Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

НА ВЕРТОЛЬОТІ ЗА МАКОГОНОМ

На фабриці «Спартак» Єлізаров і Луговий більш як дві години пробули у відділі кадрів, вивчаючи особові справи. Але серед осіб, що працюють на фабриці, не знайшлося жодної, ім'я якої починалося б на О, по батькові – на С і прізвище – на М. Було два Опанаси, проте дальші їхні ініціали не збігалися. Стало ясно: «ОСМ» на фабриці не працює. Луговий і Єлізаров зайшли до секретаря партійної організації. Назустріч їм підвівся, помітно накульгуючи на ліву ногу, невеликий на зріст вже немолодий чоловік з жвавими сірими очима.

– Кореняк, – простягнув він руку. – Прошу сідати.

– Вчора у вас був майор Кульбич, – почав Єлізаров.

– Так, так. Добре, що ви приїхали. Сьогодні наш комсомолець Гонтар, – він призначений завскладом замість Тетері, приніс оцього папірця. Він знайшов його в столі Тетері. Подивіться. – Кореняк подав комісарові чвертку видертого із зошита аркуша.

Луговий підсунув стільця до Єлізарова. Рукою Тетері хімічним олівцем було написано і навхрест перекреслено: Оп. М. 42 м. Рат.

– Звичайно, «Оп», – сказав комісар, –

Опанас… І поряд «М»… Якщо раніш у нас були лише припущення, що загадкового «О СМ» звати Опанасом, то тепер, – він розправив записку, – це підтверджує сам Тетеря. Власне, товаришу Кореняк, ми до вас саме в цій справі. Ви відбудовували фабрику відразу ж після звільнення міста від німців…

– Було таке… Направив мене обком партії після поранення та контузії.

– Чи не пригадаєте, були на фабриці Опанаси, прізвища яких починались з «М»?

– Та як його сказати, – пригладив поріділе волосся Кореняк. – Минуло мало не два десятки років… Багато води збігло. Але як треба, то треба. Постараюсь пригадати. За точність не поручуся, фабрика, самі розумієте, велика… Ну ж і завданнячко ви мені дали, – покрутив Кореняк головою і зморщив лоба – Марчик… Закінчив у нас на фабриці інститут легкої промисловості і років два… ні, мабуть, три… точно, три, поїхав у місто Черемхово, Іркутської області. Взимку, читав в «Известиях», орденом «Знак пошани» його нагородили… Мишлєвський Опанас… Опанас… Павлович, колишній наш головний інженер, цього року поїхав в Африку, в республіку Малі… допомагає створювати швейну промисловість. Мітельман… по батькові не пам'ятаю… Працював експедитором… П'яниця безпросвітний. Звільнили…

Кореняк пригадав ще з десяток чоловік, але жодного підхожого серед них не було.

– У вас працює головним бухгалтером Поніманський. Що він являє собою? – спитав Луговий.

– А, Михайло Семенович… Особисто я недолюблюю його. Хвалько, підлабузник… Як колишній директор Світловидов приймав його на роботу, я був інспектором відділу кадрів і заперечував – Поніманського раніш судили за розкрадання соцвласності. Але Світловидов не зважив на мою думку…

Попрощавшись з Кореняком, комісар запропонував Луговому, оскільки вони вже на фабриці, зайти до ревізорів.

Андрій Остапович прочинив засклені двері. В кабінеті, крім Сахна, були Поніманський і Шкарбун.

– Не поспішайте з висновками, – гарячкував Поніманський, притискуючи руки до грудей, – напевне вкралася якась помилка, непорозуміння… Щокварталу ми звіряли кожний документ з Гнатом Онуфрійовичем.

Шкарбун поквапно хитнув головою.

– Почекайте хоча б два дні. Розберемось. Цього бути не може. Таке розходження… Чого ж ви мовчите, Гнате Онуфрійовичу! Негідник Тетеря навмисне заплутав облік, а нас з вами роблять шахраями… Скільки казав, наполягав, вимагав: вигнати його негайно. От і дочекалися… Та й…

Помітивши Лугового, Сахно зупинив Поніманського.

