Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

БРАУНІНГ ЩЕ ЗНАДОБИТЬСЯ

Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.

– Дівчино, – розтягнув Чернушкін тонкі губи, – пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?

– Сімнадцять двадцять.

– Плати, Жоро! І живо мені!

Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.

– А-а! Сергій Олександрович! – підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. – Сідай до нас… Зараз заспіваємо… – і гугнявим голосом завів: – Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…

– Заткни пельку! – блиснув очима Чернушкін.

Тетеря зіщулився і замовк.

– Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.

– Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..

– Розходились, як п'яні купці в трактирі, – гидливо зморщився Макогон.

– Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. – Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. – Так що ж далі?

– Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.

– Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.

– Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.

– Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, – розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: – Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?

– Що зметикують?

– Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.

– А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.

– Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?

– Уявлення не маю.

– Може, Яків Архипович уже дома? Га? – втрутився Чистяков. – Давайте ще раз подзвоню.

– Споїв Тетерю, тепер сиди і дивись за ним! – обірвав його Чернушкін. – Та й сам не кращий. Ще ляпнеш зайве сп'яну. Давай номер.

Чернушкін повернувся швидко.

– Друзі-голуб'ята, – радісно потирав він руки. – Ми на коні! Яшко вдома! Зараз приїде.

– Де ж він пропадав?! – обурився Макогон.

– Що я казав? Що? – тріумфував Чистяков. – Я казав, що Яків Архипович не вклепається. Казав?! Ну, казав?

– Казав, казав… Почуваєш ти себе як? Зможеш довести Тетерю додому? А то, дивись, він зовсім розкис.

– Хіба ви мене не знаєте? Я вип'ю відро і пройду, не заточившись, по одній дошці. Я…

– Знайшов чим хвастати! Тебе серйозно питають: як себе почуваєш?

– Дай боже кожному. Нормально. Повний порядочок…

– Тоді забирай Тетерю і на таксі підкинь додому.

– Де він живе?

– Друга Дачна, тридцять вісім.

Чистяков безцеремонно розштовхав Тетерю і, насунувши йому на голову картуза, потяг до виходу.

– Куди ти… мене? Куди? – буркотів той. – Я не хочу… Відчепись…

– Додому. В ліжко.

– Спати пора, спати пора, – загугнявив Тетеря.

– Ну й компанія! – осудливо мовив Макогон. – І чого з тим п'яницею церемонишся? Можеш зі мною погодитись, можеш не погодитись, але коли-небудь Жорка підведе…

– Сам бачу. Але де взяти людину з машиною? Може, в тебе є хтось на прикметі?

– Звідки? А втім, треба подумати. Першого стрічного не візьмеш.

– В тім і справа! Скільки шукаю, а ніхто підхожий не трапляється. Звичайно, ми з тобою можемо купити «Москвича» або «Волгу», та сам розумієш… Почнуть шарпати… Людям очі не закриєш. Звідки у мене машина, якщо я одержую сотню на місяць? Чи в тебе, провідника на залізниці?

– А в Чистякова звідки?

– Не його… Довга історія, довго розповідати… Ти, Опанасе, попередь своїх, щоб сиділи, як миші в норах, анічичирк. Все припинити: і продаж, і пошиття.

– Розумію. Сьогодні ж об'їду.

– Як думаєш з ратином? Багато його в тебе?

– Чимало. Та не хвилюйся. Схований так, що й сам чорт не знайде.

– Ох і пече, – трохи попустив галстук Чернушкін і, засунувши руку в кишеню по хусточку, раптом розсердився. – Будь він проклятий! Нагородив мене подаруночком.

– Чим нагородив?

– У мене його пістолет, – стишивши голос, прошепотів Сергій Олександрович.

– Ти мені не казав, що забрав у Тетері пістолет.

– Тут не дивно, забудеш, як тебе самого звати. Краще підкажи, куди його подіти, як його позбутися.

– Дай мені, заховаю. Знадобиться.

Чернушкін озирнувся на всі боки і швидко передав браунінг Макогонові. Ледве встиг той сховати пістолет, як до столика підкотився Бабченко.

