Текст книги "Діва Млинища"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

7. Купівля в Парижі

Через неповних десять років потому рядовий солдат одного з піхотних полків російської імператорської армії Панас Терещук, якого начальство і товариші по службі звали Афанасієм, до чого він поступово звик, йшов у шерензі таких, як і він, вулицями Парижа. За ці роки його ноги також звикли до довгих виснажливих маршів. Спочатку від щоденної муштри на плацу, від переходів до найближчого міста й назад ноги гули, терпли й робилися наче чужими. Їх мовби зовсім не було, а Панас-Афанасій волочив за собою дві нечутливі колоди – вони гребли пилюку, як би високо їх не старався підняти за командою: «Више! Више! Тянуть носок! Ать-два!» Вночі, прокидаючись від того гулу й ломки в крижах, у колінах, Панас мацав, гладив і тер ті чужі ноги, повертаючи їх до себе. Та в якийсь час вони перестали боліти, не одразу, крок за кроком. Як і він сам, ноги звикли до служби, до нового життя, до нової тривалості і витривалості. Вдома він тоже чимало часу проводив на ногах, то й звикати було легше, ніж тим, городським… Помогло в новому житті й службі те, що Панас швидко збагнув своїм селянським розумом: найліпше ставитися до муштри, до чистки зброї, до вправ із рушницями й багнетами, проколювання тюф’яків з соломою і шматтям, як до звичайної, повсякденної, нудної, але тепер потрібної роботи. Він почав сприймати своє нове буття не як покару (тим більше, що сам його обрав), а тим, без чого й саме трудне існування неможливе. Він став солдатом за своєю суттю й нутром. А що вдома ніколи без роботи не сидів, то й тут усе більша потреба щось чинити, діяти дорівнювала потребі жити, виживати, розмінювати дні, тим більше, що за заняттям час летів швидше. Він навчився пристосовуватися – до муштри, розпорядку дня, до «дядька», якого приставили, аби навчив молодого солдата правильно ставити ногу, марширувати й поважати начальство. Його покірність, яка в дивний спосіб поєднувалася з непоказною, але затятою гідністю, розважливість й уміння швидко приймати рішення, коли тривога заглядала у вічі, принесли повагу серед товаришів по службі. А коли рядовий Афанасій Терещук у бою з турками, за рік до великої війни з французами, підказав ротному, поручику Скребньову, як розставити солдатів при обороні, а потім похвалив, мовби ненароком, поручика перед батальйонним командиром, йому було забезпечене прихильне ставлення ротного, який незабаром став капітаном.

Сотні разів згадував Панас ту, заради якої добровільно пішов на службу. Любов і ненависть до неї й самого себе сплелися в тугий густий клубок. Коли колов багнетом опудало, уявляв, що то Пилип. Він не був святим. У тому містечку, де квартирував спершу їхній полк, а особливо в більшому місті, де спинилися після повернення з австрійської кампанії, знаходилося чимало молодичок, удів, розбитних дівах, готових до «дружнього спілкування» не тільки з офіцерами й фельдфебелями, а й рядовими солдатами, здатних утішити їх і зрозуміти знудьговану за жіночим тілом солдатську душу. Начальство дивилося на те крізь пальці, тим більше, що одна війна змінила іншу, а в перервах і належало забувати про смерті, тяжкі поранення й каліцтва – полк порожнів і поповнювався новими бійцями на очах.

У тих походах – до Аустерліца, де відбулася велика битва з Наполеоном, до Відня й назад, на російсько-турецьку війну, а головне, на француза, який вторгся в їхню державу, – Панаса тільки раз і зачепило, у ліву руку вище ліктя, маленький шматочок м’яса вирвало. Зажило як на псові. Двічі був у багнетній атаці, колов сам і його пробували колоти. Та лишився цілим й незабаром набув слави «заговореного», якого ні куля, ні багнет не бере. Кілька разів після кровопролитних боїв Панас міркував, що ж його рятує, бо смерть була зовсім поруч. Молитви матері чи Параски – обидві обіцяли щодень молитися за нього – чи… Якось подумав: а може, то тая біла жінка, Діва Млинища, помагає? Не випадково ж бачив неї за місяць до того, як на службу вирушив…

У тому губернському місті, навідавшись до «веселого будинку», він спитав, чи нема серед тих дівчат такої, щоб звалася Параскою.

– Що, зазнобушка з таким іменем дома осталася? – спитала, дивлячись насмішливо-проникливо, видно, розбитна, схожа на велику ляльку й водночас ропуху, «мамка».

