Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

– Ви не ображайтеся, я от придивляюся третій вечір до вас… Ви йдете з танців кожен раз з іншим…

– То й що? – Варя подивилася виклично і зневажливо.

– У мене таке враження, що ви або когось тут шукаєте, або, пробачте за таку химерну думку, шукаєте саму себе…

– Ти що, шизонутий? – Варя аж збилася з ритму танцю.

– Ага, – чомусь весело потвердив довготелесий. – І, здається, до шизухи мене штовхаєте ви…

– Зараз я тебе вилікую, – пообіцяла Варя. – Ходімо.

Вони передчасно покинули ті танцульки. На вулиці Варя й виклала, як завше, свою історію. До кінця. З подробицями.

– То й що? – хлопець, здавалося, ще більше повеселів.

– Як «то й що»? Я колишня зечка… Мала дитину, яку десь виховує моя сестра… Яку я вбити, замучити хотіла… І взагалі, щоб ти знав, шлюха… Шлюха я, пойнятно?

– По-моєму, це вже художня творчість, – сказав провожатий.

– Можеш перевірити…

– Навіщо? – хлопець повернувся до Варі. – Я вам вірю, що так могло бути… Ну й що? Що це міняє?

– Як то що? Ти або справді псих, або вирішив гульнути з такою, як я… Давай, я не проти…

– Слухайте, – довготелесий вперше торкнувся її руки. – Від вашої балаканини мені нестерпно захотілося пити…

– Горілки чи портвейну? – Варя спитала відверто глузливо.

– Газовки. Пішли разом шукати автомата. Або краще з простою водою.

Коли пили воду з колонки, він бризнув на неї. А як вона набрала в жменю, раптом припав і почав пити з тої жмені…

Через півроку вони з Анатолієм розписалися й справили в його студентському гуртожитку скромне весілля. Ще через місяців чотири Варя відчула, що вдруге в житті понесла. Коли сказала про вагітність Толику, він схопив неї в обійми, підняв і з дружиною на руках затанцював дивний танець.

– Пусти, навіжений, – Варя тої миті відчула, що коли є на цьому грішному світі щастя, то воно нарешті прилетіло пташкою і сіло їй на плече. – Дитину розтрясеш.

Не раз у житті Варя подумки дякувала Богу й долі, що привели до того клубу. У них народилося троє дітей – двоє хлопців і дівчинка. Отримали дво-, а потім і трикімнатну квартиру – і знатну закрійницю, і майстра-електротехніка на їхніх фабриках цінували.

Все було добре, аж надто добре, та років через десять спільного життя Анатолій сказав:

– Знаєш… Мені здається, тебе щось мучить… Вже давно, а може, й з самого початку. І, здається, я знаю що…

У Варі вперше за час їхнього життя похололи руки і потекла по спині холодна цівка.

– І коли ти перестанеш зазирати в душу і все вгадувати! – сердито сказала вона.

– Ніколи, – засміявся Анатолій. – Я навіть знаю, коли ми помремо…

– Ти що – пророк? Чи астролог…

– Ми помремо в один день…

– Якби ж то… Я вмру раніше і ще подивлюся, чи ти плакатимеш…

– Ні…

– Що ні?

– Ні, бо лежатиму поруч…

– Ну тебе… Кажи вже…

І він сказав, що мучить її те, що хочеться знайти сестру і побачити дочку. Що давно хоче цього, але боїться його реакції.

– Господи, – сказала Варя. – Ти є на світі. І чоловік у мене є…

– Ну… – Анатолій широко всміхнувся. – Не факт…

Варя поїхала в село і через далеких родичів узнала Любину адресу. Написала листа і просила дозволу приїхати. Запевнила, що ні словом, ні півсловом ніколи не дасть знати, хто вона Валерії насправді.

Коли вперше через стільки років побачила майже дорослу дочку, Варі перехопило подих. Світ плив і не міг зупинитися. Донечка, її кровиночка, яку колись хотіла позбавити життя, була і вродливою, і… Варя побачила себе саму – ту, юну, таку ж привабливу, статну і з сяйвом зеленкуватих, ледь-ледь скошених великих очей.

Вона почула:

– Яка ж, виявляється, у мене гарна тітонька…

Варя припала до доччиного плеча, намагалася вгамувати плач і не могла.

Голос зовсім поруч убивав її й кликав за собою:

– Ну що ви, що ви, тітонько… Що ви, рідна…

Варя зрозуміла, що жодного разу вона більше не приїде сюди, що ніколи в неї не стачить сил знову бачити Валерію.