– Заждіть хвилинку, – і вийшов у коридор. – Ви до мене?

– З ким ви так бурхливо розмовляєте? – поцікавився комісар.

– Це головний бухгалтер Поніманський і начальник цеху Шкарбун. Ми виявили розходження в накладних між бухгалтерією, складом сировини і цехом. У мене враження: облік навмисне заплутувався. І не лише Тетерею…

– І на велику суму розходження? – спитав Луговий.

– Чимало. 19 560 карбованців 37 копійок.

– Коли ви, товаришу Сахно, остаточно розберетесь? – спитав комісар.

– Через три-чотири дні закінчимо.

– Добре, тільки не пізніше. Ну, не буду затримувати. До побачення.

Проходячи територією фабрики повз нові із залізобетону й скла корпуси, Луговий міркував уголос:

– 42 метри в записах Тетері в книжці Блока не зустрічаються… Треба гадати, це остання його крадіжка. Ратин, звичайно, призначався «Опанасові С М», але з якихось причин до нього не потрапив. От він і закреслив 42 метри. Чи немає тут зв'язку, Кириле Романовичу?

– В чому зв'язок?

– Адже в тюку, кинутому злочинцями на Загорській, теж 42 метри. Значить, «Опанас» живе на Загорській…

– Хто там у нас працює?

– Якименко та Шовкопляс… Але вони не знають, що слід шукати саме «Опанаса С М». Якщо ми з вами зайнялися цією справою, Кириле Романовичу, то давайте доведемо до кінця.

– На Загорську пропонуєш? Я не проти…

Не зводячи очей з дороги, сержант-водій спитав:

– Як там Щербина, товаришу комісар?

– Сьогодні дзвонив. Справа пішла на одужання. Лікарі обіцяють цими днями виписати… Не забудьте, Андрію Остаповичу, залишити для Щербини путівку на курорт.

– Залишили дві на серпень. Для нього і для дружини.

Машина мчала широким асфальтованим шосе, що недавно з'єднало фабрику з центром міста.

– Свіжа? – взявши газету, що лежала на сидінні, спитав Єлізаров.

– Сьогоднішня… «Радянський спорт». На четвертій сторінці цікавий звіт про гру наших футболістів з воронезьким «Трудом».

– Мені здається, – обернувся комісар до Лугового, – у нас з приводу цієї справи теж десь «Труд» згадується…

– А-а! Таж у газету «Труд» були загорнуті відрізи, знайдені в чемодані.

– І вгорі газети відірвано клаптик саме в тому місці, де поштарі звичайно зазначають адресу передплатника… Може, заїдемо на поштову філію, що обслуговує Загорську?

В газетній експедиції поштової філії через кілька хвилин по квитанціях серед передплатників на «Труд» знайшли Макогона О. С, що мешкає в будинку № 10-а, квартира 2, на Загорській.

– Що ж, Андрію Остаповичу, здається, Макогон О. С. і «Опанас С. М.» – одна особа.

– А раптом фатальний збіг? Може, цього Макогона звати Олександром Сергійовичем, чи Омельком Семеновичем, чи Олексою Свиридовичем… Та мало які можуть бути імена, що починаються на О і по батькові на С. Під'їдемо в домоуправління і уточнимо. До того ж дізнаємось, як посувається перевірка в Шовкопляса і Якименка. Може, Макогон потрапив у їхнє поле зору.

Якименко і Шовкопляс були на місці.

– Макогон… Макогон… – перегортаючи список, шукав Якименко. – Так… так… I… К… Л… Ага! Тут. Майборода… Макогон… Опанас Степанович, 1918 року народження, безпартійний, мешкає на Загорській № 10-а, квартира 2 з дружиною й дочкою, провідник у поїздах далекого слідування, судився за шахрайство та спекуляцію… Мешкає на цій вулиці сім років, приїхав з Дунаєвець, Хмельницької області… З сусідами не підтримує знайомства…

– Так ось чого Поніманський і Тетеря, говорячи про Опанаса, згадували Баку! Макогон провідник. Мабуть, їздить у тому напрямі, – висловив припущення Луговий. – Треба негайно затримати Макогона і зробити на квартирі обшук.