– Та вроді того, – знітився Панас.

– Повезло тобі, солдатик, – «мамка» засміялася, демонструючи щербатий рот. – Якраз свіженька з’явилася, і Параскевою звати. Малорос небось?

– Так точно, – сказав Панас. – Із мужиків ми.

– Мужіцкоє велічество, значить! – ще гучніше зареготала «мамка». – Счас подадім тєбе свєжатіну… Пальчикі обліжеш, полноє удовольствіє.

Дівчина, котра постала перед Панасом, виявилася зовсім молоденькою, ще молодшою з виду за його загорєнську Параску. Худюща, не вельми й вродлива, вона стояла й тремтіла, мов молода осичка, яку от-от мали зрубати.

«Чого ж ти, бідна? – подумав Панас. – А таки, певно, ще не зачеплена».

І він її не зачепив. Побалакали трохи, виявилося, сирота, тітка, яка виховувала, послала хліб тілом своїм заробляти. Парко стало Панасові, підкотив клубок до горла. Враз начеб справжню свою Параску побачив. Нє, його кохана отако не пішла б.

Він торкнувся худенької руки. Подумав, що цю ручку легко зламати. Хрусь і все.

– Йди, мила моя, – сказав і цілого срібного полтинника на долоньку (пальці силоміць розгорнув) поклав.

– Спасибі, дядечку, – прошелестіло дівча – чи то за те, що пожалів, чи що заплатив, дякувало.

Чому забажалося мати саме Параску? Дівчина з таким ім’ям, яку лишив у селі, вже давно була замужем за тим, кого любила. Мала, певне, дітей, перші роки Панас часом бачив себе разом з жінкою і дітьми коло свеї хати. Раз приснилося, як маленька дівчинка біжить до нього, обіймає, він у сні чув її пахуче, викупане в любистку волоссячко. Потім дівчинка відпускала його голову й починала сміятися…

З роками село і спогади мовби даленіли, здавалися дивним сном, який навіть снився колись не йому, а комусь іншому. Той, інший, орав землю, йшов за сохою, косив траву, витирав піт з чола і гладив кобилу Воронку. Солдат Афанасій дивився на того чоловіка, здавалося, простягни руку й торкнешся його. Знімеш пропахлу потом і пилюкою сорочку, і побачиш, що то ж ти сам…

«Я вже не той, я вже не він», – подумав якось.

Солдатам було дозволено писати додому письма, хто був неграмотним, а таких у їхній роті, ба, і полку було більшість, платив за написання гроші писарю. Панас не платив – не мав потреби писати. Ні, потребу мав, та вирішив раз і назавжди: як судилося вернутися, то вернеться, а складати слова не буде. То будуть слова не про нього теперішнього, а про когось іншого, йому невідомого. Він відрубав себе од того життя, яке добровільно залишив. Був інакшим, серце його черствіло й плакало. Плакало й сльози замерзали на льоту, а може, ставали кам’яними.

«Я ни святий, Боже, а простий чоловік, хлоп, мужик, і цей хрест мені ни під силу», – подумки не раз шептав.

У походах і на привалах.

А проте – жив. Ноги його намотували версти землі в їхній імперії й чужих імперіях, королівствах і князівствах, прихищували села й міста, батожив дощ і замітав сніг, а він вибирався з тих заметів своєї душі й пасток світу.

Його ще більше загрубіле тіло носило в собі й гуцикало думку, що колись же те має скінчитися. Раніше, ніж його життя.

Він пережив битви й походи, подолав по мостах, на плотах і вбрід десятки річок…

Тепер крокував чужим містом. Вдивлявся у високі чудернацькі будинки й палаци, у вухах звучали слова полкового командира, що здолали супостата Наполеона. Солдати вже давно перешіптувалися, що вдома жде воля од панів, цар мусить за цю велику війну нагородити переможців.

…Після маршу Парижем їх поселили в казармі в невеличкому містечку біля французької столиці. Казали, що через місяць-два жде довга дорога додому.

Якось Панас почув слова поручика Христенка, коли підмітав офіцерську кімнату.

– Смотрі, корнет, какую вєщіцу я в лавке купіл, – казав поручик і розгорнув щось схоже на невеличкий сувій полотна.

– Что єто? – корнет Яблонський явно здивувався. – Вроде какая-то карта… Зачєм она вам?

