Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

13. Матвієва земля

Матвій Терещук ніколи не бачив свого батька Остапа. З пізнішої розповіді матері Тетяни дізнався, що батько наприкінці літа штирнайцятого року був забраний до царської армії, а через пару місяців, «десь пусля Дмитра, а може, й Михайла[32]32
  Дмитра відзначають 8-го, а Михайла – 21 листопада.


[Закрыть]», як казали мати, прийшла бомажка, що солдат – рядовий Терещук Остап Антонович – зложив голову «за веру, царя и отечество». Мама Тетяна лишилася вдовою з п’ятьма дітьми – двоє дочок і троє синів. Сама й давала їм раду, хоч на вдовине обійстя було чимало охочих – Терещуки-Рекрути мали добре хазяйство, яке Остап успадкував од покійного Антона, ще й примножив, та й Тетяна у сорок літ виглядала ще контетною[33]33
  Гарна, приваблива (діал.).


[Закрыть] жінкою. Рішила Тетяна сама дати всьому лад – і сім’ї, й господарці – бо чужий чоловік він і є чужий, а вона своїх діток вельми любила. Дочки вдалися вродливими й розумними, тож одну за одною повидавала замуж, тим більше, що й приданого не шкодувала. Син Онисим у приймаки пішов. Син Митро тоже женився, жінку взяв собі роботящу та на язик гостру, вже через рік по весіллі в хаті з’явився внук, а через рік внучка, затим ще внук. При цій сімейці й підростав Матвій, і було йому ни вельми солодко. Робота його не лякала, тривожило інше. Ще як був підлітком, то Митро заявив, що хай ни надіється, хазяйства він ділити ни стане, а Митрова жінка Панаска прозоро додала, що двом невісткам в одній хаті буде тісно. Мати останнім часом хорувала, та вони й ни вельми на неї зважєли. Мав Матвій надію на військову службу, а там уже, вернувшись, долю визначив би, та до Війська Польського його не взяли, знайшли якийсь ґандж ув очах, сказали, що на курячу сліпоту схоже. І правда, очі у Матвія з настанням темряви геть сліпли, нічогісінько не бачив. Через років три, після того, як баба Настя якихось крапель дала і наказала, що більше чорниць тре їсти, пройшло. Та то сталося пізніше. А вже треба було долю визначати, та як? Мав було дівчину, проте застереження, щоб не смів приводити ще одну невістку, спиняло, й доки вагався – гинчий, Трохим Якубовський з Чинбарів, посватав, а Василина й рушники подала.

– А чом би тобі, братику, в приймаки ни піти?

Слова ці сказані вже були не вперше. Досі Матвій то віджартовувався, то навіть спробував піти навкулачки. І дарма, бо старший брат виявився сильнішим.

Тепер же, почувши слова, що вже набивали оскомину, промовив зло і насмішкувато:

– То, може, й порадиш – до кого?

– А чом би й нє, – Митро стояв з сокирою в дужих руках і його усмішка у відповідь, здавалося, заграла на лезі. – От хотя би до Лапущика. Господарка в нього не з останніх. А загнеться старий – тобі все й останеться.

– Що?

Матвій кинувся на брата, той вдарив обухом по руці. Засичав од болю, мусив одступити.

Старий Лапущик дістав своє прозвисько за те, що колись, у молодості, був до дівчат вельми охочий, ни одну справді лапав, та склалося, що лишився старим парубком і женився вже, коли за тридцятник літа добряче похилилися. Жінку обрав, правда, на літ десять молодшу за себе, та, як у селі казали, швидко заїздив, більше роботою й кулаками, ніж у ліжку, і лишився сам з двома доньками-підлітками. Старшу оддав замуж, ледь сімнадцятий минув, а от молодша… Менша Лапущикова дочка вдалася і невродлива, і на розум не багата. З дитинства, як ходила з пальцем, засунутим до рота, та так та звичка й лишилася. Майже не розкривала на мову рота, а як щось казала, то до купи рідко складалося. Могла, йдучи селом, прямо під чиїмось тином, на вулиці, сісти справляти нужду. Лице видалося таким, про яке кажуть, що сокирою витесане, до того ж виросла худа-худюща, і сусіди переговорювали, що, певне, Лапущик на їднех помиях дочку тримає та лушпинні з бульби.