Вдома Макогона не було. Із слів його дружини він вранці несподівано поїхав у Баку.

Якименко та Шовкопляс лишилися провести обшук, а комісар і Луговий поспішили на станцію, сподіваючись встигнути до відходу поїзда. Але їм не пощастило. Швидкий поїзд № 32 на Баку вже дві години знаходився в дорозі. Начальник вокзалу передав їм розклад руху поїзда № 32. Перша велика зупинка була в Ростові-на-Дону. Поїзд туди прибував о 23 годині 52 хвилини.

Кілька хвилин комісар безуспішно намагався додзвонитися в агентство Аерофлоту, але щоразу короткі гудки повідомляли, що абонент зайнятий.

– Давайте краще туди поїдемо, – запропонував Андрій Остапович. – Скоріше буде.

Загорська була по дорозі, і вони заїхали дізнатись, як ідуть справи в Якименка та Шовкопляса. Наслідки перевершили сподівання: в льоху виявили 73 метри ратину.

В великому, освітленому голубим приємним світлом приміщенні Аерофлоту було людно.

– Я начальник міського управління міліції, – звернувся до чергового диспетчера Єлізаров. – Терміново потрібно два місця на Ростов.

– Будь ласка. Завтра о шостій двадцять в Ростов вилітає ТУ-104.

– Нам треба сьогодні прибути, і до одинадцятої вечора.

– На сьогоднішній рейс квитки продано. Але ми б улаштували ваших товаришів. Та біда в тім, що над Ростовом гроза. Аеропорт закритий. Так що, на жаль, нічим допомогти не можу.

– Начальник агентства в себе?

– В себе. Перші двері праворуч.

Вислухавши працівників міліції, начальник агентства замислився.

– Через якісь там дрібниці ми б не турбували вас, Степане Леонтійовичу, – сказав Луговий.

– Розумію… Розумію… А якщо ваших працівників висадити в іншому якомусь пункті недалеко від Ростова. Такий варіант підходить?

– Звичайно. Лише б наздогнати бакинський поїзд. А чи то буде Ростов, чи інша станція, не так важливо.

– Ви можете назвати, де він зупиняється?

– Будь ласка, – дістав Луговий розклад.

– Ось Мальцеве. Зупинка три хвилини. Влаштовує?

– Цілком, – сказав Луговий. Начальник агентства натиснув кнопку селектора.

– Товаришу Шостак, у нас є вільні від роботи екіпажі вертольотів? МІ-4… Чудово. Готуйтесь до вильоту… Коли? Зараз узнаю… – повернувши голову, він спитав: – Через скільки хвилин ваші працівники можуть вилетіти?

– Через півгодини, – відповів комісар.

– Отже, так, Юрію Гларіоновичу, через півгодини до вас з'являться працівники міліції… Прізвища?

– Шилов і Кирюша, – підказав Луговий…

Рівно через тридцять хвилин вертоліт, немов гігантський метелик, піднявся з аеродрому і взяв курс на Мальцево.

ПОХІД У МІЛІЦІЮ

Хлопці підійшли до міського управління міліції. Альоша зайшов до чергового, а Діма й Володя лишилися в сквері.

– Чого тобі, хлопчику? – підвівши голову, спитав майор.

– Мені треба самого головного начальника, – трохи ніяковіючи, але твердо сказав Альоша.

– А може, ми вдвох розберемось? – усміхнувся майор. – Спочатку розкажи, що в тебе, а потім, коли треба, підемо до самого головного начальника. Та до того ж начальника і його заступника в управлінні зараз нема.

Альоша вважав, що його питання може вирішити лише начальник міліції, і взявся за ручку дверей.

– Зажди! – зупинив його майор, але тут задеренчав один з численних телефонів. – Черговий управління міліції Зацепін слухає вас.

Майор робив знаки Альоші залишитись, але той вислизнув з кімнати.

– Доведеться почекати, – сівши поряд з товаришами на лавку, сказав Альоша. – Начальник поїхав і заступник теж.

– Почекаємо, – згодився Володя.

