Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

ЦЕ СХОЖЕ НА ПРИНАДУ

Двері відчинила літня хвороблива жінка з припухлими від сну очима.

– Тут живе Збаращенко Костянтин Іванович? – спитав Луговий.

– Так, але сина немає вдома. Кость на нічній зміні. А що трапилось? – збентежилась вона, переводячи погляд то на Якименка, то на Лугового.

– Дозвольте до вас, на сходах якось незручно говорити.

– Будь ласка.

Луговий і Якименко ступили в невелику, скромно обставлену кімнату.

– Ми з міського управління міліції, – сказав Андрій Остапович і показав посвідчення.

Жінка схопилася за серце і поволі опустилась на стілець.

– Що ж він, негідник, знову накоїв? Адже слово давав. Присягався… Все, каже, мамо, зрозумів я…

– Ви передчасно турбуєтесь. Ми приїхали уточнити ряд питань. Розкажіть, будь ласка, як останнім часом ваш син поводиться, з ким товаришує, хто в нього буває.

– Я по правді все скажу, – трохи заспокоївшись, стиха почала жінка, – старі дружки, які до тюрми його довели, до нас не ходять. Може, він з ними десь і зустрічається… Поручитись за це не можу, хоч він і рідний мені син. Пізніше десятої, коли він од роботи вільний, додому не приходить. До горілки не прикладається… – вона схлипнула. – А я вже так раділа, так раділа… Ганно, кажу собі, пішов твій син вірним шляхом… А тут ви… Я ж розумію – неспроста… Виходить, щось є, хоч ви мене і заспокоюєте… До бібліотеки записався, книжки почав брати. Навіть мені вголос читає… Всю зарплатню до копійки приносить. На день народження оцю кофточку, що на мені, купив… Та що я все це кажу? Вам, мабуть, ні до чого…

– Ганно Максимівно, ви не пригадаєте, де ваш син був у ніч з одинадцятого на дванадцяте липня?

– Як це де був? Удома.

– А чому ви так упевнено заявляєте? – втрутився Якименко, – що саме з одинадцятого на дванадцяте син був удома? Чого вам запам'яталося якраз це число?

– Як же мені не пам'ятати? Одинадцятого липня мій день народження. Бачу, ви сумніваєтесь.

Вона дістала з шафи свій паспорт і простягнула Якименкові.

– Так, справді. Одинадцятого липня день вашого народження.

– Особливих гостей у нас не було. Прийшла сестра з чоловіком, Кость та я. Посиділи, наливочки випили… Кость ще взявся збігати по таксі, коли дощ почався, та я відговорила. Вони в нас ночували.

– А вчора що він робив? – спитав Луговий.

– Вранці допоміг мені принести овочі з базару, а потім каже: «Мамо, мені треба на завод. Недільник у нас». Приїхав годині о шостій, пообідав і ліг спати. Йому ж на нічну зміну, виспатись треба було.

Андрій Остапович якимсь шостим чуттям вірив, що Ганна Максимівна каже правду, і вже майже був переконаний, що Збаращенко не має ніякого відношення ні до крадіжки ратину, ні до нападу на Щербину. Хоч факти були проти нього. Збаращенко судився, мешкає на тій самій вулиці, де вчинено злочин, па його ім'я в камеру схову здано чемодан, в якому виявився ратин, і не який-небудь, а саме такого кольору, як кинутий злочинцями.

Але ж надто вже нарочито все виглядає: і передбачливо видертий клаптик з адресою, і підпиляна пластинка на чемодані, і надзвичайна обізнаність автора анонімки, особливо те, що він сам бачив у Збаращенка вогнестрільну зброю. Все це мимоволі створювало враження, що анонімник передбачив кожну дрібницю, щоб примусити повірити його листові.

Це схоже було на принаду.

Повернувся з роботи Збаращенко. Він був звичайнісінький, нічим не примітний парубок. Зірвав з голови сірого кашкета, неохоче привітався. По всьому було видно, що присутність сторонніх збентежила його. На обличчі заграли жовна.

