Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

Левко, обережно ступаючи, хоч ходи його босими ногами, певно ж, не було чути, пройшов на сусідське подвір’я. А ось і стіна, і вікно, коло якого, знав, спить вона. Він став біля вікна. Знов озвалося серце. На його щастя, біла фіранка закривала тільки нижню частину. Левко заглянув і ледь не задихнувся од побаченого. По подушці розкинулося її густе пишне волосся. Воно здавалося німбом довкола голови. З вирізу нічної сорочки виглядало сліпучо-біле персо. Левко зажмурився й одвернувся. Тихо-тихо, ще тихіше, як ішов сюди, став скрадатися вздовж стіни.

Здавалося, він бачив її сон.

Бачив те, що не мав права бачити.

Віднині володів дуже великою, найбільшою у світі таємницею. Таємницею-скарбом.

Відтепер він прокидався рано-рано. Лежав і згадував.

Вдень, увечері старався не потрапляти Тамарі на очі. Бо ж його позирк, голос міг видати його таємницю.

Десь через тиждень не витерпів, не зміг пересилити бажання подивитися ще раз. Тільки на мить, одним позирком побачити, як вона прокидається.

Так само напівголий пробрався до заповітного вікна. І ошелешено завмер од побаченого. Тамара не спала, а сиділа на ліжку, повернута боком до нього. Груди її високо здіймалися. Потім… Потім вона стала стягати нічну сорочку через голову. Левко дивився і не мав сили одірватися од видива того священнодійства. Сорочка впала на ліжко, й Левко угледів у профіль її геть голу – руку, плече і персо з коричневим соском.

Наступної миті дівчина раптово поглянула у вікно і побачила частину обличчя, а головне – палаючі очі сусіда-горбаня. Скрикнула.

Левко прожогом кинувся од вікна, од стіни, йому здалося, й од самого себе.

Вліз назад у своє вікно, а у вухах, здавалося, досі стояв той розпачливий, голосний крик. Що ж він наробив…

Того ранку вона не вийшла надвір умиватися.

Певно ж, криком своїм розбудила й бабу Ганю. Сказала чи не сказала бабі про те, що побачила? А головне, що сама подумала… Як тепер їй пояснити, як виправдатися?

Вранці не одважився, продумав, докоряючи собі, цілий день – і на фермі, й у конторі, і вдома… Шукав слова, знаходив і відкидав.

Ввечері таки одважився і поплентався до сусідів. Баба Ганя сиділа в хаті, сумна, якась сама не своя.

Спитав, що сталося.

Баба сказала – хіба вона знає, що сталося… Тая дівка, Тамарка, квартиранка, ни з того ни з сього вибралася.

Левко весь похолов.

– Як вибралася? – спитав омертвілими губами.

– А так і вибралася. Сьоннє ранечком чогося закричєла… Я вже ни спала, якей там у старої сон, до неї, а вона сидить на ліжкові голісінька. Що лучилося, питаю, мо’ що вкусило, дай подивлюся, а вона – нє, тико, каже, сон страшний виділа. Мовби хтось у вікно лізе. Я їй чайку з м’яти зробела… Вроді вспокоїлася… А в обід приходить з теї свеї больници і каже, що генчу кватеру собі найшла, а тутика в мине боїться оставатися, бо ще що приснеться. Як ни вговорювала – нє, піду і все. Отакеї типерка дівки.

– Вона ще повернеться, от побачите, – сказав Левко.

– Нє… Навряд… та хіба мона тако лякатися… Ти ніц не бачив? Мо’ й направду хто приходив?

– Не бачив, – сказав Левко.

Зрадів, що бабі не призналася, кого бачила у вікні сьогоднішнього світанку.

Мучило ще більше – що ж вона подумала? Може, що не раз вже приходив за нею підглядати? Що може зло зробити…

Що ж він ото натворив…

Через два дні таки відважився, зайшов до лікарні. Став коло порога сестринської винувато.

Почув чужий холодний голос:

– Ви до кого? До лікаря чи Івана Антоновича?

– Я…

Затнувся, важко дихав. А тоді таки видавив:

– Прости, я не хотів… Не хотів нічого поганого… Тільки подивився. – І збрехав. – Тільки раз… Я більше не буду… Прости…

Тамара одвернулася. Мовчала. Він стояв, тупцяв на місці теж мовчки. Врешті вона сказала, що їй треба йти, давати хворим ліки, що зла на нього не тримає, але просить більше не приходити і взагалі до неї не наближатися.

