Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

«Хіба я зачинив їх? – подумав. – І чого я лежу на ліжку?»

Пригадав – заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…

– Та зайдіть нарешті, – насилу повернув сухого важкого язика. – Скільки можна стукати…

Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав – його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.

Вона й спитала:

– Не впізнаєш, Сашуню?

Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.

Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.

– Ві… Віола?

Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.

– Впізнав?

– Як ти знайшла мене?

Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?

– Ось, пані Люда, – сказала Віола. – Їй дякуй, або лай…

– Вставай-но, вмийся, побрийся, – наказала Люда. – Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то – гостя все ж….

Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.

«Вітер стих, – подумав Олександр. – А який був той вчорашній вітрисько…»

Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.

Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув – біля вогню, що мовби його облизував, – йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…

«Вітер… Вчорашній вітер», – подумав.

– Певно, наробив лиха вітрисько, – сказав до жінок.

– Ага. У моїх сусідів шифер позривав, – сказала Людмила. – І дерева по вулицях та садках валяються поламані. Ти, мабуть, й не чув, як була буря…

– Звечора чув, а потім – ні…

За столом він довідається – Віолетта так і прожила все життя у Вільшанах, у тому гуртожитку, дві кімнати якого разом з кухонькою переобладнали їй під квартиру. Прожила сама, вже коли було під сорок – всиновила сина передчасно померлої колеги-вчительки, матері-одиначки. Син тепер в столиці, бізнесмен, кликав до себе, та їй уже не під силу щось міняти.

«Чому ти поїхала й привезла Віолу?» – крутилося в голові запитання до Люди, він казав щось інше, а запитання мовби заштовхував у якийсь закуток свідомості.

Доки не зрозумів – його й не треба задавати. Здогадався – Людмила поїхала тому, що якось довідалася про існування Віолетти. Чомусь якось… Знала ж, що він був одружений. Довідалася про те, що Віола живе у Вільшанах. І вирішила, що Віола зможе порятувати його – од пиятики, од туги за Оленкою, од цієї безпросвітної самотності, од його самого, чоловіка, котрий виявився доволі слабохарактерним, став топити своє горе і всього себе в горілці. Сподівалася, що в них обох збереглися досі якісь почуття. Думала про них, а не про себе? Чому? Не вірила собі чи йому…

«Мене от-от прониже блискавка, – раптом подумав. – Я, здається, нарешті зрозумів, бевзь такий, що мене кохали три жінки. Три таких різні справжні жінки…»

Він пригадав шкільні роки. Пригадав, як часом Люда нав’язувалася до них, двох нерозлучних, щоб іти зі школи додому. Як просила допомогти розв’язати задачку чи пояснити тему з історії… Він відмахувався, як від набридливої мухи. Підсміювався, бо… Бо поруч була Оленка… Потім, втікаючи од того, що наче стало звичкою, захопився Віолою… Кохала й Люда…

Він подумав: «Навіщо?»

І спинив думку. У кого він запитує? У себе, у Бога? Сподівається, що Люда почує його думки? Справді – навіщо?

Тут прийшла й інша думка: «Чи справді Віола була незнайома з Оленкою?»

Може, вони змовилися… Про що…

– Тобі полегшало після вчорашнього, Шуро? – запитала Люда.

– Вже. А коли ж Віола приїхала?

– Вчора ввечері. У мене й заночувала. Вітер завадив до тебе піти. Двоє бабів тоже посиділи. Навіть щось мугикали. Під той вчорашній вітрисько.

– А я то сам жлуктив…

– Ти один раз в житті тільки й ніс мого портфеля, – раптом сказала Людмила. – Оленці щодень, а мені тико раз. У п’ятому класі. Точно, портфель ніс. Оленка тоді грипувала, а ти зі мною йшов додому.

Вона умовкла. Олександр подумав – не пригадує того проводжання.

– Я тобі носив, і коли втрьох йшли зі школи…

– Так то коли втрьох…

Настала довга тягуча пауза і він мусив її перебити.

– Дівчата, – сказав. – Дівчата, який сьогодні день?

– Середа, – відповіла Люда. – Середа – середина тижня. Направду, який вітрисько був учора. Я думала, шифер на хаті позриває. Добре було Сашкові, він, певно, нічого не чув.