– Ох-ох-ох, – показавши золоті зуби, гепнувся він на стілець, – вірте не вірте, півгодини простовбичив на стоянці. Нема й нема таксі. О, боржомчик! – взяв він пляшку в руки. – Та ще й холодненький! Чудово! В роті все пересохло. – І пожадливо випив одну за одною дві склянки. – Як у вас? Де Тетеря та Жора?

– Живі й здорові! Скажи краще, де ти вештався? – суворо спитав Чернушкін.

– Ой, пережив я, братці… Усе життя пам'ятатиму. Як погналися за мною, такого дьору дав… Це з моїм черевцем.

– Треба було в машину сісти! – із злістю кинув Чернушкін.

– Е, голова потім працює! І сам згодом подумав: треба було, дурневі, в машину вскочити, а то ж надало мені бігти навмання. І все якісь рови, яри. Начебто хтось навмисне їх для мене повикопував. Ось! – нахилив він виблискуючу на сонці голову. – Подивіться, яка гуля. Упав я на якусь крокву… Мало, то там ще й огорожа з колючого дроту. Штани на клапті пошматував. Забруднився страшенно. Дружина охнула, коли побачила…

– Щось непомітно, – посміхнувся Макогон, розглядаючи новий, сталевого кольору костюм Бабченка.

– Переодягся вже.

– Стривай, Опанасе! – зморщився Чернушкін. – Якове, дружина була в міліції?

– В міліції? Що вона там забула?

– Ти не роби здивованих очей. Вона сама сказала Жорі по телефону, що збирається туди.

– То це був Жорка! А дружина казала, що з роботи.

– Я його послав подзвонити, – похмуро пояснив Чернушкін. – Скажу по правді, зараз трохи охолонув, а тоді попадись мені на очі, відбивну б з тебе зробив.

– Можеш заспокоїтись… В міліцію вона не ходила… Ну, опинився я на якомусь будівництві. Темрява, хоч в око стрель. Куди не поткнуся – паркан і паркан. Хотів перелізти – високо. Тут випадково на діру натрапив. Ледь-ледь протиснувся… Йду сам не знаю куди. Навколо ані душі, спитати нікого, якісь склади і склади. Бачу – сторож. «Спитаю, – думаю, – куди мене занесло». Але схаменувся. Краще промовчати. Як це так: ходить людина вночі і сама не знає де. Прикурив у нього і пішов далі. Побачив табличку «Кузнечна вулиця», згадав, що недалеко пристань. У залах повештався… Потім у буфет зайшов. Там до ранку просидів. В такій штовханині не легко було мене розшукати, а за вас боявся. Адже сам чув постріл…

– Це не в нас стріляли, – вже примирливо пояснив Чернушкін.

– В кого ж?

– Тетеря стріляв… У міліціонера.

– Та ну?! – губи в Бабченка по-зрадницьки затремтіли. Неслухняні пальці все ніяк не могли запалити сірника. Від його бравого вигляду не лишилося й сліду. – Адже за таке – вишка. Вся міліція нас шукає… А у мене в магазині чотири пальта! Де їх подіти?

– Підготуй, – наказав Чернушкін. – Завтра вранці заскочимо, заберемо. І не панікуй. Спокій.

– Палиця завжди на два кінці, – глибокодумно зауважив Макогон, – я б, наприклад, на місці міліцейських начальників… – Очиці його хитро заблищали. – Здається, ми їх можемо обкрутити навколо пальця. Ану лишень, присувайтеся ближче…

РОЗШУКИ УСКЛАДНЮЮТЬСЯ

Повідомлень про крадіжку ратину до управління міліції не надійшло. Це давало підстави зробити висновок, що злочинців слід шукати серед працівників торгівлі, ательє мод або швейних фабрик міста. Але розшуки були не такою вже простою справою. В місті нараховувалося 123 промтоварних магазини і вісім оптових баз, які одержували в цьому році ратин. Десятки працівників міліції із зразками вкраденого ратину об'їжджали магазини й бази, та поки що всі зусилля ні до чого не привели. В перевірених організаціях ратин був іншої якості і кольору, ніж покинутий злочинцями на Загорській вулиці. Лишались 40 ательє мод і три швейні фабрики. Там діла було не менше як на місяць…

Розшуки блакитної «Победи» теж досі не дали жодних наслідків, хоча працівники автоінспекції вже оглянули більш як сотню автомобілів.