Левко покірно вийшов. Виконав її волю. Пекло в горлі, мов би з’їв щось гостре чи простудився. Хотілося ще раз напитися, та стримався. Не знав, як далі жити, але жити мусив.

Через місяць вирішив піти в сусіднє село, посвататися до Нілки. Видно, то його доля. Дівчина вона, видко, добра, якось житимуть. Обоє однакові, їм і бути разом.

Навідався до тітки Ярини, щоб розпитати, де живе Ніла. Тітка на нього вже не сердилася, невдовзі після його пиятики відчитала мораль, він сказав, що, може, й женяться. Тепер, як видно, настав час. Та коли спитав про Нілу, почув, що вона вийшла заміж. Так, так, не дивуйся, небоже, за вдівця вийшла, у котрого жінка при родах умерла. То була п’єта дитина, ну старшому вже скоро й до армії, а найменшеньке, бач, без мами одразу зосталося.

– Нілка й пуйшла за нього. Уже й сама груба, буде восінню, каже, спільне дитєтко, – сказала тітка Ярина.

Левко вертався додому. Навпроти лікарні спинився. Зайти ще раз? Не простить. Та й нема у нього слів, щоб переконати. Хіба вбити і себе, і неї… Здригнувся од такої думки.

«Вже ліпше прийти увечері, як не буде никого, й напитися ліків, щоб потім віддати кінці», – подумав.

І зрозумів – не зробить і так. Поїде кудись, світ заочі. Чи готуватиметься, щоб, як закінчить технікум, поступити в зооветеринарний інститут. Ветеринара в колгоспі якраз не хватає. А з тваринами йому ліпше, ніж із людьми. Поїде кудись за направленням.

«Господи, як же жити? Як же жити без неї? – подумав. – Як виправдатися за те, що хотів дівчину сплячу побачити, що не стримався й дивився, що…»

23. Вибраний

Настя Лапцьова, або ще Крукова, бо звали її батька Лапцем (Лаптем), і Круком за похмуру натуру, виросла веселою, трохи шалапутною дівчиною. Ще малою – була останньою в сім’ї дитиною, мати вродила пізно – разом з батьками переїхала з хутора. Поселилися на краю вулиці для хутірських переселенців. Тяга до хлопців у Настуні, як звала її мати Люда, була з самого дитинства, ще підлітком набула слави гулящої, й казали, що вечорами Настуню можна швидше найти під корчем[67]67
  Кущем (діал.).


[Закрыть], ніж удома. Заміж Настя ніби й не збиралася, бо минали роки, а вона тільки заводила собі кавалерів і з легкістю давала їм одкоша. Та одного разу приблукав до оселі Лапців-Круків хлопець з далекого села Крилець і сказав, що хоче побачити дівчину, про яку йому його родич розказував, що перед тим у Загорянах побував. Мовляв, і файна, і весела, одним словом, вогонь. І він хоче той вогонь запалити й погрітися коло нього.

Настя, коли те почула, постала перед чудернацьким сватальником у всій своїй красі – руки в боки, а з вуст колючки розсипаються. І сказала, що вона, може, й вогонь, тико ж вогонь мокру солому ни запалить. Потліє вона, і яке гріття?

– Ну, того, як знати, – промимрив хлопець, котрого звали, як для села, трохи дивним ім’ям – Веня. – Як добрий вітер подує…

– І хто ж того вітру нашле?

– Може, і я… А може, й ти будеш того вітру шукати.

Отак сказав і за шапку. Мо’, й зрозумів, що зі свавільною дівкою каші не звариш. А мо’, щось інше вже мав на думці.

Таки, певно, мав, бо десь за місяць по дивній здибанці Насті захотілося ні з того ні з сього побувати в далеких родичів у тому Крильці. Ну, й до Вені заглянула, а за днів десять і Веня до Круків вдруге припхався. Ще за два місяці скороспіло гуляли весілля. Через місяців сім у пари (Веня прийшов у приймаки) з’явився син, і злі язики казали, що невідомо, чий він. Та як би там не було, нова сім’я народилася, діти пішли мало не рік по року, й незабаром їх було уже троє. Потім і четверте виклюнулося. Жили Настя і Веня не вельми дружно, часто сварилися, іноді міг чоловік руку підняти, особливо, як чув чи підозрював, що його Настуня з кимось знов гульнула. Настя в боргу не лишалася, і мало не весь куток знав, який у неї чоловік охверма[68]68
  Нездалий, сякий-такий (діал.).


[Закрыть]. А могла й собі ляпаса одвісити. Так і жили. Як у тій гуморесці, де «вовк з лисицею жили, гризлись, не мирились, дня такого не бувало, щоб не посварились».