– Я прислухався до ваших кроків, – сказав Олександр. – Десь же ви йшли до мене. Крізь вітер.

– Як завше, у тебе хахоньки, – сказала Люда. – Али тепер тобі Віола не дасть загнутися. Мовчіть, Віолетто Софронівно… Мовчіть обоє. Оленку не повернеш, а люди мусять бути разом. Пам’ятаєш, Сашко, нам учитель розказував казку, як якийсь чоловік, ну десь там в Гамериці, чи що, вдень із свічкою шукав…

– Не в Америці, а в Греції, – сказав Олександр. – У Древній Греції. То був філософ Діоген, який жив у бочці. І то не казка, а правда.

– Во, він завше був такий грамотний, усе знав, – Людмила промовила ніби й іронічно, і в той же час із гордістю.

– Якби ж то все… Мабуть, іноді ліпше бути Діогеном, що жив у бочці…

Олександр потягнувся до огірка.

Віола… Що робити з Віолою…

– Дехто у нас не в бочці, у блєшці живе, – зітхнула Людмила.

– Прошу без натяків, – сказав Олександр. – А Віола Софронівна мусить у мене погостювати… Тут робота для неї знайдеться.

Віола слабко, з сумом:

– У мене там уроки, у Вільшанах…

– Досі вчителюєш?

– У Вільшанах завше бракувало вчителів, – сказала Віола. – Зараз, правда, учнів ще поменшало, от-от школу закриють… Я на день відпросилася.

Олександр раптом подумав, що він, по суті, дуже щаслива людина. Тільки не зміг зробити щасливою Віолетту. І Людмилу. Бо кохав насправді Оленку. І раптом інша думка, інша згадка обпекла – а що, як тоді, колись, Віола насправді не зрадила його, що, як вона вигадала цю зраду, бо знала, що в нього є та, яку він кохає, і мовби підштовхувала, повертала до неї? Такі божевільні, як Віола, здатні на все…

ІV
Мапа

25. Загадка мапи

Син умовив нарешті Їгона дати дозвіл на знесення його старої хати. Тепер у селі рідко хто називав хату по-старовинному – дома, а кімнату в домі – хата. Хата, то й хата. «Дому забрала солома», – казали. Була хата в Їгона хтозна колишня, як на Млинищі мовили, – шевченківська. Ніби й стара-престара, а ще міцна, постояла б, так вважав Їгон. У паспорті в нього було записано Євгеній, та по-сільському звали Їгоном. Хата то й хата, Їгон то й Їгон.

Син, Гандрій, вчепився: Віталику пора женитися, вже дівку собі напитав у Любовні, ну, дівчина не з міста, а з села за містом, у приймаки він категорично «нє», до нас не приведеш, хіба тимчасово, бо ж Ростик живе, скоро друга дитина намічається, то тре Віталику свою хату ставити. Коло нашої місце не вельми, а нащо десь місця шукати, як оно у вас – ліпше не придумаєш.

– То хай приходять і живуть, – сказав Їгон. – Хіба я бороню? Місця всім хватить. Хата просторна.

– Просторна… Не смішіть, тату. То для вас просторна. А для молодих то – на курячих лапках. Мо’ колись і вважалася мало ни куркульською, а типер пора їй на злом. Скілько вона стоїть?

– Та Бог його відає. Бабуся казали, що їхній прапрадід ще за царя Миколая, тико ни того, що большевики вбили, а давнішого, цюю хату в якоїсь баби, переказували, викупив, як з войска царського вернувся. Ну, покійний дід мій Остап ще неї, казали, перекривав, пуд бляхою хата вийшла, як дзвін, а потом черепицею перекрили, то й стоїть.

– Во-во… Точно за царя, тико не Миколая вашого, а за царя Гороха поставлена, як було людей троха. Все, тату, переберетеся до нас, а хочте – тут лишайтеся, тико в новій хаті. Сорудимо внукові вашому таку, що направду буде – як дзвін.

Їгон зрозумів, що пора здаватися. Ще як покійна жінка жива була, то опирався, і як чужі люди просили продати… типерка хай вже ламають.

Пропозицію – доки побудують нову хату, пожити в Андрія чи в дочки Ніни – відкинув. Поживе в літній кухоньці, яку літ двадцять, як поставив на подвір’ї. Як баба ще Пріська жила, закомандувала – хочу, як у людей, літню кухню, от і поставив. Там є і грубка, і стіл, і ліжко. А тоді вже й перебереться до новеї доми, куди має привести Віталик свою дівку. Ци то вже жінку.

