Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Та восени того ж року, після приходу «других совєтів», їх чекала розлука. Зенька забрали до війська, як і кількох інших сімнадцятирічних загорєнців. У селі подейкували, що «нові совєти» боялися, аби ті хлопці не пішли до лісу, в «українську партизанку», в армію повстанчу. Тоня провела хлопця до сільради, а перед тим вони вечір і частину ночі наобнімалися й націлувалися за хатою, на вулиці, в полі. Тоня вся тремтіла, аж заходилася в боязкому й солодкому передчутті чогось більшого, та Зенько тільки прошептав:

– Вернуся, закохаю до смерті.

– Я хочу жити, – прошептала Тоня. – З тобою жити, Зеньочку. Довго-довго.

– Будемо жити до самої смерті, – стиха засміявся Зенько. – І народимо купу гарних голопуцьків. Тільки діждися. Може ж, нас на фронт не пошлють.

– Я діждуся, любий, – пообіцяла Тоня.

Ждати їй довелося довго – цілих сім років. Пізніше їх, призваних сімнадцяти-, а то й шістнадцятилітніми, назвуть останнім воєнним призовом. Зенькові Личуку неймовірно пощастило. Він не підірвався на міні, коли найперше наспіх обучених послали розміновувати поля довкола Луцька, не згинув од холоду й голоду в таборі під Саратовом, де навіки лишилося кілька тисяч волинських хлопців. Його тільки зачепило осколком на двотижневій війні з Японією. Але до того часу Червона армія була геть виснажена. Уцілілих солдатів старшого віку мусили демобілізовувати, а тих, хто мав прийти на зміну, не вистачало. Замість трьох лишили й на четвертий, а потім на п’ятий, шостий, сьомий, а декого – й восьмий роки. За цей час від далекосхідних сопок, коло яких служив Зенько, у поліське село прилетіло майже три сотні листів, а полетіло туди ще більше.

Навесні сорок п’ятого сестри лишилися самі. Мама Марія, відмучившись майже п’ять років, відійшла тихо, уві сні. В останні роки між стогонами, коли тіло, яке все більше ставало схожим на велику білу гору, відболівши, трохи затихало, Марія думала про велику милість, яку їй послав у цім житті Всевишній, – чоловіка і старшу дочку. Чоловік не тільки покохав неї, а й дав відчути себе майже панею, котрій заздрило жіноцтво цілого Млинища. Дочка проявила себе святою – ця ще дитина (правда, з кожним роком росла й міцніла) не тільки вела ціле господарство, а й з ніжною самовідданістю доглядала матір – годувала, мила, обмивала пролежні, які все більше давали про себе знати, кликала, коли тре було, котрогось із сусідів – дядьків Івана, Корнила чи Петра, щоб ті помогли перевернути важку жінку. Кілька разів помагав і Зенько. Марія могла хіба покласти руку на доччину голову й дивитися з вдячною мукою на лице, що випромінювало, як їй іноді здавалося, якесь дивне сяйво. Іноді Марія думала, як багато клопоту матимуть люди, а головне – дочка з неїним великим тілом, коли вона помре. Якось вона згадала оповідь про Діву Млинища, котра з’являлась рідко, але у вирішальні моменти, й почала, помолившись, просити тую Діву аби… явилася по її відході з цього світу й перенесла тіло на могилки, вона ж, казали старі люди, могла робити всілякі чудеса.

Дива не сталося, в останню путь тіло Марії Башихи повезли на возі, хоча Діва чи доля таки помогли – в останню воєнну зиму тіло стало всихати. Тоня тримала матір за руку, їй було зимно й від того страшно, та вона подумала, що війна вже там, у далекій Германії, й Зенько обов’язково повернеться, тим більше, що коханий не на фронті, а десь у Росії, на Волзі, як писав, риє землю.

По смерті Марії постало питання – що робити з Софійкою, якій ішов тринадцятий рік. Разом з сільрадівським головою до хати прийшли чоловік і жінка з району і заявили, що мусять забрати дівчинку в дитбудинок. І тут Тоня знов виявила характер і сказала, що нікуди сестри не віддасть, що житимуть разом і вона догляне, як і доглядала раніше.

Вона тепер зувсім доросла, їй перед Паскою виповнилося вісімнадцять літ, от дядько голова Кирик може потвердити.

