Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Чернушкін застав Бабченка в підсобному приміщенні. Той приймав прогумовані плащі. Сів осторонь на запобігливо підсунутий Бабченком стілець.

Вчора увечері Макогон приніс перекуплені в Баку у «фарцовників» сто сорок доларів, десять золотих п'ятірок і три імперіали царського карбування. Між ними розгорівся справжній торг, якому позаздрили б завзяті базарні перекупки. Справа дійшла до взаємних докорів, образ, лайок… Макогон хапав свій вигорілий солом'яний капелюх, викрикуючи, що його ноги більше не буде в цьому домі, але в останню хвилину повертався і спускав карбованець-другий. Знову розгорявся запеклий торг. Кінець кінцем обидва домовилися про ціну. Слинячи пальці, Макогон тричі перелічив гроші і лише тоді витягнув загорнуті в брудну носову хусточку золоті монети й долари.

Коли справу було закінчено, Чернушкін сказав, що в Півня є сім ратинових пальт, і запропонував відвезти їх в Баку. Макогон розвів руками – людину, через яку він збував пальта, арештували… Саме це і привело Чернушкіна до Бабченка.

Прийнявши товар, Бабченко підійшов до гостя.

– Даруйте вже, – оскирився він повним ротом золотих зубів. – Примусив чекати. Нічого не зробиш – служба… З якої нагоди мали ласку завітати до нас, Сергію Олександровичу?

Але той не відразу виклав мету свого приїзду. Спочатку поцікавився, як іде торгівля, чи не було перевірок, що нового, і лиш тоді перейшов до справи. Усмішка зникла з обличчя Бабченка. Він почав відмагатися: магазин маленький, пальта з ратину літньої пори – товар не ходовий, не по сезону… Коли вже на те пішло, він, з глибокої поваги до Сергія Олександровича, рискне, але може взяти не більше як три пальта.

Чернушкін холодно відмовився. Це його не влаштовувало. Останнім часом Півень настійливо вимагав розплатитися за пошиття. Чернушкін викручувався, всіляко зволікаючи остаточний розрахунок… Нічого не лишалося робити, як пообіцяти Бабченкові підвищити процент за продаж пальт. Перед такою привабливою пропозицією Бабченко не зміг встояти. Домовившись, Чернушкін попрощався і вийшов, але «Победи» не було. Він не дуже здивувався, бо знав слабке місце Чистякова – заробляти на випадкових пасажирах. Треба було чекати. Проміння сонця, що стояло в зеніті, обпікало, і він сховався в затінку. Хвилини минали за хвилинами, а «Победа» не поверталась. Чернушкіна це вкрай роздратувало. З ласки цього нехлюя він стовбичить тут уже цілих півгодини. Ще рівно п'ять хвилин і ні секунди більше. Але минуло десять і п'ятнадцять хвилин, та Чистяков не повертався. Обурюючись все більше, Чернушкін почав пригадувати, скільки вже разів Чистяков підводив. То зап'є, а машина потрібна до зарізу. Або запізниться на годину, па дві, а тут – чемодани, набиті ратином, нерви натягнені, наче тетива, кожний перехожий здається переодягненим працівником міліції. Коли й приїде вчасно, то обов'язково щось скоїться… То на півдорозі бензину не вистачить, то мотор відмовить, то скат спустить, то акумулятор сяде… Має рацію Макогон – треба здихатися цього гультіпаки, з ним і в тюрму не важко потрапити… З цими думками Чернушкін і рушив додому.

… На сходах, притулившись до стіни, стояв похнюплений Тетеря. Тяжке почуття чогось зловісного закралося в душу Чернушкіна.

Жалюгідно усміхнувшись, Тетеря розтулив було рота, але Чернушкін зупинив його. Сходи – не місце для серйозних розмов. Він провів гостя в кімнату, все умеблювання якої складалося з столу, двох стільців і розкладушки.

