Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

14. Служба Матвія й підступна Марися

Кинутий у пекло війни, Матвій все ж вирішив спробувати перехитрити стару каргу на ім’я Смерть. Хотя й попав у піхтуру, якій, відомо, на війні дістається найбільше. Просився в артилерію ци кавалерію, про останню повідав офіцерові з трьома зірками на погонах, що вельми коней любить. Ни зважили.

– Не трусь, мужик, – той офіцер плеснув по плечі.

Марисьці на прощаннє сказав:

– Я тобі ни писатиму, може, щоб і накалякав, трохи грамоти знаю, так ти ж всеїдно ни прочитаїш. Вернуся – то й вернуся. Худобу доглядай, поле чоловік меї сестри Килини виоре, я договорився. Як худобина яка здохне – сто лупнів получиш, ще й шкіру спущу, і сіллю посиплю. Дивися і жди.

– Ой, Матвієчку, – завела було Марися і прикусила язика, а тоді: – Я за тобою кожен день об стінку головою битимусь.

Матвій знизав плечима, закинув на них торбину з харчами на пару днів, ложкою та квартою.

За два дні був у запасному полку, за місяць на фронті.

Смерть була такою тварюкою, з якою варто погратися, – вирішив тепер Матвій. Коли піднімали в атаку, він кидався бігти чи не першим й одразу починав стріляти з автомата. Стріляв так часто й люто, поводячи дулом вправо-вліво, що смерть, певно, тильки ошелешено поводила очима, якщо вони в неї є. Як добіг до першого вбитого (а мо’ й кимось другим) німця, то спинився й подивився на нього, як та баба з хутора веліла. Очі вбитого ще не встигли заплющитися, й Матвій помітив у них здивування.

«Я вбитий, ти живий?» – здавалося, питали ті вирячені очі.

Матвій подумки похапцем проказав «Отче наш», зрізав бритвою з німця жмут волосся, як тоже веліла баба, й побіг далі. Торба з протигазом скоро була повна того мертвого волосся, й коли Матвій на привалі не стримався й зазирнув у неї, враз йому здалося, що волосся заворушилося. Матвій скрикнув, перед очима в нього затанцювали білі чоловічки. Він висипав волосся на землю й почав топтати. Те побачили солдати, дивилися ошелешено й, певно, вирішили, що рядовий Терещук з глузду з’їхав. Доповіли ротному командиру. Ротний, лейтенант з дивним прізвищем Красуля, підійшов і подивився на Матвія, котрий наче танцював по втоптаному в землю німецькому волоссю.

– Что ти робиш, солдате? – спитав ротний.

– Хіба не бачите? Танцюю, – одказав Матвій.

– Хватайте єго, – звелів Красуля.

Матвія схопили, скрутили й одвели до полкового лікаря – симпатичної, хоч і рябої жінки років під сорок. Та пильно оглянула солдата з ніг до голови й спитала, як він почувається.

– Добре, – сказав Матвій. – Я, пані дохтурко, цілком здоровий. Як не вірите, спитайте ще що-небудь.

Лікарка, котра була українкою, й спитала:

– Можете пояснити, що ви робили?

Матвій повагався, вирішуючи – казати правду чи ні. Він подумав, що дохтурка, певно, дуже стомлена. Оглянув стомлену жінку з офіцерськими погонами й раптом подумав про те, про що зовсім не мав би думати, – чи ряботиння в неї по всьому тілові, чи рябі груди й живіт, дупа й те, що в них зветься поцькою. Спитати не міг, бо ще більше повважають несповна розуму. Раптом відчув до цієї жінки таку довіру, яку не відчував до жодної людини у світі, навіть матері в дитинстві.

– Я, пані-товаришко дохтурко, – сказав Матвій, – зрізував волосся в убитих німців. А як його назбиралося багацько, то й викинув, і в землю втоптав. Тико й усього.

– А навіщо ви збирали волосся?

– Бо так веліла їдна баба з нашої мєстності. Вона, певно, думала, що так якось мона перехитрити смерть, от мені і нараяла.

– Ви дуже боїтеся смерті?

– Вельми, пані дохтурко, – признався Матвій. – А хто ж ни боїться? Якби хто пудказав, як неї перехитрити… Я от пробую й поки вдається. То мо’ й далі повезе. Я ще, пані-товаришко, коло землі ни находився й жінка в мене ни вельми розумна, хто ж неї догляне, як мине коцнуть? От і граюся з тою каргою, як можу. Тільки й усього.

«Такої обеззброюючої щирості я ще не чула», – подумала лікарка.

