Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось біле за сусідським садом промайнуло. Діва Млинища? Нє, нічого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самі несли туди, де він мав бути. Коло Парасчиної хати.

Стояв, вдивлявся в темне вікно.

Там, за ним, у хаті вже, певно, спали: Параска, неїна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоює собі з Пилипцьом? Од цієї думки кинуло в жар.

Раптом він почув притишені голоси, тихий дівочий сміх, що розсипався легенькими дзвіночками-горошинками.

Голоси наближалися.

Одлягло од серця, бо зрозумів, що то Мотрунка зі своїм парубком. Ба, та тож Павлик уроді Лепесів з другого кутка, аж із Чинбарів. Панас відступив, сховався за деревом. Почував легкий сором і радість. Двоє поруч притислися одне до одного, стали наче одним тілом.

«Мотрунка буде Павликовою, а Параска моєю», – раптом подумав Панас.

3. Гідність і гріх

Наступного дня він горав поле в долинці коло Мережки, до лісу перевертати сіно послав Тараса.

Майже весь той клаптик і виорав до вечора. Мо’ й скінчив би, та відчув – стомилася його старенька кобила.

Ніжно погладив по крупові. Добре вона прислужилася їм. П’ятеро лошат за життя привела. Перше, як і належало, оддали панові. Друге собі оставили – гарненький коник виріс. Ще двоє продали, от і земельки прикупили, а їдне… четверте пішло як посаг, коли Марусю заміж оддавали.

Приплід зробив їх чи не найзаможнішими на вулиці.

Воронка раптом нашорошила вуха, а потім і заіржала. Щось почула? Авжеж, почула.

«Коня, нивже коня?» – подумав Панас.

Він сам стрепенувся. Від часу, коли Воронка привела останнього лошака, він хотів, щоб хоч ще раз був приплід. Спершу думав, що так і буде. Та проходив рік, другий, третій, уже й четвертий минув, а кобила ніяк не могла понести, хоч і не раз мала діло з огирями. І сам Панас водив, і Тимошевого коняку приводив. Раз одбрикувалася, али ж другий таки віддалася. Ніц не вийшло, зосталася порожня. Чого б то? Нивже стара, щоб заплоднитися? Ну хоч би разок ще могла… Продали б лошака ци лошицю – ще б трохи земельки прикупили. Та й хотілося Панасові підняти, потримати мале лошатко, відчути особливий запах маленького життя… А тоді поставити на ноги – біжи. Хай не побіжить, а зробить крочок-другий ще тоненькими ніжками…

– Чуєш щось? – сказав Панас і взявся скидати шлею. Погладив кобилку по загривку. Хай, вже нагоралися, завтра скінчить. Перепочине, мо’ й справді хтось їде дорогою…

Він узявся обтирати шматиною, у яку до того був загорнутий обід, кобилу від поту. Ніжно гладив шорстку вологу шкіру.

Аж смішно стало, що готує Воронку до зустрічі з якимось невідомим конякою. Вів кобилу на дорогу, соху закинув було на плечі, а тоді опустив на землю.

Готувалося сідати за тополі на краю села – дерева посадили з наказу графа – сонце, почервоніле, наче теж стомилося од роботи.

«Буде вітер», – подумав Панас.

Воронка ще раз заіржала. Тепер і її господар зрозумів – дорогою таки хтось їде.

То був явно панок із міста. Але з тих, про яких кажуть «дрібні, як біб». При наближенні до Панаса стишив галоп, навіть кашкета військового покрою ледь торкнувся пальцями.

– Дзень добжи, – проказав.

– Доброго здоровля.

– З тего села? Загоряни? – спитав приїжджий.

– Авжеж, загорєнський.

Він побачив, як потяглася мордою до явно набагато молодшого коня Воронка. І кінь до неї зацікавлено морду простяг.

«Може б, спарувалися?» – подумав Панас.

– Із міста до нас? – запитав.

– До старости вашого. Він у селі?