– То правда, – сказав голова сільради.

– В такому разі можна оформляти опіку, – сказала жінка з району.

Тоні довелося пішки сходити в селище, де тепер був райцентр, і підписати якісь документи. Правда, через місяць несподівано явилася тітка Юхимка, про яку вже й забувати стали, з чоловіком – довідалася про смерть сестри. Ходили довкола хати, прицмокували, тітка заявила, що вони доглянуть і Соньку, і Тоні в їхнім домі місце знайдеться.

– Хати нашої ви-те не получите, – рішуче сказала Тоня. – То тато неї поставив, він сюди скоро й вернеться.

– Та, певне ж, таки загинув на войні, – почала було Юхимка. – А я все таки систра і тутка тоже родилася…

Тоня схопила рогача й сказала, що як тре, то візьме й сокиру. Софійка вперше побачила сестру в гніві – очі палали, вона була схожа чи то на вояка у спідниці, чи на молоду відьму.

– Засранка, – Юхимчин чоловік сплюнув. – Ходімо, хай пропадають… А нє, то по суді одсудимо.

Під осінь Тоні таки прийшов папірець – од нової влади виклик на суд. Її чекав ще один похід – тепер до міста, бо жила Юхимка в другім районі, допит судді, де розповіла, що тітка ніколи не проживала в новій хаті, що покійна бабуся, як розповідала мама, сама поїхала до старшої дочки, коли тато взявся будувати новий дім. Суд, який відбувся ще через місяць, закінчився на її користь. Тоня йшла додому півдня й цілу ніч пішки. Їй було страшно й гірко, вона зупинялася й плакала, в лісі кричали сови, чувся чийсь стогін, та вона знала, що мусить дійти – там, удома, ждало неї любе Сонечко, а тіло зігрівав засунутий за пазуху черговий лист од Зенька, початок якого вона перечитала вже з десяток разів: «Доброго дня чи вечора, моя кохана Тонечко, моя Тонюсінька і ріднюсенька. З привітом з далеких країв, де проходить моя солдатська служба, навіки твій старшина і генерал Зеновій».

Він справді був її солдатом, старшиною і генералом, усім на світі, сам цілим світом, коханий Зенько, Зеньчик-бреньчик, як часом колись називала. Вона ждала його і мусила діждатися, хоч на неї уже задивлялися й інші хлопці, а один, Вітько Торців з другого кінця села, на два роки старший, який і повоювати встиг, через три літа навіть освідчився.

– Я іншого жду, – одказала. – Ти ж знаєш…

Тоня не ходила на вечорниці, поралася по господарству, доглядала сестру, котра пішла до школи одразу в третій клас, хоч мала тринадцять літ, а значить, скоро закінчувати семирічку. Та в ті перші повоєнні роки школи були заповнені переростками.

І ще всі роки розлуки й марудного чекання Тоня дожидалася листів, що долали довгий-довгий шлях з далекого Приморського краю. Кожен день виходила під вечір до воріт, виглядала поштарку, котру звали, як і її маму, Марусею. Поштарка частіше здалеку хитала головою, нема, мовляв, вибачєй, подруго. Та тоді – два-три рази на місяць – випадала й щаслива мить, коли її, після танцю на побажання Маруськи, долоню зігрівала тепла паперова пташка. Коли ж була на городі, листа вручала Сонечко-Софійка, бува, ще й дражнилася, помахувала здалека конвертом, а потім втікала в хату чи за хату. Листи від Зенька читали вдвох, тобто читала вголос Тоня, іноді пропускаючи окремі речення, де капосний Зеньчик писав, у які місця її (безсовісний!) цілує. Вона не знала, що листи ці її сестричка також перечитує крадькома, притому з дедалі більшим пієтетом. Зрештою, з одного із листів, зі вдячності «за добрі слова Соні», старша сестра довідалася, що Софійка-Сонечко сама написала Зенькові.

– Могла б і мені сказати, – дорікнула.

– А хіба ни мона?

Софійка дивилася чисто-наївно.

Вперше щось недобре ворухнулося в серці Тоні. Вона прогнала геть цю тінь. Зблиск тіні.

– Я йому ще колись напишу, – сказала Софійка. – Якщо ти, звісно, дозволиш…

– Чого ж, пиши…

І молодша сестра писала. Рідко, але писала.