Її Валерію.

Любину, сестрину Валерію.

І все ж вона двічі її побачила. Перший раз на похороні сестри. Згорьована Валерія стояла поруч із братом, якого звали Валерієм, і її краса під чорною прозорою хусткою здавалася особливо виразною, хоч і печальною.

Після похорону і поминального обіду, вже вдома, Валерія простягла Варі конверта.

– Мама лишила вам листа.

Тремтячими пальцями Варя розпечатала, відійшла до вікна, взялася читати.

«Дорога сестричко! Варочка моя! – писала Люба. – Мене з’їдає проклятий рачище й на то нема ради. Не хочу, щоб ти бачила мене іншою, бажання виглядати красиво в нас родинне, тому тобі повідомлять, коли мене вже не стане. У мене до тебе велике прохання. Валерія рано чи пізно вийде заміж. Життя не спинити. І я хочу, щоб ти на весіллі поблагословила її на щасливе подружнє життя. Як це зробити – вирішуй сама. Я навіть не проти, щоб ти їй все розповіла, хто ти насправді, – так, як вважатимеш за потрібне. От і все, сестричко. Прощай і будь щаслива. Каюся, що так довго не бачилися. Дякую за таку гарну, розумну доцю. Твоя Люба».

Варя дочитала, глянула на Валерію і раптом зрозуміла – вона їй ніколи не відкриється. Поблагословить від імені мами Люби, як тітка. Тітонька Варя. Варочка.

22. Кохання горбатого Лева

Немов у насмішку його назвали Левом. Втім, вини батьків у тому не було, бо це грізне й величне ім’я дав священик. Батюшка, коли батько щойно народженого хлопчика Кирило, по-сільському Кирик Стругач (так прозивали, що був умілим столяром та й дітей «настругав» аж восьмеро) прийшов, щоб домовитися про день хрестин, поглянув у святки і прорік:

– То кажеш, п’ять днів тому народився твій отрок?

– Еге ж, у святу суботу, – повторив Кирик.

– Ага, то значить, другого березня за новим стилем, або вісімнадцяте фивраля по православному. То день святого Лева, то й бути нареченим таким величним ім’ям.

– Як скажете, батюшко, – покірно згодився Кирик. – Воно-то жінка моя казала, що Григорієм тре було б, на честь діда покійного, али як Лев, то й Лев. Левко, значить, чи що…

– Я вже вимовив ім’я, – суворо проказав батюшка. – А переназивати гріх. Буде Лев Кирилович, як то ваше прізвище?..

– Фамілійо? Лицюки ми по польському пачпорту, – сказав Кирик.

– Лицюк Лев Кирилович. Так і запишемо.

Ніхто, звісно, хлопчика Левом не називав. Левко та й Левко, як у селі прийнято. Спершу називали його Левко Стругачів, а потім причепилося вельми образливе – Горбатий Пацюк. Бо якось дражнячись, сусідський хлопчисько Сашик сказав:

– Лицюк… Лицюк… Лицюк-Пацюк… Ха-ха, та ти – горбатий Пацюк…

Левко стиснув кулаки й кинувся на кривдника. А тому те й тре було – відбіг, і ну далі пащеку роззявляти:

– Горбатий Пацюк, горбатий Пацюк…

У Левка справді ріс горб, і з кожним роком дедалі помітніше. Ще як з’явився на світ, то бабниця, тітка Параска, як уперше взяла на руки, помітила, що в немовляти начеб праве плече трохи вище за ліве і тільце трохи перекособочене.

«Господи, хоч би горбатим не виросло», – подумала.

Таки виросло. Чим більшим ставав Левко, тим помітніше виявлявся горбик, що більшав, виростав у горба. І плече праве над лівим підіймалося.

Дитинство Левка припало на воєнні й перші повоєнні роки. До лікарів не зверталися, та й був Левко шостою дитиною, не вельми й звертали увагу, який він. Що Біг дав – такою була філософія матері Ликерки, а Кирик з усім, що міркувала жінка, погоджувався.