– А хто його знає. Повинен бути. Чом би й нє.

«Та злізь, злізь зі свого огирка», – подумки попросив.

І чоловік – панок, мо’ писар який – таки зістрибнув. Стомленому дорогою йому, видно, хотілося перепочити, а то й побалакати.

– Горав? – спитав з мужицькою інтонацією.

– Та от… на весну…

Чоловік спитав, почім у їхньому селі жито, чи вирощують новітню культуру – картоплю?

– Бульбу? Та чого… Раз пан сказав, то й садимо. І їсти вроді мона.

Вимовив оте панське слово «вроді» і язик мовби затерп. Як то вони такечки гуворять…

Коні явно заприязнилися. Воронка легенько куснула огира. Тернулася боком об його бік. Огир було спробував і собі виявити увагу, навіть було закинув ноги на Ворончин круп, весь напружився… Та швидко передумав, видав якийсь зневажливий звук, а тоді відверто перднув просто перед мордою Панасової кобилки.

– Цо, нехце[14]14
  Що, не хоче? (пол.).


[Закрыть]? – сказав приїжджий панок, а тоді по– їхньому: – Стара твоя шкапа. Ще, може, соху й потягне, а щоб такий кінь їй всадив, то якби пан у хлопське гамно вступив.

І зареготав одверто насмішливо. Глузливо. Лють зненацька закипіла в Панасових грудях, кров ударила в голову. Не тямлячись він кинувся до придурка, котрий реготав, аж заходився. Й з усієї сили зацідив кулаком у пику. Панок скрикнув, заточився.

– Ти шо, сдурел? – вигукнув і засунув руку в кишеню свого камзола чи чого там. – На шляхтича руку підіймати?

Дістав з кишені щось велике, залізне. «Зброя, – зрозумів Панас. Пістоль, ци як там».

– Зараз підеш зі мною до старости. Протокола складемо і на каторгу. Хоча… З тебе вистачить і рекрутчини. У салдати забриють. Я везу якраз бомагу. Ну? Вперьод!

– Я никуди ни пуйду, – сказав Панас. – Заберете потому – воля ваша. А так – ни пуйду.

– Як то не пойдеш? Та я тебе тоді на місці застрелю. За попитку сопротівлєнія, – панок виставив руку з пістолем вперед. – Марш без слов.

– Стріляйте, – Панас відчув, як на зміну злості приходить втома.

Ні, швидше злість перемішується зі втомою. Що ж він наробив, дурень? Змовчав би та й усе. Та хто давав право цьому підпанку так зневажливо казати? Вивергати закаляні слова…

Він зновика закинув соху на плечі. Узяв кобилу за вуздечку. Робив те спокійно, аж самому було дивно. Поволі попрямував дорогою, мимо підпанка, мовби того й не було зовсім.

– Стій, хаме! – почув за собою вереск писклявого, що перемішувався з хрипункою, голосу, проте не спинився. – Стій, бо уб’ю, як паршивого пса.

Панас повернув голову, подивився одверто зневажливо.

– Стріляйте, коли ваша воля.

І пішов собі далі. Посланець з волості ще кричав щось услід. За Панасовими плечима подув зимний вітер.

«А таки стрельне, – подумав. – Стрельне, й нихто ж ни побачить…»

Страх чорним птахом опустився йому на плечі, впився пазурами у шкіру, клюнув по голові.

– Не бійся, Воронко, – прошептав, мовби то боялася його вірна кобила, а не він сам.

Постріл, однак, не пролунав. Повз Панаса промчався вихором підпанок. Тико як вже минав, таки стрельнув, та куля не зачепила, полетіла десь у лози.

«Налякати хотів?» – подумав.

До села рішив не наближатися, коло річечки-струмка, котра впадала в Мережку, звернув наліво і до села вже добирався через болото і лозняки. Подумав, що, може, минеться. А раз так, то він за тиждень-другий і зашле сватів до Параски.