Веня був простим, не вельми говірким, працювати пішов на ферму підвожчиком кормів. Та була в чоловіка одна пристрасть – до мотоцикла. Десь купив собі старого «Їжака»[69]69
  Від марки ІЖ «Іжевський завод».


[Закрыть], сам перебрав його, склав по-новому, пофарбував. І між роботою та по святах гасав на тому мотоциклі, як навіжений, по селі, по польових і лісових дорогах, а то й по шосейці. Та з такою швидкістю, мовби хотів на своїй тарадайці в небо злетіти. Гасав і все.

– Доїздишся, – не раз пророкувала Настя. – Яка холєра тибе носить?

– Вітру шукаю, – кидав чоловік, натякаючи на давню їхню розмову при першій зустрічі. – А ти не каркай, Кручихо.

Настя таки накаркала. Зимовою порою Веня не знати чого погнався польовою дорогою вздовж Мережки. Хотів перескочити через шосейку та не помітив, як виїжджає з-за повороту машина. Щоб уникнути зіткнення, вивернув кермо. З машиною не зіткнувся, та не справився, як було сказано в міліцейському протоколі, з керуванням і врізався в придорожнє дерево. На його обличчі застигли здивування і ще наче якесь запитання – може, чому не дали наїздитися, посперечатися з вітром чи втекти од прикрощів цього світу.

По наглій загибелі чоловіка Настя лишилася з четвіркою дітисьок, найстаршому з яких добігало до десяти, донька тільки в школу пішла, а найменша дибцяла під стіл та витирала шмарклі.

Веня загинув на початку зими, а наприкінці весни Настя заглянула до сусідки Федорки, яка жила через хату. Між ними була різниця десь в одинадцять літ, але дружили, позичали одна в одної і хліб, і сіль, сварилися й мирилися, часом і разом перемивали кістки млинищівських жінок. І цього разу покалякали про те про се, Федорка, звісно, поспівчувала, що типерка Насті доводиться самій і з хазяйством управлятися, й дітям давати лад.

Тоді Настя й видала:

– А знаїш, чого я до тебе прийшла?

– Кажи, то знатиму. – Федорка. – Мо’ що позичити, то чого ж…

Настя стояла, запнута легкою косинкою, у станіку і довгій спідниці, а по губах раптом пробігла, начеб зазміїлася, загадкова посмішка.

– Віддай мині свого Юрка, – сказала вона.

– Як то оддати? – Федора подивилася здивовано. – Якщо помогти чого, то як приїде, скажу, щоб зайшов. А нє, то Потап щось поможе.

– Я не про те, – Настя потерла носком черевика по землі, а посмішка набула іншого забарвлення, ще веселішою стала й водночас начеб соромливою.

– Мо’ вкосити тре, то скоро в нього канікули, то поможе. Юрко, ти ж знаєш, хоч і студєнт, косити вміє по-наському.

– Федорочко, я ни про таку поміч, – сказала Настя. – Оддай мині його назувсім, за чоловіка.

– Як то за чоловіка? Здуріла, бабо, чи що? Ци, може, вже й з Юрком гуляла?

– Не бійся, ни спокушала твого синочка, – сказала Настя. – Він же в тебе такий аліганцький[70]70
  Інтелігентний (діал.).


[Закрыть]… Як тая дівка, що ще ни гуляна…

– То що ж ти хочеш?

– Кажу ж – за чоловіка оддай. Назовсім.

– А, то ти жартуєш, – нарешті второпала Федора. – Ой, Настуню, хай-но Юрко вивчиться, інженєром стане, то, диви, й найде собі пару. Йому ще спішити ни тре.

Настя раптом тупнула ногою.

– Тре спішити. Тре. Я направду прошу, щоб ти його мині оддала. За чоловіка. Юрчик тибе любить, завше за мамину спідницю тримався, слово твоє, як учоні кажуть, – гавторитєт, того й до тибе перше звернулася.

Федора нарешті второпала – таки ни жартує сусідка-навіжениця. Направду таке надумала-нагадала. Як же то? Що ж то діється?

– А ти ни забула, скіки між вами літ? – Федора не приховувала зневаги в її інтонації.

– Ну, знаю… Штирнадцять літ. То й що?

– То й що? – Федора стала закипати. – То й що, кажеш, бабисько дурне? І те, що в мого сина ни хазяйство, а наука в голові, тобі ніц ни значить? Ще року по чоловікові ни минуло, а вже між ногами засвербіло? То йди потрися в хліві об двері, коло свеї свинки. Отако тобі скажу, хоч обіжайся, хоть нє. Все, мині тре ще попоратися, а тобі в ланку колхозну йти. Поговорили, називаєця…

– Ну, як хоч… Я те і Юркові можу сказати, – кинула Настя наостанок.

