Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

19. Кров з молоком

Про таких дівчат, як Варочка Лзьова, казали – як кров з молоком. І справді – висока, але не занадто, статна, проте й не товстуля, не скажеш, що така вже красуня, та симпатична, як у селі казали, до холєри, зеленкуваті очі ледь з косинкою дивляться так, що дядько Іван Бройчик зітхнув зі смішком: «Був би ото молодим, через річку пуйшов би за такою й штани ни закачав би». Про ходу ж самої Варочки (так до неї всі зверталися, хай би хто спробував Варкою назвати, припечатала б гострим язичком у два щоти), казали навіть не «йде, як пише», а – «йде, як грає». Грала Варочка вміло – стегнами не надто похитувала, хіба вряди-годи, та ступала якось так, що гострослов з молодших Васько Бирець кинув: «Подивишся – хочеться за нею стежку прокладати».

З дитинства Варочка знала ціну своїй привабливості й у ній росла впевненість, що має вона дістатися найвдатнішому в селі парубкові. А ще ліпше – сама вибере, хто неї гідний увести у свою хату, а то й у Вароччину ввійти. А хата, дома, у Варочки була своя, саме своя. Батько неїн з фронту не вернувся, мати Гапка зосталася з трьома дітьми та дала їм раду. Син, як виріс, подався в Донбас на шахти та там і женився, раз якось приїжджали вже з внуком. Люба, старша дочка, швидко заміж вийшла – уподобав молоденький, хоч і вельми худий інженерик з емтеесу[57]57
  МТС, машинно-тракторна станція.


[Закрыть], він же й наполіг, щоб жінка його, як Гапка казала, вчоною була, й Люба працювала в колгоспі рахівником та заочно вчилася на якихось курсах. Інженерові дали службове житло – пристойну хату на колишній єврейській вулиці, з тої оселі, як звів будинок у місті, щойно виїхав сам директор МТС. Люба охоче перебралася в нову, добротнішу оселю. Через рік по весіллі у Гапки схопив живіт, боліло знизу, з правого боку, думала – переходить, як переносила на ногах чи трохи відлежуючись, всякі болячки, та за пару днів боліло вже так, що Варочка, почувши материн стогін, побігла до дільничної лікарні за фершалом. Іван Антонович помацав місце, де боліло, Гапка зойкнула й сіпнулася, а фельдшер констатував, що, певне, апендицит, і спитав, чи давно болить.

– П’єтий день, – відповіла Гапка. – Нє, кажися, шостий.

– Це гірше, – Іван Антонович нахмурився. – Треба негайно в лікарню.

Емтеесівською ж машиною і відвезли Гапку в районну лікарню, та врятувати не змогли – гній розлився вже по кишечнику. Мати досі берегла молодшу дочку, як уміла, бо відчувала, що та, як казала Гапка, крутьвертькова. І прикрикнути могла, коли та десь затримувалася, й насварилася, коли завважила, що з нею, шістнадцятилітньою, вже вистоює за ворітьми дорослий парубок.

Тепер Варочка лишилася сама й вирішила, що їй одній треба свою долю та життя облаштовувати. Виждала належних сорок днів по материній смерті, вистояла в церкві пам’ятну молитву, зібрала родичів і сусідів на сороковини – другий поминальний обід з приводу відльоту душі у далекі світи, і вже, як проводила сестру зі швагром, натякнула, що хтіла б і вона на людській роботі побути. Натяк Євген, Женьчик, як називала чоловіка Люба, зрозумів, пообіцяв подумати. Довго думати Варочка не дала і вже через день сама заявилася в ту МТС перед його світлі очі. Зі збентеження, з яким зустрів швагро, Варочка збагнула, що думання ще й не починалося. Проте збентежений Євген велів почекати й сказав, що зараз переговорить з директором, у них взагалі-то вакансій нема, особливо для жінок, але, може, у майбутньому… Він щось придумає…

– Давай, я тоже піду з тобою, – несподівано для самої себе сказала Варочка.