Як ту хату розбирали, то й знайшли під кроквою, де кроква зі стелею сходиться, якийсь мішечок, наполовину струхлявілий, туди засунутий.

Віталик, внук Їгонів, і гукнув:

– Тримайте, діду, ваш скарб. Думав, червінці які царські, тільки ж легкий мішечок. О, щось шелестить. Мо’ рублики царські, то для колєкції згодяться.

У мішечку виявилися не гроші, а начеб невеличке полотенце чи шкіра. Їгон придивився й побачив на тім полотенці-шкірі якісь значки, риски, щось намальоване. І букви, тико не наші.

«Звідки й взялося цеє чудо? – подумав. – Мо’ ще той солдат заткнув туди… Що воно таке?»

Віталик у відповідь на запитання діда, що ж робити з цією знахідкою, порадив:

– Та до Павлуся Стручка сходіте. Він же грамотний та й старі монети збирає. – І по складах: – Бух-гал-тер.

Увечері Їгон і подався до Павла Борчука, що мав прізвисько Стручок. Працював він справді бухгалтером раніше в райспоживспілці, а тепер у якійсь приватній фірмі. Відзначався тим, що вже багато років дотримувався одного й того ж розкладу. Вставав рівно о шостій ранку, робив зарядку, хоч був уже пенсійного віку, поволечки снідав і рівно чверть на восьму виходив з дому, щоб за сорок п’ять хвилин, не поспішаючи, дістатися через все село із Заріччя до автостанції, яку тепер розжалували в автобусну зупинку. Притому казав, що спеціально резервує п’ятнадцять хвилин на можливі вуличні вітання й розмови.

Павло-бухгалтер глянув на шкіру, обдивився пильно, поцмокав і прорік:

– Явно карта. Чи яко типерка по-новітньому велено казати – мапа.

– Яка ще мавпа? – Їгон здивовано.

– Не мавпа, а мапа, Євгенію Онисимовичу, – пояснив Павло. – Новоє, питомо українське найменування. Да, от ніби річка, а то як вулиці. І будинки по них. А то напісаніє не по-нашому. Мли… Млиніще… Холєра ясна, Млиніще… То що ж, вроді як наше Млинище намальоване… А то… Та туди його в доску… Мережка написано… Ха-ха… То де, кажете, найшли сеє ізобретеніє человечєского ума і мислі?

– Під кроквою в старій хаті…

– Ну… Виходить, карта, тоїсть, мапа кимось нарісована… А то що написано? Анно Доміні… І цифри якісь римські…

– І що то значить?

– Та вроді доміна, тоїсть дом, дім, дома якоїсь Анни. А то, певно, рік, коли той домик зведений… Цифри, я звиняйте, не розберу та вони, певно, рік по-римські зображають, коли карта намальована. Да, історічєскоє багатство припливло до вас, дядьку Євгеній… О, ще їден напис. Паріс… Гм, може, то той, що неї намалював, так звався…

Їгон почухав потилицю, матюкнувся подумки.

– І що ж мені з цим багацтвом робити…

– У музей здайте… Або продайте… Хоча б мені… Сто рублів, тобто гривень, дам. Не вірите?

– Вірю, – одказав Їгон. – Вірю, як і всякому звіру. Тико ж охота більше трохи довідатися, що за придибенція. Вроді Млинище, кажеш, намальоване? А хто намалював?

– То вже я не відаю… Хотя пождіте… Йолі-палі, дядьку Євгеній… У нас же на кутку свій історик є. Учоний. І не просто учоний – кандідат наук. Ну? Йому, йолі-палі, й покажіть цюю карту-мапу. З вас сто грам і пончик за ідею.

– Ти про Славика Чишучкиного?

– А то про кого? До нього прямо і шмаляйте.

– Так він же десь у Києві чи що…

– Мати повинна знати, коли приїде.

Ввечері Їгон і направився до старої Чишучки. Років на три, а мо’ й штири старша за нього. Та не зігнута, як то буває, а мовби палицю проковтнула, та й досі не виплюнула. Взялася одразу на дочку скаржитися, що рідко заходить, хай вже син, той далеко, чи старша, та аж за Білорусією, ото де море живе, а Танька ж у свему селі.