Пізніше в Загорянах трапився випадок, що став рости горб у сина сільського чиновника, присланого зі Сходу, який керував сільпом, а деякий час був парторгом[60]60
  Секретар партійної організації


[Закрыть], то батьки забили тривогу, кілька років хлопчик носив спеціальний корсет – пристрій з двох дощок, які вирівнювали поставу, – і деформація поступово зникала. Та батьки Лева про таке не знали. Зрештою, Левко звик до свого каліцтва, до того, що не такий, як інші. Хіба було образливо, коли помічав зневажливі, насмішкуваті погляди ровесників. А особливо, коли чув оте – Горбатий Пацюк. Кулаки стискалися, а на очі набігали сльози. Втім, подивившись якось у люстро[61]61
  Дзеркало (діал.).


[Закрыть], мусив таки визнати – вилиці, а надто загострений ніс робили його чимось схожим на осоружного гризуна. Від того ще більше стало душно, мовби притулився до грубки.

Брати і сестри ставилися до нього приязно, шкодували, тільки один старший брат Тимко дивився зневажливо – «каліччя». Левко відповідав йому холодною байдужістю, втім, брат після школи пішов у будівельне училище, потім в армію, жив і працював далеко, навідувався до батьківської оселі раз на два-три роки. Найбільше шкодувала сестра Вірочка, за що отримала від Левка ніжне звертання – Вірунчик, Віренятко моє.

Вчився Левко у школі не надто добре, але й не погано, переважили трійки й четвірки, але з арифметики, а потім алгебри і геометрії, траплялися й найвищі оцінки. Це відіграло свою роль, коли після школи (тоді ще семирічки) настав час облаштовувати життя. Як і належало, Левко, замельдувався[62]62
  Заявився, звернувся (діал.).


[Закрыть] в колгоспну контору (тоді ще ніяких пенсій, у тому числі інвалідних, у селі не платили) і на скептичне запитання голови, що він уміє робити, сказав:

– Рахувати вмію. Математика мені дається.

– Ну що ж…

Голова поміркував і виніс присуд:

– Підеш обліковцем у тракторну бригаду. Проявиш себе – пошлемо вчитися заочно.

Та у тракторній бригаді Левко пооблікував недовго – десь коло року. Тут був світ здорових чоловіків, котрі пахли бензином і мазутом, володарювали на могутніх тракторах і комбайнах. Серед них він відчував не тільки свою ущербність, а й почував нехіть до постійних випивок і похмілля, до залізних потвор, якими вони керували. Він ледь терпів поблажливо-зневажливе ставлення, до того ж ненавидів будь-які приписки, фальшування (а тре було приписувати і оране, чи засіяне, і маніпулювати витратами пального), то став помічати, що дивляться на нього, як на горбату білу ворону (так він собі визначив) і як тільки дізнався, що звільнилося місце обліковця на фермі, попросився перевести туди. Світ корів, телят, коней, навіть свиней був йому набагато милішим. Йому подобалося облікувати, скільки хто надоїв молока, записувати, як зростає вага в теляток, скільки дала приплоду та чи та свиноматка. Запах свіжого молока, яким його пригощали доярки, зворушливий вигляд маленьких, спершу безпорадних теличок і бичків, навіть добродушне свиняче порохкування тягло Левка з контори на ферму. Він гладив теля, котре набирало вагу надто повільно, і нахилившись до вуха, просив:

– Ти ж той, Чорнику, рости швидше. Я тобі кілограмчиків пару припишу, але щоб до другого разу виправився…

Доярки й телятниці поблажливо підсміювалися над його дивацтвами, але ставилися набагато тепліше, по-жіночому жаліли. Він почувався тут своїм, людиною, яка може і вміє робити щось корисне. Таки поступив на заочне навчання в зооветеринарний технікум. Мав стати бухгалтером. Та коли йому запропонували нарешті працювати помічником бухгалтера – відмовився. І надалі хотів більше часу проводити на фермі. Часом брав до рук лопату чи вила, викидав гній, і деякі доярки чи телятниці зловживали такою допомогою. Зрештою, вони зрозуміли, що горбатим Левком (Горбатим Пацюком позаочі) можна помикати, що ніякий він не начальник, а такий собі каліка-поштурхач, і користувалися цим. А йому було байдуже, йому навіть подобалося таке жіноче (бо на фермі працювали переважно жінки) ставлення. Часом посміювалися й питали, коли вже він жениться.

На те Левко якось сказав:

– Як найду принцесу, що полюбить горбатого дурня, – і сам перший засміявся.