– А я ж думав, ви живете, як мільйонер…

– Звідки ти знаєш, як вони живуть?

– Американські кінокартини бачив…

– На меблі і на килими грошей не витрачаю. Ні до чого. І тобі не раджу. Врахуй: золото – найвірніше діло, завжди ціну має… Ну, викладай, що там у тебе.

Сяк-так, з п'ятого на десяте, Тетеря розповів про ревізію, про хабара, про Сахна…

Чернушкін не перебивав, хоча всередині в нього все клекотіло. Необачність і глупота цієї нікчеми поставили під загрозу його задуми, коли до здійснення їх лишилося зовсім небагато… Якраз сьогодні вранці він підрахував свої капітали і до п'ятизначного стовпчика цифр із задоволенням додав монети, куплені у Макогона. Виходило мало не вісімдесят сім тисяч карбованців. До заповітних ста тисяч зовсім близько… А тоді – аби тільки пощастило перейти державний кордон… А де жити, для нього не так важливо. В Афінах чи Салоніках, в Римі чи Генуї, – в Парижі чи Ніцці, в Лондоні чи Ліверпулі, в Лос-Анжелосі чи Детройті… Зрештою, можна оселитись і в загубленій серед Піренейських гір карликовій Андоррі. Важливо, що там, за кордоном, можна відкрити свою крамничку, ресторанчик, правдами і неправдами розбагатіти і стати мільйонером.

Батьківщина? Любов до неї? Ці поняття давно вивітрились з його серця. Та й чи були вони там? Син репресованого петлюрівського офіцера, він у час Вітчизняної війни залишився в тимчасово окупованій фашистськими загарбниками Вінниці. Окупанти швидко оцінили зрадника, і через два місяці він уже став агентом гестапо… Якимсь дивом йому вдалося уникнути руки радянського правосуддя. Змінивши своє прізвище Черемушкін на Чернушкін, він кинув напризволяще дружину та двох дітей і зник…

Силкуючись нічим не виказати страху, що враз охопив його, Чернушкін підбадьорливо поляскав Тетерю по плечі.

– Ну, ну, Петре Борисовичу, не хнюп носа. Уладнається… Чого ти думаєш, що Сахно доніс на тебе в міліцію?

– Це не я… Шкарбун так вважає. От і до вас він мене послав.

– Панікер твій Шкарбун. Та мало чого в міліцію ходять? Словом так: рушай додому, а о восьмій обов'язково будь у Макогона. Там порадимось.

– Пізнувато… – насмілився було Тетеря. – Раніш не можу. Зайнятий. О сьомій в мене початок вистави.

ОСТАННІЙ РЕЙС

За Олійником у двір прибігли випадкові очевидці дивної аварії.

– Ви весь у крові! Що сталося? – посипалися стривожені запитання. Почувши, що Олійник співробітник міліції і переслідує злочинця, двоє чоловіків зголосились допомогти, а дівчина побігла дзвонити в управління міліції.

– Товариші! Товариші! – закричала жінка з балкона третього поверху. – Ви шукаєте парубка в зелених штанях?! Він побіг он туди, за альтанку!

От і альтанка, за нею дитячий майданчик. На другому кінці його майнула знайома строката сорочка. Олійник щосили кинувся вперед.

Наче зацькований звір, Чистяков озирнувся. «Не втекти!» Але тут він помітив сарай і, не роздумуючи, шмигнув у напіввідчинені двері. Крізь щілину він побачив, як мимо промчав Олійник. Чистяков вибіг із сарая і метнувся назад, на майданчик.

Олійник вискочив на той бік двора. За ворітьми на лавочці сидів, спершись на палицю, дідусь у білій пікейній панамі.

– Ніхто зараз не вибігав?! – спитав Олійник.

– Ні. А в чім, власне кажучи, справа, молодий чоловіче?

