Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

«Цілком логічно», – подумав Святослав.

Лишалося найголовніше – хто й коли створив цю карту? Якщо аналіз показав її вік у триста п’ятдесят років, отже, вона була виготовлена (намальована й місцями викарбувана) таки 1647-го року в Парижі. Але ким? Хто міг у Парижі знати в середині сімнадцятого століття про далеке українське поліське село?

Уже в Києві Святослав став перебирати можливі контакти українців, зокрема, тодішніх можновладців з французами.

І тут він таки вигукнув, тепер на повен голос:

– Еврика!

Саме тоді, перед визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького, українські козаки, якими командував майбутній гетьман, допомагали французам воювати з англійцями і їхніми союзниками. А знаменита облога Дюнкерка і його здобуття, де козаки з далекої Сарматії, як називали французи, відіграли ключову роль! Після закінчення операції частина козацького війська й сам Богдан-Зіновій та отаман Іван Сірко вернулися в рідні краї, в Україну. А частина лишилася у Франції, навіть у Голландії, обзавелася сім’ями. Чому б не уявити, що серед них був і виходець з Полісся, із Загорян. Міг утекти на Січ від свого пана, потім стати реєстровим козаком. І потрапити до Французького королівства. І під впливом ностальгії за рідним краєм замовити оту карту в якогось француза. Або розказати йому, що є таке Млинище, така річка Мережка… Чи він лишив ту мапу, чи хтось із нащадків продав якомусь крамарю. Чи якось інше було.

Тепер лишилося одне – вийти на слід того козака.

Цьому Святослав присвятив свою відпустку. Віднайшов видані в Україні й наявні в архівах списки реєстрового війська тих часів. Для більшої певності зателефонував і написав у Варшаву знайомому польському історику. Той теж розшукав у архівах Першої Речі Посполитої відповідні списки. У них мало, мало бути якесь західнополіське прізвище.

У Святослава затремтіли руки, коли він знайшов у списку реєстрового війська те прізвище. Спершу їх було кілька на – ук, – юк. На їхні інші прізвища схожі. А майже на самому кінці одного з полків – Чишук. Лука Чишук. Козак Чишук Лука. Аж прочитав двічі. Потім ще раз. Отже, виходило, що не просто виходець із села, а саме його предок міг, міг побувати у Франції в ті далекі роки. Святослав раптом подумав, що заради цієї знахідки варто було шукати, а, може, і взагалі жити на цьому світі.

Попереду були й інші пошуки.

У списках реєстрового війська вже після Зборівського миру Луки Чишука не було. Отже, або десь загинув, або… Або лишився у Франції. Мав зібрати гроші й продовжити пошуки його слідів вже у французьких архівах. Але то в майбутньому. Поки що ж треба якось заволодіти мапою. Він зробив кілька ксерокопій мапи, але то не те. Має, має в нього. Саме в нього бути отой дорогоцінний шматок шкіри із зображенням Млинища, яке замовив або й сам намалював (а чому і ні?) його далекий предок, славний (був переконаний в цьому) козак Лука Чишук.

З тим наміром і поїхав до рідного села.

Та дід Їгон вперся як осел. Ні, й ні, йому теж дорога тая карта-мапа. Він, бачте, уже зріднився з нею. Хай якийсь там Лука, може, й був у тій Хранції, тому Парижі, у якому дупа рижа, так вони колись дражнилися, али ж привіз неї, той дорогоцінний малюнок у село, на Млинище не якийсь хтозна колишній Лукаш, чи як там його, а Панас, Панас Терещук, сам же кажеш, Славику, що був такий солдат.

Не спокусила Їгона, старого впертюха, навіть ціла тисяча доларів, на яку у відчаї розщедрився Святослав. Не допомогло й умовляння внука, якому були потрібні гроші на добудову нової хати і майбутнє весілля.

«Нє і все», – твердив старий облізлий осляка.

Аж почервонів зі злості Їгон. Син Андрій змахнув рукою – йди вже, Славку, старого не перепреш. Хай буде, як буде, може, колись умовимо. А то ще чого доброго копита відкине, а попереду ж новосілля і весілля.

Перш ніж вернутися до Києва, Святослав дізнався чимало цікавого, окрім того, що знав, – і про Терещуків-Гапликів-Рекрутів, зокрема про службу Їгонового діда Остапа, коли ще був малим, в італійських графів, котрі після графа Драницького були власниками літнього палацу-дачі у Загорянах. Про Їгонового дядька Матвія, про того ж Семена і батька Софії-Бадилинки, Франека.

