Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

В ЦИРКУ

Чернушкін завіз Вітю в кафетерій і замовив розкішний обід. На десерт офіціантка принесла повні вазочки пломбіру. На що вже Вітя любив морозиво, але впоратись з цією порцією не зміг.

З кафетерію вони поїхали автобусом у цирк.

Віті страшенно кортіло спитати, за які героїчні подвиги Сергія Олександровича удостоєно високих нагород. Нарешті він зважився.

– Сергію Олександровичу, розкажіть, за що ви одержали ордени?

– Довга історія, Вітику. Наприклад, за операцію…

– Коли ваш загін захопив німецьких генералів та полковників! – підхопив Вітя.

– От-от… Мене нагородили орденом Червоного Прапора. Буде час, я тобі докладно розповім…

Поминувши бульвар, обсаджений стрункими тополями, автобус опинився на площі. В центрі її височіла легка, струнка будівля, увінчана сяючим на сонці ґратчастим куполом. Величезні яскраві афіші оточували цирк, сповіщаючи про велику водну феєрію з участю найкращих артистів.

Вітя насилу дочекався, поки відчинилися двері автобуса, і, перестрибуючи через гранітні східці, за мить опинився під портиком цирку. Тут він зупинився, чекаючи на Чернушкіна.

Ступивши на брук, Чернушкін згадав, що співробітники цирку ніколи не бачили його з орденами, й, чого доброго, почнуться небажані розпитування. Він зняв піджак, згорнув його так, щоб орденів не було видно, і, підійшовши до Віті, сказав:

– Ху-у… спека… Дихати нічим.

В світлому просторому вестибюлі з Чернушкіним привіталася білетерша.

– Хлопчик зі мною, – показав він на Вітю.

– Будь ласка, будь ласка, проходьте, Сергію Олександровичу.

Чернушкін провів Вітю в директорську ложу, а сам вийшов зустріти Поніманського.

Поступово цирк наповнився глядачами. Засвітилися вогні, оркестр вдарив бравурний марш. На манеж вибігли клоуни. В одного був дресирований собачка, якого другий клоун страшенно боявся; тікаючи від собачки, він кумедно падав, і щоразу з носа н вух у нього сипалась тирса, а з очей фонтанчиками била вода. Вітя сміявся до сліз. На зміну клоунам вийшли акробати. Потім еквілібристи на дроті, дресировані коні, велофігуристи…

А в цей час Чернушкін сидів у своєму кабінеті і, підперши голову руками, уважно слухав Поніманського.

– … Я спробував зупинити Гната, – нервово ламаючи сірники, стиха розповідав Поніманський, щохвилини боязко позираючи на двері, – де там! Не підступити… Сам не пам'ятаю, як мені вдалося його втихомирити… Тоді схилився я над Тетерею, перевернув горілиць. Очі заплющені, не дихає. Торсаю – Петре, Петре! Мовчить. Я за пульс, а в нього руки холодні… Немає тепер нашого Петра Борисовича…

– Де труп поділи? – діловито спитав Чернушкін.

– Занесли в комору поки що, а як стемніє, Шкарбун його в мішок, на тачку і в річку кине.

– Може, воно й на краще… – роздумливо мовив Чернушкін. – Покійник у міліцію поривався – з повинною. І мороки менше… Не треба думати, куди його відправляти, де влаштовувати… І грошей віддавати не треба… А мені привіз?

– Ось. – Поніманський поклав на стіл туго напханий конверт. – Як і домовились. Три… Гната бере сумнів, – послався він на Шкарбуна, – чи вигорить…

– Справу зроблено. Готуйте решту. Завтра не пізніш як о п'ятій привезу вам його на тарілочці.

– Справді таки й завтра?! – не повірив Поніманський.

– Сказав – зроблю, а як – не твого розуму… Я вже з ним познайомився. Він тебе за ватажка вважає. Дякуй своїй долі, що я згодився допомогти, а то б Сахно вас з Гнатом порішив як мух… Не забудь попередити Гната – бути на місці за півгодини до нас… Тільки без стрільби.