Вона сказала, що лишає його при полковому пересувному санітарному пункті санітаром. За однієї умови: якщо він згоден надалі робити геть усе, що вона скаже…

«Ну не наказуватиме ж когось убивати, – подумав Матвій. – А мо’ неї обслуговувати, то чого…»

– Дєкую вельми, – сказав уголос. – Я буду старатися, як мона.

– Ну-ну, – сказала лікарка.

Так почалися його нова служба й нове життя. Відтепер під час бою санітар Матвій Терещук разом з лікаркою, двома медсестрами, ще трьома санітарами і фельдшером, йшов услід за наступаючими. Підбирав поранених, клав на ноші, відносив до якогось визначеного місця. Часом і сам перев’язував. До них тільки зрідка долітали кулі, іноді розривалися міна чи снаряд, які випускала відступаюча німчура. Та небезпека згинути була вдесятеро, чи скільки, меншою. Матвій не раз подумки дякував бабі-провісниці й лікарці-рятівниці, яку звали Калерія Андронівна.

Десь через місяць (стояла уже пізня осінь) на пристановищі в якомусь польському місті Калерія відкликала Матвія за будинок. Спинилася й сказала, що є розмова, від якої багато що залежить.

Матвій і зрадів, і збентежився. Він уже знав (як і всі на пункті), що Калерія – коханка майора Геволіна, начальника полкового штабу. Той навіть з підозрою спершу поставився до нового молодого й ставного санітара, взяти якого наполягла Калерія. Та потім заспокоївся, певно, збагнув, що цей неотесаний солдат-селюк йому не суперник.

Розмова ж вийшла не про те, про що було подумав Матвій. Калерія поглянула на нього вивчаюче, якось так, наче вперше угледіла, зустріла несподівано серед воєнного виру.

Сказала по короткій мовчанці:

– Бачу, нова служба тобі подобається?

– Так, – видихнув Матвій. – Вельми дєкую. Хай вас Біг і далі береже.

– Спасибі за побажання.

Калерія всміхнулася, провела чобітком по землі, всипаній листям.

– Гадаю, і надалі хотів би так служити?

– Авжеж. Вельми у вас мині наравиться.

– Служитимеш. Пам’ятаєш, я тобі казала про роботу, яку маєш робити?

– Ага. Я готовий.

– От і чудово.

Вона сказала далі, що робота нетяжка. Відступаючи, німці лишають порожні будинки і квартири. У деякі йому треба буде заходити й забирати певні речі. За правом переможців.

– То як? Ти згоден? – позирк був ще пильнішим.

– Я згоден. Зроблю все, що тре.

Матвій став відданим слугою цієї жінки.

Калерія безпомильно вказувала йому порожню оселю. Уже потім зрозумів, що наводили на неї часом люди зі штабу майора, які й самі поживлялися. Він заходив, якщо було зачинено – виламував двері, обшукував, якщо були, забирав персні, ланцюжки, інші золоті й срібні прикраси, золоті монети, іноді кришталеву посуду, що аж світилася в руках. Усе те відносив Калерії. Подумав якось, що, майбуть, ділиться вона тим зі своїм майором, а, може, й командиром полку. А мо’ й ни ділиться, у тих є свої можливості. За сьомим чи восьмим разом таки не втримався, приховав пару золотих монеток, хоч Калерія попередила – хапне щось собі, зразу піде в роту. Вона сама йому вділятиме частку. І вділяла – і монетки дісталися, і перстеник, і годинник. Коли приховав, тремтів, кляв себе за захланність, али таки обійшлося.

Зимою простояли місяців два в обороні, а потому знов рушили вперед.

Те сталося весною, вже як цвіли садки (тут вони, виявилося, раніш зацвітали, ніж у них удома), за кілька десятків верстов од Берліна. За час зимово-весняного наступу Матвія зачепило всього двічі – по руці, й нозі – і то легко, перев’язали й гайда. Ни хтілося йому після госпіталю дослужувати десь в іншому місці, під справжні кулі втрапляти. Хоч за цей час убило санітара Федька і фельдшера Проніна тяжко поранило.

Вони прямували вулицею містечка, «на здобич», як, сміючись, сказала Калерія. Бій відкипів десь там, ген за крайніми будівлями, там ішли в атаку танки, а їхній полк передихав перед штурмом більшого міста.

У повітрі засвистіло раптово й пронизливо.

«Дальнобійна», – холонучи, подумав Матвій.