Щодо мапи, то лишилося чекати. Може, Андрій з Віталієм вмовлять старого продати. Або… Або дождатися, хай Бог простить, що старий помре. Все ж йому йшов вісімдесят сьомий рік.

Та старий дідок віддавати кінці явно не збирався. А в останній приїзд Святослава на храмове свято, коли навідався до Їгона, той відверто й нахабно вигнав його зі своєї літньої кухні, ще й ногами, що тряслися, як і руки, затупотів.

Святослав знову їхав Млинищем, що святкувало другий день Дмитра, як і всі Загоряни.

«Що ж робити?» – подумав.

Захотілося напитися, але знав, що не нап’ється. Як хочеться побачити Люсю – і не побачить. Попрощається з мамою. Мама ще жива, але чи живий він сам? Загадка мапи, історії і ще чогось непояснимого пече йому все більше. Іноді з’являється відчуття, що хтось би міг розказати і про загадкове зображення Млинища, і те, що було далі, після створення мапи, і про нього самого розказати…

Але хто… Коли… Що потрібно для цього?

У Києві Святослав відчув, що бажання мати давню загадкову мапу Млинища наростає просто таки катастрофічно. Але як це зробити?.. І тут прийшло це слово – погане, вкрай незручне, огидне, протизаконне – «викрасти». Раз іншого способу немає, просто викрасти і все. Звісно, сам він цього робити не буде. Найняти когось із загорянців? Останнім часом там розвелося чимало лайдаків, вимушено безробітних, готових за гроші на все. А він дасть грубі, як для села, гроші. Та поміркувавши, Святослав вирішив, що із сільськими зв’язуватися не слід. Їгон, певно ж, підніме хай, почнуться пошуки, можуть і на нього вийти. Та й проговоритися потенційний крадій може. За чаркою, наприклад. І сказати під секретом такому ж алкашу, що крадіжку замовив пан професор. Ні. Треба… Треба викрадача знайти…

Так, знайти в Києві.

«Добра думка», – посміхнувся.

І Святослав став шукати. Не одразу, аж у кінці зими, після роздумів і мук. Знайомих у кримінальному світі у нього не водилося. Спершу вирішив придивитися до типів, яких можна зустріти на вулицях, на ринках, у барах, кав’ярнях. Пробував кілька разів заговорити, та коли потрібні слова, пропозиція от-от готові були зірватися з губ, щось його спиняло. Недовіра, побоювання, що таким особам не особливо можна довіряти? Мабуть, все потроху.

Зрештою вирішив піти іншим шляхом. У їхньому будинку жив хлопець років двадцяти п’яти, може, трохи більше, який уже відсидів за крадіжку. Проте поводився чемно, скритно, не задирався, як то буває. Зі Святославом завше вітався, раз навіть спитав, як там наука. Вирішив звернутися до нього. Запросив на сто грам і пиво. Хлопець охоче згодився. За розмовою і сказав, що потрібна людина, чоловічок для однієї справи. Може, порадить когось.

– Прибрати тре якогось типа?

Хлопець, якого звали Назаром, подивився гостро і разом з тим розуміюче, начеб співчутливо.

– Ні, – сказав Святослав. – Мокре діло мені не потрібне.

– Тоді що? Дати комусь у вухо? Фізію розмалювати?

– Ні. Дістати… Тобто… Точніше, забрати одну річ.

– Ясно. Грабонути.

– Не зовсім, – Святослав зам’явся. – Швидше, повернути те, що належить мені, тобто повинно належати. Пошукаєш когось?

Назар обіцяв подумати й пошукати. Попросив тільки розказати, де й що треба повертати. Святослав розповів про карту. Сказав, що його предок замовив її колись, отже карта має належати йому. А один дід її привласнив. Ну й треба експропріювати. За це він солідно заплатить.

Через день Назар прийшов і сказав, що подумав і вирішив – краще сам це зробить, нащо їм хтось. Довідавшись, що красти треба не в Києві, а в далекому селі на Поліссі, навіть повеселів.