Чутки про те, що нова расєйська влада забирає молодих парубків до війська, та ще й на довгих два з половиною десятки літ, давно ходили селом. Коли ще пару літ тому вернулися з прощі до Києва, тамтешньої лаври, двоє жінок з їхнього села – Пріська Тусьова і Мокрина Купирина. Казали: там жінок стрічали, що за синів молилися, котрих забрали в теї салдати. У них поки тихо було, Бог милував, хоча вже й у селах по той бік міста забирали. А бач, цей засцєний підпанок рекрутчиною погрожував, ніби вона й за каторгу гірша, мо’ й повіз недобру звістку. Казала Пріська, що їм жінки в лаврі повідали: тико парубків беруть, чоловіків ни чіпають.

«От і добре, – подумав тепер Панас, пригадуючи ті слова. – Дав би Бог, щоб минулося… Він же ни знає, хто я такий, ни спитав, як звати…»

Однак не минулося. Волосний посильщик пожалівся таки старості, що коли він під’їжджав до села і спинився, щоб узнати дорогу, якийсь хам ні з того ні з сього ударив його в обличчя й відмовився піти до старости.

– А як звали того хлопа, знаїте? – спитав староста.

– Як звати, нє вєм[15]15
  Не знаю (пол.).


[Закрыть], – буркнув посильний. – Но знакі[16]16
  Прикмети (пол.).


[Закрыть] єго запаментовал[17]17
  Запам’ятав (пол.).


[Закрыть].

І він описав ті прикмети. Волосся, мов побуріла солома. З лівого боку біля вуха родимка, очі сірі, голубуваті. І головне – кобила в нього ворона, ворона кобила, хіба в селі таких багато?.. Панок був, видно, поляком, але з тих дрібненьких шляхтичів, котрі взялися ревно служити новій владі, бо за польської могли хіба коло багатших отиратися, за нахлібників. А тут за таку-сяку службу платили чималі гроші.

Староста Юхим Хрусь прикинув, хто б то міг бути, і зітхнув. Виходило, що Панас Терещук, Гаплик по-вуличному, тільки в одного нього є ворона кобила. Та й родимий знак побіля вуха в нього ж. Староста було запевнив, що він виявить негідника, який так непоштиво повівся з паном Зеником. Та посильний-вістовий заартачився, гукнув, що він ніякий не Зєнік! Зенон Юзефовіч, уродзоний шляхтіч, дворянин тобто, хоче побачити, подивитися в очі тому негіднику.

«Подивитися, то й подивитися», – знову зітхнув староста. І наказав своєму помічнику привести Панаса Гаплика, тобто Терещука.

Коли Панас довідався – таки не минулося – то вирішив: буде стояти за себе до кінця. Дорогою до старости спочатку вирішив, що розкаже правду, як то було, як той чоловік з волості його образив своїми словами. Та подумав: «Їх же за ніщо теї пани й підпанки мають». А те, що він посмів руку підняти, хай на задрипаного, ще гірше, ніж він, кріпак, без кола і двора, зате шляхтича, те може обернутися зле – як не каторгою, то солдатчиною. І він поставив – так легко не дасться.

У хаті старости чекали його дєдько Юхим і вчорашній підпанок з добрим синяком під оком. Пробуравив Панаса тьмяними очицями, пальцем ткнув: так, то він, той самий негідник.

Панас, який перед тим поштиво привітався, шанобливо голову схилив, змусив себе усміхнутися вельми приязно, хоч усередині темна хвиля почала підійматися. Підпанок обурився:

– Та він ще й нахабно сміється.

– Я не сміюся, – сказав Панас.

Староста явно почувався не в своїй тарілці. Знав, що Панас вчинив недобре, але й відав ціну таким пихатим голоштаникам. До того ж цей хлопець доводився, хай і далеким, але родичем по жінці, його мати Юстина і Марія – троюрідні сестри.

– Ось що, синку, – почав було він.

– Синок?! – верескнув підпанок Зенон.