– Кажи, кажи, – Федора їй навздогін. – Ото потішиться хлопець.

З тим і розійшлися. Федора спершу про оте Настине варіятство розказала чоловікові. Потап тільки буркнув:

– Та в Насті всіди мухи в голові літали. Чо вона хоче, щоб Юрко учобу кинув та на неїних дітисьок прийшов? Ет, регоче, певно, зара з кимось, а ти й повірила… У дурних бабів – дурна й мова. Нидарма кажуть: «Чоловік, як жаба, і то вартніший за бабу». Тьху!

Федора подумала, що таки правду каже чоловік. Стала й собі вважати, що Настя просто неї розіграла. З тим через кілька днів до сусідки навідалася.

Настя відразу мокрим рядном накрила:

– Як там Юрчик? Ще не приїхав? Бо я таки з ним стрітися хочу.

– Якщо дурна, то перехрестися, – тільки й сказала Федора, сплюнула і вернулася додому.

Юрко приїхав наприкінці весни. Сказав, перш ніж остаточно вгризтися в екзамени, хоче пару днів дома розслабитися, до того ж взимку забув одного підручника, то зара забере. Федора дивилася на доладну, пружну поставу сина й раділа – до армії Юрко був худющий, аж світився, а тепер вилюднів, не такий сором’язливий, як колись, за словом у кишеню не лізе, як казала та ж Настя: «Гуморний став у тебе синок». При згадці про шебуршну, з мухами чи й тарганами в голові сусідку Федора спершу було нахмурилася, а потім вирішила, що таки розкаже синові про той неїн дурний прихід і ще дурнішу пропозицію. Справді, посміються та й усе. І сказала за вечерею.

Юрко посміхнувся – зневажливо-іронічно, сказав, що б ніколи не подумав, що Настя колись щось до нього мала. Як підростав, сміялася все, що над книжками нидіє, замість того, щоб за дівчатами бігати. І взагалі над наукою сміялася. Гульки, скільки пам’ятає, були в голові. Старший син, казали, не од Вені.

Одним словом, мати Федора остаточно заспокоїлася. За вечерею батько і Юрко перекинули по чарочці-другій. Мати аж здивувалася, подумала: «Хоч би в тих студентах пияком ни став, усяке розказують про ту братію».

Юрій похвалив молодшого брата Мишка за те, що взявся за розум, готується поступати в технікум. Сестру Маринку, що, мов кошеня, підластилася, по голові погладив. Обох менших він, уважай, виглядів, виняньчив, доки батьки в колгоспі затято працювали – мама на полі, тато – на фермі. Спитав, чи від Ольги не було листів, як там, ще заміж не вийшла? Мати – та нє, кавалєр, казала, новий, як приїжджала бульбу садити.

– Я їй – скіко то мона, а вона – доки ни найду своє щістє. А тут Вітько з Козлищ зновика прийшов, та затєто бульбу помагав садити. А сам соловейки з очей випускає, як на Олюню нашу подивиться. Я й кажу – отямся, дівко, от тобі пара, на руках носитиме. А вона ж: «Хочете, мамо, щоби в село вернулася? Нізащо». То забирай, кажу, Вітьку до себе в місто, обоє будите штукатурити, ни велика манація, навчиться, хлопець до роботи беручкий. Сміється, зараза, хай сам здогадається до мине приїхати. Ну, провів до автобуса разом з нами, за руку тримав, мо’ що і вийде, я ни проти. Отакі то діла, Юрчику-мурчику. Знаю, що ти ни женишся, поки своєї учоби ни скінчиш, то хай би вже Олька виходила шмидше[71]71
  Швидше (діал.).


[Закрыть], онуків хочу побачити.

«Вже бачите», – ледь не сказав.

Як скінчили вечеряти, Юрій вийшов надвір. В обличчя війнула вечірня прохолода. За Бригадєровою річкою, в полі, гули трактори – там і ввечері тривали меліоративні роботи. Змінитися мало все довкола Загорян.

«Пройдуся», – подумав.