– Чого нам тут стовбичити, – незадоволено буркнув Діма. – Прийдемо завтра.

– Знову ти за своє, – скривився Альоша. – Здається, домовились.

– Добре, чекатимемо, – з покірним виглядом відповів Діма. Та мовчав він недовго. – Де Вітя? Куди він пішов?

– А він сьогодні й не приходив, – відповів Володя.

– Не приходив? Що з ним? – запитливо подивився Діма на товаришів. – А що, як перукар його вбив?

– Кращого нічого не міг вигадати? – розгнівався Альоша, але тривога вже закралася йому в душу.

Занепокоївся і Володя. Вони зовсім забули про Вітю. Ще друзями називаються…

– Давайте не будемо думати й гадати, – запропонував він, – підемо до Віті і довідаємось, що з ним.

… В палісаднику хлопці побачили Надію Миколаївну. Тихенько мугикаючи собі під ніс якусь пісню, вона поралася біля клумби вогненно-червоних жоржин.

– Вітя в садку, – помітивши хлопців, сказала вона.

Широко розкинувши руки, в самих синіх з білою облямівкою трусах, Вітя терпляче лежав під палючим промінням сонця посеред невеликого острівка трави. На голові білів тюрбан з рушника.

Дорогою Альоша, Діма й Володя робили різні припущення, чого Вітя не прийшов, що з ним трапилось. Хіба кому-небудь з них могло спасти на думку, що заступник начальника НПВБ міг знехтувати своїми обов'язками, забути про присягу? А він – на тобі – живий і здоровий лежить, блаженно заплющивши очі, ніжиться на сонці. Від обурення ніхто не міг промовити й слова. Першим отямився Альоша.

– Пішли! – круто повернувся він. – Все ясно! Нам тут нічого робити.

Вітя почув голос і ледь-ледь розплющив очі.

– А, це ви, – позіхаючи підвівся він.

– Ні, це не ми, це тобі сниться! – вигукнув Альоша. – Якщо тобі начхати, наплювати на товаришів, не хочеш бути з нами, то відверто скажи… Так знаєш, хто робить? Так… – затнувся він, від хвилювання не знаходячи в своєму лексиконі слова, яке могло хоча б частково охарактеризувати Вітин вчинок. – Знаєш?!

– Договорюй, договорюй! – взявся в боки Вітя. – Чого ж ти замовк?

Володя бачив, що ось-ось вибухне серйозна сварка. Альоша й Вітя нагадували задирикуватих півнів, готових кинутись у бій. Перш за все треба вислухати Вітю, а потім вирішувати.

Володя став між Вітею та Альошею.

– Стривай, Альошо! І ти, Вікторе, притримай язика… Та припиніть же!

Вітя й Альоша, намагаючись не дивитись один на одного, розійшлися в різні боки. Вперше за їхню довгорічну дружбу вони серйозно посварились.

– Скажи, чого ти не прийшов? – спитав Володя.

– Кинь, Володю, час гаяти! – втрутився Діма. – Почне зараз що-небудь вигадувати, виправдовуватись…

– Я не винен, мені нема чого виправдовуватись. Ех! А я ж їх товаришами вважав… – обличчя Віті скривилося в презирливій гримасі. – Хоча б поцікавились… – і він, махнувши рукою, відвернувся. Йому стало шкода себе, і він ледве стримався, щоб не заплакати.

– А ти розкажи, – примирливо почав Володя. – Звідки нам знати? Тому й прийшли… У тебе справді щось серйозне?

– Так, серйозне, – не зразу мовив Вітя.

Альоші і Дімі стало ніяково. Погарячкували й образили товариша. Зовсім іншим тоном, але все ще суплячись, Альоша сказав:

– Розповідай. Ми чекаємо. Чи накажеш просити тебе, навколішки ставати…

– Не треба мене просити… – і, трохи помовчавши, Вітя розповів: він уже зібрався на нараду, але змушений був поїхати з батьком на вокзал зустрічати сина його фронтового друга. Та це ще півбіди. Гірше, що батько категорично заборонив йому виходити з дому. Ось чого він не прийшов.

