Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

– Ти що, Семена піджидаєш? – від здогадки їй аж весело зробилося. – Так даремно ноги й очі мориш. Він уже за границею.

– Ну? І ни попрощався? Ци попрощався й на прощаннє крепко обійняв?

Смішок його був противним. Засвербіли руки. Очиська, що світилися в темряві, видряпала б.

– Ни твоє діло, попрощався ци нє. Тико далеко вже звідси. Ни дуждешся.

– Ой чи…

Раптом схопив лаписьками, притиснув, відчула гнилий подих з рота.

– Пусти! Закричу!

– Кричи. Може, почує коханок. А мині того й треба.

І ще більше притяг до себе.

Зашептав-засвистів:

– Гратися і критися ни буду, бандерівська підстилко. Жду його і не я їден. Так то.

І далі хрипло і зло:

– Я ж із твоїм Семенком, щитай, виріс. Через дві хати жили. Знаю його, як облупленого. Вар’ят він. Тихий, а вар’ят. Як на щось западеться, то вже навіки. На Україну свою запався, то вже ни оддерти. І на тибе запався до смерти. Мусить він вернутися, чуєш, мусить! Ганзя, ха! Ганзя і Вкраїна! Топай до хати. І щоб з хати – нє-нє. І никому ни слова, що ми ждемо, якщо в Сибєр ни хочеш загриміти. Бандпособніцу в два щоти пришиємо. Ну? Зникай. І мовчок. Рота на замок.

Радість і відчай одхопили Гандзю, коли верталася до доми. Відчай і радість. Вона тоже хоче, аби Семенко вернувся. Та не хоче, аби до лап Гната і його поплічників потрапив. Треба попередити, та як? Кому сказати? Катерині? Так, сама, певно, не знає, де неїн братик Василь, а тим більше – Семен.

Удома мати:

– Що сталося, доню? На тобі лиця нима.

– Загубила разом з гускою, – усміхнулася кволо.

Півночі не спала. До шерехів за вікном прислухалася. Безсонною була й друга ніч. Глибокої ночі не витерпіла, тихенько вибралася в сіни, а тоді надвір. Почала крастися садом. Враз її схопили за руку, од болю аж засичала.

– Куда? Брось прогулочки.

То був ни Гнат, а інший «стрибок» – Микитка Лимарів. У повстанцях воював, зловили, типерка за своїми ганяється.

Мусила вернутися. Дрижала, мов хто відро холодної води на неї вилляв. Сон ни брав до самого ранку.

Мука її почала з тої ночі рости й посилюватися. Тремтіла, жахалася, бо дедалі більше упевнювалася, переконувала себе – прийде, повернеться коханий. Повернеться, щоб потрапити до лап цих насильників або загинути. Як його порятувати? Як?..

Багато чого перебрала в уяві – найняти когось, щоб убив Гната, самій те зробити (але ж як?), віддатися Гнатові в обмін на його слово, що зніме засаду… Останнє відкинула майже зразу і не тильки тому, що було огидно при одній думці, що так може зробити, хай і заради ж Семена, а й тому, що розуміла: такому, як Гнат, порушити слово – що раз плюнути. Покористується, посміється, тико й усього.

Думка прийшла – сказати, що готова віддатися, а як ляже у ліжко, захопити з собою ножа і вбити…

«Ци ж вистачить сили?» – подумала і злякалася, що має зарізати людину, хай і таку, як Гнат.

Через якийсь час Гандзі приснилося, мовби вона таки вийшла за Гната. Вони сидять і вечеряють, а потім лягають спати. Гнат торкається її плечей, грудей, руки у нього наче й ни руки, а залізні граблі.

– Що ти робиш? Мені ж болить? – Гандзя не кричить, а стогне.

– Цить, цить, – Гнат затуляє їй рота тою рукою-граблями, й вона кудись провалюється.

Прокидається й бачить, що на ліжкові сама, Гната нема поруч і тут вона з жахом розуміє – то ж він її приспав, може, якого зілля сонного, сон-траву в чай підсипав, а сам подався крадькома вбивати Семена до їхньої доми. Як була, роздягнута, тико в їдній сорочці й простоволоса, Гандзя виривається з ліжка, біжить, не тямлячись, ось уже й дома їхня, і тут вона бачить, як назустріч їй іде в напівтемряві, в тумані чоловік. Семен!

– Семене! Семене! Тибе зара вб’ють! – кричить вона й… направду прокидається.