Одним словом, охочих брати таку, чи йти в приймаки, не було. Спершу й Матвій відкинув навіть саму думку поєднатися з Лапущиковою Мариською. Уявити свею жінкою цю сухоребру й придурочну не міг.

Проте минав час і якось на вулиці він зустрів Марисю (в селі по-різному казали, як її звати, – одні, що Маруська, другі, що Марина), зустрів і…

Марися йшла навстріч, хилитаючись, мовби од вітру, посміхалася, але, як завважив Матвій, не дурнувато, а начеб приязно, до чогось заохочуючи. І як порівнялася, промовила голосом тихим, що раптом огорнув чимось лагідним і теплим:

– Доброго здоровля, дядечку Матвієчку.

– Здорова була, – відповів Матвій. – То ти мине знаєш?

– А чом би й нє? Хіба ми не з їдного кутка?

Сказала – й вулицею покотився легенький смішок, а вона подибцяла собі далі, сором’язливо опустивши очі. Та без пальця в роті.

Матвій подивився їй услід і вперше подумав, що, може, то й справді був би вихід.

За місяця півтора він перейшов місток через Мережку. Там на частині Млинища, підкутку, як казали в селі, й яка називалася Заріччям, знаходилося зо два десятки хат. Купріян Лапущик жив скраю, геть на краю Заріччя, Млинища і Загорян, у хаті під невеличкою гіркою. Матвій подумав, що, звісно, спершу ліпше було переговорити з самою Марисею, та зійде й так, піде ва-банк, як поляки мовлять.

Старий Купріян глипнув на прийшлого неприязно, хоч і не без цікавості. У цій крайній домі гості були нечастими.

– Земельки меї захотілося? – Купріян зиркнув уже майже презирливо, коли Матвій виклав, що хоче найближчої неділі заслати сватів. – І до господарки, певно, приглєнувся? Ну, правду ж кажу?

Матвій відчув, як у нього засвербіли руки.

«Стара пика», – подумав злісно, проте його злість адресувалася не тільки господарю, а й самому собі.

– Чом ви-те, дєдьку, думаїте, що ваша дочка ніц не варта? – Матвій намагався говорити спокійно.

– Чого вона варта, те я їден, може, тико й знаю, – сказав Лапущик. – А те, чого ни знаю, зара в самої Марисі спитаємо.

Він устав, одчинив бокове вікно з того місця, де сиділи, гукнув:

– А йди-но сюди, Марисю! Та швидше. Діло на цілих сто злотих є. А мо’ й більше.

Марися зайшла до хати з тим же засунутим пальцем у роті (на вулиці, пригадав Матвій, не було такого), вийняла пальця, сказала незадоволено:

– Я ж коло курей поралася. Бульбу варену їм кришила.

І тоді й Матвія помітила:

– Ой, здоровлячка тобі, Матвійку.

– Здорова була, – сказав Матвій.

– Сідай коло нас, – звелів Купріян і, витримавши мовчанку: – Тут діло таке, що цей чоловік сватати тибе надумав. Що скажеш?

Марися зирнула недовірливо, а тоді сплеснула руками.

– Тож мині тамтої ночі капуста снилася! І ни квашена, а свіжа. Ой, царство небесне в Матінки Божої на призьбі… Отаке до капусти…

«Видать, вона прикидається дурною», – подумав Матвій, і раптом йому стало легше на душі.

– Пуйду, пуйду, Матвійку, за тебе, – сказала Марися. – Ів, як пуйду… Побіжу…

Матвій гикнув і сплюнув.

Через два місяці по невеличкім весіллі Матвій перебрався до хати під горою. Хто в Млинищі переговорював, а хто й казав, знаючи добре його старшого брата, що з безвиході й ни на таке пуйдеш.

