Текст книги "Останній рейс"

Автор книги: Владлен Суслов

Соавторы: Вениамин Росин
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

ДЕ Ж БАБЧЕНКО?

«Победа» летіла заснулими вулицями, час від часу міняючи напрямок. Стрілка спідометра не спускалася нижче за 80 кілометрів, і машина жалібно поскрипувала на поворотах.

Чубатий парубок в строкатій сорочці з короткими рукавами, нахилившись уперед, вчепився в рульове колесо. На вкритих татуїровкою засмаглих руках напружилися м’язи. Сигарета погасла, та він не помічав цього, і перекидав її з одного куточка рота в другий.

– Пригальмуй, Жоро, – хрипким від хвилювання голосом наказав чоловік, що сидів поруч з ним.

– Навіщо, Сергію Олександровичу?

– Тобі сказано?!

Машина зупинилась. Той, кого назвали Сергієм Олександровичем, обережно прочинив дверцята і, притримуючи їх, став дослухатись.

– Ну, слава богу, – полегшено зітхнув він. – Начебто утекли… ось тільки Яшко…

– За нього не турбуйтесь. Яків Архипович викрутиться.

– Яшко дурень, – почулося з заднього сидіння, – він же ближче за мене стояв до машини. Вскочив би, як я, і все гаразд. А то дременув сам не знає куди.

– Ти, Тетеря, баки не забивай, – із злістю обірвав його Сергій Олександрович. – Якого дідька стріляв?

– Розумієте, так трапилось… Адже ж він був уже на моторі… І у нього наган…

– «Адже! Адже! Наган, наган!..» А може, ти й маєш рацію… Коли б не ти його, то він би нас… Ну, досить. Що з воза впало, те пропало. Давай сюди пістолет. У мене буде надійніше…

Тетеря поквапно простягнув невеликий нікельований браунінг.

– Де дістав?

– Це Поніманського…

– Гаразд… Жоро, рушай потихеньку… Тут недалеко живе один мій хороший знайомий. Заїдемо до нього. Переждемо… Держи прямо… Так… Праворуч. Бачиш аптеку? Зупинись тут. Я заскочу, дізнаюсь, чи можна в нього пересидіти.

Він зник у підворітті. Діставши пачку сигарет, Жора запропонував Тетері.

– Дякую, не бавлюсь, – відмовився той. – Вже давно кинув. Лікарі заборонили. Легені у мене слабі та й серце щось підводить…

– Не вір цим коновалам. Їм когось треба лікувати, от і вигадують різні болячки. Скільки живу, жодного разу до лікарні не ходив… Коли почуваю себе погано, перехилю скляночку-другу горілки з перцем – і все як рукою зніме. Гарний засіб… Так що плюнь на все. На, закури…

– Ні, не буду.

– Горілку п'єш?

– Інколи, трошки… на свята або на іменинах.

– Ні-і, нашому брату без неї не можна. Я, як на діло йду, менше як півлітра не закладаю… От сьогодні бахнув… Гляди, не проговорись Чернушкіну.

– Якому Чернушкіну?

– Як то якому? Сергію Олександровичу. Ти що, недавно з ним знюхався?

– З півроку.

– І прізвища досі не знаєш?

– Не знаю. З ним більше Мишко Поніманський діло має. Для чого мені його прізвище?

– А до цього де крутив?

– Як це крутив? – не зрозумів Тетеря. – До цього працював комірником ательє мод.

– Та ні, я зовсім не про це! Не розумієш чи дурником прикидаєшся. З якого часу ліві гроші наживаєш?

– А-а!.. Бувало, звичайно… Але більше так… дрібниці всякі… Домочок, розумієш, будував… Грошенята потрібні були… До зарізу…

– Воно, звичайно… Без грошей людина – тьху, раз плюнути. Нуль без палички… Щось Сергій Олександрович пропав надовго… Чи не трапилось чого?

Розмова, і до того млява, затухла. Тривожно прислухаючись, обидва мовчали. Чернушкін так несподівано виринув з підворіття, що Жора і Тетеря здригнулись…

– Все в порядку… Рушай…

«Победа» в'їхала на забруковане подвір'я. Залишивши машину, Чернушкін та його супутники піднялися крутими рипучими сходами старого дерев'яного двоповерхового будинку і зупинилися біля оббитих повстю дверей.

– Це ви? – почувся шепіт.