– Ну, якщо хочеш…

– Хочу…

Варочка вперше опинилася за цегляною загорожею на території машинно-тракторної станції. Директора вона вже бачила на весіллі Люби й Жені. Він був ще не старий, літ під п’ятдесят, із залисинами. Тепер вона згадала, як її вразило на весільному подвір’ї перетворення суворого поважного чоловіка-начальника на веселого, навіть безшабашного танцюриста, як він сказав: «А станцюю-но я з цею кралечкою-сестричкою». І їхній танець, і блиск живих, лукавих, хтивих очей при танці – все постало перед очима.

У приймальні директора сиділа невродлива гостроноса дівчина – донька вчительки, присланої зі сходу. Варочка глянула на неї й не могла приховати відвертої зневаги. І раптом подумала, що з часом вона може перейти сюди, в приймальню.

– Ви до нас у якійсь справі? – спитала дівчина.

– І справа, і зліва, – відповіла усміхнена Варочка.

З кабінету директора Євген вийшов швидко. А потім ту величеньку кімнату осяяла і усмішкою, і ходою, якою зачаровувалися всі загорянські хлопці й чоловіки, Варочка. Ледь ступивши до кабінету назустріч директорському позирку, вона знала, що тут працюватиме.

Так воно й сталося. Директор сказав, що їм не завадить третя прибиральниця, штатним розписом при розширенні штату посада передбачена, а штат у них якраз розширюється, з часом, можливо, з’явиться потреба в другій посильній… Він багатозначно кашлянув… Робота Варочку не лякала. Тим більше що її виявилося не так і багато – вранці прийти, протерти пилюку в кількох кабінетах, помити підлогу, вигребти і винести папірці з корзин, що стояли коло столів, часом поприбирати огризки з їжі – в конторі станції працівники часто влаштовували вечері з випивкою. З двома іншими прибиральницями Варочка порозумілася швидко й навіть почала ними командувати – то були сільські баби старшого віку. На дівку-посильну, котра сиділа в коридорі й вічно гризла то яблуко, то сухаря або шкоринку хліба, дивилася іронічно. Робота в неї, звісно, не бий лежачого – час від часу то щось віднести в контору колгоспу чи сільраду, або когось покликати, але ж треба сидіти цілісінький день. Варочка ж, помивши та поприбиравши пару годин, могла бути вільною, щоб з’явитися під кінець робочого дня. Вона або йшла додому і поралася на городі, доїла корову, яка верталася з ранкової паші, готувала пійло поросяті або просто вешталася по станції.

Машинно-тракторна станція – то було всуціль чоловіче царство, окрім трьох прибиральниць, видри-секретарки, ледачої посильної, товстенної бухгалтерки й кривоногої дівчини– обліковця. Чоловіки, а головне молоді симпатичні хлопці, приганяли й забирали зі стоянок і майстерні гусеничні й колісні трактори, вантажні машини-таратайки й міцніші самоскиди, комбайни, бульдозери, нарешті великого тягача. Чоловіки трудилися в майстерні, кузні й на ремонтно-складальному майданчику. Всі вони мали щастя час од часу спостерігати її диво-ходу, загадково-звабливу посмішку й позирк великих зеленкуватих очей, ледь-ледь зі знаменитою косинкою. Часом кидала гостреньке слівце у відповідь на надто масний жарт, часом дивилася оцінювально й заклично, раз-два й підморгнула.

Незабаром вона стала на станції своєю. Могла й затриматись побіля якогось гурту, навіть пийнути краплину самогонки – тут те пійло не виводилося. Та від чиїхось надто довгих рук спритно виверталася, а то й била – рука в самої Варочки була міцною. Така поведінка хлопців розпалювала, як і хода, як позирки, будила уяву, й у Варочки з’явилися залицяльники. Кількох вона відкинула одразу – одного за корячкувату поставу, іншого за плескатого носа, в третього явно зарано намічалися залисини. А от між двома завагалася.