Пояснювати не було часу, і Олійник, здогадавшись, що злочинець сховався десь у дворі, крутнув назад. І вчасно. Добровільні його помічники намагалися затримати Чистякова. З перекошеним обличчям, люто розмахуючи фінкою, він поволі відступав.

Побачивши Олійника, Чистяков подавсь уперед і кинув в нього фінку. Олійник інстинктивно пригнувсь, і ніж із свистом пролетів буквально на сантиметр від його голови, вгруз в стояк турніка.

Зацьковано озирнувшись, Чистяков плигнув до купи битої цегли, заходився несамовито шпурляти її.

Привернуті шумом і криками, на майданчик висипали жильці. І Олійник опустив пістолет. Куля випадково або рикошетом могла влучити в кого-небудь. А Чистяков не підпускав нікого й близько. Не можна було зволікати… Каміння вже летіло на дітей…

Ховаючись то за гойдалками, то за грибками, то за лавочками, Олійник спритно ухилявся від цеглин. Коли відстань скоротилася до якогось десятка метрів, лейтенант стрімголов кинувся і збив Чистякова з ніг.

Та злочинець не збирався здаватись. Лежачи на спині, він намацав обрізок водопровідної труби і підняв її над головою Олійника. Олійник блискавично стиснув біля зап'ястя його руку і різко вивернув убік. Хруснув суглоб. Чистяков завив, пальці його безсило розтулились, і труба впала на землю.

… Коли приїхала оперативна група, Чистяков понуро сидів на лавці із зв'язаними назад руками.

… Вже три години Луговий допитував Чистякова. Поряд сидів Олійник з забинтованою головою. На всі запитання Чистяков відповідав заперечно… Чого він не підкорився лейтенантові? Сам не може зрозуміти, йому видалося, що це грабіжник, який хоче забрати в нього гроші, машину. Він сам читав у газеті про такі випадки… Чого чинив опір? Він не чинив опору, а захищався. Адже проти нього було троє… Отепер йому все ясно, він вибачається і просить також пробачення в лейтенанта. Якби він знав, що до нього в машину сів працівник міліції, він би, звичайно, так не поводився. Адже лейтенант був без форми. Посвідчення? Може, воно фальшиве? Звідки у нього фінка? Він мисливець, а на полюванні без ножа не обійтись… Чого він скерував машину на стовп і втік? Він уже пояснив, що йому спало на думку, ніби в машину сів бандит. З цього і почалося. Тепер він і сам бачить, що вчинив невірно. Він ще раз просить пробачити його і дуже радий, що під час аварії лейтенант відбувся невеликою подряпиною. Трапилася проста помилка, він ладен взяти на себе витрати на лікування лейтенанта. Не треба? Ну, як хочете… Більше до нього запитань немає? Він може бути вільним? Ні? Це чого ж іще?! Він Конституцію знає, грамотний, зараз не ті часи, що були раніше, за культу особи. Він вимагає, вимагає цілком категорично, щоб його негайно звільнили, а то буде скаржитись і знайде на міліцію управу. Так, він поки що не працює. Ну і що ж? Тільки-но знайде відповідне місце – влаштується… Підполковник цікавиться, на які доходи він живе? У нього таємниць немає. Він готовий відповісти і на це запитання. Він хороший фахівець – автомеханік – і ремонтує приватні автомашини. От і' позавчора, у неділю, прийшов якийсь громадянин… Пі, він прізвища свого не назвав. В його «Волзі» щось каверзує мотор. Кілька годин роботи – і п'ятнадцять карбованців у кишеню.

– Навіщо ви обдурюєте? – не витримав Олійник. – Адже ви знали, що я співробітник міліції, навіть заявили, що ви дружинник, а майор Новохатній ваш двоюрідний брат.

Чистяков закліпав повіками.