… Вп'явшись пальцями в коліна, Збаращенко коротко, хрипким від хвилювання голосом відповідав на питання. Раптом погляд його зупинився на чемодані, навмисне поставленому Луговим на видному місці. Андрій Остапович насторожився. Ні, в очах юнака не промайнуло нічого, крім звичайної цікавості. Луговий твердо вирішив, що Збаращенко бачить чемодан вперше.

– Товаришу начальник, – не витримав Збаращенко, – скажіть, коли можна, що трапилось? В чому ви мене запідозрили?

Луговий на секунду завагався. Але наступної миті він простягнув Збаращенку листа.

Анонімка вразила хлопця. На його обличчі здивування змінилося обуренням, потім гнівом, а під кінець наступила депресія. Він схилив голову на груди.

– Ну що ж, арештовуйте… – глухо мовив. – Ви ж того й приїхали…

Андрій Остапович тепер остаточно пересвідчився, що на Збаращенка зведено наклеп. Справжні злочинці, рятуючи свою шкуру, хочуть поставити його під удар.

– Ми приїхали розібратись, – почав Луговий, але Збаращенко перебив його.

– За що? Кому я погане зробив? Звичайно, ви мені не вірите…

В очах юнака виблискували сльози.

– Чому ви так думаєте?

– Я сидів за крадіжку… Довести, що тут… – він знову взяв листа, – тут неправда… я не можу…

Мати Збаращенка тихенько схлипнула і, кусаючи губи, щохвилини витирала хусточкою сльози, які рясно збігали по її зморщеному обличчю. В Андрія Остаповича защеміло в грудях, йому до болю стало шкода і цю жінку, що зазнала багато горя, і самого Збаращенка, який, по всьому було видно, покінчив із злочинним середовищем.

– Так, я знаю, вас судили. Але бачу й те, що ви стали на вірний шлях. Костю, я вам вірю. Цей лист наклепницький.

– Спасибі… спасибі вам, – заливаючись слізьми, дякувала Ганна Максимівна. – Камінь у мене з душі скинули…

Андрій Остапович устав, пройшовся по кімнаті.

– Як гадаєш, Костю, хто міг написати цей бруд?

– Уявлення не маю, – зітнув він плечима. – Зіпсували ви мені свято, товаришу начальник…

– Сьогодні у нас 23 липня… Щось не пригадую ніякого свята.

– Ось погляньте. – Збаращенко вийняв з кишені комбінезона акуратно складену газету – заводську багатотиражку. На другій сторінці червоним олівцем була окреслена замітка: «Працюйте так, як Костянтин Збаращенко!» Тут же був і його портрет.

Мало-помалу Збаращенко розговорився. І виявилось, що він веселий, балакучий парубок. Кость поділився своєю таємною мрією: в цьому році вступити на вечірній відділ машинобудівного технікуму.

Андрій Остапович залишив квартиру Збаращенків у хорошому настрої. Він завжди відчував душевне піднесення, коли переконувався в чесності людей, в їхній порядності, хоча для цього часом доводилося крок за кроком розплутувати складний клубок наговорів, випадковостей, протиріч з однією тільки метою – зняти ганьбу з доброго імені людини.

– Андрію Остаповичу, а ми не поспішили з висновками щодо Збаращенка? – висловив сумнів Якименко. – Мені здається, треба було поговорити з сусідами, побувати на заводі.

– Їхати на завод не треба. Зайва цікавість до особи Збаращенка може, чого доброго, пошкодити йому. А найкращою характеристикою є стаття про нього в заводській багатотиражці.

– Таж і справді. Це ж чудова характеристика.

– Анонімка допомогла нам, хоча злочинці поставили собі за мету збити нас з вірного шляху, відвести в інший бік. Коли б чесна радянська людина справді була очевидцем збройного нападу на магазин, то відразу б повідомила, а не очікувала б кілька днів. Мені тепер цілком ясно, що ми втрапили на слід. Злочинці окопалися на фабриці «Спартак».

Побачивши на обличчі Якименка здивування, Андрій Остапович пояснив: лист надійшов одразу ж після початку ревізії. Шахраї сполошилися і, боячися викриття, так поспішали, що послали свій наклеп не поштою, а підкинули. Адже кожний день таїть для них багато неприємностей. А от з сусідами, мабуть, треба порозмовляти. І сьогодні ж.