Грицько працював у майстерні, виходив надвір із вічно замурзаним носом, був токарем якимось таким умілим, як казали, ніби вродженим, так вправно виточував деталі для ремонту тракторів і комбайнів, що директор уже двічі вибивав йому відстрочку від служби в армії. Він був вічно заклопотаним роботою, виточуванням тих деталей. Варочка заходила до майстерні, аби щось прибрати, а то й просто так, щоб у черговий раз побачити, як Грицеве лице, коли вона проходила повз, наливається рум’янцем, його осяває щаслива усмішка й він засоромлено (геть би дитина) одвертається. Селянська дівчина з практичним розумом Варочка знала, що з таких виростають найліпші чоловіки – віддано-слухняні, вірні й роботящі. Та надто вже сором’язливим і мовчазним був Грицько – жодного разу не зачепив, не пожартував, слова тре було з нього тягти кліщами, тільки й того, що бовкнув одного разу, коли її угледів:

– Гля, хлопці, наша квіточка зновика в нас цвіте.

І одвернувся, мовби сказав щось сороміцьке.

Слів тих йому стачило на тижнів два.

Інша річ – Роман. Він робив водієм єдиного в МТС тягача, яким завозив поламані трактори й машини, що їх вже не можна було відремонтувати в полі чи на дорозі, часом витягав загрузлі на болотистих дорогах. У жнива пересідав на комбайна й заробляв, як для села, чималі гроші й зерно. Роман був, на відміну від Грицька, веселим, товариським, за словом у кишеню не ліз, сипав жартами й анекдотами, легко ставав душею компанії, а головне, був теж явно небайдужим до Варочки. Одного разу, коли вона йшла додому, почула за спиною гуркіт. Озирнулася. Мимо проїхав тягач, Роман помахав з кабіни рукою. І раптом з тягача, який продовжував поволі котитися, вистрибнув Роман, схопив Варочку в оберемок, поніс і так само на ходу посадив на платформу, причеплену до залізної черепахи.

– Сиди, – наказав і сам на ходу застрибнув у кабіну.

Довіз її аж до повороту на куток. Спинився, підбіг, бережно зсадив дівчину на землю.

– Ти самашеша зараза, – сказала Варочка.

Але щось в її серці тьохнуло і тьохкало з кожним днем усе сильніше. Вона дозволяла Романові проводжати її після роботи додому, хоч знала, що той, пройшовши з нею крізь усеньке село, мусить вертатися назад і йти майже п’ять кілометрів до свого села. Така відданість її тішила. Про Романа вона знала від його односельчанина, котрий теж гарував у МТС, що в цього хлопця-зуха була в селі дівчина, яка збирається заміж за іншого. Це трохи навіть образило Варочку – як такого можна покинути, чому?

Вони йшли, балакали, жартували.

Коли спинялися побіля неїної доми, хотілося запросити хлопця до себе, та стримувалася. І все ж запросила – надто п’янко пахла черемуха того вечора за хатою. Варочка накрила стіл – знайшлася і випивка, і закуска. Він раптом спитав:

– Я можу лишитися? Набридло, знаєш, додому вертатися…

Його обійми були дужими й ніжними.

А от слів про любов не було. Були інші слова, коли проводжав наступного вечора. Варочка йшла тепер поруч із трепетом і солодким сподіванням.

– Ми славно вчора побалувалися…

– Поба…

Їй перехопило подих. Аж спинилася.

– А хіба нє?

Він тоже спинився.

Тоді рішуче:

– Ходімо. То розмова не на вулиці.

У хаті, її хаті, він взяв неї за руку.

– Слухай, Варочко, мене, по правді, й учора мучило, і зранку, і цілий день… Тобі ж зі мною було добре?

– Ну, питаєш…

Вона щасливо усміхнулася. А потім:

– А чого завів питанку?

– Бо я… Я оно з Павликом посперечався. Він каже, що ти на мене запала. А я кажу – нє, вона ж свійська дівчина. Видко, погуляти не проти… Ну, ми ж погуляли…

– Погуляли…

– Ну, ти ж уже не дівчина… Кажуть, з директором…

– Хто каже? Та сука, що у приймальні?

Варочка згадала той вечір, коли директор зайшов до кабінету, як прибирала. Його обійми, коли згріб всю… Коньяк, дивний напій, який пила потім.

Його, засапаного після кохання, здивований вигук:

– А ти ще, виявляється, целка!