– Якби ви знали, як мені треба вас бачити. Я ж дізнався: прізвище перукаря – Вернасович, звати – Едуардом Павловичем, мешкає на Київській, дев'ять, квартира двадцять… Як тільки він зачинив перукарню, я за ним до самого будинку дійшов. Більше години чекав…

– Як ти взнав його прізвище? – спитав Володя.

– Дуже просто. Через хлопчаків. Вони в дворі у волейбол грали… Тільки-но Вернасович вийшов з дому, відразу ж подався в центр. Я – за ним. Зупинився він біля готелю «Інтурист». Постояв, постояв на розі, і ось тут з готелю виходить такий важний, пихатий пан, відразу видно – іноземець. Вернасович озирнувся на всі боки, підскочив до нього і щось швидко затараторив. А той відповідає: «Тре б'єн, месьє… Тре б'єн…»

– Ми французьку вчимо, – сказав Володя. – «Тре б'єн» – дуже добре, а «месьє»– пан.

– … Поговорили вони, поговорили, і разом у готель. Я теж поткнувся, але швейцар не пустив. Чекав-чекав, а Вернасовича нема й нема. Потім здогадався, що він через другий хід вийшов.

– Зрозуміла річ, – впевнено мовив Альоша, – що цей француз з Парижа – агент білогвардійців-монархістів. Вони всі в Парижі окопались.

– Бачиш, – дорікнув Володя Дімі, – а ти не хочеш заявляти. Адже іноземця треба негайно затримати.

– Виходить, по-твоєму, хай за нас хтось робить? – відрізав Діма.

– Куди заявляти? Хоч убий, нічого не втямлю! Що трапилось? – Вітя здивовано переводив погляд з одного товариша на іншого.

Тоді хлопці, перебиваючи один одного, розповіли Віті про Шкарбуна і Тетерю.

– Ну, – звертаючись до Віті, спитав Володя, – хто з нас має рацію: Дімка чи я? Будемо повідомляти чи стежити далі?

– Н-да… – протяг Вітя. – Ну й спра-ви-и… Тут треба розібратися. Хто його зна? Звичайно, про все дізнатись – добре. А то з'явишся і почнеш нісенітниці верзти: казала – мазала, начебто… буцімто… здається…

– А я що? – зрадів Діма. – Вітька одразу зрозумів мене.

– То ти проти? Не хочеш повідомляти? – насупився Альоша.

Вітя зайняв нейтральну позицію:

– Краще почекаємо ще кілька днів. Тоді точно про кожного все дізнаємось.

– З вами охрипнеш, поки домовишся, – похитав головою Володя. – Адже сам десять хвилин тому казав, що тебе з дому ані на крок не пускають. Хто ж стежитиме? Я та він? – показав Володя на Альошу. – Дімка теж не береться до уваги, йому за Ясне добре перепало, його батька я знаю. Коли стане відомо, що він і сьогодні пішов…

– Попаде! – меланхолійно кинув Діма. – Я теж… – і зупинився на півслові. —Хто це? – штовхнув він ліктем Вітю в бік.

– А-а! Олійник, який до нас приїхав.

– Добрий день, хлопці, – широко усміхаючись, підійшов Олійник. – Про що це ви так гаряче сперечаєтесь?

– Ми… ми, дядю Толю, – закліпав повіками Вітя. – Ми говорили, як наші здорово виграли у воронезького «Труда».

– Чотири сухих м'ячі! – підхопив Альоша. – Оце так рахунок!

– Бачу, ви запеклі болільники. А самі граєте в футбол?

– Звичайно! – вигукнув Вітя. – Оце Альоша. Він у нас знаменитий воротар… Діма – найкращий центр – форвард.

А ти ким? – спитав Олійник Вітю.

Лівий крайній.

– А Володя, – докинув Діма, – захисник першого класу.

– Який з мене захисник, – почервонів Володя. – Так, коли нікого немає, беруть. Я ж в окулярах.

– Дуже радий познайомитись. Мені називати себе не треба. Я кінчиком вуха чув, що Віктор мене вже відрекомендував… Ну, не буду заважати. Бачу – розмова професійна, а я – не спеціаліст з футбола.