– Ну, то я так, – Юхим відчув глуху хвилю неприязні до непроханого гостя. – Одним словом, цей пан каже, що ти вчора руку на нього підняв, у лице вдарив. То правда?

Панас, у якого затремтіли всі жижки, проте подивився, як міг, сміливо і здивовано.

– Я? Та хай пан Біг милує, щоб я на пана руку підняв. Посланець з волості аж підстрибнув. Простяг руку, яка виразно тремтіла, до Панаса, закричав, що бреше, хай ще скаже, що зовсім не бачив…

Панас зирнув ясними очима. Подумки перехрестився, перші слова молитви, до Матінки Божої звернутої, проказав.

Вимовив, як міг, спокійно:

– Чого ж не бачив? Пан коло мене проїжджав, то спинився. Дорогу до сила питав, то я одказав, що правильно їде. Питав ще, ци ви-те вдома, так я ни міг знати…

– А потом? – панок дивився примружено.

– А що ж потому, – розважливо сказав Панас. – Ви-те на коняку свего сідати ото почали, ну десь ногою за стремя ни зачепилися, то й упали… Ну, я, воно той, винуватий, ни стримався – засміявся… Ни тре було, чого там, винуватий, над такєм поважним паном сміятися… А щоби бити, хай Бог береже.

Підпанок-вістовий насмішкувато спитав:

– Що ж, синяк у мене від падіння, так?

– Напевне, – Панас здвигнув плечима і відчув, як йому чогось враз душно стало, мовби хто за плечима віхоть соломи запалив.

– Ви, пане старосто, вірите йому? – Зенон Юзефович аж слиною бризнув.

– Та я ни знаю, кому вірити, – розважливо проказав староста. – Там же, кроме вас обох, никого ж ни було, так я понімаю? Хіба в кобили ци вашого коня спитати.

Панок Зенон відчув – симпатії старости явно не на його боці. Він сказав, що так не зоставить, поскаржиться волосному поліцейському. А там вже розберуться.

– Та воно так, – Панас почухав потилицю. – То ж, пане, ваше святе право. Ни забувайте тико сказати, як ви-те у мине стрілєли… З пістоля вашого.

Староста Юхим раптом відчув, що не тільки приязнь, а й щось більше з’явилося у нього до цього хлопця. Подумав навіть – жаль буде, як його справді в солдати заберуть. З таких міцні хазяї виростають. Тим більше зараз, коли граф Драницький, який явно не мав симпатії до нової влади, замінив панщину на оброк.

Спитав, дивлячись примружено:

– Ви, пане Зеноне, справді в нього стріляли?

– Ну пальнул згоряча… Да я і нє думав у нєго целіться, на скаку вже.

Пан Зенон явно втрачав позицію. У хаті перед ним стояли троє хамів – староста, його помічник і цей безрідний придурок. Сволота, раб, у якого ні честі, ні совісті. Подумки пан Зенон вимовляв усі лайливі брудні слова, які тільки знав. Хоч зовні намагався зберігати спокій. Для цього себе навіть крадькома за бік ущипнув і собі ж на ногу наступив. Перед ним стояли вороги – злочинець і двоє майбутніх лжесвідків. Перед якими він так необачно визнав, що таки стріляв – хай зопалу, хай у хама, кріпака, але підданого Російської імперії, з приходом якої на цій варварській болотяній землі встановилися жадані багатьма мир і спокійне життя. Невідомо, як поставиться до нього і цієї справи взагалі волосний суддя, чоловічок, який явно сидів у кишені графа Драницького і ворушив пальцем або за гроші, або за наказом вельможного пана. До кого ж би звернутися? Погляд Зенона ковзнув ще раз по трьох хамах, перевівся на стіну і вперся в ікону. Тут його і осінило, і він сказав: «Хай цей хам перехреститься і поклянеться на цій ось іконі, що правду каже… Тоді подивимося, який він християнин…»

– Що ж, Панасе, ти готовий поклястися перед святими образами, що казав правду? – староста спитав це суворо і якось співчутливо чи що. Так, наче знав наперед відповідь.