Над нею стоїть мама Ганна й торсає за плече.

– Доцю, Ганю, що з тобою?

– Приснилося…

– Ти так кричєла…

– Тая любов окаянна неї скоро до Божого дому доведе, – подав голос батько.

– Щось же робити тре, – каже мама Ганна. – Бо й справді зведе себе…

– А що діяти? – відповідає батько. – Гадаїш, я ни відаю, що теї анциболоти, Микитка з Гнатом, за вуглом та за хлівом стовбичать. Сам убив би тих зараз, так тоді їдна дорога – до сибєрського Макара. Вийшла б за Прокопа й клопоту ни було б…

– То мо’ й зараз ни пізно? Мо’ тоді одчепилися б?

– А ти ций придурошній скажи, вона ж тобі очі видере. Тоже жде. Їдна малахольна у хати, а той вурдалак паршивий за хатнім вуглом.

Гандзя припала до подушки й зціпила зуби, а сльози, рясні, ни тико солоні, а й гіркі, лилися, й вона тонула в тих сльозах, пливла річкою розпачу, як самотня скіпка.

Майнула навіть думка: «Може, Микитку підговорити, може, йому віддатися, щоб убив Гната… Якось він надто тепло на мене дивиться…» До болю стисла зуби, а потім таки зубами в руку вчепилася і біль змусив отямитися…

Прислухалася. Тихо-тихо. Не скрипне ніде щось, ні шелесне.

«Може, світ помер, а я одна жива?» – Гандзя подумала так, і ніч мовби розсуватися почала, і вона сама стояла посеред тої ночі, сама-самісінька, та все ж когось виглядала. І знала, кого виглядає, жде серед тої величезної ночі.

Увечері ж до хати ввалився Гнат.

– Ось що, хазяї дорогенькі, я ни пес, щоб на такій холодіні гибіти. Мороз вже починаїться…

Далі прямо сказав, що віднині вони сидітимуть у хаті, спатимуть по черзі, про те, звісно, мовчок.

– І як зайде той голубок, то як подасть хто голос, загримите далеко звідси, обіцяю, ви-те мине знаїте.

Так почалося нове, ще жахливіше життя й напівсонні ночі. Гнат і Микитка по черзі спали на лавці. Той, що не спав, чипів з автоматом у руках. На ранок зникали, мов нічні примари.

Так минула ніч, друга, третя й четверта. П’ятого вечора прийшов сам Микитка, повідомив, що Гнат задержується трохи. Сидів на лавці, мовчав, а тоді почав говорити. Сказав, що хай ни судять його вельми, бо ж було так, що взнав – тих, чиї сини в лісі, сим’ї до Сибіру вивозять. А в нього й мати, й систра хорі, батько кульгають, колись у лісі ногу колодою придушило. Ну й рішив – здасться, мо’ й простять, й усіх на місці зоставлять. Вийшов з лісу, в сільсовєт явився, ну, й простили, тико в такий отряд записали, що ліпше ни згадувати. А потому в «стрибки», там тоже люде, кажуть, потрібен. Ну, а тут Гнат… Залізла йому в голову муха, що Семен вернеться, мусить вернутися. Хтів, щоб цілим гуртом робити засідку, ни тико воне, а й міліціянти, чи й солдати. Лейтенант, котрий ними командує, зрадів було: ще їдного «бандита» спіймають чи підстрелять, та й за відомостями – ни рядового. Та як довідався, що ждати тре невідомо скільки, що Гнатові тико видиться, бачте, що мусить той Сьомка вернутися з походу за границю й до коханої прийти, сплюнув і висміяв Гнатові фанаберії. Сказав, що людей ни дасть невідомо на що, для других операцій потрібні. Як хоче, може хіба сам вартувати вітра в садку. Ледь упросив собі в помічники його, Микиту. Ото й стовбичити мусить.

– Гнат заповзявся, що сам повинен і то ни вбити, а підстрелити Семена. У нього ліхтарик є такий, лістрічеський, то має осліпити Семена, як побачить, ну і в ногу та в руку пальнути. Щоб потому живим до емгебе доставити. Отоко-о… Тико ти, Ганю, ни бійся. Я собі рішив так – як мо’ прийде таки Семен, то ни в нього, а в Гната пальну. Навіть ось-о нагана собі приберіг, щоб ни звідали, хто стрілєв. Скажу – прийшлий. Мо’ й повєрять… Я, щобись ти знала, до тибе тоже симпатію мав. Ой, мав, Гандзю, мав… І маю… Ни дам щістю вашому згинути…

Гандзя глянула на Микитку, що сидів навскоси од неї. Лице зовсім молоденьке, ще худіший, як її Семенко, на років два молодший же. Хлопчисько. Мав і має почуття до неї.