За цей час Зенько кілька разів повідомляв, що от-от приїде у відпустку, але так і не зібрався. Точніше, не відпустили. Командування частини, де він служив, повважало, що то надто велика розкіш – простому солдату їхати через всю величезну країну, три тижні туди, три тижні назад, та ще й десять днів перебувати в самій відпустці. До того ж рядовий Личук був із Західної України, де й після війни, за інформацією відповідних органів, орудували фашисти-бандерівці, а отже… У дивізії існувала таємна інструкція – не пущать. Замість відпустки йому присвоїли звання молодшого, а потім і просто сержанта. Мав і медаль за перемогу над Японією.

Зате за цих сім років Зеня прислав п’ять фотографій і на кожній з них він поставав усе мужнішим і мужнішим. Дивлячись, як і старша сестра, захоплено на чергову фотку, Софійка раптом відчула, як незвично щось тепле припливло до серця, а до щік мимо її волі прилилася кров.

Сталося те, що мало статися, – Софійка-Сонечко поступово, через прості, але ніжні листи, фотографії, спогади, котрі розросталися в її уяві, закохувалася й собі в Зенька, коханого її старшої сестри. Крок за кроком, день за днем образ мужнього чоловіка-солдата ставав мовби зримішим і ближчим. Вона картала себе, переконувала, що – ат, дурниця, вона ж просто радіє за сестру й жде разом з нею.

Дорікала за щось гріховне, але начеб не собі, а комусь іншому.

Перечитувала листи, адресовані сестрі, й уряди-годи, й окремо, й підсвідомо шукала потаємного змісту.

Їй було соромно, але соромно якось по-особливому солодко. Наче підглядала за чимось сороміцьким, забороненим, у шпаринку. І хотілося підглядати. Але підглядала не за кимось іншим, а сама за собою.

«Як то?» – спитала себе й не змогла відповісти.

«Все вирішиться, як Зенько вернеться, – подумала вона. – От побачиш, ничого ни станеться, а ти дурна коза, тико і всього».

Зенько повернувся зі служби пізньої осені п’ятдесят першого року. Тоні навесні мало бути двадцять п’ять років, а Соні-Софійці щойно виповнилося дев’ятнадцять.

Вони знали, що їхній солдат от-от має приїхати.

«Я відріжу собі руку, якщо посмію до нього доторкнутися», – подумала Соня.

«Невже це дівчисько щось справді має до мого коханого?» – думала останнім часом не раз Тоня.

Софійка першою побачила його на дорозі. Вона якраз згрібала в садку останнє опале листя. Стояла й дивилася, як до їхньої оселі наближається високий кремезний чоловік у солдатській шинелі. Йде впевнено і розмашисто. Враз граблі випали з її рук і Софійка-Соня кинулася за будинок. Так вона й стояла, притулившись до стіни, чула, як він відчиняє двері, голоси – радісний сестрин і глухуватий Зеньків.

Потім неї покликали.

– Сонечко, де ти? Зенько приїхав. Десь же вона була… – говорила Тоня.

Софійка не могла відірватися од прикипучої стіни. Подумала, що куфайка буде геть білою. Як перший сніг.

А її, неїна душа, якого вона кольору?

Таки відірвалася, подибцяла неслухняними ногами і, як ступила до хати, сказала навмисне незадоволено:

– Ну от, не дали й листя дозгрібати.

Зенько стояв із солдатською шапкою-вушанкою в руках. Софійка раптом відчула, як їй нестерпно хочеться зануритися в цю шапку обличчям, вдихнути. Вдихнути запах, якого досі не знала.

– Ну, здорово, Сонечко. Виросла як.

Зенько промовив начеб здивовано і… І задоволено… Ступив крок, обняв, щокою об її тернувся. Сказав тихо:

– А вона в тебе полохлива. Невже й не цілувалася досі? Ну, признавайся, красунечко?

– Ждала, що ви-те поцілуєте, дєдьку Зенько, – пустотливо проказала Софійка.

Зустрілася раптом з його темно-сірими очима, і страшна та солодка водночас думка обпекла неї: «Ми обоє пропали».

У справедливості цієї думки вона невдовзі переконалася.

Наступного дня Зенько запросив їх обох на вечірку з нагоди повернення з війська. Обох. Ще й наголосив, що зійдеться рідня, а він їх, як теперика рідних, запрошує. Коли вже почали збиратися, Тоня раптом сказала:

– Може, тобі ни тре було б іти?