– У мене миш'як є…

– Робіть як знаєте. Але повторюю: без стрільби. Пістолет у тебе?

– При мені.

– Давай, а то умова умовою, а спохвату забудеш, почнеш палити.

Чернушкін сховав пістолет у кишеню. В кабінет долинув приглушений шум. Поніманський здригнувся.

– Не бійся. Антракт… Йди, а то ще кого-небудь лиха година принесе.

В антракті Вітя вийшов у фойє. Проходячи повз буфет, він знічев'я глянув і сторопів: в черзі стояв Поніманський! Вітя прихилився до холодного мармуру колони і, затулившись програмою, почав спостерігати.

– Хлопчику, – звернулася до нього літня жінка, – дозволь на хвилинку програму.

– Будь ласка.

Його голос заглушив пронизливий дзвоник. Глядачі заметушились. Даремно Вітя намагався знайти Поніманського в людському потоці. Він безслідно зник.

Вітя теж поспішив на своє місце, але те, що відбувалося на арені, його вже не цікавило. Він розглядав сектор за сектором, ряд за рядом, сподіваючись відшукати Поніманського. Як на лихо, світло погасло, спалахнули різноколірні прожектори – почалась водна феєрія. Промені перетворювали водяні струмені в чудову гаму барв, створюючи ілюзію чарівної казки.

Не дожидаючи кінця, Вітя тихенько вислизнув з ложі і спустився у вестибюль. Він вирішив підстерегти Поніманського.

– Чого це, ти, голубе, тут опинився? Щось сталося? – почувся стривожений голос Чернушкіна.

– Це ви, Сергію Олександровичу? – повернувся Вітя. – У мене, – зам'явся, – дуже важлива справа…

– Якщо так – пішли до мого кабінету, – взявши Вітю за плечі, сказав Чернушкін.

Стіни невеликої кімнати до стелі були завішані рекламними афішами. Біля вікна стояв однотумбовий письмовий стіл. На одному краї його примостився телефон, на другому лежали якісь папки, папери. Скромну обстановку довершували два стільці, крісло та шафка. – Сідай, – показав Чернушкін на стілець, а сам вмостився у кріслі, заклав ногу за ногу. – Не сподобалась вистава?

– Та ні, – поморщився Вітя. – В цирку… А ви нікому не скажете? Бо я клятву дав…

– Можеш довіритись розвідникові…

– В цирку, – Вітя стишив голос до шепоту, – шпигун…

Чернушкін, хоч після розмови з Поніманським настрій у нього був препоганий, мимохіть зареготав.

– Шпигун! Ха-ха-ха! Шпигун! У нас? В цирку? Ха-ха-ха!

– Шпигун, справжнісінький шпигун! – наполягав Вітя з образою в голосі, мало не плачучи, що йому не вірять. – Ми з Альошею його в Касторки бачили…

– Що за Касторка? – перебив Чернушкін.

– Один стариган… Ми так його прозвали. Зловредний, до всіх присікується, втручається… Живе в одному будинку з Альошкою… Він просив нас передати листа його другу, а конверт випадково розірвався… Нехороше, звичайно, але ми прочитали листа, заклеїли й віддали Макогонові, а потім…

Усмішки на обличчі Чернушкіна наче й не було.

– Кому? Кому передали?

– Макогонові, Опанасу Степановичу.

– А Касторки як прізвище? – з удаваною байдужістю поцікавився Чернушкін.

– Півень, Карпо Матвійович.

Почувши прізвища своїх спільників, Чернушкін вже не пропускав жодного слова з розповіді хлопчика і лише час від часу ставив навідні питання. В міру того, як Вітя повідомляв усе нові й нові подробиці діяльності НПВБ, Чернушкін переконувався, що хлопці випадково, самі того не підозрюючи, натрапили на їхній слід. Він ладен був розірвати Вітю на шматки, але жодна риска не здригнулася на його обличчі.