Вона ще лишалася в кабінеті на його вимогу кілька разів. Любилися на столі і в кріслі.

Роман тепер сказав:

– Та я тебе не засуджую. Та мені байдуже, з ким ти…

– Байдуже?

Варочка подумала, що варто його прогнати. Але не було сил. Від Романа йшло дивне тепло. Сидів, м’явся. Начеб ховав руки.

Того, другого вечора, Варочка почула його історію.

До армії в Романа була дівчина. Дружили, клялася чекати. Ну, там, уже на службі, чорт його смикнув написати своєму другові, щоб спокусив, перевірити хотів, чи вірна його Олюня. Перевірив…

– Ідіот я… Сволоч і ідіот…

– То чого ж ти переживаєш, раз вона тебе зрадила? – Варочка ніц не розуміла. – То, може, й на ліпше… Як ни тепер, то в четвер… Ліпше, що до женячки взнав, чого варта…

– Не ліпше… Люблю я неї… Досі люблю… Сьогодні, після ночі з тобою, остаточно зрозумів… А вона ж…. Вона за Костика, друга мого… Виходить, весіллє буде на тій неділі… Аж типер… Ех, тре було мині простити… Дурень я, дурень…

Він обхопив голову руками. Отаким виявився цей хлопець. Жартівник, справжній зух…

«Тютя, – подумала Варочка. – А може, то й, по правді, на ліпше… Типерка буде зовсім моїм, нікуди вже не дінеться. А там і виліплю, що схочу…»

Вона обняла Романа. Притулилася. Він відповів – мляво якось, несміливо. А тоді шарпнувся.

– Вибач, піду я… Далеко мені йти…

– Так нихто ж тибе ни гонить…

– Воно то так… Так воно… Тико я піду…

– Ну й іди… Іди до свеї зрадниці… Ци до їх обох… Тютя розмазана…

Зиркнув жалібно. Він пішов. Пішов, аби більше ніколи не повернутися до її оселі. Порожньої оселі. Варочка проплакала півночі, вранці пішла на роботу з твердим наміром – помститися й Романові, й собі. Тільки не мстилося. Вона, як і раніше, мовби то жартувала з хлопцями й чоловіками, і до Гриця в майстерню заходила. Та в голові крутилося вперто одне: та нивже з нею можна тико так – силою, владою взяти, як директор, чи погратися, помститися іншій, як Роман…

Варочка відкрила в собі дивну гордість. На Романа вона дивилася і з презирством, і співчуттям. Через місяць вона довідалася про весілля… Весілля Романа з Ольгою, тою дівчиною, на якій мав женитися його друг, що спокусив… Варочка відчула, як у неї попливла земля під ногами… Вона справді нічого не тямила в цьому житті.

Ще через місяць з чимось вона остаточно зрозуміла, що груба. Чи як там по-вченому кажуть… Вагітна… Вагітна, овечка кітна… Першою думкою було – позбавитися, геть, геть… Вона, Варочка, принесе в подолі байстрюка… Чи до іншого тюхтія, Гриця, підкотитися, такий може взяти і з чужою дитиною…

У Вароччиному єстві переплелися й виявилися у всій своїй гостроті дві її основні риси – бажання виявити, подати себе, показати, що вона таки не остання на цьому світі, багато чого вартує, і ота гордість, ба, не гордість, а гординя. Вона не могла навіть признатися сестрі Любі, що загрубіла. Знала, що в селі є баби, котрі, як казали, вишкрябують жінок, що носять у собі й не бажають родити… Та піти до таких, знаючи, що все одно стане відомо…

Варочка вирішила – будь що буде. Якщо вона чогось варта, то й з дитиною візьмуть… У неї почало рости бажання мати донечку, рідну крихітку, прихисток для самотньої душі. Удавала, що нічого не сталося, навіть не приховувала живота, що почав зримо рости. Ходила, розмовляла, жартувала…

Роман, правда, раз спитав:

– То… моє в тебе буде?

– Нє… Ни надійся, – вона гордо піднесла голову й продемонструвала свою знамениту ходу.