– Чого нє? Він же обох запрошував…

– Ну, дивися…

Отака розмова.

– Я таки піду, – сказала Софійка.

– Дивися, – повторила Тоня з притиском.

Вперше вони йшли вулицею мовчки, мов чужі. Софійка зайшла за сестрину спину, ступила в її сліди, подумала: «Бідна Тоня, що ж вона почула? Вухами чи серцем?»

На вечірці Зенькова мати сказала до гостей:

– А то ж Тонічка, наша будуча невісточка.

І до Тоні:

– Ни стидайся, доцю, тож усі те знають. І Маруся-поштарка казала, кіко-то пісьом поносила. Я й ни проти. То ж золота дівонька. Як то матір покійну доглядала, сестру зростила. Ліпшої невістки й ни угадаєш. Хоч до нас – приймемо, а захоче синок в приймаки – тоже не перечитиму. Місця у вас, слава Богу, й на дві сим’ї хватить.

Зенько мовчав. Ніби язик одморозило. Схопив шмат курки, став гризти. Якось аж люто. Мовби та курка була його ворогом…

Певно, й гості відчули цю незручність, двозначність, бо Віра, сестра Зенькової матері, запропонувала:

– Мо’ пісню вже пора заспівати?

Після вечірки Зенько їх проводжав, жартував, мовби нічого й не трапилося. І Тоня намагалася жартувати.

Софійка сказала біля хати:

– Ви-те постійте ще, а мені щось зимно.

Зенько враз стиснув їй пальці, шкрябнув нігтем по долоні. Софійка зашарілася, рвонулася. Вбігла до хати і, не роздягаючись, впала на ліжко. Було нестерпно гаряче.

Тоня із Зеньком стояли недовго. Софійка почула скрип дверей, підвелася.

– Що ти йому писала?

То були перші слова, які промовила Тоня.

– Писала?..

– Так. Що ти йому таке писала, що він уже, ледь явився, на тебе дивиться, мов ковтнути хоче…

– Що я писала?

Софійка раптом побачила рядки. Мовби на грядці, вони росли – великі, живі, схожі на ростки, які щойно з’явилися та одразу встигли підрости.

Буковки з її письма. Майнуло – раптом вони ще більше виростуть, і Тоня дізнається, що вона писала…

Вона ж ничого такого не писала. Ні про любов (ще не було неї), ні про себе, швидше, про щось таке, сільське, що було, як само собою зрозуміле, як живою частинкою її життя-буття-існування. Описувала хіба стеблинки в їхньому садку, ще як вона їдного разу побачила, як сходить сонце, а ще як сонце опускалося в річку…

Та то ж так, плелося щось у голові, вона думала, що Зенько хоче про все те прочитати. Вона не писала слів про любов, які писала, дарувала, вибризкувала із серця сестра (одного разу прочитала крадькома неїне недописане письмо), вона мовби гралася, вона посилала кудись далеко-далеко частину їхнього Млинища.

– Про село, як у нас вдома, що де росте й садили, як вчилася у школі, потому про роботу. Які слова приходили, такі й писала.

– Не бреши… Хай спробує ни посвататися, уб’ю вас обох. Виняньчила на свою голову почвару. Гадюку.

– Ну що ти таке кажеш, Тонюнечко…

– Що кажу? Думаїш, ни бачила, як на тебе зирив? Красунечка! А я вже хто?.. Кобеляка проклятий…

– Заспокойся… І посватається, і на весіллі я ще погуляю.

Софійка вимовляла слова й відчувала – каже нещиро. Але ж навіть, як щось між ними пробігло, то вона…

«А що я?» – думка-напасниця перехопила подих.

Зрозуміла – скільки б не дорікала собі, навіть невдячною свинкою чи й гірше не називала, а те ні вбік, ні назад ни поверне. Чого вона полюбила? Бо полюбилося, бо…

Єдиний він такий на світі.

І для неї, і для Тоні. Найліпшої у світі Тонечки, яка стала рідною мамою, більшою, ріднішою й за матір, і за сестру. Що ж діяти?