Панаса обдало всього жаром. Голосно – здавалося, на всю хату, аж вікна задрижали – озвалося серце. Що ж робити? Що діяти? Якщо скаже, що збрехав – неминуча тюрма, каторга, в ліпшому випадку, як кріпака, покарання батогом. А може, перед каторгою батоження… Він таки вдарив, хай такого-сякого, та шляхтича. Якщо перехреститься і поклянеться перед іконами – стане клятвопереступником і грішником. Великим грішником. Він підняв і опустив руку.

– Ну, відітє?

Пан Зенон закричав це торжествуюче. Мало не підстрибнув. Здавалося, от-от затанцює з радости. Зарепетував:

– Він боїться хреститися!

– Я перехрещуся. Али я…

Він хотів сказати, що не клястиметься, бо то гріх. Так, здається, вчив батюшка в церкві. «Ни згадуйте ім’я Боже всує і ни кляніться ім’ям Божим, Матері Божої і святих угодників». А може, й ни так мовив батюшка. У їхньому селі, особливо жінки, аби довести свою правоту чи переконати в чомусь ту, з якою сперечалася, кликали у свідки й клялися і Богом, і Дівою Марією, і святими. Просто, мовби дихали. Притому були щирими вірянками, ходили до церкви, святили паску, зілля на Трійцю, яблука та іншу садовину на Спаса, воду на Водохрещу. Вони боялися Бога, та в той момент суперечки чи сварки щиро вірили, що Він чи святий Миколай на їхньому боці.

Якщо ж він зараз признається, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А відтак рушиться все – думка про хазяйство, про женитьбу на Парасці, про те життє, яке мало бути. У нього, його коханої, дітей, котрі мали народитися і тішити їх. Хіба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливі?.. Хіба він, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..

Усе це промайнуло мовби перед очима і в голові Панаса. За якусь мить чи дві-три. І він рішився. Підніс руку, склав три пальці й перехрестився.

– Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Я казав правду…

На його плечі навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось він упаде, або на його бідолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…

Але стеля не обвалилася. І нічого не трапилося.

Наче крізь сон, він почув голос ненависного панка з міста: ось, мовляв, ваша хвалена сільська мораль. Бреше й не червоніє.

Панок вилетів з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся – голосно, розкотисто.

– Не бійся, синку, – сказав. – Бог, він тоже не біб товче.

На дворі посланця з волості й слід прохолов.

– То мені мона йти? – спитав Панас.

– А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.

– Дєкую.

Панас уже біля воріт спинився.

– То правда, що до війська забиратимуть?

– Звідки знаєш?

– Він казав, отой…

– Забиратимуть. Али нибагато.

– Тико парубків?

– Парубків.

Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки[18]18
  Обряд, який проводили сім'ї, нареченого й нареченої.


[Закрыть], а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула – коби ж чого ни сталося – і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.

Увечері про те, що хоче, і вже невідворотно, заслати сватів, Панас трохи не своїм начеб голосом звідомив і Параску. Вона завела було давню пісню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою заміж вискочить, не годиться так.

– Зашлю, – вперто сказав Панас. – І спробуй відмовити!

– То що? Наб’єш? – Параска зблиснула диво-очицями, аж у напівтемряві було видно, які вони чорні, разком білих зубів сяйнула.

Панас вдавано насупився:

– А чом би й нє!

– Ще вспієш, як жінкою твею стану.

Панас пригорнув кохану. Ніжно-ніжно, як міг. Відчув запаморочливий запах її тіла. Тіла, яке належатиме йому.

– Та щоб я коли на тибе руку пудняв…

– Усі ви-те таке кажите.

Та Панас побачив – сподобалися дівчині його слова. Додому після побачення летів на крилах. Брата ще дома не було.

«От сморчок, – подумав незлобиво. – Вже й собі з кимось вистоює».

