебе посадив. А може, й ти вже себе посадила.

– От і гарненько. Відсиджу і цей строк.

Її зрада стала приводом виїхати з Вільшан, подати на розлучення. Тим більше, що в Загорянській школі передбачалася вакансія.

Потім Олександр не раз думав, що мовби чекав цієї зради. Чекав? Але ж не було підстав чекати… І зрадів, так, зрадів, коли це сталося…

Віола знову коротко промовила:

– Їдь.

– І все, що хочеш сказати?

– А що ще ти хочеш почути? Твоя любов до червоного на мені випарувалася. Їдь, Сашуню.

– Я ж полюбив не твої плаття…

– Я з них вже вислизнула. Коли ти поїдеш, просто спалю їх. Сенсу тобі лишатися нема чого…

Розумна «червона гідра». Чи нещасна? Чи розумна, нещасна і… і щаслива?

Коли прийшов до школи, своєї колишньої школи, влаштовуватися на роботу, директор сказав:

– У нас буде ще одна нова вчителька. Втім, ви її знаєте. Ваша колишня однокласниця…

І поглянув дивно, мовби вивчаюче й заохочуюче воднораз.

Чого б то…

– Однокласниця? – у нього затерп голос.

– Так. Олена Миколаївна.

– Що-о…

Солодка хвиля радості залила його.

Видихнув:

– Не може бути…

– Чому не може? Олена Миколаївна вже давно казала, що хоче повернутися в рідне село. А тут якраз Ірина Петрівна разом з чоловіком виїжджає на свою Київщину. Теж у те село, звідки родом. Гадаю, ми отримаємо гарного філолога. У неї, правда, як і у вас, сімейні проблеми…

– Проблеми…

– Вона розлучилася з чоловіком…

– Он як…

Тепер він уже не вигукнув – прошептав.

І подумав давнє. Прочитане колись. Здається, в Гончара: «Доля… У справедливих армій доля завжди прекрасна…»

До чого тут армії, до чого Гончар, якщо Оленка буде також учителювати в Загорянах! Чи таки… доля… їхня доля, від якої вони намагалися втекти… він намагався…

Як він боявся, прагнув і боявся їхньої зустрічі…

А вийшло просто…

Іронічне:

– О, в нас ще один новий вчитель… Може, познайомимося? Мене звати Олена Миколаївна.

– О… Олександр Васильович…

Чи розуміли ті, хто був у той момент у вчительській, що він почував…

Були кілька місяців показного відчуження. Мовби вони тільки справді вперше зустрілися і познайомилися. А потім те зимове надвечір’я, коли він простував засніженою вулицею за нею, ступав у її кроки в снігу. Коли вона спинилася біля хвіртки. Коли він підійшов, поволі наблизився, повернула голову. Дивилася примружено, мов крізь нього…

– Оленко… Може, ти простиш…

– Ти вже… набігався…

Він силувано всміхнувся… Намагався всміхнутися.

– Від тебе ж не втечеш…

– А я тебе вже не люблю.

– Навіщо ти так…

– А як треба? Так, як ти зробив?

– Прости.

Він кинувся і схопив її в обійми.

– Пусти…

– Ніколи.

Вони прожили разом майже сорок років. Двоє доньок і син. Син був третім, Олена народила, бо він хотів сина. Збудували хату. Він хотів на Млинищі, коло родичів, та Оленка – давай тут на краю села, якраз посередині між річкою й озером. Навіть ходила й кроками вимірювала відстань. Щоб однаково до річки й озера. У відповідь на його підсміювання: «Ти ще раз переміряй, може, на крок-два помилилася» сказала:

– Не смійся. Я шукаю рівновагу.

– Рівновагу між чим? Чи для кого?

– Для щастя. Нашого щастя.

Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя – це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося – рак спинного мозку.

«Навіщо?!» – скільки б не кричав – уголос чи безмовно – не допоможе.

– Добре, що ти не морочився біля мене, – останні її слова.

А вони питають, чого він п’є…

Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…

«Якби я був філософом – написав би трактат про самогонку, – останнє, що думає, – голова вже лежить на столі. – Написав би… трак… тат…»

Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…

Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.