«Дєкую тобі, Боже», – подумала.

– Дєкую тобі, – сказала до Микитки.

– Та за що? У грудях мині ось-о тут пече, бо ж якби ти знала, що наробив за цеї місяці… Од тої крови за вік не одмиюся…

– Прорвало хлопця, – зітхнув на другий день Корнило. – Як же то далі житиме…

Та ніч ще була сторожкою, безсонною і мовби порожньою. А під ранок у дрімоті здалося Гандзі, що й хата, і все в ній, і дерева, що тепер безлисто бовваніли за вікнами, кудись провалюються, може, в ту порожнечу, що тепер була у світі, а головне – у неї в душі.

Тилько на краю тої порожнечі стояло неїне чекання, таке ж безсонне, очманіле, як і вона сама.

Наступної ночі й почула Гандзя якийсь шурхіт, потім тихий стукіт у вікно.

І голос тихий, найрідніший голос у світі:

– Відчини, Ганнусю…

– Двері незамкнуті, заходь, – тремтячи сказала, як і веліли.

У темряві побачила, як зводиться Гнат з лавки, як стають обидва коло дверей – справа і зліва. Затулила рукою рота, щоб не закричати. Затим брязкіт клямки, стишений, тупіт у сінях і двері до хати розчиняються. Різко спалахує світло – ліхтарик – і оглушливо гримить постріл.

Ліхтарик падає на землю, лунає пронизливий крик Микитки:

– Не стріляйте! Я його вбив!

Як Семен, а то таки він був, підняв ліхтарика, побачили на долівці Гната у крові, з діркою в лобі. Микитка почав щось гарячково, збиваючись, пояснювати, а тоді спохопився:

– Ви собі той… ну, говоріте, чи що… А я мушу бігти до сільсовєта… Тико ни задержуйтися, бо мо’ стрілянину почули, там же діжурать, і стрибки, і чєсом з району… То прибіжать ще. Ти, Ганю, поясни, що й до чого…

Семен хтів було його затримати, та Ганя сказала:

– Хай іде, зара справді поясню…

Ще Микитка попросив, аби Семен стрельнув йому нижче лівого плеча, тильки ни в серце. Семен знизав плечима і вистрілив. Микитка застогнав, затис рану рукою, а правою вистрілив з автомата в одвірок. Тоді побіг й вони почули постріли надворі.

– Бідний чоловік, – сказав Семен.

Гандзя впала, як вискочив Микитка, Семенові в обійми, у солодкому маренні, напівпритомна, тулилася, обціловувала чоловіка, який пахнув махоркою (невже палити Семен почав?), лісом і ще чимось невідомим. І шептала, що йому справді треба йти, що Микитка хоть і здався на неї, і його виручив, що вона ще багато чого може сказати, та часу нема, хай іде…

– Давай вдень стрінемось на Циганковому хуторі, – сказав Семен, – тоді й розкажеш більше… Згода?

– Ага. – І щасливо: – Я знала, що ти прийдеш. Якби не Микита… Ой, Семеночку…

Провела за поріг, обнялися ще раз, і коханий розтав у темряві.

А потім прибігла ціла зграя. «Стрибки» їхні, і міліціянт сільський, і лейтенант з району. Гандзя підтвердила те, що вже знали від Микитки, – постукав у вікно, вона сказала те, що веліли сказати. Вони стали пообіч дверей, Гнат осліпив прийшлого світлом ліхтарика, та той встиг вистрілити, а потім ще раз, і кинувся у двері.

– Я тоже стріляв, оно кулі в одвірку, – сказав Микитка. – І біг за ним.

– Добре, – сказав лейтенант. – Виносьте тіло. Догрався, ідіот.

І до Гандзі:

– Хто це був? Семен Віліщук?

– Не знаю, – сказала Гандзя.

– Як то не знаєте? Його ж освітили?

– То ж тико на мить. Я з переляку очі заплющила.

– Зрозуміло, – лейтенант іронічно гмукнув, тоді сказав, що мусить опитати старших господарів.

Корнило сказав, що прокинувся од пострілу й чув, як ще стріляли, як хтось вибіг із хати. Ото й усе. Те ж саме потвердила й Ганна.