Наздогнав. Хвать за руку.

– Прости, – сказав ще тихіше, ніж спитав. – Ни думав, що так вийде… – І по хвилі. – У нас із Олею мею тоже дитина зав’язалася…

– Вітаю, – тільки й вимовила.

Сказала з чимось таким, що здушило горло, розлилося жаром над грудьми, далі зібралося в клубок. І той клубок не міг з неї вийти.

У неї народилася наприкінці зими справді дівчинка. Родила вдома, коли вже геть стало не в силі терпіти болю, якось добралася до сусідки, баби Явтушихи, вона й прийняла, і перерізала пуповину. Дівчинка була нівроку, міцненькою, здоровенькою на вигляд, схожою, як їй здалося, і на неї, і на Романа. Назвала донечку Валерією – таке ім’я почула в емтеесі од їхньої бухгалтерки, і воно їй вельми сподобалося. Та час замилування дитиною швидко минув. Настала весна і Варочка відчула, як до неї повертаються і сили, і бажання жити. У МТС прийшли нова машина і новий трактор, а значить, з’явилися й нові молоді механізатори, на початку літа приїхав ще один інженер. Вона бачила, що уваги чоловіків не втратила, тепер тільки поглядали на неї трохи інакше (а може, то собі нав’язала?) – як гулящу, доступну. Зранку, нагодувавши малу, вкладала спати й поспішала на роботу. Тоді в селі ще тільки запровадили чотиримісячні декретні відпустки, по два місяці до і після народження дитини. Коли ж лишалася в чоловічій компанії, на вечір просила доглянути Лєрку ту ж Явтушиху чи сусідку Марину, у якої самої була маленька дитина.

Подія, що ще крутіше змінила Вароччине життя, сталася влітку. Варочка раненько шпацірувала на роботу. Вийшла на шосейку, вже підходила до станції, коли почула шум за плечима, потім і сигнали. Озирнулася – ціла колона машин. Воєнні. Здогадалася – зновика понтонники з Любовня їдуть наводити через їхнє озеро свої мости. В останні роки такі навчання проводилися по пару разів на рік. Оскільки МТС знаходилася неподалік від озера, вона теж ходила дивитися, як складають ті мости – залізні й гумові, як через озеро рушають по них машини й навіть гармати.

Колона обминала неї, обдавала ревищем двигунів, газами і вітром, з кабіни офіцер чи старшина привітно помахав рукою, вона теж змахнула у відповідь, солдати, котрі їхали у відкритих кузовах, кричали: «Приході к нам, дєвушка!», посилали повітряні поцілунки. Машини минули, а Варочці зробилось легко й радісно на душі. Вона й справді дівчина, всього лиш двадцять перший рік іде, все життя попереду, вона молода, красива, як казав той Васько Бирців, до холєри симпатична, то й що, що має дитину, ни одна вона така, мусить же знайти свою долю.

В обід вирішила подивитися, як тренуються солдати, те можна було робити тільки здалеку. Понтонники вже розбили табір на другому березі, під лісом. Щось потягло неї вздовж берега. Йшла, доки не почула:

– Стой, кто ідьот? Стоять на мєсте.

Побачила двох озброєних солдатів, поцікавилися, хто вона така. Варочка сказала, що місцева, з села, а робить в емтеесі, а то хотіла подивитися, як ото мости наводять. Солдати засперечалися – відпустити її чи доповісти старшині або ротному? Таки повели, і біля крайнього намету один із солдатів сказав:

– Товарищ старшина, вот нарушітельніцу привели…

Старшина виявився високим, молодим, з мужнім обвітреним обличчям. Варочка подумала, що десь вже його бачила і посміхнулася – то ж він махав їй з кабіни.

Старшина теж спитав, хто та звідки. Варочка пояснила і раптом подумки попросила: «Не відпускай мене». Старшина сказав, що ходити тут, звісно, цивільним не можна, навіть із цього села, але таким симпатичним порушникам можна й пробачити.

– Дєкую, – видихнула Варочка.

І подумки: «Симпатичний… Тоже… Не Васько».