– Ми, Карпе Матвійовичу, ми…

– Швидше заходьте! – поквапив господар і провів їх у невелику, огорнену передсвітанковими сутінками кімнату. Позіхаючи, хазяїн завісив вікно байковою ковдрою, потім засвітив настільну лампу. – Сідайте, в ногах правди немає… Чого це так рано? – насторожено поглянув він на Чернушкіна, що розсівся в старомодному, оббитому облізлим червоним плюшем кріслі.

– Довго розповідати, Карпе Матвійовичу… Лихо скоїлося. Бабченко, боюсь, засипався.

– Ох боже мій! Ой боже! – заойкав старий і, взявши тремтячими руками гранчастий графин, налив повну склянку води, ковтнув, його обличчя, і без того землистого кольору, стало ще темнішим.

А коли Чернушкін розповів пригоду, дістав з пузатого, такого ж древнього, як він сам, комода, пляшечку з безбарвною рідиною, накрапав на недогризок рафінаду і поклав у рот.

– Валідол? – спитав Тетеря.

– Валідол мені вже не допомагає. Корвалол це… Ой-ой-ой…

– Я в метушні трубочку з валідолом загубив, – поскаржився Тетеря. – Чи не змогли б ви мене виручити?

Хазяїн незадоволено поморщився і буркнув, що цукру в домі немає, а ліки грошей коштують. Сховав пляшечку в комод і замкнув шухляду на ключ.

«Жмикрут! – з ненавистю подумав Тетеря. – В могилі однією ногою стоїть, а все йому мало».

– Вважай, що трьох тисяч як не було… – зітхнув Жора. – І один аллах знає, чим ця карусель скінчиться… Ой! – ляснув він себе по лобі. – Сувій драп-велюру в машині! Ходімо, – штовхнув він під бік Тетерю. – Сам не притягну.

Вони вийшли.

– Де ти, Серього, підчепив цього рудого? – гидливо спитав старий. – Якийсь розбишака! Вперше бачить мене і вже ліки канючить. Та й другий, видно, пройдисвіт.

– Досить, Матвійовичу. Хлопці вони путні. Рудий – це Тетеря, Петро Борисович. Потрібна людина. Через нього ратин дістаємо – разом з Поніманським працює. А другий – Жора Чистяков. Машиною нас забезпечує.

– Поніманський – сердечна людина, не рівня їм. В четвер був. Винця приніс і закуски стільки, що я три дні навіть у магазин не ходив… А як метикує в нашій кравецькій справі! Дай боже йому здоров'я! Ще Бабченко Яша хороший чоловік. Шкода його…

– Не каркай… Розкаркався! Пальт поки що не ший… Міліція на ногах… Скільки готових?

– Сім… Та двоє покроїв…

– Знайдеш, куди товар сховати, поки все утихомириться?

– Є надійне місце.

Відхекуючись і крекчучи, Чистяков і Тетеря внесли тюк у кімнату і кинули на підлогу.

– Матвійовичу, поки хлопці тут, можемо допомогти… Куди нести?

– Ні-ні-ні… Я вже якось сам, по-старечому, потихесеньку… Який це тайник, коли ти, Серього, знатимеш, та Жора, та цей, – тицьнув він жовтим кістлявим пальцем на Тетерю.

– Справа твоя. Я хотів допомогти без будь-якої підступної думки…

– Чужа душа – темний ліс… Забереться вночі хто-небудь з вас, цюкне мене по макітрі… А так з мене хоч десять викройок зроби, не скажу…

– Навіщо ти нам здався з усіма своїми тельбухами! – злісно зареготав Жора. – Подумаєш, велика цяця!

Хазяїн образився. Тягнучи худі, наче патики, ноги, він пішов у другу кімнату, гучно хряпнувши дверима.

– Жоро, хто тебе за язик смикає! – розсердився Чернушкін. – З дурного розуму образив людину, а якби не він, куди б машину поставили? Куди б ратин сховали? Талалайка!

– Даремно ви кричите, – заступився Тетеря. – Жора одразу розкусив цього скупердягу. В нього снігу взимку не випросиш. З бандитів нас вважає… Носиться із своєю схованкою, як курка з яйцем. А в самого, мабуть, п'ятака за душею немає. Гляньте н увесь цей мотлох! А сорочка? Латка на латці…

– Що ви обидва знаєте? До революції він купцем першої гільдії був. За Радянської влади його добре трусонули, та золото, впевнений, залишилось, грошенята водяться… Не дивіться, що ходить у старих пантофлях та засмальцьованій жилетці…

– Звідки мені було знати, що він такий уразливий? – виправдовувався Жора. – Ось ви мене лаєте, а мені хоч би що…

– Досить патякати! Піду спробую умовити… Язик відсохне, поки з ним домовишся.

Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті.

«Чим усе це скінчиться? – мучився він. – Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, – заскреготав він зубами. – Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…»

– Чого крокуєш, мов на параді? – долинув наче здалеку голос хазяїна. – Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось.

Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна:

– Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… – і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся.

Чистяков схопився, очманіло заблимав очима:

– Що таке? Що трапилось?

– Не горлай! – цикнув Карпо Матвійович. – Забрався з ножищами на тахту ще й горлає…

– Можна подзвонити Поніманському, – запропонував Тетеря. – Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова.

– Навіщо Поніманському? – втрутився в розмову Чистяков. – Адже в Яшкових сусідів телефон…

– Номер знаєш? – пожвавішав Чернушкін.

– Десь є! – пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. – У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79.

– Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? – спитав Чернушкін.

– За рогом. Поряд з аптекою…

– Давай, Жоро! Тільки гляди…

– Не вчіть, не маленький. Не вперше…

– Зажди, – підступив Чернушкін і щось зашепотів.

– Ясно. – Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. – У мене ні копійки, – і на підтвердження своїх слів вивернув кишені.

Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети.

– А коли номер зіб'ється або не той наберу?

– Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді…

Чистяков лише рукою махнув і вийшов.

БУРАТІНО

Під ногами Лугового і Єлізарова шурхотіла галька. Сонце ледь пробивалося на алею крізь густе листя каштанів. Працьовито гули волохаті бджоли. На різні голоси виспівували пташки. Дзюркотів фонтан.

– Оце і є хірургічне відділення, – показав Луговий на будинок з великими вікнами. – На другому поверсі – терапія. Там працює Марина.

– Дивись. Ось і вона! – сказав комісар, помітивши в одному вікні жінку в ясно-синьому костюмі.

Жінка теж побачила їх, махнула рукою – мовляв, зараз спущусь.

– Здрастуйте, Кириле Романовичу! Від вас і від мого Андрія нікуди не сховаєшся, – пожартувала вона. – Ви до нас, звичайно, у якійсь справі? Трапилося що-небудь?.. – занепокоїлась Марина Тихонівна, пильно вдивляючись в стурбоване обличчя свого чоловіка.

– Вночі злочинці поранили одного нашого співробітника…

– Так ви до нього? Здається, він на другому поверсі. Коли на тебе чекати, Андрійку?

– Сам не знаю. Обідайте без мене. До речі, біля воріт наша машина. Почекай трохи, підвеземо. У тебе ж скінчилось чергування?

– Щойно змінилась.

… Накинувши халати, Луговий і Єлізаров зайшли в кабінет завідуючого відділенням.

– На жаль, особливого покращення немає, – розвів руками лікар. – Мобілізували, так би мовити, всю медицину…

Він провів гостей до виходу і тут згадав:

– Хворий марить і часто повторює одне слово – Буратіно… Може, це щось вам підкаже?..

– Андрію, – звернулась Марина до чоловіка, коли рушила машина, – коли ж ти звільнишся? Ми ж збиралися в театр…

– Нічого не поробиш, доведеться відкласти. Думаю, що Лопе де Вега не буде на нас ображатись, – пожартував він. – Хоча, правду кажучи, дуже кортить ще раз подивитись «Фуенте овехуна»… Чудова річ!

– Все це так, – усміхнулася Марина Тихонівна. – Але на цей раз, бачу, доведеться обійтись без Лопе де Вега.

– Ти розумієш, я…

– Не треба пояснювати, Андрію. Що ж зробиш… Підемо колись іншим разом. До того ж я втомилася після чергування – цілу ніч провела біля хворої з набряком легенів… Та й Наталю треба виряджати в табір.

– Хороша у вас дружина, Андрію Остаповичу, – обізвався шофер-сержант, коли Марина Тихонівна вийшла. – Розуміє нашу роботу. От зі мною, скажу вам, була історія. Друг у мене є – Гриша Клочко. Разом в армії служили. Він на заводі слюсарем-шаблонником… Може, доводилося читати в газетах про їхню бригаду комуністичної праці?

