Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

20. Ошукана

Вони верталися із заробітків у Росії, їхали через Білорусію, а що вирішили зекономити трохи грошиків, рубликів, вже ліпше було потратити їх на випивку, то добиралися з Москви не як звично – на Мінськ, а тоді на Брест і додому, а місцевими дизель-поїздами. Мусили кілька разів пересідати на менших станціях, та спішити їм було нікуди – позаду було каторжне літо й частина осені, коли, надриваючи жили, зводили аж два корівники в далекому сибірському селі. Зароблені зерно й солому вони також продали, перетворили на ті ж рублики, які тепер зігрівали міцні чоловічі тіла в гаманцях, передбачливо пришитих зсередини до сорочок і штанів дружинами і матерями. Таких бригад з Полісся, які шукали ліпшої долі по всьому Союзу, в ті роки було багато. У їхніх селах людей було також багацько, сім’ї багатодітні, а земля така бідна, роботи всім не вистачало, діти просили їсти, а потім їх тре було ставити на ноги, тож місцева влада дивилася крізь пальці на оті поїздки-відлучки. Тим більше, що вертаючись, заробітчани несли місцевим князькам – головам колгоспів і сільрад – своєрідну данину за дозвіл весною вирушати у виснажливі мандрівки, як тоді казали, за «довгим рублем».

Із Загорян бригади їхали зазвичай одразу після Пасхи, а верталися в кінці жовтня – на початку листопада, перед празником, храмовим святом Дмитра. Бригада, яка зробила пересадку в білоруському містечку, складалася з чотирьох чоловіків різного віку. Найстаршим був Іван Бройчик, якому перевалило вже за п’ятдесят, але його взяли, бо досі був вправним і теслярем, і муляром, до того ж своїми жартами, підколочками (вживали міцніше слівце) й анекдотами дядько Іван скрашував одноманітне життя-буття, при якому не розгинали спини од раннього світання до пізніх сутінків, і заїдав проклятий сибірський гнус, хмари якого частенько налітали з місцевих лісів і боліт. Степану Крипуку перетупцяло за сороківку, а двом іншим – Петру і Захаркові – не добігло й до тридцяти. Захарко серед них єдиний лишався неодруженим. З виду непоганий, лице світилося якимось особливим світлом, вії довгі, не чоловічі, карі очі притягували й дівчат, і в тому селі, дерьовнє, де в совхозі[58]58
  Державне сільгосппідприємство.


[Закрыть] корівника виклали як лялечку. До нього дівчата й самі приходили – утю-тю, симпатюлька-хохольчик – та Захарко ховався од них вечорами в кімнаті радгоспівського гуртожитку, коли інші чоловіки могли й до місцевих молодиць приліпитися. Ця сором’язливість, а ще люта бідність – жив Захарко з матір’ю і теж старою дівою-сестрою, у манюній, найбіднішій на кутку, а може, й у цілому селі, хатинці – й привели до того, що хлопака ніяк не міг женитися. Хоч муляр з нього був ніякий, взяли за рекомендацією дядька Івана, який пожалів бідаку – хай і в їхній хатинці на курячих лапках, де в обох жінок латана-перелатана одежина, тоже нарешті зашелестять грошики. Захарко старався з усієї сили – і цеглу підносив, і вчився кельмою орудувати, і розрізував та обтесував кругляки. Тож і віз у маленькій полотняній торбинці під сорочкою, яку постійно обмацував, фантастичну суму – мало не шість тисяч рублів[59]59
  Після реформи 1961 року шістсот рублів.


[Закрыть], а ще три трохи поношені, куплені на барахолці сибірські кожухи. Ото зрадіють мама і сестричка!

До потрібного їм дизеля лишалося цілих чотири години, тож зайшли у пристанційну їдальню – перекусити й почаркуватися. Тоді ще й у таких їдальнях працювали офіціантки, тож замовили в дівчини в білім фартушку по котлеті з картоплею, по капустяному салату, огірочки, повагавшись, додали й ковбаски і, звісно, наказали принести дві блєшки казьонки.

– «Московской» алі нашєй бєлоруской «Зубровки»? – уточнила дівчина.

– А чо, ваша добра горілка? – дядько Іван. – Пити мона?

– Попробивайтє, нє пожалкуєтє, – порадила дівчина, ще й підморгнула.

– Давай «Зубровку», – звелів Бройчик.