Старшина відпустив солдат і сказав, що однією подякою не обійдеться, доведеться провести, щоб ще раз не заблукала.

Так Варочка знайшла свою долю. Принаймні, думка, що виникла, коли попрощалася зі старшиною, гріла її цілу дорогу і підносила на невидимих крилах. Вона вперше задала собі два запитання, які задавала й потім, на які не знаходила відповіді. Перше: чому вона пішла вздовж озерного берега аж до військового табору, і друге: чи справді то Ростислав, як звали старшину, виглядав із кабіни військової машини на шосейці й привітно махав рукою… Зрештою, це не мало великого значення, мало інше: вона йшла назустріч своїй долі, своєму щастю й прийшла до нього. Вдома того дня на неї, звісно ж, чекала Валерка – зарюмсана, охрипла від крику, геть мокра і закаляна, бо ж мама ще ніколи так довго не затримувалася на роботі. Швидко обтерла, перевдягла, погодувала, а потому нагріла води й вимила доцю. Вона обціловувала маленьку й розповідала, якими вони відтепер обоє будуть щасливими. Бо ж доля, Бог мусять зглянутися над ними. Нарешті змилуватися… після смерті батьків і її невдалих пригод.

З того дня розпочався роман Варочки й старшини Ростислава Тищенка. Вони зустрічалися щовечора, а часом і вдень, цілий місяць, доки понтонники стояли табором на березі озера. А потім, коли повернулися до міста, Варочка їздила автобусом і попутними машинами до Любовня, а Ростислав приїжджав (часом теж автобусом, а часом воєнною вантажівкою чи й командирським «бобиком», що неї особливо тішило) до Загорян. Зустрічалися в лісі, на лавочці, в гайку поблизу емтеесу, в його кімнаті в гуртожитку для офіцерів і надстроковиків, на квартирі в його товариша. Ростислав не сипав жартами й дотепами та анекдотами, як Роман, не зітхав безнадійно, як Грицько, слова добував не часто, але були вони для Варочки по-особливому вагомими й значимими. Незабаром вона знала про коханого (так, так, коханого, ще й якого) геть усе. Ростик був із селища біля великого міста над Дніпром, туди ж незабаром мріяв і повернутися. Бо він служив строкову солдатську в їхньому місті, по її закінченні лишився на надстрокову і через пару літ служби став старшиною. Шкодував, що як був ще сержантом, не ризикнув поступати у військове училище, ну, та нічого, своє наздожене, йому ж тільки двадцять сім. Вже домовився про переведення восени у військову частину в їхньому місті, а там поступить на курси молодших лейтенантів і все одно стане офіцером. Ростикові батьки, як він казав, мали їй сподобатися. Батько був простим роботягою, все життя слюсарював, а мати хоч і вчителька початкових класів, теж проста, із села. Мають свій гарний будинок. У Ростика були ще старші брат і сестра («Як у мене», – щасливо сказала Варочка), обоє вже одружені, мають дітей.

– Познайомишся ще з плем’яшками, – сказав Ростислав, і од цих слів Вароччине серце солодко завмерло. – Хуліганисті стервеці, особливо Костик Толіків, ну, нічо, наведемо порядок.

Про себе Варочка розповідала теж усе. Крім одного – про пригоду з Романом і про її Лєрку-Валерку. Доця по поверненні мами з любовних мандрів вже стрічала її щасливим агуканням, віднедавна навчилася й сидіти. Варочка з трепетом чекала дня чи вечора, коли муситиме розказати коханому про Валерочку. Було боязко, але втішала себе тим, що раз любить так неї, то мусить полюбити і неїну крихітку, кровиночку.

Ростик довгенько не поспішав розвивати їхні любовні стосунки, це її трохи навіть ображало, але й водночас радувало – бачила, що він в усьому статечний, ґрунтовний, як і належало бути справжньому чоловікові. Поки що великою радістю для Варочки було нетерпеливо поспішати на побачення в селі чи місті й блаженством потрапляти в міцні, дужі, солодкі обійми. Вона ще не знала, яке ще більше блаженство чекає на неї попереду.