– Добре, – сказав лейтенант. – Вранці прийдете до сільради, проведемо допит по всій формі.

І знову до Гані:

– А ви збирайтеся. Підете з нами.

– Куди?

– Ви затримані за підозрою в бандпособнічестві. Семен Віліщук до вас же приходив, адже так? Крім того, й раніше, за нашими даними, ви неодноразово зустрічалися з ним, передавали йому певні відомості.

– Я нічого ни передавала. Я… Я тико любила його.

– А хіба цього мало? – лейтенант саркастично всміхнувся, і світло гасової лампи, здалося на мить, приліпило цю усмішку до стіни.

Як виходила з вузликом в руці, Гандзя оглянулася, прошептала:

– Простіть, мамо й тату.

Мама Ганна перехрестила дочку, батько Корнило зітхнув. Як Гандзя переступила поріг, гаряча хвиля раптом вдарила їй у голову, аж млосно стало – він же живий, він живий!

16. Поєдинок

Матвієві якось приснився сон – наче сидить він коло вогнища, яке гасне на очах. А він усе намагається не дати йому загаснути. Бере головешки, дмухає на них, намагаючись повернути їм вогняне життя, видобути із жаринок на чорних головах обвуглених полін вогонь. Він підносить одну із головешок до очей, дивиться, і йому здається, що в чорноті недотлілої ще деревини з’являється червоне око, яке вдивляється в нього.

Прокинувшись, Матвій подумав, що, власне, так воно і є. Той загаслий вогонь – то його душа, у якій дотлівають останні головешки, і хтось ніби даремно намагається видмухати з них життя, не дати зовсім загаснути.

«Я ще живий, – хотілося крикнути часом Матвієві, – ще мій вогонь не зувсім догорів, і ще жива земля, якій належать моя душа і серце».

Оговтавшись од побаченого й пережитого на війні, врубавшись заново до життя, до якого звик, яке було його і тільки його, Матвій взявся скуповувати землю – і в своєму, і в сусідніх селах. Він рознюхував, прислухався до розмов, визначав, хто б міг продати, а то й сам обережно цікавився. З війни не вернулося багацько чоловіків, з’явилися вдови, котрим самим було тяжко вести господарку. До таких приходив, починав обережну розмову. Коли чіплялися потроху на його вміло закинутий гачок, пропонував продати шматок земельки. Або казав так: хай земля надалі буде мовби ваша, а я знатиму – що то моє. Ну, дасте частинку якусь врожаю. За те пропонував персні й золоті монети. Часом люди зі страхом відмовлялися, та часом і брали. Просили живих грошей, бо що мона купити за хай і золоті речі? А дізнається влада, то заберуть.

«Треба дістати грошей», – вирішив Матвій.

У Володимирі, більшому місті, ще до війни, за Польщі, він познайомився з лихварем, у якого позичав гроші під грабіжницький відсоток, коли тоже мав прикупити шмат землі. Подумав, що такі, як цей пронира-лихвар, мусять вижити і серед воєнного коловороту. І точно, знайшов – геть постарілого, облізлого, але живого. Лихварством уже не займався, проте за монету звів зі знайомим колишнім ювеліром. При вигляді обручки, у якій зблиснув дорогоцінний камінчик, у ювеліра загорілися очі. Велів прийти за тиждень. Матвій і приїхав. За перстеник з камінчиком і кілька монеток одержав купу грошей, совєтських рубликів, цілу торбинку під куфайкою напхав. Ішов, сторожко озираючись, і точно, неподалік вокзалу, перестріли двоє жевжиків. Та в Матвія був приготовлений ломик, невеличкий, але замашний. Так огрів ним одного з напасників, що другий тільки зиркнув на оплічника, котрий, стогнучи, цілував землю, й накивав п’ятами.

Тепер мав чим розплачуватися з усіма.

Правда, донесли (не могли не донести), що в нього буцімто є і золото, і грошики. Золото надійно закопав під яблунею в садку та під коровою у хліві. Діставав, як тре було, потрохи, а грошей ни став ховати. Дивіться, законні, бульбу, буряки й жито продав, то й дещо заробив.

– Та хіба я, фронтовик, став би обманювати рідненьку державу, – сказав Матвій, і з його ока викотилася сльоза, чиста, як добре перегнана самогонка.

Ну й голова сільради, й дільничний міліціянт, і офіцер, начальник «стрибків», тоже хотіли їсти й дещо мати в кишені. Кожному окремо потроху і вділив. Декому відверто казав: «Нащо тобі та земля? Скоро всеїдно заберуть у той їхній колхоз, а так матимеш чисту копійку».