«Вони все пронюхали, їм відомий кожен наш крок… І винен Матвійович – старий дурень, надало ж йому з хлопчиськами зв'язатись… Якийсь Альошка обкрутив Поніманського кругом пальця. Спалити не міг ту квитанцію, кретин! Корчить з себе бозна-що, а дурний, аж світиться. Та всі один одного варті. Наче отара баранів, поперлися до Макогона… А Тетерю просто випадково на Другій Дачній не злапали. А через нього й нам був би амінь, йолоп, хоч і покійник… А вгодована свиня Шкарбун? Не міг вікна запнути по-людськи. Добре, що сьогодні хлопчиська в Ясне не поїхали, а то б знову вклепались…»

Вітя скінчив розповідати.

– Як гадаєте, Сергію Олександровичу, хто з нас має рацію: Альоша й Володя хочуть завтра в міліцію, а ми з Дімою проти. Правда, краще все взнати, а вже тоді в міліцію?

– Отже, кажеш, Альоша й Володя в міліцію збираються, а ви проти… Ти хочеш чути мою думку…

– Зрозуміла річ! У вас ого-го який досвід! Адже ви всю війну партизанили.

– Гаразд, зараз вирішимо. Лише скажи, що за журнал у вас?

– Альощина вигадка. Побачив, наприклад, я сьогодні Поніманського і повинен сам записати про нього.

– А про Шкарбуна… про пістолет… про цього в білому піджаці, про Петра, чи як там його… записано?

– Звичайно. Про Петра записав Альоша, про Шкарбуна – Діма. А я про Вернасовича і про Поніманського запишу…

– Зажди, Вітику, дай мені трохи помізкувати…

«Що його робити з цими щенятами? Може, зібрати всіх і організувати прогулянку, ну, хоча б у ліс… Погано: шофер зайвий свідок, та й розбіжаться… Взяти Жорку? Де його знайдеш, а час не жде… Добре б в Ясне, до Шкарбуна… Але Дімка відразу здогадається… Крути не верти, а краще не придумаєш, ніж повезти їх у ліс. Відпущу таксі, заведу у глушину і переклацаю як курчат… Забагато – чотирьох треба уколошкати… Поніманського ж та Шкарбуна не візьмеш… Їх вони як облуплених знають… А Яшко Бабченко думає вік у своїй крамничці відсиджуватись? Не вийде! Ще краще. Хай потім спробує писнути, в моїх руках буде. І, на випадок чого, не видасть, сам у мокрій справі буде замішаний. Хай хоча свого однофамільця прикінчить – Володьку Бабченка, і то поміч…»

З повагою поглядаючи на Чернушкіна, Вітя терпляче чекав.

– Слухай-но, – втупився Чернушкін у хлопчика, – добре діло ви зробили… Це я тобі кажу як старий партизан. Є у вас жилка розвідників, слідопитів…

Вітя зніяковіло опустив очі.

– Вони, по-моєму, не монархісти, а скоріше агенти іноземної розвідки. Скидається на те, що ви, хлопці, не помилились. Я так прикинув: Парамонський – резидент, а Мукогон… – Чернушкін навмисне перекручував прізвища.

– Не Мукогон, а Макогон, – несміливо виправив Вітя.

– Ну, це суті не міняє. Людей оцінюють не по прізвищу, а по вчинках. То Мукогон… тьху ти чорт! – Макогон, треба думати, його помічник, а всі інші – їхні агенти. Це зрозуміло нам з тобою, а в слідчих органах, знаєш, справа інша. Там треба досконально довести. Це я тобі кажу як старий розвідник, що виконав у тилу ворога не одне відповідальне доручення штабу фронту… Давайте-но завтра просто зранку, десь о дев'ятій, зберемося на вашому місці біля пам'ятника Франку, а звідти поїдемо в ліс, все обговоримо. Я вас послухаю, журнал почитаю, і вирішимо, як бути надалі… Я ще захоплю свого друга… Досвідчений чекіст, разом з Дзержинським працював… До речі, ти нікому, крім мене, не розповідав про НПВБ?