Усе ж Матвій, як ни старався, а полюбити Марисю не зміг. Першої ж шлюбної ночі, коли таки добре випив, намагався підступитися до законної жінки, Марися влаштувала неабиякий концерт, відбивалася руками й ногами, дерлася кігтями, репетувала, що в неї ще піст ни кінчився і оно дєдьки пуд окнами стоять. Матвій таки надавав їй по мордасах, днів п’єть-шість слід лишався, по тому вона роздягатися сама взялася, ображено, як дитина, схлипуючи, та в Матвія вже вся охота пропала. По тій оказії стала тихою, як миша під помелом, і слухняною, запобігала і готова була небо до чоловіка прихилити. Та Матвієві чогось здавалося, що от-от побачить на Марусиних тонких устах глузливу усмішку. Тої першої ночі, коли було тесть поткнувся та щось пояснювати почав, Матвій просто виштовхав його. А далі, як за дочку заступався, то міг і йому боки нам’яти. Ставав Матвій дедалі злішим, бо відчував, яку ото утяв дурницю. Чув глузування поза спиною – на вулиці, як у поле виходив, – і від того стискав п’ястуки та зганяв злість на Марисі.

Та коли поскаржився Купріян у гміну і явився поліціянт, Марися мовила, то батько все вигадує, бо затаїв злобу на Матвія, а вона любить свого чоловіченька. Так сказала – «чоловіченька». А от що синяки, то з драбини впала.

Купріян глянув на дочку осовіло, наче випив із півлітра «Виборової», хоч і зранку, і вчора, і позавчора ріски горілчаної в роті не мав.

Гаркнув з усієї сили:

– Щоб ви-те погоріли обоє!

І рушив з хати, а за ним і поліціянт. Марися ж опустилася на коліна й почала обіймати чоловікові ноги, примовляючи:

– Я тибе никому ни оддам, ни бійся.

Матвію захотілося погладити жінку по голові, та він вирвався, і тоже гаркнув, хоч і без злості:

– Дурний тибе піп хрестив, ногавиці не спустив, – та й собі вийшов.

Після того випадку між Матвієм і Марисею стосунки потепліли, а от зять із тестем постійно й далі гризлися. Купріян по-своєму любив і жалів нещасну дочку і потай мріяв, аби їй у житті трапився такий чоловік, який полюбив би нищасницю, хай ни за розум і красу, яких ни було, а за добре щире серце, відкритість душі, ту беззахисність перед світом, од якої плакати хтілося. У Матвія ж, бачив Купріян, не водилося за душею ничого, крім хіба мідного гроша співчуття та поблажливості. І од того Купріян супився, смалив свій бакун і гасив внутрішнє роздратування злістю на зятя, дочку, що так легко дала згоду на заміжжя, на коневі, корові й навіть кішці. Мав надію, що ставлення й поведінка Матвія змінилися б з появою дітей, особливо, якби народився син. Та минав рік, другий, третій, четвертий, а дитина не з’являлася. Тут злився Купріян, злився й Матвій. Мало, що женився на каліці, блаженній, а й дитину йому принести ни може. У тому, що ніяк жінка його не загрубіє[34]34
  Не завагітніє (діал.).


[Закрыть], Матвій звинувачував свою безталанну, ні на що ни здатну поторочку, незадоволення висловлював грубим словом і кулаками.

Марися за ці кілька років перетворилася на його покірну служку, більше того – рабиню. Вона помагала, як могла, в роботі, навчилася варити їсти (раніш те робив батько). Вона мовчки зносила побої й посміхалася на кожні, хоч трохи добрі, чоловікові півсловечка, навіть позирк.

Матвій же відкрив у собі незбориму прихильність, більше того – пристрасть до землі. Ті п’ять моргів[35]35
  Морг – 0,56 гектара.