Випили, закусили, заговорили – про роботу згадали, сибєрських кацапок-молодичок, які охоче підставляли дупи для їхніх рук, про те, як ото вернуться в Загорєни, на їхнє Млинище, та гарненько попразникують. Взимку заготовлятимуть дрова, а весною знову в путь, туди саме, бо приїжджав директор другого совхозу, якому сподобалось, як швидко й добротно працюють западенці-бандьори й сказав, що йому тоже тре телятника поставити.

– І мене ж візьмете? – Захарко весь аж напружився.

– А як же без тебе…

– Дєкую, – Захарко засяяв.

Незабаром чоловіки помітили, якими великими, захопленими очима дивиться на офіціантку Захарко кожного разу, коли підходить до їхнього, а то й сусіднього столу. А потім він сказав, що з’їв би ще котлєтку і водички солодкої випив.

– Що, братику Захарію, дівка в око запала? – спитав Степан.

– Та я тойво, пити хочеться…

– Та ти ни сумлівайся, дівка, їй-бо, козирна, вісімки виписує, як іде, – дядько Іван засміявся. – Хоч, поможу?

– Як то? – Захарко аж злякався.

– А зара побачиш.

І коли дівчина підійшла на його поклик, Бройчик похвалив і «Зубровку», і їхні страви, і те, як капуста хрумтить, майбуть, добре виквашена й посолена, а тоді спитав, як же звати таку красуню.

– Алєся, – не сказала, проспівала офіціантка.

– Та за їдне таке ім’ячко варто на край світа йти, – Бройчик, здавалося, аж помолодів. – Їй-бо, правду кажу. Ото якомусь чоловікові повезло, для такої жіночки я би щодня ни зорі, а сторубльовки з неба знімав. Олеся… Ну, хлопці, за чиєсь щістя й випити не гріх.

– Я ще не заміжня, – раптом сказала офіціантка.

– Ото да, – присвиснув дядько Іван. – Куди ж ваші хлопці дивляться?

– Як і ви, большей у чарчіну, – вже менш привітно вимовила Олеся.

– Та ми ото із заробітків їдемо, то й розслабитися рішили, – відповів Бройчик. – А дехто в нас більше ни в чарку, а на вас, Олесю, поглядає. І, замічу, Захарко в нас тоже нижонатий.

Дівчина глянула на наймолодшого в компанії трохи скептично. Й начеб оцінююче. Як одійшла, дядько Іван сказав:

– Ну, хлопче, вроді клюнуло. Та то так, приспівочка була, а зара я й музику видам.

Захарко було несміливо, знічено:

– А мо’ ни тре, дєдьку Йване?

– Тре, ще й як, тре! По носі твему бачу. І по очах, де вже зайчики-олесічки до сонця мригають.

Він замовив ще ковбаски, а як офіціантка принесла, сказав, що то правда – їдуть із заробітків. Вельми по домі скучили, признається, що є що привезти, а найбільше заробив з них Захарко. Бо ж майстровитий у них він хлопак, на всі руки, і муляр, і тесляр, їдне слово, майстер, хоть і молодий. Робота в руках горить. Ну, тико до дивчєт нисміливий, як то кажуть, стидливий, до роботи зух, а до дівки, то ловить мух. Та комусь таки випаде щістє, приведе в свою домину, а приводити є куди, бо ж найліпша в селі хата, як дзвін, а віконниці які, а шафи своїми ж руками змайстрував… Одним словом, Бройчика, як то не раз траплялося, казали в селі, повело без налигача.

І Степан слово доклав. Дівчина відійшла, видко, уже геть збентежена.

Захарко тоді:

– Що ж ви-те набалакали таке?

– Усе буде, як у тій пісні, хай-но тико поїде з тобою… – сказав Бройчик.

– А поїде? Ой, коби ж то поїхала… Али ж хата у мене найбідніша, що ж то буде… – журився хлопець.

– Ти тико з нами більше ни пий, – наказав Бройчик.

Як виходили з їдальні, дядько Іван велів Захаркові остатися. Захарко остався… Коло прилавка стояв і дивився, як дівчина по залі снує… Йому було й радісно, й соромно водночас. Раптом подумав, що не поїде додому, от не поїде і все. Хай будь що буде, тут, у цьому білоруському містечку останеться. Житиме, він уже навчився мулярувати, може, Олеся колись і вийде за нього.