– Ваш товариш на станкобудівному працює? – спитав Луговий.

– Еге ж.

– А ви, Андрію Остаповичу, звідки знаєте? – здивувався Єлізаров.

– На станкобудівному учнем токаря починав. Все, що пишуть в газетах про мій завод, читаю.

– Так ось у минулому році, – вів далі сержант, – Гриша одержав окрему двокімнатну квартиру в новому будинку на Індустріальній вулиці. Як заведено, вирішив улаштувати новосілля. Прибіг, спитав, коли я вільний від чергування: дуже хотілося йому, щоб я теж був. Купили ми з Галею подарунок, одягнулись святково. Вийшли за ворота, а тут мене кличуть. Обертаюсь – парубійко на мотоциклі з нашої автобази. Зупинився, чекаю на нього. Під'їжджає він і говорить: «Негайно в гараж. Твій напарник захворів…» Моя Галя як накинеться на нього. «Ні вдень, ні вночі спокою не даєте! В гості н то не сходиш по-людськи!» Він, бідолаха, навіть розгубився: «Я, – каже, – не винний, мене начальник послав». А вона не відступає, за мене взялась. Та я не став слухати, сів у коляску і – бувай здорова…

– А зараз як? – поцікавився Луговий.

– Тепер зовсім інша справа. Перевиховалась, зрозуміла, що таке міліцейська служба… Ну ж який непутящий хлопчина! – розгнівано вигукнув сержант, різко повертаючи руль. – Перед самісіньким носом перебігає. Був би час, зловив би отакого та й в школу.

Комісар втомлено заплющив очі. Здавалося, що він задрімав.

– Андрію Остаповичу, – раптом обернувся він, – як вам здається – чого Щербина згадує про Буратіно?

– У нього синок шести років, Олешко. Втішний такий карапуз. Очі чорні-чорні, як у батька.

Андрій Остапович зітхнув.

– Шкода товариша Щербину, – зітхнув і сержант. – Хороша людина… Скромна, ввічлива… Я разом з ним в секції боксу тренувався.

НОМЕРИ ВКРАДЕНО

Швидко піднявшись сходами, Луговий увійшов до себе в кабінет. На столі лежав великий жовтий конверт з державтоінспекції. З наявних у ньому облікових карток було видно, що одна з автомашин – ГАЗ-69 ПА 54–21 належала телевізійній студії. «Москвич» ГІВ 54–21 – автодорожному інститутові, «Волга» ГІБ 54–21 – поліклініці Московського району… Але в жодній з семи карток, що лежали перед Луговим, не значилося «Победи» номер 54–21. З'ясувавши, що останнім часом у місті або в сусідніх областях випадків крадіжки автомашин не зареєстровано, Андрій Остапович запросив майора Кульбича.

Вони вирішили, що перш за все треба знайти автомашину. Перевірку призначили на дванадцяту годину дня одночасно у всіх семи гаражах. Луговий підкреслив, що під час огляду особливу увагу треба звернути на багажники, бо в них могли залишитися важливі речові докази: клапті рогожі, в яку був запакований тюк ратину, фабричні ярлики.

Коли план першорядних заходів був складений, Кульбич сказав:

– В мене, товаришу підполковник, виникають сумніви… Чи не помилився дружинник в номері і марці машини?.. Адже на підставі карток «Победи» під цим номером в місті і нашій області нема.

– Не думаю. Дружинники в один голос заявляють, що бачили «Победу».

– А чи не здається вам, – замислено мовив Кульбич, – що злочинці дістали десь номер і поставили на свою машину? Пам'ятаєте, в минулому році…

– Не поспішатимемо з висновками. Почекаємо результатів експертизи…

Увійшов Ткачов.

– Ось, готово.

Підполковник уважно прочитав результати експертизи і задоволено зауважив:

– Отже, дружинники не помилились.

– Так, – відповів Ткачов, – відбитки протекторів і розміри шин свідчать, що злочинці були на «Победі».

– Попрошу виділити експертів на допомогу нашим працівникам для перевірки гаражів. Хай зайдуть у кабінет товариша Кульбича на інструктаж.

– Як бачите, Олегу Гарасимовичу, – потер щоку Луговий, – злочинці досвідчені, сподіваються збити нас з пантелику. Але чи мають вони взагалі якусь причетність до тих гаражів, які ми перевіряємо? Чи працюють вони в цих гаражах, чи там їхні посібники?