– Мало чого здуру не ляпнеш? – буркнув він. – Чого ви присікуєтесь? Справу хочете пришити?! Не вийде! Я чистий, як скельце. Якщо зараз мене не звільните, самі потім пошкодуєте. Я не шахрай, не злодій…

– Закликаю вас до порядку, – зупинив його Луговий. – Облиште свою розв'язну поведінку. Залякувати нас нічого. Ми діємо в межах закону… До речі, звідки ви знаєте слідчого Новохатнього?

– Ніякого Новохатнього я не знаю. Просто назвав перше-ліпше прізвище, що спало на думку. А що, хіба є такий? – Чистяков зробив наївне обличчя.

– Ми до цього ще повернемось. А зараз розкажіть, кому належить «Победа».

– Не знаю.

– Звідки ж у вас ключ від неї?

– Ключ? Гм… гм… Скільки можна повторювати? Я ж ремонтую автомашини. Сьогодні, наприклад, прийшов замовник, пузатий такий, в капелюсі, в окулярах… Відразу видно – велике цабе. Подивіться, каже, мою колясочку. Гальма щось не теє та й зчеплення підводить. Скільки коштуватиме – домовимось. У мене так заведено: добре заплатиш – зроблю як слід. І ти задоволений, і я задоволений. Як кажуть, повний порядок… Дав мені він ключ від машини, почав я копирсатись. Знайшов поломку, полагодив і почав випробовувати, як старенька бігає. Біля пасажу зупинився. Дам, думаю собі, мотору охолонути. Тут лейтенант, – Чистяков тицьнув пальцем в бік Олійника, – причепився. А за що – аллах його знає… От за що ви до мене причепились? За що?

– Де ж живе цей дивний власник автомашини? – спитав Луговий.

– Узнавайте, коли вам треба. А я клієнта ніколи не питаю, хто він, та чим займається, та де живе. Я в міліції не служу. Мені це ні до чого. Мені аби заплатив по совісті.

– Виходить, машина не ваша?

– Не моя, – підхопив Чистяков. – Все моє майно ось, на мені.

– Скільки ж часу ви ремонтували цю машину?

– Прийшла ця людина до мене так годині о сьомій чи о восьмій, а може, й пізніше. Аллах його зна… Годинника немає. Затримали ж мене, певно, опівдні.

– Ознайомтесь з протоколом огляду автомашини. Під переднім сидінням знайдено тілогрійку захисного кольору. В її кишені права водія на ваше ім'я.

– А-а! – вигукнув Чистяков, гарячково обдумуючи, як викрутитись. – От пам'ять! От пам'ять! – ляснув він себе по лобі. – Що ти скажеш?! І в школі через неї лиха зазнав. Як загадають вірша, товчу його, товчу, нічого в голові не залишається. А ватник мій, не відмовляюсь… Вийшло, значить, так: коли копирсався під машиною, кинув його на землю, щоб не забруднитись… Закінчив, сунув під сидіння.

– Ви запевняєте, що машину вам передали сьогодні вранці?

– Точнісінько так, товаришу начальник. Вранці, щоб її і її хазяїна дідько вхопив! Йолоп я, бити мене нікому. Навіщо я тільки згодився? Вона, певно, крадена?

– За довідкою автоінспекції, машина «Победа» 01–49 ГІД, з двигуном № 646701 і шасі № 231138 належить інженеру-геологу Квітчастому Глібові Павловичу і…

– Еге ж, еге ж, – повеселішав Чистяков. – Що я казав? Відразу його розкусив. Начальник.

– І, до вашого відому, Квітчастий з лютого перебуває в тривалому відрядженні у Якутській автономній республіці.

– Виходить, зі мною домовлявся не він. Але це мені байдуже…

– Чи відомо вам, що з гаража Квітчастого з-під замка зникла автомашина?

Кров важка, ніби ртуть, стукала Чистякову в скронях. На лобі виступив піт. Йому здавалося – щось велике, волохате схопило величезною лапою за горло й душить, душить… Він щосили рвонув комір сорочки. Ґудзик з тріском відлетів.