Чернушкін вп'явся очима в хлопчика, ніби збирався зазирнути на саме дно його душі.

– Нікому… Слово честі. Чесне піонерське.

– А дружки твої?

– Ми ж присягу давали…

– Вірю, охоче вірю… Ну, Вітю, засиділися ми з тобою. Ходімо, проведу тебе додому. А виставу додивишся завтра, – заквапився Чернушкін.

– А шпигун? – спитав Вітя.

– Еге, шукай його тепер… Загубився в натовпі. Та він од нас не втече!

СУТИЧКА

У середу Півень, як було домовлено з Чернушкіним, упакував для нього пальта, і терпляче чекав до четвертої години, але той так і не з'явився, хоч обіцяв прийти зранку.

«Нічого, – розлютився Півень, – я тебе провчу, я тебе примушу розрахуватися зі мною!» Чортихаючись, він розпоров пакунок, вийняв одне пальто, загорнув його в марлю і зашкандибав на квартиру до Чернушкіна. Біля універмагу Півня зупинила якась перекупка. Дізнавшись, що він несе нове ратинове, пальто, вона нашвидку оглянула його і настирливо запропонувала продати.

Дорошенко й Гавриш, що поверталися заводу, звернули на них увагу.

Тут не можна торгувати носильними речами, – ввічливо зауважив Дорошенко. – Для цього існує речовий ринок.

Куди мені, старому, на речовий ринок! – огризнувся Півень. – Я ледве сюди доплентався.

– Через квартал комісійний магазин, – порадив Гавриш. – Можна здати туди.

– Розумник знайшовся! В магазині довго чекати, а гроші зараз потрібні… Та яке ваше діло? Йдіть своєю дорогою!

Перекупка люто дивилася на дружинників, що їй перешкодили. Шукаючи в неї співчуття, Півень почав скаржитись:

– Що це за порядки… Причепилися два здорових лобурі. І чого? Нікого не зачіпаю, стою спокійно, пальто продаю… А може, воно кому потрібне? Тобі не потрібне – проходь. Я ж не нав'язуюсь… Не хочеш – не бери.

– Та чого ви справді до старенького прив'язли? – встряла перекупка. – Не бійся, дідусю, продавай, не слухай їх.

– Я не спекулянт якийсь, своїми руками шив, – гугняво вів своєї Півень. – Подивіться, громадяни, у мене всі пальці голкою поколені. – І він простяг праву руку, якою притримував марлю. Марля спала, відкривши пальто.

– Диви, Артеме, – шепнув Дорошенко, – ратин, кольору маренго…

– Бачу… Ми дружинники, – сказав Гавриш. – Ось моє посвідчення. Попрошу вас пройти з нами в міліцію.

Перекупка шмигнула в підворіття.

– Вірно робите, – сказав один з прохожих дружинникам. – Нема чого на вулиці торгівлею займатись.

Його підтримали й інші.

– На хліб, кажете, немає, звідки тоді у вас таке дороге пальто? – спитав сивовусий робітник.

– І справді, звідки воно у вас? – підхопила молода жінка.

Злісно зиркаючи, Півень мовчав.

– Вірно, товариші, в міліцію його… Там розберуться…

На жаль, Лугового в управлінні не було, але Гавриш й Дорошенко вирішили за всяку ціну дочекатись його.

А в цей час Андрій Остапович прямо з агентства. Аерофлоту поїхав на залізничну станцію до майора Кульбича, який опитував провідників приміського сполучення.