Коли Варочка стала повністю його, то віддалася, впала у справжні обійми й любощі, як лягає на долоню доспіла-доспіла вишня, по вінця налита соком, але ще не переспіла. Незабаром вона переконалася, що Ростикове кохання не йде ні в яке порівняння з тим, що знала досі, – грубим, квапливим зляганням з директором, дужими, але якимось надто обережними любощами тієї єдиної ночі з Романом, не кажучи вже про короткі сеанси з кількома слюсарями і шоферами в каптьорці коло ремонтної майстерні чи в кабіні самоскида – ті здавалися дурним сном. Ростик виявився настільки потужним чоловіком, що від захвату у Варочки дух відлітав кудись аж за хмари. Вона іноді сама мовби не перебувала під ним чи зверху, а літала в час любощів так високо, що боялася впасти.

Після таких побачень Варочка ловила себе на думці, що їй хочеться зробитися маленьким слухняним кошеням, котре треться об ноги коханого чоловіка. Найкращого у світі чоловічища, її власника і повелителя. Восени Ростик вдруге їй освідчився й сказав, що справа з переводом його в рідне місто фактично вирішена й незабаром вони туди поїдуть. Обоє. Так і сказав – обоє. Він познайомить її з татом і мамою, братом і сестрою, плем’яшками.

– Ти, до речі, так і не завела мене до своєї хати, а казала, що живеш сама, – з легким докором додав.

Варочка зрозуміла, що настав час, що мусить відкрити те потаємне, що досі приховувала.

Завмерла її душа, тільки шалено на ціле село стугоніло серце, враз стала мокрою спина.

– Ти мене справді любиш? – вона здивувалася, як хрипло звучить її голос – геть чужий.

– Ну, Варуню, ти даєш!.. Ти ще й сумніваєшся?

Звісно, вона не сумнівалася. Досі найбільшою турботою було приховати, що вона годує дитину грудьми. Направляючись на побачення, змушувала Лєрку перед тим пити, або ж зціджувала молоко. Коли ж їздила в місто, то раз, як побачення затяглося, мусила обдурювати, що хоче в туалет і там позбавлятися зайвої білої рідини, яка могла її видати. Під час любощів старанно ховала груди (чим ще більше розпалювала Ростика), казала, що їй стидно, ще націлується колись. Здається, коханий нічого не помітив. Чи вдавав, що не помічає?

– Прости, – пригорнулася, цього разу несміливо й винувато. – Прости, любий. Я не сумніваюся… Я… У мене…

І помертвілими вустами:

– У мене є дитина.

– Дитина?

– Так. Дочка.

Він скривився, потім присвиснув.

– Ну діли… Коли ж ти встигла?

– Недавно. Валерці зимою рік буде.

– Валерці? Валерія… Гарне ім’я.

Гарне ім’я… Як він вимовив…

У Варочки трохи полегшало на душі.

Він… Він зрозуміє і простить… У Валерки буде тато…

– Невдала любов?

Ростислав спитав мовби знехотя. Не зацікавлено, а байдуже.

– Майже. Обпеклася. Лєрка й осталася…

Він рушив. Варочка слухняно за ним. Не знала, що думати й що казати.

Нивже зновика облом, біль і …

Ростислав спинився. Потім взяв неї за плечі. Пригорнув і відпустив. Сказав, що дуже любить. Що йому байдуже, що в неї хтось був, що дитина, що сам не святий, проте… У нього дуже суворі батьки, ще тої, старої моралі. Особливо мама… Коли старший, Толік, почав було дружити з дівчиною, у якої була недобра слава, мама суворо заборонила, та й батько раз добре пройшовся паском і кулаком по сестрі Райці, коли та надто пізно прийшла додому… Ні, він не проти дівчинки, він би… Але… Він не уявляє, як він приведе до них у дім жінку з дитиною… Він уже написав батькам, що має гарну дівчину… Дівчину…

– То що ж нам робити?! – Варочка швидше зойкнула, ніж вимовила.

Ростислав сказав, що він хоче, щоб Варочка була з ним, стала його дружиною, але…

Але без дитини…

– То що, мині вбити Лєрку? – Варочка мало не викрикнула.