Олеся, зрештою, підійшла й на дивній своїй мові, що для Захарка звучала, як музика, промовила – йди вже, мовляв, твої товариші чекаюць. Захарко у відповідь сказав, що неї пожде, доки робота не закінчиться. Дівчина зиркнула на нього.

Сказала-проспівала:

– Ой, горенько ти мойо… Чого же рабіць будєм?

Захарко не знав. Зате знав, що без цієї дівчини геть помре. Що світ без неї для нього обвалиться. Олеся пообіцяла, що писатиме. Хай він їй тільки напише, прямо на столовку їхню.

– Напишу, – пообіцяв закоханий Захарко.

Написати йому не довелося. Іван Бройчик прийняв тверде рішення. Вони всі лишаються в містечку. Петрові, який спробував щось буркнути, що вдома ждуть – цить, тута чоловіка тре виручати. Іван знав, що таке любов…

Наступного дня свіжопоголений, геть тверезісінький і напахчений одеколоном, купленим у місцевому універмазі, Бройчик повів Захарка до їдальні. Там узнали – Олеся сьогодні вихідна. Бройчик спитав адресу. За півгодини вони стояли перед дверима квартири у двоповерховому будинку, де жила Олеся.

Той візит, як то кажуть, треба було бачити. Іван Бройчик постав перед Олесиними батьками – а була якраз неділя – урочистішим, ніж посол перед врученням вірчої грамоти главі іноземної держави. Сказав одразу – хай не дивуються тому, що почують, таке тоже трапляється. Розказав, як ото вони додому із заробітків на Україну вертаються. Про геть позитивного й майстровитого Захарка. Про те, що хлопець йому, як рідний син. Тут, в їхньому місті, трапилося те, що трапилося. Що мало трапитися – хлопець без пам’яті закохався в їхню дочку. Він од його імені, і од свого, просить неїної руки. Він не якийсь там пройдисвіт, а батько чотирьох дітей, уже й п’ятьох онуків має.

Олесині батьки – простий столяр місцевого деревообробного комбінату й санітарка районної лікарні – дивилися ошелешено. Перед ними стояли мовби нормальні люди. Старший чоловік говорив зв’язно й переконливо. Дивився очима геть тверезої людини, мова була хоч і дивна, але майже цілком зрозуміла. Зрештою, покликали Олесю:

– Що ж то таке, дочко?

Дівчина зайшла збентежена. Засоромлена і… щаслива. При одному позирку на Захарка, що весь пашів, їй стало зрозуміло – то її доля. Сказала, що так, відучора вона полюбила цього хлопця. Не знає, як те сталося, але полюбила. Згодна їхати за ним хоч на край світу.

– Добре подумай, – мовили на те батьки.

– Я й тутика, у вас, могу зостатися, – вперше вставив свої слова Захарко.

Як не дивно, саме ці слова справили вирішальний вплив. Бо в двокімнатній квартирі, окрім Олесі з батьками, жили ще старший син з невісткою, котра от-от мала родити, і молодша дочка. Тож батьки тільки зітхнули… А там, хоч і в селі, а таки великий будинок, у якому живуть Захарко з матір’ю. Де господинею буде Олеся, як сказав чоловік-сват.

Компанія заробітчан ще пожила й погуляла в містечку три дні. Олеся за цей час розрахувалася з роботи. Розрахували її швидко. Бо на це місце накинула оком племінниця завідуючої їдальнею. Захарко майже не відходив від неї, дивився захоплено й закохано, і під тими поглядами Олеся танула, як морозиво на сонці. Солодке передчуття несподіваного щастя не покидало її. Вона вже пережила нещасливе кохання, чоловічу підступність, пустилася було берега, а тепер думала, що Бог таки винагороджує за все пережите, за прикрощі, яких зазнала.

Їхали вп’ятьох, Захарко й Олеся весь час трималися за руки, а вийшовши в тамбур, крадькома цілувалися. Цілувалися й обіймалися на станції пересадки і за вуглом на вокзалі в Бресті. Солодке передчуття більшого, першої медової ночі з хлопцем, котрого так несподівано покохала, не покидало дівчину. До того ж Захарко признався, що хоч йому вже двайціть вісім скоро, а вона в нього буде першою. Його, правда, мучив сором при думці, що так підло обдурює кохану, але ж він любив неї більше за все на світі. І дедалі більше, міцніше. При думці, що ж то буде, коли побачить замість обіцяних хоромів їхню бідацьку хатину, де жила ще й нещасна сестра, як він казав, із заскоками, у нього міцно стискалися щелепи й холонуло на душі. Та весь час приходили рятівні слова: «Якось то буде. Я же неї люблю. І вона любить».