Кульбич підвівся.

– Перед проведенням інструктажу хочу уточнити: на тілі і одязі Щербини є сліди наїзду автомобіля?

– На щастя, наїзду не було. Так що якихось пошкоджень і слідів крові на машині не повинно бути.

* * *

… Андрій Остапович увімкнув радіоприймач. Передавали концерт вальсів Чайковського. У хвилини роздумів Луговий любив слухати музику. Вона допомагала йому орієнтуватись у лабіринті подій, знаходити правильне вирішення. От і зараз, глибоко і зручно влаштувавшись у кріслі, підполковник замислився.

Рипнули двері:

– Ху-у… Начадив… – замахав рукою Єлізаров. – Самого не видно: дим кужелем. Себе не жалієш, то хоч свого начальника пожалій. Адже знаєш, що не терплю тютюнового диму.

– А чи давно? – посміхнувся Луговий.

– Давно чи недавно, а минула десята доба. І, скажу тобі відверто, почуваю себе чудово. Начебто мені тридцять років. Пам'ятаєш Маяковського?

 
… Я порозовел
и пополнел в лице, забыл и гриппы
и кровать.
Граждане,
вас
интересует рецепт?
Открыть?
или…
не открывать?
Граждане,
вы
утомились от жданья, Готовы корить
и крыть.
Не волнуйтесь,
сообщаю:
граждане, я
Сегодня
бросил курить.
 

– Не посміхайся, не посміхайся… Кінець кінцем теж кинеш палити. Ну, гаразд, досить агітації проти нікотину. Доповідай про справи, що нового. І в першу чергу про групу Олійника. Є відомості?

– Поки що нічого, – відповів Луговий і вимкнув приймача.

– Без чверті дев'ята, – насупився комісар, – а ми досі…

Дзвінок урвав його. Андрій Остапович поспішив до телефону.

– Так, Луговий… Що у вас?.. Ясно… Ясно… Добре…

– Кириле Романовичу, черговий одержав радіограму. Олійник затримав одного із злочинців і ось-ось буде в Управлінні.

Знову задеренчав телефон.

– Слухаю вас… Вірно зробили. Негайно привозьте… Так… так… Буду в себе. – Луговий поклав трубку. – Цього разу Шилов. Вчора в гаражі автошляхового інституту хтось зняв з «Москвича» номер ГІВ 54–21.

До кабінету увійшов лейтенант Шилов і щуплий дідок.

– Проходьте, товариші, сідайте, – запросив комісар. – Розповідайте, як усе сталося. Ваше прізвище?

– Балашов, Кузьма Якович, охоронник, – мнучи чорного кашкета в руках, відповів дідусь. – Та про що тут, власне кажучи, товаришу начальник, розповідати? Я йому уже все розповів, – кивнув він головою на Шилова. – Поплутав мене лукавий… Винний… На все життя наукою буде. На сьомий десяток перевалило, а все… Недарма люди кажуть: вік живи, вік учись… Зустрів би зараз цього негідника, незважаючи на те, що я в літах, а нам'яв би йому боки, до нових віників пам'ятав би…

– Це ви про кого?

– Та про нього ж, про того пройдисвіта. Обвів навколо пальця! От і потрапив у міліцію. І потрібна мені така історія на старості літ? Ще, негідник, гроші тицяв. «На, каже, дідусю, на тютюнець». Онук знайшовся! Тьху!.. Так от, сиджу у себе в прохідній, слухаю останні вісті…

– Коли це було? – попросив уточнити Луговий.

– Увечері, годині о сьомій, хвилин десять на восьму… Чую: хтось дудить біля воріт. Кого це, думаю, лиха година принесла? Адже всі машини уже на місці. Радіо послухати і то не дають. Виходжу. Стоїть «Победа», а в ній сидить парубок. «Дідусю, – каже, – можна машину помити? За місто їздив. Закурилась». Чого ж це ти, питаю, повинен у нас машину мити? «Я, – каже, – ваш заочник». Ну, коли заочник, то інша справа. Води не шкода, кажу йому. Мий. А він, виявляється, обдурив мене. Номер йому потрібен був, а машину він лише для годиться помив… Мене, старого дурня, як хлопчиська… Що тепер синові скажу? Він у мене майор, прикордонник… А людям, людям як в очі дивитимусь? Ех, Кузьмо Яковичу, Кузьмо Яковичу… – похнюпив він голову.