Олійник відійшов од хлопців, сів на складеному стільці і розкрив етюдник.

Альоша не витримав, підійшов. Кілька мазків пензлем – і на полотні з'явились обриси крислатої яблуні.

Зацікавившись, підступили й інші хлопці.

– Здорово! – В це одне слово Діма вклав усе своє захоплення майстерністю художника.

Олійник замислився з пензлем у руці. Альоша несміло підказав:

– Верхню гілку я намалював би сієною і… ледь-ледь додав ультрамарину або умбри…

– Дякую за пораду, але тут краще підійде, мабуть, тіондиго коричнева… – і, спохватившись, повернувся до Альоші: – Я бачу, ти розумієшся на фарбах. Малюєш?

– Трошки… Розумієте, фон у мене начебто виходить, а от деталі…

Олійник чогось весело зареготав.

– Не ображайся, ти нагадав мені один історичний анекдот… Про Рубенса… Ти, звичайно, чув про такого великого майстра фламандського живопису?

Альоша кивнув головою.

– Так от до Рубенса прийшов молодий Ван-Дейк, тоді ще художник-початківець, і попросив прийняти його в учні. Рубенс спитав Ван-Дейка, що той уміє робити. «Фони», – відповів Ван-Дейк. Рубенс від щирого серця розсміявся. «Ну, мені вчити вас нічого, фони я й сам не вмію робити…» На той час Рубенс був уже визнаним майстром не лише в себе, в Антверпені, де він жив, але й далеко за його межами…

Хлопці засміялись. Справді, ситуація нагадувала розмову між Рубенсом і Ван-Дейком, коли відкинути те, що вона відбулася на триста років пізніше. Адже Рубенс жив наприкінці XVI і на початку XVII сторіччя.

– Пішли, – смикнув хлопців Альоша. – По собі знаю, коли за спиною стоять, не клеїться.

– Нічого, дивіться, – озвався Олійник. – Ви мені не заважаєте.

– Ні, ми краще підемо. До побачення… – і Альоша першим попрямував до виходу. За ним один за одним потяглися й інші хлопці. Біля хвіртки вони затримались.

– Що ж робитимемо? – повернувся Альоша до перерваної розмови.

– Хай кожний обміркує, а завтра зустрінемось в Альоші, – запропонував Вітя. – … Ой, забув! Мені не можна виходити. Приходьте краще до мене.

– Ну то як? – подивився Альоша на Володю. – Згоден відкласти до завтра?

– Ніяк не можу втямити, навіщо відкладати.

– В міліцію пізно… Шоста година, – втрутився Діма. – Там все одно нікого немає.

– А коли що-небудь станеться? – підвищив голос Володя. – Коли…

– Тсс! – зашипів Вітя. – Батько йде!

– Ох! – спохватився Діма. – Забалакався з вами, а мої, певно, уже вдома. – Широко розмахуючи руками, побіг уздовж вулиці.

– Ми ж не домовились! – гукнув йому навздогін Володя.

– Завтра буду о дев'ятій! – не зупиняючись, кинув Діма.

До хлопців підійшов Сахно.

– Як справи, молоді люди?

– Нічого… Спасибі… – відповів Альоша.

– Вітя, ти з товаришами довго не затримуйся. Зараз мама прийде, будемо обідати. Анатолій Максимович удома?

– Він там, – показав Вітя у сад. – Малює.

– Ну, я піду, – невдоволено сказав Володя: адже вони так ні до чого й не домовились.

– І я з тобою, – сказав Альоша.

– Завтра о дев'ятій, – нагадав Вітя й подумав, що час наближається до шостої і з хвилини на хвилину має бути Чернушкін… Ех, шкода, не розповів хлопцям про своє дивне знайомство. От би позаздрили!

– Чого зажурився, які проблеми виникли? – ласкаво спитав Сахно в сина.

– Я вдень познайомився з одним дядьком. Поглянув би ти, які він фокуси показує! Ось дав мені контрамарку в цирк і обіцяв зайти за мною. Тату, ти мене пустиш?