Святослав пояснив, як дістатися до Загорян. Як знайти хату Євгенія Онисимовича, діда Їгона. Він тепер живе і спить у літній кухні біля хати, яка будується. Там на ліжкові в матраці й зберігає привласнену ним карту. Можна вибрати час, коли вдома нікого не буде й проникнути в літню кухню. А можна вночі, собаки там нема. Нова хата майже споруджена, й краще встигнути до новосілля. Зрештою, вчити не буде, хай дивиться по обстановці. У селі його ніхто не знає, оселя на бічній вуличці. За операцію дає двісті доларів, після того, як привезе карту, – ще триста. Поїзд туди й назад, звісно, за його рахунок.

– П’ятсот, – сказав Назар.

– Що п’ятсот?

– П’ятсот доларів авансу і п’ятсот після повернення з картою, – сказав Назар. – І зроблю все по вищому розряду, з повною доставкою.

Святослав поглянув на хлопця і зрозумів, що таки не розбирається в людях. Або погано розбирається. Відмовитися, сказати, що пожартував? Ні, відступати пізно. До того ж, жага отримати заповітну мапу за останні місяці ще більше зросла.

– Гаразд, я згоден, – сказав.

– Тоді по руках.

– Вважай, що так.

Вони вийшли на вулицю.

Темніло.

Святославові було вкрай незатишно. Коли попрощаються, одразу подзвонить доньці.

Зореслава йому телефонує рідко, вряди-годи. Змовниця. Завжди була на боці матері.

– Зараз підемо і я тобі винесу аванс.

– От і чудненько, – сказав Назар. – Та ви так не хвилюйтеся, все буде в ажурі.

– Я не хвилююся.

– Тоді щось вас мучить…

«Злодій-психолог», – Святослав подумки вилаявся.

– А мене мучить, – Назар вимовив раптом з довірливою інтонацією. – Мучить, бо дав слово зав’язати. І ще є одна обставина… та вам те ні до чого…

– Я не силую… Вибач, що втягую в аферу.

– Нічого… Мені просто треба гроші теж для одного діла. А карта, кажете, все одно вам належить…

– Належить, – потвердив Святослав. – Належить, не сумнівайся.

– Я й не сумніваюсь.

26. Подарунок Назара

Назар прибув до Ковеля потягом, а вже звідти вирушив маршруткою до Загорян. Вдивлявся в пейзажі за вікном, дивувався, що тут можна проїхати півгодини, а то й більше, доки побачиш людські оселі чи зупинку зі стрілкою з написом на бляшанці-показнику за нею – до такого-то села три, п’ять, а то й сім кілометрів. На деревах, які траплялися обіч бетонки, вже проклюнулося молоде листя, а луг, що вигулькнув за полем, рясно зажовтів кульбабами. Весна! Весна набирала обертів. Та найбільша весна була на серці в Назара. Його персональна весна прийшла ще зимою, серед вкритого снігом великого міста й мала персональне ім’я, котрого він і не чув до того, – Таміла. Не був хлопцем, котрий соромиться підійти до дівчини, яка сподобалася, чимось зачепила, та знав свою планку. Його контингент (слово те він привіз з колонії) – дівчата прості, може, й не надто привабливі зовні й не перебірливі, але живі, з якими легко й не треба особливих зусиль познайомитися. Ті, з ким Назар досі знався й час від часу лягав у ліжко, а то й трахав на траві чи на лавочці в парку (його друг Вітік любив делікатніше слово, яке вимовляв із видимим задоволенням, – «злягався»), то були дівчата, котрі торгували пиріжками, біляшами й піцами на численних київських базарах і базарчиках, присланим зі щедрої Європи одягом і взуттям у секонд-хендах. Прибирали й мили посуд у кафешках, а то й просто проводили вечори в тих же кафешках, барах, барчиках і біля них, в надії підчепити кавалєра на вечір з грошима, а частіше в обіймах таких, як він, Назар. Була в нього навіть дівка, котра підробляла тілом на трасі за Києвом. З усім цим контингентом («Шушерою», – вимовляв Вітік) він проводив час, особливо коли з’являлися в кишенях грошики, але ні заводити тісніших стосунків, ні, тим більше, ставити штамп у паспорті поки що не збирався. Нащо? Йому тільки продзеленчав двадцятьп’ятник, позаду була колонія, яку згадував з огидою і не бажав знову туди потрапляти, теперішнє життя мало гарне назвисько «свобода». Роби що хочу й де хочу. Заради заробітку міг і найнятися на тимчасову розвантажку якогось товару, знав компашку, яка заробляла тим, що комусь тре було «дати в рило», або щось перекинути чи розкинути, і час від часу за ті ж не грубі, але пристойні, як для нього, гроші, приєднувався до них. А коли особливо припікало, не гребував, щоб щось потягти в ґави-продавчині, а потім загнати за копійки іншим перекупникам. То було його життя. Батько пив і все безпробудніше, він підкидав своєму старпеху іноді червінця, а то й півсотні гривняків, мати гризла батька, що ніяк не може знайти роботу і просохнути. Мати теж торгувала секонд-хендівськими шмотками на одному з базарчиків, приносила сякі-такі грошики й тоді в доброму гуморі могла простити батька та перехилити з ним чарчину. Часом до них приєднувався й Назар, коли був удома.