– Коли ви так переконані, то навіщо розпитувати про Збаращенка у сусідів?

– З тактичних міркувань. Хай злочинці думають, що ми повірили їм і серйозно цікавимося Збаращенком. Один із злочинців, безумовно, живе на Загорській. Не випадково саме сюди привозили матерію. І ще мені спало на думку ось що. Подивіться: восьмий номер зовсім в іншому кварталі, звідси добрих триста метрів. Навіть коли припустити, що злочинці надзвичайно обережні, на всяк випадок взяли й проїхали будинок № 17… Але й тюк вони тягли в протилежний бік! То як, Іване Івановичу, тепер ви переконались, що це справа не рук Збаращенка?

– Переконався, товаришу підполковник.

– А якщо так, то провадьте далі перевірку мешканців в районі події. Ви які будинки перевірили?

– Восьмий, шостий і десятий.

– Видно, цього не досить… Залишайтесь тут, Іване Івановичу.

– А як же чемодан?

– Я сам здам його на експертизу.

РОЗМОВА НА ГОРИЩІ

Кілька днів поспіль Альоша й Вітя не могли застати Діму Вакуленка вдома. І от, нарешті, сьогодні їм пощастило. Діма сидів у дворі на лавочці і з якимсь хлопчиськом в окулярах грав у шахи.

Вітя відкликав Діму вбік і, наче досвідчений дипломат, заходився, обережно підбираючи слова, випитувати, чи є в нього вільний час, чи може він зайнятися однією справою. Щоправда, справа це серйозна, небезпечна і, тут Вітя стишив голос до шепоту, великої державної ваги. Альоша не втручався в розмову і мовчки спостерігав за Дімою. Йому не сподобалась іронічна посмішка, що, блукала по широкому вилицюватому обличчі Діми.

Почувши, що Вітя пропонує взяти участь у справі великої державної ваги, Діма не стримався і зареготав.

Вітя розходився і почав доводити, що він нічого не вигадує, все це чиста правда, а в душі дорікав собі, що поспішив запропонувати кандидатуру Діми. Альоша надувся, як курча на просо.

– Досить, Вітько, його умовляти! Не хоче – не треба. Якось і без нього справимось. Пішли.

– Не ображайтесь, хлопці… – гукнув Діма. – Думав, ви просто розігруєте мене…

Вітя повернувся. У всьому винен він сам. Даремно почав ходити окулясом.

– Альошо! – крикнув Вітя. – Зажди! Давай ще поговоримо… Чого ти приндишся? Дімка чудовий хлопець… От побачиш.

– Гаразд. Хай буде по-твоєму, – згодився Альоша. – Тільки я сам з ним поговорю. А то ти молов якусь нісенітницю.

Альоша вирішив довго не розводитись, відразу розповів Дімі все.

– Дімо! Ти скоро? – нагадав про себе хлопчик в окулярах.

– Та зачекай ти, Володько! – відмахнувся Діма. Розповідь Альоші вразила його. Про шпигунів він лише в книжках читав та бачив їх у кіно, а тут – зовсім поряд орудують справжні вороги. Хіба міг він відмовитись од пропозиції Альоші та Віті? Та він готовий оце зараз, негайно виконати будь-яке завдання, хай навіть найнебезпечніше. Однак Альоша охолодив його запал. В організації «Немає пощади ворогам Батьківщини» суворо зберігається конспірація, про всю проведену роботу член НПВБ не має права нікому розповідати, навіть своїм близьким; кожний новоприйнятий обов'язково дає урочисту присягу.

Альоша витягнув з кишені журнал і спитав, де можна без перешкод, подалі від цікавих очей хлопчиків, що сновигали у дворі, прийняти від нього, Діми, присягу. Діма по черзі пропонував то під'їзд будинку, то альтанку у дворі, то глухий куточок біля сарая, але всі його пропозиції були відхилені командиром НПВБ. Діма замислився, задерши голову догори. Звичайно, найпростіше піти до себе додому. Але, на жаль, вдома були в них родичі з Ленінграда. І тут допомогла звичайнісінька чорна кішка. Еге ж, всупереч усіляким забобонам, саме чорна, від кінчика вух до кінчика хвоста. Ліниво потягуючись, вона вилізла із дахового вікна і, ніжачись на сонці, простяглася на даху. Горище!

На сходах Альоша почув чиїсь кроки і сторожко озирнувся. За ними, не поспішаючи, йшов Володя з шаховою дошкою під пахвою. Альоша штовхнув Діму ліктем і красномовно показав очима вниз. Діма вже хотів було сказати Володі, щоб той зачекав у дворі, але не зміг. Слова застрягли у нього в горлі. Ні, він не залишить друга…

– Стійте, хлопці, – зупинив він Альошу й Вітю. – Є серйозна розмова, – і Діма почав доводити, що прийняття Володі в організацію принесе велику користь. – Перший математик у нашій школі. Справжній Архімед або Піфагор. Він лише на вигляд такий щуплий, а насправді сміливий…

Діма з таким запалом вихваляв друга, що Альоша і Вітя, трохи повагавшись, кивнули головами.

На горищі було задушно й курно, але ніхто не звертав на це уваги. Після того, як присягу було прийнято, Дімі доручили стежити за Макогоном, а Володі – за Поніманським.

– Тільки його прізвище не Поніманський, а Збаращенко, – спохватився Альоша й розповів друзям про те, що сталося вчора на вокзалі.

– От ніяк не можу втямити, навіщо він здав у камеру схову якісь відрізи? – закінчив він.

– Скільки? – насупивши брови, спитав Володя.

– Чого скільки? – не зрозумів Альоша.

– Відрізів.

– Два. Один зеленкуватий, другий сірий.

Володя поволі зняв окуляри, витер очі тильним боком руки і, втупившись короткозорими очима в товаришів, тихо сказав:

– Недавно я прочитав книжку Рональда Сета «Таємні слуги». Це англійський письменник. Книжка про японських шпигунів.

– Не розумію, до чого тут японці, – зітнув Вітя плечима.

– А от до чого. Японці ще під час російсько-японської війни передавали один одному ланцюжком в свій штаб зведення про російські війська. Ці зведення вони зашифровували ось як: шпигун під виглядом дрібного торгівця розкладав у себе на лікті пасма кольорових ниток і стрічок. Зелене пасмо означало, наприклад, кавалерійський ескадрон, червона стрічка – піхотний батальйон, а маленька коробочка з голками – піхотний полк. Так робить і Збаращенко…

– Поніманський, а не Збаращенко! – перебив Вітя. – Я точно встановив. Сам бачив напис на поштовій скриньці.

– Чого ж він, коли здавав чемодан, назвав себе Збаращенком? – втрутився Альоша.

– А я звідки знаю?

– Давайте ще раз його перевіримо, – запропонував Діма. – Зайвий раз не завадить.

– Йди перевіряй, коли це тобі потрібно, – спалахнув Вітя, – а я не збираюсь.

Суперечка от-от загрожувала перерости у сварку. І Володя взявся помирити друзів.

– Особисто мені здається, що його прізвище справді Поніманський, – почав він. – Так що ти, Вітю, маєш рацію; але й ти, Альошо, не помилився. На вокзалі Поніманський для конспірації навмисне назвав себе Збаращенком. А чемодан він розкрив нарочито, щоб передати своєму спільникові якийсь наказ, а може, повідомлення. У них свій код. Поклав, приміром, зеленкуватий і сірий відрізи – роби те й те…

– Як японські шпигуни! – захоплюючись кмітливістю друга, сказав Діма.

– Авжеж. Поніманського на вокзалі чекали… Хто-небудь стояв осторонь або в черзі, а сам бачив усе, що йому потрібно. Після цього Поніманський викинув квитанцію. Навіщо вона йому? Зробив свою справу – і до побачення. А тканина, видно, дешева. Та й чемодан, кажете ж, потертий. Не жаль.

Вітя й Альоша гідно оцінили нового члена НПВБ.

І тут в Альоші народилася ідея провести реорганізацію НПВБ. З усього видно, що Володя хлопець кмітливий, є в нього смалець у голові. От би кого начальником штабу! А Вітя? Чи зрозуміє він? Ще, чого доброго, образиться. Все ж таки переконливих підстав, щоб зняти його з посади начальника штабу, немає. З своїми обов'язками справляється. І якщо вже говорити відверто, то Альоші перш за все треба дорікнути самому собі. Адже на вокзалі він не помітив людини, якій Поніманський за допомогою відрізів матерії щось повідомив… Нарешті було знайдено рятівний вихід: він, Альоша, як і до цього, залишиться командиром НПВБ, Вітя призначається його заступником, а Володя – начальником штабу.

Пропозиція Альоші влаштовувала всіх, за винятком Діми. Він не міг приховати свого розчарування і насупився. Володя, переживаючи за нього, спитав:

– А як же Діма? Він ким?

Лише тепер Альоша зрозумів, що скривдив Діму. У всіх є посада, а в нього немає. Та скільки Альоша не сушив голову, а придумати посади не зміг.

І знову Володя виявився на висоті, запропонувавши, щоб Діма керував підготовкою персонального складу НПВБ. Він же чудовий фізкультурник, ходить у підготовчу групу при секції боксу, знає різні способи самбо і дзюдо. Так і вирішили. Діма відразу повеселішав і сказав, що готовий з завтрашнього дня розпочати регулярне тренування.

Щоб доповідати командирові, виробляти нові заходи і обмінюватись думками, умовились зустрічатись щоденно о восьмій ранку біля пам'ятника Івану Франку.

– Добре, що Володька так заріс, – схвально зауважив Вітя.

Володя почав виправдовуватись:

– Я сьогодні збирався постригтись. Чи ж не так, Дімо?

– Еге ж. Ми так і домовились: зіграємо партію в шахи і негайно підемо в перукарню.

– Та ви не думайте, що я сміюсь. Це якраз нам на руку. – І Вітя розповів, як Поніманський відвідав перукарню. – Необхідно дізнатись, де живе перукар, як його прізвище, випадково чи не випадково він знає Поніманського.

Отже, всі питання було обговорено. Хлопці спустились з горища і вийшли у двір. Володя й Вітя рушили одразу в перукарню. Діма негайно зайняв спостережну позицію на своєму балконі, а Альоша поїхав додому. Адже за Півнем ніхто не стежив.

НЕПРИЄМНІСТЬ МИНУЛА

Ревізія на швейній фабриці «Спартак» забирала багато часу у Валентина Филимоновича Сахно. Доводилося перевертати сотні квитанцій, накладних, перепусток на вивезення продукції, силу облікових карток, ордерів, чеків, рахунків, десятки журналів… За винятком дрібниць, незначних порушень, Сахно нічого не знаходив. Лише сьогодні, в понеділок, звіряючи бухгалтерські документи із знятими на складі фабрики лишками сировини, виявив дописки в накладних. По всьому було видно, що це не прості помилки письма, а підробка. Про свої підозріння Валентин Филимонович хотів повідомити підполковника Лугового, але з управління міліції відповіли, що Лугового немає.

«Хай уже завтра сам сходжу», – вирішив і попростував додому. Тільки розчинив хвіртку, як йому на шию кинулась донька.

– Тату, тату, ти сьогодні більше не підеш на роботу? Правда ж, не підеш? – радісно щебетала Оленка.

Дізнавшись, що батько залишиться вдома, вона захоплено заплескала в долоні і застрибала на одній нозі.

– Де Вітя? – спитав Валентин Филимонович. – Щось не бачу його.

– Про нього я хочу з тобою поговорити, – відповіла бабуся, випровадивши Оленку з кімнати. – Ти й Людмила все на роботі і не бачите, що хлопчисько зовсім од рук відбився. Як піде зрання, то до самого вечора… Де він пропадає, що робить, – невідомо. Я намагалася і так і сяк до нього підійти, а він твердить, що ходить з хлопцями в зоопарк. Сьогодні ж ми з Оленкою там були. Розшукали керівника їхнього гуртка, а вона мені: «Ваш Вітя і його дружок Альоша Свиридов уже більше тижня не показуються».

У Валентина Филимоновича відразу зіпсувався настрій, і він вирішив сьогодні ж поговорити з сином.

Тільки-но Людмила Йосипівна прийшла з роботи, Валентин Филимонович розповів дружині, що його турбує поведінка сина.

– Він приховує, де буває, а це вже погано. За чверть сьома, а його досі нема. З завтрашнього дня хай сидить удома, якщо в нього з'явилися від нас якісь секрети.

– Я сьогодні зустріла Тамару Аркадіївну, матір Альоші Свиридова. Вона мені поскаржилась, що він цілими днями десь пропадає.

– Ну, коли так, то їхню дружбу треба припинити. Це буде на користь і одному, і другому.

– Альоша мені подобається. Скромний, ввічливий хлопчик. Багато читає, добре вчиться. Після того, як вони почали товаришувати, Вітя помітно підтягнувся.

– Я нічого не маю проти Альоші, але, мені здається, краще, щоб він з Вітею не дружив.

– Нас можуть невірно зрозуміти. Чого раптом ми заборонили Віті зустрічатися з ним?

– Шкода, що Свиридов на курорті. Я б сам з ним поговорив. Він, звичайно, зрозумів би. Ще раз повторюю: я не проти Альоші. Може, винен не він, а Вітя…

– Мені здається, потрібно спершу поговорити про все з Тамарою Аркадіївною.

– Я не заперечую, будь ласка.

Залишившись сам, Валентин Филимонович розгорнув було книжку, але так і не прочитав жодного рядка. Де ж Вітя? Де? Найголовніше: з ким? А може, він зв'язався, – Сахна навіть морозом обсипало від цієї думки, – з якимись покидьками, злодюгами, вже курить, п'є вино, грає в карти…

Сахно згадав, як цими днями в кабінеті підполковника Лугового бачив підлітка років 13–14, такого ж приблизно на зріст і такого чорнявого, як і Вітя. Поруч стояла заплакана мати і похмурий батько. Коли вони пішли, Валентин Филимонович, вибачившись за цікавість, спитав у Лугового, чого цей хлопчик потрапив до міліції. Розповідь була не з веселих. Хлопчик познайомився з шахраями, вчинив разом з ними кілька крадіжок. Ці негідники привчили його грати в карти, курити, пити вино. Школу він покинув і, обманюючи батьків, щодня для годиться сідав за приготування домашніх завдань. Кінець кінцем хлопець зрозумів, що зайшов далеко і все це може погано скінчитись, почав уникати шахраїв. Але виявилось, що не так просто з ними розійтись. Вони підстерігали його на кожному кроці, вимагали, щоб він повернувся в злодійську зграю, інакше вони розправляться не лише з ним, а й з його батьками. Неважко собі уявити, що було б далі, коли б працівники міліції не виловили всю цю компанію. Зграю очолював небезпечний рецидивіст. Шляхом лестощів, підкупу, шантажу, погроз він примушував підлітків красти, вихваляв злодійське життя, прищеплював дітям відразу до чесного життя, своїм неприкритим цинізмом убивав в дітях все хороше, чисте, світле…

Валентин Филимонович з жахом уявив собі, як його син, можливо, оце зараз, в цю хвилину, лізе в чиюсь кишеню… Він схопився. І в цей час рипнула хвіртка.

Валентин Филимонович поспішив у палісадник. Але він помилився. Це повернулась Людмила Йосипівна.

– Вітя в Альоші? – зустрів її запитанням Сахно.

– Як, його ще немає? – пригнічено спитала Людмила Йосипівна. Трохи заспокоївшись, вона розповіла, що Альоша вдома, малює. Разом з матір'ю Альоші вона вчинила йому справжній допит. Альоша розповів, що він та Вітя перестали ходити в зоопарк, бо записалися в підготовчу групу з боксу при Палаці спорту. Альоша гаряче доводив, що нічого поганого вони не роблять і що батьки зовсім безпідставно хвилюються і підозрівають їх у чомусь ганебному.

– Але де ж Вітя? – нервувався Валентин Филимонович. – Де він може бути, коли Альоша вдома?

– Альоша каже, що вони розійшлися ще о четвертій годині дня. Він пішов додому, а Вітя залишився в Палаці спорту. Там якісь змагання.

Сахно розігнався в Палац спорту, але тут з'явився Вітя.

– Ох, і зголоднів! – просто з порога випалив він. – Мамо, швидше давай усе, що є.

Валентин Филимонович суворо подивився на сина.

– Обід від тебе не втече. Скажи спершу, де цілий день блукав?