Чого він отак, одразу все проявив? Без слів, одними очима, порухами безмовних губ, лицем, що мов місячне сяйво серед ночі (ночі душі?) стало випромінювати…

Те все мало не одразу проявитися…

Те все… Чого його не тилько вона, а й Тоня одразу відчула…

Сестри проплакали цілу ніч. Безмовно. Без сліз. Уперше в різних кімнатах.

А під ранок Софійка не витримала, встала, пішла до Тоні. Лягла поруч, притулилася. Тоня не відштовхнула, вони обнялися, як колись у дитинстві, мовби геть по-дитячому почали цілуватися.

– Я відмовляюся, я вже відмовилася од нього, – прошептала Соня.

Вранці вони обоє встали мовби новими. Поглянула Софійка за вікно й скрикнула:

– Сніг… Глянь, Тонечко, випав сніг!

– Сніг… Справді сніг, – прошептала Тоня.

– Ти ж не бачиш… Поглянь, яке все біле довкола.

– Я відчуваю, – сказала Тоня.

Вона підвелася й теж підійшла до вікна. Земля, сад – все було білим-білим. Казковими, мовби вирізьбленими, віти дерев у садку. І все чистим-чистим, аж святковим.

– Це неспроста, – прошептала Тоня.

Цей ранок приніс їм примирення й новий стан душі.

Та зима тривала й життя тривало.

Вдень прийшов Зенько й без слів почав помагати одгортати сніг. Софійка лишила їх удвох, пішла до хати, сіла на лаві, прихилилася до стіни й кусала губи. Аж кров на них виступила.

Тоня і Зенько стрічалися цілу зиму. З настрою сестри, коли та верталася з побачень, Софійка відчувала – Зенько не пропонує одружуватися. Тоня силувано усміхалася й розповідала, які ніжні слова він дарує.

– Ми чекаємо весни, – якось сказала Тоня.

– Навесні все зміниться, справді, – відповіла Софійка.

Навесні, коли першими, як звично, зацвіли сливи, вернувшись з вечірньої зустрічі, Тоня не ввійшла, навіть не вбігла, ввірвалася до кімнати, де Софійка вишивала рушника.

Її крик пролунав різко, мов прогримів перший весняний грім.

– Ти чуєш, що він мені сказав? Чуєш, що він сказав, сучко?

– Що? – відказала Соня помертвілими губами.

– Він просить у мене дозволу сказати тобі про свою любов. Дозволу… – Тоня задихнулася. – Щоб я йому дозволила женитися на тобі. Ти чуєш? Чуєш… Думав, що любить мине, а полюбив тибе, сучко… Просить дозволу! – Вона кинулася до сестри, стала трясти її, бити по щоках, а потім знов трясти, дряпати лице.

Софійка не боронилася.

Хтось незримий мовби насипав їй у душу солодкого цукру впереміш з гірчицею. Вона ковтала ту суміш, майнула думка, яка ж вона щаслива й нещасна. Нещасна й щаслива.

Мовби дві Софійки в одній.

Дві в одній і поруч сестра.

Коли сестра трохи заспокоїлася, то сказала:

– Щоб я тибе більше в цій домі ни бачила. Забирайся, їдь куди хоч. Ни можна удвом нам тут жити.

– Ни можна, – прошептала Софійка.

Через пару днів вона справді поїхала. У голови колгоспу якось випросила дозвіл на виїзд, сказала, що вельми хоче вчитися в ремісничому училищі. На швачку. На вишивальницю, читала про таке в газеті. Хочеться їй вишивати, одпустіть, дєдьку Федосю. Вона й справді добре вишивала.

Голова глянув на її згорьоване, подряпане обличчя й щось певно відчув.

– Добре, їдь, раз таке діло…

Софійка йшла селом з дерев’яним чемоданчиком в руці й думала, що йде, рухається в невідоме життє. Тико неїне тіло. А душа… Душа й серце лишилися, закопані десь там – може, в садку, під яблунею, біля місця, де колись стояв батьків літак, а може, перед хатою в Зенька.

«Чого ж він хоче? Провести ни вийшов…» – подумала, й відчуття порожнечі стало ще більшим, захльоснуло, залило з головою.