Так і жили. І донедавна Назар не уявляв, як це життя можна змінити, та й не вельми хотів міняти. Життя котилося колією, яка хоч і скрипіла під вагою щоденних проблем, та все ж дозволяла їхній сімейці сяк-так триматися дороги.

Так було до того зимового дня, коли він побачив тих дівчат з дивними не то сумочками, не то футлярчиками в руках. Він ішов їм назустріч, дівчата розмовляли про щось своє, він вловив слова «мелодія», «камертон», ще якісь, подумав: «Музичні фіфочки», – проминув і… І раптом спинився, розвернувся, подивився услід. Коли наближався до них, то зирнув на них, по вищій ковзнув поглядом та й усе. А от менша на зріст… Її худеньке лице мало риси трохи ображеної не дівчини, а дитини, а великі очі, коли на мить зустрівся з ними, мовби про щось його запитали. Про щось таке, що хотіли дізнатися тільки в нього.

«Симпатична мордашка», – подумав, коли розминувся.

«Чого я став? – подумав уже, коли не знати чого завмер на місці. – Що вона хотіла спитати?.. Дурня якась…»

Раптом відчув, що йому хочеться за ними йти, за цими «музичними фіфочками».

Не за ними, а за тою меншою, у якої і сумочка-футлярчик в руці була меншою.

Йти… Не з’їдять же його, не вкусять, він же ніколи не боявся навіть таких культурних дівуль.

І Назар пішов. Кпинив з себе, дурного, але простував далі. А що вони пленталися поволі, то незабаром майже наздогнав.

«Дудка там у неї чи що…» – подумав.

Вони, певно, відчули його ходу. Бо вища озирнулася. Раз і вдруге. За другим разом він спинився. А потім рушив, бо смішно було ставати живим стовпом.

За третім озиранням дівчата почекали, щоб він став зовсім поруч.

– Послухайте, – сказала вища. – У нас нема чого красти. Ми музиканти, тут у нас інструменти. У мене – скрипка. А в Міли – взагалі кларнет. Скрипка в мене не від Страдіварі, навіть не Аматі. У нас на такі ще немає грошей і навряд чи будуть. Все?

– Чого ви рішили, що я злодій? – Назар вимовив це ображено й трохи дратівливо.

– Бо ви ув’язалися явно за нами.

– Справді, Клемо, чого ти ображаєш людину? – озвалася нижча.

І нарешті повернула голову. Назар побачив, що обличчя в цієї, другої, зовсім не дитяче. Воно мовби подорослішало за цей десяток хвилин, відколи він ішов за ними. Тепер це доросліше обличчя питало саме в нього, Назара, чому так сталося? Назарові уперше в житті прийшла до голови така дивна думка. Чому прийшла? І раптом він подумав ще дивніше: тому, що віднині йому належить – саме йому – шукати й знайти відповідь на це запитання.

Він, звісно, не знав, не підозрював, що такий стан і називається закоханістю, що він в одну мить перетворив його зі звичайного київського хлопця, прямо сказати б – балбеса, колись судимого за крадіжку, на філософа за сутністю думання.

А тоді він просто сказав:

– А може, я хочу запросити вас…

– На сто грам? – та, що звалася Клемою (чудернацьке ім’я), не дала договорити й не приховувала іронії.

– Ні. На каву.

– Отже, чувачок не хоче пограбувати, а просто банально клеїться. Яка радість, правда, Тамочко? Але от біда – ми кави не п’ємо.

Назарові хотілося вже вбити цю довготелесу насмішницю.