До дівчат Левко ставився, як до вищих, майже неземних істот. Але ще школярем зрозумів, що істоти ці люблять вродливих, дужих, бажано ще й високих, які вміють жартувати і лестити тим же дівчатам. Він же був не тільки горбатим, а й низькорослим, з не вельми симпатичним, вилицюватим лицем, надто довгими руками. Горба свого Левко ненавидів і часом уявляв, як він бере сокиру і стесує якимсь дивом цей проклятий горбисько. Чим більше виростав, тим гостріше розумів, що йому судилася довіку самотина. Він змирився з цим, але десь на самому денці душі, в закутку його серця, жила надія на диво. Диво, що його хтось таки полюбить таким, яким він є, що він колись матиме сина або дочку, а ще ліпше і сина, і дочку, а потім і внуків, як усі люди. Що якась, звісно, не принцеса, а звичайна дівчина, зуміє оцінити його добре серце, те тепло, яке волів би віддавати не тваринам, а людям. Втім, він і так ставився до людей, що були поруч, – батьків, братів і сестер, сусідів, тих, що трудилися на фермі, – незлобиво, приязно, хоч іноді хвиля заздрощів до цих нормальних, здорових людей заливала з головою і тоді на мить-другу темніло в очах і до серця підступав згусток непояснимої злоби.

У школі Левко пережив кілька таємних закоханостей в однокласниць, одна з них, Пербусьова Любка, навіть часом дозволяла носити їй портфель, але дружила вона з Вітьком Мищаком, на клас старшим, міцним хлопцем, що до того ж добре грав у ручний м’яч і мав юнацький розряд зі штовхання ядра. На фермі з молодих йому подобалася Катька, але й та мала хлопця й хвалилася, який він дужий і майстровитий. Все ж іскорка надії в Левковій душі вперто тліла. Він любив ходити в кіно і дивитися на веселих, щасливих дівчат, що вміли своєю любов’ю робити щасливими хлопців.

Дивлячись на них, Левко дедалі більше поринав у світ фантазій. Він знав, як звати не тільки персонажів, а й акторок, і особливо подобалися Людмила Гурченко і Надія Румянцева, коли показували «Карнавальну ніч» і «Дівчата», він з контори колгоспу дзвонив у інші села, а потім їздив туди (одного разу підмовив колгоспного шофера, який заодно підвіз свою дівчину), дивився і раз навіть йшов додому пішки мало не півночі. Потім полюбив Ларису Голубкіну в «Гусарській баладі» й ледь не вмер, коли побачив Бріджит Бардо в картині «Бабетта йде на війну». Ще були менш відомі акторки й персонажі. А одного разу він побачив у документальному фільмі, який крутили перед художнім, дівчину, котра приміряла плаття, і вона заполонила Левкову уяву надовго.

Та все ж він був селянським дитям, й, прокидаючись серед ночі, казав собі, що все це химери, безмовно кричав у нічний простір, що він же живий, живий, живий, хоч і з горбом, хоч нещасний каліка. І чекав, чекав, чекав, нестерпно і в той же час терпеливо, мов спраглий дощ, чекав дива свого, єдиного, дива з див.

І диво сталося, точніше, половина дива.

У ті часи в Загорянах ще була дільнична лікарня. А в лікарні, що розташувалася в колишній, ще царській волосній управі і колишній плебанії[63]63
  Житло, збудоване громадою для священика.


[Закрыть], було двоє лікарів (по штату належало троє), четверо медсестер і старий фельдшер Іван Антонович, котрого в селі називали поштиво «дохтуром» за його високу кваліфікацію, три санітарки й дві прибиральниці. Медсестри, як правило, в селі довго не затримувалися, приїжджали за направленням по закінченню медучилища, відпрацьовували три роки і вирушали шукати ліпшої долі, ніж життя в поліському селі. Лиш одна, яку звали Марія, вийшла заміж за місцевого, то лишилася в селі, обзавелася й дітьми.

Молоденькі медсестри наймали в селі комірне, себто квартири, яке їм оплачувала держава. Тож коли приїхала чергова медсестра, вона, замельдувавшись до головного лікаря й оформившись на роботу, поцікавилася, де житиме. Лікар порекомендував їй санітарку тітку Танаску, котра знала всіх і вся в селі й, звісно, хто міг надати комірне. Танаска подумала й рішуче сказала до медсестри Тамари:

– Ходімо.

Дорогою вона пояснила, що дівчині пощастило, бо веде неї до баби Гані, котра живе сама, дома, в неї, правда, ни вельми завидна, али до лікарні зувсім недалечко, в домі дві хати, то буде де жити, поки заміж вийде. Тамара посміхнулася, бо виходити заміж поки що не збиралася, у неї були свої плани.