– Розповім, як є… Записуйте. Все одно нас не обдуриш… Квітчастого знаю. Доводилось його машину ремонтувати. Коли він їхав у відрядження, попросив: «Ти, Жоро, поки я у від'їзді, можеш їздити на моїй «Победі». А мені за це щомісяця посилай півсотні…»– Ви посилали?

– Аякже! За кого ви мене вважаєте? Якщо домовились – амба.

У нас є квитанції на грошові перекази?

– Навіщо? Страх як не люблю, коли кишені папірцями напхані.

– На яку адресу ви посилали перекази? В цю саму… як її там… біля Ташкента… Ara! Якутію… А в яке місто – забув…

– Куди ж ви наступного разу пошлете гроші, якщо забули адресу?

– А мені вона тепер ні до чого. Він от-от має приїхати.

– В якій поштовій філії ви переказували гроші?

– В різних… Де доведеться… В місті їх багато. Забув.

– Тоді, може, пригадаєте, де останній раз переказували?

– Останній раз? Поряд з моїм будинком. На Першотравневій…

– Товаришу Олійник, – сказав підполковник, – довідайтесь в поштовій філії.

– Не треба, – кусаючи побілілі губи, прохрипів Чистяков. – Набрехав я… Обдурив людину… Витратив гроші. Розійшлися, сам не знаю як…

– Ми розмовляємо от уже четверту годину і щоразу ви змінюєте свої показання.

– Ну, тут трохи вигадав… Що правда, то правда. Все інше, як було, так і розповідаю… Не вірите? Я…

Підполковник обірвав патякання.

– Чистяков Георгій Костянтинович, 1937 року народження, уродженець міста Тополиного, Запорізької області… – читав він. – В 1953 році судився за крадіжку грошей, зібраних у школі на новорічні подарунки. Так?

– Ну, так.

– Покарання ви відбували в колонії для неповнолітніх злочинців. Більшість з тих, що потрапляють до колонії, – суворо вів далі Луговий, – виправляються. Покарання є для них уроком на ціле життя. Ви ж відразу, як вийшли з колонії, напилися, побили матір…

– Вона не через це дала дуба, – перебив Чистяков. – Це мені пришили. Стара хворіла на серце… Я через неї теж натерпівся… Сама винна. Бачила, що я нетверезий, в поганому настрої, так ні ж… Лізе під руку. Ну, відштовхнув її злегенька, а вона бах головешкою об комод…

– Негіднику! Як ви смієте так говорити про матір?! – збілів Луговий. – Вона заподіяла собі смерть через вас! Смерть Парасковії Григорівни на вашій совісті!.. А майора Новохатнього ви знаєте тому, що коли вас втретє арештували, вже за спекуляцію, він провадив розслідування.

– Ну, хоча б і так… А що мати повісилась – її справа… Мораль мені нема чого читати, – обурився Чистяков. – За це затримувати не маєте ніякого права. Я теж закони знаю.

– Вас затримано за крадіжку «Победи», за напад на дільничного уповноваженого міліції Щербину і розкрадання ратину з фабрики «Спартак». Будете про це щиро розповідати?

Але Чистяков мовчав і тоді, коли його впізнав сторож Балашов, і тоді, коли йому пред'явили висновок експертизи про ідентичність слідів протекторів автомашини, на якій було вчинено напад на Щербину, з протекторами «Победи», яку він украв. І тільки коли до кабінету несподівано зайшов Квітчастий (в цей день він повернувся з Якутії), Чистяков не витримав.

– Я винен… Сам даю зізнання… Записуйте… Я перший, сам розповідаю… Це Квітчастий… В минулому році ремонтував його «Победу». Тоді він розповів, що їде кудись далеко і надовго… І як він поїхав, я взяв машину… Підібрав ключа до гаража… Калимив… Судіть… А більше ні в чім не винен і ніяких нападів на міліціонерів не чинив… – Не підводячи голови, поспішно додав: – І про ратин нічого не знаю.