Коли нарешті добралися до Загорян, потопали через всеньке село, бо з Бреста приїхали на автобусну зупинку на протилежному боці села. Олеся придивлялася до більших і ліпших хат. Може, ось ця чи ось ця… Та вони йшли і йшли, далі і далі. Напарники… Першим покинув Петро, потім Степан, останнім Іван Бройчик. Обняв обох, Захаркові шепнув на вухо:

– Ну, тримайся, синку…

Лишившись сам-на-сам з Олесею, Захарко відчув, як у нього все затерпло. Задрижав, як самотній листок на дереві, повз яке проходили. Обпекла думка, що то зара буде…

Нарешті коханий сказав:

– От ми й прийшли.

Олеся не повірила своїм очам – вони рушили з вулиці до малесенької, перекособоченої, наче вбитої в землю дерев’яної хатини з манюнім віконечком, що підсліпувато зирило на світ й на прибульців.

– То є твоя хата? – Олеся спинилася, руки в неї затремтіли, а обличчя болісно скривилося. – Твоя хата…

– Так, – тихо, мовби втратив голос од побаченого, прошелестів Захарко. – Прости, люба. Я… Я…

– А де будинок з шістьма кімнатами? Де хороми? Ти… Ти підло обдурив мене… Ти і твоя шайка… Той дідуган! Я вб’ю вас обох.

Олеся випалила це й шарпнула свою валізку з рук Захарка, щоб негайно вирушити геть, назад. Може, до вечора є ще який автобус…

Захарко валізи не відпустив. З чужого, сусіднього подвір’я дивилися жінка й чоловік. І Олеся пересилила себе, пішла до хатини.

У хаті було вкрай бідно й напівтемно. Із лавки підвелася зморщена жінка. Незабаром прийшла ще одна – з лицем, котре відлякувало. Олеся дала волю почуттям і виклала все, що думала. Про підлого ошуканця, про те, що любов так не починається. Сказала, що тут ноги її не буде. Зараз же поїде назад, до себе, додому в Білорусію.

– Та вже пізно, дитино. Мо’ хоч завтра поїдеш? Хоч заночуй у нас, хай уже люде зранечку сміються, – сказала Захаркова мати.

Олеся відмовилася од вечері, заночувала на єдиному в хаті ліжкові. Спала, не роздягаючись, бо здавалося, що стара полатана постіль смердить. Захарко примостився на лавці, мати залізла на піч, а сестру випровадили до якихось родичів. Спалося їй погано, весь час прокидалася й лежала з думкою – швидше б дочекатися ранку. Чула, як той, кого ще сьогодні кохала, зітхав, навіть пробував щось шептати, та вона не відповіла.

Вранці вона відмовилася й снідати, сполоснула лице водою і рушила, покидаючи місце, де її ще раз так жорстоко обдурили. Крикнула Захаркові, щоб не проводжав, що ненавидить його. Захарко вже поплентався за нею до вулиці й сказав:

– Прости ще раз…

– Нєнавіжу, – сказала Олеся. – Нєнавіжу… Божейку…

– Ти той… Ліпше до Ковеля їдь, а там сядеш на поїзд до Бреста, а може, й Мінська… Я тобі грошей дам…

– Обойдуся, – процідила Олеся. – У мене єсть свої.

Вулиця чужого села стелилася їй під ноги. Сльози застилали очі. Навіщо над нею так насміялися?.. Ось хата того старого чоловіка, який найбільше її переконував, запевняв, як багато живе цей Захарко. Старий виявився найбільшим, найпідлішим обманщиком. Пройдисвітом.

Швидше проминути, бо з вікон дивляться чужі очі, вікна з неї сміються.

Минувши цю хату, вона почула чоловічий голос:

– Куди ти, дівчино? Зажди-но…

Той дідуган!

Олеся пришвидшила крок. Довкола неї не просто лежало чуже село, а село обманщиків. Таких, як і цей старий.

Вона приїде додому і все забуде, як дивний дикий сон. Якого, може, й не було. Десь вона читала, що снитися може так реально, мовби відбувалося насправді.