Спустився городом до лужка, якого ж, певне, скоро з’їсть меліорація. Прохолода приємно остуджувала голову. Десь за спиною зазвучала на повен голос музика і пісня. Здається, на сербській – хтось ввімкнув радіолу – змінилося село. І раптом заграла, загриміла інша музика – тоді, того вечора, три з половиною роки тому, як його проводжали в армію. Він також вибрався, вирвався з людського юрмиська, що пило, веселилося, сміялося, танцювало, співало, аби побути наодинці з самим собою, з тишею осіннього вечора, далеким силуетом лісу на темно-синьому обрії, із зорями, котрі блукали вгорі. Подумав, що зорі бачитиме й там, на майбутній службі, але вони будуть інакші, чужіші. Ніби й не надовго розлучався – всього на два роки, а щось раптом защеміло в грудях, замлоїло, довколишній простір став тулитися до нього, а потім кудись відбігати.

Вже як перетнув рівчака, за городом почув за спиною чиїсь кроки. Хто б це пішов за ним? На проводжальному вечорі було серед гостей кілька колишніх однокласників і однокласниць, а от його дівчини, тої єдиної, що сидить поруч за столом, що проводжає по-особливому, що обіцяє ждати, як у тій пісні, дві зими й два літа, у нього не було. Колись прийшла й мовби розчинилася в повітрі, в часові дитяча закоханість, подобалася одна однокласниця, Любка Віртусьова, та в неї був хлопець, що вже вернувся з армії. Жаль за «своєю дівчиною» якщо й був, то легенький, мов подмух ледь відчутного вітерця. Ще все попереду, все попереду…

Хто ж вирушив за ним? Він спинився, з темряви виріс жіночий силует. Сусідка Настя?.. Чого б їй іти за ним…

– Не бійся, то я, – почув стишений, трохи чогось мовби зворохоблений голос. – Що, прогулятися рішив, з рідним болотом попрощатися? – і тихенько засміялася.

Спинилася вже зовсім поруч, чув її важке, засапане дихання, неначе пробігла хтозна яку відстань, відчував жар, який пашить з її тіла, й дедалі ближче й сильніше.

Раптом обняла, припала, затулила собою весь вечір, весь світ.

– Не пручайся, – почув шепіт. – Хоч в останній вечір зроблю тебе чоловіком, а то підеш до війська нечіпаним і нецілованим. Таким і служити тяжче…

Губи її були зовсім поруч, руки вже під його сорочкою. Не гарячі, а чогось холодні. Мов у зими позичені.

– А Веня?

– Що Веня? У Вені стакан у жмені. Нагльокався вже, от-от мордяку в тарілку встромить. Хоч стати чоловіком? Хочеш, хочеш, я вже чуствую…

Настя скинула кофтину, жбурнула на пахучу траву й потягнула на неї за собою і Юрка.

Вона таки зробила того вечора його чоловіком – взяла раз, і другий, вміло, шепочучи брутальні слова. Юрій знав про її гулящість, недобру славу, сусід Дмитро, на два роки старший, хвалився, що мав неї прямо у її клуні, та в нього й на думку ніколи не спало мати її, скористатися слабкістю цієї жінки. Котру знав з раннього дитинства, на очах якої виріс.

Але до якої придивлявся, колись ще, підлітком, з якимось особливим інтересом.

Гріховним?..

Чоловічим?..

Іноді щось тягло заглянути на сусідське подвір’я.

– Давай допоможу, – сказала вона, і він відчув руки, що враз потепліли, нижче живота. – Бідна дитина… Горенько моє…

Відчув пекучий сором, коли вертався на подвір’я, повне музики й танцюючих тіл, коли сідав за стіл, за яким дивився геть посоловілими очима Веня, законний чоловік Насті. Вона ж поводилася, мов нічого не трапилося, сиділа тільки в платті, бо ж кофтина була вимазана, весело сміялася та першою завела старовинну пісню про рекрута, котрого забирають ой, до війська, в сторононьку, і на службу, й на війноньку.

Наче наганяла жалю.

Мовби хотіла спеціально нагнати на нього жалю за розлукою з рідним домом, з усім, до чого звик, біля чого виріс і… І за нею самою?.. Виводила про те, як наливають срібну чарочку рідна мати, молодичка ще й шинкарочка.

Він раптом почув тихі слова, сказані наостанок, перед тим, як підвелися із землі:

– Я ж давно тебе люблю, дурний хлопчиську… Давно про те, що сталося, мріяла… Суди, як хочеш…

Тоді не повірив, тільки здивувався, а тепер… Здивувався… Як чоловік?

«А тепер?» – Юрій думає те саме наприкінці весни, через три з половиною роки після тих пам’ятних проводин.

Він так само йде городом, «провітрюючись». Ось і рівчак, якого скоро не буде. А може, й буде, меліорація не все з’їдає. Лужок перед полем. Трава, на якій вони кохалися. Тільки тепер нова. Сповнена весняного буяння.