– Бачу, ви не хочете бути відвертим до кінця, – закінчив допит Луговий. – Можете не сумніватись, що ваші спільники, злочини і комбінації найближчим часом будуть нам повністю відомі.

Арештованого вивели.

– Анатолію Максимовичу, – сказав підполковник Олійникові, – те, що вам вдалося затримати Чистякова, трохи відкрило завісу над цією історією. Дещо з'ясувалося. Але заспокоюватись рано. Чистяков, видно, битий жак.

ДОДОМУ ЙТИ НЕ МОЖНА

До деякої міри Чернушкін заспокоїв Тетерю. Може, й справді всі його тривоги і побоювання даремні? П'ятсот карбованців під ногами не валяються. Навряд чи Сахнові доводиться щодня одержувати такі великі гроші. А чого ревізору боятись? Адже про дописки знають лише вони вдвох. В найгіршому разі, коли рознюхають, розкопають, на місці Сахна завжди можна викрутитись: «Винен, не помітив»… Судити за це не будуть, лише покартають. А грошики в кишені… Ех, йому б ревізором! Він би вже розгорнув діяльність! Не чекав, поки принесуть гроші, а викликав би такого, як сам, завскладом, і запропонував потрусити гаманцем…

Важко сплигнувши з автобуса, Тетеря поволі йшов додому, на Другу Дачну. Сонце припікало, і після крутого підйому у нього пересохло в роті. Він зупинився біля кіоска випити кухоль пива. Хтось смикнув його за рукав. Тетеря мало не похлинувся… Це була приятелька дружини, тьотя Паша. Неохайно одягнена, крихкотіла жінка непевного віку з гучним, різким голосом, вона разом з дружиною Тетері перепродувала овочі на базарах. По-змовницькому підморгнувши, тьотя Паша потягла його в провулок. Насторожено озираючись на всі боки, скоромовкою вона зашепотіла, що до нього нагрянула міліція.

У Тетері запаморочилося в голові, ноги налилися свинцем, і він насилу доплентався до лавки. Паркан, дерева, будинки втратили свої обриси і розпливлись, наче в тумані. Звідкілясь здалеку долинав свистячий шепіт.

– Не переживай, лебедику, все якось обійдеться… Вони, гаспиди, мене не раз ловили. І навіть обшук робили… Катю не арештують, не турбуйся. А гроші, гроші, питаю, надійно сховані?

Напружуючи сили, Тетеря ледве підвівся.

– Спасибі, тьотю Пашо… Спасибі…

– Та чого там! Свої люди. Додому йти не поспішай. Повештайся де-небудь, а ввечері навідайся до мене. Знаєш, де живу?

Тетеря хитнув головою.

– Постараюсь довідатись, що і як…

Щохвилини озираючись, Тетеря глухими завулками подався було за місто. І вже потім, трохи заспокоївшись, зміркував, що краще загубитись серед людей в центрі.

Сумнівів немає: ревізор повідомив міліцію про підроблені накладні і про хабар. П'ятсот карбованців на вітер кинув. Сам винен. Поскупився. Треба було сунути Сахнові не п'ятсот, а дві тисячі… три… Або навпаки: Сахнові ні копійки, а самому взяти свої вісім^тисяч і чкурнути якнайдалі. Спробували б його знайти: їздив би з одного міста в інше. З України на Далекий Схід, звідти в Грузію, з Грузії в Прибалтику, потім в Середню Азію, в Сибір… Вистачило б років на три… Адже спочатку так і думав, а потім нечистий поплутав, на хабара поклався. Гаразд, ризикуй. Але навіщо ж вдома залишати облігації та ощадні книжки?! Навіщо?! Що заважало покласти їх у кишеню? Кишені б не порвалися, а гроші при ньому… Щоправда, сховано на совість, але при собі надійніше… Узяв два квитки на літак і… А навіщо два? Жінка в такій справі лиш зайвий тягар. Два квитки, два місця в готелі, два обіди… Взагалі подвійні витрати…

Тетеря гірко посміхнувся: пустився в фантазію. Зараз треба думати про свою шкуру. Добре, що в таку важку хвилину він не один, у нього є надійні друзі, з якими можна порадитись. Вони допоможуть, не покинуть у біді. Адже він для них старався… Скільки заробили на ньому! Кожен дасть ну хоча б сотню. Па якийсь час вистачить, а там він підшукає, місце, кудись стане на роботу, не пропаде. Паспорт при мім… Паспорт паспортом, але ж до рук міліції потрапить сімейний альбом, а там його фотокартки… По них враз розшукають.

«Перш за все треба поголити голову, – вирішив він. – Руде, помітне…» Тетеря зайшов у першу-ліпшу перукарню, що навернулася на очі, і, очікуючи на свою чергу, забився в куток, затулившись газетою. Раптом він здригнувся, наче його батогом хльоснули. «Та вже ж, видно, фотокартки роздали!.. І агентів усюди розіслали». І, глибоко насунувши кашкета на лоб, як ошпарений, вискочив на вулицю. Він би побіг, куди очі світять, але це викличе підозру… Купити парик? Можуть запідозрити: для чого він йому раптом потрібен?

Пофарбувати волосся, як фарбувала жінка? Потрібна спеціальна фарба. А її продають лише в аптеках. Там теж людно…

«Спробуй знайди вихід… І чого в мене завжди так виходить, що кожна дрібниця – світова проблема?.. Стривай, стривай!.. Десь тут поблизу працює Едуард. – Тетеря завернув у під'їзд і почав пригадувати. – От пам'ять! Адже на минулім тижні там був з Поніманським… Здається, перукарня напроти магазину «Грампластинки». Еге ж, так воно і є. Звідси рукою подати. Аби тільки Едуард працював сьогодні…»

Едуард, на щастя, був у перукарні і, що найголовніше, сам. Він упізнав Тетерю і, підхопившись з крісла, послужливо зігнувся навпіл. Намиливши голову клієнтові і спритно орудуючи бритвою, Едуард без угаву торохтів про погоду, про останні моди і, нібито між іншим, витягнув з кишені целофановий пакуночок з нейлоновими шкарпетками.

– Подивіться, яка розкіш! Англійські! Зверніть увагу на оригінальну розцвітку – чорне з оранжевим. Шик-модерн! – прицмокнув він язиком. – Прані разів два – не більше. Точнісінько такі у неділю я влаштував Михайлові Семеновичу… – Його прищувате обличчя розпливлося в улесливій усмішці. – Моє слабке місце: люблю робити приємне хорошій людині.

Тетеря скривився.

– О, не турбуйтесь, вони коштують справжню дрібницю – всього п'ятірку. Повірте, я їх завжди збуду за червінець, але просто немає бажання віддавати будь-кому.

– Шкарпетки мені не потрібні, —процідив Тетеря. – Цим обноскам гріш ціна у базарний день. І не до них зараз. – Але від Едуарда не так просто було відкараскатись… Він розходився і не помічав пригніченого стану Тетері.

– Є галстуки! Один кращий за інший. Очей відірвати не можна! Симфонія! – умовляв він, – Американські і французькі.

– І галстук не потрібен.

– А валюта? – довірчо стишив голос Едуард, хоча в перукарні, крім них, нікого не було. – Такий товарець теж є в моєму синдикаті, – задоволений власним дотепом, хихикнув. – Ми завжди прислухаємось до запитів клієнтури. На ваше щастя, сьогодні один чоловік підкинув мені дві швейцарських десятифранкових бумажки… Чи вам золото? Є одна десятка, як кажуть, колишньої Російської імперії. Але, я гадаю, для нас з вами це не так важливо. Адже вірно? Золото, як сказав один римський імператор, забув тільки який, не пахне… Мені з цього не заробіток – мізерія, хіба на кіно.