– Чого ж убити… Зроби щось інше… Можна ж в дитбудинок здати чи куди там… А тоді поїдемо до наших…

– Ну, дєкую… До побачення…

Ростислав схопив неї за руку. Стис. Проте не надто боляче.

– Не гарячкуй… Подумай… Я ж хочу бути з тобою… І туди мушу вернутися… Подумай… Якщо любиш… Зустрінемося післязавтра… Приїдеш до міста…

Варочка думала ніч і наступний день, і ще ніч. Обурення змінилося розпачем. А на зміну розпачу приходили картинки їхнього кохання з Ростиславом. Ще й якого кохання! Побачила, як вони їдуть в те його місто. Як їдуть вулицею – обоє молоді, вдатні, вродливі, дужі. Гарна пара. Чудова пара. Заходять на подвір’я будинку, де їх зустрічають Ростикові тато й мама. Вона буде доброю, роботящою невісткою. Вона вміє ладити з людьми. До того ж Ростик каже, що вона може піти вчитися на продавця… Потім робитиме в магазині…

Варочка поглянула на доньку, котра мирно посапувала у сні. І раптом відчула до цієї істоти глуху неприязнь. Може, справді здати в дитбудинок? Але що скажуть люди? До того, що в неї дитина, вже якось звикли… Хоча скільки наварнякали, нагудили за її спиною… І чула, й хорохорилася… Проте скільки пережила… Як заявитися в той будинок, де його шукати… Треба ж буде заповнити якісь бомаги…

У неї ще була зустріч з Ростиславом. Коли побачила коханого, перехопило подих від одного його вигляду – високий, стрункий, міцні руки й широкі плечі, на які скоро замість старшинських ляжуть офіцерські погони.

Він поводився, мовби нічого не сталося. Жодним словом не згадав про вчорашню розмову. Казав ніжні слова.

Повів у ресторан (вперше), в кіно.

Потім вони кохалися в квартирі його товариша… Варочка верталася додому пізно ввечері – Ростислав відвіз до села позиченим мотоциклом. Варочка обіймала його за плечі, тулилася до них і думала, що ніколи й нікому не віддасть цього чоловіка. Неїного чоловіка. У тілі жив солодкий трем сьогоднішнього кохання. Кохання перед розлукою. Бо він сказав, що дали відпустку, після якої служитиме там, у своєму місті. А перед тим приїде, щоб забрати її. Заяву до загсу подадуть уже в них, так ліпше.

На прощання сказав:

– Ну, ти вирішуй за цей час свої справи…

– Може, зайдеш? – спитала несміливо – стояли біля її будинку.

– Пізно вже. Мотоцикла сьогодні обіцяв віддати.

Не хотів навіть глянути на Лєрку.

Але її любив.

Любив. Ще й як любив!

– До зустрічі, кицюню. До скорої зустрічі.

І собі видихнула:

– До зустрічі.

У хаті – Марина, сусідка, налетіла:

– Ну де ти швендяєш? Дитина ж уся скричалася. Якби я ни зайшла…

– Дитина… Дєкую вельми…

– Знов якийсь ухажор возив мациклєтом до лісу?

– Ни твоє діло…

– Ой, Варко, дограєся ще раз…

– Та йди ти…

– Я то піду, – сказала Марина.

«Тре таки щось рішати», – подумала Варочка.

Глянула на дочку. Де воно взялося, за віщо…

«Тре щось рішати», – ще раз подумала.

Рішення прийшло через два дні, коли купала своє нещастя. Доливала в тазик до води, загарячої, холодну.

Вода, вода… Холодна вода… Чого прийшли ці слова?.. Холодна вода лилася крізь пальці…

Наступного дня, йдучи поратися на город, де тре було підрізати рештки капусти, Варочка вперше посадила доньку у глибоку виварку з водою. На початок не вельми холодною. Мала запхинькала, потім замовкла, стала плескати ручками по водичці. А може, й не знала, що то таке.

Відтоді, йдучи на роботу, вона лишала Лєрку, одягнуту тільки в сорочечку, у виварці з водою. Все холоднішою.