– А тобі ж нащо? – спитав Прокіп Коваліський.

– Тре, – одказав Матвій. – Тре. Я, може, нею хочу натішитися, перш ніж заберуть.

Прокіп знизав плечима.

Другому сказав, що хоче вступити до колхозу найбагатшим загорєнцем.

Певно, його вважали малахольним. Бо як же інакше?

«Господи, ци ти забрав у мине розум, ци даєш такий, що я ни здатен осягнути?» – спитав якось Матвій, звертаючись до старої, мовби задимленої часом ікони в кутку хати.

Бог мовчав та дивився на Матвія, як йому здавалося, не гнівно, а розуміюче.

«Якщо Бог – володар світу й усього добра, що на світі є, то хіба ни може зрозуміти чоловіка, створеного за його образом і подобою, який прагне мати хоч трохи більше землі – найсвятішого, що може бути в людини…» – так міркував Матвій, і від того мовби теплішало в грудях.

У Загорянах колгосп створили наприкінці зими сорок восьмого. Спершу, як і до війни, потяглася в те нічиє хазяйство голота, лайдаки і голодраби, а потім зі страху, що вивезуть до Сибєру, і ті, кого влада називала середняками. Хто не хотів іти, обкладали великим податком. Матвій податок сплатив, мав із чого, водночас придивлявся, як воно далі буде, чекав того моменту, коли таки доведеться підставляти голову під хомут. Од сільського міліціянта, котрий за добру блєшку самограю і матінку продав би, дізнався, що список на вивезення вже підготовлений, чекають команди, і він у тому списку на другому місці.

«Чого ж ни на першому? – подумав Матвій. – А хто ж спереду мине? Вергунів вивезли, бо ж син у бульбашах, хіба старий Уласик Матечко?»

На другий день він надягнув воєнні штани й гімнастерку й подався до колгоспної контори, де сказав голові, що тоже хоче разом з усіма йти до світлої щасливої жизні. Голова не знав, як діяти – приймати одного з найбагатших куркулів, а мо’ й найбагатшого, чи послати до дідька й потім розкуркулити. Подзвонив у район. Там сказали, що порадяться. Матвій дістав з кишені пожовклу довоєнну газету, де було написано, як він їздив з усіма на Херсонщину, і переконався, яке то добре життя при колгоспі. Яка то там соціалізма.

– Я ж фронтовик, – нагадав Матвій, – до Берліна пройшов, маю ранєнія, дві миндалі й грамоту за бойові заслуги з потретом й підписом самого товариша Сталіна.

Матвій дістав тую грамоту, медалі висіли на ньому, як і нашивки за поранення.

Голова почухав чорними од махорки пальцями лоба й ще раз подзвонив у райком, сказав, що вроді нивдобно одказувати – фронтовик, обратно же – ранєнія, медалі, а головне – грамота од товариша Сталіна. Дак, за бойові заслуги. І, видно, щиро хоче чоловік до колгоспу.

Йому щось відповіли, голова Федось Без поклав трубку і сказав уже з теплішою інтонацією:

– Чорт з тобою, уговорив. Раз хочеш, приймемо. Чоловік ти не ледачий і обратно же, той во… Їдне слово – шкрябай ото зара заявлєніє, а завтра зранечку приводь усю сім’ю й увесь реманент разом з худобою.

Матвій подякував, заяву написав, а як вийшов за конторський поріг, смачно сплюнув і ще смачніше подумки вилаявся.

Як додому дістався, зірвав медалі, хтів було викинути та подумав, що згодяться, і, як каже той придурок і голодранець Без, обратно же, шкода, все ж ни дарма всеньку, щитай, Польщу і половину Німеччини до самого Берліна пройшов, хай там як. Спересердя дав лупня Марисі, відкинув ногою, мов паршиве кошеня, не свою дочку, «солдатську дівку» Лідку – те поріддя гріха тільки скрикнуло, чи то писнуло з присвистом. Зойкнула й почала голосити неїна мамочка, та прикусила язика, бо глипнула на Матвієве лице.

Матвій вийшов на двір і заглянув до шопи. Там захопив сідло й попрямував на вигін, де паслися його коні. Осідлав гнідого, й від думки, що робить те востаннє, світ потемнів. Так на коні Матвій об’їхав усі свої земельні ділянки – і коло Загорєн, і Перечипа і ще далі. Коло кожного поля спиняв коня, стрибав на землю, й перехрестившись, ставав на коліна. Брав грудку сірої землі й цілував. Прощався й просив прощення, що мусить віддавати в чужі, невідомо чиї руки.