– Як де? – бадьоро перепитав Вітя, хоча по сердитому обличчю батька зрозумів, що його чекає неприємна розмова. – У Палаці спорту. Можете спитати Альошу…

До цієї розмови Вітя був готовий. Він забіг до Альоші розповісти, що він і Володя цілий день прождали біля перукарні, але потрібного їм майстра так і не було. Альоша поквапив Вітю, попередивши, що його розшукує мати.

– Ти не апелюй до нього, – суворо мовив батько. – Розповідай!

– Ми записались до секції боксу. Адже ти сам хотів, щоб я займався спортом. Я й Альоша новаки, нас додатково тренують. Ми ж відстали… На цілих два тижні. – Тут Вітя для більшої переконливості хотів розповісти, що його тренує знаменитий боксер, але вчасно схаменувся. Це буде вже занадто. – Коли заняття скінчились, – тягнув Вітя, – а це було… було… так десь годині о четвертій чи пів на п'яту, Альоша пішов, а я з Дімою Вакуленком залишився…

– А це хто такий? – насторожилась Людмила Йосипівна.

– Ти ж, мамо, повинна його пам'ятати. Я разом з ним учився в п'ятому та четвертому класі. Такий невеликий на зріст… Волосся біляве, на правій щоці одна… ні, дві маленькі родимки.

Людмила Йосипівна пригадала, що років два тому Вітя товаришував з одним хлопчиком 'і того, здається, справді звали Дімою Вакуленком.

– А що ж далі?

– Був показовий виступ гімнастів… – Повертаючись додому, Вітя, на щастя, прочитав афішу. – Вони всі учасники нашої олімпійської команди… – Для більшої переконливості почав перелічувати відомих йому гімнастів. – Там були Лариса Латиніна… Борис Шахлін… Юрій Титов… Ух і здорово! Якби ти, тату, тільки бачив, як Шахлін працює на брусах! Латиніна за вільні вправи одержала 9,8 бала… Слово честі! Ну й аплодували їй!

– А чого ти, – спитав батько, – не ходиш в зоопарк?

– В зоопарк? Я там буваю.

– Ну, це ти, брат, заливаєш. Керівник сказала, що тебе давно вже не бачить.

– Вірно. Я днів… днів десять там не був… Я ж почав ходити в Палац спорту.

Розмова з сином не задовольнила Валентина Филимоновича. Він почував, що тут щось не так. Вітя затаює найголовніше.

– А хто ваш тренер? Завтра ж вирвусь на часинку і зустрінуся з ним. Це ж неподобство, – обурився Сахно, – примушувати хлопчиськ цілими днями вивертати один одному вилиці. І взагалі, я проти боксу в такому віці. Хіба не можна зайнятися тенісом, баскетболом? Ну, плаванням чи водним поло… Нарешті, тією самою гімнастикою.

У Віті аж в душі похололо, коли він уявив собі розмову батька з тренером, який про нього з Альошею уявлення не має.

– Знаєш, тату… наш тренер… – Вітя, як йому здавалося, знайшов рятівний вихід. Він скаже, що тренер зненацька захворів і невідомо коли видужає, але до кімнати увійшла бабуся і віддала Валентинові Филимоновичу перев'язаний навхрест ниткою невеликий конверт.

– Мені? – запитально подивився Сахно.

– Еге ж. Якась жінка веліла передати. Сказала, що з роботи.

Сахно розпечатав конверт і, не мовлячи ні слова, як був, у піжамі, вибіг на вулицю. Всі мовчали, не розуміючи, чим викликана така дивна поведінка. Через кілька хвилин, задихавшись, Сахно повернувся до кімнати, стискуючи в руці конверт, його нібито підмінили. Він зблід, очі гарячково блищали.

– Де ця жінка? – вп'явся він очима в Надію Миколаївну. – Де?!

– Пішла. Відразу ж пішла.

– Розумієте, що ви наробили?! – схопився за голову Сахно.

– Що я такого страшного наробила? – образилась Надія Миколаївна.

– Та ви розумієте!.. – почав Сахно, але, побачивши сина, скомандував: – Вийди! Тобі тут нічого робить.

Віті цього тільки й треба було.