Верталася до Загорян через рік, так само навесні. Тільки тепер вже цвіли вишні й от-от мали вибухнути білим шумовинням яблуні. А за ними без. У повітрі стояв той особливий, трохи запаморочливий запах, коли іноді людині здається, що вона не впізнає саму себе, що от-от відкриється щось несподіване, потаємне, призначене тільки для неї, що змінить, зробить інакшим неї саму й цілий світ. Коли світ стає теплим не лише од весняного сонця, а й від цього буйного квітування, під час якого все довколишнє немовби набуває обрисів білої, вродливої, щойно засвіченої пелюстки.

«Село мовби інше», – раптом подумала Софійка.

Позаду був шлях у далеке місто на сході України, робота на будові, бо на швачку не пішла вчитися, де вона спершу підносила, а потім вчилася класти цеглу. Було життя в робітничому гуртожитку, до якого вона почала поступово звикати, – і до його укладу, й до шумливих вечірок та спільного відзначення свят. Був хлопець Ігор, котрий працював на будові кранівником і взявся проводжати її з роботи до гуртожитку. Софійка дивилася на нього, слухала його балачку, часом і собі вставляла якесь слово. Часом вона думала: «А як там Тоня? Як там Зенько?» І тоді слова високого симпатичного хлопця мовби зникали, падали кудись у невидиме провалля.

Хоч дозволяла проводити.

Бо хотіла забути, забути, забути Зенька.

Десь під осінь вона таки написала в село, на їхній куток, до Ніни, сусідки, ровесниці, з якою колись трохи дружила.

Після розповіді про себе: «Усе нормально» – питала мовби ненароком: «Що чути у них? Як там Тоня, які такі звєстія?»

Ніна відповіла: «Тоня живе сама, ходить на роботу в ланку, сумна, та воно й пойнятно, а Зенько, капосний, завербувався кудись, вроді як у степову Вкраїну, де дають роботу й хату, а нащо йому хата, як ще ни женився, може й в общежитії пожити…»

«Він мене знайде», – подумала Софійка.

Зенько не знайшов, а від Ніни регулярно приходили довгі листи з описами родинного і взагалі сільського життя. У першому зимовому посланні сусідка дописала, що заходила ото до Тоньки, бо вже кілько-то день ніде не видно, то побачила – лежма лежить подруга, вдягнута, очима в стіну вперлася, пробувала заговорити, так ніби глухоніма. Отакі діли, ще, звісно, заходитиме.

«Заходь, – написала Соня. – Заходь і пиши, як там».

Ніна відписала, що заходила, поралася Тоня вже по хазяйству, в хліві, гній у корови чистила, вона, як зайшла до хати й ни побачила, то налякалася, мало чого случитися може, ну й кинулася до хліва, а там – Тоня. «Півслова, може, сказала, а як я вже йти зібралася, – писала Ніна, – то Тоня раптом й питає: як там Софійка?»

«Од поштарки, майбуть, узнала, – додавала Ніна, – що переписуємось, бо ж я ни гу-гу. Ну, я й сказала, що на роботі ти, а про кавалєра твого, що ти писала, – мовчок».

Софійка у листі-відповіді написала, що передає сестрі велике вітання.

Ніна: «Вітання твоє передала, так, звиняй, напишу вже як є. Ото кажу, що вітання передає Соня, велике притом, а вона тико розігнулася од миски, у якій бурака чистила свині, певно, зиркнула, як сто рублів подарила, ну й отвічає: «До дупи мині те неїне вітаннє, а хоче вертатися, то хай вертається, місце є, де жити, хата велика, ни вкушу, хай ни лякаїця». Отаке ответствіє на твоє привєствіє, звиняй, що написала, тако було».

Софійка зайшла на подвір’я, таке знайоме, її подвір’я, й раптом подумала, що вона мовби й не покидала його. Довго стояла перед порогом і все ж переступила. Всередині нікого. Тільки кіт їхній, Мурзюня, поглянув, упізнав, радо нявкнув, став об ногу тертися. Софійка взяла на руки котяру, погладила, притулила до грудей.

– Мурзюка… Мурзючище… Скучив хіба? Де ж твоя хазяйка?

Тоня виявилася за домом, скопувала грядку. Софійка підійшла і також довго стояла, шукаючи слів. Подумала, що й зі спини видно, як змарніла сестра. Зрештою Тоня повернулася, глянула здивовано, поглядом мовби питала, хто ж то прийшов? Тернула рукавом лоба й сказала:

– Ну чого стоїш, як вкопана? Бери оно городника[56]56
  Лопата (діал.).


[Закрыть], помагай копати.