Інстинктивно пригнувся, шарпнув за рукав лікарку. Пізно. Снаряд розірвався зовсім поряд. Відчув, як черкнуло по щоці, запекло плече. Поруч упала Калерія. Нагнувшись, Матвій побачив, що осколок снаряда пробив Калерії черепа, що набухає кров’ю правий бік.

– Я зара, зара, однесу вас, – Матвій підклав руку під її тіло.

– Не треба. Хіба он під той будинок.

Калерія прохрипіла і враз обм’якла. Матвій розстібнув гімнастерку, зблиснув сріблястий ліфчик, а за ним – білі груди. Узявся масажувати там, де серце. Калерія захрипіла, шарпнулася, потім розплющила очі.

– Я вмираю. Весна, бляха, а я вмираю…

– Ну, що ви-те… Берлін оно під боком…

– До сраки їхній Берлін, – слабо, хоч і грубо вимовила. – Життя витікає, я чую. Я ж лікар. Череп, мабуть, пробило?

– Нє, – збрехав Матвій.

Підняв жінку, яка виявилася не такою й легкою, поніс. Заважав іти біль у плечі, тягнув руку додолу.

Калерія слабо посміхнулася.

– Як добре вмирати на чоловічих руках.

Спробувала обхопити його шию своїми руками, та вони безсило впали.

– І пригорнутися ніззя…

– Мовчіте, – наказав Матвій. – Зара прийдемо, оно медсанбат за тим поворотом.

– Ні. У голові шумить.

Матвій бачив, як її лице заливає кров’ю, чув, як набухає, стає червоною гімнастерка з пораненого боку. Намагався не дивитися. На вулиці, як на зло, не було військових, всі пішли в атаку, а їхній полк розквартирували за кілька кварталів звідси.

– Кохатися хочу, – раптом замарила Калерія. – Останній раз… З тобою… Я ж із Ростиком, майором своїм, не по добрій волі… З мого чемоданчика візьми, візьми собі трохи здобичі… – зашептала вже тихіше. – Тільки не все, бо побачать, що нема – будуть обшукувати… Тепер на хріна воно мені… Чоловік собі з війни привезе, – шарпнулася, захрипіла зовсім глухо. – Ключика в кишені візьми. Мародери ми з тобою, сука, тільки і всього…

Вона умовкла, та ще дихала. З-за рогу висипав гурт солдатів, які бігли, певне, до передової. Один з них поміг Матвієві донести лікарку до медсанбату. Там вона і відійшла. Матвій сів коло столу з мертвою жінкою і заплакав.

– Хто вона вам? – спитав лікар, який перед тим намагався якось порятувати колегу. Поруч, на другому столі, бився в конвульсіях ще один поранений.

– Начальниця моя була, – сказав Матвій.

Матвій знайшов той неїн чамойданчик, взяв ланцюжок, перстень (мо’ собі хотіла одягати), кілька монет. Руки його дрижали, али брав. Враз побачив перед очима землю, поле і здригнувся – на тім полі, на вологій чорній ріллі лежала мертва жінка. Стис свій скарб у жмені, щоб не випустити, вибіг з намету.

Додому вернувся восени. Мішечок з багатством, здобутим на війні, віз на тілі, під штаньми. Село було те саме і наче незнане. Дорогою од шосейки на свій куток од кількох односельчан довідався, що штири десятки солдат не вернулися, що на останнього, Павла Зозулика, похоронка прийшла уже через п’ять днів по війні.

«Виходить, мині повезло, – подумав Матвій. – Тра буде тій бабі щось занести, мо’ ще жива».

Жива-здорова була й Мариська. Кинулася на шию, почала обціловувати, аж усього заслинила. Матвій одяг їй пацьори[43]43
  Намисто (діал.).


[Закрыть], які привіз, Марися аж засяяла, а як за стіл сіли, про війну взявся розказувати. Випив самогонки трохи – неї почали гнати в селі, ще як перші совєти прийшли. Марися сказала, що горілку швагрові брала в Кіндрата, як швагро по городі помагав, трохи осталося. Спати лягли рано і Матвій пригорнув Мариську, а потім і на неї вліз. Несподівано відчув, як наче якийсь горбик під його животом. Мо’ Марися так поправилася? І тут його як приском сипнуло, душно-душно стало.

– Ти що, груба?

– Ой, Матвієчку, тамика дитинка, – прошептала Марися, і в саме його вухо жалібно, дрижачим голосом: – Тико ни вбивай мине…

Матвій шарпнувся, зліз із жінки, вдарив по обличчю.

– Ти валандалася, доки мине ни було? Ти-и!..

Не йняв тому віри, що почув і побачив у присмерку, який заглядав у вікно. Струсонув Марисю.

– Хто ж на тибе полакомився, кажи, сучище?

Од його штурхана Марися злетіла з ліжка. Якось звелася на коліна.

– Я тико їден разок, їднесенький. Присяй-бо.

– Хто? – Матвій не спитав, а гаркнув. – Швагро?

– Нє. Салдат.

– Солдат? Який ще солдат?

– Воне тутика на горі вишку якусь ставили. Ну їден зайшов попити води. А потому ввечері зновика прийшов. Мині вельми дитинку хтілося…

– Що? Дитинку? А зо мною ни хтілося?

Матвій знову вдарив кулаком жінку-зрадливицю. Непотрібну, псяюху, якій, бач, захотілося дитини од солдата.

– І з тобою хтілося, – хлипала Марися. – Вельми хтілося.

– Чого ж дождатися ни могла? Надіялася, що мине вбили?

– Нє… Нє! – Марися злякано закричала. – Нє, Матвійчику. Бо я… Бо я… До тої баби Пріськи, що й ти, ходив тоді… І я тоже цей весни… Розказала їй, що десять літ ни можу родити. Спитала, ци таки буде в мене дитинка. Баба й сказала, як мене обмацала, що буде дитинка, тико ни од тибе.

– Дурна твоя баба й ти дурна…

– Я й подумала, що мині хочеться малейкого, ой, як хочеться, Матвієчку… Отакого манюсінького. Дівчинки альбо хлопчика… А тут той салдат… Ну я й подумала… Може ж, ти мине зовсім ни вб’єш… Як живіт почав рости, то я його гладила й просела, щоб ни вельми ріс до твого приїзду…

Матвій зціпив зуби, аж хруснуло. Виходило, що не жінка, а він удався безплідним. Дожився. Якби ж знав… А знав би, то що зробив би?.. Йому хотілося завити з розпачу…

Марися тим часом звелася на ноги, подибцяла до лавки, на якій лежала Матвієва солдатська одежа. Якось видобула зі штанів попругу із зіркою на блискучій блясі. Підійшла, ніби зважила, чи важка та бляха, тоді простягла Матвієві, слухняно знов на коліна опустилася.

– Вибий мине, тико ни до смерти… Може ж, я ще дитиночку зобачу… А хоч – ногами…

Матвій таки вдарив неї тою бляхою. По плечах і лиці. Раз, вдруге. А тоді люто жбурнув реміняку. Його трусила пропасниця. Хотілося плакати, а сліз не було. Підійшов до стола і випив з блєшки рештки горілки.

Подумав, згадав, як йому всі ці роки – до війни, і у війну – хотілося сина. З яким би колись разом горали поле, він би вчив, як тримати плуга, а потім разом би сіяли жито. Що таке земля, навчив би. А чий тепер буде син – солдата, невідомо звідки і якого?

Як був у підштаниках і без сорочки – вибіг надвір. Село лежало тихе, десь далеко гавкали пси, заблимав перший одинокий вогник. Вітер студив тіло. З хати вичовгала Марися. Підійшла і раптом почала ходити довкола чоловіка.

Бурмотіла:

– Бий псяюку, бий.

Спинилася і тоді:

– Я на вгород піду. Тамика я свої сльози закопала, то відкопаю…

Рушила. Матвій наздогнав і штурхонув на землю. Як упала, застогнала, став і обвів очима простір довкола. Його погляд упав на гірку за їхньою домою. На гірці справді бовваніла якась висока споруда.

Вишка… Вишка… Виш…

Вишка, яку звели солдати.

Яку зводив той солдат!

Матвій кинувся до шипки з інструментом. Намацав сокиру. Вибіг як був, напівголяка, помчався до гірки. Видерся наверх і почав підрубувати одну з чотирьох опор, на яких стояла вишка.

Рубав і глухі удари відлунювали у вухах, били по ногах. Рубав і тіло його наче набрякало. Стало ширшим і вищим. Він сам ставав другою вишкою, яка намагається повалити першу.

«Що вони хтіли дивитися з цеї вишки?» – спитав невідомо кого.

Жбурнув сокиру. Ударився головою об підрубану опору. Упаде, а його посадять за вредітельство.

«Де ж Марися, та бісова сучка? – раптом подумав. – Ще чого доброго, побіжить до річки топитися…»

15. Чекання Гандзі

Гандзею, Гандзюнею її маму називав тільки дід Остап. Про те Гані розказала якось неїна мама, тоже Ганна.

– А який він був, дід Остап? – спитала Ганя.

– Та який? Обнаковенний чоловік. Здоровецький, плечі – во. – Мама спинилася, задумалася, ув очах у неї з’явилися вогники. – В руках його все горіло.

– Як то – горіло? Він у грубці палив?

– Ех, дитинко! Золотеї руки були в діда. А нас, дитей, як любив! Соколятками звав. І за що тико згинув на тій вуйні проклєтій… Цар, казали, щось там з німцями ни поділив… А хлоп мусив за те в землю лягти…

Відтоді Ганні хотілося, щоб і неї звали Гандзьою. Гандзюнею. Сподобалося їй таке назвисько. Ім’ячко, яке вибринювало й брязкало, мовби вуздечка, і не просто вуздечка, а зроблена з ніжного-ніжного залізка, такого, яким ікона їдна в їхній церкві оббита, сріблом зветься.

Вона й попросила, щоб і неї так звали, як дідо маму колись.

– Ну яка ж ти Гандзя? – підійшов тато Корнило. – Ти звичайна Ганя. Так і зватиму, як звав. Ганю, хіба ти паня? І мати твоя Ганя.

Ганя надула губки. Їй хотілося бути Гандзею, а не Ганьою. Ганькою. Ганькою, фе.

Чогось при тім імені згадувалася пісенька-дражнилка:

 
А циган циганку
Покотив на ґанку.
Закотив спідницю
І украв сідницю.
Може, тую дупу
Хтось у місті купить.
Отака циганка
Його жінка Ганька.
 

Вони з мамою обоє зимові й обоє Ганни-Гані. Тільки мама народилася в Пилипівку[44]44
  Пилипівський різдвяний піст.


[Закрыть], а вона на другий день Громниць[45]45
  Стрітення, 15 лютого.


[Закрыть]. А ще, як довідалася Ганя, мамину сестру Калину насправді звати Якилиною, Килиною, а Калиною, Калинкою звав тоже дід Остап, то так і повелося.

Ганя полюбила діда Остапа – здоровецького, у якого в золотих руках все горіло, і який давав жінкам такі ніжні імена. Бо ж іще одну тітку, Марусю, звав ни Марусею, або ж Мариською, як то прийнято, а Марусиною.

– От побачите, як вийду замуж, то мій чоловік зватиме мине Гандзьою, – сказала на другий день Ганя татові. – От!

– Та про мене, хоть і Гапкою, – засміявся батько Корнило. – Абись знайшла такого.

Відтоді в Гані й народилася мрія – аби неї полюбив хлопець, який зватиме Гандзьою. Вона підростала, вдома, родичі й сусіди кликали Ганею, декотрі й Ганькою – Гандзею ж ніхто.

Ім’я те почула при перших совєтах, коли на прадьонки стала ходити. На тих зимових прадьонках, після Водохреща, було людно й гамірно. І незнайомий хлопець, на якого вона й уваги ни звернула – ни високий, хоть і не вельми малий, худий, лице мовби засоромлене, як то у дівчєт буває.

Та хлопець той і підійшов до їхнього дівоцького гурту.

– І хто ж у нас вродливий такий, зубками, як намистом, висяює?

Ганя не одразу й збагнула, що то до неї звернуте. А хлопець до сусідки неїної, Катьки Румцевої:

– Може, познакомиш нас, Катрусю?

– А чом би нє? – Катька сяйнула усмішкою. – То Ганя наша підростає, як тая квіточка серед лужка.

– Гандзя, отже? Ганнусенька…

Ось хто назвав неї Гандзею – цей зовсім незавидний хлопець. Чий же він? Чого вона ни знає? Певно, з другого кутка… Та ще й до Гандзі додав отак – Ганнусенька…

– Я Ганька, – не знати чого сердито сказала вона.

– Гандзя краще, – усмішка в нього справді була сором’язливою. – Ну, а мене звичайним Семеном звати. Правда, кажуть, що на честь праведника Семена Верхотурського назвали. Тільки ж і до праведника мені далеко, і на верхотури навряд чи судилося дістатися…

Дивно якось говорив цей хлопець. Удягнутий у благеньке чорне пальтечко. Губа трохи випнута – чи не заяча? Потупцяв коло них трохи та й відійшов. Ні хоча б півжарту, а й півсловечка. Тико й спитав, як звати…

Ганя-Гандзя не стрималася, сама спитала в Катерини:

– Хто то? Щось я його раніше ни бачила…

– А ти й ни могла побачити. То з другого кутка, там, де панський палац був, збоку живе. Тихих синок. Все по учобі – то раніше в гімназії в місті, в типерка – в Луцьку самому, в гинституті якомусь на вчителя вивчається, ци що. Дивно, як ото на прадьонки заглєнув…

Он як… Хлопець з тих, що в пани пруться? З виду та одежі не скажеш. Чого ж підходив? Просто так?

І тут до голови прийшла химерна думка – підходив тому, щоб неї Гандзею, більше того – Ганнусею назвати.

Тепер Ганя почала чекати, коли ж то прадьонки скінчаться. Хлопці й дівчата розходилися по парах. До Гані підійшов Гнат, один із заводіїв на вечорницях-прадьонках, теж, здається, з того самого кутка, що й Семен.

– Пуйшле, чи що, молоденька? Проведу уже, щоб вовчики ни вкрали.

Ганя повела очима. Семен кудись зник. Отже, вона – Ганнуся, а проводжати гинчу подався, вчительок задрипаний…

Йшла, сердито щось одказувала до проводжальника на його жарти. Скрипів під чобітками сніг. Десь у вишині світили зорі, такі самі холодні, як цей вечір. І вона сказала, що холодно, в ноги зимно та до хати – юрк. До сінешніх дверей притулилася, подумала: «І чого б то мині переживати? Ни нашого поля ягода та й з виду, як опеньок засушений. Пройде…»

Не пройшло. Вдруге побачила Семена того на гаївках, на другий день Паски. У тому самому пальті – весна ж, ци й не має другого?

Підійшов і…

– Похристосуємось чи що, Ганнусенько?

– Ми ни коло церкви…

– Ну, тепер цілий тиждень можна, як людину вперше побачиш після Великодня.

Поцілувалися. Цьомнув легенько, мов у неї на губах вавка сиділа.

«Чого ж було добиватися?» – подумала.

Так почалася їхня любов. Їхнє кохання за два місяці перед війною. Підбивався й Гнат, раз хлопці мало не побилися, сила була явно на Гнатовім боці, й Гандзя стала поміж ними, сказала, що в них тепер з Семенком їдна дорога. Гнат не сперечався, тилько очима люто кресонув.

То було вже осінню, інститут у Луцьку закрився з приходом німців, й Семен повернувся до села назовсім.

Одна, та не одна дорога.

Гандзі було цікаво слухати Семенові оповіді про далекі краї, про які розповідав якось так, мовби побував там, про козаків, про січових стрільців, були, виявляється, такі люди, що за Україну боролися, ще багато про що – розповіді ті одкривали перед Гандзею зовсім інший світ, який і збагнути до кінця не могла. Мова та відрізнялася од тієї, що при їхніх дівоцько-парубоцьких здибанках чула – про сільські справи, хто з ким любиться, хто за кого збирається йти, про землю, сварки й приятелювання, про звичайні сільські плітки. У нього не така…

Гандзя слухала, їй було добре поруч із незвичайним хлопцем, у якого закохувалася дедалі глибше (тепер у цьому не боялася собі признатися), та вона чекала більшого, аж до того, коли ж нарешті під вінець покличе, бо на другий день Громниць вже й вісімнадцять виповнилося. Семенко часом пригортав неї, цілував неї, нарешті вона почула:

– Я, здається, Ганнусенько-Анниченько, у тебе закохався.

– Ой, бре, – у Гандзі солодко затьохкало серце.

– Не бре, а пра, – легесенько засміявся він. – Правда, щира правда, Анничко моя.

Ганнусенько-Анниченько, бо на зустрічі перед тим повідав їй, що десь там, на Галичині, дівчат не Ганнами, Аннами називають. А лагідно то виходило – Анничка.

Ім’я те також сподобалося Гандзі.

Хай буде Анничка. Як Гандзя і Ганнуся.

Ім’я з його тонких несміливих вуст однаково звучало солодко. Тепер цікавило одне – коли ж до вівтаря, перед яким батюшка благословлятимуть, покличе.

Він покликав на інше. Якось при зустрічі, то вже під осінь було, признався під великим секретом, що він член ОУН[46]46
  Організація українських націоналістів.


[Закрыть], притому бандерівської, якщо хоче, може теж вступити, він би порекомендував – ти, Ганнусю, не ображайся, ще далека від наших поглядів, та справжня, щира українка, я те відчуваю. Вона пішла на збори. Десятка півтора хлопців і дівчат, кілька старших дядьків зібралися в тісній хатині під прикриттям ночі. Не всіх і знала, певно, з сусідніх сіл.

– Знайомтеся, подруга Ганна, – урочисто представив Семен.

Гандзю здивувало, що отак відверто назвав неї подругою, та виявилося, що тут кожен до кожного так і звертаються – «друже», «подруго». Гандзі те сподобалося, слово мовби зближало людей, у хаті теплішало. Хоч багато чого в розмові, яка велася, їй було незрозуміло, не збагнула, і що воно означає слово «тактика», а ще «тактика боротьби», правда, второпала, що сперечаються – вже починати битися з німцем чи ще пождати.

Після другого походу на такі збори Семен сказав:

– Готуйся, наступного разу приймеш присягу. На, ось, візьми, вивчи, – і ткнув до рук папірець. – Нікому не показуй.

Грамоту Гандзя знала – чотири роки вчилася в польській школі й навіть рік у совєтській. Уранці крадькома взялася читати спершу написане зверху: «Декалог українського націоналіста». Коли ж прочитала «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї», здригнулася. Їй було страшно гинути, і щоб Семенко гинув – не хотілося.

«Може, обійдеться, мо’ здобудемо свою державу», – подумала.

Вона так захопилася читанням, що не помітила, як зайшов батько. Шарпнулася, як слова почула:

– А що то в тебе? А ну-но покаж.

Гандзя сховала папірець за спину. Батько звелів, щоб оддала, а як дочка захитала головою, кинувся і таки видер «Декалог» із рук. Прочитав, бо сам колись ходив до церковно-приходської.

– Он воно що, – сказав Корнило. – То-то мині казали, що з тим Сьомкою Тихим валандаєшся.

– Я ни валандаюся, – образилася Гандзя. – Ми дружимо.

– А ж так дружите, що до свеї теплої кумпанії затягнув. Націоналістка вона!

– Я ще не прийняла присяги, – сказала Гандзя.

– І ни приймеш, – гримнув батько. – Ни приймеш, бо… Бо я тобі добра бажєю, дурна твоя бабоцька голова. Знаєш, килько тих націоналістів поляки пересадили, в турмах погноїли, а совєти, як прийшли, і того гірше. Оно Івана Лупиного й Лукаша Несміяна в Луцькій тюрмі постріляли на другий день вуйни без суда і слєдствія. Тиміш Вергун тико хитрістю врятувався, ни признався, як стрілєли, що політічеській. Та й німци по голові за тую Україну ни гладять. А ни дай Боже совєти вернуться – то прямий путь до того їхнього Сибєру, на шахти і в лєсоповал, як до стінки ни поставлять. Викинь дурне з голови.

– Я люблю Семена, тату, – випалила Гандзя. – Люблю й ни одступлюся.

– Ну й люби собі на здоровлє, – тон батька трохи пом’якшав. – Ходіте, я не бороню. Діло молоде, тутика пута на ноги ни одінеш. Тико честь свою бережи і замуж ни лізь, як у піч за головешкою. Ще вспієш. Хай-но воно розвидниться, що й до чого, у який бік коняка голоблю поверне.

– Віддайте, тату, папір, – попросила.

– Оддам, як слово даси, що більш на теї їхні собранія ни ногою. Ну?

– Ни пуйду, – пообіцяла. – Присяй-бо.

Віддала Семенові «Декалог», мусила признатися, що воно і як. Боялася, що перестане з нею ходити, проводжати. Не перестав. І ніжності у словах не поменшало, навіть побільшало, мовби берегти тепер од чогось узявся.

Мала надію, що як старостів колись зашле Семенко (як ни типер, то в четвер), тато й мама ни одмовлять. А нє, то пуйде за коханим куди завгодно.

Пішов, проте, Семен. До лісу. Навесні сорок третього року сказав їй, що за рішенням їхнього осередку п’ятеро, в тому числі й він, вступають до Української повстанської армії. Будуть боротися за волю України зброєю.

Гандзя враз пригадала «Декалог». Два головні слова мовби зримо закрутилися перед очима: «Здобудеш або загинеш». Здобудеш або…

– Я ни пущу тибе, – і до грудей припала.

– Я мушу, люба.

Погладив по голові, як маленьку, і до губ сам припав – вперше міцно-міцно. Аж задихнулася.

– Я живим зостануся. – І повеселіло. – Обіцяю тобі головний весільний танець. На нашім весіллі. Тільки дочекайся.

– Я дочекаюся.

– Як можна буде – навідуватимусь, – пообіцяв.

Навідувався. У сорок третім тричі, не криючись, до села приходив. Раз і в хату зайшов, свято було, Спаса, то й за стіл сів. Вперше побачила, як чарку в руках тримає. Був уже обвітрений, мовби інший, і Гандзя подумала: «Боже, яким то буде через рік, через два і скільки ще чекати?»