Минула хвилина, друга, а Балашов все так само сидів, низько схиливши голову. Комісар підвівся і з сифона налив склянку води.

– Заспокойтесь, випийте…

Балашов не промовив ні слова, тільки важко зітхнув.

Кирило Романович торкнувся його плеча.

– Може, вам погано? Викликати швидку допомогу?

– Зараз минеться… Це в мене буває… Ну, от і пройшло.

– То як, Кузьмо Яковичу, зможете з нами розмовляти чи відкласти на завтра? Не хвилюйтесь, ми ж розуміємо – ви, й гадки не маючи, вскочили в таку неприємну історію і ніякого відношення до злочинців не маєте.

– Відповідатиму… Питайте.

– Давно гараж охороняєте?

– Третій рік… Пішов на пенсію, посидів місяць удома… Нудно без людей, без роботи… От і влаштувався.

– А до цього де працювали?

– На меблевій фабриці. Був майстром… Червонодеревником.

Комісар поглянув на годинник.

– На жаль, мені час. Сьогодні мій звіт на сесії міськвиконкому. До побачення! – І він вийшов з кабінету.

– Чому ви вважаєте, – продовжував розмову Луговий, – що саме цей хлопець украв номер? Може, його знято раніш або загублено?

– А хто ж іще? – аж підскочив на стільці Балашов. – По-перше, – загнув він вказівний палець, – Іван Бутенко, він працює на цьому «Москвичі», з усіх наших хлопців заїхав останнім. Поставив машину під навіс і кличе мене. В багажнику, значить, у нього нові снасті були. Ми з Ванею завзяті рибалки. Роздивилися блешні, забрав він їх і пішов… Обходжу гараж і бачу: Іван залишив багажник відкритим. От ще, думаю, роззява. Взяв і зачинив… Номер був на місці… По-друге, – загнув він середній палець, – після Івана вже ніхто не заїжджав, тільки цей негідник… А вранці диспетчер не випускає Івана – номерів немає. Тут мені й стукнуло, і я про все розповів начальникові нашого гаража. Потім ваш лейтенант приїхав…

– Кузьмо Яковичу, якого кольору була машина?

– Блакитна.

– Як у вас із зором?

– Не скаржусь… Без окулярів обходжусь…

– Кольори добре розрізняєте?

– Начебто розрізняю… – і він повів очима по кімнаті. – Доріжка, приміром, у вас зелена, смуги на ній червоні, штори – кремові, ось ця папка на столі фіолетова… Сорочка на лейтенанті – блакитна, такого самого кольору, як і «Победа». А це…

– Досить, досить, – мимоволі усміхнувся Луговий. – З ним хто-небудь був?

– Нікого… Сам він, розбійник, щоб йому пуття не було.

– Впізнати його зможете?

– Хе, поставте серед сотні – враз тицьну пальцем.

– Раніш вам доводилося його бачити?

Балашов стиснув губи і заперечно похитав головою.

– Зможете описати його зовнішній вигляд?

Старий на хвилину задумався.

– Років йому, значить, під тридцять, – пригадував він. – Русявий, здоровий, чортисько, на руках ці, як їх… Ну, забув… От крутиться на язиці… Матроси ще…

– Татуїровка? – підказав Шилов.

– Еге ж, еге ж, вона самісінька, татуїровка. А що він саме понавиколював, вже, пробачте старому, не запримітив. Коли б знаття, то роздивився б, напам'ять вивчив би ці кляті татуїровки… Ну що в ньому ще такого?.. Ага! Сорочка строката, як хвіст у півня. Штанці вузенькі, зелені, оксамитні… Словом, стиляга… Увесь час спльовує крізь зуби… Вже пробачте мені, більше нічого не можу пригадати…

– А номер машини? – з надією запитав Андрій Остапович.

– Номер?.. Не помітив… – розгублено мовив Балашов.

– У мене запитань більше немає, – підвівся Луговий. – Наші працівники затримали одну людину. Можливо, той, який зняв номери. Ми його покажемо вам. А зараз, Кузьмо Яковичу, товариш Шилов оформить протоколом все те, про що ми говорили.

– Як треба, то треба… Я розумію, слова до справи не підшиєш, – згодився Балашов.

Швидко зайшов змарнілий після безсонної ночі лейтенант Олійник і відрапортував:

– Товаришу підполковник, затриманого доставлено.