– Да вроде нєзачем, – відповів поручик. – Только вот, брат, в етой картє загадка одна єсть. Смотрі вот, какіє надпісі… Я как прочитал – опєшіл. Откуда їм взяться в Париже? Вот, читай, что сверху і вот тут, всередінє, напісано. Ну? Ти же кумекаєш по-французски…

Яблонский поглянув на карту і прочитав:

– Млініще… Какое-то Млініще. Ну і что?

– Вот здесь читай, – звелів поручик Христенко.

– Ме… Мережка, – прочитав корнет. – Ну і что? Рєчка, наверноє, так називається.

– Да вєдь названія-то наши, славянскіє… Больше того, скажу тебе, ето вєдь малороссійскиє слова. Я сам малорос… Смотрі, ето вродє карта какой-тот деревні, которая Млиніще називаєтся. Вот домікі. А вот ето вродє речушка, которая через ту дєрєвню тєчот. Мережка, понімаєш? Мережка, черт побери! Откуда у Франції названіє такоє?

Яблонський подивився ще раз, присвиснув:

– Так, наверноє, хітриє французи спеціально к нашому приходу такіє карти заготовілі. Вот ти і купілся.

– Да нєт, брат корнет, – сказав поручик. – Я било тоже что-то подобноє подумал. Только надпісь вот, смотрі… По латині. Анно Доміні. І вот цифри латінскіє. То єсть ізготовлєно года Божьєго 1647-го. Вот тебе і загадка. І продавец увєрял, что карта давняя, на пергаментє вроде начерченная. От какого-то предка досталась. Я как прочітал, подумал, почему б не купить? Всего-то за п’ять франков.

Панас, який спершу байдуже пропускав через вуха офіцерську мову, коли почув знайомі слова: Млинище, Мережка, раптом здригнувся, стрепенувся. Чи не почулося? Нібито – ні. Про село говорять, про річку… Як же це? То ж назва кутка в їхньому селі, назва його майже забутої річки, що неподалік їхньої доми протікає.

Він раптом весь задрижав. Ступив крок, другий до офіцерів.

– Вашбродь, – сказав голосом, що затремтів. – Я почув, вашбродь, що ви тута назвиська казали…

– Казалі… Ну і что? – Яблонський іронічно примружився. – Тебе-то что, солдат?

– Так воно вроді нічого, – Панас не знав, що й казати. – Тико того… То ж назви з нашого села… Млинище в нас у селі куток називається. І річка Мережка тож наша.

– Что? – поручик Христенко аж очі вирячив. – Ти нє врьош, солдат?

– Та ні, ваше благородіє. От вам хрест, – Панас розмашисто перехрестився. – Хай Біг бачить, що не брешу.

Христенко подивився на карту, тоді знову на Панаса.

– Вродє не врьот… Ха-ха… Ти сам-то откуда? Тож малорос?

– Та я з то… Волинської губернії. Владімірского повіту… Тамика й село моє Загорєни, й куток у нім наш, Млинище, присяй-бо, ваш благородіє… І річка Мережка, хай Бог боронить, щоби брехав господам офіцерам.

Панас попросив дозволу глянути на тую карту ци як там. Христенко дозволив. На шматку шкіри – мо’ телячої, мо’ свинячої, старої, поораної часом, побачив якісь значки вздовж маленьких ніби борозенок. А через частину карти пролягла довга стрічка з начеб хвилями всередині. Гм, дивно… Невже то й справді хтось незнаний Млинище їхнє намалював?

– Ну, вот відіш? – Христенко ткнув пальцем. – Ето же уліци, возлє ніх дома, а вот рєчка вьйотся, Мережка ета, а вот і надпісь латиной. Да, брат… Загадка форменная виходіт… Откуль в Паріже етом самом в тища шестьсот сорок седьмом году о вашей речке да о селе … зналі… Говоріш, не все село нарісовано?

– Та ніби так, – сказав Панас. – Якщо то вулиці, то ніби наш куток… Може, коли приїжджав до нас якийсь француз, то й гляди, наквецяв…

– «Наквецав» – ето что? – Христенко засміявся. – Нарісовал, по-вашему? Я хоть і малорос, а слова такого нє знаю…

– Та вроді того, ваше благородіє…

Знітився Панас, що таке мужицьке словечко приточив. Кахикнув, відійшов збентежений. Своєму найближчому товаришу по службі Гартемові Лищуку розказав. Той тоже почудувався, як могли куток села з далекої землі у Хранції намалювати. Потім змахнув рукою – нащо то голову собі морочити панськими витребеньками, я от у французької баби за те, що двері їй полагодив, блєшчину горілки тутешньої заробив, то й вип’ємо.