Перед Кульбичем пройшов не один десяток людей, але всі вони, дивлячись на фотокартку Тетері, або коротко відповідали: «Не бачив», «Не зустрічала», або просто розводили руками. І коли здавалося, що будь-яку надію вже втрачено, один з провідників, довго й пильно розглядаючи фотографію, сказав:

– Знайоме обличчя… Добре пам'ятаю, на цьому чоловіку був білий піджак… Їхав у третьому вагоні… Я востаннє пройшов через цей вагон біля станції Білопілля, він ще сидів біля вікна. Більше не бачив, так що коли він вийшов – не скажу… Бачу, вас дивує, чого я так запам'ятав? Справа в тім, що сів він на ходу, мало не зірвався… Я допоміг, а потім почав вичитувати йому. А він мовчить, ні слова у відповідь. Бачу – бідолаха перелякався, сам не свій, махнув рукою й пішов… Лише от що: тут він з волоссям, – показав провідник на фотокартку, – а вчора був поголений, ось як я, наприклад, – погладив провідник свою гладеньку голову.

– Скільки станцій від Білопілля до Ясного? – спитав Кульбич.

– Так… Після Білопілля роз'їзд «258 кілометр», потім Яблунівка… Лісова і Ясне.

Кульбич вже зібрався було йти, як зайшов Андрій Остапович. Доповівши про наслідки опиту, Кульбич висловив свою думку:

– Я вважаю, що наша оперативно-розвідувальна група, відряджена на вокзал, не винна. По-перше, Тетеря поголив голову, і це до певної міри змінило його зовнішність. По-друге, він ускочив у поїзд, що вже відходив. Крім того, платформи приміського вокзалу тьмяно освітлені. За це не раз критикували в газеті залізничне начальство, навіть була ціла добірка листів пасажирів…

– Ну, не втрачайте надії, – побачивши сумне обличчя Кульбича, сказав Луговий, – ваші розмови з провідниками мають певну користь. Ми твердо знаємо, що Тетеря їхав у поїзді, який ішов на Ясне, і встав десь на одній з чотирьох названих вами станцій. От навколо них і в прилеглих до них селах організуємо його розшуки.

Шофер, певно, щоб не задрімати, насвистував веселу пісеньку.

– Додому, товаришу полковник? – спитав він.

– Атож, але раніше заїдемо в управління. Можливо, надійшли якісь відомості з Мальцеве.

Тільки-но Луговий і Кульбич ввійшли у вестибюль управління, їм назустріч поспішив Гавриш.

– Йдемо з Дорошенком з роботи, а тут він, – показав Гавриш очима на Півня, що сидів у кутку, – пальто продає. Каже, сам шив. А ось де матеріал взяв, мовчить. Ратин точнісінько такого ж кольору, як тоді… пам'ятаєте, на Загорській… Ох, і довго ж нам довелося чекати! Боялися, що вас уже не буде.

Дорошенко й Гавриш, написавши пояснення про обставини затримання, давно вже пішли, а Кульбич і Луговий усе ще допитували Півня. Той хитрував і викручувався.

Спершу не хотів називати себе і вигадав кілька прізвищ, потім дав невірну адресу, але, остаточно заплутавшись, змушений був признатися, що він Півень Карпо Матвійович.

– З одним питанням ми скінчили, – сказав Луговий, – точно з'ясовано, що ви Карпо Матвійович Півень, хоча на це витрачено, з вашої вини, досить багато часу. Тепер нас цікавить, звідки до вас потрапило пальто.

– Сам його пошив.

– Припустимо. Для кого?

– Для себе. Але воно зійшло з мірки.

– Де ж ви взяли ратин?

– Не вкрав… Купив у магазині.

– В якому?

– Господи, там, де всі люди купують! В універмазі.

– В якому універмазі?

– Поряд з нами, напроти університету.

– Коли купували? Давно?

Півень звів очі до стелі, пожував губами.

– Щось отак… з місяць тому… У нас зараз липень, а я, виходить, купив цю матерію в червні…

– Олегу Гарасимовичу, – звернувся полковник, – візьміть у мене в сейфі відомості і подивіться, будь ласка, який магазин напроти університету і чи був там у продажу ратин… Розповідайте далі, Карпе Матвійовичу.