Баба Ганя, невисока, спрацьована, зі слідами колишньої вроди й жвавості, Тамарі сподобалася. У невеличкій кімнаті, відведеній їй, було хоч майже порожньо – ліжко, стіл і маленька шафочка – зате чисто, приємно пахло травою і явно лікувальними квітами – визначила квартирантка своїм медсестринським нюхом. До лікарні було справді недалеко – метрів триста-чотириста, подвір’я зелене, баба Ганя, привітна, не вельми охоча до балачок, за вділені пару рублів згодилася готувати сніданки й вечері, одним словом, тут можна було прожити й цілих три роки принуки, як називали в селі направлення. Так Тамара почала мешкати в хаті на межі Млинища й іншого сільського кутка – Чинбарів.

Левка вона побачила наступного ранку. Якраз вмивалася, коли почула тихий, трохи писклявий голос:

– Доброго ранку.

Озирнулася. Біля тину стояв хлопець, невродливий, з не вельми приємним обличчям, до того ж з правим плечем вищим за ліве.

– Доброго ранку.

– Ви, певно, наша нова сусідка?

– Напевне, – сказала Тамара. – Я медсестра, квартируватиму тут.

– Дуже приємно, – перекособочений чоловічок спробував посміхнутися, та усмішка була швидше схожа на оскал якогось звірка, може, хом’ячка чи що. – Я тут живу. Ну, вмивайтеся собі, я не заважатиму.

– Дякую, – посміхнулася й Тамара.

Коли закінчила умивання, не витримала й озирнулася. Хлопець віддалявся, й вона побачила ззаду його чималий горб.

«Бідний чоловічок, – подумала Тамара. – Як же це? Чого ж він такий скалічений?»

Відповіді не було. Од баби Гані Тамара дізналася, що сусіда звати Левком, що працює він обліковцем на фермі, кажуть, що міг би й у конторі робети, так чогось ни хоче, хлопець хороший, привітний, грамотний, тико от біда така – горбатий. «Певно, через то й жинитися ни може, ни всяка піде за такого, а воно, як подумати, то хіба людська душа в тому горбі», – завершила Тамарина хазяйка.

Тамара забула про сусіда до наступної зустрічі, також уранці. Він так само підійшов до тину, привітався, вона відповіла. Перекинулися кількома словами, про гарний літній ранок, і Тамара нагнулася над мискою з водою. Цього разу озирнутися не одважилася, не було потреби, до того ж знала – побачить горба. У нещасного молодого чоловіка, який дивився на неї явно захоплено, але був їй зовсім не потрібен.

Їхні ранкові зустрічі стали своєрідним ритуалом. Тамара вмивалася, а Левко виходив і вітався. Дівчина бачила, як з кожним разом росте його захоплення, поєднане з чимось ніжним і в той же час пекучим, наче щоки торкався лагідний промінь, що ставав все гарячішим, доки не обпікав. Цей нещасний хлопець дивився на неї, мов на якесь неземне диво.

Тамару спочатку це тішило, а потім почало лякати. Якби ж він був хоч трохи вродливішим і не мав горба… Вона сама була симпатюлькою і знала про це. Знала, як прикрашають її ямочки на щоках і додає особливої звабливості маленька, ледь витягнута у формі краплинки, що падає, родимочка зліва од носика. Яка струнка, не худа і не повна фігурка. Тоді, на початку шістдесятих минулого століття, стали коротшати дівочі сукні й спіднички, наступала епоха міні, яка поступово доходила й до віддалених містечок і навіть сіл. Тамарі було що показувати і вона із видимим задоволенням демонструвала свої литі диво-ніжки і звабливі кульки колінок. За нею упадали хлопці в її селі кілометрів за сто звідси, у місті, де навчалася в медучилищі, та майбутні медбрати і фельдшери. Вона вже спробувала солодкого гріха кохання і вкусила гіркого плоду розчарування. Заміж поки що не збиралася, попереду, після трьох років заслання, як вона казала, чекав медінститут, і вечорами вже іноді заглядала в шкільні і медичні підручники. Мусила підготуватися, щоб вступити й стати лікарем. Час ще є, три роки промайнуть швидко. Інколи ходила в кіно, після першого ж походу з’явився провожатий, якому дозволила провести себе до воріт оселі баби Ганьки, а потім швидко шмигнула до хати.