Випили, із казарми за кущі відійшовши, розговорилися, про свої села (Гартем, щитай, земляком був, з-під города Луцька, що збоку од Володимира знаходиться) згадали, про родини, пожурилися, поспівали. Гартем позаздрив укотре Панасові – на цілих три літа зоставалося менше тому служити. Про майбутній піший перехід, кудись аж у Расєю чи то на Кавказ, покалякали, лаючи тихенько начальство.

А вночі, як прокинувся, засіла в Панасовій голові думка-химерниця. Захотілося йому в себе тую вельми загадкову карту мати. Для чого, якби спитали, не пояснив би. Тико ж рідні слова, хай і чужими буквами, на ній написані. Млинище, Мережка… Може, душу йому зігріватимуть, од чогось злого вбережуть. Для чогось же судилося тую карту стрітити, аж тут, під цем Парижем.

Ще день провагавшись, Панас таки звернувся до поручика Христенка. Так і так, мовляв, хотів би, вашбродь, якщо можна, купити у вас тую карту. Бо ж то мині рідне, як би там ни було. Так і сказав.

Христенко у відповідь – його теж заінтригувала та карта. Може, колись візьметься за дослідження («Що то за звір такий?» – подумав Панас), аби розгадати таємницю, хто й коли намалював, створив ту невеличку карту. Пан поручик перейшов навіть на мужицьку мову. І сказав, що так тому й бути, зважаючи на військову доблесть солдата Терещука, його явно не мужицький розум, він згоден продати карту за ту ж ціну, за яку й придбав. А придбав за п’ять франків, отже, продасть усього за п’ять рублів. Навіть не золотих, а срібних.

Панас мало не свиснув і аж заточився. П’ять рублів сріблом! То була його піврічна плата за службу. Він знав, що той французький хранк, чи як там його, має не одну ціну з рублем. Не одну. Про те й солдати, й унтер Федорчин казали – вони щось там купували, в тому Парижі… Та як посперечаєшся з офіцером, поручиком, дворянином… Сорок рублів мав, що лишилися од платні й премії за перемогу над Наполеоном, бо ж тратився і на будинки втіх, і на випивку, і «дядькам» давав, хоч сам же був майже «дядьком», і часом офіцери позичали на горілочку й шампанське, не віддаючи, звісно, потім. П’ять рублів! А чорт із ним, подумав… Дідько візьми! Не дєдько, а дідько! Щось ніби в бік коле – візьми та візьми ту карту, той шматок давньої, пропахлої потом і часом шкіри. Із дивними значками на ній. Невже справді ті значки – то їхні хати і їхня річка, які невідомо хто намалював, вивів… Чим там малюють – пером чи пензлем… Чого в тому великому чужому Парижі? Як тут Млинище опинилося?

Дивна думка майнула – тая карта чекала саме його, Панаса…

А от офіцер-малорос, як він казав, Христенко дивився примружено, навіть глузливо… Вусатий тарган плавав у його воці.

П’ять рублів!

П’ять солдатських рублів у Парижі…

Зароблених потом і кров’ю, виграних у смерті!..

– А менше ни мона? – Панас запитав те з надією.

– Да об чом ти, земляк? – сказав поручик Христенко. – Я і так, по добротє своїй только, згоден, как земляку уступить.

«Вона як!» – подумав Панас і мовив уголос:

– Я згоден.

– Тогда по рукам!

Поручик, правда, не опустився до того, щоб потиснути його репану долоню. Тицьнув шматок до рук – тримай. Прийняв срібну монету, зважив на руці, всміхнувся. І пішов… Пропивати?

Уже за казармою Панас розгорнув свій скарб. Чужі букви, а він і своїх не знав. Ну, цяя, вроді знакома. То, певно, «М», «ми» кажуть, отже, направду Млинище, а то Мережка, по-чужому написана. Али й ніби по-їхньому. І тонка цівка ріки, мов жилка на руці… Ч-чорт, прогадав? За що віддав такі гроші? Яка шорстка шкіра… Пече його людську шкіру… Пече й ніби… ніби гладить…

І раптом відчув – цей шматок, карта, ци як там, наче почала гріти його долоні, тулитися до них, і тоже… тоже зігріти неї проситься… Ніби живе, далеке Млинище тулилося до його рук, не знати, як стало маленьке, мовби сліпе кошеня, що ще не знає світу, а вже просить у нього захистку…