…Радість його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш ніж одружуватися, мусив про те повідомити старосту, а той – його ясновельможність пана графа, так було заведено. Бо граф міг і не дозволити, або відстрочити весілля, якщо мав на хлопця чи дівчину якісь свої плани – забрати в покоївки чи хлопця в особисті гайдуки. Таке траплялося востаннє в селі літ п’ятнадцять, а може, й більше тому, та порядок лишився.

Староста Юхим, довідавшись про Панасові наміри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а він от-от буде. Не випаде така неволя, тоді генче діло. Гадає, пан граф не перечитиме.

– А довго ждати? – Панас промовив те наче дерев’яним голосом.

– Має прибути приставітєль з повіту. Тоді й вас зберемо.

Панас вийшов зі старостиного подвір’я, мов у холодну воду опущений. Відчув раптом – не обмине його лиха доля, буде його покарано за те, що на панка того задрипаного руку підняв, а головне – за те, що збрехав, тяжко згрішив перед Богом і перед собою. Виходило, що й так і так йому судилася рекрутчина, шлях у тяжке невідоме.

4. Жереб

Через тиждень за Покровою селом ходив помічник старости і скликав народ на зібрання, яке мало відбутися на майдані перед церквою. Коли питали, чого збирають, одказував, що там, мовляв, почуєте. Ну, а Панасові підморгнув: «Знаєш».

Проте не тільки Панас, а й багато хто в Загорянах знав. Хто од самого старости, хто од його помічника. Попереджений старостою, що про таке не велено губу розпускати, Панас ні перед ким не обмовився й словом. Навіть перед Параскою. Хоч при кожній зустрічі, при кожнім побаченні тремтів, як останній листок на вітрі, вдивлявся в лице коханої, випивав її поглядом геть усю. Його душа тремтіла тоже мов уостаннє. Молив Бога, Матір Божу, великомученика Дмитрія, ім’я якого носила їхня церква, святого Миколая, аби ті простили гріх, бо ж збрехав перед Богом. Поставив свічки перед їхніми образами, а вдома, кожен день при вранішній молитві, також ревно просив за прощення.

А проте рекрутчина для загорянців не була такою вже й новиною. Не тільки паломниці, а гинчі люди всякі звістки приносили. У Росєї, до якої теперка належали, казали: «Привиденція така – набирати молодих хлопців у рекрути (чудне яке слово), і то не просто забирати, а на довгих двадцять п’ять літ».

«Двайціть п’ять літ? – перепитували. – Та тож ціле життє…»

За Польщі хлопів до війська не брали, хіба на випадок війни пан граф Драницький мусив виставити ополчення. Та й то в нього більше кликали дрібних шляхтичів, усяких підпанків, міщан. А кріпаки, звісно, мусили коло землі робити.

Двайціть п’єть літ!

Було від чого почухати голову.

Як народ посходився на те зібрання, то й почули од старости Юхима, поруч з яким стояв панок з волості, а мо’ й повіту, і високий офіцер із золотими еполетами, що таки правда – належить їм оддати свою данину війську його величності ампіратора, як ото по всій губернії роблять. Бо ж на заході, у якійсь Хранції, об’явився супостат, Бунпарт, що тоже незаконним сибе ампіратором оголосив. І на нашого ампіратора збираєця йти походом. Того й тре військо збільшити. А більше вам пан Кужельський розкаже.

Пан Кужельський, мішаючи мужицькі слова з польськими і руськими, так, що тре було добре вуха наставити, аби второпати, повідомив, що набір до війська є обов’язковим. Досі їх не чіпали, то дякуйте їх ясновельможності графові Драницькому, який мав привілей од государя, а тепер треба. Село має поставити одного рекрута від двадцяти осель. А оскільки в їхньому селі Загоряни сто сорок вісім домів, потрібно, аби в солдати пішли восьмеро новобранців. То не так і багато. Належить іти служити неодруженим парубкам од вісімнадцяти до тридцяти п’яти літ. Згідно складеного списку, таких у селі двадцять двоє. Сюди не включили тих, що хорі, трьох одинаків, у яких старі батьки мають за п’ятдесят літ, ну і їдного, у якого тико мати-вдова. Ось яка благородна нова влада.