– А Славик часто приїжджає?

Їгон зразу рішив узяти бика за роги.

– Та де там, раз на пару місяців, хоть і машину свою має. А невістки, то вже літ зо п’єть чи й більше, як ни бачила. Мо’ хіба на похорон приїдуть…

Видно було, що скарги на дітей – улюблений коник Чишуїхи.

Треба сказати, що її прізвище було водночас і сільським прізвиськом – Чишуїха, Чишучка, та й усе. Од неї й довідався Їгон, що син приїде, певно, типерка на Паску.

– То хай, як навідається, до мене заглєне, – сказав Їгон. – Маю до нього нагальну балачку. Вельми важну. Як то кажуть – на сто рублів.

– Що, поступати хтось із родини думає? – Чишуїха ще більше оживилася.

– Нє. З онуків хіба Леська Коліна до школи ще ходить, так вона до науки не вельми тєгниться. Ну, Славик хай зайде, я типерка в літній кухні времяно житиму. А ні, то й сам заглєну, діло для обох інтересне.

І таки прийшов на другий день Паски. З тою картою чи мапою-мавпою. Бо ж Чишуїха могла й забути, ни сказати синові.

Пояснив учоному Чишуїшиному синові, який був ще тико трохи випивши, що воно й до чого. Святослав взяв карту до рук, уважно оглянув.

– Цікаво, цікаво… То, кажете, в старій хаті за кроквою найшли?

– Тамечки… Вроді, як давно там хтось поклав. Може, й солдат царський той, що, як бабця покійні казали, в родині був. Хто ж його зна… То що мені з цією штукою діяти?

– А зараз ми й визначимось, – сказав Святослав Чишук. – Розберемося, що й до чого. То кажете, у родині царський солдат був?

– Та, казали бабця, був. Ще за Миколая-царя.

– Миколая Першого?

– Може, й першого. Ще тоді, як у рекрути на двайціть п’єть літ до войська брали служити. І його колись взяли. Хто його зна, який то прадід.

– Ха, за Миколая… Міг і в Парижі побувати, коли Наполеона розбили. Я до того, діду Їгоне, що отут написано. Не Паріс, як вам Берчик утомкував, а Париж по-французьки, чи, певніше, по-латині. На мові латинській. Колись на тій мові все писали. А «Анно Доміні» означає «року Божого». І римськими цифрами той рік тисяча шістсот сорок сьомий. І виготовлена, за логікою, ваша карта, що за кроквою пролежала хтозна скільки часу, у Франції, в самому Парижі року Божого аж тисяча шістсот сорок сьомого. Якщо не пізніша підробка. Бо тут справді ось написи латинським шрифтом – Млинище і Мережка. Питається – звідки в Парижі в сімнадцятому столітті могли знати про наш куток Млинище і про річечку Мережку? Га, діду Їгоне?

– Або я відаю, – сказав Їгон. – Ти вчоний. Тобі й знати…

Святослав ще раз уважно оглянув зображене на пергаменті. Аж до очей близько підніс, мо’ хотів ще якийсь напис побачити.

– Так, інтересна штука, – промовив по повторних оглядинах. – Від руки начеб букви й позначки якимсь різачком вирізані, а потім залиті фарбою. Справді, схоже на наше Млинище. Ось наша найдовша вулиця, от бокові вулички. І будинки на них. Так… А це хати за річкою Мережкою, теперішнє Заріччя. Так… А то що? Ні, діду, ваша мапа, як тепер кажуть, таки підробка.

– Підробка? – Їгон чогось аж затерп.

– Ну, виготовлена пізніше. Хтось тако пожартувати захотів. Ну й ну…

– Чого ти так щитаєш? – Їгона образила підозра.

Наче то він підробив той малюнок. Ту карту. Чи мапу. Чи дідько її знає, як там називається.

– Бо он, бачите, та лінія. То ж нова вулиця, на якій переселенці з хуторів живуть. Ну, яку покійний Іван Бройчик назвав Комуністичною. Неї ж у сімнадцятому столітті не було, факт. Її ж забудовувати почали у двадцятому столітті, вже по війні, як з хуторів людей почали в село переселяти. Точно, хтось пожартував. І от хати тільки по один бік, як і є на тій вулиці.