Земля була для нього живою істотою, живішою за людей, навіть тих, що лишив удома. Шкодував, що похмурий осінній день не відкидає тіней, бо тіні завжди мовби продовжували землю й усе, що росло на ній. В одному місці по недавно зораній ріллі ходили ворони, і вперше не прогнав їх. Ворони завше крали землю, на лапах і в дзьобах, а тепер те вже не мало значення.

«Як хмари пливуть по небу, так і ти відпливаєш од мене, землице», – подумав Матвій.

Сів на коня й пустив галопом. Ледве стримував себе, щоб не озирнутися, бо знав – за ним мчить ціла орда татарви. Ті чужі вершники хочуть одібрати крім землі ще й пам’ять про неї, а може, і його душу, де вже не проростало насіння – насіння на майбутній урожай – та ще не згас вогник примарної надії.

Наступного ранку село мало можливість споглядати незвичну процесію. Поперед неї йшов Матвій і вів за вуздечку коня. Поруч переставляв ноги молодий лошак, ще двоє коней з квітами коло вух тягли воза, навантаженого плугами й боронами, а далі кобила, увінчана вінком, – то Марися за наказом чоловіка постаралася – ще одного воза з дрібним реманентом. На другому возі сиділа мала Лідка й злякано позирала, то починала пхинькати, то переставала, бо згадувала, що попереду йде грізний чоловік, якого вона називала «тат». На тому ж возі лежала зв’язана за ноги свинка, а за возом переставляли лапи й час од часу ревли четверо корів, прикрашені вінками й дзвіночками. Замикали процесію десятеро овець, за якими слідувала Марися, котра пленталася за ними з хворостинами.

За ці два з половиною роки, відколи на світ з’явився і став рости плід її гріха, Марися з худющої виморочки непомітно перетворилася на подобу жінки з тілом. Її очі не переставали сяяти щастям, навіть коли бив чоловік. Щастя її було таким великим, що вона навіть сміла захищати доньку, коли Матвій піднімав на крихітку свою важку руку.

– Бий мене, бий! – кричала Марися. – Воно ни салдацьке, воно твоє, тико ти того ще ни знаїш.

– А щоб ти вигоріла з своїм байстрям, – казав у таких випадках Матвій.

Голова Федось Без аж присвиснув, коли угледів, скільки добра поповнить ввірений йому колгосп. Аж притупнув ногою й пошкодував, що нема гармошки, щоб заграла марш перемоги сіцілізму над куркульством. Подумав: «Таки добре, що ми не забираємо, а він сам привів те багатство. Сам, сам, сам!» Правда, з підозрою подивився на вінки й квіти (насмішка?), та рішив, що хай – мо’ в чоловіка направду радість.

Попрощавшись з усім, що нажив, – вдома лишилася одна корова й свиня, пара незарубаних курок і гусок – Матвій з порожньою душею, котра оберталася довкола світу, де все було покрадене, вступив у нове життя. Попросився, щоб його поставили їздовим. Та голова зиркнув дивно – не то зневажливо, не то запитально:

– На кониках своїх їздити хочеш?

– Як ни мона, то я згоден і на чужих, – сумирно відказав Матвій.

– У нас нима свого й чужого, в нас усе обще, – Федось Без значливо підняв догори вказівного пальця. – Поняв?

– Поняв, – Матвій ледь не скреготнув зубами. – Чого ж ни пойняти.

– Ну от. Потрудишся на обще благо на свинофермі. Там їднеї свинарки ни хватає, а як буде свинар – то ж вобще клас.

Федось-голова засміявся. Матвій подумав, що заліпити б цьому голяку, що набував чирвової масті, в рило, з їдного удару звалився б, тико кававкнув би.

Та він змовчав. Наступав час мовчання, чи довгий, чи короткий, а таки колись закінчиться. У цьому була надія. Свиноферма, то й свиноферма.

«Пережив таку войну, переживу й свиноферму», – подумав.

Ледарювати не вмів, руки самі просилися до роботи. А голова думала, як ліпше зробити. Коли через місяць до ферми, яку прибудували, сяк-так збивши, до клуні одного з вивезенців до Сибіру, завітав Федось Без, то зміг тільки й вимовити:

– Йолки-палки, лєс густой.