Із дзеркала на Тетерю дивилася змарніла жалюгідна людина з переляканими очима. Тетері до сліз стало шкода себе. І тут поруч в дзеркалі він побачив нахабну, самовдоволену фізіономію Едуарда. Несподівана зненависть сповнила Тетерю.

«Морда в трюмо не вміщається, а він у перукарні огинається… В кіно зібрався, а я не знаю, де голову на ніч прихилити… Ні домівки, ні грошей, нічого не лишилось, все пішло прахом, а він в кіно… Я тебе провчу, я тобі кров зіпсую. Пам'ятатимеш, сучий сину, Тетерю!..»

– Давайте франки й золото… Забираю шкарпетки й галстуки, – сказав він. – Так тому й бути! Оптом.

Едуард передбачливо замкнув вхідні двері на ключ, вивісив табличку «Перерва на обід» і покликав Тетерю в підсобку. З кишені піджака він вийняв футляр з-під годинника, в якому лежали два швейцарських банкноти й загорнута в цигарковий папір золота десятка.

– А галстуки?

– Зараз, зараз. Одну хвилиночку. – Едуард нахилився до тумбочки, відсунув вбік флакони одеколону, пляшки шампуню, тюбики з кремом, дістав коробку з галстуками. – Будь ласка, вибирайте… Вам личить, по-моєму, оцей абрикосовий… І візерунок що треба.

– А ви знаєте, де я працюю?

– Певно, з Поніманським… На «Спартаку».

– Звідки це ви взяли? Поніманський казав?

– Ні, але я так гадаю.

– От і домилились. Я… – Тетеря напустив на себе поважний вигляд, – слідчий прокуратури.

Едуард розгубився. Жартує Тетеря чи говорить серйозно? Але про всяк випадок запобігливо усміхнувся, його усмішку можна було розцінювати і як повагу до високого чину клієнта, і в той час як захоплення оригінальним жартом.

– Ви не посміхайтесь, – суворо промовив Тетеря. – Я, як представник влади, зобов'язаний тебе затримати і відправити куди слід. І забрати, – ткнув він пальцем на десятку, на франки, на шкарпетки і галстуки, – докази.

Очі Едуарда по-злодійському забігали в усі боки, на щоках виступили червоні плями. Хто б міг подумати, що Поніманський здатний підкласти таку свиню?! Знайшов кого привести, з ким познайомити… Він силкувався щось сказати, але спазми здушили горло і вирвалися лише якісь нерозбірливі звуки. Нарешті він трохи оволодів собою.

– П-п-пробачте… П-перший раз… Б-біль-ше не буду…

Тетеря зловтішався і на хвильку забув, в якому становищі сам знаходиться.

– Я поспішаю. Збирайтеся, громадянине. Слово «громадянин» Тетеря особливо підкреслив.

– Може… Пробачте… – забелькотів Едуард. – Я… я в боргу не залишусь… Я віддячу.

– Вивертай, що там у тебе в кишенях, – підганяв Тетеря. – Швидше!

На тумбочці з'явилися складаний ніж, записна книжка, хусточка і гаманець.

– В гаманці теж валюта? – навмисне грубим голосом спитав Тетеря.

Едуард запобігливо висипав усе, що там було. Тетеря полічив – 53 карбованці 65 копійок.

– Ну що ж мені з тобою робити? – скривив рота Тетеря. – Що?

Едуард заметушився.

– У мене є виручка… Шість карбованців… От ще годинник… На двадцяти каменях.

– Ну, гаразд… Де там у тебе годинник і виручка?.. Срібні гроші можеш залишити собі… Не подумай скаржитись – гірше буде, – пристрашив Тетеря, розпихаючи по кишенях франки, галстуки, десятку, шкарпетки, годинник, гроші… Не погребував він навіть складаним ножиком та гаманцем.