[Закрыть], які дісталися йому від тестя (а для поліських Загорян то було не абищо) він обробляв, доглядав, леліяв з любов’ю, яка виростала, як стебло жита пізньої весни й раннього літа. Усе на полі в нього мало бути розпушене, розроблене, доглянуте, виполоте, якщо якась грудка випадала на дорогу чи стежку, він підбирав і укладав її назад, на поле, ще й дивився, чи рівно лежить. На полі, навіть коли закінчив збирати урожай, пропадав з рання до смеркання. Народилася думка прикупити ще хоч моржок і він почав заробляти на то гроші. Якось у місті на базарі почув, що є міські пани, котрі укладають з хлопами угоди на вирощування певних культур – кормових буряків, цибулі, гороху[36]36
  Квасоля (діал.).


[Закрыть]. Він розшукав такого чоловіка, уклав угоду й навесні купив п’ять мішків димки[37]37
  Насіннєва цибуля.


[Закрыть]. Восени в кишені мав триста злотих, на двісті більше, ніж заплатив за насіння. З буряками, правда, на другий рік не вийшло, та Матвій знав – тре шукати, й вигода прийде.

Земля в них була бідна, жито родило щонайбільше сімдесят пудів[38]38
  Пуд – приблизно 16 кг.


[Закрыть] з гектара. Матвій чув, що десь там, на півдні є земля багатша, яку можна ножем різати, як масло, і вона не розсипається. Йому захотілося побачити таку землю. Щоб поїхати хурманкою, тре було витрачати дорогоцінний час, а в поїзді – гроші. Якось почув, що збираються паломники, щоб іти до Почаєва, в тамтешню лавру. Тільки харчі за свій рахунок. Стояла осінь, урожай був зібраний, то чого б не піти – вирішив Матвій. Піший перехід, який тривав півтора місяця, був для Матвія особливим. Баби й чоловіки (жінок було більше) дорогою заходили в церкви й монастирі, а він, де міг, відлучався, йшов за село чи на край містечка, пробував землю, брав на долоню, розтирав, нюхав. І чим далі йшов на південь, відчував – земля ліпшала, маснішала. Насипав трохи в торбину, яку ніс за плечима, й вертався до церкви. Раз навіть відстав од своїх, то мусив цілий день доганяти. Зате додому приніс хоч і невеликий, али мішок зовсім іншої землі. Висипав на поле, не скраю, всередині, аби хто не побачив, що земля інша, та не забрав, і довго стояв, думав, що й Бог буває несправедливим, раз дає людям у різних краях неоднакову землю.

Повним господарем своєї землі Матвій несподівано став уже, як прийшли совєти. Навесні сорокового року вкотре посварився з тестем та добре намняв йому боки. Та, видно, невдало, перестарався (хоча хтозна, мо’ й на ліпше вийшло), бо тесть почав скаржитися на біль у правому, а потім лівому боці, проклинав, казав, що, певно, поодбивав бочки[39]39
  Нирки (діал.).


[Закрыть]. Невдовзі став виливати червону сечу, страшенно мучився, коли тре було випорожнитися.

Якось, коли осталися удвох у хаті, Купріян сказав майже спокійно та з притиском, од якого слова скрипіли, мов жорна:

– Тре було б тибе, харцизяку, таки посадити. Хтів міліціянтам їхнім заявити, то не поляки, ни стали б монькатися, червоні тибе б швидко до свого Сибєру запроторили б, у нех із законом строго, за вредітельство людині їден притирк[40]40
  Відповідь (діал.).


[Закрыть] – тюрма.

Помовчав, дивлячись, яке враження справили його слова на зятя. Матвій стояв із закам’янілим лицем, тилько скули ходили.

Купріян зітхнув, пововтузився на лежанці, з якої вже рідко і вставав, і продовжив:

– Тре, ой тре було б тибе посадити. Хай би чирвоних вошей погодував, мо’ б полюднішав. Тико ж тибе до білих ведмедів повезуть, а я, чую, що всеїдно вже на ноги не зведуся, умру, то Мариська сама зостанеться. Пропаде вона, ой, пропаде. Хай вже, живи, Господь тобі суддя, а ни Купріян.