– Про що розповідати? Все розповів, як на сповіді. Ось тільки нечиста сила поплутала, сам не знаю, як це надало мені прізвище вигадати… Боявся – оштрафуєте… Не маю я права вдома шити, немає в мене патента на це… Та й сам знаю, що на вулиці продавати не можна… От і вигадував. Вже пробачте, бога ради, відпустіть. Вік пам'ятатиму… Як за рідних синочків молитимусь.

– На Обсерваторній, напроти університету, два промтоварних магазини, але в жоден з них у цьому році ратин не надходив, – сказав Кульбич, відклавши акуратно підшиту справу.

– Як же так? – засовався на стільці Півень. – Щось переплутали. Не може бути, я ж сам купував.

– Заждіть, Карпе Матвійовичу, – зупинив Кульбич. – Ми маємо відомості про надходження ратину в усі магазини міста, тому давайте домовимось: щоб вам не витрачати сил на вигадки, а нам не шукати – скажіть краще правду, як до вас потрапив ратин.

– Ох-хо-хо! – глибоко зітхнув Півень. – Вже так мені не хочеться людину одну вплутувати… Та від вас не утаїш. Пальто я пошив Сіромасі Сидору Єгоровичу… Його й відріз, а звідки він узяв – відати не відаю. Прийшов він учора до мене, поміряв, не сподобалось, кричить: «Знати нічого не знаю, верни відріз або гроші!» От через нього, негідника, у вас опинився.

– А де ж живе оцей Сіромаха? – спитав Луговий.

– На Зарічній…

Не кажучи й слова, Кульбич вийшов з кабінету і через кілька хвилин повернувся.

– Знову вирішили обдурювати, Карпе Матвійовичу, – докірливо глянув він на Півня. – Сіромаха Сидір Олександрович справді проживав на Зарічній три, квартира дев'ять, але позаторік помер, так що бути вчора у вас ніяк не міг.

Почувши це, Півень знітився і, хапаючись, наче потопаючий за соломинку, вирішив назвати Поніманського. «Перевірять, – з надією подумав він, – що є такий, і відпустять»…

– Совісно мені, старому, вам у вічі дивитись… Виходить, що не скажу – брехня. А в біблії вірно говориться: не обманюй, бог покарає…

– Карпе Матвійовичу, – зупинив Луговий потік слів. – Ми з Олегом Гарасимовичем атеїсти, і нас більше, ніж біблія, цікавить – звідки у вас ратин?

– Пальто я пошив для Поніманського Михайла Семеновича, і матеріал його. Він бухгалтер на швейній фабриці. Фасон йому не сподобався, от і попросив мене: «Продай, в меш собі десятку за клопіт».

Почувши прізвище Поніманського, Кульбич та Луговий перезирнулися.

– Звідки ви знаєте Поніманського, як з ним познайомилися? – спитав Луговий.

– Через одну людину познайомились.

– А конкретно?

– Через Сергія Олександровича Черемушкіна… тьху, господи, Чернушкіна…

– Все ж таки, як прізвище вашого знайомого: Черемушкін чи Чернушкін?

– Раніш, до війни, він був Черемушкін… Жили ми тоді не тут, а в Армавірі… А потім, вже не знаю чого, став він Чернушкіним…

– Олегу Гарасимовичу!

– Я все зрозумів, – і Кульбич поспіхом вийшов з кабінету.

– За яких же обставин, коли й де ви познайомились з Поніманським? – допевнявся Луговий.

– Недавно привів його Олександрович до мене на квартиру й каже: «Хороша людина, поший йому кустюм…»

– То ви й костюм йому шили?

– Шив… – змушений був признатися Півень.,

– Де зараз живе Черемушкін-Чернушкін, чим займається?

– Де живе – не знаю, я старий, з фатери майже не виглядаю… І де служить – не знаю. Ні до чого воно мені.