Пізніше, на тій же каві в маленькому барі, Назар дізнається, що звуть її Клементиною, а її подругу – Тамілою. Ось що означає «Клемо» і «Міло», «Тамочко». Втім, Таміла теж називала подругу Томою.

Тоді ж Таміла сказала:

– А я б випила кави.

– Взагалі-то на дурняк можна, – несподівано згодилася її подруга.

І ще він дізнається, що обоє навчаються в музичному коледжі, Клементина буде (вже є) скрипалькою, а Таміла – кларнетисткою. Отака дивна в неї професія, є такі, виявляється, на світі навіть у час, який Клема назвала диким капіталізмом. А ще вона спеціально сипала музичними і ще якимись там термінами, відверто знущаючись над несподіваним пригощальником-залицяльником.

Ні, він у спогаді чомусь змістив дві їхні зустрічі. Бо першого разу Назар не повів їх на каву. Причина виявилася ще банальнішою за бажання підклеїти їх – у нього того дня при собі не було грошей. Хіба якийсь дрібняк, якого не вистачить і на три чашки кави, а до кави ще ж належало щось узяти, так він уважав. Коли він це пригадав, своє безгрошів’я, то зробив ганебний вчинок, ганебніший навіть за ті його пару дрібних крадіжок, на четвертій з яких він попався. Він уловив момент і кинувся під арку між двома найближчими будинками. А далі розчинився у чужому старому дворі, переконаний, що ніколи в житті більше не побачить цих музичних дівуль. Перед якими так зганьбився.

Але було щось більше за ту ганьбу, що змусило його через два дні знову прийти на ту саму вулицю, вирахувати, звідки могли дибуляти, швендяти Клемочка й Тамочка. Так дійшов до музичного коледжу. І почав стовбичити напроти виходу, згораючи від пекучого сорому, але пересилюючи себе. Того дня ні в одній, ні в другій групці, котрі з інтервалами вивалили із занять, Клеми з Тамою не виявилося. Мусив прийти вдруге, наступного дня. І таки діждався їх.

Були в тих самих, не вельми дорогих куртках, і тих самих чобітках: Клема в червоних, а Таміла – темно-коричневих.

Клема тільки глянула на нього презирливо, навіть з огидою, як могла, і схопила подругу за руку:

– Ходімо, Міло.

Назар не відстав.

Почув:

– Ну чому до нас клеяться тільки якісь малахольні?

– Я не малахольний, – відповів і пішов поруч з ними.

– А хто ж ви? – спитала Клема. – Ми покличемо міліцію.

І він сказав, що покинув їх тоді, позавчора, чи коли там, бо виявив – у нього немає грошей. Тому й ганебно змився. Просить вибачення, але…

– Значить, зараз у вас гроші є? – звісно ж, запитала Клементина.

– Так, є. На каву й до кави.

– Але в нас немає жодного бажання йти з вами на ту каву.

І знову нарешті озвалася Таміла:

– Підемо, Клемо, з ним на каву, бо цей тип не відчепиться. Він же чесно сказав про гроші.

«Мені треба тебе», – хотілося крикнути Назарові.

Клементина сказала:

– Добре, підемо. Але з однією умовою… Одразу після кави він відклеїться, як і приклеївся. Згода?

Назар погодився. Від тієї кави з музичною розмовою-знущанням промайнуло чотири найщасливіших місяці його життя. Їх можна поділити на кілька періодів. Перший – коли він приходив до того їхнього коледжу, стовбичив з усією дурною впертістю, на яку був здатен, доки вони не виходили, й не проходили мимо, вдаючи, що не помічають, не знають його, не реагуючи на його слова. Пізніше Таміла признається, що так діяти вимагала Клементина. Доки Таміла не збунтувалася і з цього бунту почався другий період. Зустрічі майже без розмов, коли вони просто йшли кудись, частіше не знаючи самі, куди йдуть, їм було добре. Потім був той пустир, на якому Таміла діставала свій кларнет і грала.

Просто грала, а він слухав. Ніколи особливо не любив музику, хіба пісні, такі, що брали за душу (не розумів, чому їх називають блатними), а щоб така музика… Мелодія лилася переважно сумно, наче дзюрчала, він слухав. Слухав і здавалося, що будинки за пустирем наближаються, щоб теж послухати. Йому не подобалася музика, вона наганяла нудьгу, але грала Таміла… Дівчина, з горла, з душі якої добувалися мелодії, які він не розумів, не сприймав, але мовби боявся сполохати, як дивних птахів, котрих уперше побачив і намагається пригадати, як їх звати.