– Дєкую і за те, що дозволяєте хоть жити, – глумливо одказав Матвій.

Тесть оддав Богу душу восени, намучившись і застогнавшись, на його похоронах Марися всю дорогу промовляла, як заведена, їдне слово:

– Таточку, таточку, таточку, ой, таточку…

Матвієві ж вона сказала:

– Молитимуся, аби він до тибе типеречки ни приходив. Таточко моцний, він із могили вилізти може…

– І коли ти вже порозумнішаєш! – Матвій сплюнув на дорогу і вийшов, щоб ни вдарити дурну бабу.

За місяць по тому він дізнався, що набирають охочих поїхати десь у південну степову Україну, подивитися, як то там добре люди живуть і господарюють у тих їхніх колхозах. Матвій рушив до сільради й почав просити голову, що й він хоче поїхати, подивитися.

– Беремо бідних, майбутніх колхозників, а ти – як ни куркуль, то підкуркульник, – суворо сказав голова Степан Семенаха, колишній капезеушник[41]41
  Член КПЗУ (Компартії Західної України).


[Закрыть]. – Нащо воно тобі.

– Тре, – одказав Матвій. – Вельми тре. Я, може, тоже хочу побачити щасливу жизню. Мо’ й собі до вас пристану. Возьміте…

Він таки упросив записати його на ту поїздку, приніс голові літрову банку сметани та добрий шмат сала. І таки поїхав, і про тую поїздку написала районна газета, і було там сказано, що виявив бажання ознайомитися з радісним колгоспним життям навіть багатий селянин Матвій Терещук, а побачене змінило його свідомість.

– То навряд, – буркнув Матвій, коли йому прочитали тую замітку.

Їздив-бо він зувсім для гинчого – подивитися на тамтешню землю, на той багатий чорнозем, про який чув. Чорнозем, густий шмат землі, якого взяв до рук, вразив своєю масністю, такою досконалою, що Матвієві аж душно стало. Подумав, що люди тут у золоті повинні ходити, у молоці купатися, а доми оно які незавидні, гірші, як у них. Як їхали поїздом, крізь вікно дивився, як потім вийшов за село, дух захоплювало – скільки ж землі в тому степу, і ни тобі болітця, ни корчів, ни лісу, усе земля та й земля. Багата, тлуста. Він таки привіз торбинку, хай і невеличку, «щасливого добра», як подумки назвав ту землю. Висипав перед самісіньким вікном, щоби бачити, як вранці встає.

Війна, що прийшла наступного літа, мало змінила Матвієве життя. Ходив коло поля й худоби, ні в поліцію не пішов, ні в українську партизанку. То було ни його, то було для нього щось таке, що відшумить, як часом буря за вікном. Лишившись удвох з Марисею, Матвій малу-помалу почав почувати до жінки більшу прихильність, часом і тиха ніжність повівала, якої соромився. Якось увечері, не в ліжку, а просто так, пригорнув. І відчув, як Марися дрібно-дрібно задрижала. Схилила йому голову на плече й він почув шепіт:

– Матвієчку, Матвієчку… Ой, Матвієчку…

Та йому раптом почулося те неїне, як за труною йшла:

– Таточку, таточку, ой, таточку…

Відштовхнув дурну жінку. Вийшов надвір, побачив, як з-за гірки виповзла тінь, і здригнувся: «Купріян?». Тьху, до чого довести себе можна. Старий сам винен, що накликав на себе біду, ни тре було зариватися, його чєсниця уже відспівана.