8. Вибір Асміне

Чотири довгих років переходів, зупинок і нового шляху, натертих до крові мозолів на ногах і руках, майже дві сотні смертей – од втоми, душевної і фізичної, хвороб, од часу, що, здавалося, чатував за кожним поворотом дороги, мовби грався з людьми у формі – виживуть чи ні… і полк, у якому служив Панас, опинився на далекій Кубані, у передгір’ї Кавказу. Далі лежала напівпідкорена, але не зламана й підступна, як їм казали, країна Черкесія, де та ж смерть, тільки несподівана й ще підступніша, могла чекати за кожною з хатин, які тут називалися саклями і тулилися до гір. Через кілька місяців розпочалося просування далі й вони опинилися в невеличкій улоговині, а з-за дерев і скель виглядали ще чужіші оселі. Старший солдат (дослужився!) Афанасій-Панас Терещук рано-вранці виходив зі свого намету і йшов до невеличкої гірської річечки, що своїм дзюркотінням манила за собою. Хоч село, чи аул по-тутешньому, вже п’ять літ як було впокорене, їм веліли остерігатися. Та остерігатися не хотілося серед цієї краси, таємничих гір. Хоч і набачився їх під час походів, ці здавалися особливими. Була ще одна причина, яка змушувала підводитися до загального підйому й іти до річки, ховатися за виступом скелі й спостерігати. Чекати. Чекати, що на протилежному березі з першими променями сонця з’явиться тонка дівоча фігурка – вся в чорному, з відкритим невеличким прорізом лише для очей, з великим, також чорним глечиком (чи як там у них називають) з довгим горлечком, схожим на чорного птаха – боцюна, такі гніздилися в їхніх поліських лісах. Дівчина підходила до самісінької води, ставила посудину на великого сірого каменя, а тоді скидала хустку й відстібала запону, що закривала нижню частину обличчя. Густе, також чорне, з ледь сріблястим відблиском, волосся розсипалося по плечах. Швидким порухом голови дівчина закидала це розкішне волосся назад і бралася вмиватися. Панас бачив, як зблискують на сонці, що визирає з-за гори, очі, як з’являється разок білих-білих зубів, що здаються по-особливому привабливими на всій темній поставі дівчини. Хоч і темним, але живим, трохи червонуватим у відблиску сонячних променів, було лице. Мовби не просто живе, а наживо вималюване невідомим малярем на тлі гір, дерев, що росли над річкою-потічком, сонця, яке наче тільки й для того й уставало, щоб подивитися на це священне дійство умивання, далі зачерпування руками, що тільки й визирали долонями й пальцями з-за довгих рукавів, води й пиття із маленького ніжного човника, у якого складалися двоє рученят.

Потім дівчина знову накидала на голову хустку і вдяганку під нею, набирала в глечика воду і йшла, обережно ступаючи ногами в легких гостроносих чунях (чи як там вони в них називаються) назад, до села, перша хатина якого визирала з-за найближчої гори. Панас якось подумав – чогось же він прийшов сюди ще до сходу сонця першого разу, ніби передчував з’яву дівчини. І з острахом – що незабаром з кожним ранком сонце вставатиме пізніше й пізніше, а потім узагалі після звуку труби, яка будила їхній табір. Як же він тоді приходитиме, щоб подивитися на цю загадкову дівчину, черкеску чи хто вона там… А потребу приходити, милуватися цим ранковим умиванням й набиранням води він відчував дедалі дужче. Спостерігаючи за дивним постійним ритуалом вдесяте чи мо’ й більше, подумав, що можна спробувати сховатися за тим он деревом, яке росте зовсім близько від каменя, біля якого дівчина набирає воду. Стовбур цього дерева, схожого на вербу і все ж не вербу, був широким й міг його сховати.

Так він і зробив наступного світанку. Дівчина з’явилася, й тепер Панас виразно побачив зовсім близько всю її поставу, а коли відкрила лице – й великі виразні темно-карі очі, такі великі, мов два озерця, у яких він одразу втопився. Соковиті вуста розкрилися, на них бризнула вода з долонь, схожих на дві живі рухливі пелюстки. Панас ледь не скрикнув, таким захопливим, таким чаруючим було це розкривання, явлення дівочої краси зовсім поруч, за якихось кілька метрів од нього. Боявся дихнути, хоч міг би одним стрибком дістатися неї. Того ранку тільки поглядом випив усю її так несподівано розкриту красу.

Коли відірвався від кори, на якій лишилися краплини його поту, провів поглядом дівочу фігурку, фігурочку, що тепер з далини сама здавалася тонким, гінким деревцем. І вирішив – ще прийде, тоді відкриється їй, будь-що буде, мусить розгадати неїну таємницю, а що таємниця є – не сумнівався.