Пан Кужельський, звісно, не знав, що мине кілька літ і така поблажка буде ліквідована – забиратимуть і синів у вдів, і у старих батьків. Та поки що пан писар з повіту повідомив, що порядок набору такий – спершу запишуть добровольців, тих, котрі самі бажають. Далі можна, звісно, поділити село на двадцятки, але ж є такі вулиці, де в хатах поруч про два хлопаки потрібного віку, а є такі, що на цілих двадцять хат – ни одного. Так сказав їхній староста. Тому вони вирішили, що справедливо буде поступити в такий спосіб… Кожен, кого назвуть, підходитиме і тягнутиме навмання зі старостиної шапки папірці. Хто витягне зі своєю хвамілією, той і піде служити, якщо пройде комісію при рекрутському присутствії в місті, кому ж чистий папірець достанеться – того обминуло. Але то має бути тільки при самих рекрутах. То всі остальні мусять розходитися. А поки що своє слово скаже пан поручик Нестеров.

Поручик так закричав, що, здавалося, хитнулися дерева, якими була обсаджена площа перед церквою, і от-от має забамкати з переляку дзвін на дзвіниці.

– Єто большая честь – служить в армії єго імператорского вєлічества! – так закричав поручик. А далі мовою, з якої зібрані загорянці мало що і второпали, бо російської не знали і ще не звикли до неї, сказав, що солдати в армії забезпечені й обмундируванням, і харчуванням і живуть у хороших умовах. Їм начисляється плата, частина якої віддається солдату відразу, а частина буде віддана по закінченню служби. Відставний солдат отримує безплатно дві десятини землі («Якщо доживе доти», – сказав хтось у натовпі), до того ж солдат може дослужитися аж до унтер-офіцера, навіть офіцера, і отримати право на «вольную».

– Ви верньотєсь із армії богачами, ребята, – сказав поручик, голос якого трохи підсів. – Поетому я спрашіваю тєх, у кого прізивной возраст, – кто добровольно хочет послужіть матушке-Расєї?

По довгій паузі наперед вийшов Гарасько Пуголовок – сирота, який жив у тітчиній клуні й ходив у латаній-перелатаній свитці, а перебивався з того, що помагав обробляти людям городи й поле, за що його годували, іноді й давали якусь копійчину, котру Гарасько ніс одразу в корчму. Поручик скептично озирнув непоказну Гараськову поставу й ревнув:

– Ну, кто єщо?

Охочих більше не виявилося. Гарасько забелькотав:

– Земелька ж, земелька буде, хлопці, – і раптом рясні сльози потекли з його очей.

Староста Юхим поспішно сказав, що пан писар зара оголосить список тих, кому належить остатися, а решта можуть бути вільними. Пан Кужельський узявся читати. Як називав прізвище та ім’я, староста додавав ще й вуличне прізвисько.

Панас відчув, як усе в ньому напружилося. Він уже не мав сумніву, що кара за гріх – брехню перед лицем Господа – невідворотня. Подумки прощався і з матір’ю, і з сестрою, котра тоже прийшла, з братом, а головне – з Парасею. Он вона стоїть, запнута білою хусткою, помережаною вишивкою по краях. На сорочку накинута полотняна свитка, та, здавалося, він бачить, як під тою свиткою здіймаються, дихають пружні дівочі груди, а під довгою спідницею ховається інше багатство – стрункі, мов вилиті дбайливим Божим майстром диво-ноги, які й бачив у всій їхній красі тико раз – при тому спільному купанні в Мережці.