«Що це значить?» – Юрій питає самого себе і сам же відповідає: «А нічого не значить. Нічогісінько. Гулящій, аморальній жінці забажалося попробувати незайманого сусіда, от і все. А тут ще й самогонки пийнула. Чоловік за столом куняє…»

Він казав сам собі й раптом прийшла інша думка. Згадалися оті слова про любов. Може, він щось не знає… Важливе й сокровенне. Не знає про жінок, про любов, про таїну людських почуттів. Хоч багато чого знає про машини, а закінчивши політехнічний інститут, мріє стати не тільки добрим інженером, але й винахідником.

«Дідько візьми, над чим я мучусь…»

Юрій провів поглядом по рядку крайніх сільських осель. Звідси вікон дому, де жила Настя, не видно.

Раптом відчув, що хочеться побачити.

Несподівано, неусвідомлено відчув.

Мов блискавка пронизала весняний вечір.

Він потюпав уздовж рівчака. Рівчака, якого не буде, чи буде? А він буде?

Звісно, після того вечора ще не раз бачив сусідку.

Найперше, як приїхав у десятиденну відпустку під час армійської служби. Зустрів Настю на вулиці.

– Боже, який красунчик!

Очі начеб глузливі, але й радісні. Й захоплені. Чи закохані? Про те вже думає зараз…

– Ти, звісно, до нас не зайдеш?

– Ні, – каже він. – Не зайду.

«І ти знаєш чому», – думає.

– Бідний хлопчик, – вона майже як тоді ввечері. – А в мене дитина ще одна з’явилася. Дівчинка.

– Я знаю, – каже він. – Вітаю. Хай росте здорова.

– Дєкую. – І порух вбік, і перехід голосу в стишений, майже шепіт. – Знаєш, на кого схожа?

– Що ти хочеш цим сказати? – не впізнає свого, начеб враз подерев’янілого голосу.

– Нічого, любий. Нічогісінько. Лесею, Лесунею назвали. На Веньку й схожа. А ти думав що? Ха-ха-ха!

Дзвінкий сміх розсипався по вулиці. Настя пішла. Метнула подолом і зникла, наче вихор.

І тоді, й коли вернувся після служби, боявся побачити Настину доньку. Побачив на вечірці, яку батьки влаштували з нагоди його повернення. Настя і Веня прибули з малою. Очі ніби його… Та хіба мало темно-сірих, мовби волошкових, очей. І ніс… А що ніс? Ніс як ніс. Дурниці. Але точно, не на Веню схожа дівчинка. Ат, чим він забиває собі голову, чим переймається. Хоча строком підходить – Леся, дізнається він, з’явилася на світ на початку серпня, на Іллю, а вечірка і його гріхопадіння сталися на початку листопада.

Уникав дивитися Вені в очі. Подумав: «А Настя… Звикла? До чого…»

Тепер вікна в її хаті світилися.

І тут Юрій побачив людську, жіночу фігурку збоку від сараю, якраз навпроти освітленого вікна. Стояла підсвічена, і на мить здалося, неначе просвічена, пронизана тим світлом. Зіткана з нього сама.

Настя?..

«А кому ж іще бути?» – Юрій повернувся й став повертатися уздовж рівчака назад.

– Юро! Юрчику!

Крик наздогнав уже на підході до їхнього городу. Розпачливий, мовби хто різав жінку. Йому навіть здалося – ось оглянеться й побачить, як Настя біжить, вся охоплена вогнем, живий палаючий факел. Спинився, став ждати. Не оглянувся. Та вона не підбігла, а підійшла. Тихо і… якось мовби скрадливо. Ледве почув, а швидше відчув ходу. Тоді нарешті повернув голову.

– Привіт, втікаче-боягузе, – сказала Настя. – Прийшов, щоб постояти і дати дьору? Нащо? Жінки злякався? А ще в армії був! Не бійся, не кусатиму і не ґвалтуватиму. Студент! – І по короткій паузі: – Що налетіло, те минулося. Як вітер серед поля.

– Минулося? – у нього це вирвалося мимоволі.

– А ти думав, як… Щоби я страдала, ти хотів? Чи й ни хотів такого? – Вона відхилилася, не відійшла, а відхилилася, стала якоюсь перекособоченою. А тоді видихнула. – Прости, що я рано вродилася. Ци ти пізно. Прости бабу гулящу… Ет, що казати… Вже мамка твоя пожалілася, що я приходила з дурістю свею…

– Не пожалілася, але…

– Али розказала, так?