Здається, ось тут повертати, щоб вийти до автобусної зупинки. Там закінчаться її пригоди, почнеться повернення. Але чому вона така довірлива, чому так легко повірила, піддалася на спокусу?..

Вона дійшла до зупинки, голодна, ковтаючи сльози, в чужому селі, самотня, обдурена, зневажена. Через годин дві таки послухалася Захаркової поради й сіла на автобус, що їхав до Ковеля.

Автобус уже виїжджав з села, коли чоловік, який стояв обіч шосейки, раптом кинувся й опустився на коліна посеред дороги. Водій засигналив, а потім загальмував за якийсь метр-два од чоловіка на колінах. Бувало, автобус зупиняли тут, на краю села, просили взяти, але щоб так…

«Божевільний він чи що…» – подумав шофер і вистрибнув з кабіни, матюкаючись.

Чоловік на дорозі справді дивився, як несповна розуму. Очі його викочувалися з орбіт. Сказав, що нікуди не піде звідси, доки з автобуса не вийде їдна дівчина, яку звати Олеся. Підповз до автобуса і вчепився за бампер.

– Та твою мать! – лайнувся водій.

Підійшов до кабіни, відчинив двері, гукнув у салон:

– Хто там Олеся? Виходь… Не вийдеш, далі не поїдемо. Там якийсь псих…

Олеся вийшла не одразу, але вийшла. Коли наблизилася до Захарка і він підвів очі, здригнулася. Такий біль, жах, благання були в тих очах. Губи, якими намагався щось вимовити, дрижали.

Олеся стояла і раптом сама почала дрижати, мовби довкола її оточила зима. З вікон автобуса очманіло дивилися пасажири.

– Що будемо робити? – спитав шофер. – Мені їхати треба. Графік…

– Добре, я лишуся, – сказала Олеся. – Зара токо чамодана заб’яру.

Вона лишилася в Загорянах назавжди. Через рік з’явилася перша дитина, потім друга, третя. Олеся пішла було посудомийкою в місцеву маленьку їдаленьку, та ця робота їй не сподобалася, й вона почала ходити в колгосп на польові роботи. З чоловіком часто сварилися, розлютившись, била його чим попало – рукою, качалкою, поліном. Захарко тільки винувато посміхався. Він любив її більше за все на світі. Відчував – і Олеся любить, хоч і часто свариться. Захаркова сестра таки вийшла заміж. Хату нову побудували вже для сина, коли виріс і захотів женитися. Олеся розмовляла на суміші українських і білоруських слів і якось довідалася, що колись у Загорянах жила полячка Зося, яка сама сюди приїхала до чоловіка.

21. Гаряча вода

Вода у виварці, з якої мала не могла вибратися, ставала дедалі холоднішою. З Мариною Варочка була посварена, Явтушисі сказала, що лишатиме дочку в родичів. Двері запинала на внутрішній замок.

Нещасна істота повинна була простудитися, просто простудитися. А від запалення недалеко було й до смерті.

Правда, мала вперто чомусь не хотіла простуджуватися. Наче загартовувалася. У Варочки дедалі більше росла злість на цю живучу ляльку.

На п’ятий день маля почало вже покашлювати…

Як розповідала потім Параска Явтушиха, того надвечірка вона випадково визирнула у вікно й раптом побачила на вулиці жінку – в дивному довгому білому одязі. Наче б і не жінка, а якась світла пляма. Параска перехрестилася. Та жінка не зникла.

«Мо’ циганка? – Параска вирішила вийти надвір, вона не з боязких. – Ходять тут воне останнім чєсом…»

Вона вичовгала на подвір’я. Жінка стояла вже трохи поодалік. І тут Парасці здалося, що жінка наче б кличе неї йти за собою.

«Господи, нивже тая Діва мині явилася, про яку покійні бабця розказували?» – Параску ошелешила ця думка.