Тамара не бачила, як слідом за ними йшов назирцем Левко – він теж дивився в клубі те кіно, як зазвичай, в останньому ряду. На екрані тракторист все обіцяв своїй дівчині стати передовиком. З Левком зіткнувся Колька-тракторист, від якого так раптово втекла Тамара.

– Що, тоже був у кіно?

– Ага, був, – сказав Левко.

– Я бачу, штучка у ваших сусідів поселилася. Городська чи що?

– Не знаю, – несподівано для себе збрехав Левко.

– Нічо, приручимо, – пообіцяв Колька. – Ха, штучка.

Левко подивився на вікно сусідського будинку, побачив у освітленому вікні дівочу фігурку. Тамара стягувала через голову плаття. Ось уже підняті руки над головою, дівчина дивно вималювана у вікні, здається, от-от готова злетіти. Левко завмер, йому перехопило подих. Хоч вікно було завішене фіранкою, Левку здалося, що от-от побачить щось потаємне, чого йому не можна бачити. Він поспішно відвернувся.

– Ну, сучка яка, – почув за спиною.

Колька. Теж бачив. Левку чомусь стало соромно. За цього нахабного брутального хлопця й за себе. Більше навіть за себе, що дивився разом з ним.

– Не смій, – сказав.

– Чого? Хіба не бачиш – городська. Хвойда. Ни їден, певно, вже встромляв.

Левко повернувся, ступив крок і невміло, мовби то не він, ткнув Кольку пальцями в груди.

– Ти чо? Оцапів? – Колька сплюнув. – Втюрився чи що, у цю хвойду?

Левко ще раз штовхнув нахабника.

– Ну, бляха, горбатий, – казав Колька. – Врізати б тобі, так же каліка… Тьху!

І пішов. Левко – до своєї хати.

Довго не міг заснути. Було образливо за дівчину, бо був певен – вона не така, як каже цей паскудник. Вона чиста і… схожа на пташку. Левко простяг руку перед собою і заплющив очі. Враз йому здалося, що він чує шурхіт крил і на простягнуту руку сідає маленька пташка. Подумав – то Тамара, яка стала пташкою. Боявся розплющити очі, довго так тримав руку перед собою.

Він захистить цю пташку.

Він…

Наступного ранку хотів знову побачити, як вона вмивається, і чогось боявся. Дивився крізь вікно. Вона, похлюпавши на обличчя, перш ніж вернутися до оселі, раптом… Раптом озирнулася, обвела поглядом довкола. Мовби чогось чи когось шукала.

Невже шукала його?..

Шукала його!

Левкові захотілося вибігти надвір, заспівати, затанцювати од щастя.

Він зрозумів, що закохався. Нехай. Ніхто йому цього не заборонить. Його кохання, його почуття йому належать.

Як і перше, виходив уранці надвір, щоб побачити, як вона умивається. Часом заходив до баби Ганьки – просто, щоб по-сусідськи перекинутися словом, щось почути з сільських новин. Та знав, що в сусідній кімнаті їхню мову слухає Тамара, і від того солодко завмирало серце. Іноді вона виходила й собі вставляла якесь слівце. Мова її звучала для Левка, як музика, незалежно від того, про що вона говорила. Настала осінь, він назбирав грибів і заніс дівчині. Вона подякувала і запросила його на смаженину. Як радісно було дивитися, як його солодко-гірке кохання їсть смажені гриби.

Через тижнів два, в неділю прийшла до них дєдина Ярина. І Левко почув, як вони розмовляють з мамою Ликеркою.

– Та вже пора твому Левкові й женитися, – сказала Ярина. – Скоро старим парубком стане.

– Та хіба я проти? – почув, як по цих словах мама голосно зітхнула. – Та хто ж на такого полакомиться… Оно бачу, як на сусіцьку квартиранку, у баби Ганьки живе, заглядає, бідаха… Та то ж дівка, як дзвіночок, хіба ж піде за такого, як мій Левко…

– Бачила кралю… Скоро теї дівки зувсім без спудниць ходитимуть… А тая йде й дуписько своє на продажу виставляє… А ще медичеська систра… Ох-хо-хо… – Вже тихіше: – Ни, вона йому пара. Оно в наших родичів із Мочинців тоже нещасна дівчина є…Тоже з горбом, тико меншим, али ще й накульгує, бо їдна нога трохи коротша… Но на лиці ничо… Тоже страдає… Тоби їх і поєднати…

– Левка з тою?..

– А чом би й нє? Дивися, двоє зийшлеся, обоє з ганджем, то й порозумілися б… Оно я їх з матір’ю запрошу на празник[64]64
  Храмове свято (діал.).