Наступного ранку сталося те, що мало статися. Коли вона вже набрала води, щоб іти, він з’явився на мить зовсім поруч, глянув, намагаючись схопити своїм поглядом диво-очі. Вона побачила незнайомого чоловіка в солдатській формі, скрикнула, впустила свого глечика, але перед тим їхні очі на мить зустрілися. Чи побачила вона захоплення в його зіницях?

– Не бійся, – сказав Панас. – Я не зроблю тобі нічого поганого.

Вона щось пробелькотала по-своєму й почала відступати, виставивши на захист руки.

– Я піду, – сказав Панас. – Візьми свій глечик.

Він справді пішов, став віддалятися. Вже схований скелею, визирнув. Побачив, як дівчина спинилася, завагалася і… І таки вернулася за глечиком, що, на щастя, впав не на каміння, а на клаптик прибережної трави. Заглянула всередину, похитала головою і відважилася ступити крок, другий до води, зачерпнула. Уже як піднялася стежкою, раптом озирнулася, обвела поглядом прибережжя. І йому здалося – лукавинкою сяйнули диво-очі.

Панас даремно прочекав на неї два наступні світанки. А на третій таки побачив знайому постать. Поспостерігав, як сторожко озираючись, зиркала на другий берег вузького потічка. І йому наввижалося, що наче чогось ждала. Його появи? Він пересилив себе і не з’явився того разу, хоч дуже кортіло визирнути з-за скелі.

Прийшла наступного світанку. І він висунувся з-за каменю, помахав рукою. Вона якраз зняла з обличчя свою запону. Уздріла його помах, сахнулася було, та спинилася… І Панас ясно побачив, як сяйнула її білозуба посмішка.

Коли вертався до табору, знов подумав, що незабаром світлі ранки почнуть меншати, дівчина приходитиме до потічка пізніше, коли вже їх ставитимуть у стрій, і він не зможе прийти на ці дивні зустрічі.

Одважився. Прийшов на те місце раніше її появи. Сів на камінь, став чекати. Коли вона з’явилася на стежці, підвівся й приклав руки до грудей. Вона спинилася, щось проказала, змахнула рукою з довжелезним рукавом. Зрозумів: «Іди собі, якщо хочеш, щоб набрала води». Панас трохи відійшов. Як зачерпнула, не скидаючи вдяганки, що закривала лице, він ступив до неї, ткнув пальцем собі у груди, проказав:

– Панас. Я – Панас.

Дівчина подивилася, повагалася, тоді повторила його жест:

– Асміне.

Похитала головою, певно, попередила: не наближатися.

Він послухався.

Хтозна, скільки б ще тривала їхня дивна гра, якби не подія, що сталася через два світанки-побачення. Вночі на табір напали гірські повстанці, з тих, що не бажали коритися російській владі. Пізніше ті, що уціліють, дізнаються – їхній табір і служив приманкою, аби спровокувати до цього нападу. Бо в той же час інша частина безперешкодно займала головну повстанську базу. Вартові побачили нападників надто пізно. Підмога від тих, хто мав знищити горців, прийшла, коли вже лежало більше сотні трупів.

Операція вдалася блискуче, коли не рахувати жертв. Але в російській армії жертв ніколи не рахували…

Коли вже стали прибирати, складати трупи – свої і ворожі, – з’явилася в таборі дівчина в чорному. Наблизилася до солдатів, щось заговорила по-своєму. У Панаса, якому щойно перев’язали поранене плече, тьохнуло серце – Асміне. Швидко пішов до гурту, посеред якого стояла вона. Дівчина, яка щоранку набирала воду.

Як наблизився, почув, що повторює, мов закляття:

– Паньяс… Паньяс…

Зрозумів: хоче дізнатися, чи живий він. Гаряча хвиля залила йому груди, зашуміло в голові. Гукнув щосили – і в тому крику було й щастя, й розпач:

– Асміне!

Вона не кинулася йому назустріч, лиш голову повернула. З чорної суворої вдяганки тільки й визирали великі жагучі очі. Очиська. Очиці. А з них вихлюпнулися такий біль, така радість, перемішані зі здивуванням, наче побачила його вперше, що він задихнувся на мить.

Він узяв неї за руки, сказав:

– Я живий, Асміне.

Щось проказала у відповідь. Засоромлено, збентежено.