І все ж вона, перехрестившись, рушила за жінкою. Та коли дійшла до доми, у якій жила та непутьова Варка Лузьова, жінка раптом зникла, мовби випарувалася. Параска завмерла, трохи постояла. По тілові пробігли мурашки. Все ж вирішила зайти до Варки, щось мовби підштовхнуло неї до хатини, до дверей. Натисла на клямку. Двері були зачинені, Параска згадала, що Варка їй казала, буцімто дочку теперка відносить до родички, й та глядить малу, доки Варка на роботі. Параска хотіла вже рушати назад, додом, та раптом почула якийсь дивний звук. Наче скімлило мале цуценя. Звідки взявся песик у Варки й чого вона його зачинила в домі? Параска прислухалася, незважаючи на вік, слух ще мала добрий, як і очі. Всередині явно тихо плакала чи жалібно пхинькала дитина. Нивже тая окаянна Варка таки лишила дочку саму вдома? Али чого плач-пхинькання доноситься десь із сіней чи комори? Параска обійшла будинок, притуляючи вухо до стіни. Тихий, жалібний, ледь чутний, та якийсь такий, наче мала істота жалілася на весь світ і когось кликала на допомогу, плач таки доносився з того місця, де мала бути комора.

«Ци вона здуріла, тая Варка, щоби дитину в коморі оставити?» – Параска подумала це й затупцювала на місці.

Пробурмотіла:

– Я зара, зара, маленька.

Вона подибцяла до сусіда через дорогу Пилипа, той, на щастя, був удома, колоду кінчав обтесувати. Параска пояснила – таке й таке діло, щось чи хтось ніби плаче всередині доми в тої Варки, неї нима, хтозна де, мо’ маленьку тре рятувати. Таке діло, що мо’ й двері тре виламати. Пилип лайнувся, забурмотів, що то якось нивдобно чужі двері виламувати, та все ж послухався бабу, рушив за нею. Вони обоє прислухалися й тепер обоє визначили – плаче, хоч і вельми тихенько, дитинка. Понатужившись, Пилип сокирою підважив і таки висадив двері. Потому одчинили двері до комори, звідти доносився тихий жалібний писк.

Те, що вони побачили, коли Пилип дістав з кишені й запалив сірника, вразило обох. Так, мовби несподівано спалахнула осіння блискавка серед темряви, а за нею прогуркотів грім. У коморі на підлозі у виварці з водою сиділа дитина, зодягнута в тоненьку сорочечку, а знизу зовсім гола.

Параска торкнулася пальцями води й відсмикнула руку.

– Та ж вода геть зимна, – вражено сказала вона. – Та шо ж то таке робиться, людоньки… А Боженьку милий, напастє яке.

Коли Пилип виніс малу надвір, у присмерку побачили, що дитина геть посиніла – певно, од холоду й плачу, а личко все в сльозах і шмарклях.

– Світ рушиться, людоньки, – забурмотіла Параска.

– Ви-те вдягніте-но неї, – наказав Пилип. – Та скоріше, бо направду вмерзне.

Параска знайшла в хаті пелюшки, замотала в них і одіяло дівчинку й оддала Пилипові. Удвох вони й понесли дитину, що ледь дихала, до дільничної лікарні. Людям, котрих бачили дорогою, Параска розказувала, яка то нилюдська біда приключилася. Кілька жінок і всюдисущий Іван Бройчик рушили за ними. Вже на підході до лікарні перестріли Варочку, котра, похитуючись, бо на станції було чаркування, верталася нарешті додому. Почала було питати, що таке, куди йдуть.

– То вона, дітовбивця! – закричала Параска.

Жінки оточили Варочку й почали штурхати, а далі й бити.

Разом зайшли до дільничної лікарні, викликали фельдшера, котрий віддавна жив у скромній кімнатці на другій половині будинку.

Іван Антонович констатував переохолодження дитини й узявся розтирати малу якоюсь маззю. Дізнавшись, у чому річ, сказав, що треба покликати дільничного й голову сільради. Що й зробили. Варка поткнулась було до дитини, та котрась із жінок дала їй міцного стусана, й Варка, не боронячись, затулила лице руками та заревіла в увесь голос, а потім осіла на підлогу.

Котрась із жінок сказала, хай, мовляв, погодує дочку.

– Та вона ж п’янізна, хіба ни бачите? – сказала інша жінка. – Ще отруїть дитинку.

– Ой, п’яна я і валяюся, а народ говорить – притворяюся, – заспівала було Варка, та од штурхана стихла і знов заридала.

Перед представниками влади вона нічого не заперечувала, визнавала свою вину, казала, що не знає, що неї поплутало і ввело в гріх. Певно, те, що мала дитину не в шлюбі. Те саме вона твердила і слідчому в райцентрі. Перш ніж відправити її туди, дільничний вияснив, що в селі є дві недавні породіллі та одна жінка, у якої трохи старша дитина, ще не відлучена від грудей. Отже, доньку злочинниці було кому годувати.