– Так.

– Ну й посмійтеся над бабиськом дурним, як вона сміялася, тико і всього. А мо’ і вже посміялася… Ну й забудь… Нащо тико до мего двору прийшов?

– А ти нащо вийшла?

– Надвір захотілося, то й вийшла. Моя господа, що хочу, те й роблю. Ну, бувай… – руку простягла й одразу забрала. – А хоч – зайди, можу й чарку самограйчику налити. Посиділи б, покалякали. Діти уже спати вкладаються.

– Я вже випив трохи, – сказав Юрій.

– Ясненько – не хоч… А я жінка тепер вільна, совість уже ні перед ким не мучила б, якби й зновика покористувався…

– Нащо ти так, Настуню…

– Настуню… Їден ти так і звав… «Доброго дня, Настуню», культурний. Ще мама покійні… Настунечко, Настусю… Настусю, зара усцюся…

– А Веня хіба ні?

– Де там… Настька хіба. А то – Настюха! Псяюха! Де й навчився так… Нічо… Я звикла…

І вже відштовхнувши, весело, виклично:

– Ех, ни вдалося тибе, дурника аліганцьського, вченого, заполучити… Чом же я про Лесю Федорці ни сказала?.. Може, гляди, і вдалося б надурити… Бо ж внуків хоче твоя мати. Бувай здоровий, студєнт…

«Що ж воно таке?» – думав Юрій.

Простував уже своїм городом. Подумав раптом, що вечір мовби кудись провалюється. Зникає, а довкола суцільна темрява і в тій темряві нічого нема – ні дерев, ні будинків, ні вогників, зір, довколишнього світу взагалі. Він пливе в тій темряві й темрява всередині нього. Щось треба зробити, щоб вибратися з неї, а він… не знає він, що… Покликати когось, себе самого? Себе?

Він спинився перед хлівом. Відчував, що не хочеться вертатися до хати.

Стояв, услухався в тишу.

«А чи не закоханий ти, друже, в Настю? – думка з’явилася, мов несподівана блискавка – тільки сяйнула, але не зникла, не забулася. – Зараз, або вже й давно… Коли приходив, щоб подивитися на неї… Що за химера, що за бридня… Закохатися в жінку, котра має четверо дітей, одне з яких, може, твоє, а може, й ні… Химера… Химера совісті з’явилася? Не вистачає тільки персонального фюрера, щоб пообіцяв звільнити од цієї химери… А власне, в чому проблема? До тебе, здається, немає жодної претензії… Більше того, над тобою сміються, друже…»

На подвір’ї його чекала мама.

– Що, Настя оглашенна перестріла?

– Настя? Чому Настя?

– Ну, я чула неїн голос… А потому ви-те удвох стали говорити…

– Перекинулися кількома словами.

– Не приставала?

– Ні. На себе помиї лила.

– Я ж і кажу – оглашенна. Чи щось друге… Вроді й за Венею не сильно переживала, а щось, певно, таки зтронулося, як сама осталася…

«То, може, то вона таємно любила Веню, – подумав Юрій. – Насміхалася, обдурювала, зраджувала і… і любила…»

Від цієї думки йому стало зимно.

Мовби замість пізньої весни на їхнє подвір’я прийшла осінь.

Йому несподівано захотілося, щоб так не було.

Він… Він ревнує до покійного нещасного простака Вені? Який хвалився колись, як брутально, грубо бере свою жінку.

Юрій зайшов до хати. У передній кімнаті, що правила і за кухню, і батькам за спальню, батько вже лежав на постелі. Юрій підійшов до тумбочки, дістав недопиту пляшку горілки.

– Вип’ємо ще, тату?

– Ти як хоч, а я вже не буду, – сказав батько. – Та й тобі не раджу.

– А я вип’ю…

Налив повну склянку, перехилив.

– Щоб вони згоріли, теї баби, – почув голос батька.

– Синім полум’ям, – Юрій посміхнувся.

У його збаламученій голові зашуміло. Піти, впасти на ліжко й заснути?

«Я не засну, – подумав. – Мій сон блукає десь там, де вона… На пару з її сном…»

За порогом зіткнувся з матір’ю.

– Куди ти?

– Ноги помию.

– Не йди хоч до неї…

– Не бійтеся, не піду.