Він знав дівчину, Парасочку його, ще маленьким дівчам, разом гралися, ходили до лісу разом з матерями по ягоди, часом стрічалися ненароком на вулиці, разом в кумпаніях ходили колядувати, а потому й на прадьонках почали бачитися. Параска була молодшою всього на рік. Панас знав, що до неї вже засилав сватів Тиміш Півліктя, парубок не з останніх, відмова була все та ж – спершу Мотрунка, старша сестра має заміж вийти. Мотрунка Мотрункою, а Панас знав – Параска мусить його бути. І ніякий Тиміш чи той же Пилип Буца цьому не завадить. Вона була роботяща, як і він, гостра на слово, жива і пружна, вся осяяна сонцем навіть за похмурої погоди. Тепер відчував, що мусить її втратити, жаль стискав груди, а десь у глибині єства, на денці душі чи серця, жила слабка надія: може ж, Бог простив, він, великий і милосердний, не захоче їх розлучати, робити нещасними.

Над майданом враз подув рвучкий холодний вітер, налетів, зашарпав поли, залітав під благеньку одіж, рвав, немов хотів душі витрясти. А за ним і перші сніжинки закружляли. Панас простяг руку, зловив на долоню маленьку холодну комашку. Вона враз розтала.

«Як скоро й моя надія», – залетіла до голови думка.

Майдан майже спорожнів. Бачив, як виходячи на вулицю, озирнулася Параска. Мо’ хотіла його підбадьорити?

Він озирнув два десятки хлопаків, котрі лишилися стояти, очікувати присуду долі. Збоку шестеро. А далі… без нього тринадцятеро. Майнула грішна думка: «Без Гараська, який уже вибрав солдатчину, як Ісус із апостолами. Тилько із них які апостоли… Репані мужики, ще не зовсім зашкарублі коло землі». Тут подумав й гинче: «Когось у цему невеличкому гурті бракує. З тих, що були його ровесниками, ци на рік-два старші. Де ж Гордій, сусід через три хати?.. Еге, та його й не було на зібранні… Уберіг дядько Юхим свого родича і хрещеника… І Петра Козівського нема, і Василя Лощикового… І Кирила Вергуна. Синки найбільших загорєнських багачів до війська не підуть…» Серце стислося ще більше…

Тимчасом староста звелів підходити і тягти папірці. За командою писаря хлопці так і робили. Панас побачив, як підійшов Пилип, витяг, простяг поручику.

– У войско, – сказав той. – Да, крепкій будєт солдат. Ну, нічєго, жирок на занятіях розтрасьош.

Панас угледів, яким похмурим поглядом зирнув на нього Пилип. У ньому все завмерло. Лишилося тягти трьом, а в строю тих, кому судилося служити, разом з добровольцем Гараськом стояло уже семеро. Наступної миті він почув своє ім’я і ступив наперед до шапки ніби не своїми ногами. Тремтячою рукою взяв папірець, розгорнув.

Папірець був чистим.

Чистим-чистісіньким.

Гаряча хвиля обдала Панаса. Кудись одступив осінній холод. Зник і перший сніг.

– Чєво стоїш? Отойді. Обалдєл от радості? – голос писаря.

Він відійшов. Почув кимось сказане крізь зуби:

– Пощастило.

Пилип Буца дивиться заздро і трохи з ненавистю. Нехай. Не він же, Панас, посилає його служити.

Дістають папірці ще двоє. Останній рекрут затуляє лице руками, а потім, наче сліпий, виставивши руку наперед, йде до товаришів по нещастю.

Староста велить тим, кому до війська, остатися, їм скажуть, коли йти до рекрутського присутствія, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помінятися місцем, піти за когось служити – таке дозволяється. Охочих не виявилося. Дурних не було.

«Якби крила – полетів би, – подумав Панас. – Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилипові душу, а там і зашлю старостів до Парасочки».

З цією думкою він і виходить на вулицю. Сніг уже не падає, з-за хмари виглядає краєчок сонця. Воно по-особливому лагідне, мовби не осіннє, а весняне.

– Дєкую тобі, Боже, – вголос тихо каже Панас. – Дєкую, що простив гріха.