– Зажди, – Їгон взяв Святослава за руку. – Я в своїй старій хаті, скільки себе пам’ятаю, живу. Хату бляхою покрив ще дід Остап, який на війні ще до реваруції, як цар з німцем воював, згинув. Бляху тико пару раз перекрашували, щоб не іржавіла. Моцна була бляха. Потому черепицею покрили хату, али крокви нихто ни чіпав. То хто міг той мішечок, тую карту підкласти, га? Що скажеш?

– Ну ви майстер загадки задавати, діду Їгоне, – тільки й сказав історик Святослав і звелів ще раз розказати, що відомо про рід Терещуків, якого ще по-вуличному Гапликами звали, а потому Рекрутами. Їгон, що знав, – повідав. Солдат був – точно. Ну, коби ж то знаття, як його звали… Діда – Остапом, те Їгон точно відав. Батька Остапового вроді Антоном. А далі – то вже тьма. Остап десь у тій Пруссії нимецькій згинув, там, видать, і похований. Прадід Антон, певно – на старих могилках, що були за селом. Ото, за Заріччям, за гіркою, так, як громада, кажуть, постановила перенести могилки ближче до шосейки, то ще до тої першої війни і революції було, то й прийшли у запустіння могилки, доки зувсім ни зникли.

Їгон розбалакався. І закінчив:

– Батько мій, Онисим, казали, що ходили в сім’ї чутки про карту якусь, що нібито той солдат привіз, а нихто ни знав, де вона. Ото й уся історія.

Зітхнув:

– Цяя хата до вуйни дядькові Митрові належала. А як його в Сибєр вивезли – Плискунам оддали, актівістам. Вони то й перекрили черепицею, а бляху продали. Тато мої покійні, уже, як Йоська вусатий вмер, викупили братову дому, а пусля них мині вона досталася. Так ото… Типер все.

Святослав подумав – потрібно насамперед перевірити, чи мапа справжня. Методом радіовуглецевого аналізу. Є в нього знайомий радіолог – допоможе. Став просити Їгона, аби той віддав мапу. Їгон поглянув недовірливо й хитрувато і відказав, що дасть у тимчасове користування, ненадовго, бо то, щитай, родове багатство. Али при їдній умові – хай він, Славик, напише бомагу, що так і так, взяв тую мапу, чи як там, і об’язується непремінно повернути.

– Ну й недовірливий ви, діду Їгоне, – сказав Святослав.

– А як хоч, синку, так і лоскоч. Щось мині як дихнуло у груди, ни оддавай, каже, – ще хитруватіше посміхнувся Їгон. – Воно памнять, то ж така… гарєча штука….

– Добре вже, добре, напишу вам розписку, – зітхнув Святослав.

І написав. І вручив дідові.

Через два дні з дивною мапою Млинища кандидат історичних наук, доцент одного із київських вишів Святослав Чишук відбув до столиці. А через кілька тижнів науковий аналіз, проведений в одній із аналітичних лабораторій, приголомшив його. Карта була справжньою. Матеріал виготовлений у середині сімнадцятого століття, такої ж давності виявилася й фарба, знайдена на мапі, і рештки та пилок якоїсь рослини. Святослав своїм науковим, історичним нюхом відчув – запахло сенсацією. Може, навіть і гучною, здатною принести йому дивіденди як науковцю.

Узагалі як історик Святослав Чишук нічим особливим не відзначився. Мав десяток-другий статей у наукових збірниках, видав книжку про встановлення радянської влади в невеликих містах України. Про тему й історію написання кандидатської дисертації взагалі волів би не згадувати. Починав писати її ще в застійні брежнєвські часи, а захистив за рік до початку періоду, який назвуть перебудовою. Якби ж знаття, що та перебудова настане, що полетить у тартарари й ціла система, постане Україна незалежна, про яку навіть страшно було казати…

А тоді він вирішив – якщо захищатися, то не просто на якусь прохідну тему, а щось значиме. Щоб продзвеніло на всю республіку. Перебрав кілька тем і напрямків. І його раптом осінило. На обрії маячіла чергова річниця революції. І Святослав вирішив довести, що радянська влада в Луцьку, на Волині взагалі, встановилася найраніше в Україні, одразу за революцією в Петрограді.