Панас почув, як хтось із напарників по службі присвиснув:

– Ну малорос, ну хохол! Уже черкеску подцепіл.

А «його черкеска» повернулася й подалася геть. Панас було рушив за нею, та спинився. Їх же сьогодні звідси відведуть, більше її не побачить. Озирнувся розпачливо. І тут наштовхнувся поглядом на прапорщика Румнова, який, здається, знав ту, чужу мову.

Кинувся до нього:

– Пане прапорщику, я прошу вас дещо їй сказати. Цій дівчині. Я прошу вас. Я заплачу.

Прапорщик зирнув, певно, вловив його настрій:

– Ладно, пошлі.

Удвох наздогнали Асміне вже майже біля їхнього заповітного місця.

Гукнув:

– Асміне!

Спинилася, глянула запитально і якось наче виклично.

– Пане прапорщик, скажіть їй, що нас звідси переводять, – гарячково проказав Панас. – Що ми більше не побачимося. Якщо вона хоче щось мені сказати – хай каже.

Прапорщик переклав. Асміне у відповідь щось промовила.

– Она говоріт, – переклав прапорщик, – что рада, что ти жівой. Она благодарна тебе, что ти нє обманул ейо, еті гори, етот ручєй і утрєннєє солнце. – І додав явно від себе:

– Смотрі, какая поетеса, хоть і чернявая. Везьот же вам, хохлатим.

Вони стояли зовсім поруч, вперше отак. І прапорщик Румнов сказав:

– Слушай, солдат, по-моєму, вам переводчик больше нє нужен. Гляді, нє задержівайся долго.

Приклав руку до кашкета і пішов, насвистуючи. Вони лишилися стояти поруч. Панас побачив, як швидко-швидко здіймаються її груди під чорною вдяганкою – і не плаття, а балахон якийсь. Невидима сила змусила його гарячково схопити Асміне за рукав, видобути з нього маленьку дівочу долоньку й притулити собі до щоки. Відчув, як вона вся задрижала. І тоді… Тоді він поцілував її дивовижні очі. Схопив у обійми й щосили притис до себе. Вона не пручалася, тільки щось прошептала – швидко-швидко.

– Не розумію, – сказав Панас.

І тут вона болісно скривилася, мовби щось пригадуючи. І сказала ламаною російською:

– Ньє… Ньє.. Ни зідеся… Там…

І рукою на гущавину на схилі гори показала.

Опівдні ті, котрі уціліли з їхнього табору, вирушили в похід. Відступали в передгір’я, де починалися козацькі станиці. Панас ішов у строю, обіч воза з провіантом і думав: він найщасливіша людина в цій колоні, що пахла потом, ще незажилими ранами, кров’ю і смертю, ледь схололими трупами, яких везли з собою, щоб віддати кубанській, козацькій землі. Його тіло все ще відчувало ніжне, гаряче тіло Асміне, котре й знав якихось, може, від сили півгодини. Яке й не побачив до пуття, хіба груденята, коли ту вдяганку підняв, на хвилю зблиснули. Поцілунок її прощальний солодко гірчив. І думка, що більше, певне ж, ніколи не побачить, стискала груди, підкочував до горла солоний тугий клубок.

І все ж він побачив Асміне, коли до міста, де вони квартирували, вже завітав перший сніг. Його покликали до штабу і там серед начальства – полковник Селезньов, майор Кочетов, ще пару офіцерів, стояв високий бородатий чоловік. Коли зайшов Панас, чоловік той кресонув по ньому лютим поглядом. Тоді жестом показав – ходімо, мовляв, за мною. За ворітьми невеликого військового містечка побачили припнутого до дерева коня. А впоперек на ньому лежала жінка зі зв’язаними руками й ногами. Досить було глянути на нещасну одним позирком, щоб з Панасових грудей вирвався подих-зойк:

– Асміне!

Так, то була Асміне. А бородатий чоловік заговорив – швидко і гнівно – й той же прапорщик Румнов перекладав. Панас почув, що чоловік привіз до них свою сестру. Що та допустила ганебний вчинок, зганьбила й себе, й увесь їхній рід, бо ще не віддана заміж, має у своїй проклятій жіночій утробі плід, дитину. Допитана, вона призналася, що та майбутня дитина від російського солдата. І що він її не збезчестив, а віддалася йому добровільно. За такий подвійний гріх, що гнівить Аллаха й порушує священні закони шаріату, було вирішено забити негідницю камінням. Та він її брат, йому стало шкода сестру, яка колись врятувала його від укусу змії, й він теж пішов на злочин – викрав її з ями, де та чекала страшної смерті. П’ять днів він шукав російських воїнів і якщо знайшов, то віддає сестру тому, хто її збезчестив, хоч сестра й каже, що полюбила його. Вона може належати цьому чоловікові, й більше нікому, а якщо він відмовиться, мусить повернутися до родини й бути забитою камінням.