Підполковник Луговий два дні провів у автодорожному інституті. Разом з охоронником Балашовим вони передивлялись фотографії в особистих справах 850 студентів заочних і стаціонарних факультетів. Деякі фотографії викликали сумнів в охоронника, і Луговий такі справи клав убік. Всього їх відібрали двадцять сім. Проте це було тільки початком. Адже згідно з кримінально-процесуальним кодексом підполковник зобов'язаний був показати Балашову кожного запідозреного студента зокрема, і все це треба було оформити окремим протоколом.

Коли пішов останній студент, Балашов вибачливим тоном мовив:

– Не гнівайтесь на мене, товаришу начальник… Сам бачу, погано вийшло, і ви зі мною лише час згаяли. Набрехав мені той негідник, що вчиться у нас.

– Виходить, обдурив він вас. Але чого я маю на вас гніватись? Звичайно, шкода часу… Ну що ж… в нашій роботі й таке трапляється. Для того, щоб відкопати істину, часто-густо доводиться перевіряти десятки різних сигналів, заяв, припущень. Без цього не буває. Але працювали ми з вами недаремно. Уявіть собі, що він дійсно сказав вам правду, а ми б не звернули уваги… Для нас є правилом – обов'язкова перевірка будь-якої заяви, навіть коли вона на перший погляд здається не зовсім імовірною.

– Як же ви тепер розшукаєте його? Адже в нашому місті людей мало не мільйон…

– Важко, звичайно, – визнав підполковник. – Але повинні, зобов'язані знайти.

З автодорожного інституту Андрій Остапович заїхав в управління легкої промисловості раднаргоспу, де застав майора Кульбича.

– Товаришу підполковник, – доповів Кульбич, – закінчив вибірку за нарядами. Ратин в цьому році надходив у 25 ательє мод і на дві швейні фабрики: «Труд» і «Спартак». Ось список. Копію віддав Олійникові і доручив його групі сьогодні ж перевірити ательє.

– А встигнуть?

– Впевнений. В групі сімнадцять чоловік, всі забезпечені автомашинами та мотоциклами. Передусім їм потрібно встановити одне: чи надходив ратин кольору морської хвилі. Здається, розбудіть мене серед ночі, – пожартував Кульбич, – то і тоді скажу: драп-ратин «флаконе», артикул 3663. Адже два дні документи перериваю. Вчора в міськторгвідділі, сьогодні тут, в раднаргоспі. Стоси нарядів, накладних, розпоряджень довелося переворушити. Тепер ще лишилося під'їхати в «Спартак» і «Труд».

– Поїдемо разом.

– А як справи у Шилова?

– Дзвонив. Перевірка баз і магазинів підходить до кінця. Про наслідки доповість увечері.

На фабриці Лугового і Кульбича зустрів директор. Він привітно поздоровався і одразу запросив оглянути реконструйовані цехи.

– Якби у нас був вільний час, неодмінно б скористалися з вашої люб'язності, – сказав Луговий, – але зараз у нас порахована кожна хвилина…

– Тоді чим можу служити?

– Нас цікавить, чи надходив у цьому році на фабрику драп-ратин «флаконе» кольору морської хвилі й маренго, – сказав Кульбич.

– По-моєму, надходив. А втім, якщо не заперечуєте, я запрошу головного бухгалтера, він дасть точні відомості.

Директор не помилився.

На фабрику «Труд» Луговий і Кульбич потрапили вже під кінець робочого дня. Головний інженер Світловидов, насупившись, довго і причепливо перевіряв їхні документи і, повертаючи посвідчення, сказав:

– Не можу зрозуміти, чому вас зацікавила наша фабрика. План виконуємо, охорона на висоті. Дружинники – мені доповідали – теж непогано працюють… В чім же справа?

Андрій Остапович не встиг відповісти. Задеренчав телефон. Світловидов схопив трубку.

– Так… Слухаю тебе! Тільки, будь ласка, Ніно, коротше. У мене відвідувачі… Що? Як називають корінних жителів? Старожили. Не підходить? Чому? Слово повинно починатись на «а», з дев'яти літер? Не знаю, не знаю… І потім мені не до цього. Я зайнятий.

– Донька дзвонила, – поклавши трубку, пояснив: – Захоплюється кросвордами. Рятунку від неї нема… То в чім справа? Слухаю вас.

– Ми розшукуємо злочинців, які вкрали ратин, – почав Луговий, але головний інженер не дав докінчити.

– Дозвольте! Я людина відверта, люблю різати щиру правду в очі. Вам, працівникам міліції, чомусь скрізь ввижаються шахраї. Вам лише дай людину, а справу ви їй завжди підшиєте. Крадіжка, мабуть, на копійку, а у вас уже шахраї, шахраї… Час у людей забираєте…

Можливо, іншим часом Андрій Остапович не звернув би уваги на вихватку Світловидова проти міліції, але саме зараз, коли життя Щербини було на волосину від смерті, слухати все це було боляче. Стримуючи себе, Луговий закурив і лиш тоді, не підвищуючи голосу, спокійним тоном відповів:

– Ніде правди діти, є в нас, на жаль, недоліки. Ми це знаємо і боремося з ними. Я розумію, що ви зайняті, але ми приїхали не в особистій, а в службовій справі. І мова йде не про копієчну, як ви висловились, крадіжку, а про зграю озброєних злочинців, що намагалися вбити нашого товариша. Що ж до вашого твердження, ніби працівники міліції, подібно до гоголівського держиморди, арештовують, не розбираючи винного і невинного…

Світловидов знову перебив.

– В уроках політграмоти я не маю потреби. Коротше, що ви хочете?

Тут уже Кульбич не витримав.

– Ваша позиція щонайменше дивна. Розшуки злочинців не тільки справа міліції, це– обов'язок кожного радянського громадянина. Доводиться лиш дивуватись, що замість того, щоб подати нам допомогу, ви, посилаючись на зайнятість, витрачаєте час на зовсім непотрібні розмови… Так от: фабрика «Труд» в цьому році одержувала ратин. Нас цікавить, коли він надходив, звідки, в якій кількості, якого артикула, кольору, виробки і гатунку.

– Гаразд, – буркнув Світловидов. – Я дам розпорядження.

За двадцять хвилин Луговий та Кульбич ознайомилися з довідкою. Фабрика «Труд» теж одержувала ратин, схожий на крадений.

– Влаштовує вас? Може, потрібна моя допомога, роз'яснення? – ущипливо спитав Світловидов.

– Ні, дякую, – відповів Луговий. – Все зрозуміло. Поки що до побачення. – У дверях він затримався. – Можете передати своїй доньці, що корінні жителі країни по-латинському аборигени, по-грецькому – автохтони. Обидва слова починаються з «а». І одне і друге з дев'яти літер.

Головний інженер витріщив очі, хотів щось сказати, але так і не сказав.

Уже в машині Кульбич несподівано голосно розсміявся:

– Добре ви його провчили, Андрію Остаповичу. І звідки в людини такі застарілі погляди на міліцію? Адже кожен з нашого відділу закінчив інститут або університет.

Луговий мовчав.

Шелестіли шини, пругкий вітер залітав у машину, освіжав обличчя.

– Мені чогось здається, що шахраї орудують саме на цій фабриці, – трохи згодом задумливо мовив Кульбич.

– Олегу Гарасимовичу, це мені вже не подобається. Ви поспішаєте з висновками. Видно, дається взнаки особиста неприязнь до Світловидова. Особисті симпатії чи антипатії не повинні позначатися на розслідуванні. Пам'ятаєте слова Дзержинського: «У чекіста голова повинна бути холодною, а серце гарячим»?

НАРАДА

Тільки-но Андрій Остапович зайшов до себе в кабінет, як з'явився Шилов і доповів про наслідки перевірки магазинів і баз. Трохи поговорили, і тут їх запросили на нараду до комісара.

– Начебто всі зібралися, – сказав Єлізаров, – Почнемо. Я пропоную встановити такий порядок: підполковник Луговий коротко поінформує про наслідки розшуку злочинців, що напали на лейтенанта Щербину. Після інформації товариша Лугового ми послухаємо майора Кульбича і старшого лейтенанта Якименка… Може, в когось є інші пропозиції? Нема?.. Тоді розпочнемо. Тільки прошу всіх виступаючих висловлюватись коротко. Ваше слово, Андрію Остаповичу.

Луговий підвівся.

– Всі присутні знають про подію, що сталася на Загорській вулиці в ніч з одинадцятого на дванадцяте липня. Під час розслідування цього злочину було висунуто дві версії. Перша: злочинці просто пограбували магазин чи базу. Ця версія не підтвердилась, бо крадіжок ратину в місті не було. Залишилася друга версія: злочинці працюють десь у магазині, на фабриці, на базі або в ательє. Шляхом махінацій створили лишки ратину і, коли вивозили його, наштовхнулись на Щербину. Все це значно ускладнює розслідування. Справа в тім, що з наведених нами довідок, ратин надходив у 123 магазини, 8 баз, 40 ательє мод і на дві фабрики. Сьогодні перевірку закінчено. Ось наслідки: ратин «флаконе», артикул 3663, вартістю 59 карбованців 50 копійок метр, виробництва фабрики «Червоний Жовтень» Московської області, тобто такий самий, як і знайдений на місці події, надходив у цьому році в 36 магазинів, 7 баз, 28 ательє, фабрики «Спартак» і «Труд»… Ці цифри красномовно свідчать про масштаб роботи, яку нам доведеться виконати. Звичайно, не у всі зазначені магазини, фабрики, бази, ательє пролізли злочинці. Вони орудують десь в одному місці. Але де?

Щоб встановити, потрібно працювати й працювати. З цією метою ми, по-перше, намічаємо залучити широкі кола громадськості і насамперед членів народних дружин. По-друге, треба ретельно вивчити підозрілих. людей, що працюють у всіх цих організаціях. Безперечно, після цієї перевірки коло значно звузиться. А вже тоді вирішуватимемо питання щодо проведення ревізій. От яка обстановка на сьогоднішній день.

Кульбич розповів коротко про поки що безрезультатні розшуки автомашини.

Кульбича змінив Якименко. Він коротко доповів, що разом з Шовкоплясом і представниками домоуправління перевірили сараї, підвали, горища в будинках 10, 12 та 14 по вулиці Загорській, однак нічого не виявили. В шістнадцяти жильців цих будинків є особисті автомашини, з них чотири – марки «Победа». Власник однієї машини ще на початку липня разом з сім'єю поїхав у Крим; одна «Победа» з 21 травня цього року стоїть на капітальному ремонті на авторемонтному заводі; власники ж інших двох машин – чесні люди і ніякої підозри не викликають. Якименкові та Шовкоплясу довелося розмовляти з більшістю жильців цих трьох багатоквартирних будинків, проте ніхто з них нічого істотного не сказав. Щоправда, одна жінка заявила, ніби ще до 12 липня вона бачила блакитну «Победу» біля свого будинку, але не запримітила, на жаль, ні номера, ні пасажирів.

Коли Якименко сів, комісар сказав: – Незважаючи на те, товаришу Якименко, що ваша перевірка позитивних наслідків не дала, я вважаю, що злочинці не випадково зупинились біля будинку номер 12. Підтвердженням цьому може бути хоча б те, що вони вивантажили ратин саме тут. Тому вам слід провадити далі перевірку цих будинків, а може, навіть і розширити діапазон, охопити всі прилеглі будинки… Врахуйте разом з тим, що загальна перевірка всіх і кожного не потрібна. Перш за все слід зацікавитися особами, які раніш судилися або живуть невідповідно до своїх заробітків. Вам треба тримати зв'язок з Олійником і Шиловим: можливо, виявиться, що хто-небудь з працівників ательє, магазинів, баз, які одержували ратин «флаконе», мешкає на Загорській. А найголовніше – ширше залучайте громадськість. Не бійтеся звертатись до людей. Вони допоможуть, підкажуть. І от іще одне, Андрію Остаповичу. Треба подумати над тим, чи не виготовляють з краденої тканини пальт кустарним способом.

– Цілком можливо, – згодився Луговий.

– Тому, на мою думку, потрібно перевірити комісійні магазини, скупні пункти, речовий ринок, чи не реалізують злочинці там свою продукцію.

– І магазини готового одягу, – підказав Кульбич.

– Вірно. І готового одягу, – кивнув комісар. – Можливо, із злочинцями зв'язаний хто-небудь з працівників цих магазинів… Треба зайнятися також вивченням всіх кравців, які шиють одяг у себе вдома. Особливу увагу звернути на тих, хто не має патента, шиє крадькома…

Луговий уже зібрався додому, коли підійшов один працівник і попросив бути присутнім при допиті ватажка бандитської зграї.

– Дуже вміло викручується, – вибачливо знизав слідчий плечима. – Сам не впораюсь…

… Було вже за північ, коли Луговий приїхав додому. Марина Тихонівна, не дочекавшись чоловіка, заснула, зібгавшись калачиком на дивані. На столі стояла накрита серветкою вечеря. Лиш тепер Андрій Остапович згадав, що зранку нічого не їв. Піднявши серветку, він взяв з тарілки бутерброд з сиром, налив з термоса склянку кави і, боячись розбудити дружину, навшпиньки пішов у кухню.

НПВБ

– Альошо, мені час на роботу, – сказала мама. – Борщ та котлети в холодильнику.

– Коли ти повернешся?

– Як звичайно. О пів на шосту…

Тільки-но мати пішла, Альоша поспішив у ванну кімнату. Присівши навпочіпки, він витяг прозорий целофановий пакет. В ньому був товстий зошит в коричневій палітурці. Альоша розгорнув його.

Зошит починався написом, акуратно виведеним червоною і синьою аквареллю.

«Цілком секретно.

Журнал таємного спостереження за групою колишніх дворян-монархістів. Початий: 13 липня 1962 р. Закінчений…

Потім ішов список:

1. Макогон Опанас Степанович

2. Півень Карпо Матвійович».

Далі йшли номери від 3 до 10. Їх Альоша передбачливо залишив для прізвищ інших учасників монархістської організації.

На третій сторінці була написана червоним чорнилом клятва.

«Ми, Свиридов Олекса і Сахно Віктор, даємо один одному урочисту клятву, що ніколи, нікому, ніде не розповімо про нашу таємну роботу по виявленню колишніх дворян-монархістів, що збираються відновити царську владу, доки цілком не викриємо їх.

Присягаємось не шкодувати ні часу, ні здоров'я, ні самого життя, доки не виведемо ворогів на чисту воду.

Все те, що почуємо, дізнаємось, побачимо, записуватимемо в цей журнал. Записувати своєю рукою повинен той з нас, хто приніс відомості.

Я, Віктор Сахно, згоден, щоб журнал зберігався у Олекси Свиридова, і присягаюсь, що ніколи через це з ним не сперечатимусь. Також даю урочисте зобов'язання слухатись Олексу Свиридова.

Я, Олекса Свиридов, присягаюсь ніколи не задаватись і без поради Віктора Сахна нічого серйозного не робити.

Якщо хто-небудь з нас розголосить цю таємницю, він буде запроданцем і зрадником.

В. Сахно О. Свиридов

13 липня 1962 року».

За присягою стояв заголовок:

«Організаційні питання і розподіл обов'язків».

Командир Олекса Свиридов

1. Зберігає журнал і несе повну відповідальність за нього.

2. Розробляє плани операцій, скликає наради і вирішує інші важливі питання.

3. Веде спостереження за Півнем.

Начальник штабу Віктор Сахно

1. Стежить за Макогоном.

2. Займається питаннями маскування.

3. Залучає з відома і згоди О. Свиридова нових членів».

Нижче йшла Вітина приписка:

«Вношу пропозицію з метою маскування називати нашу бойову організацію НПВБ, що означає – немає пощади ворогам Батьківщини.

Начальник штабу В. Сахно».

Альоша перегорнув сторінку. На ній було повідомлення № 1.

«13 липня. Учора о І4 годині 30 хвилин я був у вагоні № 1345 маршруту № 11, де також знаходився Макогон. Куди він їхав, установити не пощастило. Він вийшов раніш за мене, а я не міг, бо сказав йому, що їду в кіно. Але зупинка відома – Полтавська…

Додатково повідомляю, що Макогон і Касторка один одного не знають. Це точно. Макогон молодший років на 30 і, звичайно ж, не міг він учитися в одному класі з Матвійовичем. Це раз, а ще сам Макогон сьогодні вранці обмовився, що не знає ніякого Матвійовича.

Начальник штабу НПВБ В. Сахно».

Альоша замислився. Все-таки невдало тоді Вітя стежив за Макогоном. Не дізнався, куди той їхав, до кого і чого. З таким дрібним завданням не справився… Даремно Вітьку послухався. Самому треба було. А так марно просидів цілий день удома. До Матвійовича ніхто не прийшов… Альоша не витримав і того самого вечора постукав до Півня і спитав, чи привезли йому ліки. Півень подякував і сказав, що привезли.

«Здорово я тоді обдурив цього хитруна! – усміхнувся Альоша своїм думкам. – Сказав, що передав листа низенькому товстунові з великою лисиною, а Матвійович закивав головою. «Вірно. Це і є мій кум Макогон». От вигадує! Барона Мюнхгаузена і то б заздрощі взяли».

… Альоша не став читати свого повідомлення про цю розмову з Півнем, і, перекинувши кілька сторінок, натрапив на наказ № 3.

«17 липня. § 1. Зважаючи на те, що Макогон і Півень не знають один одного, а ними командує якийсь «ЯА», найголовнішим завданням НПВБ є: вжити всіх заходів і знайти цього «ЯА», для чого з сьогоднішнього дня встановити спільні чергування з 8 ранку до 8 вечора. В непарні числа біля будинку Макогона, в парні – в моєму дворі.

§ 2. Начальникові штабу НПВБ на протязі трьох днів в обережній формі переговорити з Петею Барабашем і Женею Гальперіним. Після чого подумати про прийом їх до групи «Немає пощади ворогам Батьківщини».

Командир НПВБ О. Свиридов».

Нижче було повідомлення № 6.

«18 липня. Разом з начальником штабу цілий день чергували в моєму дворі. О першій годині дня Карпо Матвійович вийшов з сумкою на вулицю. В гастрономі купив шинково-січеної ковбаси 250 грамів, сто грамів масла, два батони, пляшку молока і повернувся додому. Більше з квартири не виходив і до нього ніхто не приходив.

Командир О. Свиридов».

Через сторінку був Альошин рапорт.

«Мною сьогодні встановлено, що Барабаш поїхав до дідуся в село, його мати сказала, що він повернеться через два тижні, а Женька звихнув ногу і лежить у лікарні, поговорити з ним не міг – не пустили. Тому вношу пропозицію: прийняти до НПВБ Біленка.

20 липня 1962 р.

Начальник штабу В. Сахно».

Під рапортом стояло:

«Віденко нам не підходить. Він боягуз і матусин синок.

О. Свиридов».

Хтось нетерпляче постукав. Альоша хапливо засунув зошит у нижню шухляду письмового столу і кинувся до дверей.

– А! Це ти! – побачивши Вітю, полегшено зітхнув він. – Перелякав мене. Я думав – хтось інший…

– Чого ж тут думати? Зараз рівно восьма, Я – не ти, не звик спізнюватись. Забув? Сьогодні двадцять друге, парне число, чергуємо в тебе… Знаєш, – вмостившись на дивані і перегортаючи свіжий номер «Крокодила», сказав Вітя, – правду кажучи, мені вже так не хотілося… Ну, просто через силу йшов…

– Чого?