[Закрыть], попрошу на нич лишєтися, а ранечком на другий день ви-те з Левком і прийдіте… Або хай сам Левко забіжить… Ну й познакомлю… Може, й складеться між ними…

Левко чув їхню розмову. Не витерпів, увірвався в кімнату.

– То що ж, для мене тільки така сама каліка й годиться? Ну, дякую…

– Левочку! – зойкнула мати.

– Та я жи ничого такого злецького… Як ліпше хотіла… – дєдина Ярина опустила очі. Підвелася. Сказала, що має йти додому.

Коли мати провела сестру, то, вернувшись, стала гладити Левка, як маленького, по голові.

– Ни хоч, сину, то й ни тре…

Та на другий день Дмитра[65]65
  9 листопада.


[Закрыть] Левко таки з якоїсь дивної впертості пішов до родичів. І побачив ту дівчину, Неонілу, Нілочку, як її називали. Була явно молодша, кофтина майже приховувала горба, а те, що кульгава, Левко побачив, уже як проводжати вийшла. Вона майже мовчала, і взагалі скидалася на заляканого звірка. Левко намагався щось говорити, навіть жартувати. Та до голови лізли слова «обоє рябоє» і чуте десь речення «Зібралися каліки, дурні недоріки». Спиняв себе, гнав ті думки, говорив знову, а слова вперто лізли до голови. Того дня він вперше в житті напився.

Чим більше пив, тим ставав говіркішим. Сказав, чого прийшов. Тітка Ярина хоче посватати його до цієї дівчини, що ж, він згоден, а чому б ні? Вони обоє однаково нещасні. Якось уже дадуть собі раду. Чом би й ні… Їм тільки вдвох і жити… Левко налив собі в склянку самогонки, випив залпом і став наливати ще.

– Ни тре, Левочку, – тітка Ярина взяла його за руку. – Ни тре…

– Що не тре? – Левко стукнув кулаком по столі.

– Пити тобі ни мона…

– А то що, Бозя насвариться? – Левко повернув голову до ікони на стіні, обіч столу. – Чого він таким мене створив, ваш Бог? Чого ж?

– Він не тико мій, а й твій, нибоже, – сказала дєдина Ярина. – Ми не можемо знати, чого він так задумав… Нихто ни ввійде в Боже сокровеннє…

– Авжеж, одному красу і щастя, а другому – горб. Носи мій дарунок на здоровлє. Тішся, горбатий Леве…

– Йди до доми, Левочку…

– Ну й піду, а завтра прямиком і свататися…

Левко підвівся, вибрався з-за стола. Похитуючись, дійшов до дверей. Схопився за одвірок. Озирнувся і побачив, що Неоніла теж вибирається з-за стола.

Вона провела його на вулицю. Помітно шкутильгала. На воротах Левко почув її тихий голос.

– Я згодна за тебе вийти замуж. Ти… Ти тико ни бий мене, як тато маму били… Мо’ тоді в нас і дітки вдатні получаться…

Левко глянув на горбату, як і він, дівчину, що, здавалося, от-от заплаче, і раптом відчув, що тверезіє. Стає геть-геть тверезим. Як чисте незапотіле скельце. Хміль мовби миттєво вивітрився й відлетів кудись. Може, он за ті високі тополі. Йому стало нестерпно соромно.

– Пробач, – пробурмотів і рушив додому.

– Пробач, – бурмотів на ходу.

Сил озирнутися не було. Хоч знав, що та дівчина стоїть і дивиться йому вслід.

Тверезий і засоромлений, з клубком, який пік у грудях, він ішов і відчував, що нестерпно кохає Тамару.

Через день увечері він одяг свого єдиного святкового костюма, почистив черевики і зайшов до сусідів. Тамара підвела очі від книжки.

– Ой, Левку, ви такий урочистий…

– Я прийшов, щоб запросити вас у кіно, – вимовив і завмер, наче хто встромив йому всередину довгого рівного патика.

– А чом би й ні, – Тамара відклала книжку. – Чом би й ні, Левку… Яке там кіно сьогодні?