Жах того, що накоїла, для Варочки-Варки наростав поступово. У тому, що сталося, вона бачила присуд, перст долі, від якої даремно намагалася втекти. Іноді їй здавалося, що за дверима камери попереднього ув’язнення стоїть дідько, страшний рогатий чортисько і сміється з неї. Вона відмахувалася руками, хрестилася, проказувала слова молитви.

– Ви хоч розумієте, що ви хотіли зробити?

Варочка на це запитання слідчого подивилася на молодого чоловіка так сумно, що слідчому враз стало холодно, мов жінка перед ним розчинила двері в цю пізню осінь.

– Вбити свою дитину, хіба не знаїте? Судіте скоріше.

Оскільки все в цій справі було ясним, суд відбувся вже за два місяці. У ті роки модними були так звані «одкриті суди». І цей мав проходити в загорянському клубі, при народі. Та Євген попросив директора МТС, той звернувся до секретаря райкому і засідання провели в райцентрі. У маленькому зальчику сиділа тільки Люба. Варочка вже знала, що донька виздоровіла од простуди, неї саму позбавили материнських прав, що хотіли віддати в будинок немовляти, та Люба не дала й удочерила Валерочку. Десь за дверима чекали своєї черги, як свідки, Параска і Пилип. І Ростислав. Бо слідчий доручив дільничному перевірити, чи не причетний ще хтось до злочину. І той встановив – Варку-Варочку бачили не раз із якимось військовим. Допитана Варочка визнала, що дружила зі старшиною Ростиславом, так, то був неїн коханий, тико він не казав убивати дитину, просто десь подіти дочку, може, в дєтдом. То вже вона сама надумала звести зі світу крихіточку.

Варочка зиркала з лави підсудних на старшу сестру й відверталася. Їй було нестерпно соромно. Бажала одного: аби це судилище швидше скінчилося. Тривало засідання справді лише кілька годин. Баба Параска Явтушиха й Пилип розказали, як все було, як застали бідну дитину у воді, як понесли до фершала. На суді зачитали характеристику з МТС, де прибиральницю Фень Варвару Петрівну характеризували дуже позитивно. Прокурор кваліфікував злочин, як замах на вбивство та вимагав десяти років ув’язнення.

Варка здригнулася й закрила лице руками.

А до того був допит свідка Ростислава Тищенка.

Старшина зайшов при повному параді. Варочка подивилася й зрозуміла: досі любить цього красивого, аж надто, чоловіка.

Завмерла. Її затрусили дрижаки.

Ростислав сказав, що не заперечує – він знав цю особу. Можна сказати, навіть кілька разів зустрічалися. Але він не знав, що в неї є дитина. Тим більше, не міг давати ніяких злочинних порад.

– Ви хотіли на підсудній одружитися? – спитала суддя, немолода вже жінка зі стомленими очима.

– Що ви, товариш суддя, – сказав Ростислав. – Про це навіть не йшлося.

– Що? – Варочка вигукнула так голосно, що всі присутні здивовано поглянули на неї.

– Ви хочете сказати, підсудна, що свідок каже неправду? – поставила питання суддя.

Варочка глянула на Ростислава, що примружено зиркнув на неї, й опустила очі.

– Підсудна, відповідайте…

І Варочка сказала:

– Нє, громадянко суддя, він каже правду. То я збрехала, а він хороший.

Їй було тепер все одно.

Суддя не мала підстав не вірити старшині доблесної Радянської армії.

У своєму останньому слові підсудна просила розстріляти неї, та потім спохопилася і попросила лишити жити, вона ж ще хоче колись побачити дочку. Донечку.

– Ви позбавлені материнських прав, – нагадала суддя.

– Дєкую, – сказала Варочка.

Здивувала перед тим назначена державою адвокат, геть молоде дівчисько, яке почало з того, що вона повинна захищати цю жінку, це її обов’язок, але потім закричала, що вона таких сама б убивала й, затуливши лице руками, вибігла із зальчика.

Суддя після короткої наради із народними засідателями зачитала вирок. У ньому йшлося, що вину підсудної повністю доведено, справді, йшлося про замах на життя. Та зважаючи на те, що потерпіла лишилася живою й нині перебуває в задовільному стані, що підсудна повністю визнала свою вину й активно співпрацювала зі слідством і судом, що вона позитивно характеризується на роботі, є молодою особою, суд знайшов пом’якшуючі обставини, й іменем Української РСР засуджує Фень Варвару Петрівну до п’яти років позбавлення волі з відбуттям покарання в колонії загального режиму. Вирок може бути оскаржений у суді вищої інстанції в десятиденний строк.