Чекання тривало чотири з половиною роки, щоб потім стати чимось іншим, чому вона придумувала назву й не могла придумати.

У сорок четвертім прийшли другі совєти. Та перед тим прийшов він – на другий день після Громниць, з маленьким букетиком пролісків. Зима того року видалася теплою, от і назбирав у лісі ранніх провісників весни. І приніс. Гандзю зворушив цей вчинок, їй нестерпно захотілося опинитися в його обіймах – не на хвилю-дві, й щоб поцілунок був не таким, як при цій зустрічі. Випросила таки кохання своє, велике – у Бога, у сонця, у вітру, у тих руж, що коло хати посадила.

За ті роки двічі засилали до неї старостів – Прокіп, далекий їхній родич з іншого села, який пам’ятав її ще маленькою, й той же Гнат, Гнатисько. Як перестрів на вулиці й сказав, що пришле, вона сумно і в’їдливо:

– Нащо присилати, прийди так, я тобі диньки[47]47
  Гарбуза (діал.).


[Закрыть] ни пошкодую.

Усе одно прислав. Ну, щодо Гната тато ніц не сказав, знав про того, як гультяя і розбишаку, що ни в одній бійці кулаками розмахував, та ще й з приходом червоних партизан записався до них, а як «другі совєти» затим утвердили свою владу, то в «стрибки»[48]48
  Члени «истребительних батальонов по борьбе с бандитизмом».


[Закрыть] подався, котрі за повстанцями ганялися, а, отже, міг і сам з кулею поцілуватися. А от за Прокопа наслухалася – хазяїн добрий, чоловік розважливий, чого ждеш, хіба не знаєш, що з Тихими зробили?

І правда, Семенових батьків вивезли на поселення до Сибіру. І Наум, і Мотрунка були непомітними, тихше води, нижче трави, женилися старим парубком і старою дівкою, а синів, бач, повивчали – старший десь у місті, аж у Львові, інженером був, а молодший, Семен, став би вчителем, якби не війна, бо мав за плечима й гімназію, і курс учительського інституту.

Семенко спитав тоді:

– Завтра до лісу прийдеш?

Прийшла, з рядюжкою, безсоромниця, мовби хмиз чи листя збирати (серед літа!), а насправді знала – нащо бере. Кохаючись, потаємно собі дитину бажала – нихай, будь-що буде, душу гризе передчуття нидобре, коло довкруг лісових хлопців звужується, облава, кажуть, за облавою…

Тихий, несміливий на обійми Семенко виявився палким у коханні, мовби на руках ніс неї з тою рядюжкою аж до неба!.. Ще були три схожі зустрічі…

Восени сорок сьомого та ж Катька, у якої двоюрідний брат був у повстанцях, принесла і вручила їй маленьку трубочку, складену з липової кори. У трубочці знайшла невеличкого листа-записку: «Ганнусю, рідна! Вибач, що не можу попрощатися, за рішенням командування йдемо за кордон. Не хотів би йти, та мушу вивести свою сотню. Може, й зустрінемось колись. Виходь заміж. Прости, що не приніс щастя. Міцно цілую. С.».

Сиділа, мов одерев’яніла. За кордон? Як же то? Назовсім? Виходь заміж? Як же вийде ни за нього?

Ходила кілька днів, мов у воду опущена. Розлука, тепер надовго, а може, й назовсім, роз’їдала душу й здавалося часом, як хтось розпилює груди й виймає серце. Та подумала – може ж, типерка хоть живим останеться, бо вже двічі раненим був, бо натремтілася за нього, бо… Бо він був неїною другою половинкою…

А десь через тиждень потому, як получила те послання, що типер могла й серед ночі напам’ять прочитати, прошептати, побачила коло хати Гната. Пройшов, потім вернувся, постояв і далі поваландався. Спершу подумала: «Мало чого й куди чоловікові тре йти». А потому щось тенькнуло всередині, а за тим запекло на хвилю в грудях. Ой, неспроста тут Гнатисько з’явився… Та нихай, сказала собі, коханий далеко, може, вже й границю з сотнею своєю перейшов…

Наступного вечора вийшла за город – гуску шукати, ни вернулася додом їдна, шукала і ни знайшла, може, таки приблукає. Назад верталася, раптом у садку силует темний побачила. Хто б то і чого треба? Повагалася й сміливо пішла до темного чоловіка.

Наштовхнулася на Гната.

– Чого тобі в нас тре? Красти в нас нима чого.

– Є, – сказав зі смішком. – Є. Найдорогоцінніший скарб. Сам прийде.