У його дисертації ту владу в окремих військових частинах, розташованих довкола Луцька, рядового повітового містечка, тоді, в сімнадцятому році, проголошували на третій-четвертий день після більшовицького перевороту в Петрограді. А в самому Луцьку – через три тижні після столиці. Заперечувати щодо того, що стосувалося революції, ніхто не посмів. Тільки один в’їдливий землячок з Луцького інституту, теж історик і до того ж зі схожим прізвищем – Чишій – покпинився у приватній розмові:

– А скажіть-но, Святославе Петровичу, як то так могло бути, що радянську владу в Луцьку проголосили в середині листопада, а керівники луцьких більшовиків сиділи у в’язниці майже до кінця грудня, про що є документи… Для конспірації чи що?

– Для конспірації. – Святослав засміявся тому зануді у вічі.

Плювати йому було на цю прискіпливість. Одразу після захисту дисертації він отримав трикімнатну квартиру в столиці. Допоміг через свої зв’язки перший секретар Волинського обкому, у якого він побував, ще коли писав дисертацію. Виклав, яку сенсацію готує. Їхні інтереси співпали. Перший секретар, присланий у західну «бандерівську» область, як звично, зі Сходу України, волів швидше з неї вибратися. Якщо не в Київ, то хоча б в якесь більше місто на сході. Впроваджував всілякі новітні технології в сільському господарстві. А тут підвернулася ідеологічна підпорка. Луцьк випереджав за темпами встановлення влади східняцькі міста й області! Могло пригодитися. Святослав уловив зацікавленість керівника області. Прозоро натякнув, що для роботи при написанні дисертації йому потрібні належні умови. Секретар виявився діловою людиною й пообіцяв після захисту належну квартиру в столиці. І таки дотримав слова через свого друга із Цека.

Була в Святослава й активна рухівська діяльність. Навіть депутатом Київради побував. Та відчув – то не його. Не вмів, як належить, розпихати ліктями конкурентів, інтригувати, не міг і бізнесом, як слід, займатися. Прогорів раз і другий, коли пробував організувати маленькі фірмочки. Лишалося викладання історії двадцятого століття, на якій спеціалізувався. Наука. Наукові пошуки. Тут теж не ладилося. За десять років написав п’ять статей. Якраз по статті за два роки. Теми були відомі і уже вивчені до нього. Він прагнув нових тем і нових досліджень, а їх не було.

І ось доля, доля чи пан випадок послав йому цю карту, мапу, мапу, мапу з давнього часу, ще сімнадцятого століття. Її належало розгадати. У Святослава знову прокинувся інтерес гравця. Але водночас це був інтерес історика.

Насамперед потрібно було отримати мапу-малюнок у постійне володіння. Коли вернувся додому з лабораторії, майнула думка: «Може, сказати, що цей шматок шкіри десь загубився?» Та зрозумів, що хитруватий (а хитрі завжди підозріливі) дід Їгон не купиться на таку версію, не повірить. Запідозрить обман. Розкаже в селі. Святослав дорожив репутацією серед односельчан. Не вистачало тільки, щоб його – поважного науковця, доцента, кандидата наук – вважали банальним обдурювачем, крутієм, злодієм. Вирішив спробувати викупити мапу в діда.

Подумав – як би йому зараз пригодилася підтримка Люсі. Вона вміла вчасно порадити й підтримати. Авжеж. Та дружини поруч не було. І невідомо, де вона зараз, все ще формально його законна дружина. Спробував вивідати в доньки, та капосна Зірка-Славка сказала по мобільнику:

– Таточку, ти, по-моєму, вже повинен добре вивчити мамин характер. Якщо я тобі дам її адресу, я назавжди втрачу її прихильність. А я цього не хочу. Шукай сам. Якщо, звичайно, вона тобі насправді потрібна.

Святослав подумки лайнувся.

Доньку звали Зореслава, а дружину – Люсьєна. Химерні імена, а от історія в нього банальна. Як і все в його житті. Люська на момент їхнього знайомства працювала лаборанткою їхньої ж кафедри. І була донькою декана. У міру вродливою, в міру розумною. Трохи манірною, вразливою.