– Тобі ж не подобається, правда?

Питання Таміли його злякало.

– Я не знаю. Правда… Але ти ж граєш.

– І не має значення – що?

– Майже.

– Майже… Отже, щось подобається?

– Ти…

– Ой, як смішно…

– Ні.

– Що – ні?

– Не смішно. І не сумно. Добре.

– Найсмішніше те, – сказала вона, – що й мені добре.

Йому було тривожно на душі. Треба було починати нове життя, а Назар не знав, як. Влаштуватися на роботу, але яку? Вантажником? Поступити переростком в якесь училище, де навчають робітничих спеціальностей? Тепер був третій період їхніх стосунків, коли зустрічалися рідше, розмовляли, згадували дитинство і Назар боявся сказати щось таке, що сполохає цю дівчину, раз і назавжди обірве їхнє дивне спілкування.

Дивне, але без нього він уже не міг жити.

У Таміли була тільки мама, викладачка музичної школи в місті на Полтавщині. Вона розповідала про неї з якоюсь особливою ніжністю. І трохи сумом. Бо мама мала б стати, на її думку, відомою піаністкою, і не стала. Зустріла хлопця, водія-далекобійника, від якого тільки й лишилася вона, Таміла. Він не повернувся з якогось рейсу, тобто повернувся, щоб лише розрахуватися з роботи, бо в далекому місті, десь у Прибалтиці, знайшов своє щастя.

Як було розказати цій дівчині про свою сім’ю? Як привести в неї цю дівчину? Він щось вигадував, розповідав про школу, про те, що працював на будівництві… Іноді виникало бажання розповісти геть усе – і про життя своє непутнє, безтолкове, тепер він це розумів, і про колонію, і про пияка-батька, і про матір, а далі – будь що буде. Стримувало, щось стримувало, і те щось було коханням до Таміли, побоювання її втратити. Таміла якось зізналася, що пережила вже закоханість, сказала, що вже не дівчина, він мусить це знати… Ця дивна, більш ніж дивна, як для їхнього часу, щирість, якась обеззброююча наївність його зворушили і… І мовби зв’язали по руках і ногах. Потрібно було в душі посміятися, але сміх не приходив. Знав одне – цю дівчину він ніколи не втратить, не повинен, не має права втратити.

Тут у його житті, сумнівах, сум’ятті, бажанні щось змінити, прийняти якесь кардинальне рішення й виник цей сусід-професор. З пропозицією про крадіжку. Якоїсь дурної, але потрібної йому карти. Виник шанс отримати цілу тисячу доларів. Вони були йому вкрай потрібні. Зробить ту крадіжку в далекому селі на забутому Богом Поліссі й на цьому остаточно зав’яже. Гроші були потрібні на одежу, бо являвся перед Тамілою в одних і тих же курточці й джинсах, й на хабар за майбутню роботу – охоронцем на тому ж ринку, де працювала мати.

…Ось і те село. Назар побачив спочатку табличку на узбіччі шосейки «Вас вітають Загоряни», потім, як розповідав той професор, вигулькнуло кладовище й перші хати. За інструкцією замовника Назар попросив спинитися при в’їзді в село, вийшов, озирнувся. Село як село. Ось, певно, й та вулиця, якою треба йти з кілометр-півтора, а тоді повернути наліво. Так і зробив. На двох довженьких вулицях зустрів кілька людей. Це було на руку. Мав точний опис і навіть сяке-таке креслення, як дістатися до потрібної вулиці. А вулиця, запевнив професор, бокова і глуха. Всього чотири будинки на ній і один з них, крайній, неподалів од річки, той, що йому треба. Ось і він – гарний будиночок, як для села, щойно зведений, але з усього видно – незаселений. Йому явно пощастило, бо на подвір’ї нікого нема. І звуків ніяких не чути, отже, роботи не ведуться. Ось і літня кухня. Ризикнути й перевірити, чи вдома старий з чудернацьким іменем Їгон? Професор-замовник казав, що дідок дома сидіти не любить, може бути або в сина, або у свого майже такого самого за віком друга. Професор інструктував – при зустрічі спитати, де живе такий-то й такий, назвав при цьому кілька імен місцевих жителів.