– Не знаю. Але кажуть, що хороше. Може, й про любов…

Він стиха засміявся. Подумав, що сміх дурнуватий. Але в кіно вони підуть…

Вони й вирушили. Левко почувався на сьомому небі. Та коли проходили мимо лікарні, Тамара спохопилася:

– Ой, Леве, я мушу забігти, там одному хворому ліки забула дати… Ви йдіть собі…

– Я почекаю, – сказав Левко…

– Ні, йдіть. Я потім прийду…

І побігла. Не пішла, а побігла. Левко стояв і розумів, що вона не вийде з лікарні, доки він стоятиме. І не прийде до клубу. Що дорогою, може, почувши он з Семенкового двору голоси, а може, й без голосів, засоромилася, що прийде з ним до клубу, в кіно під десятки очей. Що він її проводжатиме після кіно теж під тими очима.

Левко розвернувся і рушив назад. На серці було не те, що гірко, а наче б усередині хто просвердлив дірку й вона стала все більше розростатися. А з теї дірки почало щось капати, витікати… Може, його кров…

«От і все», – подумав.

Але то було не все. Дівчину, що жила поруч, не легко було викинути з серця. До того ж, вона гукнула його вранці, як ішов на ферму.

Спинився і раптом відчув, що вчорашня злість проходить. Зовсім немає злості, от яка біда.

Тамара простувала од хати в накинутому наопашки пальтечку.

– Я вчора прийшла до клубу, а тебе нема (вперше вимовила «тебе»)… Що ж ти так…

– Я думав…

– Ти думав, що я не піду з тобою?

– Так, – признався Левко.

Вона стояла, спершись на схилені старі ворота. Дивилася поглядом – ясним-ясним, у якому, здавалося, світилися зорі. Й трохи збентеженим.

– Левку, – сказала Тамара. – Ти більше так не думай… І не роби… Мені зовсім не соромно йти з тобою… Тільки… Ми ж можемо просто лишитися друзями, правда?

– Так, – знову видихнув Левко те саме слово.

– Ти згоден? От і добре…

Вона посміхнулася якось незвично, пустотливо, простягла руку з відставленими двома пальчиками.

– Мир миром?

– Мир миром, – сказав і обережно ледь-ледь торкнувся цих, дорожчих за всі скарби світу, пальців.

Як віддалявся, пригадав кінцівку тої дитячої мирилки: «Мир миром, пиріжечки з сиром, а другії – в маслі, ми дружечки красні – поцілуймося».

Цілуватися – то не для нього.

Для нього було спостерігати ранками, як вона вмивається – навіть взимку Тамара виходила вмиватися надвір. Як, з настанням весни, розчісує надворі ж дівочу гриву свого пшеничного волосся. Він заздрив гребінцю, адже той мав можливість обціловувати кожну її волосинку. Левко іноді крадькома спостерігав, як Тамара йде на город баби Ганьки, щоб нарвати ранньої цибулі – стиперу, як у них казали. Влітку, він знав, вона певно ж ходитиме туди по трускавки[66]66
  Полуниці (полонізм).


[Закрыть]. Раз не витерпів і собі прийшов за їхній хлів. Виглянув і побачив, як нагнувшись, рве стиперинки. Побачив ноги і вище ніг. У нього перехопило подих. Потім вона верталася, і вранішнє сонце, здавалося, несло її на своїх променях-руках. Левко заздрив і сонцю, і навіть самому собі, адже він міг усе це, хай і крадькома, спостерігати. Уявив, як він проходить, пробирається на сусідський город, на ту стежку, де ступали босі диво-ноги, й цілує її сліди. Цілував подумки.

Того травневого ранку він прокинувся, ще ледь просіювався у вікно світанок. Сіріло, а потім засвітліло небо. От-от мало почати підніматися сонце. Десь далеко закувала зозуля – і Левко затамував дихання, бо став рахувати те її «ку-ку». Потім широко посміхнувся, бо зозуля кувала довго, аж збився з ліку.

«На нас двох вистачить», – раптом подумав.

Перші сонячні промені заблищали на склі. І тут Левко подумав, що незабаром підніметься дівчина, його гірке й щасне кохання, у сусідській хаті. Ще, напевне, спить.

Не тямлячись од хвилювання, од передчуття чогось невимовно щасливого, дивного, що мало статися цього неповторного весняного ранку, від підвівся з ліжка. Як був, у довгих своїх трусах і майці, підійшов до вікна, обережно розчинив. За перегородкою чулося похропування батьків. Скоро й вони прокинуться. Левко виліз у вікно, пробрався до тину. Ось і стежка до спільного колодязя, з якого часом і Тамара набирає воду. Раз, коли витягла відро, поставила на цямриння і почала пити просто з відра… Він дивився і теж пив цю холодну колодязну воду…