Біда прийшла, як, наблукавшись та насіявши смерти десь там на сході, у їхні краї вернулася справжня війна. До того хіба були чутки, що в місті жидів німаки геть усіх вибили, та ще поляки в сорок третім пусля Покрови до села навідалися. Мо’ й спалили б, як сусідські Полапи, та порятувала полячка Зоська Цвіркуниха, що з прийшлими, котрі людей у церкві мали палити, про щось там по-своєму переговорила. Відтоді Зоську в селі вважали мало ни за святу, а яка з неї свята, баба як баба, панство своє давно забула, зате цигарку за цигаркою смалить, а хіба то бабське діло…

Німцив погнали, загорєнци вийшли з лісу, де ховалися од вивозу в Германію перед приходом червоних. По пару днях другі совєти стали брати до свего війська. Принесли повістку й Матвієві. От того призову був їден спосіб порятуватися – піти в ліс до «степанових хлопців», стати повстанцем. Та то було як з вогню в полум’я кинутися. Не вірив Матвій, що теї лісові хлопци червоних подужають, раз уже Гітлеряка з такою силою драпака дає.

Матвій тримав у руці повістку і відчував, як його огортає дивна жага. То була жага жити – зара, сьогодні, завтра і ще багацько літ. І страх… Не так умерти, загинути на війні, як того, що він умре, пропаде, й так і не дізнається якусь важливу таємницю, котра призначалася тільки йому.

Йому одному.

Од Бога ци од цего світу.

Таємниця стосувалася землі.

Землі, яка є в нього, й землі на всенькому білому світі.

«Що ж то таке?» – Матвій подумав це й витер змокрілого лоба.

Запекло всередині. Серце? Нє, ни схоже. То що? Як узнати, що його мучить? Може, він просто боїться смерти? Так од свого ни втечеш, долю ни перехитриш…

Зрештою рішив піти до баби Насті Луцихи. Вона вміє вгадувати, яка дитина буде – хлопець, а чи дівчина – то, може, і йому скаже: вернеться з війни ци нє?

Баба, проте, сказала, щоб не вигадував. Щодо діток, то так, али ж на те, хто має на світ Божий явитися – хлопчисько ци дівка – на те особливі прикмети є. А заглянути, що жде? Куди? Хочеш почути правду альбо солодкої брехні ждеш?

Баба Настя зазирнула Матвієві ув очі.

Зітхнула.

– Те, що тибе, чоловіче, мучить, – більше за тибе. Воно таке, що нічим його ни дустати. Думаю, що ти так хочеш узнати якусь тайну, що мусиш вернутися. Тико скинь з душі камінь. Тєжко його на вуйні нести буде.

Камінь Матвій спробував скинути. Сходив на могилки[42]42
  Кладовище, цвинтар (діал.).


[Закрыть] і постояв коло могили тестя. Просив прощення за те, що, ни хотячи того («Тико чи ж не хотячи», – подумав), вкоротив йому віку. Таки вкоротив.

«Ви-те, Купріяне, вдалеся добрим хазяїном, – подумки звертався, – а чого ж дочка така низдала? Щось про душу неїну казали, а я глухий до теї душі. І де мині взєти слуху? І якби ни брат мій, то хіба б я прийшов тоді свататися…»

Відчував – не ті слова приходять, камінь не підважують, а що ще міг сказати?

«По-інакшому все їдно жити ни вмію, і за те простіть, Купріяне, – попросив. – А як мине вб’ють на тій вуйні, то кому од того полегшає? Самі казали ви-те, що пропаде тоді Марися, як сама зостанеться».

Диво-дивне, од згадки про свою непутьову та покірну йому жінку начеб полегшало на душі. Може, й камінь, каменюка той покотився?

Вернувся – непутьова Марися тут як тут:

– Ни бійся, я таткові ни скажу, що ти до нього ходив.

Хоч злися, хоч бий, хоч до ніг припадай, хоч плач, хоч скач, як то кажуть…

А жінка далі:

– На хуторі, за Перечипом, баба є сліпа, то по руці долю може вгадати. То мо’ й тобі сказала б, чи живий вернешся… Мині ж угадала.

– А ти що, ходила до неї? – витріщився Матвій.