Бо Матвій і навів чистоту й порядок, і поробив акуратні перегородки, й змусив своїх напарниць по роботі вичистити гній та насипати соломи.

Через два роки потому голова зрозумів, що свинаря Матвія Терещука за добру роботу (який опорос вийшов!) варто нагороджувати, та колишнього куркуляку подавати на медаль не випадало, і Матвія перевели у телятник. А ще через рік його залучили до будівництва на пустирі за конторою свинарника, потім телятника і корівника. Матвієві руки скрізь годилися до діла, хоч серце просилося в поле, до землі й коли його залучали навесні, а потім ранньої осені, до роботи на сівалці – душа співала.

Саме тоді пішла мала Лідка до школи. Матвій так і не зміг (та й не пробував) полюбити Марисину дочку. Своєю визнати не міг, всі ж бо знали на кутку, що то не його дитина, з’явився той непотріб на другий день після теплого Олексія[49]49
  Відзначається 30 березня.


[Закрыть], того й нарік батюшка Лідою. Каже Марися, що так звали якусь мученицю.

– Мученицею мона й мине назвати, – сказала Марися.

– Поварнякай, то бляха з попруги до мордяки пристане, – буркнув Матвій.

Він вперто, жагуче хотів мати свою дитину, часом, коли на нього щось мовби находило, вночі з усієї чоловічої сили м’яв Марисю. Та дитина не з’являлася, жінчин живіт лишався пласким, наче гладко вистругана дошка. І Матвія дедалі більше душила злість – і на себе, а більше на кляту жінку та на її виплодок од чужого чоловіка.

Він ставився до дівчинки, як до істоти, яку мусив терпіти, раз вона є в хаті, як до домашньої тваринки, котру ще треба навчити бути корисною. І Матвій вчив. Штурханами, паском (десь із років чотирьох), кілька разів аж до посиніння, брутальними словами, позирками, від яких бідолашній Лідці душа ховалася в п’ятки, й хотілося стати маленькою мишкою, яку вона раз бачила під припічком. З раннього дитинства Лідка була привчена до роботи – і замітати, і мити долівку, й годувати курей, качок і гусей, останніх пасти на березі річки, оббирати бульбу, мити посуду, мити і чистити батькові чоботи. Так було і до школи, і коли стала школяркою. Батько не пускав гратися з іншими дітьми і взагалі не дозволяв гратися. Дочка (яка дочка?) мусила завше щось робити, як і сам Матвій. Лідка росла затурканою, нещасною, переляканою дівчинкою. Єдиною розрадою були моменти, а в неділю чи свята, півдня чи й день, коли батько кудись ішов – зрідка перехилити в чоловічій компанії чарку, а більше пограти в карти на гроші в «очко» чи «триньку». Він був неабияким майстром цієї гри. Тоді Ліда лишалася вдвох з мамою і Марися дозволяла собі погладити дочку по голові, розчесати її коси після купання, просто посидіти й навіть стиха заспівати в два голоси пісню. Лідочці (як її мама називала, коли батька не було вдома) видавалося великим щастям просто посидіти, притулившись до теплого маминого боку, чи під маминим крилом, як вона казала, коли Марися пригортала дочку. Підростаючи, Лідочка стала розуміти, що мама, певне, ще нещасніша, ніж вона сама. Щемкий жаль огортав її сердечко й вона любила маму тихою таємною любов’ю – дужче й дужче, несучи цю любов, як свій дорогоцінний скарб, про який тільки вона й знає. Ну, хіба ще нещасна мама…

На восьмому році життя Ліда Терещук стала першокласницею. Навчання в школі їй відразу сподобалося. Вчителька Галина Калениківна не кричала, не била, а навпаки – могла не тільки похвалити, а й погладити по голові. Слова «Молодець, Лідочко!» вперше прозвучали, як щось неймовірне, як чарівна музика, відкриття дверей у світ, де після темно-сірого мороку раптом яскраво засяяло сонце. Лідочці захотілося ще раз почути ці чарівні слова, потім ще й ще, й вона з усієї своєї маленької сили старалася їх заслужити. Привчена до роботи й старання, вона акуратно виводила в зошиті палички, потім букви й цифри, потім – окремі слова й цілі речення. Природно, що в її зошиті з’явилася виписана червоним олівцем п’ятірка. Дорогою додому Ліда кілька разів витягала зошита з полотняної торбини, що слугувала за портфель, і крадькома обережно цілувала оцінку. Про свій перший успіх Лідочка похвалилася тільки мамі, а коли з’явилась і друга відмінна оцінка, вона не витримала і ввечері показала зошита й татові. У неї прокинулась надія, надієчка на макове зерня, що, може, хоч цим заслужить добре татове слово.