Але він таки пішов. Вийшов на вулицю. Вікна в першій хаті за їхньою не світилися. Сплять уже сусіди Дзеленьки. І в Настиній хаті у вікнах темрява. Не стала його чекати…

Юрій пройшов до її хвіртки і спинився. Загавкав і стих старий Настин псисько – впізнав сусіда. Юрій присів на лавку біля ворітець. Подумав – чого він ішов, чого прагнув і на що сподівався? У цій хаті живе звичайна сільська жінка. Живе і житиме, як уміє. Має славу гулящої, то й що? Очевидно, що інакшою й не могла бути… Чи могла? Чи ждала якоїсь іншої любові, іншої долі? Його ждала, а він пізно народився? Та що спільного може бути між ними? Один раз тільки й кохалися того вечора. Точніше, два рази на її святковій кофтині.

Що змінив той вечір? І що змінив цей?

Чортова оглашенна варіятка Настя…

Пригадався почутий у студентському гуртожитку анекдот: «Улюблена фраза всіх психіатрів: «Характер не лікуємо»». А хто вилікує його… Який лікар, який священик…

Що ж йому робити…

Невже його притягувала і досі притягує Настина гріховність…

У інституті, як йому здавалося, у нього народжувалося кохання.

Віта… Віточка… Худе дівча з величезними очима. Яке раз якось притулилося, геть як кошеня. Чи песеня?

Разом ходили в інститутський спорткомплекс, тільки він до легкоатлетів, а Віта – на художню гімнастику. Він чекав, доки в неї закінчаться виснажливі тренування.

Цієї весни почали цілуватися.

Вперше міцно притулив її худеньке тільце.

Юрій підвів голову. Намацав поглядом Велику Ведмедицю. Далі можна прокласти уявний шлях до Полярної зірки – довкола неї, кажуть, обертається весь Всесвіт. Чи летить до цієї зірочки в незримому польоті. Центр Всесвіту… А може, Полярна то та, крайня, у Великій Ведмедиці… Невже ж для нього центр Всесвіту ця грішна, безпутня жінка? Треба йти додому. Вже досить прохолодно, ще тільки весна, а не літо. Забути дурниці, химери, маячню…

Юрій раптом відчув, як об ногу щось тернулося. Пес, Кабанюра, як його називав Веня. Як же він тут опинився, невже старий через хвіртку перестрибнув? Озирнувся і побачив… побачив Настю, яка стояла, спершись на відчинену хвіртку, в самій лише нічній сорочці.

…Од цієї новини вибухнуло навіть Млинище, яке багато чого перебачило і перечуло на своєму віку.

Юрко Лець, син Потапа і Федори, по-вуличному Карасиків, студент політехнічного інституту, в минулому шкільний відмінник, що закінчив школу мало не з медаллю, мав славу розумника і спортсмена (казали, бігає вельми добре), женився на Насті Круковій. Отій самій шалапутній Насті, що недавно овдовіла, мала четверо дітей (кажуть, не од їдного тико покійного дурника Вені) і мала славу гулящої, як на Млинищі казали, «слабкої на передок» жінки. Федора розказувала, скільки то разів намагалася вправити синові мізки, а ніц не вийшло.

– Причарувала ота заразниця, – зітхала Федора.

Подруги-товарки, хто позаочі, а хто в очі погоджувалися, що обкрутила, обдурила досвідчена баба-вдовиця молодого та ще й гарного і розумного, вченого хлопця. Зорабила[72]72
  Спокусила (діал.).


[Закрыть], затуманила, то й женила на собі, безсовісна.

Юрій перевівся на заочне відділення і став працювати в колгоспі інженером. Настя сама розказала сусідці Ганні Дзеленчисі, як вона построїла своїх дітисьок і наказала: однині слухатися і поважати дядька Юру ще більше, як слухалися тата Веню, бо інакше получатимуть таких лупнів, що мало не поздається і довго дупи болітимуть.

Потім стала розказувати вже Федорі, що найменшенька, Лесечка, то донька Юркова. Що геть на нього схожа, присяй-Бо.

Юрій поступово втягався в сільське життя. І город обробляв, і косив, і дрова рубав. Люди підсміювалися, а потім перестали. Більше дивувалися. І з того, як на весіллях чи хрестинах сільських називає «пан інженер» свою жінку тико не інакше, як Настунею. І що обоє йдуть вулицею попідручки, як молодеї.

Настя-Настуня незабаром загрубіла і в тридцять вісім літ народила сина, а ще через два роки – дочку.

На запитання, як вони живуть, та ж Дзеленчиха казала, що все як у людей: і сваряться, й миряться, а то бачила, як тая Кручиха бігала за чоловіком по дворі з поліном, а то чула, як він казав, що як подивиться жінка ще на когось там, то ременяки скурає[73]73
  Отримає (діал.).


[Закрыть]. І ни раз.