Хто б йому повірив, що розпочавшись з банальної ж інтрижки – так, так, так, хотів лишитися на кафедрі столичного вишу (тоді ще казали вузу), – їхні взаємини закінчаться не тільки одруженням, ростом його кар’єри за допомогою тестя, а й поступово дедалі більшою його закоханістю в Люсю-Люсьєну. Яка поступово, крок за кроком, позбавлялася манірності, рис великосвітської левиці, що почали було намічатися, а ставала відданою, турботливою дружиною, що заглядає йому у вічі й рота, згідна виконувати всі його забаганки. Він не тому полюбив її, що відбулися ці зміни, а тому… А тому, що полюбив, покохав, бо виявив, що вона одна така в цілім світі, що ні в кого не має такого повороту голови, усмішки й голосу, такої здатності вгадувати його настрій та розраджувати при неприємностях. Вона перевелася з кафедри у ліцей, бо відверто сказала, що наука не для неї, що це була забаганка батька.

Був присуд, вибір долі, який їх познайомив.

Іван Платонович давно вже не декан.

Вони навіть не вітаються.

Яке це має значення.

Має значення те, що Люсі немає поруч.

Та його інтрижка зі студенткою – то була помста самому собі. Спроба позбутися влади й почуттів до дружини, запізнілого кохання. Дідько його знає, зрештою, що то було.

Люся сказала:

– Я ні про що не шкодую. Я тебе кохала і, здається, все ще люблю. Ти ж лишився теж самим собою…

– Неправда! – вигукнув Святослав. – Я не знав, що вона внучка академіка Кривцова. Дурне короткочасне захоплення, тільки й усього.

– Я тобі не вірю. Все повторюється.

– Що мені зробити, щоб ти повірила і простила?

– Нічого.

Вона просто зникла з його життя.

Звільнилася з ліцею.

Донька, звісно, знала, де мама.

І батько-тесть знав.

Зате Святослав не знав, що йому робити, – вже третій рік.

А робити щось було потрібно.

Він поїхав у рідне село. Запропонував тому дідові за дивну, незрозуміло де чи звідки виниклу мапу пристойну суму в п’ятсот доларів. П’ятсот доларів! Потім збільшив ще на двісті.

Дід вперся – ні за які гроші не віддам. Йому самому потрібна ця карта-мапа.

– І що ви з нею робитимете?

– Ни знаю. Хай лежить. Як памнять.

– Пам’ять про що?

– Ну, може, про того салдата. Про наш рід. Ти, Славцю, конєшно, учоний чоловік. Тико ж я тоже вроді своє життє прожив, а ни проскакав, ни протанцював… Щось у мині проснулося. Прокинулося. Ну, як тая зернина, що десь давно лежала, а типерка проростати стала…

Дід Їгон дивився ясними очима, які ледь-ледь сльозилися. У Святославовій голові майнула дурна думка, що то сльоза давно минулого часу, який не може втрапити в теперішній. Та чому дурна?.. Він раптом побачив річку. Більшу за їхню Мережку, може, й більшу за Прип’ять чи навіть Дніпро…

Та широка, широченна ріка тихо плинула, проте так величаво й могутньо, що стало зрозуміло – її не може спинити ніяка сила.

– Значить, не продасте, Їгоне Онисимовичу?

Ще раз перепитав, хоча навіщо? Відповідь він і так знав.

– Ни продам.

– І за більші гроші?

– І за найбільші. Звиняй уже, Славцю.

– Що ж, воля ваша. Хазяїн – пан. Бувайте.

Від упертого діда він ще заїхав до мами. Привітався і попрощався. Мусив спішити. Мама не знала, що Люся зникла з його життя. Що він сам, що сам-один на світі, який усе розширюється. Для неї він був сином, котрий багато досяг у житті. Якого в селі називали паном професором.

Мама тільки сказала:

– Хай би хоч Славця приїхала. Як ни з чоловіком, то хоч сама. А то ни внучки, ани невістки.

– Приїде, – пообіцяв Святослав. – Мамо, приїде.