Матвій скоса глянув на зошит, гмукнув, а тоді його очі потемніли.

– Значить, учоною рішила стати? Відмінницею?

– Я старалася, – боязко, як завше, тихо вимовила Ліда.

– Мо’ потому й сама училкою будеш?

– Н-не знаю.

У Ліди затрусилися рученята, якими тримала зошита. Мовчки відійшла. Сльози покотилися по щоках і вона не стала їх витирати.

Вранці, коли Ліда збиралася до школи, Матвій сказав:

– Йди-но сюди.

Коли донька підійшла, несміливо посміхаючись, твердо промовив:

– Наука ни для тибе. Ни для тибе, запомни те. Твоє діло буде – крутити телятам хвости, ну, може, як твоя мати, робитимеш на полі, в ланці. То почотна робота. І ни старайся втрапити на панську дорогу. То ни для мужицької дитини. Щоб більше п’ятьорок ни бачив. Матимеш трояки і то добре. То для тибе оцінка. Зрозуміла?

– Зро… зуміла…

Хтось здушив Ліду за горлечко, запалали щоки, мов зробила щось недобре, негідне.

Мати не посміла її захистити.

Тільки сказала:

– Матвію, може б, того… Лідка ж ни дурна, як я…

– Яка вона, мині ліпше відати, – одрізав Матвій. – Усе. Тут я хазяїн.

У школі, коли Ліда виводила літери, рука в неї тремтіла.

– Що з тобою, Лідусю? Не захворіла? – Галина Калениківна.

– Я здо… Я здорова, мамо… Ой, вибачте, Галино Калениківно…

Учителька всміхнулася.

– Тоді пиши, старайся…

Але Ліда не могла старатися. Вперше затнулася, коли вчителька викликала до дошки.

Вона вже не хотіла вчитися.

Батько, чи його привид, стояв біля парти, за спиною.

Все ж вона принесла ще одну п’ятірку.

І отримала ляпас від Матвія.

– Я тобі що сказав, сученя?

– Я більше не буду вчитися, – схлипнула Ліда. – Я не хочу до школи.

– Будеш, – сказав Матвій. – Ни хватало ще, щоб мине оштрафували чи що там, за те, що в школу ни пускаю. Вчися. Но з тибе хватить і трояків. Пойняла? Ну?

– Пой…

Ліда не договорила. Проковтнула півслова. Їй захотілося відкусити язика.

Мусила і далі ходити в школу. По-дитячому, а далі й не по-дитячому, прикидалася, що не розуміє багато з чого, що їй каже вчителька. У неї погіршав почерк, з натугою рішала задачки. Галина Калениківна спершу дивувалася таким змінам, а потім перестала.

З часом забулися перші місяці навчання. Ліда Терещук серед однокласників поступово набула репутації маленького незграбного тугодума. Іноді дещо розповідала, коли викликали до дошки чи піднімали з місця. Свої законні трояки вона отримувала.

Та інтерес до навчання у неї не пройшов. Лідочка помітила, що їй і далі цікаво вчитися. Цікаво читати і вирішувати задачки. Не раз, коли чула відповіді, міркування інших учнів, казала подумки собі: «А я можу ліпше». І також подумки повторювала свою відповідь.

Спочатку таке подвійне життя її пригнічувало. Не раз хотіла виявити свою справжню суть, та щось стримувало. Не тільки панічний страх перед батьком. Ліда росла, розвивалася, відкривала не лише світ, а й саму себе. Їй раптом стало цікаво вести таку гру – з батьком, з іншими.

Її світ ріс, виростав, як і вона, з кожним роком, кожним місяцем і днем.

Іншою була Мережка і гірка за хатиною. По-інакшому росли стебла на городі – їм одним, як і деревам у лісі за горою, Ліда довіряла свої таємниці.

Таємниці своєї душі.

«Моя душа – птах, який живе в мені, – подумала якось Ліда. – Він має гніздо, а може, й виведе там пташенят. Тоді я годуватиму їх словами, віршиками й задачками. Я не покажу те гніздо нікому».

Щось у довколишньому світі було не так, вирішила вона.

Тато був працьовитим, але недобрим.

Мама доброю, але боязкою.