– Ага, давно. Ще як молодюською була. Про чоловіка питала та долю, де вона пасеться. – Очі Марисі зволожилися. – Сказала баба, що вийду замуж, вдатний буде чоловік, вельми вдатний, і діток багацько. Я тогді додом як верталася, то всю дорогу сміялася од щістя. А бач… Правду про чоловіка сказала, тико про діток збрехала. А може, й ни розгледіла, воне ж малейкі.

І плакати, і сміятися од тої мови Матвієві хотілося. Ни заплакав і ни засміявся. Вийшов, щоб перед дорогою далекою щось на хазяйстві пудрихтувати. А десь за годину не стримався й до Марисі:

– Як ту бісову бабу, кажеш, звати?

Марися зиркнула якось так радо, мовби їй бозна-яку добру звістку приніс.

– Пріською й звати. За тим селом, там дуб такей пошті усохлий коло дороги росте, тамика й хутір їхній. Їдь, чоловічку, мо’ й успієш.

Матвій таки поїхав. Скочив на коня й помчався, мовби од біди якоїсь утікав. Найшов і хутір, і бабу. Старезна, порохно сиплеться, видать, управду сліпа. У хаті, де на лавці чипіла, вже ледь видно було. Та світло їй нащо? Як признався, чого приїхав, сказала:

– Видно, ти чужий чоловік, здалека. Якби по голосу упізнала, може, щось і сказала б.

– Із Загорєн я… А більше нащо вам знати?

– І то правда, – згодилася баба. – Дай тоді хоч руку.

Матвій простяг руку, яку баба довго обмацувала. Може, якісь лінії життя пальцями своїми карячкуватими, тремтячими справді намацувала…

Врешті видала глухо, мов із погреба на білий світ:

– Чую тико, що ти жити вельми хочеш. І ще думаєш, що те, що мав би на цій землі сповнити, ще ни зробив. За те ни печалься. Вернешся, голубе, у славі й почоті. Тико, як довго йтимеш, ни спотикайся.

Далі баба сказала, що мусить в убитих німців зрізувати волоссє й кудись складати. Як багато назбираєця, то закопати в землю.

– І так до самого кунця войни, – сказала баба.

– Думаїте, що то допоможе?

– Тибе нихто ни питає, щоб рота роззявляв, – несподівано сердито сказала знахарка. – Мош і ни робети, то твоє діло.

– Я робитиму, – поспішно пообіцяв Матвій.

– Ну й добре. Раз прийшов, то й послухайся стареї. А типерка йди. І то швидко, поки я всерйоз ни розсердилася. Бач, він питає… А сам, нибось, думаєш, що в баби солома на доми поїхала. Ми мо’ з тею панею, якої ти так боїшся, типерка, як рідні сестри.

Матвій виклав десяток яєць, які привіз, і хлібину. Отак подякував для годиться. Як виходив, сплюнув. Надворі вже сутеніло. Ще їден день – і до війська. Як на коня сідав, подумав, що якби ті бульбаші, «степанові хлопци» дорогою стрітилися, може, й пуйшов би за ними до лісу. Їден дідько, де вмирати. Ци повірити бабі про славу й почот? Що за дурню про волоссє варнякала… Солома їде, га…

Варнякає стара, сама ни знає чого. Уб’ють же його, точно уб’ють. У чужій землі лежатиме, і даремно ждатиме та земля, котру ни обробив, ни приголубив, бо ж проситься земелька до його рук, нутром відчуває. Нихто з такою любов’ю ни вміє обробити неї, доглєнути, мов малу дитину, як він, Матвій. І так мало ще неї пуд його плугом побувало.

Сів на коня, їхав і плакав. Без сліз, десь таким глибоким нутром, що сліз було не здобути. Жалівся світові, Богові, цьому погожому літньому вечорові, на брата, матір, що давно не навідується, бо ж брата боїться, з яким посварений, на долю, на батька, який колись молодим загинув. І враз подумав, що їдна жива душа, котра його любить і жде, й хоче, щоб він вернувся, то ж дурна, непутьова, досі дитина Мариська.