Мама, як завше, провела до воріт. Виїхав своїм «Пежо» на центральну вулицю Млинища. Неподалік їхньої церковки вулиця переходить у головну вулицю села, яка тепер називається вулицею Незалежності. Їхав повільно. І враз подумав – як багато і разом з тим мало знає про своє Млинище. Їхня хата крайня на кутку, ще крайніша за хату покійної баби Мокрини. Тої самої, про яку казали, що вона друга жінка діда Бройчика. А отут у хаті, що колись була найбільшою, найзнатнішою на весь куток, а може, й на все село, а тепер видається не тільки постарілою, а й геть незавидною порівняно з тими доминами, що виросли в Загорянах останніми роками, жили самотні сестри Бадилинки, що так і не вийшли заміж. Кажуть, любили одного хлопця – Зенька, вже покійного, що подався у світи й приїжджав вряди-годи в рідне село з численним сімейством. Тепер лишилася одна самотня Софія. А тут у новій хаті, що звели для сина, живе коло нього білоруска Олеся, Алєся, як співається у їхній «пєснярській» мулявінській пісні. А от поворот на нову колись вулицю Комуністичну, переселенську, як у них казали, хутірську, яка є на мапі з сімнадцятого століття, але якої не могло тоді бути. Він має розгадати ту загадку… На тій вулиці жив донедавна (виїхали кудись на південь області) колгоспний інженер і винахідник Юрій Лець, котрий здивував не куток, а ціле село, бо покинув інститут, вернувся в село і женився на вдові Насті Кручисі, що мала четверо дітей… Ось і хата безсмертного жартуна і насмішника, султана, як казали на кутку, бо ж мав дві сім’ї, Івана Бройчика. Ба, він, Святослав, і не знає, хто тепер живе в дідовій хаті. А далі поворот на бокову вуличку, де зводить собі хату внук діда Їгона, на місці якої стояла хатина, у якій була захована загадкова карта, виготовлена більш як три з половиною століття тому не де-небудь, а в самій столиці світу Парижі. Повернув направо, поволі котив, кивав головою землякам, котрі стояли чи сиділи на лавочках біля деяких хат. Так добрався до крайньої оселі Млинища, де живуть дядько горбатий Левко, що теж здивував село, бо женився таки на красуні медсестрі Тамарі, донедавна лікарці районної лікарні. За тою хатою оселя тітки Ганни (чи жива ще?), котра побувала на Півночі за зв’язки з повстанцями і брала участь у знаменитому Норильському повстанні. Кажуть, у неї була велика любов з Семеном Віліщуком, по-сільському Тихим, повстанські псевдо Ярий і Голуб (які різні!), котрий відсидів цілих двадцять п’ять років і таки перед смертю ще п’ять літ пожив з тіткою Ганною.

«Як мало я знаю про село, про свій куток, – подумав Святослав. – Писав дещо, та то крапля в морі».

І дав собі слово, що в найближчу відпустку обійде весь куток. Намотуючи кілометри й кілометри на шляху до столиці, пригадував історії Млинища і його мешканців. Так добрався до згадки про загадкову Діву Млинища, про яку й мама згадувала. Загадкова Діва в білому з’являлася час від часу перед млинищанами, щоб допомогти чи подати якийсь знак. Красива, поетична легенда, що й казати. Теж треба буде розпитати!

При під’їзді до Житомира зателефонував деканові й попросив надати відпустку за власний рахунок. Сказав, що вкрай треба. Декан почортихався, але таки врешті-решт дозволив. Правда не п’яти-, а триденну відпустку.

Ці три дні Святослав провів у архіві, і наприкінці третього дня в архівних матеріалах Волинської губернії дістався до справ по рекрутських наборах. Так він дізнався, що в Загорянах перший такий набір був у 1804 році. І серед восьми перших загорянських рекрутів угледів (еврика!) прізвище Терещук. Терещук Афанасій, син Петрів. Отже, як і він, – Петрович.

Святослав переписав усі прізвища й імена. Так почалася його робота, його пошук. Ще дорогою із Житомира до Києва він поміркував і дійшов висновку: Панас Терещук міг бути у складі російської армії, яка навесні 1814 року ввійшла до французької столиці. Тут у когось із тутешніх, чи, допустимо, в казармі або й якійсь крамничці, солдат Терещук міг побачити карту. Якщо був грамотним, то міг сам прочитати написи. Знайомі слова його заінтригували й він купив чи й просто конфіскував за правом переможця цю карту. Мапу. Добре, хай буде мапу. Раз він благополучно повернувся, за родинними переказами, в село після довгої служби, то потім сховав, може, побоюючись, щоб його скарб не пропав, під крокву.