– Часто він до вас навідується?

– Навідується… Іноді цілий рік не заходить, а потім візьме та й з'явиться… Йому не особливо цікаво з старим сидіти. А я й не ображаюсь. Спасибі, що не забуває.

– З якою метою Чернушкін приходить до вас?

– Посидимо, чайку поп'ємо, і часом пляшечку винця принесе, вип'ємо по чарочці, пригадаємо минуле життя, побалакаємо, побалакаємо та й піде.

– Який він на вигляд?

– Людина як людина… На зріст вершків на двоє вищий за мене, років йому отак за п'ятдесят чи п'ятдесят п'ять…

– Він приїжджав до вас на машині? – суворо поглянув Андрій Остапович на Півня.

З уваги полковника не випало, що Півень жадібно ковтнув повітря, на його зморщеній шиї часто-часто забігав кадик. Вийнявши велику картату хустку, він поквапно обтер піт, що рясно виступив на лобі.

– Задушно у вас… – пробуркотів Півень, зустрівшись з проникливим поглядом Лугового.

– То, виходить, Чернушкін приїжджав на «Победі»… Я вам можу назвати і прізвище водія – Чистяков.

Півень відчув, як кров ударила в потилицю, в скроні, вуха наче заклало ватою. Він більше не чув жодного слова, а лише бачив, як ворушаться губи Лугового. За мить обличчя Лугового поповзло вбік і зовсім розпливлося в невиразної форми пляму…

Свідомість поволі поверталася до Півня. Підвівши обважнілі повіки, він побачив лікаря, що клопотався біля нього. Начебто звідкілясь здалеку долинув незнайомий голос:

– … Я зробив ін'єкцію камфори для заспокоєння діяльності серця: серце з типовими віковими змінами… Нічого страшного немає, але я зобов'язаний його госпіталізувати…

Санітари віднесли Півня на носилках, і в кімнаті залишився специфічний запах медикаментів. Раптовий серцевий припадок перешкодив дальшому допиту Півня, і тепер Андрієві Остаповичу не лишалося нічого іншого, як шляхом логічних міркувань робити висновки.

«Півень продає ратинові пальта… знає Поніманського, той приніс йому ратин… Познайомив їх Черемушкін-Чернушкін Сергій Олександрович… Те, що він змінив ім'я й прізвище, вже викликає підозру… Ім'я, по батькові цього Чернушкіна таке ж саме, як у «професора», що користувався машиною, вкраденою Чистяковим… На цій машині везли ратин… Чистяков симулював божевілля, коли згадали ім'я «професора», а Півневі теж зробилося погано, тільки-но я спитав, чи знає він Чистякова і чи приїжджав до нього Чернушкін на «Победі»…

– Надзвичайні новини! – ще з порога сказав Кульбич. – Черемушкіна Серафима Олександровича розшукують органи державної безпеки як агента гестапо, що перебував зв'язківцем у обергрупенфюрера барона фон Веттера.

– Значний був агент. Обергрупенфюрер в німецько-фашистській армії відповідає чинові генерал-полковника, – зауважив Луговий.

Його агентурна кличка «Люцифер».

Сатана, виходить.

– Син петлюрівського офіцера, – продовжував Кульбич, – до війни судився за виготовлення фальшивих грошей. Встиг судитися, вже бувши Чернушкіним, і, знаєте, разом з ким?.. З Макогоном Опанасом Степановичем!

Лише зараз Кульбич помітив, що Півня в кабінеті немає.

– Де ж Півень? Відправили в камеру попереднього ув'язнення?

– Відвезли до лікарні… Де Чернушкін мешкає й працює – є відомості?

– Мешкає: Дніпропетровський бульвар, тридцять, квартира три, працює адміністратором у цирку.

– Так… За чверть десята… Де ж він може бути?.. Мабуть, в цирку. Вечірня вистава ще, певно, не закінчилась. Заїдемо спершу туди, а вже коли не застанемо – додому. Лише зайдемо до чергового, хай відрядить працівників, щоб затримали Поніманського.

… У великому лункому вестибюлі було порожньо.

– Добрий вечір, – привітався Луговий з білетеркою. – Скажіть, будь ласка, де можна побачити Чернушкіна?

– Нещодавно він заходив з хлопчиком до кабінету. Мені здається, він у себе. Ідіть прямо, а там побачите табличку «Адміністратор». Це й є його кабінет.

Андрій Остапович натиснув на ручку, але двері не подавались. Луговий постукав. З-за дверей почувся сердитий чоловічий голос:

– Хто там?

– Я до адміністратора. В мене заявка на колективне відвідування.

Двері на якусь чвертку секунди відхилилися.

Андрій Остапович встиг помітити літнього чоловіка з борідкою. «Чернушкін!» – промайнуло в голові, та в цю ж мить двері з грюкотом зачинились. Луговий натиснув плечем, та було пізно.

– Ви на вулицю до вікна! – наказав Луговий Кульбичу. – Я – тут!

Побачивши людину в міліцейській формі, Чернушкін різко відштовхнув Вітю вбік, вихопив браунінг і кинувся до вікна.

І тут Вітя зрозумів… Ось кому він відкрив свою душу… Він щосили плигнув уперед і схопив Чернушкіна за ногу.

– Гадюченя! – заревів Чернушкін, смикаючи ногу. – Пусти-и! Пристрелю!

Та Вітя лиш дужче потягнув його, і Чернушкін впав на підлогу, вдарившись головою об ріжок крісла.

– А-а! – озвірів Чернушкін і, повернувшись на спину, вільною ногою почав бити Вітю по руках, по голові.

Вітя, знепритомнівши, розтулив пальці.

Двері ходили ходором. Чернушкін кинув погляд на защіпку, що ладна була от-от зірватись з петлі, і метнувся до вікна, та відсахнувся, побачивши внизу Кульбича.

І в цей час защіпка з тріском вилетіла з гнізда.

Чернушкін схопив попід пахви Вітю і, прикриваючись ним, як щитом, почав поволі відступати до вікна, тримаючи в руці пістолет. Як тільки Луговий вскочив у кімнату, Чернушкін вистрілив. Куля влучила полковникові в праве плече. Рука повисла, мов батіг.

– Одержав, падлюка! – зловтішно вигукнув Чернушкін і, вибравшись з Вітею на вікно, вистрілив у Кульбича, та промахнувся. – Геть з дороги! – крикнув він Кульбичу. – А то застрелю хлопчиська!

Переборюючи біль, Андрій Остапович переклав пістолета у ліву руку. Коли Чернушкін на якусь частку секунди опинився до нього впівоборота, полковник натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Чернушкін захитався і, випустивши Вітю, поволі, чіпляючись пальцями на раму, сповз на підлогу.

Луговий підскочив до Віті. Хлопчик нерухомо лежав на широкому мармуровому підвіконні. На його лобі розплився величезний коричнево-чорний з закипілою кров'ю синяк.

Андрій Остапович роздер Вітину сорочку і, притуливши вухо до його грудей, прислухався. Серце хлопчика ледве билось.

Прибіг Кульбич.

– Андрію Остаповичу! – стривожився він, побачивши, що рукав кітеля полковника потемнів від крові. – Я перев'яжу…

– Потім, потім… Ось телефон, викликайте швидку допомогу! Хлопчикові дуже погано.

… Олійник вбіг у кабінет адміністратора.

Перекинутий стіл, папери на підлозі, запах порохових газів…

– Що тут скоїлось? – кинувся він до Кульбича, котрий рився в шафі.

– Чернушкін відстрілювався і поранив полковника і хлопчика…

– Де ж вони?

– Обох повезли до лікарні.

– Чернушкіна затримали?

– Відправили в морг. Андрій Остапович убив його. Собаці собача смерть.