– Ти той солдат? – спитав Панаса майор Кочетов.

– Я, – сказав Панас. – Відв’яжіть її.

Відв’язана Асміне поглянула на нього змучено й якось воднораз так світло, що Панас відчув, ніби його підіймає над землею незнана сила. Її змучений зойк-шепіт «Паньяс» полетів до неба й вернувся дитиною, яку він раптом побачив на руках, простягнутих до нього.

Дитина, чорнявенький здоровий хлопчик, якого назвали Марком, з’явилася навесні, якраз перед Пасхою. А доти була важка розмова з полковником, який сказав, що він, старший солдат Терещук, заслуговує суворої кари. Але зважаючи на його репутацію вмілого вояки, на те, що прослужив уже цілих п’ятнадцять років, що він єдиний у полку не тільки ветеран Вітчизняної війни 1812 року, а й учасник Бородінської битви й великої битви народів під Лейпцигом, його карають лише гауптвахтою. Йому не можуть дозволити одружитися, але жінка його може жити в місті.

– Спасибі, ваше високоблагородіє, – сказав Панас.

Полковник вийшов з-за столу. То був старий, порубаний і посічений вояка, учасник ще суворовських походів:

– Ти, брат, конєчно, сволочь. Но сволочь, которая в некотором родє оправдиваєт род человеческій, єслі я в етой жізні что-то понімаю.

Панас з цієї мови ніц не второпав, але збагнув, що він прощений. І що те життя, у якому він якщо й виправдовував, то тільки нещасну Асміне, що полюбила його всім серцем, те життє триває і його треба якось облаштовувати. Він знайшов для коханої оселю – невеличку кімнату в хаті старої козачки баби Настасії, куди навідувався, як тільки випадала нагода. Таких нагод випадало, як законне звільнення, раз чи два на місяць. Та ще були ночі, коли вирушав у «самоволку». Як старий солдат, вивчив швидко всі потаємні ходи й виходи, вмів домовитися і з унтером, і фельдфебелем, і вартовими. Треба було тільки – ноги на плечі, й ось уже дві версти подолані, й Асміне, котра ждала коло хати, припадає до нього. І обціловує, й дорікає, й сердиться. Од баби, од сусідів, од нього вона швидко вивчила їхню, малоруську, мужицьку мову, якою балакали й тут, на Кубані. Правда, не зовсім так, як на Поліссі їхньому, али розібрати, зрозуміти мона було, вельми багацько схожих слів, а то й просто однакових. Асміне обов’язково годувала коханого, дивилася при світлі скіпки чи свічки, як він поглинає огірки, сало, цибулю, зготовлені Асміне чудернацькі млинці. Іноді Панасові здавалося, що то ж він прийшов з роботи до свеї хати, що його стріла законна жінка, годує і вкладе спати. У такі хвилини згадував Параску, риси якої все більше стиралися, і наче набували рис Асміне. Десь там колишня кохана жила своєю сім’єю, мала свою долю, і навряд чи й згадувала його. Панас уперто не писав листів, так, йому здавалося, він підганяє час, той час, коли має вернутися до рідного села. Якось подумав, що нічого не відаючи, лишає хоч у пам’яті таким, як було, як лишив і свої Загорєни, і Млинище їхнє, і маму, і брата, і Параску, що зосталася такою, як запам’ятав, начеб не належала нікому – ні йому, ні Пилипові. Млинище жило на шматку шкіри, який зашив у торбинку, й удень і вночі носив на поясі. А ще в пам’яті жила Діва Млинища, біла жінка, яку побачив незадовго до того, як пуйшов у солдати. Часом він розмовляв з нею, навіть за порадою звертався. Якось явилася в маренні, коли поранений у шпиталі валявся. Явно побачив, як за вікно спускається з неба Біла Діва, а потім заходить до їхньої палати, наповненої стогонами, бурмотінням, випарами, запахами крові й поту, смородом гною, що сочився з ран. Панас побачив, як вона йде між ліжками-нарами, підходить до солдатів, щось каже чи шепче, кладе руку свою геть білу на лоба, гладить по щоках, і від тих доторків поранені заспокоюються, стихають, мовби поринають тоже в білий сон.