Назар переліз через паркан, зайшов на подвір’я, наблизився до літньої кухні. Трохи з осторогою шарпнув за двері. Зачинено. Придивившись, визначив – замок такий, що знешкодити його проблем не буде. Дістав в’язочку відмичок (добре, що не викинув, як було хотів) і через дві-три хвилини вже заходив до кухоньки. Маленької кухоньки, прохолодної, із грубкою, ліжком, лавочкою, столом і тумбочкою. Все. Ліжко застелене, під грубою старою ковдрою той самий заповітний матрац, у якому дід Їгон береже свій скарб. Ага, ось і отвір. Назар засунув руку, пошукав, повертів туди-сюди рукою. Не намацав нічого. Жодного предмета. Вийняв руку, ага, ось і ніж на столі. Не втримався, розпоров матраца. Нема ніц. Може, дід переклав у тумбочку? Але обшук тумбочки нічого не дав. Обшукав і невеличку поличку над ліжком, і навіть грубку. Під відро, що стояло на стільчику, заглянув. Перетряс старе пальто, що лежало на лавочці, штани, підняв стосик старих газет під столом. Карти-мапи, чортової, такої потрібної, ніде не було. От тобі й везіння! Невже дідок носить із собою? Прийти ввечері чи вночі, притиснути і силою забрати? Небезпечно, бо ж дідок знає, хто цікавився тою картою. Так через дідькового професора вийдуть і на нього. Коцнути старого? Ні, на мокруху ніколи не піде. Отже, невдача… Ну, хоч авансу не віддасть. Він чесно зробив спробу. П’ятсот доларів теж гроші.

Назар вийшов з кухні, акуратно зачинив двері. Замкнув. Вирішив, що б там не було, перевірить і нову хату. Замки в ній виявилися складнішими. Зазирнув у вікна. У кімнатах ще порожньо, в одній тільки стоїть відро і мішок з чимось, певне, з цементом. Все, пісня, його невдала пісня в цьому селі, відспівана.

Він знову переліз через металеву огорожу, певно, недавно поставили. І побачив на вулиці жінку років п’ятдесяти, котра дивилася на нього. Свідок. Але свідок чого? Він тільки трохи розпоров матраца. Ніц не взяв. Та й скоро буде далеко од села. У бабці навряд чи є стільничок, щоб повідомити в міліцію. Сміливо пішов мимо неї, навіть привітався, і тут майнула думка схитрувати.

Спитав:

– А де всі з цієї хати?

– Та де ж, – сказала жінка. – В Гандрія. З дідом Їгоном прощаються.

– Прощаються? – Назар сторопів.

– Ага. Хіба ви-те ни знали? Приставився дід.

– Помер?

– Еге ж. Уночі віддав Богові душу. У сні, видать, помер. Як праведник. Цяя, Віталикова хата, ще ж незаселена, порожня, то поклали в синовій. Тамика всі. Я було подумала, що на похорон приїхали.

– Я до внука діда Їгона приїхав, – зметикував Назар. – За ворота шарпнув, зачинені, думаю, що таке, то й переліз.

– Біда в них. Біда. Хотя дід пожив таки. Два ци три роки тико до дев’яноста ни дотяг. Сьогоднє Віталик прийшов, снідати дідові в його кухоньку приніс, а дід вже ни дихав. Ну, до нас найперше кинувся, бо ж сусіди. Так і так, нима вже діда. Син мій тіло виносити помагав. Думали спершу в хаті новій покласти, тико ж порожня хата, ще й ни освячена. То до Гандрія повезли. Ще тую бомагу ци то шкірку якусь, де нібито куток наш намальований, шукали. Віталик казав, що пару днів тому дід Їгон велів, щоб, як умре, йому неї в труну поклали. Каже: вперся старий – продасте тому пройдисвіту, Славику Чишуїшиному, чи ще комусь, а то родова штука, хай ліпше зи мною в могилу лєже. Отак учудив дід Їгон. Ну, мусили дідове слово уважати, то ж вроді, як завіщаніє, а внук же в хаті тутика житиме, хоть і новій. Казав Віталик, що гроші цималі за той малюнок, ци як там, дають, тико волю дідову порушити ни сміють. Отако воно… Ви-те, певне, до Гандрія типерка?

– До Андрія, – потвердив Назар.

Від говіркої Їгонової сусідки він дізнався, як знайти оселю Андрія. Дорогою придумав легенду. Він – онук друга діда Їгона по армійській, фронтовій службі. Дідові було вісімдесят сім чи вісім років, то ж цілком імовірно, що воював. Приїхав провідати, як його дід, Їгонів друг, велів, а тут дізнався, що дід Їгон помер. Зайшов попрощатися.

Далі все було, як мовиться, справою техніки. Біля хати, у якій жив син Їгона, стояли люди. Назар скромно став між них. Знав, що при похоронах не вітаються, як звично, кажуть тільки «Слава Богу». Сказав, скромно став збоку. Послухав розмову, а тоді – бочком, бочком і до хати.

Покійник простягся у труні геть висохлий, старезний, сивочолий. Коли Назар нахилився над ним, то й побачив те, що шукав. Обіч руки діда лежала трубочка, перев’язана чорною ниткою. Мапа. Його скарб.

Він постояв, покосився на жінок, які сиділи обіч на лавці. Зараз брати ризиковано. Вижде момент.

Як виходив, почув за спиною жіночий голос:

– Хто то?

– Певно, родич їхній, з Головна, ци мо’ Рушинця.

Назар вирішив, що й буде дотримуватися цієї версії. Родич то й родич, ще ліпше. Вийшов надвір, став поруч двох чоловіків старшого віку. Слухав їхню балачку про звички діда Їгона, про якогось Петра, що вчора набрався, й ще прощатися не приходив, а син же Їгонового друга.

Люди заходили на подвір’я, потім ішли до хати. Інші виходили й, постоявши, рушали з подвір’я. До нього підійшла якась жінка, може, дружина господаря хати.

– Ви-те, чєсом, ни Любин зєть?

– Зять, – згодився Назар.

– Я то думаю, вроді схожий. А де ж Таня і Люба?

– Завтра на похорон приїдуть.

– І то добре, – сказала жінка.

Пора було змиватися. Назар ще трохи виждав. Вийшли четверо. В хаті не повинно бути людно.

У кімнаті, біля труни з тілом діда-впертюха, на лавці чипіли тільки дві старі бабці.

«Зручний момент», – подумав Назар.

Підійшов, став до прощальниць спиною. Нагнувся над тілом. Порух руки – і трубочка в ній. Новий порух – мапа в рукаві куртки. Постояв зі схиленою головою і вийшов. Ще довелося вистояти кілька хвилин у дворі.

– Пройдуся, – сказав до дідка, що поруч плямкав губами.

Трохи потремтів, коли виходив на вулицю. Але ніхто за ним не гнався. І не збирався гнатися. З розповіді професора (чи хто він там) Святослава, якого дід Їгон вважав, виявляється, продисвітом, Назар знав, як добратися до автобусної зупинки.

Простував швидко, боявся дивитися по боках. Ще з кимось зустрінеться поглядом, то запам’ятають. Та й навіщо йому це село, де ніколи більше не побуває. Село як село, хати як хати. Багатші й бідніші, як і скрізь. Є тут, казав той чмур– професор, гарне озеро. То й що? Швидше, швидше звідси й капець його пригодам.

На зупинці Назар заглянув у трубочку. Мапа. Карта. Карта-картиночка, те, що треба. Сховав у внутрішню кишеню куртки.

Йому капітально повезло. Маршрутку на Ковель довелося чекати недовго. Встиг і на київський потяг. Що мапа зникла, навряд чи помітять до завтрашнього дня. А тоді він буде далеко. А може, за похоронними клопотами і взагалі не помітять.

Він благополучно доїхав до Києва. Там вирішив спершу перевірити, чи не можна отримати за цю старовинну карту ще більші гроші. Однак торговці на базарі, оглянувши її, тільки презирливо хмикали. Один сказав, що, може, хіба дати сто гривняків.

– Ха, – сказав Назар. – Нема дурних.

В антикварній крамниці оцінщик повертів карту туди-сюди, навіть принюхався. Сказав, що може дати щонайбільше сто доларів. І то по своїй доброті.

Назар зрозумів, що та мапа – дурна лапа, має велику цінність тільки для того звихнутого на ній професора-пройдисвіта. Чи просто професора. Мусив іти до нього. Віддав вкрадений, і цінний, і наче не вельми цінний, скарб замовнику, коли той поклав йому на долоню другу половину гонорару.