– Неділя… тато вдома… мама… Та й з дванадцятого ми все закинули – то в Макогона цілий день стовбичимо, то в тебе. В зоопарк не ходимо, в футбол не граємо. Я вже не пам'ятаю, коли на пляжі був. І ти свій натюрморт ніяк не закінчиш. Та-а, – Вітя намагався не дивитись у вічі товаришеві, – що й казати. Сам розумієш…

Альошине обличчя стало кислим, ніби він з'їв зелене яблуко.

– Не гнівайся, я ж не проти, але сам бачиш… Бігаємо, бігаємо, та все марно… – ніяково виправдувався Вітя.

– Гадав, усе так просто?! – скипів Альоша. – Раз-два й готово. Може, вони діють вночі, коли ми спимо, як бабаки?

– Зрозумій, нам удвох не справитись…

– А я що кажу?! Адже ж вирішили підібрати кілька надійних хлопців. А може… – Альоша прищулився і визивно спитав: – може, ти вважаєш – і Макогон, і Матвійович, і «ЯА» – вигадка, дурничка? Пригадай, що ти сам писав? – він метнувся до столу і, рвонувши шухляду, витяг» зошит: – «Додатково повідомляю, що Макогон і Касторка не знають один одного»…

– Та я не проти… Але Макогон далеко живе, незручно за ним стежити. От припустимо, сьогодні ми в тебе. Де в цей час Макогон? Що він робить? Знаємо? Нічого не знаємо. Може, тому в нас нічого і не виходить.

– Це інша розмова! – подобрішав Альоша. – Адже чергування я навмисне вигадав. Мені що? Сиджу собі вдома і за Матвійовичем спостерігаю. А тобі, знаю, нелегко. То до Макогона мчи, то до мене. От і вирішив: разом чергуватимемо. Веселіше і нікому не прикро. Що зробиш? Петько Барабаш ще не приїхав і Гальперін не видужав.

– Є вихід! – ляснувши долонею по столі, просяяв Вітя. – Візьмемо Дімку, і все буде гаразд.

– Дімку? Якого це Дімку?

– Вчора ти пішов пити квас, а тут дивлюсь – Дімка Вакуленко з вікна виглядає. Ти його добре знаєш! – Помітивши на обличчі друга подив, Вітя нагадав: – Такий білявий, здоровий, плечі – он які! – і він широко розвів руки. – Як двигонув тоді м'яча, ледь ти перевів на кутовий.

– А-а-а! – згадав Альоша. – Чого це він опинився на Загорській?

– Вони недавно туди переїхали. Живуть якраз напроти Макогона. Його б до нас… Ти уяви, як хороше все буде…. Катається він на велосипеді або на лавці сидить, ніби книжку читає або з якимись там квітами вовтузиться, а сам у цей час косує, хто до Макогона прийшов, хто вийшов.

– Чудово-о!.. А хлопець він хороший?..

– Ого! – перебив Вітя. – Сила! Б'є з будь-якого положення. І правою, і лівою…

– А вміє тримати язика за зубами?

– За Дімку як за самого себе ручаюсь.

– Гаразд, я не проти. Поговори з ним, але не поспішай усе викладати. Обережно, поступово…

– Я сам не хочу. Поїдемо удвох.

– А як же з Матвійовичем?

– Нікуди не дінеться твій Матвійович. Яка нам користь від Матвійовича? Дідусь, сімдесят років. По-моєму, слід більше стежити за Макогоном. Він головніший. До нього, певно, і той «ЯА» ходить.

Помітивши, що Альоша замислився і не слухає його, Вітя ображено замовк.

– Як ти гадаєш, – спроквола почав Альоша, – навіщо Матвійович надіслав Макогонові листа? Адже вони один одного не знають.

Вітя лише здвигнув плечима.

– От ти надіслав би мені листа, якби навіть не чув, що є на світі такий Олекса Свиридов?

– Знову загадками заговорив?

– Ніяких загадок немає. Все просто. Писав не Матвійович. Дванадцятого числа в нього хтось був. Може, навіть їхній керівник.

– «ЯА»?!

– Знаю, скільки й ти. Макогон Макогоном, але за Матвійовичем теж…

Альоша не договорив, метнувся до вікна.

– Ти чого? – схопився й Вітя.

– Тсс! До Матвійовича хтось прийшов.