Вирок Варварочка оскаржувати не стала. Не протестувала б, і якби дали «десятку», як вимагав прокурор. П’ять років відбула, як мовиться, від дзвінка до дзвінка, коли їй запропонували подати заяву на помилування і дострокове звільнення – відмовилася. Втім, у колонії їй велося не так і погано. До роботи звикла, навчилася шити, їй навіть через три роки видали папірця, що така-то швачка третього розряду. Годували ліпше, ніж їла в селі, давали чисту постіль і регулярно водили митися в лазню.

Тільки довгий час у неї була фобія – холодна вода здавалася їй гарячою, вранці навіть вмиватися боялася, і коли перед обідом руки мила, то остерігалася, а помивши, дмухала на пальці й долоні.

До Люби Варочка все ж написала, сестра відповіла десь аж за півроку. Писала, що Валерія росте, нівроку, здоровенька, вже ходить і вимовляє деякі слова, само собою «мама» і «тато», прорізуються зубки і вже видно, що буде «зюзюмненька дівчинка». Вона також вагітна, писала Люба, скоро буде дитина, обох доглянуть, як і належить. Оскільки МТС ліквідовують, не тільки в них, а й по всьому Союзі, то Євген вже отримав нове призначення, через день-два переїдуть. З нового місця вона писати не буде і просить, коли Варка вийде, їх не шукати, так буде ліпше для всіх, а особливо для Валерочки. Не треба, щоб вона знала, яка в неї мати, тепер і навіки в неї мама Люба.

«Живи, як знаєш, хай і до тебе прийде щастя», – такими були останні слова того листа.

Варочка довго сиділа заціпеніла.

Майнула думка – ось і все, типерка найліпше просто попрощатися із життям, найліпше повіситися, як зробила сусідка по ліжках.

І все ж у ній не хотів умирати маленький паросток надії.

Відбувши строк, вона не повернулася в село – Люби з Валерією там не було, та й повертатися туди, де всі знали про її злочин і ганьбу, не хотілося. Поїхала в місто за оголошенням у газеті, де писалося, що на швейну фабрику потрібні робітниці. Жінці у відділі кадрів виклала геть усе, не криючись, – і що сиділа, і за що сиділа, і як закохалася, і як ледве не вбила донечку, і як гірко каялася і кається. Сказала, що її доля в їхніх руках.

– Ну, добре, візьмемо з випробувальним строком, – сказала жінка.

Варочка не тільки успішно пройшла той строк, а й зарекомендувала себе неабиякою майстринею. Працювала клято. Через чотири роки стала закрійницею.

Життя брало своє, дядько Час творив свою лікарську справу. На момент виходу з колонії Варочці виповнилося двадцять шість років. Вона стала ще кращою, ніж була до колонії. Якось подруга по кімнаті в гуртожитку підбила піти на танці. І тут Варочка побачила, що хлопці ще більше, ніж колись, косяками падають до її ніг. Претендентів провести виявилося аж четверо.

Олегові, майстру з електроапаратного заводу, якого вона обрала, Варя (так тепер її всі називали) призналася через два тижні, коли зрозуміла, що він всерйоз запав на неї. На черговому шляху з танців до гуртожитку випалила геть усе – і що мала дитину, і що хотіла її вбити, коли закохалася і прагла вийти заміж за військового, і що відсиділа за це цілих п’ять років.

– Це правда? – Олег дивився недовірливо-ошелешено. – Чи фантазуєш? А може, перевіряєш? Так я тебе щиро полюбив.

– Правда, – сказала Варя. – Можеш не сумніватися. А хочеш – перевір.

Більше неї майстер не проводив.

Відтоді Варя розпочала і вперто вела злостиву гру, якою мстилася й собі, і всім чоловікам на світі. Вона знайомилася і на другім-третім побаченні, а то й одразу розповідала про себе геть усе. Через рік її історію знали хлопці на всіх танцмайданчиках доволі великого міста, в усіх клубах і будинках культури.

Під час танцю в клубі на міській окраїні довгий і худий, як тичка, хлопець сказав: